Розділ 6 на світанку критичної філософії icon

Розділ 6 на світанку критичної філософії




НазваРозділ 6 на світанку критичної філософії
Сторінка1/4
Дата14.07.2012
Розмір0.52 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4
1. /философия(сокр)/Философия от АН(гл1c).doc
2. /философия(сокр)/Философия от АН(гл2c).doc
3. /философия(сокр)/Философия от АН(гл3c).doc
4. /философия(сокр)/Философия от АН(гл4c).doc
5. /философия(сокр)/Философия от АН(гл5c).doc
6. /философия(сокр)/Философия от АН(гл6c).doc
7. /философия(сокр)/Философия от АН(гл7c).doc
8. /философия(сокр)/Философия от АН(литерат)c.doc
9. /философия(сокр)/Философия от АН(содержание)c.doc
10. /философия(сокр)/тит.doc
Минулися ті часи І, напевно, назавжди, коли студентові вищого навчального закладу пропонувався без жодної можливості вибору двосеместровий курс діалектичного та історичного матеріалізму
Розділ 2 метафізичний вимір дійсності
Розділ 3 На шляху до граду божого
Розділ 4 doctor angelicus
Розділ 5 мандрівний фІлософ
Розділ 6 на світанку критичної філософії
Розділ 7 Діалектика абсолюту
С. Н. История древней философии. Жуковский; М.: Кучково поле, 2005. 480 с. Философский словарь Вл. Соловьева. Ростов-на-Дону: Изд-во «Феникс», 1997. 464 с. Лега В. П. Лекции
Вступ 3 Розділ 1 Піднесення до ідеального світу
Філософія: сім видатних постатей

Розділ 6




на світанку критичної філософії







У своїй передмові до другого видання (1787) „Критики чистого розуму” Імануель Кант (1724-1804) написав: „Я не можу ... навіть припус­тити існування Бога, свободи і безсмертя для цілей необхідного практичного застосування розуму, якщо попередньо я не відніму у теоре­тичного розуму його зазіхань на трансцендентні знання, бо домагаючись цих знань, він змушений користатися з таких основоположень, які насправді застосовні лише до предметів можливого досвіду, і, будучи, попри це, використаними щодо речей, які виходять за межі досвіду, власне, перетворюють їх у явища, роблячи відтак неможливим будь-яке практичне розширення чистого розуму. Тому я повинен був обмежити царину знання, аби дати місце вірі, оскільки догматизм метафізики, тобто забобон, буцім-то в ній можна бути успішним без критики чистого розуму, є справжнім джерелом будь-якого ворожого до моралі невір’я, котре завжди має в значній мірі догматичний характер” [23, с.25-26].

Один із завершальних абзаців „Критики практичного розуму” містить такі всесвітньо відомі слова „кенігсберзького патріарха”: „Дві речі наповнюють душу щоразу новим і наростаючим подивом і благоговінням, що частіше і триваліше ми розмірковуємо про них, – зоряне небо наді мною і моральний закон у мені” [24].

У цих фрагментах – весь Кант; вони є ніби полюсами великої труднопрохідної планети, якою є його філософія. Його критицизм, як зазначає В.С. Соловйов, є головним поворотним пунктом в історії людської думки, так що весь розвиток філософії, якщо не за змістом, то за відношенням мислі до цього змісту, має бути розділеним на два періоди – докантівський і післякантівський. Як і Копернік в астрономії, Кант у філософії не відкрив для розуму нових світів, але поставив сам розум на таку нову точку зору, з якої все попереднє явилося йому в іншому, істиннішому вигляді [2].


Життя і творчість Канта

Імануель Кант народився в 1724 році у Східній Прусії, в місті Кенігсберг, в родині майстра сідельного цеху. Після закінчення гімназії студіював у місцевому університеті філософію, математику і фізику, а також теологію. У роки навчання (1740-1746) перебував під впливом раціоналістичної просвітницької філософії Хрістіана Вольфа (1679-1754), учня Лейбніца, і фізики І. Ньютона. Після закінчення університету протягом 9 років заробляв на життя як домашній вчитель у різних містах Східної Прусії. У 1755 приват-доцентом Кант розпочав у Кенігсберзь­кому університеті читання лекцій з метафізики і деяких природознавчих дисциплін (зокрема, мінералогії і фізичної географії). Лише через 15 років по цьому, на 47 році життя, він одержав посаду ординарного професора логіки і метафізики. Пізніше Кант був деканом і двічі обирався ректором своєї alma mater. На цей час склався одноманітний, але до дрібниць продуманий розпорядок життя, що був спрямований на те, щоб зміцнити слабке від народження здоров’я і повністю всі сили скерувати на наукову діяльність. Цей розпорядок, говорять, був порушений філософом лише двічі: одного разу його змусило про все забути читання „Еміля” Ж. Ж. Руссо, а потім через чверть століття старого вивела з душевної рівноваги депеша про вибух у Франції революції (липень 1789 року). Втім головні рубежі в біографії Канта позначені переломними і кульмінаційними моментами його внутрішньої духовної еволюції. Один з цих моментів поклав край так званого „докритичного” періоду його творчості у 1770 році. Під час цього періоду Кант займається природознавчими проблемами, особливо космологією і космогонією. Найбільш відома його робота з цього періоду – „Всезагальна природнича історія і теорія неба” (1755), в якій висловлена гіпотеза про виникнення планет Сонячної системи з початкової туманності, відома в науці як гіпотеза Канта-Лапласа. Перехід до „критичного” періоду датується часом захисту дисертації „Про форму і принципи чуттєвого і умосяжного світу” (1770). У свідомості філософа відбувається переворот, який назрівав вже півтора десятка років: Кант розчаровується як у догматичному раціоналізмі Х. Вольфа, так і в матеріалістичному сенсуалізмі Локка і Гольбаха. Надії просвітителів на швидке пізнання всіх таємниць природи видаються тепер йому наївними, хоча він рішуче відкидає спокусу нового скепти­цизму, яка призводить до зневіри у наукове пізнання взагалі – аж до повної відмови від нього. Кант у „критичному” періоді прагне водночас і обмежити пізнання, і обґрунтувати його міць, захистити науку і від догматизму, і від зневіри в її сили. Відтак Кант висуває подвійне завдання: обмежити знання, аби звільнити місце для віри, і, з іншого боку, показати, що критика розуму з необхідністю приведе врешті до становлення справжньої науки. Тут постає методологічний „середній шлях” між догматизмом, з яким боровся Д. Юм (англійський філософ, який, за свідченням самого Канта, вивів його з "догматичної сплячки”), і скептицизмом, який сам Юм упроваджував. Цей "середній шлях" у царині онтології має на меті примирити матеріалізм та ідеалізм, що Кант сподівається здійснити через розмежування їх сфер дії, поглиблюючи розрив між світами сутностей і явищ. Внаслідок цього всю філософію зрілого Канта перекраюють навпіл взаємовідособлення і розмежування: явища відокремлені від сутностей, форма – від змісту, раціоналізм – від емпіризму, теорія – від практики [25].

Результати цих болісних пошуків з'явилися на світ не одра­зу. Лише через 11 років у Ризі виходить головна гносеологічна праця Канта – „Критика чистого розуму” (1781). Йому було тоді вже 57 років.

Потім протягом двадцяти років з’являється вся решта робіт, які разом з „Критикою чистого розуму” зробили Канта, напевно, найвидат­нішим, поряд з Платоном і Арістотелем, мислителем західно-європейсь­кої філософії: „Пролегомени до усякої майбутньої метафізики” (1783) – короткий виклад „Критика чистого розуму”; „Основи метафізики моралі” (1785), яка разом з „Критикою практичного розуму” (1788) становить основу етики філософа; його третя критика – „Критика здатності судження” (1790), присвячена проблемам телеології природи і мистецтва; „Релігія у межах одного розуму” (1793), яка допровадила філософа до конфлікту з пруською цензурою і навіть викликала немилість короля [9].

Втім тільки в останньому десятиріччі XVIII століття Кант здобув європейську славу, розширилось його листування. У 1797 році філософ відчув, що почав дряхліти, і покинув викладання в університеті, хоча і продовжував свої філософські дослідження. У 1804 році він помер у віці 80 років і був похований у професорському склепі Кенігсберзького собору.

Вихідні поняття теорії пізнання

Уся стара метафізика, за Кантом, як вчення про надчуттєві начала буття через пусті домисли виходила за межі всякого можливого досвіду, і відтак вона є неможливою в значенні теоретичного знання. Проти метафізичних систем виступали свого часу скептики і матеріалісти, але вузько і неконструктивно. „Розширення” критики у Канта відбувається за рахунок повернення її проти французьких матеріалістів, які фактично змінили одну метафізику на іншу. Тим самим Кант піддає ревізії й результати свого власного „докритичного” періоду творчості: матерія і об’єктивні законі її руху втрачають справжню об’єктивність.

Атакує Кант і скептицизм в особі Девіда Юма (1711-1776), хоча і не заперечує величезного впливу англійського філософа на власне становлення як критичного мислителя. Відштовхуючись від вчення Берклі, за яким існувати – значить бути в сприйнятті, Юм дійшов висновку, що неможливо достовірно сказати, чи існує світ у дійсності. Сприйняття за остаточним рахунком не зближують нас із зовнішнім світом, а віддаляють від нього, відтак про реальний зовнішній світ ми нічого не можемо сказати, і не потрібно навіть ставити це питання. Юм аналізує також причинність, використовуючи поняття досвіду. Результат у Юма виявився також в дусі скептицизму: з того, що одне слідує за іншим (post hoc), не можна вивести, що друге є причиною, яка породжує це перше (propter hoc). Відтак, за Юмом, причинність у навколишньому світі або не має об’єктивного характеру і являє собою суб’єктивний факт або причинність, принаймні, хоч і є об’єктивним явищем, але не може бути пізнаною.

У юмівському скептицизмі Кант вбачає недостатню зброю проти догматизму: адже скептики не спроможні пояснити, чому люди попри все не обходяться без філософського догматизму. До того ж скептицизм видається чистою деструкцією: розбиваючи догми, він нічого майже не пропонує натомість. Тому юмізм може бути взятий на разі як попередня операція з розчищення грунту майбутньої філософії від старого догматичного мотлоху. Але які завдання тієї прийдешньої філософії, споруду якої треба звести?

Кант відповідає: філософія можлива і потрібна як критика, і ця критика має бути вступом до майбутньої позитивної метафізики природи і моралі. Юм має рацію: перед тим як будувати наукове пізнання, необхідно дослідити можливості самих інструментів людського пізнання. Необхідність відносно самостійного розроблення теорії пізнання була на часі, адже не викликає сумніву відносна незалежність форми пізнання від його змісту. І через кілька десятиліть великий діалектик Гегель був радше дотепним, ніж мав рацію, зауважуючи: „... бажати пізнавати перед тим, як ми пізнаємо, настільки ж безглуздо, як мудрий намір того схоластика, який хотів навчитися плавати раніше, ніж плигнути у воду” [25]. У самого Гегеля не все гаразд з тим, що його теорія пізнання повністю зливається з ученням про буття.

Але перейдемо до послідовного викладу основних положень „Критики чистого розуму”. Кант ставить глибинне питання: що я можу знати? У подальшому до цього питання він додає ще три: що я маю робити? На що я можу сподіватися? Що таке людина і чим вона може стати? Перше з цих питань формулюється і вирішується „Критиці чистого розуму”, друге – у „Критиці практичного розуму”, третє – у „Релігії в межах одного розуму”, четверте – в останніх роботах філософа.

Чим є „чистий розум” у Канта? Розум – це сукупність усіх пізна­вальних здатностей, і до його складу входить і чуттєве пізнання, і розсу­док, і розум у вузькому сенсі слова. „Чистий” натомість означає, як уже зазначалось, вільний від емпірії, теоретичний, позбавлений практичних мотивів.

„Критика чистого розуму” має вступ і складається з двох томів: 1) трансцендентальне вчення про елементи; 2) трансцендентальне вчення про метод. Після вступу ми розглядатимемо лише перший том, бо саме в ньому міститься основний виклад кантівської гносеології. Він має дві час­тини: 1) трансцендентальна естетика; 2) трансцендента­льна логіка. Друга частина – найбільша, вона займає більше трьох чвертей усієї роботи і складається з двох від­ділів: 1) трансцендентальна аналітика; 2) трансцен­дента­льна діалектика. За таким самим планом і з такими самими назвами відділів ми розглядатимемо нижче цю основну працю Канта.

У вступі філософ будує типологію знання і пропонує свої відповіді на кілька спеціальних питань. Кант погоджується з Декартом у тому, що знання може бути недосконалим і досконалим (притаманним істинній науці). Характерні риси досконалого знання – безумовна достовірність, всезагальність і необхідність. Годі й мріяти про одержання знання з досвіду, адже останній не дав ані чіткої всезагальності, ані аподиктичної (переконливої) достовірності. Відтак Кант вважає, що досконале знання носить в принципі позаемпіричний, тобто апріорний характер.

У його теорії пізнання виникають дві рубрики: знання емпіричне (апостеріорне) і знання „чисте” (апріорне).

На цей поділ перехресним чином накладається другий – поділ знання на аналітичне (пояснювальне) і синтетичне (прирощувальне). При першому зміст предиката випливає зі змісту суб’єкта, при другому – не впливає, а додається до нього „ззовні”.

Відтак маємо чотири рубрики пізнавальних суджень: 1) апосте­ріорні аналітичні; 2) апостеріорні синтетичні; 3) апріорні аналітичні; 4) апріорні синтетичні. Розглянемо їх окремо. Судження на підставі досвіду є, за Кантом, завжди синтетичні, бо їх предикати черпають із зовнішнього досвіду нове знання. З іншого боку, очевидно, що всі аналітичні судження апріорні, бо пояснювальне, вивідне з суб’єкта знання не залежить від емпірії, існує поза досвідом. Відтак аналітичних апостеріор­них суджень (1) не буває. Апостеріорні синтетичні судження (2) існують, за Кантом, у складі недосконалого знання, притаманного емпіричному природознавству, як наприклад: „цей дім стоїть на пагорбі” або „деякі тіла є важкими”. Апріорні аналітичні судження (3) існують у складі досконалого знання, притаманного формальній логіці, яка „маючи справу лише з чистою формою мислення” [23, с. 71], не розширює змісту знання, а також математиці, як наприклад, „квадрат має чотири кути” або „тіла є протяжними”. Втім, Кант усю математику зводити до апріорної аналітики не хоче, відкидаючи думку Лейбніца про те, що вся математика складається з аналітичних суджень на базі закону суперечності [25].

Залишилися лише апріорні синтетичні судження (4), і саме з ними Кант пов’язує проблему існування. Чи вони можливі? – ось кардинальне питання „Критики ...”. Адже наука потребує набуття суджень, які розши­рювали б наші знання за змістом і водночас були б достовірними, всеза­гальними і необхідними, якими вони у разі їх емпіричного походження бути не можуть. „Необхідність і строга "всезагальність є надійними озна­ками апріорного знання” [23, с. 34]. Чи має якась з існуючих наук такі судження? Кант відповідає: так, і ця наука – математика. Всупереч Лейбніцу він посилається на те, що математичні судження здатні давати приріст знань, а відтак вони синтетичні; вони універсальні і загально­обов’язкові, а відтак вони позадосвідні і в цьому сенсі апріорні. Отже, математичні судження є апріорними синтетичними, і в цьому поєднанні синтетичності і апріоризму полягає ідеал наукового знання. Кант це доводить наступним чином. Наприклад, у евклідівській геометрії пряма лінія визначається як найкоротша відстань між двома точками. Другий приклад – арифметичний: 5 + 7 = 12. В обох випадках предикати суджень („найкоротша відстань...” і „12”) мають зміст, що не впливає з суб’єктів („пряма лінія” і „5 + 7” відповідно). Не випливає він і з чуттєвого досвіду. Наприклад, число 12 має властивості цілості, парності і ділимості на самого себе, котрих немає у поняття „5" і "7”. Звідки ж беруться ці влас­тивості? Кант відповідає: з чистого акту додавальної лічби і з чистого споглядання, за допомогою якого тільки й можливий синтез”. Більш глибоке джерело цих властивостей полягає, за Кантом, у самій породжу­ючій здатності позадосвідного споглядання: активна діяльність чистої свідомості полягає у продуктивній, творчій силі синтезування.

Синтетичні апріорні судження утворюють фундамент усієї теорії наукового знання у Канта. Покладаючи надію на їх існування, кант сподівався пояснити і обґрунтувати можливість „чистої” (теоретичної) математики, а також інших наук, що базуються на математиці. Більш того, без цих суджень не можна навіть поставити проблему можливості тієї дисципліни, яка на разі лише претендує на науковість, – філософії, метафізики.

За Кантом, кожній здатності свідомості в цілому ("розуму" в широ­кому сенсі слова) відповідає своє запитання: чуттєвому спогляданню ставиться запитання: як можлива чиста математика? Розсудку – як мож­ливе чисте природознавство (тобто як можна пізнати апріорно необхідну закономірність самого досвіду стосовно усіх його предметів взагалі)? Натомість розуму у власному сенсі ставиться запитання: як можлива метафізика? Відповідно до цих питань гносеологія Канта має вищезгадані три частини: трансцендентальну естетику, трансцендентальну аналітику, трансцендентальну діалектику.

Але чому перша частина називається естетикою? Естетика в цьому розумінні є філософським архаїзмом: так у XVIII столітті називали гносеологічне вчення про чуттєвість ( з гр. aisthētikos – чуттєвий) взагалі, а не тільки чуттєве споглядання предметів мистецтва, як згодом. Отже, чуттєве споглядання – це початок будь-якого пізнання. Але тут одразу постають питання про джерело чуттєвого сприйняття.

Кант відкидає беркліанство, називаючи його „містичним і мрій­ним”, але, як вже зазначалось, не погоджується і з Юмом, який знімає питання існування джерела відчуттів як таке, що не має однозначної теоретичної відповіді. Вихідним елементом своєї гносеології Кант вважає вчення про "річ у собі".

Філософ стверджує, що за межами чуттєвих феноменів існує непі­знаванна, але абсолютно об’єктивна реальність – світ речей у собі. Цю реальність в теорії пізнання відображає лише гранично абстрактне "чис­те" поняття, ноумен (noumenon). Ноумени не дають нічого для пізнання речей у собі, але дозволяють про них мислити, як про умосяжні сутності.

У філософії Канта поняття речі у собі є наріжним каменем його агностицизму і виступає у чотирьох значеннях.

1 Річ у собі є позначенням зовнішнього збудника наших відчуттів і уявлень, а також символом непізнаної частини об’єкта у сфері явищ. Речі у собі в цьому розумінні не піддаються пізнавальній силі людської свідомості, хоча збуджують нашу чуттєвість, спонукають її до діяльності і до появи в ній різних станових модифікацій. Чуттєві явища, за Кантом, не випливають з речей у собі, і відтак речі у собі через явища перед нами не з'являються. Тоді чим викликаються наші відчуття? Відповідаючи на це питання, Кант погоджується з Локком в тому, що існує зовнішнє джерело відчуттів. Але тоді що саме ми відчуваємо? Кант відповідає так: відчуття стосується лише і винятково суб’єкта й є модифікацією його стану. Відтак через відчуття дізнатися про властивості речей у собі неможливо: біль не схожий на голку, якою ми укололись, а хвилі на річці – на камінь, кинутий у річку.

2 Річ у собі – це будь-який в принципі непізнаванний предмет. Юм сказав би: ми не знаємо, чи існують речі у собі; Кант натомість заявляє: ми не знаємо в принципі, що вони собою являють. Ми знаємо про річ у собі лише те, що вона існує і у певній мірі те, чим вона не є. Останнє знання – негативне за змістом, і тому воно, за Кантом, не є справжнім знанням. Про річ в собі ми не маємо в свідомості нічого, крім ноуменів, відтак вони є лише абстрактними умосяжними об’єктами, про які навіть не можна сказати, що вони – субстанції. А явища – це не відносна істина про речі у собі, а матеріал пізнання, доки зміст цих явищ сприймається у безструктурному вигляді, і самостійне знання, коли безструктурність у пізнанні долається. Для цього знання іншого предмета, крім самих явищ, не існує, і "шляху" до абсолютної істини у вигляді знання про речі у собі у Канта немає.

3 Річ у собі – це все те, що лежить у трансцендентній сфері, тобто знаходиться поза досвідом і трансцендентальною сферою. До речей у собі в цьому сенсі належить все те, що виходить за межі суб’єкта, і речі у собі в першому значенні терміна виявляються лише деяким моментом у рамках класу об’єктів надчуттєвої реальності.

4 Річ у собі – це царство недосяжних ідеалів взагалі, котре в ціло­му саме також виявляється ідеалом безумовного вищого синтезу. Така річ у собі стає об’єктом ціннісної віри, який втім є невіддільним у принципі від речі у собі, яка збуджує нашу чуттєвість (у першому значенні) [25].

Трансцендентальна естетика

Яким же є склад явищ? Кант дає на це відповідь у першій частині своєї "Критики…", яка називається "Трансцендентальна естетика". Явища мають свою "матерію" і "форму". "Матерія" явищ – це їх чуттєвий зміст. Він є пасивним і безструктурним. Натомість "форма" активна (майже в арістотелівському розумінні) і вносить у зміст структурну впорядкова­ність, надає єдність множинності і різноманітності явищ. Кантівська "форма" не походить ані від зовнішніх об’єктів, ані з чуттєвого досвіду; вона є попередньою апріорною умовою всякого досвіду, породжуваною трансцендентальною здатністю. Ця "форма" є "чистим", тобто не викли­каним ніякою зовнішньою дією, спогляданням. Це щось середнє між конкретним емпіричним сприйняттям і поняттєвим уявленням, але більш абстрактне – споглядання без погляду, неконкретна конкретність, нечуттєва чуттєвість [25].

Отже, Кант розділяє чуттєвість на "даний" матеріал і апріорні форми чуттєвого споглядання. Такими апріорними формами є простір і час. Саме ці позадосвідні споглядання, за кантом, лежать в основі синтетичних апріорних суджень. Відчуття, не оформлені чистими апріорними спогляданнями, залишаються не більш як "явищами", матеріалом пізнання, що хаотично змінюється і рухається. Натомість якщо вони ними оформляються, то перетворюються у досвід, емпіричне знання. Щоправда, відчуттів для цього перетворення не достатньо, адже досвіду потрібні ще поняття про предмет.

Апріорні споглядання – це, за Кантом, спосіб, у який здійснюється споглядання емпіричне, яке стає через апріорні споглядання всезагальним і в цьому сенсі "об’єктивним". Так, тільки простір, що уявляється форма­льно, робить можливим простір фізичний. Щоправда, на стадії чуттєвості необхідність у точному значенні цього слова ще не досягається, однак математичні пізнання вже створюють для неї основу. Однак ці необхід­ність і об’єктивність існують лише для суб’єктів, відтак по суті справи простір і час є зовсім не об’єктивними, а "суб’єктивними умовами чуттєвості" [23, с.54].

Чому простір і час у Канта все ж апріорні? Не викликає сумніву та безперечна істина, що будь-який, навіть елементарний, досвід мислиться лише за умови розрізнення моментів і місць, тобто передбачає час і простір, які, будучи відтак обов’язковими умовами всякого досвіду, не можуть бути продуктами ніякого досвіду. Навіть спроба пояснити ці форми у емпіричний спосіб наштовхується на альтернативу грубих непорозумінь: або їх слід ототожнювати з власними абстрактними поняттями, або змішувати самі час і простір з окремими часовими і просторовими відношеннями. Але це В.С. Соловйов дотепно порівнює з тим, якби хтось питання про походження коня як зоологічного виду змішував або з питанням про походження абстрактного поняття „кінь”, або ж з родоводом того чи іншого екземпляра кінської породи [2]. Відтак, якщо час і простір не є ані зовнішніми предметами, ані абстрагованими від зовнішнього досвіду поняттями, то кожний з них може бути лише чистим спогляданням, тобто апріорною, суб’єктивною та ідеальною формою, або ніби схемою, необхідно притаманною нашій свідомості і такою, що зумовлює для неї правильну координацію чуттєвих даних. Це є дві основні умови споглядального синтезу чуттєвості, який здійснюється нашою свідомістю [2].

Апріорні споглядання, за Кантом, залишаються у свідомості, якщо ми навіть уявимо, що ніяких речей – явищ немає і нас оточує ніщо – повна пустота у пустому потоці часу. Адже „сприйнятливість суб’єкта, здатність його зазнавати дії предметів необхідно передує будь-якому спогляданню цих об’єктів” [23, с.54], а ця здатність має певну стійку структуру. Апріорні споглядання не є природженими ідеями у декартівському розумінні, бо в них немає змістовного знання і вони не з’являються у свідомості актуально, поки немає відчуттів. Не можна вважати їх і ілюзіями. Апріорні форми – час і простір – „міцно сидять” у нашій свідомості не лише внаслідок своєї позаемпіричності, а тому ще, що будь-який зовнішній досвід якраз їх все більше і більше в нас укорінює. Відтак прозора атмосфера виявляється наочним прообразом „чистого”, тобто винятково формального уявлення про простір, а емпіричне сприйняття відносного спокою тіл – прообразом „чистого”, тобто не заповненого ніби ніякими подіями, часу. За Кантом, радше ми можемо уявити собі „порожні” простір і час, ніж речі без простору і часу.

Як чисті форми чуттєвого споглядання простір і час ідеальні (трансцендентальні), але у поєднанні з матеріалом досвіду вони „емпі­рично реальні”. Вони не мають жодного відношення до світу речей у собі, і тому не можуть бути абсолютно реальними [25].

Всі стани нашого суб’єкта без винятку виявляються моментами одного і того самого часу (що можливе лише внаслідок апріорної природи цієї форми), деякі ж з них визначаються як частини одного і того самого простору (що також зумовлює суб’єктивний апріорний характер просторового споглядання). З цієї відмінності випливає протилежність внутрішніх явищ, зв’язаних у часі, а не в просторі, і зовнішніх, зв’язаних не лише у часі, але і в просторі [2]. І дійсно, Кант визначає простір як „тільки форму всіх явищ зовнішніх відчуттів” [23, с.54], а час як „форму внутрішнього відчуття” [23, с.58] і додає: „предмет внутрішнього відчуття має формальною умовою свого наочного уявлення лише час, а предмети зовнішнього відчуття – також простір” [23, с.259]. Час як апріорна форма внутрішнього відчуття розглядається Кантом і як важлива умова руху об’єктів „зовнішнього”, тобто просторово оформленого досвіду.

Кант стверджує, що час і простір хоча і дані нам незалежно від емпірії, але не поза нею, не всупереч їй; вони є необхідними спогляданнями, але не притаманні трансцендентному світові. Отже, світ речей у собі перебуває поза простором і часом. У цьому світі нема жодних рухів і взагалі не відбувається нічого фізичного, так що не можна говорити, що речі у собі реально існують і діють на свідомість.

До речей у собі не застосовуються ніякі кількісні характеристики, і тому, строго кажучи, не коректно про них говорити у множині. Про них не можна навіть сказати, що вони перебувають „поза нами”, бо це знову впроваджує просторові уявлення, що неминуче веде до двозначності. Втім ці твердження Канта догматичні, як слушно зазначає І. С. Нарський: адже якщо ми про речі в собі нічого не знаємо, то звідки нам відомо, що вони перебувають поза простором і часом? [25].

Завдяки цій апріорно-синтетичній природі часу і простору можли­вою є математика, стверджує Кант, як справжня наука, тобто така, що ґрунтується на апріорних синтетичних судженнях. Числа є апріорними, але водночас споглядальними актами додавання у часі, і це уможливлює арифметику; геометричні величини є такими ж апріорними і споглядаль­ними актами додавання у просторі. Підлягати обчисленню і вимірю­ванню, тобто перебувати у часі і просторі є всезагальною і необхідною (а отже, апріорною) умовою всього чуттєвого, внаслідок чого і своє вчення про час і простір Кант називає трансцендентальною естетикою [2].

Трансцендентальна аналітика

Предметом трансцендентальної аналітики у Канта є раціональне пізнання, що оперує формальною логікою і гносеологічними категоріями. Упорядкування хаосу відчуттів формами наочного уявлення – це лише передумова подальшого процесу організації чуттєвого матеріалу пізнання у структури, і воно здійснюється аналітичними засобами трансцендента­льної логіки. Кант має намір побудувати нову логіку – трансцендента­льну, котра мала б справу не з випадковими, а з загальнообов’язковими формами пізнання і, абстрагуючись, як і формальна логіка, від емпірич­них споглядань, не тільки не абстрагувалася б від споглядань апріорних, але, навпаки, була б спрямована на їх подальшу гносеологічну обробку. Така логіка вивчає процес виникнення наукового знання у загальному вигляді, для чого досліджує синтетичну єдність понять в судженнях і умови­водах, тобто в найвищій структурній цілісності наук. У цьому сенсі трансцендентальна логіка прагне до визначення „об’єма і границі чистого розсудку”.

Розсудок натомість має справу, за Кантом, з апріорними катего­ріями, котрі, як і апріорні споглядання, є не знаннями, а лише формами мислення. Їх змістовність полягає у спрямованості форм на матеріал емпіричного і чистого споглядань. При цьому категорії, будучи формою знання, є водночас і матерією знання логічного. Застосовані до емпірич­ного пізнання, вони не дають ніякого виходу у трансцендентний світ речей у собі, оскільки самі є породженням трансцендентальної здатності. Трансцендентальна аналітика, першим предметом якої є категорії, є по суті аналітикою чистого розсудку, анатомією конструювального мислення [25].

„Надзвичайно важливо, - розмірковує Кант, - відособлювати одне від одного знання, що розрізняються між собою за родом і походженням” [23, с.466]. Відтак розсудок є цілком чужим для чуттєвого сприйняття оскільки перший не здатний до споглядання, а друге виявляється не здатним до поєднання, синтезу багатоманітного. Шлях до синтезованого знання пролягає через сполучення емпіричного і чистого споглядань (відчуттів та їх апріорних форм) з апріорною діяльністю розсудку. І дійсно, „без чуттєвості жоден предмет не був би нам даний, а без розсудку жоден не мислився б. Мислі без змісту пусті, споглядання без понять сліпі” [23, с.70]. Їх поєднання, за Кантом, і є повнотою можливого пізнання, яке являє собою апріорне упорядкування явищ, а не проникнення в їх сутність; конструювання, а не інтуїція чи відображення.

Відчуття – це лише матерія чуттєвості, результатом же сполучення чуттєвих матеріалів пізнання, упорядкованих за допомогою апріорних механізмів споглядання і розсудку, є досвід. Спочатку відчуття фіксу­ються як логічно невизначені висловлювання емпіричного споглядання, як сирі констатації чуттєвості: „це – жовте”, „це – солодке”. Далі вони підлягають оформленню через час і простір, сприяючи утворенню так званих суджень констатації, які мають лише суб’єктивну значимість: „цей полин є гірким”, „камінь є довго теплим”, „сонце кругле”. Отже, пере­творенню сприйняття у досвід передує деяке судження, що не виходить за рамки трансцендентальної естетики. Натомість для переходу від суджень сприйняття до суджень досвіду як такого необхідно застосувати до перших апріорні категорії, які, будучи невивідними з них, є елемен­тами формальної діяльності розсудку, його чистими поняттями [25].

Категорійний „органон” Канта містить 12 „чистих” категорій розсудку. Для їх одержання філософ аналізує чотири види класифікації суджень за різними критеріями, запозичені з формальної логіки:


І Класифікація суджень за кількістю

1 Одиничні (одне S є P).

2 Часткові (деякі S є P).

3 Всезагальні (всі S є P).

ІІІ Класифікація суджень за відношенням

1 Категоричні (S є P).

2 Умовні (якщо S1, то S2).

3 Розподільні (S є або P1, або Р2, ... або Pn).

ІІ Класифікація суджень за якістю

1 Стверджувальні (S є P).

2 Заперечувальні (S не є P).

3 Нескінченні (S є не P).

ІV Класифікація суджень за модальністю

1 Проблематичні (S є, можливо, P).

2 Асерторичні (S фактично є P).

3 Аподиктичні (S обов’язково є P).

Цим чотирьом видам класифікації суджень відпові­дають чотири тріади категорій розсудку:

І Категорія кількості

1 Єдність.

2 Множинність.

3 Всезагальність (цільність)

ІІІ Категорія відношення

1Субстанційність і притаманність

(акцидентальність).

2 Причинність.

3 Взаємодія.

ІІ Категорія якості

1 Реальність.

2 Заперечення.

3 Обмеження.

ІV Категорія модальності

1 Можливість.

2 Існування.

3 Необхідність і випадковість.
  1   2   3   4

Схожі:

Розділ 6 на світанку критичної філософії iconВісник черкаського університету
Науковий журнал містить статті, присвячені актуальним проблемам історії філософії, філософської антропології, філософії культури,...
Розділ 6 на світанку критичної філософії iconЗміст розділ загальні положення 2 розділ 2 виробничі та трудові відносини 3 розділ 3 відпустки 7 розділ 4 забезпечення продуктивної зайнятості 9 розділ 5 оплата праці 11 розділ 6 охорона праці 15
Додаток 2 Положення про порядок обрання та прийняття на роботу науково-педагогічних працівників Доннту
Розділ 6 на світанку критичної філософії iconНаціональний університет “києво-могилянська академія” Кафедра філософії та релігієзнавства
Навчальний курс присвячений вивченню ранньохристиянської філософії, філософії в мусульманських країнах доби середньовіччя та західноєвропейської...
Розділ 6 на світанку критичної філософії iconПрограма з філософії Відродження для студентів 2-го курсу філософського факультету (денна І заочна форми навчання)
Дана дисципліна спирається на знання філософії античної та середньовічної. В свою чергу на знання, отримані студентами при вивченні...
Розділ 6 на світанку критичної філософії iconНатурфілософія XVI в. (Б. Телезіо, Ф. Патриці, Дж. Бруно та ін.)
Питання для державного іспиту з історії філософії (розділ “Філософія Відродження”)
Розділ 6 на світанку критичної філософії iconПрограма курсу " Філософія-1" (для студентів бакалаврату фпрН)
Метою курсу є вироблення уявлень про сутність філософії та її місце в системі культури, з’ясування основних проблем онтології, антропології,...
Розділ 6 на світанку критичної філософії iconПрограма з філософії Нового часу для студентів 2-го курсу філософського факультету (денна І заочна форми навчання)
Дана дисципліна спирається на знання філософії античної, середньовічної та доби Відродження. В свою чергу на знання, отримані студентами...
Розділ 6 на світанку критичної філософії iconНаціональний університет “києво-могилянська академія” Кафедра філософії та релігієзнавства
Навчальний курс, що є продовженням курсу „Антична філософія-1, присвячений вивченню класичної грецької філософії та філософії елліністично-римської...
Розділ 6 на світанку критичної філософії iconНаціональний університет “києво-могилянська академія” Кафедра філософії та релігієзнавства
Навчальний курс, що є продовженням курсу „Антична філософія-1, присвячений вивченню класичної грецької філософії та філософії елліністично-римської...
Розділ 6 на світанку критичної філософії icon9: історія української філософії
Співвідношення національних філософій та світової філософії. Загальні особливості української філософії та етапи її розвитку
Розділ 6 на світанку критичної філософії iconОрієнтовні питання до кандидатського іспиту з філософії (для аспірантів і здобувачів всіх спеціальностей) на 2012 – 2013 н р
Філософія як особлива форма суспільної свідомості. Основні функції філософії. Співвідношення філософії, науки і релігії
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи