Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років icon

Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років




Скачати 201.72 Kb.
НазваРибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років
Дата30.05.2012
Розмір201.72 Kb.
ТипДокументи

Рибак А.


Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років.

Історія українського національно-визвольного руху має чимало білих плям. Це дозволяє діаметрально протилежно, часто спотворено трактувати факти та події тих часів. Однією з дискусійних тем яка однобоко висвітлювалась в радянській історіографії, було ставлення ОУН та УПА до російського народу. Суспільно-політична думка українського підпільного руху була представлена виключно як антиросійська. Ця тенденція збереглась подекуди по сьогоднішній день.

Історія публіцистики українського підпілля була предметом вивчення Т.Андрусяка, І.Гулика, Г.Дем’яна, Г.Дичковської, І.Дмитріва, М.Нагірняка, Ю.Киричука, О.Панченка, П.Потічного, А.Русначенка та ін.

Серед них окремі аспекти розглядуваної проблеми безпосередньо досліджували український емігрантський діяч П.Потічний і Г.Дичковська. Водночас поза їх увагою практично залишився доробок емігрантських публіцистів і його відмінність від підпільної публіцистики.

Мета роботи – з’ясувати ставлення української суспільно-політичної думки 1940-1950-х років до росіян, а також показати відмінність у цьому питанні позицій емігрантської і крайової публіцистик.

Стратегічним і тактичним стосункам українського і російського народів, політичних сил і особи­стостей присвячена низка спеціальних праць підпільної публіцистики. У багатьох інших роботах ця тема теж так чи інакше висвітлена. Щодо ставлення до росіян то автори підпільних писань розглядали три основні питання двосторонніх відносин: ставлення до росій­ських імперіалістичних впливів і їх панування на Україні; стосунки з російським імперіа­лізмом як політичною силою; ставлення до російського народу та до російської меншини в Україні. В різних творах ці аспекти, звісно, висвітлені з неоднаковою повнотою [15,18].

Тобто ми бачимо, що аспект взаємин українського та російського народу породив багато проблемних питань. Але в основному вони зводилась до одного: чи ототожнювати російський більшовицький та „білий” імперіалізм з волею та прагненнями більшості росіян?

У підпільній публіцистиці Радянський Союз трактувався як видозмінене за формою, але не за змістом, продовження Російської імперії. Панувало твердження, що він – це не „бастіон світової пролетарської революції”, а імперська держава, яка використовує соціалістичні гасла для маскування своїх експансіоністських цілей. Ставлення ж до росіян як до народу не було таким однозначним як до СРСР. Погляди публіцистів тут різнились [13, 50].

Офіційна лінія, якої притримувались крайові публіцисти, йшла в руслі офіційних документів ОУН.

Слід зауважити, що до 1943 року в постановах, маніфестах, деклараціях ОУН ніде не було чітко зазначено про ставлення та позицію власне до російського народу. Скрізь ми зустрічаємо лише тези про „боротьбу з московськими імперіалістами”, „проти більшовицької та білої Москви” та ін. Водночас відчувається недовіра та певна неприязнь до Росії в цілому. Проте, ніде немає закликів до боротьби з росіянами [11, 3-129].

Найбільш виразно питання ставлення до російського народу проявляється в офіціозі ОУН, починаючи з 1943 року. У документах ІІІ Конференції ОУН (квітень 1943р.) та ІІІ Надзвичайного Великого збору ОУН (серпень 1943р.) знайшли відображення зміни тактичних та програмних моментів діяльності організації. Це стосується також деяких змін у ставленні до росіян. Так у постановах ІІІ НВЗ ОУН вже не має мови про „москалів”, а говориться про „російський імперіалізм” і що „до поневолених народів ми зачисляємо й російський народ” [11, 129].

По закінченні війни ставлення не змінилось. У „Декларації Проводу ОУН після закінчення Другої світової війни” від травня 1945р. зазначено те ж саме: „До поневолених народів СССР ми зачисляємо й російський народ... Режим спричинив і спричиняє багато горя самому російському народові”. І як висновок, у Декларації сказано, що на боротьбу проти більшовицького російського імперіалізму стануть усі поневолені народи СРСР, у тому числі і російський [11, 133].

У „Постановах конференції Проводу ОУН” від червня 1946р. зазначено, що расистська політика гноблення і переслідування неросійських народів доводить до розпалювання ненависті до російських шовіністів. Як бачимо, тут ужито не росіян вцілому, а „російських шовіністів” [11, 152].

В офіційних документах ОУН за кордоном до 1952р. позиція у даному питанні в принципі збігалась з крайовою. Так у „Резолюції Першої конференції Закордонних частин ОУН” від вересня 1947р. йшлося про позитивне ставлення до російських протибільшовицьких, але не імперіалістичних сил і течій, включенння їх у спільний антирадянський фронт і підтримка у боротьбі із тоталітарним режимом та „імперіалістичними тенденціями”[11, 168]. Тут же чітко вказано: „Розглядаємо російський народ як також поневолений клікою імперіалістичних розбійників”.

У „Резолюції” підкреслено, що українці включилися в рух опору проти російсько-більшовицької влади і водночас прагнуть мирних добросусідських взаємин з росіянами та до приєднання їх до спільних дій за побудову вільних держав українського та російського народів на їх етнографічних територіях [11, 196].

Подібні думки звучали на ІІІ Конференції ЗЧ ОУН, яка відбулась у квітні 1951р.[11, 244-258]. Проте вже в грудні 1952р., у документі „Доповнюючи становище Проводу ЗЧ ОУН до справи співпраці з американськими чинниками, до їх концепції і заходів щодо творення спільного антибольшевицького фронту”, зазначалось: „Для успішності спільної антибольшевицької акції Захід повинен ставити в центр уваги поневолені народи, а не росіян, які прагнучи до здійснення своїх імперіалістичних цілей, лише вноситимуть диверсію в спільний фронт” [11, 285].

Зрозуміло, що тут мова йде про колишнє монархічне російське середовище, проте не важко помітити недовіри і до всього російського. Вже матеріали наступної ІV Конференції (1953р.) вказують на те, що опорою більшовицького панування є російський народ [11, 279-314].

Таким чином, в офіційних документах ОУН до 1943рр. ми бачимо заклики до боротьби з московсько-більшовицьким імперіалізмом і хоча не відкрито задекларовану, але все-таки антипатію до росіян в цілому. Період з 1943 до початку 1950-х років – декларація прихильності до простого російського народу як до „товариша” по більшовицькій неволі. Чим це було викликано? У першу чергу свою роль тут зіграли „висновки” Похідних груп ОУН, які вирушили з початку німецько-радянської війни на Схід України за німецькими частинами.

Як відомо до початку Другої світової війни ОУН була політичною силою виключно Західної України, населення якої в цілому сприймало її позиції. Просуваючись на Схід, оунівці зіткнулись з проблемою нерозуміння, а часто і відвертого спротиву багатьом гаслам. Це призвело до еволюції в діяльності організації у напрямку позитивного ставлення до усього населення України, незалежно від національності. Як писав один з провідних діячів ОУН Є.Стахів, Похідні групи Організації зіткнулись з місцевими умовами, яких раніше не зовсім розуміли. Це призвело до ідеологічної „еволюції” ОУН та переходу до революційно-демократичного етапу в її діяльності [18, 145].

Щоб стати всеукраїнською силою, потрібен був перегляд позицій, який був остаточно здійснений на ІІІ НВЗ ОУН у серпні 1943р. Вже виходячи з цього, позиція до росіян, які становили великий відсоток населення Східної України, не могла бути відверто ворожою.

Проте, вже з початком 1950-х років у багатьох оунівських закордонних документах проводиться лінія на ототожнення імперіалізму з російським народом.

Але тут слід мати на увазі таке. Різноманітні документи будь-якої політичної організації не можна відривати від політичної системи, в якій живуть їхні автори і до цінностей якої вони пристосовуються з точки зору як тактики, так і інтелектуально [4, 91]. А тому, на нашу думку, потрібно розрізняти, що було справжнім змістом політичних концепцій ОУН, а що потрібно вважати тактичним ходом відповідно до вимог часу.

Вивчаючи оунівські документи та матеріали, потрібно розрізняти декларації та постанови ОУН в Україні, ЗЧ ОУН та ОУН за кордоном. Після 1948р. вони дещо різняться між собою, у тому числі щодо ставлення до росіян. Документи ОУН були основними напрямними для публіцистики. Як закордонні діячі ОУН, так і в Україні у своїх статтях розкривали існуючі проблеми визвольної боротьби в руслі офіційної партійної лінії.

Після 1950 року фактично вся партійна нормотворчість ОУН перемістилась за межі України. В документах, як ми вже зазначали, дещо змінилось ставлення до росіян. Це відповідним чином відобразилось на змісті праць публіцистів в еміграції. В Україні з причин масового терору та загибелі у 1950-1951рр. провідних діячів ОУН (Р.Шухевича, О.Дякова-„Горнового”, П.Федуна-„Полтави”) видавничо-публіцистична діяльність фактично припинилась. А тому позиції закордонних діячів, на нашу думку, слід розглядати не як протиставлення крайовикам, а звичайною зміною тактики у боротьбі.

Зазначимо три основні моменти, що мали вплив на ставлення діячів за кордоном до росіян. Перший – це те, що Провід ЗЧ ОУН з самого початку своєї діяльності (1944р.) не зовсім тверезо оцінював ситуацію в Україні і, відповідно, потребу у зміні тактики боротьби, яка відбулась після ІІІ НВЗ ОУН на українських землях. Другий – фактичне завершення збройного опору на початку 50-х років та незначна результативність апеляцій до росіян із закликом спільної боротьби. Виходячи з цього відпала певним чином потреба „дружнього” ставлення до росіян. Третім моментом було те, що у своїх творах діячі намагались спростувати позицію західних держав про потребу зміни в СРСР виключно режиму, а не устрою. Потрібно було показати, що більшовизм не є єдиною причиною російського імперіалізму, що останній вкорінений у самій природі російського народу. Саме на це і робився акцент у працях. Твори С.Бандери, С.Ленкавського та ін. це повністю підтверджують.

У підпільній публіцистиці в Україні тематика, пов’язана із ставленням до Росії чи росіян займала одне з ключових місць. Як стверджує В.Кук усі статті публіцистів обов’язково підлягали розглядові Проводом ОУН, або колективному обговоренню. Особливо якщо це стосувалось такої важливої теми як боротьба ОУН та УПА з російським імперіалізмом, чи стосовно проблеми ставлення до російського народу. Іноді у зв’язку з важкими підпільними умовами, „рецензентом” виступав Р.Шухевич [7]. Саме звідси і спільність позицій, незважаючи на різний стиль та аспекти проблеми, усіх публіцистів-підпільників на Україні. А якщо взяти до уваги той факт, що вони фактично не мали можливості постійно між собою контактувати, то така „публіцистична дисциплінованість” викликає однозначну повагу.

В Україні проблема ставлення до росіян найкраще висвітлена у творах Д.Шахая, М.Вирового, О.Горнового та ін. Їх статті були надруковані в таких офіційних органах як „Ідея і Чин” (ОУН) та „Бюлетень УГВР”. Це означало, що твори відображали позицію усього визвольного руху на Україні. Дуже часто вони були складовими вишкільних програм для діячів ОУН та УПА.

Д.Шахай (Й.Позичанюк) у статті „Тактика щодо російського народу” (1943р.), що була меморандумом, призначеним для керівних кадрів підпілля, писав: „Правильна і спритна політика щодо російського народу мусить базуватися на засаді: ми переслідуємо мету не конструктивну щодо російського народу, а деструктивну щодо більшовицької московської імперії, в розвалі якої російський народ мусить відіграти свою історичну роль” [20, 204]. Автор мав на увазі, що основний погляд визвольного руху спрямований не на росіян, а на повалення Радянського Союзу. Стаття цінна тим, що тут автор намагався пояснити потребу та причини саме такого, а не іншого ставлення до росіян.

Публіцист зазначив, що ОУН повинна спрямувати ідеологію та методи більшовиків проти них самих і використовуючи численні протиріччя та розбіжності між їхніми гаслами та практикою, мобілізувати найширші маси, насамперед російські, проти злочинного режиму.

Д. Шахай вважав за цілком можливе підняти російський народ на боротьбу з більшовизмом, оскільки мета ОУН та УПА не ліквідація Росії і культури народу, а тотального більшовицького режиму, більшовицької культури, червоного Кремля як організатора й керівника грандіозної імперіалістичної машини [20, 207].

Звернувши увагу на зміст попередньої оунівської пропаганди, де проголошувався ворогом саме „російський народ, російська культура, російський імперіалізм”, автор застеріг, що, на його думку, зараз потрібно так розставляти акценти: ворог не російський народ, а російський більшовизм і , власне, у першому, навпаки, криються передумови до розвалу імперії [20, 210-213]. Д. Шахай впевнений: змагатись з більшовизмом, оголосивши війну всьому російському народові, – це хоробро, проте нерозумно. Оскільки це б зміцнило більшовизм, ототожнило його з 60-ти мільйонним народом. А обійти взагалі питання російського народу мовчанкою – наївно і шкідливо [20, 215-216].

Д. Шахай вважає, що більшовики прищеплюють росіянам нову „велику” ідею. А український визвольний рух повинен відштовхуватись не від факту цієї ідеї, а від безідейності російського народу, і він повинен дати йому іншу ідею, яка виходитиме корінням з найглибших протиріч у СРСР. Це має бути ідея соціально-політичної революції, оскільки нахил до соціальної боротьби властивий російському народу [20, 236-237]. Автор свідомий того, що єдиний момент, з допомогою якого можна привернути росіян до боротьби з їх же урядом – це зміна соціально-економічного ладу.

Однією з основних праць підпільної публіцистики, яка теж розкриває дану проблему, є стаття М. Вирового (М. Прокоп) „Україна і Росія” (1943р.). Автор не відступає від виробленої та втіленої в документах ОУН і працях інших публіцистів концепції. Проте, він вважає, що московський імперіалізм є ворожий Україні не тільки тому, що він заперечує право її народу на власне державне життя, але також тому, що споконвічно несе неволю, розклад, економічну експлуатацію тощо. І що це лежить в його природі. На його думку, московський імперіалізм хотів би зробити з України європейську Індію, а народ обернути в рабів. Тому боротьба з ним, з усіма його політичними й культурними впливами — це неодмінна передумова перемоги. Помітно, що автор слушно розглядає ставлення Росії до України як виключно вороже та з однією метою – підкорення.

М.Вировий переконаний, що усвідомлення цих фактів мусить лягти в основу політичної свідомості українського народу.

Слід зауважити, що М.Вировий теж вбачає відмінність між більшовиками з їх імперіалістичними планами щодо України та звичайними росіянами. Він застерігає: коли йдеться про ставлення до російського народу на його етнографічній території, то воно має бути відмінне від ставлення до московського імперіалізму, і що оголошення нещадної боротьби останньому і мобілізація всіх сил проти його намагань і далі поневолювати Україну зовсім не означає оголошення війни „московському народові”. Більше того, публіцист упевнений: якщо останній буде поважати право українців і не буде проти них зброєю в руках більшовиків чи білогвардійців - тоді з боку українського народу не буде жодних перешкод для утвердження мирних відносин з північним сусідом.

Разом з тим, М.Вировий усвідомлює всю складність і, можливо, в дечому штучність питання і зазначає: „Правда, ми повністю свідомі того, що тяжко відокремити якийсь нарід від його імперіалізму, бо цей останній випливає з істотних первнів і прикмет характеру даного народу” [3, 144].

Далі публіцист продовжує, що московський імперіалізм кинув народні маси в обійми Другої світової війни та безжалісно проливає їхню кров за здійснення своїх божевільних інтернаціональних планів. А тимчасом російський народ теж прагне до волі й свободи. Проте, на перешкоді до цієї мети стоїть не тільки сталінський імперіалізм, але також новий, готуючий себе на спадкоємця - „білий ново-московський” імперіалізм. М.Вировий мав на увазі, передусім, російське емігрантське середовище, у планах якого було повалення більшовизму, але аж ніяк не надання незалежності Україні.

Публіцист зазначає, що українці готові разом з росіянами боротись проти більшовизму. Але це можливо за умови, коли росіяни відмовляться підтримувати імперіалістичні плани своїх урядів, і перестануть бути знаряддям в їхніх руках [3, 145].

Автор застерігає також, що український народ мусить якнайрішучіше протиставитися всім спробам Кремля робити з російської меншини своїх агентів: „Хто, живучи на Україні і з'їдаючи український хліб, одночасно дає послух ворожому московському імперіалізмові — той ворог України” [3, 146].

Як підсумок, М.Вировий вказує, що для російського народу настала остання пора стати на рейки повного відреченням від „розбишацького імперіалізму” чи то сталінського, чи колишнього царського [3, 150].

Проблему ставлення до російського народу М.Прокоп піднімав також у своїй статті „До основ нашої міжнародної тактики” (стаття написана під псевдо В.В.Садовий). Як і інші публіцисти, він вважав, що цілком негативне ставлення до російського імперіалізму та його агентурних сил на Україні не може вплинути на принципове ставлення національно визвольного руху до російського народу. Українці визнають право останнього на власну національну державу на російських етнографічних територіях, бо це принципове твердження випливає з міжнародної концепції ОУН щодо сходу Європи, побудованої на вільних національних державах всіх східних народів.

Автор переконаний, що мир і спокій можуть існувати лише тоді, коли на етнографічних землях кожного народу будуть створені національні держави, які організовуватимуть власне життя та не будуть „шукати щастя” у загарбанні інших народів [17, 106].

Один з найталановитіших публіцистів підпілля О.Горновий (О.Дяків) у статті „Перспективи нашої боротьби” (1947р.), яка входила до матеріалів ідеологічного вишколу членів ОУН, пише, що ІІІ НВЗ ОУН задекларував позитивне ставлення до всіх народів , що населяють Україну, у тому числі і до російського [6, 80]. Цим він зазначив, що дороговказом як для публіцистики, так і для збройного підпілля повинні бути лише рішення найвищого органу ОУН.

Інша стаття О.Горнового „Наше становище до російського народу” (1949р.) була своєрідним підсумком та логічним завершенням попередніх праць, присвячених ставленню до росіян. Автор вказав, що останнє поділяється на дві частини: ставлення до народних мас і ставлення до російських імперіалістів. І що в кожному з випадків воно різне. Стосовно ставлення до російського народу, то воно нічим не відрізняється від ставлення до інших народів і випливає з гасла: „Воля народам, воля людині”. Далі він зазначив, що ОУН бореться не проти російського народу, а за визволення України від гніту більшовицьких загарбників, за відокремлення її від Росії. Останнє прагнення, на його думку, в жодному разі не спрямоване проти російського народу, а є цілком законною боротьбою, тим більше, що Конституція СРСР дає право виходу. Як бачимо, тут він апелює не лише до історичних прав українців, а й до юридичних законних підстав, тим самим підсилюючи факт їхньої правоти у боротьбі за незалежність.

О.Горновий вважав: знищення більшовизму – в інтересах російських народних мас, бо це дасть їм можливість позбутися соціального гніту. Він розрізняв політику урядів і волю народів звернувши увагу на те, що в Росії другі ніколи не мали впливу перших. Єдина вина російського народу, на його думку полягала у тому, що той давав зробити слухняним знаряддям політики гноблення та експлуатації як себе самого, так і інших народів, а також нічого не зробив для того, аби перешкодити цьому. Отже, вина не у діях, а у відсутності протидії примусу.

На проголошену Комуністичною партією тезу про вищість російського народу О.Горновий відповідає, що нема у світі вищих і нижчих народів, повноцінних і неповноцінних, усе інше – расизм. І що хоча більшовики визискують російський народ соціально, позбавляють будь-яких політичних і громадянських прав - це не призвело до його спротиву такій політиці, а, навпаки, – він їм прислуговує. Тут публіцист робить застереження: не враховувати цього – значить попадати в ілюзію, що призвела б до недооцінки сил ворога, з яким треба боротись. Він рекомендує не забувати, що російський народ привчався і привчається до гноблення інших, хоча сам не жив ще вільним життям, не знає смаку волі людини і громадянських прав і, зрештою, росіяни повинні усвідомити: російський імперіалізм завжди був причиною їх важкого становища [5, 153-167].

Як бачимо, підпільна публіцистика в Україні, яка фактично виступала матеріалом пропагандивних вишколів та виступів, намагалась чітко розрізняти поняття російського більшовизму, імперіалізму та росіян як народу. Останній не ототожнювався з імперіалістичними планами його чи то „білої”, чи „червоної” верхівки. Часто підкреслювалось таке ж підневільне становище росіян як і українців та інших народів СРСР та лунали заклики до спільної боротьби. Ми вважаємо, що така позиція була намаганням розширити соціальну базу національно-визвольного руху, протидіяти більшовицькій пропагандистській машині та, по можливості, вплинути на свідомість росіян і, відповідно, на їх ставлення до українського населення.

Абсолютно відмінною від втіленої у працях діячів в Україні була позиція емігрантського націоналістичного середовища. Причому як бандерівського, так і мельниківського. Відразу зазначимо, що предметом нашого розгляду стали далеко не всі праці написані за кордоном, які висвітлюють позицію щодо росіян.

С.Бандера у статті „Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс” з притаманною йому рішучістю чітко зазначає, що українську національно-визвольну революцію слід оцінювати як продовження історичної боротьби України з Москвою і не лише більшовицькою [1, 361]. Він не погоджувався з думкою, що більшовизм і російський імперіалізм відділені від російського народу, який нібито їх не підтримує, а, навпаки, хоче повалити. Бандера був переконаний: боротьба за незалежність України – це боротьба з Росією, з загарбницьким імперіалізмом, який притаманний російському народові протягом усієї його історії, бо на це вказує як стан політичної думки усіх російських політичних середовищ, так і настрої народних мас [1, 383].

Далі автор, ніби пояснюючи позицію публіцистів на Україні, на нашу думку, блискуче підмітив: все, що говориться про негативне ставлення до російського народу, більшовизму, імперіалізму, або про спільний фронт і добросусідські відносини між росіянами та українцями має характер побажань, закликів, пропозицій [1, 384].

Нав’язування ж думки про відверту ворожість до українців лише верхівки російського народу і, навпаки, про позитивне ставлення до них народних мас є небезпечним, оскільки, застерігає він, може притупити почуття розпізнавати ворога скрізь, у різних проявах [1, 385].

Отже, ми бачимо, що С.Бандера далекий від думки про дві відмінні позиції росіян стосовно українців. Російський народ у нього однозначно ототожнюється з імперіалізмом, без різниці чи то білим, чи червоним, чи будь-яким іншим. Саме в такому руслі, вважає автор, і потрібно вести пропаганду.

Досить оригінальний у своїх поглядах один з лідерів ЗЧ ОУН С.Ленкавський. У праці „Московські коріння більшовизму” він писав, що споконвічне почуття меншовартості створило в російському народі глибокий комплекс заздрісної ненависті до Заходу та мрії про його знищення [10, 103]. Воно злилося з псевдонауковим пророкуванням загибелі капіталізму і породило в „москалів” сили антиєвропейського фанатизму [9, 105]. На основі цього зрощення російських народних мас із соціальними ідеями більшовизму не було особливо штучним. Автор вважає, що вкорінення більшовизму саме в Росії мало свої історичні, психологічні та соціальні передумови [10, 107].

У праці „Великі питання” (1947р.) І.Сагайда детально проаналізував марксизм, більшовизм і російський імперіалізм у теоретичному і практичному плані. Він дійшов до висновку, що хоча російський народ уже давно розчарований у більшовизмі, але йому далеко не байдуже чи буде Україна та інші республіки належати до Росії чи ні. І що це добре розуміє більшовицьке керівництво, а тому у своїй політиці робить ставку на росіян та їх національну гордість [16, 34-35]. Автор хоча безпосередньо і не вказує на своє ставлення до російського народу, але в цілому із змісту праці можна зробити висновок, що воно негативне.

Подібні думки висловив також А.Ковач. Він вважав, що стосовно соціального та економічного гніту, то тут російський народ розділяє долю всіх народів СРСР. У національному ж плані він далі творить свою культуру, а якщо більшовизм забезпечить росіянам відносні соціальні блага, то російський народ вже ніщо не захитає в мріях про всесвітню комуну. Через це з початком війни проти більшовизму повстали всі народи окрім російського [9, 9-10]. Далі публіцист висловив думку, яка відмінна від думок багатьох інших публіцистів. Він вважає, що західний світ ототожнює більшовизм з чисто російським явищем, а це означає, що, виступаючи проти більшовизму, він також виступає проти всього російського.

Оскільки невідомо, кого саме мав на увазі автор під словом „захід”, то важко вказати на правоту чи хибність його позиції. Проте з інших емігрантських праць випливає, що в більшості політичних кіл країн Заходу ототожнення росіян та більшовизму не було. До цього призвела політика білогвардійських кіл за кордоном. Цей момент, до речі, був предметом критики української еміграції, яка часто з прикрістю зазначала, що Захід ставиться з абсолютною довірою до російських емігрантів, натомість часто не враховує позиції українців.

Варта уваги праця Р.Паклена (Р.Млиновецький) „Загадка сфінкса” (1952р.), присвячена в основному взаєминам західних держав та більшовицького СРСР. Тут аналізуються психологічні, історичні передумови появи більшовизму в Росії, його розходження в теорії та практиці. Звертається увага на те, що історичні умови привчили росіян до деспотичного ладу і що їм притаманні ті ж прикмети, що й їхнім володарям, хоча і немає змоги їх так вільно виявляти [12, 51]. Щоб зробити висновки максимально наближеними до реалій, Р.Паклен у своїх твердженнях опирається виключно на праці російських авторів. Так, наприклад, він цитує М.Горького, який писав: „Вважаю, що найяскравішою рисою московської національної вдачі є жорстокість, так як гумор англійської. Тут я говорю про масову психологію, про народну душу” [12, 52].

Далі автор вказує, що не може бути двох типів „москвинів”: „москвинів” імперіалістів-шовіністів і „москвинів” якихось інших. Він застерігає, що на міжнародній арені ворогом є російський народ, який послуговується комунізмом, а „міжнародного комунізму” не існує [12, 89]. Роблячи висновки, Р.Паклен пише, що правильність його тверджень можна перевірити тоді, коли росіяни, використавши комуністичну ідеологію, змінять її на іншу, не змінюючи своєї політики [12, 177].

М.Брадович у брошурі „Держава без нації”(1952р.) слушно зауважив, що росіяни не можуть уявити собі іншого життя, окрім як підневільного, бо у їхній історії нічого іншого просто не було. Що росіянин, як справжній раб, гордий за успіхи свого жорстокого володаря та без спротиву вмирає за справу „московського загарбництва” [2, 57].

Далі за усіх публіцистів у своєму радикалізмі заходить представник мельниківського відламу ОУН З.Книш у своїй праці „Під знаком тривожного майбутнього”(1951р.).

Цікавою є позиція публіциста у ставленні щодо російського народу на Україні. В ліберальному підході до нацменшин, на його думку, передумовою є їх лояльність до держави, в якій вони проживають. А оскільки цього не варто чекати від росіян, то розв’язка цього питання повинна бути миттєвою і радикальною. З проголошенням незалежності України (помітно, що автор немає сумнівів щодо цього), росіяни, на його думку, повинні бути виселені за межі країни. З.Книш розуміє: така акція зустріне колосальний спротив, але для нього головне - прийняти політичне рішення про її здійснення, все інше – чисто технічні питання. Це, в свою чергу, дасть можливість позбавитись величезної п’ятої колони, яка завжди стояла на шляху незалежності та розбудови державності України [8, 22-29].

Ми вважаємо, що на відміну від крайовиків, зміст праць закордонних діячів відображав їх реальну позицію. Публіцисти підпілля, в силу об’єктивних причин, не могли собі цього дозволити. Діячі національно-визвольного руху, які діяли в Україні протягом усієї війни, на відміну від українських кіл, що перебували за кордоном до війни чи залишили Україну перед початком, реально оцінювали ситуацію. Вони виходили передусім з тактичних потреб боротьби, а не з особистих амбіцій, які неодноразово брали гору в еміграції.

Ще один момент – мотивами саме такого ставлення емігрантів могло бути цілковите розчарування у можливості залучення до спільної боротьби росіян. Адже творцями багатьох документів ОУН довоєнного часу були саме вони. А у них, як ми вже зазначали, не було помітно відверто ворожого ставлення до росіян як народу. Цілком можливо, що відбулась деяка еволюція поглядів на це питання. Хоча звичайно, що порівнювати публіцистику та офіційні партійні документи ми можемо цілком умовно.

Ми також вважаємо, що шовіністична антиукраїнська політика російської „білогвардійської” еміграції, яку добре бачили українські діячі за кордоном, теж була причиною негативного ставлення до всього російського. З одного боку, вони бачили неприязне ставлення до українського питання численної російської еміграції, з ідеями відновлення „великої та неподільної Росії”, з іншого – більшовицький геноцид, який теж опирався на мільйони своїх „опричників”, більшість з яких – росіяни. Водночас вони зовсім не бачили „третіх” росіян, які б виступали за відновлення незалежної України.

Ще однією причиною таких відмінностей є цільова спрямованість праць. Українські емігрантські кола писали в основному для „свого” читача. Тоді як праці публіцистів підпілля були значною мірою для пропаганди та мали широке спрямування. Будь-який заклик до боротьби з російським народом був би миттєво використаний більшовицькою пропагандою та викликав би однозначно негативне ставлення з боку росіян.

Таким чином, український національно-визвольний рух, презентований діячами в Україні та емігрантським середовищем, сформував дві позиції у ставленні до росіян. Основою публіцистики обох сторін була офіційна позиція ОУН, відображена в документах конференцій та зборів. Діячі підпілля в Україні висловлювали негативне ставлення до більшовизму, але не ототожнювали його з росіянами. Публіцисти вважали останніх такими ж жертвами антидемократичної влади як і українців. Протилежною була позиція ЗЧ ОУН, які ототожнювали російський імперіалізм та російський народ. Росіяни вважались його знаряддям без огляду на те чи це більшовицький, чи „білий” імперіалізм.


Джерела та література


  1. Бандера С. Українська національна революція, а не тільки проти режимний резистанс // Україна проти Москви: Збірка статей – Б/м, 1955.

  2. Брадович М. Держава без нації. – Нью-Йорк, 1952.

  3. Вировий М. Україна і Росія // Ідея і Чин. Орган Проводу ОУН, 1942-1946рр. Передрук підпільних журналів. – Торонто, 1995. - Т.24.

  4. Гольчевський Ф. ОУН у контексті тогочасних політичних течій // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 22-28 серпня 1993р. Доповіді і повідомлення. Історія. – Львів, 1994. - Ч.2.

  5. Горновий О. Наше становище до російського народу // Дяків-Горновий. Ідея і Чин. Повна збірка творів. – Нью – Йорк; Торонто; Мюнхен, 1968.

  6. Горновий О. Перспективи нашої боротьби // Дяків-Горновий. Ідея і Чин. Повна збірка творів. – Нью – Йорк; Торонто; Мюнхен, 1968.

  7. Спогади В.Кука. Записані 21.01.2004р. у м. Києві // З особистого архіву автора.

  8. Книш З. Під знаком тривожного майбутнього (Думки націоналіста). – Торонто, 1951. - Ч.3.

  9. Ковач А. Українська визвольна боротьба і „власовщина”. – Б/м, 1948. – 56с.

  10. Ленкавський С. Московські коріння більшовизму // Большевизм і визвольна боротьба.. – Б/м, 1957.

  11. ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 р. – Б/м, 1955.

  12. Паклен Р. Загадка сфінкса. Пекучі проблеми світової політики в нарисах. - Буенос-Айрес, 1952.

  13. Потічний П. Політична думка українського підпілля 1943-1951рр. // Державність. – 1995. – №1.

  14. Потічний П. Українсько-російські відносини в політичній думці українського підпілля часу Другої світової війни // Сучасність. – 1986. – №7 – 8.

  15. Русначенко А.М. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940-1980-х років. – К., 1999.

  16. Сагайда І. Великі питання. – Б/м, 1947.

  17. Садовий В.В. До основ нашої міжнародної тактики // Ідея і Чин. Орган Проводу ОУН, 1942-1946рр. Передрук підпільних журналів / Літопис УПА. – Торонто, 1995. - Т.24.

  18. Стахів Є. Похідні групи ОУН на Схід України в 1941-1943 роках // Національно-визвольна боротьба 20-50-х років 20 ст. в Україні. Збірник матеріалів Першої міжнародної наукової конференції. Львів, 25-26 червня 1991р. – Київ; Львів, 1993.

  19. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України - Ф.3833. - Оп.1. - Спр.68. - Арк.23.

  20. Шахай Д. Тактика щодо російського народу // УГВР. Документи, офіційні публікації, матеріали. Книга перша. 1944-1945рр. / Літопис УПА. – Торонто, 1980. - Т.8.

Схожі:

Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років iconРибак А. Критика більшовизму у працях О. Дякова
Проводі оун(1945-48рр), Крайовий Провідник оун львівського краю(1948р), член Проводу оун на Українських Землях(з 1949р), заступник...
Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років iconРибак А.І. Оунівська закордонна публіцистика 1940-1950-х років про позицію Заходу щодо українського питання
Порядку денному у діяльності оун. Особлива увага до позиції великих держав Заходу була привернута перед закінченням та після Другої...
Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років iconО. Дяків теоретик та публіцист національно-визвольного руху 1940-их років
Анотація. У статті проаналізовано теоретичну спадщину одного з видатних діячів національно-визвольного руху 1940-х років О. Дякова...
Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років iconВ. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб
Говоритиму, опираючись на власний досвід роботи з такими документами, тому більшість наведених мною прикладів стосуватиметься 1940—1950-х...
Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років iconРоку 33-10-39
Українська повстанська армія: історія нескорених (70 років тому (1940) у Кракові створено Революційний провід оун на чолі зі Степаном...
Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років icon2, 3 курси Зміст курсу Мета курсу
В умовах українсько-російської двомовності російська мова вивчається як національна мова російського народу, представники якого проживають...
Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років icon• 150 років від дня народження Миколи Миколайовича Ланіе (1858-1921). російського та українського психолога
Юрія Степановича Кипоренка-Домансь-кого (1888 -1955), українського співака, педагога
Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років iconКлючові слова. Туристичний комплекс, туристична інфраструктура, зелений туризм, літниська. Постановка проблеми
Румунський період (1918-1940 рр.), Радянський період (1940-1991 рр.), період незалежної України (після 1991 р.). Кожен із зазначених...
Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років iconЗ досвіду роботи Клочко А. М., головний бібліограф 26. 10. 2011 р. На початку свого виступу хотілось би згадати слова відомого російського письменника І історика М.
На початку свого виступу хотілось би згадати слова відомого російського письменника І історика М. М. Карамзіна: «Обращение с книгами...
Рибак А. Ставлення до російського народу у працях оунівських публіцистів 1940-1950-х років iconПраво народу на повстання у філософсько-правових концепціях європейської цивілізації
Розділ І. Доктринальні витоки й історичне формування філософської концепції права народу на повстання С. 6 – 11
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи