Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» icon

Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)»




Скачати 351.04 Kb.
НазваЛекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)»
Дата16.07.2012
Розмір351.04 Kb.
ТипЛекція

Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ – ХІХ ст.)»

План

  1. Джерела формування Німецької класичної філософії

  2. Представники Німецької класичної філософії

  3. Значення Німецької класичної філосфії




  1. Джерела формування Німецької класичної філософії

НКФ – це розвиток німецької філософії, що охоплює період кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. Традиційно до неї відносять таких представників Іммануїл Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872), а також до цієї течії відносять К. Маркса та Ф. Енгельса – їхнє вчення стало завершенням німецької класики.

Хоча з ідеологічних міркувань марксизм виділили у самостійний, ЯКІСНО НОВИЙ ЕТАП У РОЗВИТКУ філософського мислення, але, слід відзначити, що творчість цих мислителів повністю вписується у філософську традицію НКФ і по праву вважається її завершальним етапом.

Німецька класика не мала єдиного напрямку. Кант був дуалістом, Й. Фіхте – суб’єктивним, а Ф. Шеллінг та Г. Гегель – об’єктивними ідеалістами, Л. Фейєрбах – матеріалістом.

Кожен з відомих представників НКФ створив свою неповторну філософську систему, яка претендує на певну завершеність і енциклопедизм.

Важливим джерелом НКФ є німецьке Просвітництво. Один з його ранніх представників Христіан Вольф (1679 – 1754 р.р.) тлумачив світ у раціоналістично-механістичному дусі. Він і його послідовники вважали, що поширення освіти і знань приведе до негайного вирішення всіх складних проблем життя.

Значна роль у створенні відповідної інтелектуальної атмосфери під час формування і розвитку НКФ належить поету, філософу, природодосліднику Йогану Вольфангу Гете (1749 – 1832 р.р.), а також драматургу, поету і філософу Фрідріху Міллеру (1759 – 1805 р.р.) та лінгвісту Вільгельму Гумбольту (1767 – 1835 р.р.).

НКФ сприйняла основоположні принципи філософії Нового часу – раціоналізм і «натуралізм», тобто розгляд навколишнього світу як природи, що існує за внутрішньо властивими їй механічними законами, творчо переробленими нею. Але, на відміну від просвітників, представники НКФ йшли не від природи да розуму, а навпаки – від розуму до природи. Це можна було б охарактеризувати знаменитою формулою Гегеля: «Все розумне дійсне, все дійсне - розумне». В НКФ відбувається також зміщення акценту з аналізу природи на дослідження людини як автономного незалежного світу. Якщо філософи НЧ знали людину тільки як природне тіло, що наділене нетілесною душею, то для представників НКФ, а саме для Канта та Гегеля саме з людського духу, духовної діяльності людини виводиться весь світ, який її оточує – як природний, так і культурний.

Загалом для НКФ характерні такі основні риси:

  1. усі представники НКФ прагнули перетворити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної системи. Німецькі мислителі підкреслювали роль філософії у розробці проблем гуманізму, зробили спробу осмислити життєдіяльність людини в суспільстві.

  2. У центрі всіх вчень НКФ – так завний принцип активності суб’єкта. З аналізу суб’єкта пізнання філософія переключається на дослідження суб’єкта. До кантівська філософія віддавала перевагу природі як об’єкту пізнання і діяльності, людина розглядалась як частина природи, а пізнання розуміли як «дзеркало природи», пасивне відображення дійсності. НКФ підкреслює діяльний, творчий, активний характерсуб’єкта. Вже у філософській концепції Канта людина є не тільки природною, але й надприродною істотою. Тим самим НКФ відроджує гуманістичне ставлення до людини, підносить етичні проблеми над гносеологічними.

  3. Одним з найважливіших досягнень НКФ стає теоретична розробка діалектики. Діалектика тут виступає як вчення про розвиток і як універсальний метод пізнання. Всі представники зробили свій внесок в теорію діалектики і в створення системи філософських понять і категорій.

Проблема діалектики виникає задовго до НКФ, причому саме поняття діалектики змінювалось протягом історії. Першою формою діалектики було вчення про становлення, про вічну мінливість, плинність явищ світу, причиною того вважалася боротьба і взаємозв’язок протилежностей. Ця форма діалектики була притаманна, зокрема філософії Геракліта, Емпедокла, Демокріта (подібні ідеї були у китайських мислителів, зокрема увлення про існування двох протилежних сил космічного цілого – Інь та Ян).

Другою формою античної діалектики стала діалектика як певний метод пізнання. Для Сократа діалектика є пошук істини через сутичку різних точок зору, через діалог, через мистецтво вести бесіду. У філософії Платона, Аристотеля, неоплатоніків діалектика виступає методом пізнання сутності речей і охоплює собою всю логічну проблематику. У натурфілософських вченнях Відродження знову з’являються діалектичні ідеї про співпадінняті і єдність протилежностей, а саме – світу та Бога.

Таким чином, в історії філософії поступово формується розуміння діалектики як вчення про розвиток, (джерелом якого є єдність та взаємоперетворення протилежностей) і заснований на цьому вченні метод пізнання. Особливість НКФ полягає в тому, що в ній будується загальна система діалектики, яка набуває своєї завершеної форми у філософії Гегеля. Якщо у Канта діалектика має ще цілком негативний характер (діалектика пов’язується ним з виникненням протиріч в мисленні і розцінюється як неминучий шлях заблуджень в процесі пізнання), то вже Фіхте розуміє взаємодію протилежностей як необхідний момент, як загальний закон розуму і процесу пізнання. Шеллінг в своїй філософії сформулював «принцип полярності», тобно наявність в природі протилежних сил і властивостей. Найбільш розвинену, глибоку і теоретично досконалу систему діалектики розробив Гегель.

  1. звернення до історії як до філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії. Поряд з історією досліджувалася людська сутність.




  1. ^ Філософське вчення І. Канта

Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною. Розповідав цікаві лекції.

Життя Канта не було багате на події, оскільки все своє життя він провів не виїзжаючи з рідного міста. Він сам відзначив три важливих події в своєму житті: знайомство з працями Руссо, Велика французька буржуазна революція та конфлікт з прусським урядом після написання праці «Релігія в межах лише розуму».

Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”.

В “докритичний” період Кант виступив як вчений, теоретик, природодослідник. Перші 11 творів були присвячені природознавчим дослідженням. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.

“Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що знаходяться поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність” (Цит. по: П.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 404).

В «докритичний період» Кант розмірковує про виникнення всесвіту, про розвиток землі і людини, і його міркування приводять до революційних відкриттів. Так, він розробляє теорію про те, що спіральні туманності – це видалені галактики (і пізніше вчені це підтвердили), і робить обережні кроки щодо розробки еволюційної теорії.

В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами. Щоправда, Кан не наважився опублікувати цю роботу під власним іменем, і вона виходить під псевдонімом.

Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу.

Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розвінчано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.

В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

Загалом в «докритичний період» І. К. можна виділити три основні тематичні цикли.

    1. Природничонаукова проблематика. Основні проблеми цієї проблематики Кант прерахував у «Загальній історії та теорії неба»: «віднайти те, що пов’язує в систему великі ланки Всесвіту всій його нескінченності; продемонструвати, як із першопочаткового стану природи утворилися самі небесні і що є джерелом їхнього руху».

В роботі «Питання про те, чи старіє Земля з фізичної точки зору» Кант розглядає 4 аргументи, що висувалися в його час на користь тези про старіння Землі. Але врешті-решт Кант відмовляється давати остаточну відповідь на поставлене питання. Він вважає, що спочатку слід визначити, що розуміється під поняттям «старіння». Якщо під «старінням» розуміється смерть Землі, то вона може настати і від інших причин. Якщо ж розуміти це як наявність незворотніх змін, то спочатку потрібно з’ясувати причини цих змін, а, по друге, довести незворотній характер цих змін.

2) Далі виділяють метафізичну проблематику. Основні праці: «Єдино можлива підстава для доведення існування Бога» (1763), «Дослідження ступеня ясності принципів природної теології моралі» (1764), «Марення духовидця, проясненні мареннями метафізики» (1766).

3) Далі виділяють так звані передкритичні праці. До них відноситься робота «Про форми і принципи світу який сприймається чуттями та умоспоглядається»

Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

^ В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), яка присвячена проблемам гносеології («чистий розум» у філософській традиції того часу – це здатність до теоретичного, тобто наукового мислення); “Критика практичного розуму” (1788), яка є викладом етичного вчення Канта («практичний розум» означає застосування розуму для вирішення проблем міжлюдських стосунків – в моралі, праві, політиці тощо). “Критика здатності суджень” (1790), в якій містяться основи кантівської естетики та теорії культури.

Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша циклинна в Кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.

Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.

^ Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.

Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний біллю, на саму біль.

^ Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання.

Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є “чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом узагальнення практичного досвіду.

Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.

Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.

Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”?

Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі антиномії:

1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.

2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого.

3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі дії, які здійснюються свободно, вільно. “Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи”.

4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні поза ним.

Тобто, Кант звернув увагу на суперечності “чистого розуму”, які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами “чистий розум” може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати одну.

Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики.

Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.

В праці «Критика чистого розуму» Кант здійснює так званий коперніканський переворот у гносеології. До Канта вважалося, що в результаті пізновальної діяльності людські знання повинні вдповідати дійсності. Кант стверджує, що наукові знання відповідають дійсності тільки завдяки тому, що ця дійсність попередньо вже була впорядкована самим розумом, узгоджена з ним. Тобто розум «конструює» предмет, «консруює» світ. Тобто є не один світ, а кожна людина сама є творцем свого світу. Процес пізнання не є пасивним відображенням світу. Людина як розумна, логічна істота перетворює хаос чуттєво даного на свою картину світобудови.

За Кантом є два джерела пізнання – чуттєвий досвід і логічне мислення. Апріорними формами чуттєвого пізнання є простір і час, апріорними формами мислення – категорії, найбільш загальні поняття. Кант визначає 12 основних категорій, які організовують процес розуміння, логічного пізнання. Ці категорії згруповані у чотири групи (якості, кількості, відношення та модальності), до кожної з яких входять три категорії (причому третя категорія в кожній групі є результатом синтезу першої і другої).

Кількості (єдність, множина, ціле)

Якості (реальність, заперечення, обмеження)

Відношення (субстанція, причинність, взаємодія)

Модальності (можливість, існування, необхідність)

Знання, на думку Канта, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості й через свідомість. Судження можуть бути синтетичними та аналітичними. Аналітичні судження не дають нового знання, усі вони є апріорними. (Приклад, всі тіла протяжні) Синтетичні ж судження завжди дають нове знання. (Приклад, 5+7=12)

Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудок та розум. Чуттєвість – це така здатність суб’єкта до сприйняття, завдяки якій зовнішні об’єкти впливають на наші уявлення. А розумність є така здатність суб’єкта, завдяки якій він спроможний уявляти собі те, що не є предметом чуттєвості. Предметом чуттєвості (чуттєвого пізнання) є феномени, предметом розуму (розумового пізнання) – ноумени. Через чуттєвість предмети даються, через розсудок предмети мисляться. Кант розмежовує розсудок та розум. Розсудок обмежується категоріальним синтезом чуттєвих даних. Розсудок цілком залежить від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Розум за своєю природою прагне вийти за межі досвіду й осягнути абсолютне. Розум завжди має своїм предметом лише результати діяльності розсудку і надає їм всезагального характеру. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Кант виділяє три види таких ідей:

1) Світ психологічних ідей – це мікросвіт людського «Я»

2) Світ космологічних ідей – це макрокосмос: природа, космічна цілісність.

3) Світ теологічних ідей.

Кант не заперечував існування об’єктивного світу, незалежної від людини субстанції. Але отримати достовірне знання про світ за межами чуттєвого досвіду неможливо. Світ, який він є сам по собі, об’єктивно – це «річ в собі», непізнаваний світ.

Світ, який стає доступним нашому пізнанню – це світ явищ, світ «речей для нас», тобто світ, який він уявляється і яким він дається в емпіричному досвіді.

Зрештою, Кант приходить до дуалізму, роздвоєння світу на сферу, яку можна пізнати науковими засобами (чуттєвий світ явищ, «речей для нас»), і сферу, недоступну розуму, - понадчуттєвий світ сутностей, непізнаваний світ «речей в собі». Людина спроможна пізнавати речі тільки такими, якими вони їй уявляються, а не такими, якими вони є в дійсності.

У «Критиці практичного розуму» Кант розробляє закони моралі. На моралі Кант засновує віру, мораллю обґрунтовує релігію. У «Критиці практичного розуму» Кант показує наслідки практичних вчинків: першопочатково не задано, що є «добрим», а що є «поганим», людина сама повинна самостійно визначити свої власні закони поведінки. Їх Кант на зиває «максими». Потім Кант приходить до формулювання «категоричного імперативу»: «Поступай тільки згідно тієї максими, яку ти бажав би бачити всезагальним законом».

Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.

Людину, за словами Канта, є «громадянином двох світів» - природного і надприродного, тому ставлення до неї теж двоїсте – як до «речі» і як до особистості.

У невелчкій статті «Про удаване право брехати з любові до ближнього» Кант намагається пояснити як слід застосовувати моральні принципи у конкретних випадках. (Приклад, втікач, який переховується. Якщо ми врятуємо йому життя, то порушимо максиму «не бреши»).

В естетиці Кант зводить прекрасне до незацікавленого задоволення. Центральною категорією телеології мистецтва Канта є прекрасне. З огляду на якість він визначає прекрасне як судження «незацікавлене», незалежне ні від прагнення пізнати річ, ні від бажання утилі­тарне користуватися нею. Переважає лише одне — бажання спогля­дати її. З огляду на кількість судження прекрасне є всезагальним, загальнозначимим.

Як філософ Кант ставив 4 основних питання філософії:

1) що я можу знати?; (філософія)

2) що я маю робити?; (мораль)

3) на що я смію надіятися?; (релігія)

4) що таке людина? (антропологія)

Однак Кант вважав, що останнє питання містить у собі всі інші, оскільки попередні питання базуються на четвертому. Відповідь на це питання Кант розкриває у роботі «Антропологія з прагматичної точки зору». За структурою ця праця поділяється на антропологічну дидактику (яка включає в себе три кники: про пізнавальну здатність, відчуття задоволення і незадоволення, про здатність бажання) та антропологічну характеристику (яка включає в себе такі частини як: характер особистості, характер статі, характер народу, раси та роду).

Таким чином антропологія Канта є вченням про людину. Але вчення про людину можна розглянути у двох формах: а) фізіологічній, коли предметом знання є те, що з людини робить природа; та б) прагматичній, коли предметом знання є те, що людина робить з самої себе як вільно діюча істота. Прагматична антропологія, яка досліджує людину як громадянина світу, не лише дозволяє побачити всю специфіку становища людини у світі, але демонструє, яким чином людина стає творцем.

Основне призначення людини полягає, на думку Канта в наступному: «людина самим своїм розумом визначена до того аби перебувати у спілкуванні з іншими людьми і в цьому спілкуванні за допомогою мистецтва та науки підвищувати свою культуру, цивілізованість і моральність, і щоб попри свою природну схильність перебувати у пасивному стані спокою та благополуччя, який називається щастям, стати, в процесі діяльної боротьби з перешкодами, нав’язаними їй власною природою, гідною людства».

Також прогресивним було вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом до встановлення миру він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.

^ Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними.

Далі. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб надати місце вірі”.

^ Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).

^ Йоган Готліб Фіхте (1762—1814) розглядав своє вчення як продовження філософії Канта. Фіхте називає свою філософію вченням про науку. «Науковчення» - це головний філософський твір Фіхте.

Отже, вся система науковчення ґрунтується у Фіхте на трьох основоположеннях, що виводяться з єдиного принципу і взаємопов’язані діалектичною схемою: теза-антитеза-синтез. Формулює свої основоположення Фіхте таким чином: «Я обумовлює самого себе»; «Я обумовлює не-Я»; «Я обумовлює самого себе і не-Я».

Перше основоположення розкриває діяльнісну сутність людини. Кажучи про те, що Я обумовлює Я, ми фактично визнаємо наявність свідомості як такої.

Друге — підкреслює, що весь навколишній світ слід розуміти як продукт людської діяльності. Через освоєння навколишнього світу людина розкриває власні можливості, реалізує себе.

Третє основоположення лежить в основі соціально-політичних поглядів Фіхте. Людина як соціальна істота може розвивати себе тільки в суспільстві. А суспільство повинно бути побудоване на принципі рівності, а не на примусі.

Фіхте повертає діалектичному акту, розірваному кантівським поділом реальності на «феноменальний» і «ноуменальний» світи, належну цілісність і тим самим неперервність. Наголошуючи на ідеї примату практичного (морально-етичного) розуму перед «чистим» розумом, Фіхте ставить у центр своєї філософської уваги свободу, точніше свободну діяльність людського Я. «Абсолютне Я» як тотожність усіх окремих людських Я («емпіричних Я») приймається Фіхте за основу буття. «Я» у Фіхте є уособленням практичної активності людства, уособленням діяльно-творчої основи буття як такого.

Уся реальність у Фіхте діяльна, і все діяльне є реальністю. Діяльність є позитивною абсолютною реальністю. (Діяти! Діяти! Діяти! – ось для чого ми існуємо) Тому людина у Фіхте не споглядальна істота, здатна лише повторювати природу. Немає нічого у світі, що не було б результатом діяльної, творчої активності абсолютного Я. Все, що безпосередньо не є Я, є, за Фіхте, «не-Я», продуктом діяльності Я, похідним від останнього.

Таке діяльне взаємовідношення «Я» і «не-Я» становить у Фіхте поле виявлення всезагальної діалектичності реального світу, в якому всі протилежності виявляють себе як відносні. Кожна теза перетворюється на антитезу, а синтез виявляється розв'язанням суперечності між тезою і антитезою. Фіхте тим самим долає «прірву» між кантівськими світами «природної» та «свободної» причинності за рахунок фактичного позбавлення одного з них (світу «природної» причинності) рівноправного щодо міри реальності існування. Феноменальний світ природного буття суб'єктивується, редукується до «не-Я», що є, власне, слухняною «тінню» Я. Суб'єктивність (Я) отримує статус єдиної реальності. Проте це істотно суперечить принциповому спрямуванню філософської парадигми Нового часу, згідно і яким буття світу малювалося за образом і подобою об'єктивно-субстанційних характеристик природи.

Фіхте пояснює, що його «Не-Я» - це не кантівська «річ в собі». У Канта «річ в собі» лежить за межами свідомості. У Фіхте «не-Я» не може існувати як незалежна від свідомості «річ у собі». Воно – необхідний продукт особливої діяльності розуму.

^ Оттже, Фіхте прагнув розкрити діалектику суб’єкта та об’єкта, свідомого та несвідомого, роль практики в пізнанні, єдність теоретичного і практичного, особистого і суспільного. Протилежності, вчив Фіхте, відносні, теза перетворюється в антитезу, а синтез є розв’язанням протиріччя.

Однак діалектика Фіхте мала суб’єктивно-ідеалістичний характер. Вона виводилася з аналізу самодіяльності «Я» і його відношення до «не-Я», яке є, по суті, творінням «Я».

^ 4. Філософська система Ф. Шеллінга

Цікавим моментом у біографії Шеллінга є те, що «Критику чистого розуму» Канта, він прочитав у 16 років. Найвідоміші праці: «Ідеї до філософії природи», «Про світову душу», «Перший нарис системи натурфілософії» та «Система трансцендентального ідеалізму». У філософській системі Шеллінга можна виділити:

    1. «Систему теоретичної філософії»

    2. «Систему практичної філософії»

    3. «Філософію мистецтва».

Завершальним етапом філософської ситеми цього мислителя вважають філософію одкровення та філософію міфології.

Важливе місце відводив Шеллінг дослідженню природи. Природа у нього є самостійним предметом дослідження. Погляди на природу у Шеллінга є ідеалістичні, сама матерія за Шеллінгом є духовною.

Основною проблемою філософії ^ Ф. В. Й. Шеллінга (1775—1854) була ідея тотожності Духа і природи або так звана «філософія тотожності». Тут вихідним поняттям служить поняття абсолютного розуму. Крім нього немає нічого. В а.р. суб’єкт та об’єкт нерозривно пов’язані. В абсолюті співпадають усі протилежності. Самосвідомість розуму є самосвідомістю Бога, тому що Бог і є розум. У Богові Шеллінг вбачає особистість. Різниця між Богом і людиною полягає в тому, що в Богові його свобода і особистість безкінечні, а в людині обмежені.

Прагнучи дати об'єктивне тлумачення діалектичному процесові, Шеллінг заявляє, що ні суб'єкт (фіхтеанське Я), ні об'єкт (фіхтеанське не-Я) не може окремо бути прийнятий за вихідне, початкове. Таким вихідним може бути тільки їх нероздільна єдність, тотожність. Звідси — «філософія тотожності», котра передує появі будь-якої відмінності, тим більше протилежності між ними. Ця вихідна тотожність є чимось досвідомим (адже свідомість є вже істотною ознакою відмінності суб'єкта від об'єкта), або, як висловлюється Шеллінг, «несвідомим».

Ідея первинності несвідомого запозичується Шеллінгом у Канта, який вважав, що предмети досвіду (а з них і починається пізнання-конструювання світу) створюються несвідомою «продуктивною силою уяви». Власне, Шеллінгова початкова тотожність і є, по суті, кантівською «продуктивною силою уяви». Тільки на відміну від Канта у Шеллінга вона постає вже не рисою людської свідомості, а рисою самої об'єктивної реальності як такої. В людині вона набуває інше свого найвищого вияву в ході розвитку самої реальності. Адже будучи первинною, Шеллінгова тотожність не є чимось непорушним. Притаманне їй несвідоме «хотіння» спонукає її до саморозвитку, наслідком чого є все багатство навколишнього світу, найвищим виявом якого постає людський інтелект.

Раціоналістично-об'єктивістські інтенції просвітницької філософії Шеллінга, хоч і безсилі здолати суб'єктну природу діалектики (згадаймо, що генетичним корінням діалектики є діалог, тобто суб'єкт-суб'єктне відношення) і тому залишають його (Шеллінга) позицію ідеалістичною, все ж нав'язують їй об'єктну форму. Інакше кажучи, на відміну від Канта й Фіхте, діалектика набуває у Шеллінга об'єктивно-ідеалістичної форми. Проте одразу ж об'єктивна (і до того ж раціоналістична) форма вступає у конфлікт (як згодом і в Гегеля) з принципово унікальним і неповторним характером самої суті діалектики (її перетворень у «своє інше», її діалектичних «стрибків» і т. п.).

Тож наприкінці 30-х — на початку 40-х років відбувається відхід Шеллінга від раціоналістично-об'єктивістської концепції «філософії тотожності» — вона трансформується в ірраціоналістично-суб'єктивістську «філософію одкровення». Трансформація ця відбувається під значним впливом критики Шеллінга (і всього «просвітницького духу» німецької класичної філософії) представниками «німецького романтизму», які продовжили в XIX ст. традиції німецької містично-діалектичної філософії, розглядаючи діалектичні операції як «таїнство», «чудо» тощо.

Ставши на позиції «філософії одкровення», Шеллінг повертається в «містико-ірраціоналістичний» світ німецької мислительної традиції і започатковує нову («екзистенційну») лінію філософування, яка через С. К'єркегора та представників київської екзистенційно-гуманістичної школи стає одним із провідних напрямів світової філософії XX ст.


5. ^ Філософська система і діалектика Гегеля.

Філософська система і діалектика Гегеля. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831) – один з найвидатніших німецьких філософів, чільний представник німецької класичної філософії, об’єктивний ідеаліст. Філософія Гегеля – вершина німецького класичного ідеалізму кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття. «Народна релігія та християнство», «Життя Ісуса», «Позитивність християнської релігії».

За основу усіх явищ природи і суспільства Гегель приймав духовне першоначало. Він називав його “світовим духом”, “абсолютною ідеєю”, “світовим розумом”. “Абсолютна ідея” – об’єктивна, ні від кого і ні від чого незалежна, реально існуюча і внутрішньо суперечлива. Вона є основою гегелівської системи об’єктивного ідеалізму.

Сутність гегелівської філософської системи. “Абсолютна ідея”, маючи свій імпульс розвитку, оскільки вона внутрішньо суперечлива, у своєму русі проходить три ступені: 1) розвиток цієї ідеї на першому етапі породжує своє власне багатство, створюючи свої поняття, категорії. Гегель цей процес з’ясував у своїй праці “Наука логіки”. 2) Ідея завдяки своїй суперечливості переходить у своє інше буття, у свою протилежність, якою є матеріальна річ – природа. Гегель розглядає це у своїй праці “Філософія природи”. 3) На третьому етапі розвиток ідеї завершається повним збігом (тотожністю) самої ідеї і світу або, за висловом Гегеля, “абсолютним знанням”. Лише на цьому етапі “абсолютна ідея”, як “абсолютне знання”, знову повертається до своїх джерел і пізнає саму себе, свій розвиток. Процес розвитку “абсолютної ідеї” завершується. Це з’ясовується Гегелем у праці “Філософія духу”. Схематично це можна відобразити таким чином: “абсолютна ідея” – природа – абсолютне знання (філософія). Завершується гегелівська філософська система і завершується її пізнання.

Найбільш змістовним етапом розвитку абсолютної ідеї є початковий її етап, де Гегель розглядає власне багатство самої цієї ідеї. Цим багатством є: вчення про буття, де Гегель вперше обґрунтовує ним створений один із основних законів діалектики – закон переходу кількісних змін у якісні і визначає ті категорії (поняття), які цей закон конкретизують – кількість, якість, становлення, міра, перехід, визначеність, стрибок; вчення про сутність, де Гегель зосереджує свою увагу на суперечливості буття, як першооснови будь-якого руху, будь-якої життєвості, і яка міститься в самих речах і явищах, іманентно їм притаманна. “Принцип усілякого саморуху, – писав Гегель, – є ні чим іншим як зображенням суперечності”.

У своєму вченні про сутність Гегель підходить до розуміння одного з фундаментальних принципів діалектики – принципу суперечності, його всезагальності. Він визначає його як закон мислення закон єдності та боротьби протилежностей, конкретизує його рядом категорій: протилежність, відмінність, суперечність, єдність (тотожність), боротьба, взаємодія, позитивне, заперечувальне, різниця тощо.

Розробка Гегелем вчення про суперечливість всього, що нас оточує, – найвище досягнення світової філософії ХІХ століття, надбання високої гуманітарної культури, результат проникнення мислення людини у фундаментальну, глибинну сутність усіх речей і явищ дійсності.

^ Вчення про поняття. На цьому етапі абсолютна ідея збагачується новим змістом стосовно утворення понять логіки, їх суперечливості. Гегель розглядає поняття загального, особливого і одиничного, їх суперечливість.

^ Поняття особливого “знімає” у собі одиничне і, таким чином, є його першим запереченням. Поняття “зняття” у Гегеля означає одночасно і знищення, і утримання. Згідно з цим, вища категорія “знищує” в процесі свого руху те, що є в нижчій, але зберігає у собі все позитивне, що міститься у попередній категорії, але в переробленому, “знятому” вигляді.

Далі. ^ Поняття загального, у свою чергу, включає в себе особливе, тобто “знімає” його і тому є його другим запереченням. Отже, рух думки йде таким шляхом: одиничне – особливе (перше заперечення одиничного) – загальне (друге заперечення особливого). Тут Гегель підходить до розкриття сутності своєї знаменитої тріади: тезис, антитезис і синтез або заперечення заперечення. Це не що інше, як геніальна здогадка філософа про важливий загальний закон діалектики – закон заперечення заперечення.

Величезною заслугою Гегеля є розробка ним діалектичного методу дослідження, котрий за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.

Діалектичний метод, писав Гегель, “... єдино істинний. Він не є чимось відмінним від свого предмета і змісту, бо саме зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у собі, рухає вперед цей зміст. Не можна вважати науковими будь-які способи викладу, якщо вони не дотримуються руху цього методу” (Див. Гегель. Наука логики. Соч. т.1, М., 1970, стор. 108).

До заслуг гегелівської філософії слід віднести також змістовну розробку категорій діалектики, розкриття їх сутності та особливостей. Це низка таких категорій, як форма і зміст, сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, причина і наслідок, частина і ціле і т.п. Гегель показав, що категорії діалектики є рухливими, біжучими, плинними, як наслідок плинності тих речей, які вони відображають. Гегель піддав критиці дуалізм Канта, його сумніви стосовно можливості пізнання сутності речей; він був переконаний, що “у затаєній і замкнутій сутності Всесвіту немає сили, котра змогла б протистояти дерзанню пізнання; вона повинна розкритися перед ним, показати йому свої багатства і свої глибини...” Гегель розробив і застосував такий важливий метод наукового дослідження, як сходження від абстрактного до конкретного . Вся його філософська система є ілюстрацією цього методу – від загальної, абстрактної “абсолютної ідеї” до філософії з її конкретним багатством понять, категорій і принципів.

Ґрунтовною і глибокою є гегелівська концепція філософії історії. Виходячи з взаємовідношення суб’єкта і об’єкта, історика та предмета його дослідження, Гегель історичну літературу поділяє на три види: 1) першопочаткову; 2) рефлективну; 3) філософську. Першопочаткова історія – це відношення одночасності, в тому значенні, що сам дослідник знайомий із своїм предметом безпосередньо. Це висхідна історична форма. Дух автора і дух подій, про які він пише, є тотожними. Автор не користується рефлексією, оскільки сам відтворює їх вочевидь. Рефлективна (відображувальна) історія – це, коли автор живе в один час, а досліджує інший. “Рефлективний” історик черпає свій матеріал з першопочаткової історії. Він може ненароком спотворити дух тієї епохи, про яку пише. Рефлективна історія несе в собі можливість антиісторизму, несвідомого перекручення історичної правди.

Гегель ставить, таким чином, дуже важливе питання історичного пізнання, а саме: як із сучасності проникнути у давнину, як відтворити дух епохи, яка зникла, коли дослідник належить до зовсім іншої епохи.

Філософська історія, за Гегелем, повинна бути такою, якою вона є: історичною, емпіричною – такою, яка не допускає апріорних вигадок.

Філософія історії займається не окремими ситуаціями, а загальним мисленням, оскільки проникає в ціле – прослідковує загальні закономірності його розвитку.

Вся історія людства, за Гегелем, є прогресом в усвідомленні свободи і її об’єктивації у політико-правових формах та інститутах. Всесвітня історія - це прогрес у розвитку і усвідомленні свободи. Філософ приходить до фундаментального теоретичного висновку, що всесвітньо-історичний процес здійснюється з необхідністю, що історія розвивається закономірно (Див. Г.Гегель. Соч. т.8. Философия истории. М., 1935, стор. 32 – 33, 92 – 94).

Разом з цими здобутками гегелівської філософії необхідно відзначити і її негативні сторони.

1. Філософська система Гегеля і його діалектика, діалектичний метод, не узгоджувалися між собою. З одного боку, Гегель вважав свою систему завершеною, остаточною, незмінною. З іншого боку, його ж діалектичний метод вимагав зміни, руху, розвитку, так як останні, з точки зору діалектики, є найзагальнішими принципами буття. Тому основною суперечністю гегелівського філософського вчення була суперечність між його консервативною, незмінною системою і його ж діалектичним методом.

2. Діалектика як метод, на думку Гегеля, може бути застосована лише для усвідомлення, аналізу тільки минулого, а не теперішнього і майбутнього. Можна так сказати: посада зобов’язувала. Гегель був офіційним прусським філософам. Він став на шлях відвертої апологетики реакційної прусської монархії Фрідріха-Вільгельма ІІІ, вважаючи її “найдосконалішою формою держави”, вищим виявленням і втіленням “абсолютного духу”. Тому і не бажав Гегель застосовувати свою діалектику для аналізу німецької дійсності, оскільки це таїло небезпеку для стабільності самої прусської реакційної державної системи.

3. Хибною в самій основі є “абсолютна ідея” Гегеля, яка, нібито, породжує із самої себе весь предметний світ. Це – відродження на вищій основі об’єктивного ідеалізму Платона, його “теорії ідей”, безпідставність якої показав ще Арістотель.

4. Однією з негативних рис суспільних поглядів Гегеля є його націоналізм, зверхнє ставлення до інших народів, відмова їм у цивілізованому розвитку. Гегель лише німців вважав носієм абсолютного духу, “історичним народом”. Духи ж інших народів – “безправні”.

^ Безумовно, це негативні моменти у філософському вченні Гегеля, однак, попри все це, Гегель вніс великий вклад в розвиток філософії, мав енциклопедичну вченість і там, де він брався за справу, там його поява була епохальною. Гегель геніально вгадав діалектику речей в діалектиці понять.

Одним з серйозних і непримиренних супротивників філософського вчення Гегеля був Людвіг Фейербах.

^ Матеріалізм і гуманізм філософії Л.Фейербаха. Людвіг Фейербах (1804 – 1872) – німецький філософ, войовничий матеріаліст і гуманіст, чільний представник німецької класичної філософії. Ввійшов в історію як глибокий і ґрунтовний критик ідеалізму Гегеля.

На думку Фейербаха, “філософія Гегеля – це раціональна містика”, “спекулятивна філософія”, котра є безпідставною. Абсолютний дух Гегеля є звичайною людською свідомістю, яка відірвана від людини і перетворена в абсолют. Така філософія не зможе досягти істинних результатів, доки вона перебуває в межах “чистої думки”. Думка – це кінець, а не початок речей.

Основні філософські твори Л.Фейербаха: “До критики філософії Гегеля” (1839), “Про начала філософії” (1841), “Сутність християнства” (1841), “попередні тези до реформи філософії” (1842), “Основні положення філософії майбутнього” (1843), “Питання про безсмертя з точки зору антропології (1846 – 1866) та багато інших.

Сутність основних положень філософії Фейербаха можна звести, принаймні, до наступних:

1) Природа, буття, матерія – основа, реальність, котра з необхідністю породжує мислячий дух, розум. Природа, матерія, існує незалежно від мислення, свідомості і будь-якої філософії. Свідомість є продуктом матерії, а не навпаки (Див. Людвиг Фейербах. Избр. Филос. Произведения в 2-х томах, т.1, М., 1955, стор. 69, 87, 117)

2) Природа – основа, на якій діє людина як частина природи;

3) Природа – джерело усіх наших знань. Якби не було природи, то наше пізнання не мало б ні спонукань, ні матеріалу, ні змісту. Початок пізнання – відчуття. “Моє відчуття суб’єктивно, але його основа або причина об’єктивна” (цит. твори, т.1, стор. 572). Пізнання цим не закінчується. “Відчуттями читаємо ми книгу природи, але розуміємо її не відчуттями, а розумом” (том же, стор. 271). Людське пізнання – безмежне. “Те, чого ми ще не пізнали, пізнають наші нащадки” (Цит. твори, т.1, стор. 85).

4) Не “абсолютний дух” повинен бути предметом філософії, а “людина, включаючи і природу”. Це – єдиний, універсальний і вищий предмет філософії” (Див. цит. твори Фейербаха, т.1, стор. 202);

5) Релігія є заблудженням людини. Вона свого власного змісту. “Божественна сутність є не чим іншим як людською сутністю, яка об’єктивується і розглядається як окрема сутність” (там же, т.2, стор. 43). “Людина об’єктивує свою сутність і в цьому полягає таємниця, сутність релігії” (там же, стор. 60), “Бог є відособлена, виділена, суб’єктивна, своєрідна сутність людини” (стор. 61), “Бог – це відокремлене від людини його Я”. “Людина втілює в релігії свою власну потаємну сутність” (там же, т.2, стор. 64);

6) Релігію необхідно подолати. В результаті подолання релігії необхідно: на місці віри поставити – невіру; на місце релігії – освіту; на місце біблії – розум; на місце неба – Землю, на місце Христа – людину.

Однак Фейербах не ставить питання про подолання релігії як форми свідомості. Він намагався надати філософії характер релігії, тобто створити нову релігію, але без бога.

Фейербах у своєму вченні перебільшував роль форм суспільної свідомості у розвитку суспільства. Він вважав, що періоди розвитку людської історії “відрізняються один від одного лише перемінами в релігії” (Див. Соч., т.1, стор. 108). Однак це не відповідає істині. Християнство існує вже понад 2000 років, а людство у своєму розвитку пройшло вже кілька епох (періодів) – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, посткапіталізм тощо, хоча релігія (християнство) не зазнала докорінних змін. Докорінні зміни мало матеріальне виробництво, яке і зумовило подальші суспільні зміни.

Фейербах не зрозумів ролі матеріально-предметної діяльності людей як критерію істини в процесі пізнання, замінивши його сумнівним категоричним судженням, що “істинно те, що відповідає сутності роду; невірно те, що йому суперечить. Іншого закону для істини не існує” (Див. Людвиг Фейербіх, т.2, стор. 192).

Далі. Критикуючи справедливо гегелівську філософію, протиставляючи йому свою матеріалістичну концепцію природи, Фейербах абсолютно не зрозумів діалектику Гегеля – саме те, що є найціннішим у його вченні. Він просто відкинув її, як раціональну містику.

Маркс у своїх “Тезах про Фейербаха” звинувачував його в тому, що, нібито, Фейербах розглядав людину абстрактно, лише як біологічний вид, а не як суспільну істоту, продукт історії. Однак це не зовсім справедливо по відношенню до Фейербаха. Філософ неодноразово наголошував на тому, що людина не лише творіння природи, а й продукт історії. “Людина, – писав Фейербах, – яка виникла безпосередньо із природи, і була лише чисто природною істотою, а не людиною, а продукт культури, історії” (Людвиг Фейербах. Соч. т.1, стор. 266).

Людвіг Фейербах великий своїм палким захистом матеріалізму, його змістовною розробкою, критикою релігії і ідеалізму, своїм гуманізмом, непохитною вірою в людину, її розум, людяну мораль. В чому виявляється гуманізм філософії Фейербаха?

Він виявляється насамперед, в тому, що Фейербах поставив людину в центрі своєї філософії.

В обґрунтуванні ним моральних принципів людини, якими повинні бути: примноження добра, чиста совість, любов до людини, її прагнення до щастя та її благо. Сутність цих принципів відображає таке судження Фейербаха: “Добрим і моральним є лише той, хто виключно і єдино, абсолютно і безумовно має своїм принципом і критерієм благо людини” (Соч. т.1, стор. 640); і далі: “Чиста совість є не що інше, як радість з приводу радості, котра принесена іншій людині” (там же, стор. 634); “Моя моральна вимога до людей обмежується виключно тим, щоб вони не робили нічого злого” (там же, стор. 641); “Доброчесність – це власне щастя, котре, однак, почуває себе щасливим тільки у зв’язку з чужим щастям” (там же, стор. 635).

Гуманізм Фейербаха виявляється, далі, у постановці питання про необхідність освіченості людини, набутті нею знань, щоб потіснити віру; у перетворенні самої філософії в релігію, де б у центрі стояв не Ісус Христос, а людина.

Такі головні основні положення і принципи філософії Людвіга Фейербаха. Його вчення стало одним з теоретичних джерел марксистської філософії.

  1. ^ Значення Німецької Класичної Філософії

Основні риси німецької класичної філософії. Насамкінець, необхідно визначити основні риси, що притаманні німецькій класичній філософії ХІХ століття. Такими її рисами є:

По-перше, ґрунтовна розробка теорії діалектики, її логіки і методології, законів, категорій і принципів; по-друге, змістовна критика традиційної метафізики; по-третє, перехід від суб’єктивного ідеалізму до об’єктивного; по-четверте, теоретичне обґрунтування агностицизму; по-п’яте, змістовна розробка матеріалістичної концепції світорозуміння; по-шосте, постановка питання про розвиток суспільства як закономірний процес.

Загалом для НКФ характерні такі основні риси:

  1. усі представники НКФ прагнули перетворити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної системи. Німецькі мислителі підкреслювали роль філософії у розробці проблем гуманізму, зробили спробу осмислити життєдіяльність людини в суспільстві.

  2. У центрі всіх вчень НКФ – так завний принцип активності суб’єкта. З аналізу суб’єкта пізнання філософія переключається на дослідження суб’єкта. До кантівська філософія віддавала перевагу природі як об’єкту пізнання і діяльності, людина розглядалась як частина природи, а пізнання розуміли як «дзеркало природи», пасивне відображення дійсності. НКФ підкреслює діяльний, творчий, активний характерсуб’єкта. Вже у філософській концепції Канта людина є не тільки природною, але й надприродною істотою. Тим самим НКФ відроджує гуманістичне ставлення до людини, підносить етичні проблеми над гносеологічними.

  3. Одним з найважливіших досягнень НКФ стає теоретична розробка діалектики. Діалектика тут виступає як вчення про розвиток і як універсальний метод пізнання. Всі представники зробили свій внесок в теорію діалектики і в створення системи філософських понять і категорій.

Проблема діалектики виникає задовго до НКФ, причому саме поняття діалектики змінювалось протягом історії. Першою формою діалектики було вчення про становлення, про вічну мінливість, плинність явищ світу, причиною того вважалася боротьба і взаємозв’язок протилежностей. Ця форма діалектики була притаманна, зокрема філософії Геракліта, Емпедокла, Демокріта (подібні ідеї були у китайських мислителів, зокрема увлення про існування двох протилежних сил космічного цілого – Інь та Ян).

Другою формою античної діалектики стала діалектика як певний метод пізнання. Для Сократа діалектика є пошук істини через сутичку різних точок зору, через діалог, через мистецтво вести бесіду. У філософії Платона, Аристотеля, неоплатоніків діалектика виступає методом пізнання сутності речей і охоплює собою всю логічну проблематику. У натурфілософських вченнях Відродження знову з’являються діалектичні ідеї про співпадінняті і єдність протилежностей, а саме – світу та Бога.

Таким чином, в історії філософії поступово формується розуміння діалектики як вчення про розвиток, (джерелом якого є єдність та взаємоперетворення протилежностей) і заснований на цьому вченні метод пізнання. Особливість НКФ полягає в тому, що в ній будується загальна система діалектики, яка набуває своєї завершеної форми у філософії Гегеля. Якщо у Канта діалектика має ще цілком негативний характер (діалектика пов’язується ним з виникненням протиріч в мисленні і розцінюється як неминучий шлях заблуджень в процесі пізнання), то вже Фіхте розуміє взаємодію протилежностей як необхідний момент, як загальний закон розуму і процесу пізнання. Шеллінг в своїй філософії сформулював «принцип полярності», тобно наявність в природі протилежних сил і властивостей. Найбільш розвинену, глибоку і теоретично досконалу систему діалектики розробив Гегель.

  1. звернення до історії як до філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії. Поряд з історією досліджувалася людська сутність.

Однак парадоксальним є те, що довівши ідеалізм до свого логічного завершення, Гегель тим сами показав його вичерпність і обмеженість. Тому з ІІ половини ХІХ століття в західній філософії основне значення починають набувати школи і течії неїдеалістичного напрямку, хоча вплив гегельянства на деякі з них – наприклад, марксизм не викликає сумніву. НКФ підвівши риску під філософією Нового часу, в якій людину розглядали тільки як природне тіло наділене, наділене нетілесною душею, мислителі НК саме з людського духу, духовної діяльності людини виводять весь навколишній світ – як природний так і культурний. Зміщення акценту з аналізу природи на дослідження людини як автономного світу робить НКФ філософію видатним явищем в історії в історії західної культури філософського мислення.

У НКФ було обгрунтовано ідею суспільної закономірності, вказано на економіку як на сферу її найяскравішого вияву. Предметом розгляду стали творчість, праця, знаряддя праці.

В етиці виникла ідея обов’язку як абсолютного спонукального мотиву моральної поведінки.

Творчість Гегеля була надзвичайно впливовою, насамперед у ХІХ ст. Її багатогранність послужила причиною широкого діапазона інтерпретацій – від теїстично-ідеалістичної до атеїстично-атеїстичної. Відповідно сформувались два напрямки – право-і младогегельянців. Наприклад, К’єркегор, відзначав, що філософія Гегеля спонукала його до власних роздумів.

НКФ вплинула на концепції Франкфуртської школи, на екзистенціалізм і неофрейдизм ХХ століття, таким чином ідеї НКФ служили підгрунттям для формування некласичної філософії.

Отже, НКФ зробила вагомий внесок у розвиток філософських проблем, зокрема, що стосується переосмислення проблем суб’єкта та об’єкта, обґрунтування діалектичного методу пізнання і перетворення дійсності.
^

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ


1. У чому складаються предметне поле і специфічні особливості німецької класичної філософії?

2. У чому сутність ліберальної теорії правової держави І. Канта?

3. У чому конкретно виявився діалектичний характер філософії Г. Гегеля?

4. Основні ідеї праці Г. Гегеля Філософія права».

^

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА


Антология мировой философии: В 4 т. – М., 1971. – Т.3. – (Разделы: «Кант», «Гегель», «Фейербах»).

Гегель Г.В.Ф. Философская пропедевтика // Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет. – М., 1971. – Т.2.

Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энциклопедия философских наук: В 3 т. – М., 1974. – Т.1.

Гегель Г.В.Ф. Философия права. – М., 1990.

История диалектики. Немецкая классическая философия. – М., 1978.

Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 6 т. – М., 1966. – Т.3.

Кант И. Метафизические начала учения о праве // Метафизика нравов // Соч.: В 6 т. – Т.4. – Ч.2. – М., 1965.

Кант И. Пролегоменты ко всякой будущей метафизике, могущей появиться как наука. Основы метафизики нравственности // Соч.: В 6 т. – М., 1966. – Т.4.

Лазарев В.В., Рау И.А. Гегель и философские дискуссии его времени. – М., 1991.

Мотрошилова Н.В. Социально-исторические корни немецкой классической философии. – М., 1990.

Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року. Розділ: Критика гегелівської діалектики і гегелівської філософії взагалі // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – 2-е вид. – Т.42.

Нарский И.С. Западноевропейская философия ХІХ. – М., 1976.

Фейербах Л. Основніе положення философии будущего .. Избр.философ.произв.: В 2 т. – М., 1955. – Т.1.

Фейербах Л. Сущность християнства // Избр.философ.произв.: В 2 т. – М., 1955.





Схожі:

Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» iconЛекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» План Джерела формування Німецької класичної філософії Представники Німецької класичної філософії
Кант (1724-1804), Йоган Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831),...
Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» iconНімецька класична філософія”
«суб’єктивного» до «об’єктивного та абсолютного» ідеалізму в межах філософії свідомості, а також перші спроби трансформації класичної...
Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» iconНімецька класична філософія”
«суб’єктивного» до «об’єктивного та абсолютного» ідеалізму в межах філософії свідомості, а також перші спроби трансформації класичної...
Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» iconПрограма фахового вступного випробування на навчання за окр магістра зі спеціальності 02030102 «Релігієзнавство»
Філософія Середніх віків І доби Відродження, Нова філософія XVI – XVII ст., Сучасна світова філософія, Історія української філософії,...
Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» iconПрограма курсу " німецька класична філософія" (для студентів 3-4-го року навчання бакалаврату)
«суб’єктивного» до «об’єктивного та абсолютного» ідеалізму в межах філософії свідомості, а також перші спроби трансформації класичної...
Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» iconПрограма курсу «Російська філософія ХІХ початку ХХ ст.» (для студентів бакалаврату фгн з напряму «Філософія»)
Метою курсу є ознайомлення студентів із віхами становлення російської філософської думки ХІХ – початку ХХ ст., основними напрямами...
Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» iconПрограма курсу «Російська філософія ХІХ початку ХХ ст.» (для студентів бакалаврату фгн, напрям «Філософія»)
Метою курсу є ознайомлення студентів із віхами становлення російської філософської думки ХІХ – початку ХХ ст., основними напрямами...
Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» iconХvііі початку ХІХ століття
Робота виконана на кафедрі історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Міністерство...
Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» iconХvііі початку ХІХ століття
Робота виконана на кафедрі історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, Міністерство...
Лекція на тему: «Німецька класична філософія (ХVІІІ хіх ст.)» iconМ. П. Драгоманова удк 372. 878 Падалка Галина Микитівна Лекція
Лекція з авторського курсу «Теорія І методика викладання мистецьких дисциплін» на тему: «Принципи навчання мистецтва»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи