Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму icon

Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму




Скачати 397.79 Kb.
НазваМинулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму
Сторінка1/3
Дата14.07.2012
Розмір397.79 Kb.
ТипДокументи
  1   2   3
1. /философия(сокр)/Философия от АН(гл1c).doc
2. /философия(сокр)/Философия от АН(гл2c).doc
3. /философия(сокр)/Философия от АН(гл3c).doc
4. /философия(сокр)/Философия от АН(гл4c).doc
5. /философия(сокр)/Философия от АН(гл5c).doc
6. /философия(сокр)/Философия от АН(гл6c).doc
7. /философия(сокр)/Философия от АН(гл7c).doc
8. /философия(сокр)/Философия от АН(литерат)c.doc
9. /философия(сокр)/Философия от АН(содержание)c.doc
10. /философия(сокр)/тит.doc
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму
Розділ 2 метафізичний вимір дійсності
Розділ 3 На шляху до граду божого
Розділ 4 doctor angelicus
Розділ 5 мандрівний фІлософ
Розділ 6 на світанку критичної філософії
Розділ 7 Діалектика абсолюту
С. Н. История древней философии. Жуковский; М.: Кучково поле, 2005. 480 с. Философский словарь Вл. Соловьева. Ростов-на-Дону: Изд-во «Феникс», 1997. 464 с. Лега В. П. Лекции
Вступ 3 Розділ 1 Піднесення до ідеального світу
Філософія: сім видатних постатей

Вступ








Минулися ті часи – і, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму. Формальне і поверхове відречення від марксистських догм нібито відбулося. Замість жорсткої регламентації і монополії на „істину” (а радше – монополії самої „істини”) прийшла омріяна свобода. Настільки омріяна й очікувана, що більшість викладачів філософії, авторів підручників і посібників довго не могли отямитися і збагнути, що з цією свободою робити. А й справді, що сьогодні є і може бути альтернативою „діамату” й „істмату”, що є змістом позитивного „шкільного” курсу філо­софії? Жалюгідний відблиск марксистсько-ленінського „любомудрія”, дещо лібералізований, „демократизований”, кастрований на предмет класовості й партійності, зразки якого ми зустрічаємо серед підручників Росії та Білорусі, а подекуди й України? Чи, може, незграбні спроби „прив’язатися” до якоїсь західної сучасної філософської доктрини, якщо не повністю, то за деякими розділами?

Значно далекоглядніше вчинили ті філософи, які почали будувати свої курси на історико-філософському матеріалі, звільненому від вчорашніх класово-партійних оцінок, з використанням потужних надбань в цій царині і філософської класики (в тому числі і дожовтневої російської), і сучасних західних авторів. І хоча, звичайно, не слід зводити сьогоднішні філософські курси до того, що традиційно називалося історико-філософським вступом, але історико-філософський матеріал, на наш погляд, не має бути меншим за дві третини (а то й три чверті) від обсягу всієї навчальної дисципліни. Адже знати філософію – це означає знати (або хоча б оглянути) скарбницю людської думки у її історичному розвитку. Тим більш, що цей розвиток має далеко не лінійну схему, і здобутки, скажімо, античної філософії актуальні й сьогодні, не кажучи вже про те, що проблеми, що їх поставили стародавні мислителі, знаходять у кожну епоху свої, несхожі на минулі й прийдешні, відповіді і остаточний розв’язок їх вряди – годи коли-небудь стане можливим. Саме тому історія філософії є вдалою і майже єдиною альтернативою тому вакууму, що утворився в „шкільній” філософії на початку 1990-х років з причини „ретиради” (хоча й, як бачимо, не остаточної) „діамату” та „істмату” з вузівських підручників.

Втім виникає нова проблема: як навчити майбутніх фахівців хоча б поверхово орієнтуватися у безмежному морі філософських понять, сентенцій, вчень, успадкованому людством протягом двадцяти шести сторіч? Постає твереза й справедлива думка: якщо розглядати вчення, скажімо, Гегеля, в обсязі однієї жалюгідної сторіночки в підручнику (та й це часто-густо буває занадто щедро для сучасних авторів), то краще цього німецького філософа, який нічим не завинив ані перед студентами, ані перед викладачами, не згадувати зовсім ...

Отже, потрібна селекція. З моря вчень треба вибирати найголовніші і найсуттєвіші, які дійсно, за Гегелем, є „епохою, охопленою в думці”. А оскільки й таких, відібраних, буває забагато для 70-годинного університетського курсу (мова не йде про філософські дисципліни для майбутніх фахівців з філософії), то до селекції треба додати ще й преференцію. Надавати перевагу необхідно тим мислителям, без яких не можна обійтися, які й є власне обличчям світової (в нашому випадку – європейської) філософії.

„Не можна обійтися” – це не чіткий критерій відбору філософів, яких потрібно вивчати у вищій школі, скажуть опоненти. Але згадаймо думку такого колись маститого радянського філософа, автора багатьох загальновідомих підручників – О.Г. Спіркіна. Він вважав, що лише чотири велетенські постаті височать на безмежному історико-філософсь­кому полі. Це Платон, Арістотель, Кант і Гегель [4]. І нехай для більшості з нас Спіркін вже давно не авторитет, але цю його думку укладач поділяє повністю. З єдиним доповненням: крім перелічених велетнів, слід назвати ще імена блаженного Августина і Фоми Аквінського - великих християнських філософів. А з огляду на українську аудиторію й на те, що значення нижченазваної постаті поширюється далеко за межі української філософської думки, цей список може допов­нити і гідно завершити наш український Сократ – Григорій Сковорода.

Ось такі міркування стали мотивацією цього посібника. Він стане в пригоді студенту, що пише реферат з філософії або хоче поглибити свої знання після роботи зі звичайним підручником. Він може бути рекомендований і для аспіранта, що готується до складання кандидатського іспиту з філософії. Посібник можна запропонувати всім читачам, кого не залишають байдужими такі слова російського філософа кн. С. М. Трубецького: ”Если уже простое рассуждение убеждает нас в том, что при теперешнем дроблении и специализации научных дисцип­лин каждый ученый, желающий осмысленно разрабатывать какую-либо отдельную отрасль науки, должен сознавать то место, какое она занимает в совокупности человеческих знаний, ту высшую цель, которой она служит, то история философии показывает нам, каким образом филосо­фия служила в действительности осмысленному объединению человече­ских знаний, вырабатывала общие направляющие и методологические принципы, ставя перед разумом человеческим требование целостного миропонимания, без которого невозможно и правильное, разумное разрешение высших практических и нравственных задач”[1].


Розділ 1




Піднесення до ідеального світу








Героєм цього розділу є великий грецький філософ Платон (427-347 рр. до н. е.) – найславетніший з учнів Сократа, родоначальник найвпливовішої течії в історії світової філософії – платонізму. Існує красива легенда про сон Сократа, який тримав в руках огидне каченя, яке раптом розправило крила і обернулося на величного лебедя. Наступного дня Сократ зустрів Платона і сказав: ”Так ось хто цей лебідь, що мені наснився!”


Життя і творчість Платона

Платон народився в 427 р. до н.е. в Афінах у аристократичній родині. Мати його була з роду одного з семи мудреців – Солона. Отримав добру освіту, займався музикою, гімнастикою, захоплювався філософією Геракліта. У двадцятирічному віці став учнем Сократа. Після смерті Сократа у 399 році до н.е. Платон утік з іншими учнями свого вчителя від репресій до Мегар. Згодом зовсім залишив Грецію, мандрував різними містами, був у Кірені в учня Сократа Аристіпа, Єгипті, поїхав до Сіцілії, де познайомився з ученням піфагорійців. У Сіцілії зустрівся з тираном Діонісієм Старшим і його родичем Діоном, які відіграли у житті Платона значну роль. Але невдовзі філософ чимось розлютив тирана, і той вигнав його з країни попри заступництво Діона, який став щирим приятелем Платона (за іншою версією Діонісій продав його в рабство, але друзі викупили). Після цього Платон повертається до Афін, де засновує філософську школу під назвою „Академія” в шістьох стадіях від міста. Цій школі судилося проіснувати більше дев’яти століть, і вона була закрита лише в 529 році на підставі декрету візантійського імператора Юстиніана. У цей час Платон починає писати свої діалоги, а також розробляє модель ідеальної держави. Для втілення цієї ідеї в життя повертається після смерті Діонісія Старшого до Сіцілії, де зустрічає сприяння своїм задумам з боку Діона, але нерозуміння з боку наступника померлого правителя – Діонісія Молодшого і його придворних. Чергове вигнання, нові розчарування не спиняють Платона, він продовжує вірно служити своїй ідеї. Був третій приїзд філософа до Сіракуз, знову невдалий, і тоді Платон, старий і немічний, повертається до Афін назовсім. Помирає він у віці 80 років на шлюбному бенкеті одного зі своїх знайомих.

З творів Платона до нас дійшло 35 діалогів, збірник визначень і 13 листів. Першими в цьому ряду виступають так звані сократичні діалоги (написані Платоном коли він ще цілком стояв на філософських позиціях свого вчителя). До цих творів належать діалоги „Лахет” – про хоробрість; „Хармід” – про обережність; „Ентифрон” – про благочестя; „Лісій” – про любов і дружбу та деякі інші, а також два апологетичні щодо Сократа твори: „Апологія Сократа” і „Критон”, в яких учитель Платона зображається як мудрець, що присвятив життя істинному благу співвітчизників.

Більш зрілими творами Платона є полемічні діалоги проти софістики. До них належать „Протагор” – спір Сократа і Протагора про можливість навчання чесноті і порядності; „Горгій” – проти нігілізму і агностицизму, про можливість за допомогою пізнання виправити і змінити світ; „Менон” – про сутність пізнання як пригадування апріорної істини; „Евтидем” – критика „діалектики” софістів; „Кратил” – критика софістичної філософії мови, дослідження питання про те, чи є зв’язок між словом та його значенням результатом внутрішньої спорідненості, чи плодом довільної умовності; „Теетет” – критика гносеологічних ідей Протагора, однобічного сенсуалізму софістики.

Творами періоду розквіту творчості Платона є „Федр” – про сут­ність і долю людської душі, про найсокровеннішу сутність філософії –несамовитість (екстаз) і любов, про усне спілкування як істинну філософ­ську діяльність – своєрідний пролог до заснованої Платоном Академії; „Учта” – вершина творчості Платона – про Ерос, життєвий імпульс все­світу, завдяки якому все смертне і минуще прагне до вічного і незмін­ного, про Ерос як потяг філософа, що підноситься до чистого світу ідей. Далі йдуть три діалоги, автентичність яких піддавалась сумніву внаслідок того, що філософ в них переглядає і навіть критикує свою попередню („наївну”) теорію ідей: „Софіст” – вчення про ідеї проти сенсуалістичного матеріалізму кініків і молодших натурфілософів; „Політик” – про управління державою і про різні види державного устрою; „Парменід” – дослідження гносеологічних і метафізичних труднощів „наївної” теорії ідей. Втім, якщо ці діалоги не автентичні, то вони містять багато положень, що їх висловлював Платон і які зафіксували його учні. До творів цього пері­оду належить великий діалог „Держава” в десятьох книгах. Перша і поло­вина другої книги цього твору – про справедливість проти софістики. Друга половина другої, третя, четверта, а також восьма, дев’ята і десята книги діалогу – вчення Платона про ідеальну державу. У книгах п’ятій, шостій, сьомій йдеться про правильне виховання громадян держави і дається виклад вчення про ідеї.

І, нарешті, головними метафізичними творами Платона є такі: „Федон” – вчення про ідеї як кінцеві причини всієї дійсності і докази безсмертя душі; „Філеб” – про найвище благо людини і про те, де його слід шукати – в задоволенні чи в пізнанні, своєрідний розвиток положень „Учти”; „Тімей” – про божественну життєву мету у природі – світову душу, платонівська телеологія, що переходить в теологію, виклад платонівської фізики; „Крітій” – уривок, що використовує проблеми „Тімея” щодо філософії історії (міф про Атлантиду).

„Закони” – найбільший за обсягом останній твір Платона, що міс­тить розвиток положень „Держави” та їх практичну актуалізацію [2, 6].

Сутність, метод і завдання філософії

Діалектичний метод Сократа, його манера діалогічного розвитку думок зберігається і помножується у Платона. Істина не дається у готовому вигляді, її можна мати, лише якщо самостійно її здобуваєш. Особиста бесіда у Платона трансформується у літературний діалог, що поступово розростається у тривалу лекцію. Центральний персонаж усіх діалогів (крім „Законів”) – Сократ: адже філософію, за Платоном , можна уособити як живу силу лише через образ ідеального філософа. Художньому забарвленню творів Платона сприяють також міфи, в яких не лише проявляється поетична вдача філософа, але й укорінюється засіб заповнення прогалин науково-логічного викладу.

Обґрунтовуючи правомірність і завдання філософії, Платон показує недоліки повсякденної свідомості й виразки софістичного просвітництва, що прийшло їй на зміну. Повсякденна свідомість є свідомістю уявлення, вона шукає істину в сприйнятті, уявленні і припущенні; її практичне втілення живе у повсякденній моралі, в пануючих моральних засадах. Однак знання, за Платоном, не полягає ані в сприйнятті, ані в уявленні, навіть правильному: сприйняття показує не те, які речі є в їхньому бутті, а лише те, якими вони нам здаються, і предметам сприйняття можна приписати найбільш протилежні визначення; уявлення ж, нехай і правильне, не усвідомлює своїх підстав: хто дає уявлення, той не навчає, а лише умовляє слухача, і тому уявлення завжди має ризик перетворитися в оману. Лише знання завжди істинне, уявлення натомість може бути й істинним, і хибним. Навіть правильне уявлення є лише щось середнє між знанням і незнанням.

Це саме стосується й чесноти. Не маючи міцної основи у знанні, опираючись лише на звичку й правильне уявлення, чеснота залежить від примхи випадку, дозволяє на підставі своєї несвідомості творити не лише добро, але й зло (стосовно друзів – добро, стосовно ворогів – зло), і є такою нечистою за своїми мотивами, що уміє обґрунтовувати моральні вимоги лише задоволенням і користю. І лише знання дає вірне забезпечення правильної поведінки, чеснота зводиться до знання, а пізнання є єдиною метою життя людини, за котру вона має віддати все інше.

Пізнання не слід позичати у софістів. Їх вчення здатне, за Платоном, зруйнувати всі підвалини знання й моралі. Протагорівська теза про те, що людина є мірою всіх речей, істинне все те, що кожному здається істинним, знищує будь-яку істину і цим самим свою власну істинність. Твердження, що задоволення є вищою життєвою метою, що кожному дозволене все, що йому подобається, змішує добро з приємним, суттєве і незмінне зі скороминучим, безумовно цінне – з тим, що може бути і добрим, і злим, і що, як правило, супроводжується своєю протилежністю – незадоволенням. Софістику, що установлює ці засади, як і риторику, що користається з них задля практичних цілей, слід визнати протилежністю будь-якого істинного мистецтва життя, будь-якої істинної науки. Софістика по суті ставить на місце буття видимість.

Лише філософія, відкидаючи і спростовуючи софістику, дає те, що остання тільки обіцяє – знання. Коренем філософії є ерос, прагнення смертного піднестися до безсмертя шляхом переходу від чуттєвого до духовного, від одиничного до загального, прагнення до споглядання і зображення ідей як вищої мети життя і пізнання [6].

Засобом пізнання ідей для Платона є діалектичний метод. Як і для Сократа, діалектика для нього є мистецтвом утворення понять за допомогою логічної індукції та їх з’єднання. Діалектик уміє підвести всю ту множину і різноманітність, які в дійсності належать до того чи іншого роду буття, під загальне поняття цього роду; він вміє ясно визначити, скласти поняття; і разом з тим лише він може правильно знати і зазначати, які поняття узгоджуються одне з одним, а які виключають одне одного. Так, наприклад, поняття спокою і руху несумісні між собою, але кожне з них сумісне з поняттям існування.

Істинний діалектик уміє сходити від множини явищ до єдиного поняття, від окремого до загального. Це є зведення одиничних речей до загального роду. Діалектик також володіє мистецтвом розрізняти поняття одне від одного, і разом з тим він уміє спускатися від єдиного до мно­жинного, від загального до окремого – розділяти рід на підпорядковані йому види й підвиди, щоб не носитися у царині абстракцій, а пізнавати справжні властивості, індивідуальні особливості речей. Цей поділ понять складає другу частину діалектичного методу. Мета її – логічне вимірю­вання всього обсягу даного роду через повне і послідовне перелічення всіх видів і підвидів. Ця логічна класифікація мала для Платона також і метафізичне значення.

Таким чином, предметом діалектики є поняття. Діалектика є засобом розуміння і розвитку універсальних понять незалежно від будь-якої чуттєвої форми. Цим інструментом володіє лише філософ, оскільки лише він розуміє суще, те, що є, а не те, що здається, сутність, а не явище речі. Визначення поняття є не просто переліченням того, що під ним розуміється, що належить до його обсягу. У визначенні констатується те, що зустрічається в усіх одиничних однородних предметах, те загальне, без якого ніщо окреме не може бути осягнутим. Відтак поняттям визначається сутність речі, оскільки воно з’ясовує сукупність відмінних ознак її роду і виду.

Метод визначення понять – сократівську індукцію – Платон доповнює новим способом перевірки, який полягає у випробуванні прийнятих припущень через розгляд їх наслідків. Будь-яке припущення має бути піддане верифікації, з нього повинні „вирости” всі можливі наслідки, причому не лише з вихідного припущення, але і з протилежної йому версії. Це дає можливість ясно побачити, котре з цих припущень більш відповідає дійсності.

Отже, діалектика Платона полягає у триєдиному завданні – утворенні, розділенні і з’єднанні понять. Кожне певне поняття не зводиться до тієї різноманітності одиничних предметів, що входять до його обсягу, а відтворює те, що в цих предметах є загальним, тобто їх вид або рід. Роди і види не змінюються залежно від зміни речей, вони завжди перебувають: лише чуттєві речі і відповідні до них людські відчуття і гадки піддаються вічному процесу зміни. Види не змінюються, як і поняття, яке залишається постійно тотожним: вони перебувають, в той час як чуттєві речі минущі й випадкові. У видах міститься справжня суть речей, оскільки через них визначається, чим є кожна річ. Окремі речі натомість мають в собі лише роздрібнене, випадкове відображення, випадок загального виду; вони існують лише завдяки причетності до цього виду, який їх визначає.

Діалектика, яка прагне до визначення і пізнання видів, має спрямовувати свій мислений погляд не лише на окремі поняття або роди певної речі, а на всю сукупність родів і видів речей, досліджуючи їх взаємовідношення. Відтак вона є справжньою наукою про суще. Решта наук діє в царині змінного і різноманітного, як, наприклад, фізика, або ж виходять з деяких гіпотез, які приймаються, але не досліджуються, як математика. Одна лише діалектика має справу з вічносущим, вічнототожним. Таким чином, діалектика Платона переходить у метафізику, в нове вчення про суще, його умоглядні „види”, „форми” або „ідеї” (eidos, idea гр.– вид, образ).

Лише через поняття досягається істинне знання. Але в поняттях мисляться не одиничні об’єкти, а загальні роди, види, форми речей: наприклад, в поняттях „людина”, „тварина”, „трикутник” та ін. ми мислимо загальне, а не одиничне. Тому якщо ці умоглядні види мають вищу реальність, справжнє буття, то всі одиничні речі, що осягаються відчуттями, не мають цього буття самі по собі, а існують лише тому, що „причетні” до даного загального „виду” або „ідеї”. Платон робить парменідівський висновок: істинно суще є мислимим; тому, що немислиме, ми й не можемо приписувати буття, адже небуття не мислиме. Оскільки цей світ не є ані абсолютно умоглядним буттям, ані чистим небуттям, він, хоча й сприймається нашими відчуттями, не може бути предметом чистого пізнання. Чуттєвий світ підлягає припущенню, яке знаходиться між знанням і незнанням [1].

Гносеологія і вчення про ідеї

Знамените вчення Платона про ідеї виростає з його гносеології. Сама ж теорія пізнання має своїм відправним пунктом антисофістичний діалог Платона „Теетет”. Протагор, славетний софіст, і Аристіп, голова сократичної школи кіренаїків, визначають знання як відчуття. Адже відчуття є лише нашим суб’єктивним станом; поза ним ми нічого не пізнаємо. З вислову Протагора: „Людина є мірою всіх речей” випливає, що сущим є те, що нам здається. Платон у діалозі вустами Сократа спростовує це вчення. Відчуття всі однаково суб’єктивні і тому рівноправні, хоча кожний суб’єкт відчуває інакше. Хибних відчуттів немає; за Протагором, всі вони істинні вже тому, що ми їх одержуємо від фізичних речей: мед здається гірким для хворого, тепле – холодним. Залишаючись у царині відчуттів, ми ніколи не відшукаємо жодної спільної логічної міри: все відносне, і ми нічого не можемо сказати про речі – ані істини, ані хиби. Ніхто не може знати більше іншого, бо всі відчувають в однаковій кількості. Всі відчуття приватні, індивідуальні, відносні, бо всі притаманні суб’єкту. Поза ними ми нічого не знаємо і цілком довільно відносим їх до відмінних щодо них причин. Тому будь-яке узагальнення або умовивід, все, що виходить за межі відчуттів, – це не знання, а хиба. Так стверджують прибічники й однодумці Протагора.

Втім відчуття є зміною нашої свідомості; відтак все має редукуватися до неперервної зміни; не можна говорити про буття, про щось незмінне і перебуваюче; зостається лише одна плинна хвиля, в котрій нема нічого перебуваючого, на чому можна було б зупинитися. Ми приходимо до положення Геракліта, за яким нічого не існує, все лише стає; нічого не можна стверджувати ні про що, бо все тече і ніщо не є тотожним, все переходить у свою протилежність.

І в психологічному аспекті відчуття не є кінцевим джерелом нашого пізнання. Розуміння і відчуття – цілком різні акти; можна відчувати і не розуміти. Наприклад, ми чуємо незнайому іноземну мову, але не розуміємо її. Одна розумна свідомість з’єднує, зв’язує між собою різні показання кількох органів відчуттів.

Наприклад, ми говоримо, що вогонь палить. Через це судження ми зв’язуємо два сприйняття – світла і тепла, але самий цей зв’язок – дещо інше, ніж відчуття; до того ж відчуття чисто суб’єктивне, а в даному твердженні ми знаходимо й дещо об’єктивне. Взагалі, досліджуючи різні речі, ми установлюємо деяке загальне відношення між різними відчуттями, але це порівняння не є відчуттям. Тоді що це? Щоб пізнавати предмет, ми маємо розуміти його; самі поняття тотожності, відмінності, подібності, несхожості, величини, єдності, множини не належать до відчуттів, але через ці поняття ми оцінюємо, порівнюємо, зв’язуємо різні відчуття у сприйнятті одного предмета; ми розуміємо останній як щось об’єктивне, незалежне від наших особистих відчуттів. Платон робить висновок, що жодне пізнання, жодне істинне сприйняття реальних речей немислиме без таких понять, відтак у людській душі є здатність безпосередньо споглядати загальні відношення. Ці загальні відношення ми не відчуваємо, а розуміємо.

Згодом Платон вустами Сократа робить остаточний висновок діалогу „Теетет”: знання не ґрунтується ані на відчуттях, ані на припущенні; істинне пізнання має підставу в самому собі; воно випливає з безпосереднього знання істини, досягається шляхом споглядання загальних начал і відношень [1].

Таким чином, об’єкт мислення має настільки ж суттєво відрізня­тися від об’єкта відчуття, як саме мислення від відчуття. Якщо Сократ вчить, що лише пізнання понять дає істинне знання, то Платон, розви­ваючи цю думку, стверджує, що тільки те, що мислиться в поняттях – форми речей, або ідеї – володіють істинним первинним буттям. Лише суще як таке може пізнаватися. Реальність ідей є необхідною умовою можливості наукового мислення. У діалозі „Парменід” ця думка сфор­мульована так: „Якщо хтось не захоче погодитися, що існують ідеї сущого, то він буде позбавлений предмета, на котрий можна було б звернути міркування, оскільки він не припускає, що будь-яке суще володіє своєю вічно тотожною ідеєю; відтак він цілком руйнує можливість міркувати про будь-що”.

Подібно до того як речі, що осягаються в почуттях, об’єктивні предмети реального світу є прообразами чуттєвих сприйнять і уявлень людини, так і ідеї є першообразами понять людського мислення. Речі фізичного світу є чуттєвими об’єктами для суб’єкта пізнання, ідеї ж, переміщені Платоном у якийсь потойбічний (трансцендентний) світ, є надчуттєвими, умоглядними об’єктами. Пізнання надчуттєвого світу ідей здійснюється через поняття: якщо існують останні, то існують й їх об’єкти, що населяють умоглядний світ. У плинному і змінному „нашому” світі все одиничне різноманітне й розділене, але окремі речі стають самими собою лише через спільну для них сутність, яка схоплюється в понятті. Все, що становиться, змінюється й розвивається, прямує до певної мети, яка є деяким буттям. За Анаксагором і Сократом, оскільки світ є творінням розуму, то він має також розумну мету (подібно до того, як всі наші дії мають служити розумній меті). І ця мета має полягати в здійсненні понять, в яких наше мислення вбачає незмінні зразки змінних речей. Відтак лише надчуттєвим сутностям речей Платон приписує єдине справжнє буття, відрізняючи ці сутності від чуттєвих явищ фізичного світу.

Ці сутності є ідеями, тобто загальним, що однаково притаманне ряду одиничних речей. Одинична річ сама по собі ніколи не може бути ідеєю. Нею є лише загальне, і воно існує не лише в нашому розумі чи в розумі божества. Навпаки, воно існує насамперед саме по собі і в собі, зберігаючи завжди одну і ту саму форму, не підлягаючи жодній зміні; вічний прообраз окремих речей, лише причетних до загального, воно відокремлене від цих речей і споглядається лише розумом. Саме в цьому своєму самостійному бутті ідеї утворюють єдину справжню і первинну реальність. Усі змінні й минущі речі чуттєвого світу хоча і не привиди, як їх трактує Парменід, але реальні не самі по собі, а тільки внаслідок їх причетності до вищої реальності ідей [6].

Платон називає ідеї сутністю, істинно сущим або істотою речей. Розглядаючи видимі явища, ми переконуємося в існуванні родів і видів, загальних форм і властивостей. Наприклад, у всіх деревах ми спостерігаємо спільні ознаки – і разом з тим усі видимі нам дерева нескінченно різноманітні. Всі ці дерева змінюються, ростуть і засихають, але родові якості, які є загальними для всіх дерев, перебувають такими самими, як і окремі їхні види. Отже, існують деякі загальні властивості, існують також роди й види, що залишаються вічними й незмінними, в той час як все окреме, одиничне минає й гине. Окремі речі ми бачимо і сприймаємо відчуттями, а рід ми мислимо; проте рід є не тільки умоглядним поняттям: це – дещо реальне, що складає ті загальні ознаки, які роблять речі тим, чим вони є; людину – людиною, дерево – деревом. Не те, що змінюється і минає, як чуттєві речі, а те, що перебуває незмінним, загальні відношення і властивості, родові форми володіють справжньою реальністю. Лише те, що перебуває, є істинною сутністю речей [6].

Кожна ідея сама по собі протиставляється у своїй чистоті, єдності і незмінності множині причетних до неї чуттєвих речей як їхній вічний першообраз. Стосовно всіх ідей можна сказати те, що Платон говорить про ідею краси.

„Сама краса є дещо вічне: вона не виникла і не минає, не росте і не знищується; про неї не можна сказати, що вона прекрасна в одному відношенні і погана в іншому, так щоб вона з’явилася для одних так, для інших інакше. Також вона не може бути чуттєво сприйнята нами, як, наприклад, красиве обличчя або красива рука ... і вона не існує у чомусь іншому, як, наприклад, в якій-небудь тварині на землі або на небі, але вона є сама по собі вічно однорідна, тотожна до себе самої. Все інше, що ми називаємо прекрасним, причетне до неї; але між тим, коли все це інше виникає і знищується, - сама краса не збільшується і не зменшується і не зазнає жодної зміни” [1].

Таким чином, ідеї є істинні сутності речей і водночас їх причини, що дають їм форми, вигляд і властивості. Вони притаманні речам, котрі до них причетні. Оскільки для кожного класу речей існує лише одна ідея, то вони називаються одиницями, або монадами. Але в той самий час Платон відділив ідеї від фізичного світу і протипоставив їх останньому. Нематеріальні й вічні, вони знаходяться поза світом, поза простором і часом, „в долині правди”, в „розумному місці”, відкриті для споглядання лише безтілесним блаженним духам.

Повнота буття – це мета, до якої прямує все суще. Натомість повнотою буття володіють лише ідеї – зразки і цілі, за якими створена вся природа. І тому кожна річ, кожна істота прагне якомога повніше втілити, виразити свою ідею. Спостерігаючи розвиток організмів, ми бачимо, як виникають в них родові ознаки; з сімені виникає певне дерево, зі сперми, однорідної для всіх тварин, з’являються різні за виглядом і будовою істоти. Загальні родові ідеї є начебто планом, за яким розвивається все суще. Кінцем і метою, границею всякої генези й розвитку є повнота буття, ідеальна повнота, ніколи зрештою не осяжна, але бажана всіма істотами. Повнотою буття, верховною кінцевою метою всього, що існує, вищим ідеалом є Благо. У Платона ідея Блага – це верховна ідея, цариця в світі ідей, перша причина всього сущого. У ній знаходиться підґрунтя і смисл решти ідей: як ідеал переважно вона обіймає у собі всю сукупність ідей, об’єднує собою весь ідеальний світ. Адже чим є Благо в „розумному місці” стосовно чистого розуму й умоглядних сутностей, тим є сонце у видимому світі для зору і видимих речей. Так Платон трактує ієрархічну структуру світу ідей у шостій книзі своєї „Держави”.

Відтак ми бачимо у Платона два світи: один з них – невидимий, вічний, непохідний і не минущий, незмінний і насправді реальний – імматеріальний світ ідей; другий – видимий, безперервно змінний, у своєму бутті змішаний з просторовим небуттям (тобто існуючий у просторі) – матеріальний світ тіл та їх руху. Різке протиставлення цих двох світів є метафізичним дуалізмом. Останній натомість є наслідком гносеологічного дуалізму між мисленням і чуттєвим сприйняттям у Платона. Знання, що виражається у поняттях, пізнає світ, який існує і ніколи не виникає; сприйняття і припущення ж спрямовані на світ, котрий невпинно виникає і ніколи по-справжньому не існує.

  1   2   3

Схожі:

Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму iconПро приймальну комісію вищого навчального закладу України І. Загальна частина
Приймальна комісія вищого навчального закладу (далі – Приймальна комісія) – робочий орган вищого навчального закладу, що утворюється...
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму iconФорма № н 04 (повне найменування вищого навчального закладу) Кафедра (циклова комісія) “затверджую
Схвалено методичною комісією вищого навчального закладу за напрямом підготовки (спеціальністю)
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму iconВерховна Рада України п о с т а н о в л я є : Внести до закон
До складу Вченої ради вищого навчального закладу входять за посадами заступники керівника вищого навчального закладу, декани факультетів,...
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму iconСтруктура і організація роботи органів
Фінансовою основою студентського самоврядування є кошти, визначені Вченою радою вищого навчального закладу в розмірі не менше 0,5...
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму iconДодаток 1 до Правил прийому до вищого навчального закладу в 2013 році
Економічний коледж Державного вищого навчального закладу "Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана"
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму iconТимчасовий річний план державних закупівель, що здійснюються без проведення процедур закупівель на 1 квартал 2014рік Державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», код єдрпо 02070884
Державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму iconРегламен т державного вищого навчального закладу «запорізький національний університет»
Регламент державного вищого навчального закладу «Запорізький національний університет» Міністерства освіти І науки України (далі...
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму iconТимчасовий річний план державних закупівель, що здійснюються без проведення процедур закупівель на 2014рік Державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», код єдрпо 02070884
Державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму iconРічний план державних закупівель, що здійснюються без проведення процедур закупівель на 2014рік Державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», код єдрпо 02070884
Державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму iconКолективний договір на 201 4 -2016 роки між адміністрацією та трудовим колективом Державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»
Додаток Правила внутрішнього розпорядку Державного вищого навчального закладу
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму iconРішення Вченої ради вищого навчального закладу про представлення роботи на Конкурс. На титульному аркуші розміщуються: назва роботи; шифр; рік виконання роботи
Конкурсу вищого навчального закладу або рішення Вченої ради вищого навчального закладу про представлення роботи на Конкурс
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи