Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей icon

Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей




Скачати 144.9 Kb.
НазваЗміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей
Дата14.07.2012
Розмір144.9 Kb.
ТипДокументи

Костенко Андріана

Сумський державний університет, м.Суми


Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей


Формування і розвиток Європейського Союзу – складний, багатоетапний процес, у ході якого країнам-учасницям доводиться розв’язувати гострі економічні, соціальні, політико-правові проблеми, шукати адекватні відповіді на виклики часу. В процесі розвитку європейської інтеграції можна простежити декілька етапів, кожному з яких притаманні певні риси й особливості, що знайшли своє відображення в організації Європейського співтовариства, змінах в інституційній структурі й характері взаємовідносин між країнами-членами, розвиткові права Європейських співтовариств, досягненнях у економічній, соціальній, валютно-фінансовій сферах тощо.

Після хвилі розширення 2004 та 2007 рр. до ЄС входить 27 держав-членів. Але і зараз процес розширення не призупиняється. Адже існують наміри в найближчому майбутньому надати членство в ЄС Західнобалканським країнам. Проте певна частина країн-членів Євросоюзу досить стримано відносяться до майбутнього розширення до того часу, поки організація зможе вирішити низку внутрішніх проблем. У зв’язку з тим актуальною є проблема дослідження суперечностей в ЄС, що виступають бар’єром для інтеграції України та пошуку шляхів та моделей виходу ЄС із інституційної, конституційної та інших криз. Тому завданням даного наукового дослідження є визначити внутрішньоєвропейські суперечності, що негативно впливають на євроінтеграційні перспективи України; показати можливі моделі реформування ЄС. Розв’язання даної проблеми було започатковано у дослідженнях В.Величко [1], В. Посольський [5], С. Фомін [6], Ю. Цирфа [8] та інші.

Які ж внутрішньоєвропейські перепони заважають Євросоюзу надати Україні перспективу членства? Серед незалежних від України факторів, що негативно впливають на її євроінтеграційні перспективи, слід назвати такі: фактор «перевантаження» ЄС, реформування, «німецький» фактор та інші.

На думку багатьох західних експертів фактор перевантаження полягає у тому, що в міру збільшення кількості членів Євросоюзу – зменшуватиметься його ефективність, ускладниться процес ухвалення рішень. Лише з травня 2004 по січень 2007 рр. кількість країн-членів організації зросла з 15 до 27, а їхнє населення в сукупності становить майже півмільярда. Тому для подальшого активного розвитку процесів інтеграції, потрібно спростити структуру колективних органів, принципи і порядок їхньої роботи, зробити діяльність зрозумілішою і прозорішою. Крім того нові країни-члени ЄС мають різний рівень економічного розвитку і відрізняються як своєю схильністю до реформ, так і рівнем їх реалізації [2, с. 120].

Проблеми Євросоюзу збільшуються пропорційно його розмірам. Насамперед, це стосується «адаптаційного періоду» нових держав-членів, змістовного внутрішнього вдосконалення основ діяльності Союзу, підвищення економічної ефективності за умов світової економічної кризи. На тлі величезних збитків від війни в Іраку, які несе фондовий ринок, іпотечної кризи, бюджетного і торговельного дефіциту та зниження темпів зростання продуктивності праці експерти доволі скромно оцінюють економічні перспективи країн Старого світу [7, с. 21].

Ще однією внутрішньоєвропейською суперечністю є різне бачення країн-членів ЄС щодо темпів та меж розширення організації. Розширення на схід особливо активно підтримується Німеччиною. Як вважають деякі західні аналітики, тим самим Німеччина намагається активно відстоювати геополітичні конструкції минулого. Німеччина намагається відновити спільне цивілізаційне, культурне, економічне поле, яке напередодні першої світової війни становила поняття „Німецька Серединна Європа” [6, с. 48]. Канцлер ФРН Герхард Шредер у 2005 р. на засіданні Європейської Комісії висловився за подальше просування кордонів Євросоюзу на схід, оскільки це вигідно як Німеччині, так і Європі в цілому. «Вже зараз експорт Німеччини в нові країни-члени ЄС зрівнявся з поставками товарів у США. Розширення ЄС вкрай вигідне Німеччині» [9, с. 10].

Таке відношення Німеччини може призвести до загострення внутрішніх суперечностей в Євросоюзі. Оскільки існує дві моделі розвитку Європи. Прихильники першої бачать в ЄС лише зону вільної торгівлі й не бажають виходити за ці рамки. Прихильники ж другого варіанту, до якого також відноситься Німеччина, вважають, що Європа – більш ніж спільний ринок та виступають за розширення її кордонів.

Ще однією проблемою інтеграції України до ЄС є врахування інтересів і можливостей країн-членів ЄС щодо ймовірного вступу України. У цьому контексті слід звернути увагу на основні проблеми, які можуть виникнути в результаті вступу України до ЄС.

Вступ України до ЄС вносить суттєві зміни до внутрішнього політичного балансу, в здійсненні спільної політики та розподілу фінансових коштів у межах Спільноти. З одного боку, з огляду на демографічний критерій, Україна зможе претендувати на таку саму політичну вагу європейських інституціях, як Польща та Іспанія. З іншого боку, наша держава ідеально вписується в існуючу систему видатків ЄС, 80% яких йде на фінансування спільної сільськогосподарської політики та структурну допомогу. Україна характеризується величезним сільськогосподарським сектором, занедбаною важкою індустрією, інфраструктурою та екологією. Тоді як середній ВНП на душу населення не перевищує 3% середнього рівня країн Європейського Союзу. Таким чином, Україна як член ЄС претендувала б на вагому політичну роль та левову частку сільськогосподарських та структурних фондів. У своєму детальному дослідженні ”Розширення Європейського Союзу, до куди?” експерт Єврокомісії Жан-Франсуа Древе зазначив, що, як і у випадку з Туреччиною, кандидатура України перевищує можливості бюджету Співтовариства [5, с. 86].

Лунають думки, що не потрібно поспішати до об’єднаної Європи до того часу, поки ЄС перевтомлений процесом розширення та внутрішнім облаштуванням. Справді, із цілої низки внутрішніх причин сьогодні ЄС не готовий брати довгострокові зобов’язання щодо членства інших держав. З іншого боку, опинившись на безпосередньому кордоні з Україною після розширення 2004 р., Єврокомісія вимушена приділяти нашій країні належну увагу, що й призвело до розробки та впровадження в життя нової політики щодо оточення розширеного Європейського Союзу, яка дістала назву Європейська політика сусідства (ЄПС) [7, с. 22].

Спостерігається також введення жорсткіших умов вступу для заявників щодо членства і більш суворих перевірок їх готовності. Так, у 2005 р. міністр закордонних справ Франції Філіп Дуст-Блазі заявив, що Європейському Союзу слід суворіше дотримуватися стандартів прийому нових членів. Він пояснив це тим, що ЄС має труднощі щодо співіснування країн-членів організації [10]. Розширення євроінтеграції на схід, залучення до її процесів нових держав стає все складнішим і тривалішим процесом, не в останню чергу через те, що відбувається накопичення внутрішньоєвропейських суперечностей. Нерозв’язання цих проблем може привести до кризи євро інтеграції та виступити бар’єром для вступу України до Європейського Союзу.

У зв’язку з низкою внутрішньоєвропейських суперечностей актуальною залишається проблема реформування Європейського Союзу. У 2002 р. Європейська рада порушила питання про можливість реорганізації чотирьох основних договорів ЄС з тим, щоб прийняти „Конституцію європейських громадян”. Це питання та інші були винесені на обговорення спеціального Конвенту, очолюваного колишнім президентом Франції Валері Жескар Д’Естеном. Робота Конвенту відбивала дуже різні підходи до реформи в інституційній системі ЄС, тобто, абсолютно не було ясно, яким буде ЄС у майбутньому: федерацією, конфедерацією чи союзом незалежних держав [6, с. 47]. Лише в червні 2004 р. у Брюсселі на зустрічі глав держав проект Конституції був остаточно схвалений. Для набрання чинності Конституцією її повинні були ратифікувати всі держави-члени.

За підтримку висловилося дев’ять держав Євросоюзу: Австрія, Німеччина, Греція, Угорщина, Італія, Іспанія, Литва, Словаччина і Словенія. Проте в жодній із цих країн не проводився референдум, а це питання вирішувалося національними парламентами. Першою ж країною, яка проводила референдум стала Франція. І саме французи не підтримали проект Євроконституції. Результати референдуму показали прірву, яка існує між європейською політичною елітою та громадянами країн Європейського Союзу.

У Франції та Нідерландах одразу після закінчення референдумів Євробарометр провів бліцопитування щодо причин голосування. Результати засвідчили, що 31% виборців бояться негативного впливу на кількість робочих місць; 26% не задовольняє теперішня ситуація на ринку праці; 19% побоюються, що нова Конституція призведе до лібералізації; 16% – не сприятиме необхідним соціальним змінам [4, с. 5].

Попри невдалу ратифікацію Європейської Конституції, в червні 2007 р. головуванням Німеччини було ініційовано, розроблено та ухвалено на Берлінському самміті ЄС алгоритм і механізм підготовки проекту Договору про реформу ЄС. Наступне, португальське головування, визначило черговість подальших дій: було утворено та орієнтовано на опрацювання Договору Міжурядову конференцію глав держав і урядів ЄС. У жовтні 2007 р. у Лісабоні глави держав і урядів ЄС схвалили текст нового фундаментального європейського документа – Договору про реформу ЄС [1, с. 10].

Спочатку договір мав вигляд «інструментарію», завдяки якому закладалися основи функціонування Євросоюзу на найближчі 15-20 років. Ним закріплюється баланс між цілями й інтересами країн-членів і ЄС, якому надається статус «супердержави». Договір вносить зміни до трьох основоположних документів ЄС: Договору про утвердження Європейського Співтовариства (Римського договору 1957 р.), Маастрихтського договору 1992р. й Договору про утвердження Європейського Співтовариства з атомної енергії 1957 р. Після підписання і ратифікації договір про реформу припиняє існування як єдиний текст, а нововведення інкорпоруються в три перераховані документи. Фінальне підписання цього документа 13 грудня 2007 р. розпочало період, коли країни-члени повинні будуть його ратифікувати.

Можна зазначити, що поправки до Римького й Маастрихтського договорів, передбачені новим документом, повторюють багато положень неприйнятого проекту Євроконституції. Так, у ньому було передбачено пост Голови Європейської ради – політичної фігури, яка призначатиметься строком на 5 років. Це замінить інститут головуючих по півроку країн. Крім того, планується поєднання постів Високого представника ЄС зі спільної зовнішньої політики й політики безпеки (сьогодні цю посаду обіймає Хав’єр Солана) і Комісара ЄС із зовнішніх зв’язків (наразі – Беніта Ферраро-Вальднер).

Виразно перерозподіляється питома вага держав-членів під час ухвалення рішень ЄС. Попри те, що частка кожної країни розраховується залежно від кількості її населення, Італія зуміла зберегти паритет із більшою за кількістю населення Великою Британією. Найбільше голосів залишається в Німеччини, хоча в абсолютних цифрах її квота скоротилася. З огляду на те, що Європейський Союз побудований на принципі передачі країнами-членами частки свого суверенітету загальноєвропейським органам у тих або інших галузях, договір про реформу розширює їхній перелік. Повноваження комісії ЄС, Європарламенту і Європейського суду, особливо у сфері юстиції і внутрішніх справ, також стають вагомішими. Також збільшився список питань, із яких держави-члени вже не зможуть застосовувати право вето. Парламент отримує велику повноту влади, оскільки набуває однакової вагомості як законодавчий орган із Європейською радою. З питань бюджету він одержує такий самий статус, як і рада. Саме Європарламенту доручено обрання голови Єврокомісії, тоді я нині він лише схвалює кандидатуру, подану урядами країн-членів. З 2009 р. впроваджується нова система розподілу місць у парламенті. Кількість членів має становити 750 + 1 (Голова парламенту). Місця розподіляються за принципом пропорційності: мінімум 6 представників від держави, максимум – 96 [8, с. 51]. Проте така система розподілу місць має набрати чинності тільки 2014 р., коли завершиться так званий перехідний період.

Щодо змін, які стосуються організації загалом, то тут слід згадати передусім положення про правосуб’єктність Європейського Союзу. Йому надано право укладати міжнародні договори в усіх сферах компетенції ЄС, а членів організації зобов’язано перевіряти узгодженість власних міжнародних угод із наявними в рамках ЄС. Принцип діяльності ЄС, що їх розглядали раніше як декларативні: захист громадян ЄС по всьому світу, економічна, соціальна і територіальна єдність, культурне різноманіття тощо, поряд із соціальними цілями стають основоположними завданнями політики ЄС. Завданнями ЄС визначено також створення «внутрішнього ринку» і досягнення повної зайнятості населення, соціального прогресу, високого рівня захисту навколишнього середовища, боротьбу проти дискримінації, за соціальну справедливість, захист прав дитини тощо.

Договір про реформу ЄС чітко розділяє компетенцію Союзу та національних урядів. Співтовариство діє в рамках повноважень, передбачених документом і цілями організації. У вирішенні питань, які не належать до «виняткової компетенції» ЄС, «Союз братиме участь тільки тоді і тією мірою, якщо цілі не можуть бути у належний спосіб досягнуті кожною державою самостійно на федеральному чи місцевому рівні, але можуть бути досягнуті у рамках всього Союзу, зважаючи на масштаби й наслідки передбачуваних дій» [8, с. 52].

ЄС отримує право визначати моделі координації економічної політики країн-членів єврозони. Комісія може виступити з попередженням держави про те, що її економічна політика не відповідає економічній політиці ЄС.

Важливим серед нововведень у договорі в рамках ЄС є обумовленість можливості й процедури виходу із складу Союзу. Незважаючи на те, що протягом усієї історії організації спроб сецесії не було, нова стаття 35 договорів про ЄС передбачає умови й процедуру виходу із Союзу (відповідно до законодавства країни; повідомлення Євро ради і її рішення, прийнятого кваліфікованою більшістю).

Сьогодні більшість політиків схиляються до думки, що процес євробудівництва триватиме. Однак переважатиме так звана багатостороння інтеграція, або інтеграція змінної геометрії – варіант розвитку організації, запропонований свого часу ще Маргарет Тетчер. У його основі – принцип різнопланового інтегрування держави до ЄС з урахуванням лише власних національних пріоритетів [8, с. 52].

Однак про значення і наслідки Лісабонського договору остаточно можна буде говорити лише після набрання ним чинності. Та є очевидним, що договір про реформу – не «технічний» документ, а серйозний крок на шляху зміцнення європейської інтеграції. Пройти до кінця чи зійти з цього шляху – залежить лише від позиції держав-членів Європейського Союзу.

Сьогодні найбільшим пріоритетом для ЄС став процес його ратифікації. Оскільки в разі його успішного затвердження члени Європейського Співтовариства зможуть розпочати новий етап реалізації спільної європейської політики. Амбіційною метою французького головування в ЄС в другій половині 2008 р. є завершення ратифікації Лісабонського договору та надання йому чинності. Та схоже, що до першого січня 2009 р. це завдання виконати не вдасться. Адже 18 червня 2008 р. в Ірландії на референдумі було відхилений Договір про реформу ЄС. Передбачалося, що певні ускладнення в проведенні цієї процедури можуть виникнути в таких країнах, як Ірландія та Чеська Республіка, де для його схвалення необхідна підтримка на референдумі 3/5 від складу парламенту. Справді, Ірландія не схвалила нового договору, а президент Чехії Вацлав Клаус висловився про недоцільність подальшої ратифікації документа взагалі [8, с. 50].

Експерти наразі прогнозують можливий початок політичної кризи ЄС через відхилення Лісабонського договору про реформування. Адже без договору про реформу в рамках Євросоюзу загострюються сільськогосподарські, фінансові, імміграційні проблеми. До речі, підпорядкування податкової системи наднаціональним органам Європейського Співтовариства стало однією з причин відхилення договору на ірландському референдумі. Зрештою тільки час та прагматичний підхід визначать подальшу долю ЄС.

Реформаційні процеси в Європі також засвідчують прірву між європейськими чиновниками та громадянами ЄС. Ключовим елементом ефективного управління державою є розуміння громадянами політики країни та задоволення їх діалогом з владою. Однак саме сучасний стан «проекту ЄС» можна охарактеризувати визначальною особливістю: бажання європейського управлінського апарату і населення ЄС не збігаються. Як зазначає німецький політолог А.Рар, «… громадяни Європи не бажають, щоб ними управляли безликі бюрократи, що обираються національними урядами, а не народним голосуванням. Людей дратує те, що Брюссель зобов’язує країни ЄС вирощувати груші та яблука за якимось загальним стандартом. Він забороняє іспанцям проводити кориду, втручається в національні традиції деяких країн. Всі ці страхи призвели до того, що Франція, Данія, Люксембург, а потім і Англія відхиляють проект політичної Європи» [3, с. 58].

У зв’язку з внутрішньоєвропейськими труднощами та різним рівнем розвитку претендентів на членство у ЄС, Європа застосовує диференційовані механізми прийому до організації. Усі посткомуністичні країни розділені на три групи, кожній з яких характерна власна схема пріоритетів і рівень привілегій у відносинах з ЄС. До першої групи належать країни Східної та Центральної Європи (КСЦЄ), тобто 8 країн, що були приєднані у 2004 р. і Болгарія та Румунія. До другої категорії відносяться Західнобалканські країни, що беруть участь у процесі стабілізації та асоціації (ПСА). Ця група залишаються різнорідною, яка включає в себе кандидатів на стадії переговорів (Хорватія) і очікування початку переговорів (Македонія), асоційовану країну (Албанія) та ще не асоційованих (Сербія, Чорногорія, Боснія та Герцеговина). Третя група – країни Східної Європи, яким було відмовлено в перспективі повного членства чи навіть асоційованого членства. Їм пропонується розвиток будь-якого рівня відносин з ЄС, крім повного членства, проте, що може призвести до інтеграції з ЄС [2, с. 122]. Ми зупинимося на характеристиці відносин ЄС саме з третьою групою, оскільки власне до неї входить Україна. Крім того характер відносин ЄС з третьою групою визначатиме темпи, механізми та інтеграційну парадигму Спільноти.

Всі країни третьої групи підписали угоди про партнерство і співробітництво (УПС) з ЄС. Такі угоди – це рамкові договори, які засновані на дотриманні принципів демократії та прав людини і визначають економічні, політичні і торговельні стосунки між ЄС і країнами-партнерами. Кожна УПС – це двосторонній договір терміном на десять років. На шість країн – Азербайджан, Білорусію, Вірменію, Грузію, Молдову і Україну –розповсюджується європейська політика сусідства (ЄПС). На нашу думку ЄПС є спробою Союзу розв’язати внутрішньоєвропейські суперечності та проблеми, пов’язані з поглибленням європейської інтеграції. Офіційна позиція ЄС в рамках ЄПС полягає в тому, що ця політика розширює відносини, пропонує їх поглиблення і економічну інтеграцію. Росія відмовилася від запропонованого їй статусу країни-учасниці ЄПС, і принципи її відносин з Євросоюзом формально називаються «стратегічним партнером», а не сусідом.

Не потрібно вважати, що різниця між намірами ЄС у відносинах несуттєва. Адже теза про те, що ЄПС не передбачає розширення і не передбачає перспективи прийняття є фундаментальною різницею між групами КСЦЄ і ПСА з одного боку та країнами-учасниками ЄПС – з іншого.

Утіхою для країн-учасниць ЄПС, зокрема для України, може стати те, що Європейська політика сусідства пропонує настільки близьку співпрацю з ЄС, наскільки це можливо без набуття членства в організації. Тому третій групі країн на цьому етапі варто зосереджувати увагу на процесі європейської інтеграції, а не суто на статусі члена ЄС.

У зв’язку з цим ЄПС можна розглядати як свідому стратегію виключення, що повинна попередити майбутні спроби пострадянських держав приєднатися до ЄС і визначити кінцеві кордони організації. По-перше, існують геополітичні терміни розширення ЄС. Якщо країнам Східної і Центральної Європи потрібно було більше десяти років, щоб із асоційованих стати повноправними членами. Стільки або навіть більше часу буде потрібно країнам-партнерам по ЄПС, беручи до уваги слабші стартові умови, наявності низки законів і прискіпливий та строгий підхід до оцінки і моніторину кандидатів на вступ до ЄС [2, с. 127]. По-друге, оцінюючи сфери впливу Російської Федерації на вищезгадані країни, їх швидкі перспективи євроінтеграції є досить не реальними.

П.Воловскі зазначає, що ЄПС заснована на принциві інтеграції лише на стільки, щоб не дати Україні відчути себе відторгнутою Європою [2, с. 138]. Європейська інтеграція на цій стадії обмежується співпрацею в економічній сфері і сфері безпеки, виходячи з інтересів ЄС у даному регіоні, а також необхідністю узгодження щодо характеру, масштабу і завдань діяльності організації в регіоні з Росією. Про перспективу членства тут не йде мови, тому зациклюватися лише на членстві не є продуктивним.

Однак не слід розглядати Європейську політику сусідства як статичне явище чи альтернативу членству в ЄС, або як загальноприйняту істину. Постійна трансформація політики сусідства, що залежить від низки об’єктивних чинників, зокрема, цілеспрямованої політики впливових держав-членів Союзу, може призвести до зміни традиційних понять «членство» або «не членство» в ЄС. Можна прогнозувати, що сфера співпраці з сусідами пошириться на внутрішній ринок ЄС, водночас як співробітництво у сфері політики та безпеки набуде ще більш гнучких форм.

Отже, для розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей, ЄС змінює інтеграційну парадигму: намагається ратифікувати Лісабонський договір про реформу, в якому визначені основні позиції щодо нового устрою в організації, пропонує диференційований підхід до країн-претендентів на вступ.


  1. Величко В. Договір про реформу ЄС – «додана вартість» для світу, Європи та України? // Зовнішні справи. – 2007. – грудень. – С. 10-14.

  2. Денджерфилд М. Европейский Союз и посткоммунистическая Европа: один подход или несколько? // Социология: теория, методы, маркетинг. – 2008. – № 1. – С. 119-139.

  3. Лапкин В.В., Пантин В.И. Освоение институтов и ценностей демократии украинским и российским сознанием (Предварительные итоги) // Полис. – 2005. – №1. – С.50-62.

  4. Опитування: «ні» Конституції не означає «ні» Європі // Євро бюлетень. – 2005. – №6. – С.5.

  5. Посельський В. Європейський поступ України: дещо про особливості руху та станцію призначення // Політична думка. – 2002. – №2-3. – С.78-90.

  6. Фомін С. Інтеграційні процеси та пошук зовнішньоекономічних пріоритетів України // Євроекономічний вимір інтеграції. – 2003. – № 2. – С. 42 – 58.

  7. Халаджи В. Європейська ластівка // Зовнішні справи. – 2008. – березень. – С.21-22.

  8. Цирфа Ю. Союз нерушимий? // Віче. – 2008. – №13-14. – С.50-52.

  9. Шредер виступає за подальше розширення ЄС на схід // Євро бюлетень. – 2005. – №6. – С. 10.

  10. Зробити більш жорсткими умови прийому до ЄС // www.europa.eu.int/rapid/pressReleses


Kostenko A. Change of the Integration Paradigm of the European Union as a Way of Solvation of the Internal European Contradictions

The article deals with the problem of investigation of the contradictions in the EU that appear as a barrier for Ukrainian integration and search of the ways and models to escape different crises for the EU. The aims of the presented scientific investigation are to give definition to the internal European contradictions which have a negative influence on the European integrational prospects for Ukraine; to show the probable models of the EU reformation.


Схожі:

Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей iconКнига Інформаційного центру Європейського Союзу
Світовий гравець. Зовнішні зв`язки Європейського Союзу.– К.: Пп «Віва-принт», 2007.– 24с.– (Європа в русі)
Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей iconПроект "Формування мережі обміну інформацією про науково-освітні програми Європейського Союзу"
Перспективи участі представників українських організацій у науково-технологічних І освітніх програмах європейського союзу
Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей iconМоніторинг діяльності місцевої влади в сфері європейської інтеграції
Союзу, європейського інтеграційного процесу України, висвітлення заходів місцевої влади в цьому контексті. Тобто євроінтеграційні...
Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей iconС. А. Закора
Розглянуто сучасні підходи до розв’язання конфліктних ситуацій у повітряному просторі вільного польоту Free Flight Airspace. Наведена...
Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей iconПро затвердження Правил видачі свідоцтв члена льотного екіпажу, бортпровідника та співробітника із забезпечення польотів
Правових актів, що регулють діяльність цивільної авіації України у відповідність до законодавства Європейського Союзу та на виконання...
Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей iconКод модуля: ес 6032 С01 Тип модуля: обов’язковий Семестр
Числові методи розвязання систем лінійних скінчених рівнянь. Числові методи розв’язання систем нелінійних скінчених рівнянь. Математичні...
Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей iconШановні панове!
На конференції Ви зможете обмінятися думками, ідеями, досвідом застосування новітніх методів І технологій надання вищої освіти, знайти...
Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей iconПоложення про зобов’язання. Поняття зобов’язання та його елементи. Система зобов’язань. Види зобов’язань. Суб’єкти зобов’язань. Зміна та припинення зобов’язань. Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цк україни
Зобов’язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості
Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей iconПравила приклади виконання контрольних завдань приклад 1 Розв’язання завдання на тему «Одношаровий персептрон» Модель персептрона має такий вигляд (рис. 1)
Таку модель використовують для розв’язання задачі класифікації для двох класів і є ідентичною до задачі
Зміна інтеграційної парадигми Європейського Союзу як спосіб розв’язання внутрішньоєвропейських суперечностей icon28-04-2010 Прес-реліз в одеському національному університеті презентують екологічну політику єс. Представництво Європейського Союзу в Україні запрошує до участі в інформаційному заході «Екологічна та енергетична політика єс: виклики для України»
Представництво Європейського Союзу в Україні запрошує до участі в інформаційному заході «Екологічна та енергетична політика єс: виклики...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи