Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р icon

Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р




НазваЛьвівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р
Сторінка1/20
Дата23.06.2012
Розмір2.09 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20




Львівський національний університет імені Івана Франка

Варшавський університет


ФІЛОСОФІЯ НАУКИ


Львівсько-Варшавський науковий семінар,

14–21 листопада 2004 р.


ЛЬВІВ – 2006


Філософія науки. Збірник наукових статей Львівсько-Варшавського семінару «Філософія науки». 14–21 листопада 2004 р. – Львів, 2006. – С.256.




У збірнику наведено статті учасників Львівсько-Варшавського семінару, присвяченого дослідженню проблеми “Наукове та позанаукове знання”.



^

Наукові керівники семінару:

професор Іван Вакарчук – ректор Львівського національного університету імені Івана Франка,

професор Яцик Яданські – декан філософського факультету Варшавського університету




Зміст

Марія Зубрицька 5

Нероздільність:
література-як-філософія
та філософія-як-література 5

Ігор Захара 15

Українська та польська коляда:
спроба філософського аналізу 15

Bogdan Dziobkowski 21

Deskrypcyjna teoria odniesienia 21

Михайло Зарічний 34

Нові обличчя нескінченності 34

Iwona Lorenc 38

Widzenie jako rozumienie.
Między fenomenologią a hermeneutyką 38

Валерій Денисенко 55

Основи раціональності
в системі наукових знань 55

Богдан Новосядлий 62

Ключові ідеї
в космології: виникнення та спостережувальні підстави 62

Włodzimierz Lorenc 76

Pytanie o człowieka w ramach filozofii hermeneutycznej Hansa-Georga Gadamera 76

Анатолій Карась 92

Реальність і філософія:
спроба семіотичного підходу 92

Володимир Мельник 106

Філософські основи науки 106

Тарас Добко 111

Основні засади феноменологічної концепції пізнання і питомі завдання феноменологічної епістемології 111

Андрій Ровенчак 122

Науки про природу як самодостатня система (?) 122

Іван Вакарчук 129

Пам'ять і повторюваність подій 129

Флорій Бацевич 136

Поняття „мовної катастрофи”
в деяких лінгвофілософських концепціях 136

Інна Галецька 142

Психологія – наука чи мистецтво? 142

Jуzef Andrzej Stuchliński 149

Czy, i w jaki sposуb,
definiowanie może być
odmianą dedukcji logicznej? 149

Михайло Білинський 166

Квантифікація синонімічного зв’язку англійських дієслів та девербативів: логіка і ”антилогіка” рефлексивності 166

Інформація про V Львівсько-Варшавський семінар «Наукові і позанаукові знання» 186

ВСТУПНЕ СЛОВО 186

Програма 188

Анотації виступів 190
^

Марія Зубрицька

Нероздільність:
література-як-філософія
та філософія-як-література

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська,1, м. Львів, 79000, Україна

Саме тому, що коґнітивний дискурс не здатний
адекватно опанувати двозначність, ми маємо літературу”
Вольфґанґ Ізер „The Fictive and the Imaginary”. – P. 303.


Проблема літератури і філософії, зрештою, як і проблема філософії та літератури надзвичайно багатогранна і багатовимірна. Філософія та література по-своєму освоюють і пояснюють світ. І що більше, про цю проблему можна говорити бодай від тих часів, коли не було такого виразного і чіткого розмежування цих багатозначних понять, тобто від часів зародження літератури та філософії як окремих виявів можливостей людської уяви та людського мислення. Інакше кажучи, йдеться про поступове історико-культурне виокремлення двох форм словесності: міту та логосу, про семантику і типологію літературного та філософського дискурсів. Очевидна багатовимірність кореляції література-філософія є підсумком їхнього тривалого розвитку пошуків, однак досвід останніх двох століть, і зокрема, досвід ХХ ст. заслуговує на особливу увагу, хоча б з огляду на те, що саме минуле століття утримує безсумнівну першість у невпинному намаганні злити в єдиному симбіозі дві форми людського духу і творчості. Література-як філософія чи філософія-як-література конструюють своєрідну систему спрямованих одне на одного дзеркал. І це стало можливим тому, що немає чітких меж, демаркаційних ліній поділу між різними видами духовного життя людини.

Загальнопринято вважати, що філософія зародилася з літератури, коли відбувався поступовий перехід від міфу до логосу, в якому особливу роль відіграла художня та дидактична література, за допомогою якої античні мудреці вибудовували свої рефлексії про космос, світ, природу, людину, добро, красу, істину, справедливість тощо. Цей передфілософський етап уже очевидний в «Іліаді» та «Одіссеї». Зрештою, для філософської та літературно-теоретичної думки ХІХ – ХХ ст. така еволюція філософії природно зумовлена, оскільки слово однаково має здатність звертатися як до образу, так і до думки. Видатний український мислитель О. Потебня блискуче описав цей взаємозв’язок у фундаментальній праці “Мова і думка”. Чудовою ілюстрацією такого може бути філософський стиль давньогрецьких філософів Платона і Сократа, найвідоміших мислителів Індії та Китаю, заснований на красномовстві й такій поетиці слова, яка зберігає до сьогодні глибину та естетичну чарівність. Достатньо звернути увагу на особливе звертання М. Гайдеґґера та Г.-Ґ. Ґадамера до чарів античної естетики слова.

Світова література має чимало прикладів поетів-філософів (зокрема, Тіт Лукрецій Кар); унікальні системи філософування є у творах Данте, Шекспіра, Сервантеса, Ґете та ін. Романтизм, зокрема німецький, головне завдання вбачав у „поєднанні поетичних та філософських світоглядів”, у злитті воєдино поезії та філософії. Чудовою ілюстрацією таких намагань є тексти братів Шлеґелів, Новаліса, Тіка та ін. М. Гайдеґґер намагався схарактеризувати на творчості Гельдерліна цю поетично-філософську синтезу. Тут треба наголосити, що доба романтизму стала поворотним пунктом у розумінні ролі та місця мистецтва і літератури в історичному процесі, у формуванні філософської системи мислення. Роздуми над природою і сутністю мистецтва пронизують увесь гуманістичний пласт самосвідомості європейської культури і є тонким індикатором усіх змін, які відбуваються в ній.

Очевидно, за відправний пункт треба брати ідеї та концепції І. Канта, у яких мистецтво є основою унікальної влади розуму і моделі людської цілісності. Ці ідеї мали свою траєкторію в Геґелівських текстах. На думку видатного німецького філософа, “вищий акт розуму, який охоплює всі ідеї, є естетичним актом”, а “філософія духу – це естетична філософія” (1). Кантівські та геґелівські ідеї стали плідним ґрунтом для романтичного панестетизму, у якому чимало дослідників убачає паростки кризи європейського раціоналізму. А в європейській філософській думці ХІХ ст. яскравою ілюстрацією чудового переплетіння філософії й літератури є праці С. К’єркеґора.

Двадцяте сторіччя – час особливого зближення літератури та філософії, загострена зацікавленість обидвох “життєвим світом” людини, її автентичністю, не затіненою цивілізаційними нетрями. Філософські ідеї щораз органічніше вплітаються в тканину художніх текстів. Культ тотальності змінює культ особистості, надіндивідуальна абстракція розчиняється у життєвому світі індивіда. Саме екзистенціалізм, який звів на відстані душі філософію та літературу, протиставив загалові культ одиниці, особи, персони з усіма їхніми масками, ролями, з усією їхньою багатоликістю. У ХХ ст. філософія легко й органічно вписується в простір художнього слова, поєднується з різними літературними практиками, про що свідчить творчість Ф. Кафки, М. Пруста, Дж. Джойса, Р. Музіля, Б. Шоу, Л.-Х. Борхеса, У. Еко тощо. Мета і місія проекту такого злиття очевидна – глибше і повніше осягнути сутність людського буття в світі. У ХХ ст.і жодний філософський напрям не зумів уникнути цього синтезу, хоча найуспішнішими вважають спроби представників екзистенціалізму та постмодернізму.

Філософський дискурс ХХ ст. зазнавав радикальної модернізації, виламування зі стереотипних уявлень строгої науковості, розмивання традиційно усталеного канону філософського стилю. Це неуникно призводило до появи нових гібридних жанрів на стику філософії та літератури, зокрема таких, як інтелектуальна проза, філософська есеїстика, соціальна фантастика тощо. Цей очевидний процес художньої естетизації філософського дискурсу, який, відповідно, впливав на інтелектуалізацію літератури та мистецтва, наяскравіше виражений у французькій філософській традиції від М.Монтеня до Ж. Дельоза. Зрештою, відомий вислів А. Камю: “Хочеш бути філософом – пиши роман” (2), власне підсумовує цю особливість французької філософської традиції. Хоча й німецька література також запропонувала свою модель. Т.Манн у пізній творчості намагався перетворити літературу в філософію. “Чарівну гору” німецького романіста дослідники вважають своєрідною художньою артикуляцією філософії часу. А сам Т. Манн розглядав “Занепад Європи” як інтелектуальний роман, а не філософський чи культурологічний трактат, оскільки тут тісно переплелися філософія та література, на що очевидно вплинула філософська лірика Ф. Ніцше.

Можна було б стверджувати, що література у ХХ ст. виконує радше інструментальну роль популяризаторки філософський ідей, є своєрідним аґентом впливу філософських учень на ширшу суспільно-громадську думку. Власне у цьому контексті на особливу увагу заслуговує національна специфіка розвитку філософських учень і розгортання провідних інтелектуальних ідей. У цьому контексті треба говорити і про національну специфіку розвитку філософських учень та ідей в Україні, коли література ставала особливим форматом артикуляції філософських ідей чи навіть своєрідним самостійним філософічним модусом.

Двадцяте сторіччя однозначно легітимізувало взаємозв’язок і взаємовплив філософії та літератури, а також реальний вплив філософії і літератури на дійсність. Невичерпним джерелом для виникнення і творчого підтримування таких тенденцій стала філософська спадщина Ф. Ніцше. Конґломерат ідей, якими оповита творча спадщина видатного німецького мислителя, спричинив появу окремих, іноді радикально відмінних філософських концепцій. Однак без перебільшення можна сказати, що практично всі найвидатніші представники гуманістичної думки ХХ ст. зробили внесок у процес зведення мостів між філософією та літературою. Свідченням того є присвоєння Нобелівської премії в галузі літератури А. Берґсонові та Б. Расселу. І ніхто не піддає сумніву, що “Шлюб і мораль”, за яку Б. Рассел отримав найвищу літературну нагороду, є заслуженою оцінкою його внеску саме у збагачення світової літератури. Водночас спостерігаємо, як історико-філософські дослідження, морально-політична есеїстика використовують надзвичайно багатий і широкий діапазон літературних засобів та прийомів. Це не та науковість, що надає літературі рис документалістики, а така, що руйнує автоматизм сприйняття, перетворює буденність у подієвість, у незвичайність. Це майже “ефект очуднення” за В. Шкловським, уписування філософського дискурсу в художній ландшафт літературного тексту.

Коли йдеться про зашифрованість філософських ідей у художньому тексті, то одразу спадають на думку очевидні паралелі між “Феноменологією духу” та “Грою в бісер”, “Дев’ятьма оповіданнями” Дж. Селлінджера і каноном давньоіндійської естетики, згідно з яким, мистецтво повинно розбудити в людині дев’ять поетичних настроїв: любов або еротичну насолоду, сміх або іронію, співчуття, гнів, мужність, страх, огиду, одкровення, відреченість від світу. Можна розкодовувати ті втаємничені філософські сенси і без знання філософії, однак ознайомлення з нею дарує нагоду повнішого і панорамнішого сприйняття глибини і багатства значеннєвої структури. Творчість Ф. Кафки однозначно є результатом складного симбіозу літературної творчості на засадах осмислення і переосмислення міфології, релігійної символіки, історії розпаду Габсбурзької імперії, філософських ідей, наукових відкриттів тощо. Такий симбіоз, очевидно, потребує нових авторських технологій та художніх засобів. Це також стосується романів Г. Гессе, У. Еко, М. Павича, Л.-Х. Борхеса. Так чи інакше, за будь-якою візуалізацією, існує невидимий світ думки. І література не є простою ілюстрацією філософії, а чимось органічнішим і нероздільним. Власне те, що було у витоків філософії та літератури в античну добу – територія пограниччя, в якій неможливо насильно, схематично чи механістично виокремити якісь ареали, оскільки вся територія нагадує мережу видимих і невидим ниток, судин, артерій, якій утворюють єдиний і неповторний цілісний організм. Г.-Ґ. Ґадамер власне увесь час наголошує, що “філософія вривалася (входила) в пограничну сферу поетичної мови, ... розчиняючися у невиразності замкненого на себе слова” (3). Якщо Кольридж і Шеллінг зводили філософію до рівня поезії, то Геґель, навпаки, підносив поезію до рівня філософії. Чимало дослідників сходяться на тому, що концепції життєвого досвіду Дільтея зародилися з романно-епічної свідомості, її намагання тлумачити історію як рух множини індивідуально-неповторних “життєвих єдностей”, як це маємо в європейському реалістичному романі ХХ ст. На особливу увагу заслуговує спроба Е. Гуссерля синтезувати три аспекти, чи виміри, художнього образу: раціональний, екзистенційний та феноменологічний – сенсотворча функція цілісного інтелектуально-емоційного акту; гармонійне, органічне поєднання душі і розуму, емоцій та ratio. Це ґарантує цілісність структури суб’єктивного переживання. І звісно, тоді вкрай необхідна активізація феноменології мови. Більшість дослідників розвитку філософського мислення ХХ ст. слушно зазначають, що Е. Гуссерль легко і переконливо естетизує філософські традиції. Саме Е. Гуссерлю належить вислів, який є чудовою ілюстрацією філософської поетики – “поезія історії філософії”. Подібне переосмислення філософії через призму “осьового часу” є у К. Ясперса. Зближення феноменології та екзистенціалізму зумовлене візією мистецтва і літератури як живої парадигми соціально-культурної практики. Це привело до значного впливу естетики на онтологію, а в ширшому розумінні – до посиленої зацікавленості художньою свідомістю. Головна проблема філософії, за Е. Гуссерлем, це світ безпосередніх відчуттів, чи життєвий світ окремого індивіда. Життєвий світ достатньо суперечливо співвідноситься із сучасною науковою картиною світу, яка об’єктивізує та формалізує світ. Справжня, істинна картина світу – художня, філософська, містична, релігійна – має підґрунтя тільки в життєвому світі, інакше відбувається, за влучним висловлюванням Г. Арендт, процес світовідчуження, яке є в основі самовідчуження людини.

У другій половині ХХ ст. очевидною стала така тенденція: зіткнення інтелектуальних ідей перестало бути прерогативою і привілеєм професійних філософів, політологів, культурологів. Тобто дискусії навколо інтелектуальних ідей вийшли поза вузькі професійні рамки і почали входити у духовний світ суспільства. Філософи активно включилися в загальні дискусії на тему літератури, мистецтва, культури, театру і кіно (П. Рікер, Г.-Ґ. Ґадамер, Ю. Габермас тощо). Що більше, філософи стали виступати з коментарями чи окремими колонками у популярних виданнях: газетах, журналах, радіо- і телепередачах, і змінювати формат артикуляції тієї чи іншої інтелектуальної ідеї. Можливо, це функція визначення орієнтирів, особливо в інформаційному суспільстві, коли потік інформації дезорієнтує. М. Гайдеґґер наголошував, що між слововжитком греків, які випрацьовували свій досвід світу в термінах фізики та метафізики, орієнтуючись на влаштування космосу, та нашим сьогочасним світосприйняттям існує величезний розрив, оскільки на наше світосприймання впливає душа, серце, самосвідомість. Мистецтво та література ХХ ст. в переважній більшості є філософськими за сутністю. Скажімо, новели Х.Л. Борхеса – це своєрідні філософські метафори або інтелектуальні ієрогліфи з багатозначною значеннєвою структурою. Цей процес взаємопритягування літератури та філософії влучно схарактеризував: А. Моруа “Ми прагнули філософію зробити літературою, а літературу – філософією” (4).

Чи філософія і література, подібно до природничих наук, не лише описують чи інтерпретують навколишній світ, а й намагаються творити новий світ, нову культуру? Чи зближення філософських ідей та художніх образів не сприяє тому, що формується нова метафізична модель людини, зовсім відмінна від платонівської та геґелівскої концепції людини? Платонівська концепція – людина є частинкою всього світового буття, підпорядкована цьому буттю. Гностична концепція – людина є центральним елементом цього буття, який визначає його структуру і цілісність. Чи можемо говорити про внутрішню цілісність людського буття і конституювати принцип нерозривної єдності особистості та буття взагалі? Гайдеґґер-метафізик стверджує, що онтологія – це ніщо інше, як феноменологія людського буття. В. Дільтей, А. Берґсон, Х.Ортеґа-і-Ґассет наголошують на підсвідомій, інстинктивно-вітальній основі людини. Інакше кажучи, феноменологія проблематизує чистоту й автономність структури людської свідомості як царини цінностей. Екзистенціалізм, натомість, визначає індивідуальність як самодостатнє духовне буття-в-собі і для-себе. Фройдистська, персоналістська та неотомістська концепції розглядають людину як жертву біологічних інстинктів, як творіння та інструмент Бога-творця. Однак усі перелічені теорії метафізично протиставляють людину суспільствові, натовпові, світові, які обмежують діапазон людських спроможностей. У філософії людина є як позаісторична абстрактна одиниця. В художній літературі людина стає яскраво індивідуалізованим і конкретизованим суб’єктом. Найновіша література, а саме література ХХ ст. – це артикуляція людського самотворення, модель людини, яка сама себе проектує і вибудовує. Звісно, що найпотужнішим інструментом самотворення стає Слово.

Метафорична свідомість, ірраціональний метафоричний пласт свідомості, порухи душі, що не піддаються рефлексіям, діапазон неоднозначних психологічних станів – усе це можемо легко віднайти в художньому світі Ф. Кафки, М. Пруста, Дж.Джойса, В. Вулф. Метафоризація стає потужним засобом розкріпачення закостенілих уявлень, виламування зі шкаралупи стереотипного мислення. Філософія ХХ ст., як ніколи, актуалізує дискусії навколо співвідношення філософії, науки та мистецтва. Знаковими і певною міррою культовими постатями для інтелектуального життя ХХ ст. стали відомі філософи С. К’єкреґор, Ф. Ніцше, Б. Кроче, Е. Гуссерль, А.Берґсон, З. Фройд, герменевти і екзистенціалісти, структуралісти та постмодерністи – усі вони так чи інакше зосереджували свої дослідження на проблемах літератури, мистецтва, мови. Зв’язок між філософією та літературою тут щораз тісніший – це і подібність проблематики, і форма висловлювання, і мовні засоби, і стильові особливості. Масова культура безлика й анонімна. Наукові ідеї, що знайшли практичне застосування, – пам’ятають авторів ідей, а не тих, хто їх втілив у життя. Загальна соціокультурна картина інтелектуального життя безособистісна. Мистецтво, література, будь-яка художня діяльність – це глибинні форми пізнання світу; важко сказати про пріоритетність їх перед точними науками і взагалі чи варто це робити. Саме на такому ґрунті з’явилися ідеї екзистенціалізму. Для А. Камю література є чи не єдиним провідником у світі абсурду. Звернення до тем любові, смерті, ненависті можна вважати радше закономірним, оскільки мистецтво можна розглядати як наявне буття екзистенціального філософування, як спосіб розуміння людини. М. де Унамуно, екзистенціальний письменник, розглядає “Науку логіки” та “Критику чистого розуму” як романи, тобто як спроби створення фіктивної дійсності і як спосіб подолання індивідуальної конечности людського буття. Найліпше осягнути суть філософії кожної людини як окремо взятого суб’єкта за допомогою літератури, мистецтва, де людина виявляє всю свою даність. Треба зазначити, що Унамуно писав ніволи – тексти, які були своєрідною формою літературного викладу філософських ідей і новим форматом об’єднання літератури та філософії. У передмові до “Настановчих новел” (1920) Унамуно висловив тезу: у кожному художньому тексті особистість постає в трьох іпостасях: такою, як вона є, такою, якою вона себе уявляє, і такою, якою її сприймають інші. Автор-герой: діалог. Стирання меж між дискурсивним та метафізичним висловлюванням потребує нового формату і нових принципів побудови художнього тексту.

Емпірична основа метафізики. ХХ ст.: література є похідною від філософії (редакція “Тель Кель”), філософія – це література. Часто цією тезою послуговується постмодернізм. Текст як інтертекстуальність – це гра свідомих і підсвідомих запозичень, цитувань, очевидних кліше. Текстуальна дійсність конструюється, власне конструюється, як похідна від тих концептуальних схем і текстуальних стратегій, що залежать від різних орієнтацій, позицій та інтенцій. У такому контексті особистість і автор – це лише ілюзія свідомості або умовні конструкції.

Божеством модерної і постмодерної культури, зокрема інтелектуальної еліти, стала мова. Постмодерна чутливість, культурні умонастрої та метафори створили атмосферу довільних і відносних картин світу. Іронічність, еклектичність, гіпотетичність, пародійність стали головними інструментами творення цих картин світу. Ця художня дійсність як своєрідна помста людини тій дійсності, яка на неї не зважає. Мова обмежує свідомість, а її зв’язок з багатозначною і невловимою дійсністю підлягає сумнівові. Мова в постмодерністському розумінні духовного світу людини – це текст, це письмо. Очевидно, що це призвело до експансії літературознавства та теорії літератури у сферу мистецтва, естетики та риторики. Сприяли цьому і філософи мови Л. Вітґенштайн, М. Гайдеґґер, М. Мерло-Понті, М. Фуко, Ж. Дерріда, П. Де Ман, Ліотар, Ю.Крістєва, Дж. Сірл. Деконструктивізм як аналітично-критична практика теорій постмодерну пропонує єдину конкретну даність “текстів” будь-якої епохи, специфічну владу мови твору в “авторитеті письма”, здатного “внутрішніми” засобами створювати самодостатній “світ дискурсу” для літератури. Це яскраво засвідчують праці Ф. Джеймсона “Ідеологія тексту” (1976), Р. Барта „Фрагменти мовлення закоханого” (1977), У.Б. Майлза “Порятунок тексту: референція та віра” (1978), Ж. Дерріди “Деконструкція та критика” (1979), П. де Мана “Алегорії читания” (1979). Цей світ не можна співвіднести з дійсністю, не можна перевірити чуттєво-предметною діяльністю, а тільки інтертекстуально обґрунтувати іншими текстами. Письменник усвідомлює власну двозначність і обмеженість цариною уяви та письма. Увагу на цій дилемі зосередив Р. Флорес, автор книги “Риторика сумнівного авторитету: деконструктивістське прочитання самозапитувальних розповідей від Авґустина до Фолкнера”. Художній текст став полем зіткнення трьох самостійних сил: авторського письма, читацького розуміння і семантичних структур тексту, які зі свого боку нав’язують власний модус означування: надають сенсу явищам, фактам, описам, уявленням тощо.

Якщо детально вивчити проблему взаємозв’язку філософії та мови, то радикальний прорив відбувся саме тоді, коли впала фундаментальна онтологічна ідея класичної метафізики і філософія спробувала повернути онтологічній картині світу щільність, зв’язаність за допомого простору мови, яка спроможна самостійно продукувати й експлікувати зміст і стала “домом буття”. Це давало поштовх до прагматичних аспектів, до форм мови в нефілософських видах діяльності: поезії, літературі, мистецтві. Саме тому Г.-Ґ. Ґадамер висловив думку, що мова сьогодні є тим філософським предметом, де відбувається стикання науки і досвіду життєвого світу людини (5). Світ посткласичної філософії зусібіч утягнувся в мовний простір, а філософські концепції набули очевидного лінгвофілософського звучання. Однак контури філософського дискурсу стають щораз розмитішими і втрачають метафізичну замкненість. Взаємовідштовхування класичної метафізики і лінгвофілософії приводить до утворення шкіл з орієнтацією на дослідження різних аспектів мови з їхнім категоріально-методологічним апаратом. Лінгвофілософія тяжіє до теоретичного мовознавства, і зовсім не випадково британський філософ-аналітик, основоположник теорії мовленнєвих актів Дж. Остін завойовав загальний авторитет у симбіозі філософії та лінґвістики. Це і стало пунктом виходу для трансформації філософії і деконструкції: лінгвокритика виявила суперечливість у метафізичній мові предметного денотативного поля і неоднозначність саморозгортання мовних просторів, у яких читач опиняється в ситуації вибору і перебору. Поява комунікативної прагматично орієнтовано лінгвістики була пов’язана з прагненням продемонструвати важливість урахування всіх чинників у процесі породження і розуміння мовлення, тексту. Відбулося зміщення від дескрипції системних властивостей мови до розуміння принципів ментальної організації мовної діяльності. Лінгвофілософія переступила межі сфери пізнання, естетики і перетворилася в лінгвогносеологію, лінгвоестетику, психолінгвістику. Саме П. Де Ман зазначив про те, що неможливо описати релевантні властивості мови без звернення до суміжних наук і проблем.

Найпоказовіший приклад різного ставлення до кореляції філософія-письмо-література – дискусія між Ю. Габермасом та Ж. Деррідою. На думку Ю. Габермаса, однією з місій деконструктивізму Дерріди було нівелювання меж між філософією та літературою, розумом та риторикою, мовою в її констативному та перформативному аспектах. У цьому разі Дерріда неправомірно віддавав перевагу лише одному із можливих використань мови, акцентуючи увагу на її риторичному та поетичному функціюванні. Тобто Дерріда не враховував складних взаємозв’язків між звичайним комунікуванням, технічною мовою спеціалістів, а також між літературною критикою та філософією, які по-своєму виконують посередницьку місію між експертними культурами та життєвим світом. Ю. Габермас неодноразово наголошував, що філософія та літературна критика відіграють посередницьку роль між експертними культурами та життєвим світом саме завдяки спеціалізованим мовам.

Раціоналізація символічних практик і комунікативних структур буденного соціального життєвого світу. Згідно з Ю.Габермасом, риторичний елемент у чистій формі можна віднайти лише у самореференційності поетичного висловлювання, тобто у мові літератури, яка призначена для розкриття життєвого світу. Буденна мова не є моделлю радикальної риторичності, і її лінгвістичні функції часто відходять на задній план. Це ще більше стосується спеціалізованої мови науки та техніки, закону та моралі, економіки та політики, які витісняють зі своїх дискурсів метафоричні тропи. Ю. Габермас однозначно критикував будь-які намагання стерти відмінність між філософією та літературою, “експертними культурами” та повсякденним комунікуванням, побутовими та спеціалізованими формами дискурсу, абсолютизації риторичного виміру мови та її домінування у всій сфері комунікативних процесів. Тому, на його думку, одним із най значущіших наслідків інтерпретативної деконструкції Ж. Дерріди було те, що вона не лише зруйнувала “жанрову відмінність” між філософією та літературою, а й анулювала емансипаційну силу критичних рефлексій, які повинні відбуватися історично через зростання спеціалізованих мов, які мають на меті досягнення власних цілей.

Як позиція Ж. Дерріди, так і позиція Ю. Габермаса є яскравою ілюстрацією різних і водночас єдиних в інакшості форматів постметафізичного мислення, які руйнують епістемологічні та онтологічні основи, принципи та уявлення класичної раціональності. Однак обидва філософи мають різне бачення і розуміння ролі філософії у культурі та системі гуманітарного мислення. Згідно з Ю. Габермасом (6), філософія виконує медіативну функцію і її провідна роль зводиться до раціоналізації комунікативних процесів. Розмивання меж між філософією та літературою і витворювання “гібридних” дискурсів власне стає на заваді такій ролі філософії, адже комунікативні акти підлягають правилам раціонального використовування мови, за допомогою якого виникає консенсус значень та значущості. Місія і покликання філософії у такому розумінні полягає у виясненні і творенні передумов досягнення інтерсуб’єктивності взаєморозуміння у сфері комунікативної діяльності. Тому німецький філософ відкидав будь-які спроби нівелювання мовної розмаїтості, заперечував доцільність розчинювання філософії у різних інших формах дискурсу та намагання зредукувати комунікативну і критичну функції мови до риторичної та поетичної. Оскільки Ж. Дерріда естетизував мову, то він тим самим недооцінював нормативну зумовленість критичної інтерпретації, культурної традиції і набуття нових форм знання щодо консенсуально орієнтованої мови.

Деструктивістська позиція Ж. Дерріди (7), який спробував створити своєрідну противагу репресивним логоцентричним теоріям мови, передбачає існування та інтерпретування різних видів дискурсу, в тому числі й філософського, саме як мозаїки чи різнобарвності письма. І в такому розумінні літературизація чи естетизація філософії не обмежує її комунікативних можливостей та її ролі в подоланні метафізичного дискурсу. Філософування просто стає відкритим творчим процесом, який не вкладається в якісь визначені рамки системного мислення, а навпаки, долає межі жанрових відмінностей, радикально змінює класичні уявлення про концептуальні засоби та техніку аналізу, а також про критерії визначення меж між окремими дисциплінами. Тому єдність жанру, форми, авторської суб’єктивності поступається міждисциплінарному культурному простору, текстуальній відкритості та безособовості комунікативного досвіду. Водночас деконструктивізм та “блукаючий” стиль філософського мислення Ж. Дерріди аж ніяк не є свідченням розриву з критичним розумом чи розчинення філософії у загальному понятті “риторика” та “інтертекстуальність”. На відміну від Ю. Габермаса, Ж. Дерріда переконливо стверджував, що послуговування буденною мовою не підлягає якимось певним правилам, і що не існує критеріїв правильного та девіантного використання мови, оскільки мова насичена метафорами, ідіомами і розмаїтими відхиленнями від того, що називають мовною нормою.

Зрозуміло, що творчість Ж. Дерріди не була спробою анулювання філософії чи намаганням “розчинити” її в літературі. Це своєрідна реакція на “дух часу”, чи радше на “виклик часу”. Ю. Габермас, на відміну від Ж. Дерріди, ввважав, що відповіддю на цей виклик часу є власне філософія комунікативної раціональності, яка завдяки своїй медіативній функції здатна забезпечити єдність чи одність розуму, який у добу модерну зазнав розпаду на науковий, моральний і художньо-естетичний дискурси, і водночас зменшити розрив між експертними культурами та щоденним комунікуванням. Лише в такому статусі, на думку німецького філософа, філософія спроможна зберегти за функцію “берегині розуму” в епоху постметафізичного мислення і тим самим закладати основи для єдності теоретичного і практичного розуму та вдосконалення соціального виміру життєвого світу. Обидва філософи залишили чимало питань без відповіді, давши чергову поживу для перманентного тривання дискусії про межі між літературою та філософією. І очевидно, що як і досі важливими є не так відповіді на одвічні запитання, як сам процес осмислення: що таке література і що таке філософія?
Бібліографія:
^

1. Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет: В 2 т. – М., 1970. Т. 2. С. 212.

2. Камю А. Бунтующий человек. Философия. Политика. Искусство. – М., 1990. С.78.

3. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. – М., 1991. С. 116, 118.

4. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. М., 1991. С. 116, 118.

^

5. Там само, С. 25.

6. Habermas J. Der Philosophische Diskurs der Moderne. Fr. am M., Suhrkamp, 1985. S. 191-195.

7. Derrida J. De la grammatologie. Paris, 1967. P.23.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Схожі:

Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р iconЛьвівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р
Основні засади феноменологічної концепції пізнання і питомі завдання феноменологічної епістемології 111
Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р iconOśrodek Badań nad Tradycją Antyczną uw fundacja Instytut Artes Liberales IV львівсько-Варшавський Cемінар

Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р iconФлк-21 флс-21
Науковий семінар ас. Лозинська 123 Вступ до мово-ства (п) ст вк. Процак 324а Науковий семінар ас. Сприса каф
Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р iconІнформація про Міжнародний семінар
Семінар відбувся 15-16 квітня 2004 р на базі Дніпропетровського національного гірничого університету
Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р iconЗатверджую” Проректор з науково-педагогічної І виховної роботи Мамчур З.І. “ ” 2010 р. Робоча програма навчальної дисципліни науковий семінар
Науковий семінар. Робоча програма навчальної дисципліни для студентів за напрямом підготовки 040106 – Екологія, охорона навколишнього...
Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р icon6 листопада 2012 р. (вівторок) Науковий семінар кафедри світової літератури
Доповідач – пошукувач кафедри світової літератури факультету іноземних мов Панько О. І
Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р iconМикола Якович народився 25 листопада 1921 року в селі Острійки Узинського району Київської області
Р. – молодший науковий співробітник, 1956 р. – кандидат фізико-математичних наук, 1960 р. – старший науковий співробітник, 1964 р....
Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р iconЗакон України "Про забезпечення молоді, яка отримала вищу освіту або професійно-технічну освіту, першим робочим міс­цем з наданням дотації роботодавцю" від 4 листопада 2004 р. №2150-iv // Офіційний вісник України. 2004. №47. С. 12-14
Б 98 Бюлетень з проблем вищої школи за 2004 рік / Уклад.: Г. Ба­чинська, Т. Опря, В. Пархоменко, Л. Савченко, Є. Сіль­веструк. –...
Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р iconНауковий семінар
В’ячеслав Шевчук (аспірант кафедри української фольклористики імені акад. Філарета Колесси)
Львівсько-Варшавський науковий семінар, 14–21 листопада 2004 р iconНауковий семінар
В’ячеслав Шевчук (аспірант кафедри української фольклористики імені акад. Філарета Колесси)
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи