Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект icon

Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект




Скачати 148.61 Kb.
НазваПоложення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект
Дата30.05.2012
Розмір148.61 Kb.
ТипДокументи

Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект // Вісник Львівської комерційної академії. Серія – гуманітарні науки. – Львів: Вдавництво Львівської комерційної академії. – 2005. – Випуск 5. – С. 113-120.


Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект


У науковій статті аналізується формальний та фактичний політико-правовий статус Президента України, його положення в системі стримувань і противаг.


Аналіз загальних проблем державної влади на рівні державного режиму чи форми правління невіддільний від характеристики конкретно-правових форм її організації та діяльності. Саме така характеристика дає змогу переконатись у тому, що в політичній системі України відбувається становлення державної влади, подальший розвиток якої потребує ґрунтовних досліджень. Формальна характеристика механізму державної влади, здійснена на основі змісту правових актів, насамперед Основного Закону України, дає змогу більш точно встановити співвідношення між його юридичним і фактичним статусами.

Сьогодні в політико-правовому житті України відбуваються важливі зміни, що зумовлюють потребу в подальших наукових дослідженнях. Ініційована Президентом України і підтримана в цілому суспільством та значною частиною депутатського корпусу політична реформа засвідчила, що питання про суперечність конституційних положень про Президента лише як главу держави (ст. 102 Конституції України), Кабінет Міністрів як вищий орган у системі органів виконавчої влади (ст. 113) та положеннями ст. 106 Основного Закону України, яка окреслює прерогативи Президента в галузі виконавчої влади (і фактично наділяє Президента повноваженнями глави урядової влади) стало вже не лише предметом політичних дискусій, але й доведеним фактом. Політична реформа, що має своїм головним завданням розв’язання згаданої суперечності шляхом переходу до парламентарно-президентської форми правління, додатково актуалізує аналіз проблематики навколо питання поділу влади, взаємодії вищих органів державної влади в контексті системи стримувань і противаг. У даному аспекті важливим є з’ясування розбіжностей між формальним та фактичним статусами вищих органів державної влади, зокрема Президента України, що сьогодні відіграє головну роль у “тріаді” влад. Саме це завдання і складає предмет дослідження даної статті. Автор мав за завдання прослідкувати розбіжності між формальним та фактичним статусами Глави держави, його реальне місце в системі стримувань і противаг а також можливі зміни статусу Президента в контексті переходу до парламентарно-президентської форми правління. Розглянута у статті проблематика зачіпає широке коло питань щодо організації механізму влади в сучасній Україні і може знайти свій розвиток в подальших наукових публікаціях.

Питання правового статусу Глави держави, визначення його положення та ролі в системі поділу влади розглядалось у роботах багатьох вітчизняних науковців, зокрема Ю. Тодики та В. Яворського, Р. Михеєнка, Є. Назаренко, М. Оніщука, Н. Нижник та ін. Так, особливості конституційно-правового статусу Президента України досліджуються в монографії Ю. Тодики та В. Яворського “Президент Украины: конституционно-правовой статус”. У вищезгаданій роботі аналізується роль Президента України в реалізації Основного Закону, що й визначає його місце в механізмі державної влади. У монографії з’ясовується насамперед участь Президента у формуванні ключових органів держави.

У роботі Н. Нижник “Проблеми президентської влади в Україні” розглядаються установчі повноваження Президента як глави держави щодо формування органів виконавчої влади, які визначаються автором одними з найважливіших і найдієвіших у його компетенції. Зміст цих повноважень, на думку автора, свідчить про те, що Президент є не лише главою держави, але він реально бере участь у функціонуванні кожної з гілок влади, користується повноваженнями у відповідних сферах, насамперед у сфері виконавчої влади.

Є. Назаренко у роботі “До питання про конституційну реформу державної влади України” досліджує ключову роль Президента у сфері забезпечення конституційної законності, стабільності конституційного ладу і його захисту; Р. Михеєнко у роботі “Виконавча влада і конституційні статуси Президента України та Кабінету Міністрів України” вказує на суперечність конституційного формулювання ч. 1 ст. 102 Конституції України, що визначає Президента як главу держави та змісту ст. 106, що зумовлює можливість для широкого тлумачення згаданого статусу. Проф. Ю. Тодика у монографії “Конституция Украины: проблемы теории и практики” зосереджує увагу на актуальності здійснення Президентом України функції арбітражу у механізмі взаємодії між вищими органами державної влади. Ця ж проблематика знаходиться в центі уваги роботи М. Оніщука “Президент України як конституційний гарант і політичний арбітр у відносинах Парламенту та Уряду”. Як зазначає Ю. Тодика, попри значущість реалізації Президентом України арбітражної функції в умовах становлення національної державності на принципах її розподілу, проблема арбітражу Президента залишається неопрацьованою не лише у практичній, але й у теоретичній площині.


Однією з найсуттєвіших конституційних реалій слід вважати закріплення в Основному Законі принципу поділу влади. У конституційному тексті принцип поділу влади, що знайшов чітке відображення у ст. 6 Основного Закону України, набуває якості одного з основоположних принципів організації державної влади.

Нові постсоціалістичні конституції містять формулювання, що враховують сучасні уявлення про сумісність єдності і поділу влади. Найбільш чітке вираження такі уявлення знайшли в Конституції Казахстану 1995 р. У ній міститься синтезуюче формулювання, що об’єднує положення про єдність державної влади і про поділ влади з відповідними застереженнями, що стосуються останньої концепції. Пункт 4 ст. 3 цієї Конституції вказує: “Державна влада в Республіці єдина, здійснюється на основі Конституції і законів у відповідності із принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову гілки та взаємодії їх між собою з використанням системи стримувань і противаг” [1, 202].

Основний Закон України у ст. 5 встановлює, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Таким чином, влада народу, як цілісна і єдина за своїм змістом влада, реалізується через її законодавчу, виконавчу і судову гілки (ст. 6). Формулювання ст. 6 Конституції, яке наголошує, що “державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову”, по суті, встановлює баланс влад, який означає, що кожна з гілок влади має рівний щодо будь-якої іншої правовий статус і водночас є самостійною у процесі їх взаємодії.

Загальні засади поділу влади, проголошені у ст. 6 Конституції України, реалізуються і конкретизуються в її нормах, які визначають статус і компетенцію Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та судів. Аналіз змісту конституційних норм вказує, що вони в цілому створюють умови для конструктивної взаємодії різних гілок влади. Ст. 6 Конституції України також вказує, що “органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”. Фактично дане конституційне положення закріплює дію системи стримувань і противаг, оскільки механізмом, що закріплює баланс влад, є комплекс відповідних функцій та повноважень. Це означає, що кожна з гілок влади не може виходити за межі своєї компетенції та втручатися у сферу діяльності іншої.

У відповідних статтях Конституції України органи державної влади визначаються як органи законодавчої, виконавчої чи судової влади. Так, відповідно до ст. 75 Конституції єдиним органом законодавчої влади в Українї є Парламент – Верховна Рада України; ст. 102 визначає Президента України главою держави; згідно ст. 113 Конституції Кабінет Міністрів України є найвищим органом у системі виконавчих органів влади і т.д. Основний Закон у відповідних розділах чітко закріплює компетенцію державних органів: Верховної Ради (Розділ IV), Президента (Розділ V), Кабінету Міністрів (Розділ VI), органів суду і прокуратури (Розділ VII, VIII), Конституційного Суду (Розділ XII) та ін.

Уперше відображений у конституційній практиці нашої Республіки в Декларації про державний суверенітет України від 10 липня 1990 р. у третьому розділі “Державна влада” [2, 286], принцип поділу влади все більш вагомо входить у політико-правову теорію і практику вітчизняного конституціоналізму. Його втілення в національній державотворчій практиці призводить до розподілу окремих функцій між вищими державними структурами, що має на меті попередити узурпацію окремою гілкою влади повноважень інших гілок влади, створити ефективну систему стримувань і противаг, яка б забезпечувала баланс владних прерогатив. Реалізація принципу поділу влади в організації та функціонуванні механізму влади на найвищому рівні, навіть з огляду на його вади в українській конституційній практиці дає змогу попередити настільки надмірну концентрацію влади в рамках окремої державної структури, щоб це створило реальну загрозу визначеному Конституцією державному режиму. Встановлена Основним Законом система стримувань і противаг є об’єктивно необхідною передумовою забезпечення прав людини і громадянина, розвитку демократичних процесів, вирішення в компромісній формі найважливіших питань суспільного і державного життя [3, 75]. Впровадження на практиці принципу стримувань і противаг в Україні спрямоване на реалізацію і оптимізацію діяльності державного механізму, всіх його структурних підрозділів і підвищення на цій основі якості його функціонування.

Таким чином, закріплення в Основному Законі України принципу поділу влади встановлює перешкоди для некерованої концентрації влади, що є гарантією обмеженого правління, пов’язаного з контролем і рівновагою гілок влади. Основний Закон створює самостійні владні центри, які зменшують ризик монополізації чи зловживання владою з боку окремого державного органу, встановлення авторитарного правління. Настання таких наслідків можливе лише за умови відвертої узурпації влади з боку окремої владної структури та скасування самого принципу поділу влади.

Аналіз норм Конституції дає підстави зробити висновок, що Президент України в механізмі поділу влади займає ключове положення. На це насамперед вказує зміст ст. 102 Конституції, яка визначає Президента “гарантом … додержання Конституції”. Повноваження Президента у сфері забезпечення конституційної законності, стабільності конституційного ладу і його захисту займають центральне місце в його компетенції [4, 7]. Хоча Конституція визначає Президента як главу держави (ч. 1 ст. 102), на якого прямо не покладено здійснення керівництва системою органів виконавчої влади (чітке відмежування глави держави від інших органів державної влади має на меті номінально вивести його із системи виконавчої влади), зміст ст. 106 дає достатній простір для тлумачення згаданого статусу [5, 24].

Внаслідок концентрації влади і механізмів управління президентський режим має тенденцію попереджувати, обмежувати і швидко та ефективно вирішувати протиріччя, кризи, що можуть нести небезпеку для суспільства. У такому контексті, як гарант додержання Конституції, прав і свобод людини, Президент покликаний виконувати стабілізуючу роль у функціонуванні державного механізму Республіки в режимі конституційної законності. Для цього він має забезпечити таке становище, за якого всі органи держави виконують свої конституційні обов’язки, не виходячи за межі своєї компетенції [6, 299, 300].

Участь Президента України в системі стримувань і противаг полягає насамперед у здійсненні арбітражної функції. У конституціях деяких зарубіжних розвинених країн арбітражна функція глави держави знаходить нормативне закріплення на конституційному рівні. Так, ст. 5 Конституції Франції, зокрема, вказує: “Президент Республіки слідкує за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад, а також правонаступництво держави” [7, 666]. Прерогатива забезпечення належного функціонування державних органів закріплюється і за Президентом Румунії. Саме з цією метою “він наділений правом посередництва між владами держави” [8, 553]. Ст. 80.2 Конституції Румунії гласить: “Президент забезпечує дотримання Конституції і нормальне функціонування публічної влади. З цією метою Президент діє в якості посередника між органами державної влади...” [9]. Сама ідея “президентського арбітражу” знайшла відображення і в основних законах таких посткомуністичних держав зі змішаною формою правління як Білорусь [10, 107], Вірменія [11, 95], Казахстан [12, 212], Росія [13, 436]. Однак аналіз самого тексту відповідних конституцій (за виключенням, із застереженнями, Конституції Росії) не дає підстав стверджувати, що глави держав у цих країнах наділені “конкретними” арбітражними повноваженнями.

Значущість реалізації Президентом України арбітражної функції в умовах становлення національної державності на принципах поділу влади суттєво зростає. Тому в умовах перехідного етапу розвитку держави інститут президентства об’єктивно покликаний виконувати консолідуючу функцію. Президент не входить e жодну з гілок влади – ні в законодавчу, ні в судову, ні у виконавчу. Це дає йому можливість виступати в якості арбітра між ними. Тому саме положення глави держави, який забезпечує збалансованість влад, функціонування державного механізму в режимі консенсусу зобов’язує Президента діяти в ролі арбітра, що забезпечує узгодженість позицій різних владних структур, пошук компромісних рішень з метою повноцінної реалізації положень Основного Закону.

Проблема арбітражу Президента України є неопрацьованою не лише у практичній, але й у теоретичній площині [14, 63]. Арбітражна функція Президента України не знайшла свого безпосереднього закріплення в Конституції України, на відміну від Конституції Росії, ст. 85 якої уповноважує Президента використовувати при необхідності “узгоджувальні процедури для вирішення розбіжностей між органами державної влади Російської Федерації та органами державної влади суб’єктів Російської Федерації, а також між органами державної влади суб’єктів Російської Федерації” [15, 436]. Однак і в даному випадку арбітражна функція Президента Росії розповсюджується на взаємовідносини владних структур по вертикалі і не стосується взаємодії парламенту і виконавчої влади на федеральному рівні. Фрагментарно арбітражна функція президента закріплена і в Конституції Республіки Білорусь, п. 2 ст. 100 якої гласить: “Президент Республіки Білорусь керує системою органів виконавчої влади та забезпечує їх взаємодію із представницькими органами” [16, 107]. У цілому арбітражна роль президентів у конституціях країн СНД не знайшла належної регламентації, хоча вона має суттєве значення для стабільності конституційного ладу, охорони конституції, забезпечення конституційної законності.

Опосередковано на арбітражну функцію Президента України вказує положення ст. 102 Конституції України, яке гласить: “Президент України є гарантом ... додержання Конституції України”. Фактично це означає, що однією з найважливіших прерогатив Глави держави є забезпечення узгодженого функціонування в конституційних рамках усіх гілок влади, що і є, по суті, функцією політичного арбітражу. Однак безпосередніх формулювань щодо арбітражу Президента України, а так само виконання ним “узгоджувальної”, “врівноважуючої”, “інтегруючої” функції чи кореспондованих такій функції повноважень Основний Закон не містить. Помилкою буде стверджувати, що, наприклад, право вето чи право дострокового припинення повноважень (розпуску) Верховної Ради України засвідчує подібну функцію Президента України. Такі повноваження хоча б за формою є “класичними” складовими статусу глави держави. Немає об’єктивних підстав розглядати як аргумент у підтвердження наявності арбітражної функції Президента України й те, що він відіграє вирішальну роль у формуванні Кабінету Міністрів України.

Роль Президента України в реалізації Основного Закону визначає його місце в механізмі державної влади. Насамперед, він бере найактивнішу участь у формуванні ключових органів держави. Президент України також формує органи або приймає участь у створенні органів, діяльність яких зв’язана зі здійсненням конституційного контролю. Одними з найважливіших і найдієвіших повноважень Президента як глави держави також є його установчі повноваження щодо формування органів виконавчої влади [17, 12].

Риси президентсько-парламентарної республіки проглядаються в Основному Законі України в цілому послідовним, наскільки це можливо при даній формі правління, принципом поділу влади. Про це свідчать повноваження Президента, насамперед ті, які він реалізує у стосунках із Верховною Радою і Кабінетом Міністрів. Серед відповідних повноважень слід виділити, визначені у ст. 106 (зокрема п.п. 1, 3, 9, 10, 15, 16, 18) Конституції. Зміст цих повноважень, без огляду на те, що частина з них реалізується за умови здійснення контрасигнатури Прем’єр-міністром і компетентним міністром, свідчить про особливість статусу Президента, який полягає в тому, що, хоча згідно ст. 102 Конституції Президент є лише главою держави, він не тільки реально бере участь у функціонуванні кожної з гілок влади, а й користується повноваженнями у відповідних сферах, насамперед у сфері виконавчої влади.

У сфері державного будівництва Президент України виконує значний комплекс повноважень, зв’язаних з формуванням та функціонуванням також інших органів державної влади, і, перш за все Парламенту та Кабінету Міністрів. Він призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією (п. 7 ст. 106), припиняє повноваження Парламенту, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися (п. 8), володіє правом законодавчої ініціативи (ст. 93) (яке він може реалізувати і у вигляді законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів), підписує закони, прийняті Верховною Радою (ст. 94), має право вето стосовно прийнятих Парламентом законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради (ст. 94).

Нормативні позиції Президента набули посилення після вилучення із прерогатив Генерального прокурора права опротестовувати акти Президента [18, 233]. Хоча за актами Президента конституційний контроль здійснює орган конституційної юрисдикції, він позбавлений можливості самостійно ініціювати такий контроль.

Ряд своїх повноважень Президент України реалізовує за згоди Парламенту. Так, він призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України (п. 9 ст. 106), Генерального Прокурора України (п. 11), (однак його звільнення з посади не потребує згоди Парламенту), Голову Антимонопольного Комітету України (п. 14), Голову Фонду державного майна України, Державного комітету телебачення і радіомовлення України (п. 14); вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Перераховані повноваження не можуть використовуватись з метою тиску на Верховну Раду і повинні реалізовуватись у рамках принципу поділу влади. Призначення цих повноважень визначається обов’язком Глави держави забезпечувати узгоджене функціонування усіх гілок механізму державної влади [19, 255].

Реалізуючи ці повноваження, Президент України володіє широкими можливостями впливати на всі ланки державного апарату, як на законодавчу, так і на виконавчу владу, в тому числі Кабінет Міністрів України, на судову систему, зокрема і Конституційний Суд. Враховуючи, що Президент України обирається безпосередньо виборчим корпусом, він володіє всіма реальними можливостями бути вагомим конкурентом Парламенту у всіх сферах прийняття державно значущих рішень. Сьогодні є всі підстави вважати Україну президентсько-парламентарною республікою, в якій Президент володіє більшими повноваженнями ніж Парламент. При цьому у нормативно визначених за змістом ст. 106 Основного Закону реальних повноваженнях Президента, при формальному визначенні його лише главою держави (ст. 102), слід вбачати суперечність конституційного тексту. Функціонування державного механізму України засвідчує розходження між формальним та фактичним змістом Основного Закону [20, 22]. Якщо, виходячи з положення Конституції про те, що вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів, а завданням Конституції було встановлення парламентарно-президентської форми правління, необхідним є нормативне посилення позицій Парламенту. У такому випадку на конституційному рівні, наприклад, повинно бути закріплене положення про те, що припинення повноважень Прем’єр-міністра, так само як і його призначення, передбачало б отримання згоди Верховної Ради України, а припинення повноважень членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, також голів місцевих державних адміністрацій можливе тільки після подання Прем’єр-міністра (можливе запровадження й суто парламентського способу формування Уряду, на зразок запропонованого Президентом у проекті закону “Про внесення змін до Конституції України” [21, 70]). Вказані зміни зняли б питання про “формальний” і “реальний” статус Глави державної влади, закріпили б єдність центру політичної влади в особі Парламенту, який, згідно з ст. 92 Конституції є єдиним органом, уповноваженим визначати основи внутрішньої і зовнішньої політики.


  1. Конституция Республики Казахстан // Контитуции стран СНГ и Балтии. – М.: Юристь, 1999.

  2. Декларація про державний суверенітет України // Історія української Конституції. – К.: Право, 1997.

  3. Тодыка Ю., Яворский В. Президент Украины: конституционно-правовой статус. – Х.: Факт, 1999.

  4. Назаренко Є. До питання про конституційну реформу державної влади України // Право України. – 1996. – № 10.

  5. Михеєнко Р. Виконавча влада і конституційні статуси Президента України та Кабінету Міністрів України // Право України. – 2000. – № 8.

  6. Тодыка Ю. Конституция Украины: проблемы теории и практики. – Х.: Факт, 2000.

  7. Конституция Французской Республики // Конституции государств Европейского Союза. – М.: НОРМА–ИНФРА.М, 1999.

  8. Правовые системы стран мира. – М.: НОРМА–ИНФРА.М, 2001.

  9. Конституция Румынии // http: // www. auditorium. Ru / books / 116 / Rumania.

  10. Конституція Республіки Білорусь. П. 2 ст. 100 // Конституції нових держав Європи та Азії. – К.: Право, 1996.

  11. Конституция Республики Армения. П. 1 ст. 49 // Конституции стран СНГ и Балтии. – М.: Юристъ, 1999.

  12. Конституция Республики Казахстан. П. 3 ст. 40 // Контитуции стран СНГ и Балтии. – М.: Юристь, 1999.

  13. Конституція Російської Федерації. П. 2 ст. 80 // Конституції нових держав Європи та Азії. – К.: Укр. Правн. Фундація. Право, 1996.

  14. Оніщук М. Президент України як конституційний гарант і політичний арбітр у відносинах Парламенту та Уряду // Формування парламентської більшості: стан, проблеми, перспективи. Матеріали круглого столу. – К.: Юридична книга, 2000.

  15. Конституція Російської Федерації // Конституції нових держав Європи та Азії. – К.: Укр. Правн. Фундація. Право, 1996.

  16. Конституція Республіки Білорусь // Конституції нових держав Європи та Азії. – К.: Право, 1996.

  17. Нижник Н. Проблеми президентської влади в Україні // Бюллетень законодавства і юридичної практики України. Президент в Україні. – 1999. – № 8.

  18. Див.: Ст. 10 Закону України “Про прокуратуру” в редакції від 05. 10. 1995 // Відомості Верховної Ради. – 1995. – № 34. – С. 268; п. 4 ч. 2 ст. 20 Закону України “Про прокуратуру” в редакції від 12. 07. 2002 р. // Відомості Верховної Ради. – 2002. – № 44.

  19. Михалева Н. Конституционное право зарубежных стран СНГ. – М.: Юристъ, 1998.

  20. Меркель В., Круассан А. Формальные и неформальные институты в дефектных демократиях (II) // Полис. – 2002. – № 2.

  21. Див.: Пояснення щодо основних положень Проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України” // Україна. Закони. Проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України”: На всенародне обговорення. – К.: Преса України, 2003.


Martiniuk R.S.


Place of President of Ukraine in the system of division of power: political and legal aspects


Formal and actual political and legal status of President of Ukraine, his place, in the system of inhibitions and counterbalances is analysed in the scientific article.




Схожі:

Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект iconУдк 342. 53 Місце І роль парламентів у системі поділу влади
Статтю присвячено дослідженню місця і ролі парламенту в системі поділу влади, а також особливостям національного органу законодавчої...
Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект iconПитання політики І права в діяльності Конституційного Суду України (в контексті принципу поділу влади)
У статті досліджується питання обмежень Конституційного Суду України, покликаних забезпечити для органу конституційної юрисдикції...
Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект iconОргани виконавчої влади у системі поділу влади України
Ст викладач кафедри політології гуманітарного факультету Національного університету “Острозька академія”
Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект iconВиконавча влада як гілка державної влади ткач М. П. асистент кафедри державно-правових дисциплін двнз «Українська академія банківської справи Національного банку України»
В умовах формування в Україні демократичної, правової держави та офіційного закріплення у ст. 6 Конституції України поділу державної...
Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект iconМартинюк Роман Станіславович Форма правління в Україні: політико-правовий аналіз
Україні зумовлює необхідність здійснити характеристику механізму державної влади на основі змісту правових актів, насамперед Основного...
Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект iconПоложення про Міністерство освіти І науки, молоді та спорту України, затвердженого Указом Президента України від 08. 04. 2011 n 410 ( 410/2011 ), Положення про
Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади, відповідно до Положення про Міністерство освіти
Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект iconПоложення про науково-дослідну частину Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна м. Дніпропетровськ 2003 р. Загальні положення
Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативними актами Міністерства транспорту України, Міністерства освіти І науки...
Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект iconА. Ткачук 1998 @ Інститут Пилипа Орлика
Рср 12-го скликання “Декларації про державний суверенітет України” почалась нова ера української історії побудова незалежної української...
Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект iconМіністерство освіти та науки, молоді та спорту україни
Республіка як форма державного правління. Конституційний принцип народовладдя: поняття та реалізація. Поняття та основні принципи...
Положення Президента України в системі поділу влади: політико-правовий аспект iconПро подання праць на здобуття щорічних премій Президента України для молодих вчених
Указом Президента України від 12 червня 2000 року №779 «Про Положення про щорічну премію Президента України для молодих вчених» започатковано...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи