Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р icon

Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р




Скачати 262.71 Kb.
НазваКонституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р
Дата30.05.2012
Розмір262.71 Kb.
ТипДокументи

Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р. по 28 червня 1996 р. // Національний університет “Острозька академія”. Наукові записки. (Серія “Історичні науки”). – 2004. – Випуск 4. – С. 347-362.


Мартинюк Роман Станіславович


Мартинюк Р. Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р. по 28 червня 1996 р.


The article deals with the history of the modern constitutional process and authority distribution in Ukraine in the period from the 16 July 1990 to 26 October 1993. Preconditions and circumstances of the basik Ukrainean law are analised here


Історія конституційного процесу в незалежній Україні, зокрема його початкового етапу, точкою відліку якого є прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, склала предмет дослідження для робіт багатьох вітчизняних науковців, в яких розглядались відповідні аспекти цього процесу. Серед дослідників історії українського конституціоналізму першої половини 90-х рр. слід згадати насамперед імена Л. Юзькова. П. Головатого, В. Шаповала, Ю. Тодики, А. Зайця.

Завданням даної статті є проаналізувати перебіг подій навколо процесу теоретичного опрацювання й вироблення моделі організації влади в суверенній Україні на засадах її розподілу, дати правову оцінку первинним актам конституційного значення, прийняттям яких супроводжувалося втілення принципу поділу влади в національну державно-правову практику, прослідкувати взаємозв’язок і взаємообумовленість двох ключових завдань початкового етапу національного державотворення: прийняття Конституції суверенної України та запровадження поділу влади.

Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов’язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України [1, 135], ухваленої Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року, якою утверджувалось здійснення українським народом його невід’ємного права на самовизначення та проголошувалися кардинально нові принципи організації публічної влади і правового статусу людини і громадянина [2, 523].

Преамбула Декларації вказувала, що “Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, …визнаючи необхідність побудови правової держави, … проголошує державний суверенітет України, як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах” [3, 133] Декларація вказувала, що “Народ України є єдиним джерелом влади в Республіці”, від імені якого “може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угрупування чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України”. Декларація вперше з часів радянської державності проголошувала здійснення державної влади з дотриманням принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову.

Приведені нормативні положення Декларації мали вирішальне значення для подальшої розбудови державності в Україні на принципах західноєвропейської конституційної теорії і практики. Характерно, що прикінцева частина Декларації містила положення про те, що вона (Декларація) є “основою для нової Конституції України, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод”. Привабливість ідей Декларації в плані прискорення державно-правової розбудови України була очевидною; ставилось питання про надання Декларації статусу конституційного закону. Проте перемогла думка, що Декларація має залишатися в якості, зумовленій її сутністю саме як декларації [4, 9]. У розвиток положень Декларації ухвалювались подальші акти, що у своїй основі становлять віхи сучасного українського конституціоналізму:

- Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) [5, 502];

  • Закон про правонаступництво України (12 вересня 1991 року), який зберігав чинність законів Української РСР та інших актів, ухвалених Верховною Радою Української РСР в радянський період лише в частині “оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України” (ст. 3), та передбачав збереження існуючого механізму влади лише на період “до створення органів державної влади і управління… на підставі нової Конституції України” (ст. 4) [6, 617];

  • Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України [7, 133].

Таким чином, процес становлення Української держави вже на самому його початку набув певних конституційних форм. Декларацію про державний суверенітет України, прийняту Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. і Акт проголошення незалежності України, прийнятий також “найвищим органом державної влади” 24 серпня 1991 р. і схвалений 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, можна визначити як конституційні акти, адже сам спосіб прийняття наголошував на найвищій легітимності цих актів.

Урочисті загальні форми “декларація” і “акт” прямо не визначені ні чинною Конституцією, ні Конституцією 1978 р. Водночас природа Декларації про державний суверенітет України і Акта проголошення незалежності України як конституційних актів зумовлена тим, що вони були генетично пов’язані з останньою українською радянською Конституцією. По-перше, обидва ці акта були легітимовані у спосіб, який був, по суті, передбачений Конституцією 1978 р. По-друге, їх зміст був програмований найважливішими положеннями цієї Конституції. Проте і Декларація, і Акт не були простим додатком до Конституції 1978 р. Вони наповнювали її новим змістом, перетворюючи значну кількість конституційних положень з фікцій на політичні реалії.

Декларація і Акт фактично новелізували Конституцію 1978 р., запровадивши нові положення, без яких стрижневі положення самої Конституції не мали актуального політико-правового смислу. До таких новел можна, наприклад, віднести положення: “Українська РСР самостійна у вирішенні будь-яких питань свого державного життя. Українська РСР забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території” (Декларація). Або “Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України” (Акт).

За своїм політико-правовим призначенням і змістом Декларація і Акт становили ціле з Конституцією 1978 р. (з подальшими змінами і доповненнями). Хоча при цьому ні Декларація, ні Акт не мали і не мають найвищої юридичної сили, однак саме вони в значній мірі спричинили реальність Конституції 1978 р.

Між зазначеними актами існував не тільки змістовний, а й функціональний зв’язок. Крім того, вони були поєднані у призначенні щодо перспектив конституційного процесу. В Декларації було зафіксовано, що вона є “основою для нової Конституції, законів України”. Актом у здійснення Декларації проголошувалась “незалежність України та створення самостійної української держави – України”, що об’єктивно зумовлювало необхідність прийняття Конституції цієї держави. В преамбулі чинної Конституції зазначено, що Верховна Рада України приймає її, керуючись Актом проголошення незалежності України. Тим самим зв’язок за призначенням між складовими “тріади” був спрямований у напрямку “Декларація – Акт – нова Конституція”.

Важливим є те, що у випадках прийняття Декларації і Акта, як і у випадку прийняття Конституції 1996 р., Верховна Рада України здійснила установчу владу, що належить народові. Декларація, Акт і Конституція 1996 р. також є системно взаємопов’язаними. Як зазначалось, кожний попередній у часі з названих правових актів, по суті, зумовлював прийняття наступного. З іншого боку, такий зв’язок Декларації і Акта з чинним Основним Законом унеможливлює який-небудь контроль за їх конституційністю. При цьому можливе уточнення змісту Декларації і Акта шляхом тлумачення положень Конституції 1996 р., і насамперед, Преамбули і Розділу 1 (“Загальні засади”).

Конституція 1996 р. відіграє головну роль не тільки через її актуальність відносно Декларації і Акта, а й насамперед через найвищу юридичну силу. Усі інші нормативні акти, прийняті до набуття нею чинності, є чинними у частині, що їй не суперечить. З цього випливає, що ні Декларація, ні Акт не можуть бути формальним критерієм конституційності інших актів. Ними у першу чергу констатовано початок процесу сучасного державотворення, а чинною Конституцією на відповідному рівні унормовано цей проце

Акт відіграє ключову, вихідну роль щодо системи права в цілому. Її можна визначати як установчо-констатуючу. По-перше, за змістом Акта випливала необхідність реалізації народом установчої влади, тобто прийняття нової Конституції, яка відповідала б політичним реаліям незалежного державного буття. По-друге, Актом було констатовано ці реалії і позначено відповідні демократичні перспективи, зокрема в аспекті організації механізму влади на принципах її розподілу. Подібні установчо-констатуючі акти були прийняті в інших державах, утворених на терені колишнього СРСР (Азербайджан, Грузія, Литва). Призначенням таких актів було зробити політико-правовий акцент на змінах, що сталися, створити юридичне підґрунтя незворотності цих змін [8, 7].

З прийняттям Акта Україна розпочала новий етап у своєму державному розвитку. Слід однак визнати, що Акт був політико-правовим засобом оперативного реагування на ситуацію, що склалася у серпні 1991 р. [9, 87]. Далі він набув характеру додаткового чинника легітимності політичних змін, що мали місце в державному житті України. Водночас, попри певне повторення положень Акту в чинній Конституції, він продовжує відігравати ключову соціально-регулятивну роль, юридично фіксуючи кардинальні демократичні зміни в державному бутті України, що сталися на початку 90-х років ХХ ст.

У такий же спосіб необхідно характеризувати Декларацію. Подібні декларації були прийняті майже в усіх колишніх союзних республіках. Відносно політизована форма Декларації засвідчувала обережність правлячих кіл, їх пересторогу загострювати стосунки з тодішнім “центром”. Про це свідчить і зміст відповідних декларацій.

Декларація, як і Акт, є нормативно-правовим актом установчого характеру. При цьому її установчий характер не обмежується прямою вказівкою на прийняття нової Конституції на основі самої Декларації. Остання, на відміну від Акта, врегульовувала досить широке коло суспільних відносин, які зазвичай визначаються як конституційні. Саме тому із прийняттям нової Конституції Декларація значною мірою втратила значущість. До того ж вона містить деякі застарілі положення (щодо використання для укладання союзного договору тощо).

Однак, як і Акт, Декларація відіграє значну регулятивну роль. Більшість її положень має сприйматися як своєрідний політико-правовий запобіжник від державного регресу. Разом з Актом, вона визначає головні напрями державного розвитку, спрямовуючи у такий спосіб конституційний процес Разом з Актом і самою чинною Конституцією Декларація визначає “конституційний простір” і певною мірою здійснює регулювання у цьому просторі. Водночас і Декларація про державний суверенітет України, і Акт проголошення незалежності України за юридичною силою субординовані Конституції України.

Початковий етап сучасного конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На даному етапі, керуючись положеннями Декларації про державний суверенітет, необхідно було створити принципово нову конституцію, яка б відповідала кращим світовим стандартам інституціоналізації механізму влади.

24 жовтня 1990 року Верховною Радою Української РСР було утворено Конституційну комісію на чолі з Л. Кравчуком [10, 607], а згодом і співголовою – І. Плющем [11, 424]. Результатом роботи Комісії було розроблення Концепції нової Конституції України, що містила її загальнометодичні принципи. Зміст “загальнометодичних принципів” Концепції свідчив про відмову від радянської державно-правової доктрини і сприйняття ліберальної традиції [12, 42], і це заклало концептуально нову базу майбутньої Конституції [13, 145]. Відповідно до Концепції, Конституція мала ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет України, розвивати і конкретизувати її положення [14, 4], що потребувало використання нової концепції конституційної держави, нової концепції прав та свобод людини, нової концепції організації та здійснення державної влади і контролю над нею [15, 3]. Адже Конституція УРСР 1978 р. не була конституцією суверенної країни в силу формального характеру державного суверенітету УРСР; в дійсності остання була суб’єктом федерації з огляду на її фактичну підпорядкованість законам і верховній владі Союзу РСР. Конституція УРСР 1978 р. не забезпечувала розподілу державної влади, не виконувала функції обмеження цієї влади не тільки з формальних позицій, а й з точки зору її реального функціонування, оскільки жоден з проголошених принципів державності не спирався на необхідні правові важелі їх реалізації [16, 98]. Держава і державна влада не були похідними від установчої влади народу і не підпорядковувались останній внаслідок формального характеру правових гарантій проголошених у Конституції вільних виборів, які реально такими не були. Держава не підпорядковувалась принципам поділу владии та верховенства права; баланс влад був зруйнований і підмінений функціями партійних органів [17, C. 35], діяльність держави не детермінувалась правами людини (натомість домінувала ідеологія залежності, октроювання громадянам прав і свобод державою. Це було безпосереднє утвердження крайньої етатистської ідеї Руссо про те, що людина відбувається лише в якості громадянина [18, 309]).

Для радянської державотворчої практики були невідомі традиції поділу влади та будь-які важелі стримувань і противаг між окремими гілками влади, які підмінялись владою комуністичної партії (через конституційно проголошений в ст. 6 принцип керівної і спрямовуючої ролі комуністичної партії) при формально проголошеному повновладді народу та формально необмеженій правомочності вищого органу в системі рад [19, 57].

Вищезазначені завдання, вирішити які була покликана Концепція, обґрунтовували присутність в ній численних запозичень традиційних принципів та ідей зарубіжного ліберального конституціоналізму. Зокрема в одній з доктринальних позицій Концепція стверджувала: “Україна є демократичною державою, механізм якої функціонує відповідно до принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову” [20, 68]. Інше положення вказувало: “...організація державного ладу має бути здійснена відповідно до таких засад: розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, чітке визначення функцій цих влад та компетенції відповідних органів; створення юридичних механізмів їх взаємоконтролю і взаємодії” (механізми стримувань і противаг) [20, 72]. Сам поділ влади, за змістом Концепції, слугував меті захисту прав людини і громадянина, підхід, характерний для зарубіжної конституційної формотворчості ще з кінця XVIII ст. [21, 9]. У Концепції помітний вплив ідей правової держави, під знаком втілення в практичну дійсність яких проходив конституційний розвиток держав Західної Європи в другій половині ХХ ст. Зокрема, згідно Концепції, до центру організації і функціонування держави майбутня Конституція має поставити людину як найвищу цінність.

Важливе значення з точки зору вимог демократичного державотворення має визначений Концепцією спосіб організації механізму влади, який, в значній мірі відображаючи теорію і практику сучасного зарубіжного конституціоналізму, передбачав функціонування механізму влади на основі принципу розподілу компетенції та самостійності окремих його окремих гілок, застосування системи стримувань і противаг [4, 20, 21]. В даному відношенні варто виділити такі положення Концепції:

  • розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, чітке визначення функцій цих влад та компетенції відповідних органів і створення юридичних механізмів їх взаємоконтролю і взаємодії;

  • розмежування компетенції між центральною владою і місцевими Радами та іншими органами самоврядування на основі верховенства Конституції та законів Республіки;

  • Парламент (Верховна Рада) є постійно діючим на професійних засадах органом законодавчої влади. Він (відповідно до сприйнятої Концепцією моделі президентської форми республіки) не може делегувати будь-яку із власних функцій іншим владам чи брати на себе функції інших влад, вирішувати питання, які є предметом обов’язкового народного референдуму;

  • виконавча влада здійснюється Президентом, Кабінетом Міністрів і державною адміністрацією. Президент є главою держави і главою виконавчої влади. Він підписує закони і має право відкладального вето. Його повноваження обмежуються виключно функціями виконавчої влади. Конституція забороняє будь-які форми його тиску на Парламент (право на розпуск Верховної Ради, на делегування йому надзвичайних повноважень, самостійне вирішення бюджетних питань);

  • за порушення Конституції і законів Президент несе відповідальність перед Верховною Радою (в порядку імпічменту), а також безпосередньо перед народом, який його обирає (вияв недовіри і дострокове припинення повноважень шляхом ініціативного референдуму);

  • як остаточний спосіб розв’язання кризи у взаємодії законодавчої і виконавчої влади закріплюється право Верховної Ради оголосити референдум з питання дострокового припинення повноважень Президента; при цьому у разі, коли за наслідками референдуму народ висловить довіру Президенту, Верховна Рада підлягає розпуску;

  • Президент систематично підтримує зв’язки з Верховною Радою. У випадках прийняття найбільш важливих рішень він обов’язково радиться з Головою Верховної Ради, головами відповідних комісій. Зустрічі й консультації Президента з Верховною Радою за Конституцією мають бути постійними, що урівноважуватиме законодавчу і виконавчу влади. Президент щорічно виступає у Верховній Раді з доповіддю про політичний і соціально-економічний стан в Республіці;

Зазначалося, що впровадження такої форми “дає можливість позбутися тих механізмів влади, які не витримали випробування часом: поєднання законодавчої і виконавчих функцій, відсутності незалежного суду ... недостатності контролю за дотриманням законів, неефективності виконавчої влади в Республіці” [20, 73].

Слід відмітити, що певні положення Концепції стали результатом компромісу чи перемоги (при голосуванні в парламенті) різних політичних сил. Цим пояснюється той факт, що в Концепції поряд із категоріями “економічний плюралізм”, “загальнолюдські цінності”, “приватна власність” існує “соціалістичний вибір” (Преамбула) [20, 63]. Такі неузгоджені позиції Концепції впливали на логіку викладу і формування нормативного матеріалу окремих версій тексту проекту нової Конституції України.

Проте зміст Концепції був покликаний продемонструвати прийнятність для України загальновизнаних уніфікованих конституційних положень щодо організації механізму влади, напрацьованих теорією і практикою зарубіжного конституціоналізму. Відтак зазначені концептуальні положення ставили на меті забезпечити реальне функціонування державного механізму на засадах поділу владии. Одночасно вони засвідчили про відхід від теорії і практики “радянського соціалістичного правопорядку”, основоположними принципами якого відповідно були:

  • заперечення концепції природних прав людини, визнання лише концепції прав громадян;

  • заперечення принципу поділу влади як буржуазного принципу та інституту парламентаризму шляхом їх заміни фіктивно-декларативним принципом “всевладдя рад” [22, 35, 58], що слугувало вдалим прикриттям влади парт номенклатури [23, 8], яка проводила свої акції через постанови рад різних рівнів, надаючи в такий спосіб видимість їх легітимності [24, 38, 39].

  • заперечення принципу верховенства права [25, 7] шляхом заміни його принципом верховенства закону як основи так званої “соціалістичної законності”;

  • заперечення свободи особистості і визнання за державою патерналістської функції;

  • заперечення принципу політичного плюралізму шляхом конституційного закріплення керівної ролі комуністичної партії [26, 6], яка визнавалась ядром політичної системи, державних і громадських організацій [27, 6].

Розроблення Комісією Концепції і ухвала її Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р. [28, 466] відобразили процес остаточної відмови українського суспільства від політичної системи, за якої принципи організації державної влади та стосунків між нею і людиною були прямо протилежні тим, на основі яких існували і розвивалися відповідні системи країн традиційного конституціоналізму. Вони засвідчили початок процесу залучення України до застосування загальновизнаних норм міжнародного права і її “повернення до Європи” на засадах відновлення у власному національному конституційному процесі багатьох елементів зарубіжної конституційної теорії і практики [29, 12, 13], одним з яких і був власне принцип поділу влади.

Після ухвали Концепції Верховною Радою УРСР, Комісією був підготовлений проект нової Конституції України, перший варіант якого датується 1 липня 1992 р. [30, 550].

При нормативно-правовому наповненні інституту державної влади укладачі проекту Конституції дещо скоригували позиції Концепції нової Конституції щодо його фундаментальних засад [31, 166]. Проект Конституції встановлював, що “державна влада реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову” (ст. 3) [32, 123], і далі: “Делегування функцій від однієї влади до іншої в принципі не допускається, крім випадків, спеціально передбачених цією Конституцією. Кожна влада, виконуючи свої функції, є автономною і діє у встановлених Конституцією межах. Органи, до компетенції яких належить здійснення функцій відповідних влад, співробітничають між собою у вирішенні завдань, що стоять перед державою” (ст. 123) [32, 146]. Виходячи з цього, у Проекті закріплювалися основні положення про організацію і здійснення усіх гілок влади, побудову і функціонування відповідних державних органів і структур.

Проект передбачав здійснення законодавчої влади Національними Зборами України – двопалатним Парламентом (верхня палата – Рада Послів, нижня – Рада Депутатів). Введення двопалатної структури Національних Зборів України зумовлювалось прагненням раціональної організації законодавчої влади [33, 20], що зокрема передбачало завдання досягти необхідної професіоналізації при розробці, обговоренні й ухваленні законів, забезпечити в цьому процесі дію необхідних механізмів стримування і противаг; створити надійно працюючу систему реалізації парламентського контролю, виконання установчих та інших функцій Парламенту.

Значна увага у Проекті приділялася організації виконавчої влади, яку здійснювали Президент України (був главою держави і главою виконавчої влади), Кабінет Міністрів (Уряд) України (підпорядковувався Президентові, відповідав перед ним і в своїй діяльності керувався його програмою і рішеннями), міністерства й інші центральні органи виконавчої влади (здійснювали керівництво дорученими їм ділянками управління і відповідали перед Президентом за стан справ у цих ділянках), обласні (земельні) та районні управи (в межах своїх повноважень впроваджували в життя Конституцію, закони й укази Президента, інші акти законодавчої і виконавчої влад).

Визначаючи систему і функції виконавчої влади, проект Конституції закріплював крайні, радикальні механізми стримувань і противаг між нею і законодавчою владою. Такі механізми не можуть оцінюватись позитивно, оскільки їх застосування в перехідний для України період згубно позначалося б на стабільності усієї політичної системи. В даному випадку це право Президента на розпуск Національних Зборів (ч. 2 ст. 187 Проекту), обумовлене попереднім ухваленням Парламентом рішення про вияв недовіри Президентові і про проведення у зв’язку з цим всеукраїнського референдуму про дострокове припинення повноважень Президента (ч. 1 ст. 187) [32, 165, 166]. Передбачалося, що якщо за наслідками референдуму народ висловить довіру Президентові, Національні Збори можуть бути розпущені Президентом у двотижневий термін після офіційного оголошення наслідків референдуму.

У цілому в системі органів виконавчої влади ключову позицію займав Президент. Програмувалася досить сильна влада Президента, який мав широкі повноваження в організації виконання і Конституції, і законів. Це накладало відповідний відбиток на всі наступні конституційні проекти.

У контексті дії механізму владних стримувань і противаг (зокрема щодо стримувань виконавчої влади), необхідно вказати на норми Проекту про запити до Президента, які ухвалюються рішенням Національних Зборів чи їхніх палат (п. 7. ст. 178); про заслуховування на сесіях Національних Зборів доповідей Президента про внутрішнє і зовнішнє становище в Україні (п. 9. ст. 138); про накладання парламентського вето на укази Президента, які суперечать Конституції (п. 14. ст. 138); про затвердження Національними Зборами нормативних указів Президента з економічних та інших питань, не врегульованих законами України (п. 5. Ст. 178); про усунення з посади Президента в порядку імпічменту, який може бути застосований Національними Зборами (ст. 188) [32, 166].

Значне місце в проекті Конституції відводилося судовій владі. Ст. 202 Проекту вказує: “Присвоєння функцій правосуддя будь-ким іншим, а також делегування цих функцій не допускається”. Згідно ст. 203 “створення надзвичайних та особливих судів а також спеціальних позасудових органів, наділених судовою владою, забороняється”. Було передбачено ряд нових положень, спрямованих на утвердження незалежності суддів (ст. 207–209) [32, 169].

У проекті Конституції знайшло належне відображення питання охорони Конституції (Розділ VIII). Згідно Проекту, її мав здійснювати Конституційний Суд України, який мав розглядати і вирішувати питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України (ст. 239) [32, 175]. Запропонована Проектом модель Конституційного Суду загалом, за окремими виключеннями, збігається з тією, що закріплена чинним Законом про Конституційний Суд України від 3 червня 1992 р. [34, 471].

Проектом було передбачено, що крім справ, які мали розглядаються за поданням Президента, Голови Ради Депутатів, Голови Ради Послів, не менш як однієї п’ятої частини депутатів чи послів від загального складу відповідно Ради Депутатів чи Ради Послів, Голови Верховного Суду, Голови Вищого Господарського суду, Генерального прокурора, Уповноваженого Національних Зборів у правах людини та інших посадових осіб і органів, Конституційний Суд мав приймати до розгляду справи за скаргами окремих громадян.

Надання громадянам права звернення до Конституційного Суду цілком відповідає правовим принципам посилення гарантій прав людини. Обґрунтованою є з точки зору раціональної організації діяльності Конституційного Суду опосередкована форма захисту громадянами порушених прав через процедуру їхнього звернення до Конституційного Суду. Аналогічна форма звернення (конституційне звернення) громадян до Конституційного Суду передбачена діючим законодавством. (ч. 3 ст. 13., ст. 15 Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23. 12. 1997 р.) [35, 99].

Надзвичайно важливе значення мають наступні положення ст. 65 Проекту, які містять майже класичні концептуальні визначення правової держави: “Законодавча влада обмежена засадами конституційного ладу, природними правами і свободами людини, загальновизнаними принципами міжнародного права. Виконавча і судова влада, окрім того, обмежені законом” [32, 136]. Приведені формулювання змістовно тотожні відповідним положенням Основного Закону ФРН 1949 р. “Законодавство зв’язане конституційним ладом, виконавча влада і правосуддя – законом і правом” (п. 3 ст. 20 Конституції ФРН) [36, 162].

У Проекті був здійснений перегляд положення Концепції про визначення Верховної Ради України і місцевих рад народних депутатів як таких, які втілюють повновладдя народу, зумовлений розходженням цього положення з принципом поділу влади, затвердженим Концепцією, який передбачає, що жодна гілка влади, взята окремо, не може уособлювати повноту влади.

Відсутність у Проекті посади віце-президента пояснювалось прийняттям Закону “Про Президента Української РСР” від 5.07.1991 р. [37, 446], яким запровадження посади віце-президента не передбачалось. Розбіжності між проектом нової Конституції та її Концепцією є виправданими, оскільки вони були зумовлені новими якісними історичними і політичними змінами, що склалися на відповідному етапі державотворення в Україні і мали бути усунуті під час розгляду у Верховній Раді України.

Після внесення Проекту до Верховної Ради України було прийнято рішення про винесення проекту Конституції на всенародне обговорення і встановлено термін його проведення – до 1 листопада 1992 р. [38, 550]. Прийняття такого рішення та дискусія у Верховній Раді навколо проекту нової Конституції засвідчили про надзвичайну складність досягнення політичного компромісу з ключових питань державотворення, насамперед, – щодо способу розподілу вищої державної влади.

Пропозиції та критичні зауваження, що надійшли до Конституційної комісії і стосувались багатьох проблем і вад сучасного українського конституціоналізму в цілому, групувались насамперед навколо питання про модель поділу влади. Вони дали змогу укладачам Проекту чіткіше визначитись із принциповими питаннями організації державної влади, які повинні бути розв’язані на конституційному рівні, що знайшло відображення у формуванні нормативно-правового матеріалу Проекту Основного Закону України.

За результатами всенародного обговорення до проекту Конституції Робоча група внесла істотні зміни, схвалені Конституційною комісією. (Даний Проект в офіційній редакції від 27 травня 1993 р. був переданий на розгляд Верховної Ради України).

Новий варіант Проекту насамперед посилював основи правового характеру української державності, зокрема, уточнювався принцип зв’язаності держави правами й свободами громадян (ст. 1) [39, 197]. Зазначалося, що вся повнота влади належить народу України, який є єдиним джерелом державної влади і самоврядування (ст. 3). Особливе значення для характеристики безпосередньо державного владарювання має положення Проекту, яке вказує, що “утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Держава відповідальна перед людиною і суспільством за свою діяльність” (ч. 2 ст. 1).

Суттєвих змін зазнали положення, що стосувались організації механізму влади. Принцип розділу влад доповнювався тезою про забезпечення єдності державної влади шляхом взаємодії влад (ст. 3). Проект зберігає положення, яке вказує на здійснення державної влади за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову (ч. 4 ст. 3). Кожна влада при виконанні своїх функцій діє у встановлених Конституцією межах (ч. 4, 5 ст. 3). Також зазначається, що жодна частина народу, жодна політична партія, громадська організація, інше угрупування не можуть присвоювати право здійснювати державну владу (ч. 6 ст. 3).

Укладачі даного Проекту вважали, що не було потреби однозначно і безпосередньо вказувати в тексті Основного Закону форму державного правління [40, 27]. Однак фактично новий варіант проекту Конституції моделював змішану республіку з урівноваженими елементами стримувань і противаг. Предметно зафіксовані функції, повноваження, форми і методи діяльності Парламенту, Президента і Кабінету Міністрів України. Зокрема чітко закріплено, що органом законодавчої влади є Всенародна Рада України (ст. 100 Проекту), яка є постійно діючим органом (ст. 102), і правомочна вирішувати будь-які питання державного життя України, крім тих, що вирішуються виключно всеукраїнським референдумом або віднесені Конституцією до відання Президента, Уряду, інших державних органів України, Республіки Крим, органів місцевого самоврядування (ст. 101) [39, 217]. Президент є главою держави і діє від її імені (ч. 1 ст. 142); він виступає гарантом державної єдності і незалежності України (п. 1 ст. 144). При збереженні змішаної форми правління статус Президента визначено з більшою послідовністю: вилучено положення про те, що він очолює виконавчу владу, оскільки за Проектом Президент не очолював Кабінет Міністрів і не входив до його складу [39, 230]. Кабінет Міністрів є вищим органом виконавчої влади; підпорядковується Президентові й у своїй діяльності керується його програмою і рішеннями. Він є відповідальним перед Всенародною Радою (ст. 155) [39, 230];

Було збережено жорсткі механізми стримувань парламентської і президентської влад (ст. 146), які, по суті, відтворюють модель, передбачену попереднім Проектом. Всенародна Рада також мала можливість усунути Президента в порядку імпічменту (ст. 153) [39, 230].

Можливостями стримувань Всенародна Рада і Президент володіють і щодо виконавчої влади. Так ст. 146 Проекту закріплює право Всенародної Ради виражати недовіру Прем’єр-міністру, окремим членам Кабінету Міністрів або Кабінету Міністрів у цілому, що тягне за собою їх відставку. Президент сам, з власної ініціативи може порушити перед Всенародною Радою питання про довіру Уряду. Якщо Кабінет Міністрів не одержить довіри Всенародної Ради, він йде у відставку (ст. 156) [39, 230]. При цьому для Кабінету Міністрів відповідних можливостей обмежити дії Всенародної Ради не було передбачено.

Виходячи із зазначених, а також багатьох інших положень Проекту, зокрема тих, що містяться в другому розділі “Права, свободи і обов’язки людини і громадянина”, можна резюмувати, що даний варіант Конституції в цілому моделює державність, яка будується на засадах поділу владии та верховенства права; відтворений Проектом механізм влади в цілому відповідає вимогам правової державності, концептуально він зорієнтований на людину як найвищу цінність.

Запровадження принципу поділу влади підкріплюється створенням умов для незалежності судової влади, введенням конституційного контролю за діяльністю законодавчої та виконавчої влади. Водночас, на думку автора, заслуговує критики положення про імперативний мандат депутатів – інститут, успадкований від тоталітарного режиму і не притаманний конституційній практиці демократичних держав [41, 240]. Викликає також заперечення запровадження норми про можливість оголошення Національними Зборами референдуму про дострокове припинення повноважень Президента. Зарубіжна конституційна практика свідчить, що така функція не здійснюється законодавчим органом; це враховано в чинному Законі України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, який у ст. 13 вказує, що Верховна Рада призначає (не ініціює) всеукраїнський референдум з питання дострокового припинення повноважень Президента лише за умови, “якщо того вимагає три мільйони громадян України, які мають право брати участь у референдумі” [42, 443]. Окремо зазначається, що референдум з даного питання самостійно Верховною Радою не ініціюється (п. 2 ст. 13 Закону) [42, 443]. Необхідним було також оптимізувати відносини Президента і Уряду через контрасигнацію актів Президента з боку Прем’єр-міністра; Уряду та Парламенту через можливість постановки Урядом у Парламенті питання про вотум недовіри у зв’язку з внесенням законопроекту.

Результатом обговорення Верховною Радою України дванадцятого скликання цього Проекту став новий, модифікований проект Конституції від 26 жовтня 1993 р. [43].

У цілому Проект від 26 жовтня 1993 р., у порівнянні з конституційним Проектом від 27 травня 1993 р. сутнісних змін майже не зазнав. Певні зміни нормативного матеріалу, які відбулися в усіх розділах і главах Проекту, стосувалися й моделі поділу влади (ст. 3), зокрема статусу органу законодавчої влади – Верховної Ради України (розділ V). Ці зміни були викликані прийняттям Закону України від 7 жовтня 1993 року “Про назву, структуру і кількісний склад нового Парламенту України”. Так, механізм здійснення законодавчої влади, який моделюється проектом Конституції, спрощується. Було оптимізовано відносини між окремими гілками влади [44, 395]. У Проекті послідовніше розкриті функції Президента саме як глави держави, чіткіше відображений зміст його відносин з Верховною Радою і Кабінетом Міністрів, предметніше визначений механізм можливого застосування до Президента імпічменту (ст. 141. Розділ 6) [45, 33]. Водночас збереглися положення щодо можливості припинення повноважень Верховної Ради України за рішенням всеукраїнського референдуму, призначити який мав право Президент України (ч. 1 ст. 135), відповідне право Верховної Ради приймати рішення про відставку Президента у двотижневий термін після офіційного оголошення наслідків референдуму (ч. 2 ст. 135), а також право Парламенту оголошувати референдум з питань дострокового припинення повноважень Президента України за вимогою не менше 2 млн. виборців (ст. 139) або за ініціативою Верховної Ради не менше ніж двома третинами голосів від її конституційного складу (ст. 140) [46, 300].

Було змінено порядок призначення Прем’єр-міністра: за даним варіантом проекту Конституції Президент подає на затвердження Верховній Раді кандидатуру Прем’єр-міністра; за поданням затвердженого Прем’єр-міністра формує склад Кабінету Міністрів і представляє його на затвердження Верховній Раді (п. 5 ст. 133). Посилюється підконтрольність Кабінету Міністрів з боку Верховної Ради. Ч. 3 ст. 143 вказує: “Кабінет Міністрів підзвітний і відповідальний перед Верховною Радою” (Попередній Проект передбачав лише відповідальність Кабінету Міністрів перед Верховною Радою). Встановлюється, що Кабінет Міністрів у своїй діяльності лише керується програмою Президента України (ч. 2 ст. 143) (у попередній редакції зазначалось, що Уряд підпорядковується Президенту і керується його рішеннями) [32, 233].

Таким чином, у розглянутий період були прийняті нормативні акти, які в подальшому зіграли вирішальну роль в становленні національної державності на принципах західноєвропейської конституційної теорії і практики і які, по суті, визначили весь наступний напрямок її політичного розвитку. Вищезгадані акти важко переоцінити: в них закладались якісно нові підвалини організації публічної влади, її взаємовідносин із суспільством у цілому та окремим індивідом. Більшість її положень має сприйматися як своєрідний політико-правовий запобіжник від державного регресу. Разом з Актом, вона визначає головні напрями державного розвитку, спрямовуючи у такий спосіб конституційний процес. Разом з Актом і самою чинною Конституцією Декларація визначає “конституційний простір” і певною мірою здійснює регулювання у цьому просторі.


  1. Словська І. Передумови становлення сучасного українського конституціоналізму // Право України. – 2003. – № 3.

  2. Головатий Конституційний процес: Україна на переході до демократії // Конституції нових держав Європи та Азії. – К.: Право, 1996.

  3. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1990. – № 31.

  4. Юзьков Л. Від Декларації про державний суверенітет України до Концепції нової Конституції України // Конституція незалежної України. У 3-х кн. – К.: Право, 1995. – Кн. 1.

  5. Відомості Верховної Ради України. – 1990. – № 38.

  6. Закон України “Про правонаступництво України” // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 46.

  7. Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 18.

  8. Шаповал В. Конституційні акти України першої половини 90-х років ХХ ст. (питання кваліфікації) // Право України. – 2000. – № 6.

  9. Удовик Государственность Украины. Истоки и перспективы. – К.: Ваклер, Альтерпрес, 1999.

  10. Відомості Верховної Ради України. – 1990. – № 45.

  11. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 30.

12. Рабінович П. Проблеми трансформації методології вітчизняного правознавства // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. Матеріали ІХ регіональної науково-практичної конференції (13-14 лютого 2003 р.). – Львів. – 2003.

  1. Тодыка Ю. Конституция Украины проблемы теории и практики. – Х., 2000.

  2. Опришко В. Нова Конституція України: кожному гарантується право знати свої права та обов’язки. Вступна стаття // Коментар до Конституції України. – К.: Парламентське видавництво, 1996.

  3. Ященко Н. Перспективи реформування адміністративного права України // Право України. – 1998. – № 9.

  4. Осика І. Правовий нігілізм та правова культура // Право України. – 2001. – № 7.

  5. Тихомиров Ю. Власть в обществе: единство и разделение // Советское государство и право. – 1990. – № 2.

  6. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. – М.: Наука, 1969.

  7. Заєць А. Формування ідеї правової державності в процесі створення нової Конституції України. (1990-1994 рр.) // Вісник Академії правових наук України. – 1998. – № 4.

  8. Концепція нової Конституції України. Схвалена Верховною Радою Української РСР 19 червня 1991 року // Конституція незалежної України. У 3-х кн. – К.: Право, 1995. – Кн. 1.

  9. Боботов С., Жигачев И. Введение в правовую систему США. – М.: НОРМА, 1997.

  10. Див.: Таранов А. Основні принципи Конституції Української РСР. – К.: Академія наук Української РСР, 1962.

  11. Скомороха В. Окремі питання поділу влади і юрисдикція Конституційного Суду України // Право України. – 1998. – № 5.

  12. Мартиненко П. Децентралізація у здійсненні державної влади в Україні // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 6.

  13. Селіванов В. Правова політика України (деякі питання сутності, змісту та технології) // Право України. – 2001. – № 12.

  14. Головатий Конституція України 1996 р. в системі європейського конституціоналізму // Право України. – 1997. – № 8.

  15. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки. – К., 1978.

  16. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 35.

  17. Витрук Н. Конституционное правосудие. – М.: ЮНИТИ, 1998.

  18. Постанова Верховної Ради України від 1 липня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 37.

  19. Юзьков Л. Загальний огляд проекту Конституції України // Матеріали міжнародного симпозіуму «Конституція незалежної України» (3-5 липня 1992 р.) – К.: Українська Правнича Фундація, 1992.

  20. Конституція України. Проект. Винесений Верховною Радою України на всенародне обговорення. (В редакції від 1 липня 1992 року) // Конституція незалежної України. У 3-х кн. – К.: Право, 1995. – Кн. 1.

  21. Юзьков Л. Проект нової Конституції України (в редакції від 1 липня 1992 року), винесений на всенародне обговорення // Конституція незалежної України. У 3-х кн. – К.: Право, 1995. – Кн. 1.

  22. Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 33.

  23. Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20.

  24. Основной Закон ФРГ // Конституции зарубежных государств. – М.: БЕК, 1997.

  25. Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 33.

  26. Постанова Верховної Ради України від 1 липня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 37.

  27. Конституція України. Проект. Внесений Комісією Верховної Ради України по розробці нової Конституції України. В редакції від 27 травня 1993 року // Конституція незалежної України. В 3-х кн. – К.: Право, 1995. – Кн. 1.

  28. Юзьков Л. Проект нової Конституції України (в редакції від 27 травня 1993 року) після всенародного обговорення // Конституція незалежної України. В 3-х кн. – К.: Право, 1995. – Кн. 1.

  29. Чиркин В. Государствоведение. – М.: Юристъ, 1999.

  30. П. 1 ст. 13 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 33.

  31. Голос України. – 1993. – 30 жовтня.

  32. Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 42.

  33. Юзьков Л. Проект Конституції України (в редакції від 26 жовтня 1993 року). Після обговорення на сесії Верховної Ради України у вересні–жовтні 1993 року // Конституція незалежної України. В 3-х кн. – К.: Право, 1995. – Кн. 1.

  34. Конституція України. Проект. В редакції від 26 жовтня 1993 року // Конституція незалежної України. В 3-х кн. – К.: Право, 1995. – Кн. 1.


У статті досліджується історія розвитку новітнього конституційного процесу та поділу влади в Україні в період з 16 липня 1990 р. по 26 жовтня 1993 р. Аналізуються передумови та обставини вироблення тексту чинного Основного Закону України.





Схожі:

Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р iconМартинюк Р. Конституційний процес І поділ влади в Україні напередодні укладення Конституційного Договору 1995 р між Президентом України І Верховною Радою України
Мартинюк Р. Конституційний процес І поділ влади в Україні напередодні укладення Конституційного Договору 1995 р між Президентом України...
Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р iconМіністерство освіти та науки, молоді та спорту україни
Республіка як форма державного правління. Конституційний принцип народовладдя: поняття та реалізація. Поняття та основні принципи...
Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р iconСистема державної влади в Україні: конституційно-правові основи
Нові концептуальні підходи до дефініції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення даного явища...
Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р iconРекомендована література
Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії вру 28 червня 1996р.\\ Голос України. 1996. 13 липня
Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р iconІнформація про кафедру к афедра політології заснована 1990 як загальноунів., з 1996 у складі філософського факультету. Зав каф. О. Семків (1990-97), М. Поліщук
За ред. О. Семківа. Львів, 1993; 1994; Політологія. Кінець ХІХ ст перша половина ХХ ст.: Хрестоматія
Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р iconЗакон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21. 05. 97 №280/97-вр із змін від 12. 09. 2012 // Відомості Верховної Ради України. 1997. №24. Ст. 170
Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 133
Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р iconЗакон України "Про судоустрій України" // Відомості Верховної Ради украйи. 1992- №358,- ст. 508; 1994 №26. Ст. 204; 2000,- №50. Ст 436 3 змінами, внесеними Законом України № №2531-ш від 21 червня
Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Відомості Верховної Ради України. — 1996,— № зо
Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р iconЗолотий перетин
Золотий перетин (гармонійна поділ, поділ у крайньому і середньому відношенні) поділ відрізка на дві частини таким чином, що більша...
Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р iconЗолотий перетин
Золотий перетин (гармонійна поділ, поділ у крайньому І середньому відношенні) поділ відрізка на дві частини таким чином, що більша...
Конституційний процес та поділ влади в Україні в період з 16 липня 1990 р по 28 червня 1996 р iconРекомендована література
Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. №30. – Ст. 141
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи