Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави icon

Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави




НазваЗовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави
Сторінка1/3
Дата16.07.2012
Розмір0.53 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3

Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації.

Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави.


Зовнішня політика – це частина міжнародних відносин, діяльність держави та інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів та потреб на міжнародній арені.

Зовнішня політика – це курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету, незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів та цілей. Зовнішня політика – складна система відносин між суверенними державами чи визнаними міжнародним співтовариством політичними утвореннями, що мають свої особливі (для держав – національні) інтереси. Кожна держава зобов’язана будувати свою зовнішню політику, виходячи із своїх власних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та інших факторів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики. Головна мета зовнішньої політики – забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу. Зовнішня політика зв’язана із пануючим економічним укладом, суспільним та державним устроєм суспільства і висловлює їх на міжнародній арені. Водночас зовнішня політика держави має цілий ряд специфічних, тільки їй притаманних особливостей. Вона має більш широкі просторові та соціальні виміри, бо характеризує собою взаємодію з двома або більше країнами. Зовнішня політика визначається зовнішніми факторами, міжнародними обставинами, бо кожна держава існує не ізольовано, а у системі держав, у системі міжнародних відносин.

Зовнішня політика держави складається з усвідомленого і наміченого власного курсу, спрямованого на досягнення мети держави (національних інтересів) на міжнародній арені, з об’єктивного «виносу» у зовнішню політику певних внутрішніх процесів і явищ, що розвиваються в державі і суспільстві, з необхідності для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин, з необхідності впливу на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагування на їх дії, оскільки вони прямо чи побічно торкаються інтересів держави.

У кінцевому рахунку зовнішня політика забезпечує збереження, ствердження та розвиток існуючої у даній державі системи суспільних відносин. Але у рамках цієї принципової спільності кожна з двох царин політики має свою важливу специфіку. Методи вирішення внутрішньополітичних задач визначаються тим, що держава – володіє монополією на політичну владу у даному суспільстві. На міжнародній арені центру влади не існує, там діють суверенні держави, які у принципі рівноправні і відносини між котрими складаються у результаті боротьби та переговорів, різного роду згод та компромісів.

Держава, реалізуючи свою зовнішню політику, ставить перед собою такі головні цілі:

  • Створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань.

  • Активна співпраця і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу, з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед, збереження цивілізації.

  • Участь у міжнародному поділі праці та пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винагородами й духовними цінностями.

  • Захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема.

  • Об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму.

  • Спільна ефективна участь у розв’язанні глобальних проблем сучасного світу.

До об’єктивних засад зовнішньої політики сучасної держави відносяться:

  • Стан економіки країни та економічних відносин у регіоні в світі в цілому.

  • Різноманітні об’єктивні інтереси країни, груп країн у системі міжнародних відносин.

  • Географічні та природні умови країни, регіону.

  • Існуючі міжнародні організації та установи.

  • Ратифіковані міжнародні колективні та двосторонні договори, конвенції тощо.

  • Міжнародні та регіональні традиції, звичаї, ритуали тощо.

  • Національний склад населення країни або регіону.

До суб’єктивних засад зовнішньої політики держави відносяться

  • Особисті якості людей, які працюють у апараті зовнішньополітичних установ, їх компетентність, патріотизм, відданість інтересам країни.

  • Якість підготованих та підписаних зовнішньополітичних документів.

  • Настрій, суспільна думка серед населення сприводу основних проблем, напрямів зовнішньої політики.

Відмінності між зовнішньою політикою та міжнародними відносинами є не лише термінологічними, а й змістовними. Пов’язані вони передусім із відмінностями між суб’єктами цих видів міжнародної діяльності. Коли йдеться про зовнішню політику, які іноді називають закордонною, то мається на увазі діяльність держави за межами своїх національних кордонів. При цьому держава може виступати і як територіально організоване й політично незалежне суспільство, і як політичний інститут – система організацій та установ. У першому випадку суб’єктами зовнішньополітичної діяльності крім держави як політичного інституту виступатимуть також інші політичні інститути – політичні партії, громадсько-політичні організації, суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У другому випадку суб’єктом зовнішньої політики є лише держава як політичний інститут. Найчастіше під зовнішньою політикою розуміють тільки закордонну діяльність держави як політичного інституту. Пов’язане це з тим, що держава є єдиним загальнонаціональним інститутом, уповноваженим здійснювати зовнішню політику, тільки вона наділена правом офіційно представляти все суспільство у зовнішніх зносинах, брати участь від його імені у відносинах з іншими державами й міжнародними організаціями, укладати договори, оголошувати війну тощо.

Крім держави та інших національних політичних інститутів, суб’єктами політики виступають також різноманітні організації міжнародного характеру. Для позначення багатоманітної діяльності всіх суб’єктів зовнішньополітичної діяльності і міжнародного політичного життя використовується термін «міжнародні відносини», тоді як термін «зовнішня політика» зазвичай позначає тільки закордонну діяльність держави.

У визначенні специфіки зовнішньої політики важливе значення має з’ясування її співвідношення з внутрішньою політикою. Існує кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Перший пов’язаний з теорією завоювання, яка пояснює виникнення держав завоюванням одних народів іншими. Відповідно до цієї теорії зовнішня політика, в результаті якої виникають та існують держави, є визначальною стосовно їх внутрішньої політики. Так, Л.Гумпловим стверджував, що внутрішній розвиток держави визначається розвитком й зовнішніх сил, що внутрішня історія держави і простим додатком зовнішньої, зумовлюється останньою. Особливість зовнішньої політики полягає передусім у тому, що вона не має владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб’єктами та об’єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав’язувати свою волю іншим. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється домінування одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою міжнародних відносин, а її порушенням. Другою особливістю зовнішньої політики є її зумовленість певним етапом розвитку міжнародних відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Визначення і реалізація державою цілей у зовнішній політиці, особливо формування програм та організація дій, мають здійснюватися з урахуванням дій і цілей інших суверенних держав. Внутрішня політика має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників. Третьою особливістю зовнішньої політики є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав: залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або ускладнюється. Четверта особливість зовнішньої політики полягає у тому, що вона має власне інституціональне забезпечення.

Основні принципи зовнішньої політики є майже ідентичними до принципів міжнародних відносин, проте є певні відмінності. До принципів зовнішньої політик відносять:

  1. принцип мирного співіснування – держав зобов’язані підтримувати мир на земній кулі, виявляти толерантність одна щодо одної, розвивати співробітництво без огляду на належність до різних цивілізацій, політичних, економічних і соціальних систем та на рівень розвитку. Цей принцип проголошує право народів жити у безпечному, справедливому й демократичному світі, створює нормативну модель світового порядку, за якого не повинно бути місця насиллю й гнобленню народів у будь-якій формі.

  2. принцип незастосування сили або загрози силою – це загальна вимога, на якій ґрунтується Статут ООН. Принцип незастосування сили вимагає від держав утримуватися від силових методів, пропаганди агресії та війни у зовнішній політиці. Агресивну війну оголошено міжнародним злочином, що тягне міжнародно-правову відповідальність держав і міжнародну кримінальну відповідальність осіб.

  3. принцип суверенної рівності держав. Соціальною аксіомою є те, що домовитися можуть тільки рівні. Коли ж у взаємовідносинах і позиціях сторін немає рівності, то вони ґрунтуються не на угодах, а на відвертому або прихованому протистоянні.

  4. принцип непорушності державних кордонів – є підставою для заперечення територіальної експансії.

  5. принцип територіальної цілісності.

  6. принцип невтручання у внутрішні справи.

  7. принцип поважання прав людини та її свобод як одного із основних принципів зовнішньої політики будь-якої держави.

  8. принцип взаємного інтересу. Принцип балансу сил і формула розвитку держав шляхом обмеження інтересів інших країн і народів у сучасному світі втрачають сенс. На зміну концепції балансу сил іде концепція балансу інтересів у зовнішній політиці держав.

  9. принцип пріоритетів загальнолюдських цінностей над вузьконаціональними будь-якої держави.

  10. принцип відповідальності нормам міжнародного права.


Зовнішня політика України на різних етапах її державності.

Умовно періоди зовнішньої політики України можна поділити за історичними періодами розвитку держави.

  1. ^ Зовнішня політика часів Київської Русі.

Дипломатичні традиції на українських землях сягають глибини віків і пов’язані зі становленням та розвитком Київської Русі. Як свідчать історичні джерела, значення Київської Русі у світовій історії було велике. Вона відіграла значну роль у формуванні політичної мапи середньовічної Європи. Визначившись у 11–12 ст. як європейська держава, вона розвивала різнобічні зв’язки не тільки з Візантією та південними слов’янами, а й з країнами Західної Європи. Як констатують дослідники Русь включала низку нових вузлових торгівельно–економічних центрів. Русь, перебуваючи на перехресті важливих торгівельних шляхів, була пов’язана з усіма сторонами світу.

Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, використати русів у власних інтересах. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії. Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти свободу і більше того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в 1051 р. розриває і церковні зв’язки з константинопольським патріархатом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита Іларіона.

Міжнародні відносини Київської Русі знаходили своє відображення в договорах, що укладалися київськими князями з сусідніми державами. Збереглось три договори з греками князів Олега (911 р.), Ігоря (945 р.) та Святослава (971 р.), але в джерелах згадується у про інші договори з Візантією та волзькими болгарами.

Політичні відносини скріплювались шлюбними союзами. Загальна кількість міждинастичних шлюбів руських князів та князівен з кінця 10 до кінця 13 ст. перевищувала сотню. З них понад 30 складали русько–польські шлюби, на другому місці за кількістю (більше 15) – русько–половецькі, далі йдуть русько–угорські, русько–візантійські та русько–німецькі – більше 10, було також укладено по кілька русько–грузинських, русько–шведських, русько–осетинських, русько–болгарських, русько–датських, русько–литовських, русько–норвезьких шлюбів та по одному русько–англійському, русько–французькому, русько–австрійському та русько–хорватському. Наведені дані свідчать про те, що Русь у своєму політичному житті значною мірою була пов’язана із Західною Європою. У всякому разі ці династичні зв’язки, разом з участю Київської Русі у європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах свідчить, що на той час вона входила в європейську державно-політичну систему і усвідомлювала себе частиною цієї системи. Київська Русь жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика 11–13 ст. – це передусім рух великою європейської держави на Захід.

  1. ^ Зовнішня політика доби Галицько–Волинського князівства.

Роль Галицько–Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи її від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько–Волинське князівство разом з тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій. Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславович рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславович підніс міжнародний авторитет держави. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.

У 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об’єднані сили тамтешнього боярства, угорських і польських феодалів. Політика Данила була скерована на посилення держави. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай – столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але повернувшись додому він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папський легатом.

Після смерті Данила правили його сини (сильний – Лев (1264-1301) і Васильків син Володимир (1270-1289)). Взаємини між ними часто мирними не були. Володимир не бажав брати участь у війнах і дипломатичній діяльності (будував міста, замки, церкви). Лев робив навпаки. Спираючись на союз з чеським королем Вацлавом II, він захопив у Польщі Люблінське воєводство, в Угорщини після смерті останнього короля з династії Арпадів, Закарпатську Русь. Лев навіть домагався польського трону в Кракові, підкорив ятвягів і переніс кордон своєї держави за Нарву. Після Лева на трон вступив його син Юрій (літописи про нього як про талановитого правителя). Особливо його відзначали за те, що після переходу київського митрополита 1299 р. у Володимир на Клязьмі, Юрій 1303 р. домігся від Константинопольського патріарха права заснувати в Галичині окрему митрополію. Згодом, останніми представниками династії Романовичів стали сини Юрія Андрій і Лев, які правили вдвох. Вони уклали союз з Тевтонським орденом, а стосовно татаро-монголів проводили незалежну політику. Причина їх смерті невідома, скоріше всього вони загинули 1323 р. у боротьбі з монголами. Через відсутність нащадків галицькі бояри обрали князем польського родича Романовичів – Болеслава Мазовецького, який навіть ім’я змінив на Юрій. Новий князь відвоював у поляків руські землі, поновив союз з рицарями проти Литви. Але у 1340 р. його підступно отруїли бояри. Галичина і Волинь попадають під владу чужоземних правителів.

Заслуга Галицько-Волинського князівства в історичній долі українського народу велика. Дипломатія галицьких і волинських князів у XIII ст. була набагато інтенсивнішою і різноманітнішою, ніж у князів інших руських земель. Зовнішня політика їх переживала злети і падіння – від масштабної дипломатії Романа Мстиславовича, його сина Данила до короткозорої та хаотичної політики Лева Даниловича. Однак зовнішня політика Галицько-Волинської Русі завжди була важливим фактором політичного життя Європи свого часу.

  1. ^ Українська політика Польсько–Литовської доби.

Першим реальним надбанням Литви на українських землях стала Волинь. Протягом двох десятиліть під контроль Литви перейшли Київщина, Сіверщина та Поділля, що майже вдвічі збільшувало Литовську державу. Східнослов’янські землі значно переважали власне Литву за своєю площею (в 1341р. – 2.5:1, а 1430р. 12:1), а також за рівнем соціально-економічного розвитку. Наслідком цього стало ’’зрушення’’ литовської правлячої династії й устрою держави, яка ввійшла в історію як ’’велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське’’/

За князювання в Литві Ольгерда було досягнуто порозуміння між Литвою та Ордою. Відносно недавно почали висловлювати гіпотезу про можливість існування компромісної угоди всередині 60-их років XIV ст. у дипломатичній сфері між ними. Найвірогідніше це пов’язане із просуванням литовців на Південно-Західну Русь у 1350-их роках і обумовлене сплатою татарам данини. Таким чином, інкорпорацію українських земель до складу Великого Литовського було здійснено на договірних засадах, у формі кондомініуму, що передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від Орди. (кондомініум (від лат. con – разом, dominiym - володіння) – спільне управління однією територією, однією чи кількома державами). Про наявність такої залежності свідчать ярлики Тохтамиша великому князю Ягайлу в 1393 р., де вимагається з нього данина за руські землі. Безумовно ріст Литви був зумовлений тим, що вона: 1) формувалася підкоренням цілих руських земель, а не відокремленням від них окремих шматків; 2) татарська залежність була цілком реальна, але вона сприяла переходу руських земель до Литви.

У 1385 р. Ягайло уклав Кревську унію, яка передбачала інкорпорацію Великого Князівства Литовського до складу Польщі й перехід у католицтво всіх підданих. Всі литовські князі повинні були присягнути на вірність ’’королеві польському, литовському і руському’’. Вже 1501 р. Олександр об’єднав обидві держави. Ця ситуація тривала і за Сигізмунда І (1506 - 1548), Сигізмунда – Августа (1548 - 1572). Однак, хоча обидві держави очолював один володар, державна окремішність Корони Польської і Великого князівства Литовського проіснувала аж до Люблінської унії (1569 р.). Мотиви захисту литовськими князями руських земель фігурують і в матеріалах Люблінського сейму, на якому литовці марно намагалися відстояти свої права на інкорпоровані Польщею Волинь, Поділля, Київщину, Брацлавщину.

Об’єднання Польщі і Великого Князівства Литовського в єдину ’’Річ Посполиту’’ було здійснено в Любліні на сеймі, який тривав з 10 січня по 12 серпня 1569 р. і завершив унійні змагання, започатковані в Крево 1385р.

  1. за цим актом Польща і Литва зливалися в єдину державу, з єдиним королем. (Попередні унійні акти не влаштовували польську шляхту, яку вабили безкраї простори українських земель, та розбої, грабіж)

  2. суб’єктивним чинником, який актуалізував справу укладення унії, була відсутність нащадків у Сигізмунда-Августа, що в перспективі зі смертю останнього Ягеллона, тягла за собою розрив польсько-литовської династичної унії. (Під час переговорів Василія ІІІ і папи Лева Х – ’’Литву не потрібно воювати зброєю, час її воює. Оскільки король Сигизмунд не має нащадків, то після його смерті Литва нізащо не захоче мати над собою государя з поляків, а поляки литвина, і тому обидві держави зійдуть на ніщо.’’).

  3. верхи Великого князівства Литовського неприхильно ставилися до унії, їх відлякувала перспектива втрати політичної влади. Литовська делегація 1 березня навіть таємно покинула Люблін. Цей вчинок спантеличив польську сторону, яка вжила заходів щоб хоч реалізувати програму – мінімум, приєднати Волинь і Підляшшя. Сейм зажадав від короля повернути литовську делегацію.

Коли 6 червня 1569 р. литовська делегація прибула до Любліна, всі українські землі опинилися поза межами Великого князівства Литовського. В такому урізаному вигляді Литва уклала угоду про унію з Польщею. Згідно з актом від 1.07.1569 р. Литва й Польща злилися воєдино, мали управлятися єдиним володарем, який коронувався в Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на власну зовнішню політику, хоча не припинила свого державного існування (ознаки: окремі адміністративні і фінансові системи, армія, законодавство, уряди).

На подальших засіданнях сейму литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель. Однак наслідком цього стало лише внесення пункту про їх ’’повернення’’ Польщі до додаткового акту від 11 серпня 1569р. Українські землі остаточно злилися з Короною. Мляві протести литовців були і пізніше (1572 р. після смерті Сигізмунда-Августа), але вони не увінчалися успіхом через байдужість української верхівки, яка дбала лише про свої станові привілеї.

Вимоги української шляхти в Любліні були мінімальними (збереження існуючих привілеїв, руської мови в діловодстві, віросповідання), а їх реалізація вичерпувала політичний потенціал української еліти. Це був час (60-70 рр. XVІ ст.) прогресуючого занепаду Литовської держави, що ставило шляхту українських земель перед вибором між ягеллонською Польщею та Московською державою. Проте Польща була країною з прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими свободами і привілеями, релігійною толерантністю, що не могло не приваблювати українську еліту. Здавалося, що польська політична система має майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVІ – поч. XVІІ ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.

  1   2   3

Схожі:

Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави iconПояснювальна записка щодо проведення фахових вступних іспитів для осіб
Держава. Сутність та основні ознаки держави. Теорії походження держави. Форми держави. Внутрішні та зовнішні функції держави. Механізм...
Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави iconПояснювальна записка щодо проведення фахових вступних іспитів для осіб
Держава. Сутність та основні ознаки держави. Теорії походження держави. Форми держави. Внутрішні та зовнішні функції держави. Механізм...
Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави iconЛекція фінансова політика й фінансовий механізм
Фінансова політика має самостійне значення І водночас є важливим засобом реалізації політики держави в будь-якій сфері суспільної...
Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави icon1. Сутність та види податків Тема Податкова система І податкова політика держави
Ці фінансові відносини впливають як кінцеві результати діяльності суб’єктів господарювання на їх інтереси у суспільному виробництві,...
Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави icon1. Сутність та види податків Тема Податкова система І податкова політика держави
Ці фінансові відносини впливають як кінцеві результати діяльності суб’єктів господарювання та їх інтереси у суспільному виробництві,...
Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави iconФілософська й соціальна сутність концепції правової держави
Однак, у процесі спілкування зі студентами, на превеликий жаль, виявилося те, що вони не мають ані найменшего уявлення про сутність...
Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави iconОсвітньо-інформаційної політики
Монографія присвячена дослідженню проблем освітньо-інформаційної політики української держави. Автор осмислює концептуальні засади...
Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави iconУдк 336. 143(477) концептуальні засади політики міжбюджетних відносин в соціально – економічному розвитку держави
Розкрито економічну природу політики міжбюджетних відносин, її функції, принципи, визначені концептуальні засади формування та пріоритети...
Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави iconТема 23. Механізм І апарат держави
Поняття апарату держави, органу держави. Види органів держави, їхні ознаки та класифікація
Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації. Співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики держави iconПерелік дисциплін, які виносяться для вступу на освітньо–кваліфікаційний рівень магістра зі спеціальності «Міжнародна інформація»
Модерністські концепції аналізу зовнішньої політики. Концепція Ч. Маккеланда. Концепція Дж. Розенау. Модерністські концепції зовнішньої...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи