О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема icon

О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема




Скачати 181.15 Kb.
НазваО. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема
Дата12.07.2012
Розмір181.15 Kb.
ТипДокументи


Висоцький О. Сутність легітимації політики // Політичний менеджмент.- К., 2004.- № 4 (7). - С.24-34.


О.Ю.ВИСОЦЬКИЙ


СУТНІСТЬ ЛЕГІТИМАЦІЇ ПОЛІТИКИ


Проблема того, як зробити політику митецькою, ефективною, правильною, гідною, турбувала мислителів із глибокої давнини. В наш час вона більш відома, багато в чому завдяки роботам М.Вебера [3; 4; 16], C.М.Ліпсета [12], А.Дж.Сайммонса [14], А.Валена [15], І.Каллана [8], І.Хоровитца [10; 11], Дж.Ротшильда [13], В.Д.Бьорнхама [7], Ю.Габермаса [9], як проблема легітимації політики. Якщо поглянути з історичної ретроспективи, проблема забезпечення доброї, сильної політики завжди була найбільш гострою і хвилюючою для суспільного організму. Повалення або відставка правителів, революції, війни, усілякі соціальні і національні конфлікти і потрясіння - ні що інше, як безпосередній наслідок поганої політики, тобто недостатньо легітимованої (або легітимної) політики пануючих суб'єктів. Але проблема легітимації політики ширше ефективного забезпечення утримання влади деякими особами, класами або групами або успішності боротьби за владу. Вона, насамперед, торкається питання про те, як можливо досягнення благої, гідної або кращої політики. Її важливість і актуальність сьогодні безперечна у всіх мислимих вимірах.

Особливе значення має дослідження сутності легітимації політики. Незважаючи на великий масив літератури стосовно проблеми легітимації політики, її сутність, місце та роль в політичному процесі не до кінця з’ясовані. Ось чому завдання данної статті саме і полягає в тому, щоб визначити сутність легітимації політики, окреслити її місце та роль в політичному процесі.

Політика для того, щоб бути дієвою, насправді рушійною силою суспільних перетворень має бути достатньо легітимною. Це означає, що вона повинна бути спроможною виконувати покладені на неї завдання. А відтак, легітимність політики полягає в її різноманітних можливостях і спроможностях.

Етимологічно поняття «легітимність» пов’язане з латинськими словами lex, legis – закон, юридична норма, правило, принцип, порядок, право управління, влада; legitimus, legitima, legitimum – згідний з законами, законний, правомірний, юридичний, правовий, слушний, відповідний, потрібний, обов’язковий, належний, пристойний, неабиякий, правильний, справжній. Отже, легітимність, згідно з первісним значенням слова, це відповідність закону, порядку або принципу. Можна виділити декілька рівнів розуміння легітимності, в залежності від того, що саме мається на увазі під законом, порядком або принципом.

^ Метафізичний вимір легітимності – це відповідність Першопринципу, Дао (Лао-Цзи), Логосу (Геракліт) або принципу Любові (Новий Заповіт).

Онтологічний вимір передбачає розуміння легітимності як відповідності сутнісним, універсальним основам виживання людства, розвитку людини як вільної істоти.

^ Соціально-культурний вимір - це відповідність сталим, традиційним принципам соціальної життєдіяльності в різних її сферах (зокрема, політики), які визначаються історичними, національними, культурними, релігійними, моральними, правовими, психологічними, світоглядними, економічними, географічними та екологічними детермінантами існування суспільства, укорінені в найглибинніших просторах людського досвіду та репрезентовані на архетипічному рівні свідомості - в звичаях, стереотипах мислення та поведінки, в способах світовідношення та життя людства, формують певний соціальний порядок та забезпечують його розвиток.

^ Аксіологічний вимір легітимності – це відповідність нормам та цінностям, прийнятим та пануючим у суспільстві, уявленням про ідеальний порядок.

В морально-етичному вимірі легітимність виступає як відповідність діяльності, її цілей та засобів, або соціальної практики загалом, - як моральним уявленням суспільства чи його певного сегменту, так і постулатам етичних теорій, концепціям, вченням.

^ В правовому вимірі легітимність - це відповідність праву, справедливості, яка втілена в правилах, зафіксованих в юридичних актах держави, або суспільним уявленням про природне право, яке виступає ідеалом існуючих правових відносин, ідеальною сферою правосвідомості.

^ Політичний вимір легітимності – це відповідність управління державою або об’єднаннями держав, їх органами та організаціями інтересам певного суспільства, його окремих частин, або людства загалом.

Досягнення значної, вагомої легітимності політики, іншими словами успішна легітимація політики, потребує врахування всіх складових людського досвіду. Отже, осягнення легітимації політики цілком природно передбачає осмислення всіх аспектів значення легітимності, що виокремлюються в різноманітних вимірах її розгляду.

У залежності від того, з чим насамперед пов’язують дієвість, ефективність та правильність політики, по різному осмислюється феномен легітимності політики, тим самим даючи підстави для неоднозначності визначення самого поняття, що вказує на цей феномен.

Умовно можна виокремити декілька підходів до розуміння легітимності політики. Так, прибічники правового підходу легітимність політики пов’язують з її відповідністю прийнятим правовим нормам, додержанням при її здійсненні визначеною законом процедури. До протагоністів цього підходу фактично відносяться насамперед представники правового позитивізму (наприклад, Ф.Гізо, Г.Кьользен). При цьому легітимація політики по суті збігається з поняттям “легалізація політики”, де легалізація означає узаконення.

^ Соціологічний підхід, який виник як реакція на обмеженість правового підходу, передбачає, що реально існуючі соціальні відносини, очікування людей, їх інтереси, на яких грунтується визнання соціуму, визначають легітимність політики. Засновниками такого підходу до легітимності політики є Г.Єллінек та М.Вебер.

^ Системно-функціональний підхід (Т.Парсонс), який є певним розгалуженням соціологічного підходу, легітимність політики вбачає в її передбачуваності, у надійності виконання її суб’єктами (політиками) своїх обов’язків, реалізації певних завдань, що відповідають очікуванням тих, хто їх підтримує, виконуючи обов’язки в рамках своїх соціальних ролей.

^ Системно-процедурний підхід (Н.Луман), який є розгалуженням правового підходу, передбачає, що легітимність політики полягає у засадовому консенсусі, тобто у загальному визнанні рішень, затверджених через певні правові процедури, що є незалежними від задовільного або незадовільного значення окремих рішень. Інакше кажучи, легітимність політики визначається через довіру до процедур вироблення політичних рішень, незалежно від їх ефективності.

^ Консенсусно-комунікативний підхід (К.-О.Апель, Ю.Хабермас) передбачає, що легітимною політика є тоді, коли вона відповідає волі комунікативного співтовариства, комунікативній раціональності, загальнообов’язковим суспільним нормам, значимість яких вільно визнається всіма членами поспільства.

^ Світоглядно-ідеологічний підхід пов’язує легітимність політики з пануючими у суспільстві поглядами про суще та належне (К.Маркс, А.Грамши).

Певним синтезом перерахованих підходів виступає диспозиційний підхід (М.Фуко), який легітимність політики вбачає у різноманітних можливостях, спроможностях останньої. Згідно з ним, легітимність може бути осягнута як своєрідний механізм, стратегія політики. Саме цей підхід найбільш адекватно відображає сутність легітимності політики.

Отже, легітимність політики можна визначити як можливість або здатність різноманітних суб’єктів політики за допомогою системи рішень, дій, інститутів та конкретних практичних заходів впливати на соціальні відносини з метою реалізації власних інтересів. При цьому як суб'єкти, так і їхні дії та системи реалізації рішень, мають політичну легітимність, тобто є політично легітимними, якщо вони є достатньо визнаними держателями ресурсів (соціальна, організаційна, фінансова підтримки).

Політична легітимність виникає завдяки визнанню якостей та властивостей суб’єктів значимими або прийнятними для суспільства. Тим самим в деякому сенсі легітимність виступає як соціально визнана, гарантована можливість у проведенні певного політичного курсу. Чим більше можливостей, тим більший розмах, потенціал реалізації має політика. Проте політична легітимність не означає тільки фактично соціально визнані можливості, але й такі, які успішно можуть претендувати на визнання (потенційні). Передумовою розширення сфери потенційного визнання політики, її легітимності, виступає дійсне визнання політики шляхом забезпечення необхідних ресурсів для її реалізації з боку суб’єктів визнання.

Якщо легітимність – це властивість, якість політики, що визначає можливості її реалізації, то процес набуття такої властивості, якості є легітимацією політики. Іншими словами, легітимація політики - це процес створення, винаходження можливостей для політичної реалізації, відкривання шляхів і перспектив для бажаної певному суб'єкту політики.

Суб'єкти легітимації на основі характеру участі у здійсненні політики підрозділяються на суб'єктів обгрунтування і виправдання політики з одного боку, і суб'єктів визнання (правильності) та підтримки політики з іншого. Процес легітимації здійснюється як взаємодія суб'єктів обгрунтування і суб'єктів визнання політики з приводу узгодження перспектив реалізації взаємних інтересів з метою розширення владних (домінантних) можливостей політики, що проводиться, та її творців.

Достатньо умовно легітимацію можна розділити на два види: істинну і симулятивно-маніпулятивну. Істинна здійснюється шляхом винаходження об'єктивних можливостей реалізації певної політики. Симулятивно-маніпулятивна будується на створенні і конструюванні можливостей для успішного здійснення політики. В дійсності ж чистих типів легітимації немає. В основному ми маємо справу зі змішаними типами легітимації, що включають у різноманітних пропорціях чисті типи легітимації. Істинна легітимація будується на відповідності проводжуваної політики абсолютному, трансцендентному принципу. Для середньовіччя і для сучасних віруючих християн уособлює або втілює такий принцип Бог. В даосизмі таким принципом є Дао. Симулятивно-маніпулятивна легітимація будується на неістинному, неправдивому обгрунтуванні, на виправданні через апеляцію до здорового глузду, як такій, що сприяє неадекватній оцінці, або зверненні до почуттів, явно нерелевантним реальному стану речей, на симуляції бажаних очікувань, масової підтримки і режисируванні соціального визнання. В певних випадках симулятивно-маніпулятивну легітимацію називають самолегітимацією. Але поняття симулятивно-маніпулятивної легітимації більш широке за обсягом, ніж “самолегітимація”, оскільки воно включає також фактор несвідомих очікуваних реакцій.

Як показали в своїй книзі «Соціальне конструювання реальності» П.Бергер та Т.Лукман, суспільство і, зокрема, політика як одна з його сфер і, разом з тим, соціальна діяльність, в яку так або інакше залучені всі члени суспільства, неможливі без легітимації. Легітимація в їх розумінні, виступає як способи пояснення і виправдання суспільних і політичних інститутів, як їх когнітивна та нормативна інтерпретації. Будучи свого роду регулятором суспільних відносин, легітимація як пояснення й оцінювання соціально-політичної реальності є основою здійснення ефективних перетворень політичними силами і стабільності в суспільстві. Оскільки, як зазначають П.Бергер та Т.Лукман, «легітимація говорить індивіду не тільки чому він повинен робити ту або іншу дію, але і те, чому речі є такими, якими вони є” [2; с.153].

Таким чином, легітимація як пояснення і виправдання дозволяє, по-перше, знаходити ефективні шляхи вирішення насущних проблем, оптимальних перетворень небажаних соціальних проявів і тенденцій, виходи зі складних політичних конфліктів; по-друге, оцінювати прийняті рішення, діючі інститути, здійснювану політику як оптимальну, кращу при даних умовах, що, тим самим означає, стабільність політичної системи; по-третє, мобілізувати соціальні сили на підтримку політичного курсу, що проводиться, забезпечуючи тим самим розширення легітимації політики як її можливостей, потенціалу дії.

Структура легітимації політики - стійка єдність елементів, їхніх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим. Вона включає три взаємозалежних елементи: суб'єктів легітимації, об'єктів легітимації та засоби легітимації політики.

Суб'єкти легітимації в залежності від форми участі в здійсненні легітимації політики підрозділяються на суб'єктів обгрунтування і виправдання політики з одного боку, і суб'єктів визнання (правильності) та підтримки політики з іншого.

Процес легітимації здійснюється як взаємодія суб'єктів обгрунтування і суб'єктів визнання політики з приводу узгодження перспектив реалізації взаємних інтересів з метою розширення владних (домінантних) можливостей політики, що проводиться, та її творців. Суб'єкти обгрунтування і виправдання політики фактично є суб'єктами легітимаційної політики. При цьому суб'єкти визнання (правильности) і підтримки політики виступають по суті об'єктами легітимаційної політики. Суб'єктами легітимаційної політики можуть бути різноманітні політичні діячі, партії, держави, міжнародні організації, транснаціональні корпорації. Об'єктами легітимаційної політики виступають різноманітні групи суспільства, їхні впливові представники, громадські організації, суспільна думка, партії, держави, міжнародні організації.

Легітимаційна політика є системою засобів легітимації політики, її необхідним компонентом. Об'єктами легітимації виступають різноманітні напрямки політики, політичні дії, акції, рішення, виступи, висловлення, практичні заходи різноманітних суб'єктів політики.

Взаємодія суб'єктів легітимації політики являє собою легітимаційний процес, що протікає в певних часових і просторових рамках. В ході легітимаційного процесу здійснюється взаємне визнання суб'єктів і об'єктів легітимаційної політики, встановлюються легітимаційні зв'язки й орієнтації між ними, формуються системи переваг і легітимаційні ієрархії суб'єктів легітимації політики.

Основним джерелом (початком, що породжує і об'єднує) легітимації політики виступає віра. Значення віри для легітимації політики було відзначено ще в працях німецького вченого М.Вебера. Він, по суті, вважав, що характер об'єкта віри визначає тип легітимності порядку, панування і, відповідно, політики.

Так, джерелом традиційного типу легітимності М.Вебер визначав віру в святість традиції, джерелом раціонально-легального - віру в законність (легальність) структур, нормативних правил, на основі яких здійснюється політика [14; р.131, 328]; джерелом харизматичного типу - віру в божественний дар суб'єкта політики і, як її різновид, - довіру до особистості вождя, володаря.

У цьому зв'язку цікаво, що відомий сучасний вчений С.Аверінцев, визначаючи віру як світоглядну позицію і психологічну настанову, в зміст поняття віри включає особисту довіру до Бога як упорядника, влаштувателя життя віруючого, його керівника, помічника і рятівника у всіх конкретних ситуаціях [1; с.412]. Як відомо, в епоху “смерті богів”, розчаклування, раціоналізації світу, на роль упорядників, влаштувателів життя, керівників і рятівників нації, держави або планети в цілому достатньо успішно починають претендувати політичні діячі з демагогічними, пророчими або вождистськими задатками. Легітимність їх політики як раз і породжується переважно вірою в їх особливу особистісну обдарованість, в їх месіанство.

Забезпечуючи емоційне, чуттєве сприйняття політичної реальності, визначаючи суспільну думку, політичну обстановку в суспільстві, віра є джерелом, об’єднуючим початком легітимації політичної системи в цілому. Віра в особливі креативні можливості політичних лідерів, керівників політики є одним з елементів віри в політичну систему взагалі, яка включає віру в політичні інститути, правильність і справедливість політичних процедур, у цілі політичної спільноти. Віра як емоційно-чуттєва, ірраціональна настанова має тенденцію до раціоналізації, обгрунтування логічними доводами, доповнення раціональними постулатами. В результаті основою легітимації політики виступає вже не сама по собі віра, а довіра, що включає її, а також раціональні постулати і розрахунки. Довіра, таким чином, виступає по суті похідною від віри і розуму.

Можна виділити два взаємодоповнюючих рівні легітимації політики - інформаційний (духовний) і матеріальний. Інформаційний (духовний) рівень – це царина символів, знань, технологій, ідей, теорій, цінностей, вірувань, переконань, стереотипів, уявлень, будь-яких мовних засобів в цілому, що визначають можливості легітимації політики. Матеріальний рівень – це інституції, управлінський апарат, організаційні і фінансові засоби реалізації політичного курсу.

Легітимація політики може бути умовно розбита на типи. У відповідності з теорією М.Вебера, що взяв за основу типологізації внутрішні виправдання суб’єктів визнання політики, можна виділити названі німецьким вченим три типи легітимації політики: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний, а також не названий ним, але окреслений, – четвертий – ціннісно-ідеологічний (відповідний ціннісно-раціональному типу дії).

Більшість існуючих на сьогоднішній момент типологізацій легітимації політики є лише модифікацією зазначених чотирьох типів. Найбільш адекватною в методологічному відношенні видається типологізація легітимації політики за типами соціальної дії, виділених М.Вебером: цілераціональна (орієнтована на визнання політики з точки зору її кінцевої мети), цінніснораціональна (орієнтована на задоволення певним цінностям, нормам і принципам), афективна (пов’язана з впливом на почуття й емоції), традиційна (орієнтована на архетипи, звички, стереотипи, традиції, ідеали «доброго-старого»).

Легітимація політики виконує такі функції: звільняючу (надає нові можливості реалізації політики), мобілізаційну (організує соціальні сили на підтримку певного курсу), інтегративну (об’єднує різні верстви населення на основі згоди), регулятивну (регулює відносини між політичними суб’єктами), стабілізаційну (забезпечує сталість політичної системи, суспільства в цілому), захисну (захищає інтереси суб’єктів та прибічників здійснюваної політики), когнітивну (надає знання про зміст та цілі політики) та ціннісно-нормативну (визначає систему політичних значень, пріоритетів та ідеалів).

Легітимація політики здійснюється за допомогою цілої низки механізмів, що у сукупності складають механізм легітимації політики. Механізм легітимації політики - це взята в єдності система засобів, за допомогою яких розширюються і реалізуються можливості легітимації політики, досягається консолідація суспільства щодо політичного курсу, забезпечується згода керуючих і керованих, єдність волі еліти і мас, утверджуються статуси і ролі суб'єктів політики в здійсненні влади, встановлюється і стабілізується політична система суспільства.

Механізм легітимації політики повинен розглядатись не як сукупність складових його елементів (механізмів інформаційного, ідеологічного, психологічного, економічного, правового, морального, механізму соціалізації), а як система елементів, функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в цілому, що знаходяться в постійному оновленні з метою збереження основної своєї функції – розширення сфери можливостей здійснення політики, забезпечення ефективності проведення наміченого політичного курсу.

Інформаційний механізм легітимації є системою засобів інформаційного впливу на головних, другорядних і потенційних суб’єктів визнання політики, що забезпечують досягнення нових можливостей за рахунок зміни акцентів, контексту і значень подій, що відбуваються.

Ідеологічний механізм легітимації є висунення, обгрунтування і пропаганда ідей, що сприяють перевазі в політичному протистоянні і звільненню від чужого і шкідливого для успішної реалізації насущних інтересів ідейного впливу.

^ Психологічний механізм легітимації - це система засобів встановлення сприятливої емоційної атмосфери для реалізації певної політики.

Економічний механізм легітимації є системою фінансово-економічного стимулювання суб’єктів визнання політики.

^ Правовий механізм легітимації – це система заходів забезпечення правових можливостей успішного здійснення наміченого політичного курсу, що включає гарантії додержання прав людини.

^ Моральний механізм легітимації – полягає в морально-етичному обгрунтуванні, оцінці цілей, засобів, наслідків, значення політики, що проводиться.

Соціалізаційний механізм легітимації являє собою формування дієздатного суб’єкта визнання політики шляхом ознайомлення зі змістом, цілями і значенням проводжуваної політики (просвітництво, агітація, пропаганда).

Політика будь-яких суб’єктів неможлива без легітимації. Незалежно від їх цілей, легітимація здійснюється шляхом знайдення та використання можливостей реалізації їх політик. Мова йде, перш за все, про духовні, правові, організаційні, економічні, соціальні та особистісні можливості. Несвоєчасне або неправильне використання таких можливостей може привести до кризи легітимації політики.

В найбільш узагальненому вигляді криза легітимації політики є вичерпанням можливостей політики адекватно реагувати на запити і виклики мінливої обстановки. Зміна розстановки політичних сил, ціннісних орієнтацій, ідейних переваг в суспільстві, наростання невідповідності прибутків населення і росту цін, тенденція до дисфункційності правових регуляторів, падіння авторитету і впливу держави на міжнародній арені можуть призвести до кризи легітимації політики.

Криза легітимації політики лідерів, партій, міжнародних організацій, інших політичних суб'єктів виступає як правило наслідком падіння їхнього впливу і свідчить про істотне обмеження їхніх реальних можливостей впливати на хід подій, що відбуваються. Криза легітимації політики виявляється: по-перше, у нездатності продовжити реалізацію наміченого політичного курсу; по-друге, у відмові від поставленої цілі взагалі; по-третє, у неможливості відстояти власні інтереси в політичному протистоянні; по-четверте, у втраті простору для маневру, звуженні вибору при прийнятті важливих рішень.

Таким чином, криза легітимації політики - це обмеження можливостей політики, що не дозволяє в необхідній мірі реалізовувати завдання, які встають перед її суб'єктами. Причинами цього можуть бути: по-перше, втрата орієнтації або контролю над процесами, що відбуваються; по-друге, втрата підтримки сил, що володіють необхідним політичним (або фінансовим, що може бути перетвореним у політичний) впливом; по-третє, у знецінюванні старих концепцій, ідей, ідеалів, принципів політичного розвитку і відсутності нових конструктивних орієнтирів, що достатньо мобілізують соціальну активність політично значимих сил; по-четверте, негнучкість, некомпетентність, аморальність, неузгодженість, і спізніле реагування на дії інших суб'єктів політики; по-п'яте, відсутність необхідної інформації про плани інших учасників політичного процесу, про можливі варіанти розвитку ситуації, а також дезінформація; по-шосте, нечіткість оцінки ситуації, невивіреність системи врахування можливих наслідків різноманітних дій і подій внаслідок відсутності довгострокової стратегії політичної діяльності і розвитку легітимації політики як її складової.

Політична делегітимність є результатом кризи легітимації політики. Вона може бути охарактеризована як неможливість суб'єктів політики проводити певний курс внаслідок їхньої нездатності створювати і підтримувати у суб'єктів визнання політики переконання про те, що здійснювана політика є найкращою з усіх можливих і її варто підтримувати.

Політична делегітимність може виявлятися у відмові у визнанні правлячих суб'єктів, груп або режиму з боку інших держав, міжнародних організацій і впливових кіл, що формують суспільну думку. У випадку особистої політичної делегітимності зникає моральне схвалення осіб, що виконують владні ролі в рамках політичного режиму. Засобом “порятунку” проводжуваної політики від делегітимності при цьому є відставка непопулярних політиків, що переслідує завдання не допустити їхню ідентифікацію з політичною системою в цілому.

За структурної делегітимності, що означає недовіру до політичних інститутів, процедур і норм, вихід лежить в ефективізації владних структур, дотриманні відкритості і законності їхнього функціонування, відмові від формалізму й адміністративного тиску при прийнятті демократичних рішень. Якщо має місце політична делегітимність ідеологічного характеру, що означає девальвацію цінностей і принципів, які складають ідеологічну основу діючих суб'єктів політики, необхідно, в залежності від того, чи це наслідок неадекватності ідеологічних настанов викликам сучасності, або вони не втілюються на практиці та мають лише декларативне існування,- вирішити питання актуальної, дієвої ідеологічної складової політичної діяльності.

Свою специфіку має легітимація політики в Україні. Вона носить не активний, а реактивний, пасивний характер. Це означає, що процес легітимації політики змушується обставинами і спрямований не на звільнення, розширення потенціалу політики, а на збереження соціальних, політичних, економічних та інших позицій правлячих груп.

Визнання державної політики з боку широких кіл суспільної думки багато в чому ставиться в підпорядковане положення і заміняється визнанням політики фінансово-економічними колами, міжнародними блоками й організаціями, впливовими державами світу, зокрема США. Це призводить до того, що легітимація політики через демократичні, виборчі процедури носить багато в чому формальний характер. За даними українського соціолога С.Макеєва, що грунтуються на соціологічних опитуваннях Інституту соціології НАН України, більшість громадян Української держави не довіряють владі [6; c.6]. В цих умовах політичні діячі замість того, щоб “постійно підтверджувати свою легітимність ефективними діями”, звертаються до “технологій забезпечення самолегітимації” [6; c.5,7]. Іншими словами, вдаються до симулятивно-маніпулятивної легітимації політики, чим конче сприяють негативним тенденціям як у внутрішній, так і у зовнішній легітимації державної політики України.

Виходом із даної ситуації може бути лише ефективна реалізація стратегічних ліній українського державотворення, визначених у чинній Конституції. Мова йде про наповнення реальним, політичним змістом конституційного положення про те, що “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава” [5; c.4]. Від того, в якій мірі в подальшому буде відбуватися реальне втілення означених ідеалів, залежить легітимація державної політики України.

Висновки. Отже, легітимація політики є невід’ємною складовою політичного процесу. Її можна визначити як процес створення, винаходження можливостей для політичної реалізації, відкривання шляхів і перспектив для бажаної певному суб'єкту політики. Завданнями легітимації політики є використання існуючих можливостей духовного, правового, організаційного, економічного, соціального та особистісного характеру. Виклики легітимації політики сприяють демократизації політичного процесу, соціальному, правовому та екологічному захисту людини, гуманізації взаємовідносин в суспільстві.


Література:


  1. Аверинцев С.С. Вера // Новая философская энциклопедия: в 4 т.- М.: Мысль, 2001.- Т.1.- С.380.

  2. Бергер П., Лукман Т. Конструирование социальной реальности. Трактат по социологии знания.- М.: «Academia-Центр», «МЕДИУМ», 1995.- 323 с.

  3. Вебер М. Основные социологические понятия // Вебер М. Избранные произведения.- М.: Прогресс,1990.- С.602-643.

  4. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Вебер М. Избранные произведения.- М.: Прогресс,1990.- С.644-706.

  5. Конституція України.- К.: Українська правнича фундація, 1996.- 56 c.

  6. Макеєв С. Десятирічна криза легітимності правлячих кіл //Політична думка.- 2001.- №3.- С.5-9.

  7. Burnham W.D. Crisis of American Political Legitimacy // Society.- 1972.- №10.- P.24-31.

  8. Callan E. Liberal Legitimacy, Justice, and Civic Education // Ethics.- 2000.- Vol.111, №1(Oct.2000).- P.141-155.

  9. Habermas J. Legitimation crisis / Transl. by McCarthy Th. - Cambridge: Oxford : Blackwell: Polity press, 1997. - XXV, 166 p.

  10. Horowitz I.L. Political Legitimacy and the Institutionalization of Crisis // Comparative Political Studies.- 1968.- №1.- P.45-69;

  11. Horowitz I.L. The Norm of Illegitimacy – Ten Years Later // Legitimation of Regimes. International Frameworks for Analysis. (Conference on Legitimation and Delegitimation of Regimes, City University of New York, 1977). Ed. by B.Denitch.- London; Beverly Hills, California: SAGE Publication Ltd, 1979.- P.23-35.

  12. Lipset S.M. Political Man: The Social Bases of Politics. – Baltimore, Maryland: The Johns Hopkins University Press, 1981.- 586 p.

  13. Rothschild J. Political Legitimacy in Contemporary Europe // Legitimation of Regimes. International Frameworks for Analysis. (Conference on Legitimation and Delegitimation of Regimes, City University of New York, 1977). Ed. by B.Denitch.- London; Beverly Hills, California: SAGE Publication Ltd, 1979.- P.37-54.

  14. Simmons A.J. Justification and Legitimacy // Ethics.- 1999.- Vol.109, №4(Jul.1999).- P.739-771.

  15. Walen A. Reasonable Illegal Force: Justice and Legitimacy in a Pluralistic, Liberal Society // Ethics.- 2001.- Vol.111, №2(Jan.2001).- P.344-373.

  16. Weber M. The Theory of Social and Economic Organization.- N.Y.: The Free Press; London: Collier-Macmillan Limited,1968.- 436 p.



Схожі:

О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема iconС. 276-285. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України) Ідеологія як форма легітимаційної політики
Висоцький О. Ю. Ідеологія як форма легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема iconС. 113-117. О. Ю. Висоцький демократія як інструмент легітимаційної політики постановка проблеми
Висоцький О. Ю. Демократія як інструмент легітимаційної політики // Грані. Д., 2006. № С. 113-117
О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема iconС. 241-249. О. Ю. Висоцький (Національна металургійна академія України)
Висоцький О. Ю. Міф як інструмент легітимаційної політики // Вісник Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія....
О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема iconО. Ю. Висоцький “Помаранчева” революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади Постановка проблеми
Висоцький О. Ю. «Помаранчева» революція як зміна парадигм легітимаційної політики української влади // Гуманітарний журнал. – Д.,...
О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема iconПрограма курсу «валютна політика» Змістовий модуль Економічна сутність та теоретичні засади валютної політики Тема Організаційні засади валютної політики
Поняття валютної політики, її стратегічні І тактичні цілі. Характеристика основних елементів валютної політики, вибір її пріоритетів...
О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема iconРобочий зошит з дисципліни «валютна політика»
Змістовий модуль Економічна сутність та теоретичні основи валютної політики Тема Організаційні засади валютної політики
О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема iconВисоцький О. Ю. Релігія як інструмент та модель легітимаційної політики // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. «Питання політології». Х.,2006. №737. С. 219-227

О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема iconКоломієць Ю. Ю. Вплив марксистсько-ленінської ідеології на поняття, сутність та зміст кримінальної політики
Вплив марксистсько-ленінської ідеології на поняття, сутність та зміст кримінальної політики
О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема iconТема Філософія історії: сутність, етапи історичного становлення, функції. (4 год.) Тема 2
Розглядаються зміст уявлень про сутність історичного, особливості лінійних і циклічних моделей історії, проблеми спрямованості історичного...
О. Ю. Висоцький сутність легітимації політики проблема iconТема Філософія історії: сутність, етапи історичного становлення, функції. (4 год.) Тема 2
Розглядаються зміст уявлень про сутність історичного, особливості лінійних і циклічних моделей історії, проблеми спрямованості історичного...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи