Лекція 4 Поняття злочину icon

Лекція 4 Поняття злочину




Скачати 325.53 Kb.
НазваЛекція 4 Поняття злочину
Дата04.06.2012
Розмір325.53 Kb.
ТипЛекція

Відкрита лекція – 3 жовтня 2011 року

Лекція 4 Поняття злочину

Мета лекції – формування орієнтовної основи для послідуючого засвоєння студентами загального поняття злочину, його ознак, про злочин як юридичний факт виникнення матеріальних правовідносин, з яким закон пов’язує початок реалізації кримінальної відповідальності.


4.1. Загальне поняття злочину.

4.2. Ознаки злочину.

4.3. Малозначне діяння, що не представляє суспільної небезпеки.

4.4. Поняття і види категорій злочинів.

4.5. Злочини та інші правопорушення.


Рекомендована література

Герцензон А. А. Понятие преступления в советском уголовном праве / А. А. Герцензон. – М. : Госюриздат, 1955. – 54 с.

Демидов Ю. А. Социальная ценность и оценка в уголовном праве / Ю. А. Демидов. – М. : Юрид. лит., 1975. – С. 63–102.

Дурманов Н. Д. Понятие преступления / Н. Д. Дурманов. – М. : Изд-во АН СССР. – 1948. – 311 с.

Кривоченко Л. Н. Классификация преступлений / Л. Н. Кривоченко. – Харьков : Вища школа, 1983. – 129 с.

Мурзинов А. И. Преступление и административное правонарушение / А. И. Мурзинов. – М. : ВЮЗИ. – 1985. – 70 с.

Пионтковский А. А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву / А. А. Пионтковский. – М. : Госюриздат, 1961. – 666 с.

Севастьянова Т. Є. Малозначність діяння за кримінальним законодавством України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. : 12.00.08 «кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Т. Є. Севастьянова. – К., 2003. – 19 с.

Чубарев В. Л. Тяжесть преступного деяния / В. Л. Чубарев. – К. : Вища школа, 1992. – 171 с.


4.1. Загальне поняття злочину

Однієї з основних категорій кримінального права, що пронизує усі його діагоналі, є поняття злочину. Це поняття дозволяє визначити основні ознаки кримінального делікту1, а також знайти чіткі критерії, на підставі яких можна відмежувати його від інших видів правопорушень. Крім того, поняття злочину розкриває його соціально-політичну характеристику, вказуючи на заподіювану суспільству шкоду, а також заборону такого діяння саме ЗКВ.

Проблеми поняття «злочин» досліджували у своїх працях М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, Я. М. Брайнін, Ф. Г. Бурчак, Ю. А. Валова, П. А. Воробей, С. В. Гончаренко, М. Й. Коржанський, О. М. Костенко, В. А. Навроцький, О. Я. Светлов, В. В. Сташис, С. А. Тарарухін, В. Я. Тацій, М. І. Хавронюк, Н. Н. Ярмиш, С. С. Яценко та інші вчені.

Розробка прикладних аспектів проблеми поняття злочину тісно пов’язана з питаннями малозначності діяння, що у своїх дослідженнях торкалися М. Й. Коржанський, Л. М. Кривоченко, П. С. Матишевський, А. О. Пінаєв, І. К. Туркевич, М. І. Хавронюк. У вітчизняній науковій літературі ця тема знайшла відображення в дисертаційній роботі Т. Є. Севастьянової за темою: «Малозначність діяння за кримінальним законодавством України»2.

Законодавче визначення поняття злочину дається у ч. 1 ст. 11 КК України. Так, злочином є передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

Це визначення прийнято називати формально-матеріальним, тому що воно поєднує у собі матеріальну (суспільна небезпека) і формальну (передбаченість законом) ознаки. Для злочину є характерними обидві зазначені властивості, оскільки вони дозволяють зрозуміти соціальну природу злочинної поведінки, а також її правову оцінку з боку законодавця.

Суспільна небезпека є основною конструктивною ознакою будь-якого злочину і розкриває його соціальну сутність. Це виявляється в яскраво вираженій антигромадській спрямованості будь-якого кримінального делікту, що не просто порушує норми закону, але й також різко суперечить загальноприйнятим правилам поведінки, заподіює або створює загрозу заподіяння серйозної шкоди правомірним інтересам особи, суспільства і держави.

У законодавстві різних країн світу розглянуте питання вирішується неоднозначно. У країнах колишнього СРСР ознака «суспільна небезпека» закріплена у законодавчих формулюваннях поняття «злочин». Наприклад, у КК Республіки Білорусь відзначається, що «злочином визнається вчинене винно суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що характеризується ознаками, передбаченими цим Кодексом, і заборонене ним під загрозою покарання» (ст. 11)3. Практично аналогічне формулювання міститься в КК Республіки Таджикистан4. У КК Литовської Республіки сформульоване не поняття суспільної небезпеки, а поняття «небезпека» (ст. 12)5. Одночасно в КК Литви всі правопорушення поділяються на проступки та злочини, але ознака суспільної небезпеки зазначена як у визначенні злочину, так і у визначенні кримінального проступку. У КК Латвійської республіки навпаки суспільна небезпечність не вказана як обов’язкова ознака злочинного діяння. Так, відповідно до ст. 6 КК Латвії злочинним діянням визнається передбачене цим законом діяння (дія або бездіяльність), вчинене з умислом (умисно) або через необережність під загрозою покарання. Тобто, закон ознаками такого діяння визначає лише винність, кримінальну протиправність і караність6. У КК Республіки Молдова вживається суміжне – «шкідливе діяння» (ст. 23)7.

Аналогічно вирішується це питання в законодавстві країн колишнього соціалістичного табору. Наприклад, згідно з КК Республіки Польща «не є злочином заборонене діяння, суспільна шкідливість якого незначна»8. За КК Болгарії «злочином є таке суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), яке вчинено винно та оголошене законом кримінальним» (ст. 9). Крім того, у КК Болгарії дається визначення поняття «суспільна небезпека». Так, стаття 10 КК Болгарії передбачає, що «суспільно небезпечним є діяння, яке створює загрозу заподіяння шкоди або заподіює шкоду особі, правам громадян, власності, встановленому Конституцією правопорядку в Республіці Болгарія або іншим інтересам, що захищаються правом»9.

Згідно з традиціями, що склалися у деяких країнах Європи, ознака суспільної небезпеки в законодавчих формулюваннях поняття «злочин» не вказується. Так, у параграфі 12 КК Німеччини підкреслено, що злочинами є протиправні діяння, за вчинення яких як мінімальне покарання передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад один рік10. Згідно зі ст. 9 КК Швейцарії «злочином є злочинне діяння, що підлягає покаранню каторжною в’язницею. Проступком є діяння, що підлягає покаранню в’язницею як найбільш тяжке»11. У законодавстві про кримінальну відповідальність цих країн дається формальне визначення поняття «злочин».

Окремі кримінальні кодекси держав Західної Європи (Голландії, Данії, Італії, Сан-Марино, Фінляндії, Франції тощо) або зовсім не містять дефініції злочинного діяння, або визначають його більш чи менш формально. Так, у ст. 111-1 КК Франції передбачено, що злочинні діяння класифікуються відповідно до їхньої тяжкості на злочини, проступки та порушення12. Відповідно до ст. 111-3 КК Франції ніхто не може бути покараним за злочин або проступок, елементи якого не визначені законом, або за порушення, елементи якого не визначені регламентом13. У зв’язку з цим Ю. В. Голик зазначає, що це типова ситуація для багатьох країн, коли законодавець у законі про кримінальну відповідальність не дає жодного спеціального визначення злочину, вважаючи, що під злочином завжди слід розуміти те, що чітко передбачено цим законом14.

Формальна ознака злочину виражається в порушенні передбаченої ЗКВ кримінально-правової заборони, у якій знаходить відображення юридична характеристика діяння, що прямо суперечить КК. Основним призначенням ЗКВ є охорона найцінніших для суспільства відносин. Встановлення заборони на вчинення кримінально-протиправних діянь є вираженням державної волі, що піклується про збереження зазначених відносин. З цієї причини злочинне посягання суперечить чинному законодавству і не відповідає інтересам держави у сфері протидії злочинності.

Однак, кримінальний делікт не лише порушує закон, але й також не відповідає нормам моралі, викликаючи у навколишніх почуття обурення. Вчинення злочину є глибоко аморальним вчинком. Протиправна поведінка й особа винного тягнуть за собою негативну реакцію з боку суспільства, що у такий спосіб оцінює його аморальні вчинки, які виразилися у вчиненні забороненого законом про кримінальну відповідальність діяння.

Будь-яке злочинне діяння має глибинну соціальну природу, оскільки з розвитком техніки, появою нових сфер суспільного життя та ускладненням тих, що існували раніше, певним чином трансформуються форми злочинної поведінки, з’являються нові делікти, відмирають ті, котрі втратили колишню небезпеку. ЗКВ, як правило, своєчасно реагує на зазначені зміни, що знаходить відповідне відображення в нормах КК. У цьому зв’язку поняття злочину втілює у собі основні закономірності розвитку суспільства і може змінюватися залежно від особливостей соціальних і політичних умов, характерних для певної суспільно-економічної формації. Разом з тим основні ознаки злочину мають постійний характер.

Слід зазначити, що злочин це, насамперед, діяння, тобто зовні виражена поведінка людини у формі дії чи бездіяльності, яка змінює зовнішній світ і заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди охоронюваним законом суспільним інтересам. Думки, психологічні процеси, що відбуваються у свідомості людини, навіть якщо вони мають антигромадську спрямованість, злочином не визнаються, оскільки в такому випадку немає зовні вираженого акта діяльності. Також не може розглядатися як суспільно небезпечне діяння і, отже, злочином, висловлення наміру вчинити посягання, не виражене у вигляді погрози, тому що незважаючи на наявність зовнішньої форми, суспільним відносинам при цьому не заподіюється або не створюється загроза заподіяння шкоди.

Злочин є різновидом антисоціальної діяльності і має всі властивості осмисленої поведінки людини. Зовнішня сторона злочинного діяння виражається в діях або бездіяльності, що, відповідно, є активною і пасивною формами поведінки. Діяння певним чином впливає на матеріальний світ, змінюючи його і заподіюючи або створюючи загрозу заподіяння шкідливих наслідків.

Крім зовнішньої, поведінка людини має також внутрішню сторону. Її психологічну основу складають свідомість і воля. Свідомість виражається у здатності суб’єкта розуміти фактичну сторону вчиненого діяння, його суспільне значення і можливі наслідки. При цьому, як правило, винний дає правову оцінку вчиненому, усвідомлюючи його злочинність і караність. Вольова сторона характеризується здатністю керувати своєю поведінкою, а також позитивним чи байдужим ставленням до можливих або неминучих наслідків, як результату злочину. Вчиняючи злочин, винний свідомо йде на пряме порушення закону, заподіюючи відчутну шкоду охоронюваним законом соціальним інтересам. Тим самим він протиставляє себе суспільству і державі, виражаючи своє негативне чи недостатньо дбайливе ставлення до загальноприйнятих цінностей і правил поведінки. У тому разі, якщо свідомість людини подавлена чи воля пригнічена, її поведінка не може бути визнана винною, що виключає злочинність вчиненого.


^ 4.2. Ознаки злочину

Як правове явище злочин характеризується сукупністю певних ознак, що відображають його найважливіші сторони. Ознаки злочину прямо випливають з його законодавчого визначення і є обов’язковими. Відсутність будь-якої з них виключає можливість оцінки вчиненого як злочину.

З поняття злочину, що легально закріплене у ЗКВ, виділяється три його ознаки: суспільна небезпека, кримінальна протиправність, винність. В теорії кримінального права розглядається й четверта ознака – караність15.

У цьому зв’язку, не можна погодитися з думкою тих вчених, які як ознаку злочину розглядають наявність самого суб’єкта, який вчиняє діяння. Аргументуючи це положення вони зазначають, що без наявності конкретної фізичної особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, немає в наявності злочину за чинним КК. Оскільки відповідно до чинного КК не можуть вчинити злочин ні юридичні особи, ні громадські об’єднання, навіть ті, що не мають статусу юридичних осіб, а тим більше не можуть вчинити злочин будь-хто, за винятком людини, з представників тваринного або рослинного світу, або природних явищ16.

Однак, така аргументація не витримує жодної критики, тому що у теорії КПР під суспільно небезпечним діянням розуміється не просто зовнішній прояв поведінки особи, а поведінки усвідомленої, яка знаходиться під контролем свідомості і волі, тобто такої, що відповідає всім ознакам людської діяльності в її загальному психологічному значенні. Тобто, суспільно небезпечне діяння може вчинятися лише людиною як носієм свідомості і волі. Вказівка на суб’єкта злочину передбачає лише встановлення всіх ознак складу злочину, передбаченого КК, у вчиненому фізичною осудною особою, яка до моменту вчинення злочину досягла віку кримінальної відповідальності, суспільно небезпечному діянні.

Караність суспільно небезпечного діяння – це не фактичне застосування покарання за його вчинення, а можливість застосування покарання, передбаченого санкцією кримінально-правової норми, якою визначений склад конкретного злочину і встановлені види та межі покарань (покарання), що можуть бути призначені особі, яка вчинила таке діяння. Ще в 1961 році В. В. Сташис слушно зазначав, що «зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину із застосуванням покарання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення псиного діяння кримінально-правової санкції, що дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання»17. Отже, караність діяння не означає, що особі, яка його вчинила, буде обов’язково призначене зазначене у санкції порушеної норми покарання, оскільки з підстав, передбачених законом про кримінальну відповідальність, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або ж покарання буде призначено інше, більш м’яке, чи призначене з випробуванням на певний строк, чи замінено його примусовими заходами виховного характеру. У такому разі караність діяння означає, що законом про кримінальну відповідальність, яким воно заборонене, передбачена можливість застосування визначеного санкцією кримінально-правової норми покарання.

Караність суспільно небезпечного діяння дійсно є ознакою злочину, але законодавець цілком справедливо не визнав її самостійною ознакою. Так, Р.В. Вереша зазначає, що караність, за своєю сутністю, випливає із сус­пільної небезпечності та протиправності діяння: воно тому і є кримінально караним, що суспільно небезпечне і передбачене ЗКВ як злочин18. Кримінально-правовою нормою, в якій формулюються ознаки складу конкретного злочину, одночасно визначаються й вид і розмір (строк) покарання за порушення цієї норми. У чинному законі про кримінальну відповідальність відсутні в Особливій частині КК норми, якими б не було передбачене і можливе покарання, тобто передбаченість діяння Кримінальним кодексом (протиправність) означає одночасно і його караність.

Таким чином, слід зазначити, що караність не є самостійною ознакою злочину, вона виступає структурним елементом його обов’язкової ознаки – протиправності. Протиправність суспільно небезпечного діяння одночасно означає і його караність.

^ Суспільна небезпека – найголовніша властивість злочинного діяння. Злочин не просто суперечить КК, але, у першу чергу, представляє загрозу для суспільства, заподіюючи або створюючи загрозу заподіяння відчутної шкоди інтересам особи, суспільства і держави. Слід враховувати, що відсутність суспільної небезпеки виключає злочинність вчиненого і, як наслідок, можливість настання кримінальної відповідальності.

Суспільно небезпечне діяння у кримінально-правовому розумінні – це об’єктивоване назовні ставлення особи до панівного у суспільстві правопорядку, яке виявляється у посяганні на нього, внаслідок чого завжди завдається або створюється реальна загроза завдання шкоди певним суспільним відносинам.

Суспільна небезпечність діяння – об’єктивна властивість будь-якого правопорушення, у тому числі й злочину. Злочином суспільно небезпечне діяння стає тоді, коли характер і ступень суспільної небезпечності для панівних у суспільстві відносин змушують законодавця протидіяти йому кримінально-правовими засобами, тобто коли ЗКВ воно визнається злочином і вписано в Особливу частину КК України.

Суспільна небезпечність діяння визначається не тільки його зовнішніми, фактичними, об’єктивними ознаками, а й суб’єктивними. При цьому неприпустимо перебільшувати значення і віддавати перевагу якійсь одній з цих ознак у визначенні суспільної небезпечності діяння, передусім, не можна переоцінювати значення вини. Сутність суспільної небезпечності діяння слід визначати, виходячи з його спрямування на певні об’єкти (основні інтереси, цінності суспільства), тобто як посягання на них. Такий підхід передбачає визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння.

Головне заперечення проти визнання вини структурним елементом суспільної небезпечності діяння зводиться до того, що в такому випадку довелося б розглядати дії неосудних, які заподіяли шкоду суспільним інтересам, не як суспільно небезпечні, тому що багатьма вченими суспільна небезпечність діяння поділяється на об’єктивну (дії неосудних і невинні дії) і суб’єктивну (винні дії)19.

Дії неосудних не можна розглядати як суспільно небезпечні, тому в таких випадках взагалі немає діяння в кримінально-правовому значенні. Діяння – це вольова усвідомлена поведінка. Суспільно небезпечними можуть бути тільки вольові, усвідомленні дії особи. Дії ж неосудних не є суспільно небезпечними, а просто небезпечними, тобто слід розрізняти поняття «суспільна небезпечність» і «небезпечність». Тому законодавець при визначенні поняття злочину використовує таку формулу, як «діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину». А суб’єктом злочину згідно з ч. 1 ст. 18 КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність.

Сутністю суспільної небезпечності діяння є його посягання на об’єкти кримінально-правової охорони, у ньому (діянні) виявляється негативне ставлення до них.

Суспільна небезпечність діяння впливає на процеси правотворчості (криміналізації і декриміналізації) та застосування кримінально-правових норм (кваліфікації діяння й індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання). Крім того, суспільна небезпечність діяння є критерієм класифікації злочинів у законі про кримінальну відповідальність та теорії кримінального права.

Законодавець визначає не самі по собі об’єктивно суспільно небезпечні діяння, а дії вольові, тобто такі, що знаходяться під контролем свідомості та волі особи, – дії винні. При цьому від суб’єктивних ознак залежить не тільки ступінь суспільної небезпечності діяння, а насамперед, визнання самого діяння суспільно небезпечним. Так, легке тілесне ушкодження визначається злочином лише у тому разі, якщо воно вчинене умисно; необережне заподіяння такого ушкодження злочином не вважається; тільки умисний обман покупців і замовників тягне кримінальну відповідальність тощо.

Лише незначна кількість суспільно небезпечних діянь визнається злочинами незалежно від форми і виду вини. Для більшості злочинів, передбачених ЗКВ, характерна умисна вина, а для деяких із них необхідна наявність мотиву і мети. Крім того, залежно від форми вини різним буде ступінь суспільної небезпеки однакових за об’єктивними ознаками дій, що відображається в різниці їх покарання (наприклад, умисне вбивство за ч. 1 ст. 115 КК карається позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років, а вбивство через необережність за ч. 1 ст. 119 КК карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк).

Злочином має визнаватися лише таке діяння, ступінь суспільної небезпеки якого (з урахуванням інших критеріїв криміналізації у їх взаємозв’язку20) досяг рівня, що вимагає протидії таким діянням кримінально-правовими засобами. У разі недотримання цієї умови виникне так зване розходження між суспільною небезпечністю діяння і його протиправністю – надмірна криміналізація діяння. За умов надмірної криміналізації виникає невідповідність між правосвідомістю законодавця, з одного боку, і правосвідомістю правостосовчих органів та більшості населення, з іншого. Це призводить до повного незастосування або виняткового застосування на практиці кримінально-правової норми за значного поширення дій, що зазначені у законі як злочини, або до притягнення до відповідальності осіб, дії яких формально протиправні, але позбавлені необхідного для злочинців рівня суспільної небезпеки. Розходження між суспільною небезпечністю діяння і його протиправністю може мати місце також і у випадку втрати діянням характеру суспільно небезпечного внаслідок зміни у соціально-політичному житті країни при відсутності декриміналізації діяння.

За умов надмірної криміналізації і несвоєчасної декриміналізації діяння, яке втратило необхідний ступінь суспільної небезпеки, суспільна небезпечність діяння буде своєрідною нейтралізуючою ознакою щодо протиправності. Тобто, відсутність необхідного рівня суспільної небезпечності діяння як матеріальної ознаки злочину свідчитиме і про відсутність самого злочину. Цим здебільшого, і зумовлено фактичне незастосування значної кількості кримінально-правових норм чинного КК України за значного поширення дій, передбачених статтями Особливої частини.

Наука КПР виокремлює в суспільній небезпеці якісну і кількісну сторони. Стаття 65 КК, визначаючи загальні засади призначення покарання, вказує на необхідність врахувати в тому числі й ступінь тяжкості вчиненого злочину. Як раз ступінь тяжкості і є кількісною стороною суспільної небезпечності.

Характер суспільної небезпеки визначається тими суспільними відносинами, на які вчинене посягання, тобто об’єктом злочину. У системі Особливої частини КК злочини розташовані не вільно, а залежно від тієї значущості, якою законодавець наділяє різні види суспільних відносин. Злочини, що посягають на однорідні суспільні відносини, належать до одного типу суспільної небезпечності. Тому правомірним є твердження про те, що характер суспільної небезпечності визначається місцем, яке злочин займає у системі Особливої частини КК. Так, посягання на життя людини мають один характер суспільної небезпечності, посягання на власність – інший.

Кількісна сторона суспільної небезпеки (її ступень) визначається з рахуванням таких обставин: тяжкість заподіяних наслідків, особливості посягання (закінчено воно чи ні, вчинене однією особою чи групою осіб, який спосіб був застосований при вчиненні злочину тощо), характер вини, особливості суб’єкту злочину, тобто конкретні прояви ознак злочину. Так, умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК) має високішу ступінь суспільної небезпечності ніж умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК) чи умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК); розбій (ст. 187 КК) більш суспільно небезпечний, ніж крадіжка (ст. 185 КК), тому що припускає застосування для заволодіння чужим майном більш небезпечного способу – насильства, небезпечного для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства.

Ступінь суспільної небезпеки злочину своє остаточне вираження має знаходити у санкції кримінально-правової норми. Для того, щоб порівняти ступінь суспільної небезпечності двох злочинів, слід порівняти їх санкції. Чим суворіше покарання передбачає санкція статті, тим вище ступінь суспільної небезпеки злочину. Ступінь суспільної небезпечності дозволяє розмежувати один злочин від іншого однакового за характером суспільної небезпечності.

Саме тому Пленум Верховного Суду України у постанові від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» зазначив, що із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо (абз. 2 п. 2 вказаної постанови)21.

^ Кримінальна протиправність – юридичне вираження суспільної небезпечності, що одержує відповідну оцінку з боку законодавця в нормах Кримінального кодексу. Змістовна сторона злочину має яскраво виражену юридичну природу, що виявляється в суворій нормативній урегульованості всіх його елементів і ознак. Злочин не просто заподіює шкоду суспільним відносинам, але й також прямо забороняється КК під загрозою застосування покарання. Наявність такої заборони є визнанням найбільшої доцільності використання кримінально-правових засобів впливу для запобігання вчиненню суспільно небезпечного діяння. Розглядувана ознака закріплює правову природу злочину, визначаючи можливість застосування державного примуса до особи, яка порушила кримінально-правову заборону.

Слід також враховувати, що злочин завжди соціально детермінований, через що з часом коло діянь, визнаних злочинами, може змінюватися. Так, досягнення науки і техніки обумовили виникнення нових технологій і, відповідно, посягань пов’язаних з їхнім використанням. Наприклад, поява кредитних карток породила можливість вчинення суспільно небезпечних діянь, пов’язаних з ними. На цій підставі до Особливої частини КК була включена ст. 200 КК України – незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення.

Протиправність як ознака злочину прямо випливає з принципу законності, закріпленого у ст. 3 КК України. Відповідно до цього принципу будь-який злочин має передбачатися законодавством про кримінальну відповідальність. Це є вираженням класичної формули «nullum crimen sine lege» – немає злочину без вказівки на те в законі. Раніше, у КК УРСР 1926 р., допускалася аналогія закону, у зв’язку з чим злочином могло визнаватися діяння, що не було прямо передбачене Кримінальним кодексом. Такий підхід створював умови для довільного тлумачення поняття й ознак злочину і фактично дозволяв порушення прав і свобод особи.

Сьогодні аналогія закону неприпустима, у зв’язку з чим вчинення діяння, не передбаченого КК, не може викликати ніяких кримінально-правових наслідків, навіть якщо воно є об’єктивно суспільно небезпечним.

Слід враховувати, що досліджувана ознака злочинного діяння припускає забороненість злочину нормами саме законодавства про кримінальну відповідальність. Інші нормативні акти не можуть регулювати кримінально-правові відносини. Вчинене визнається злочином, якщо обставини вчинення посягання цілком збігаються з ознаками норми Особливої частини Кримінального кодексу. У разі невідповідності юридично значущих ознак складу злочину, що мають обов’язковий характер з фактичними даними справи, діяння не може бути визнано злочинним.

У разі декриміналізації діяння, тобто виключення певного складу злочину із системи КК, воно перестає розглядатися як злочин. У цьому випадку припиняються всі правові наслідки, що випливають з факту його вчинення.

Винність, як ознака злочину означає, що суспільно небезпечне діяння може розглядатися як злочинне тільки тоді, коли воно є проявом внутрішніх психічних процесів, що відбуваються у свідомості людини. Одним з основних постулатів вітчизняного КПР традиційно є принцип суб’єктивного ставлення у вину. Це означає, що особа підлягає відповідальності лише за ті наслідки, що вона передбачала за ситуацією, могла і повинна була передбачити. Вчиняючи антигромадський вчинок, суб’єкт розуміє його фактичну сторону й антигромадську спрямованість. При цьому він здатний керувати своєю поведінкою і докладає певних зусиль для досягнення шкідливого результату чи навпаки, не починає необхідних дій, спрямованих на недопущення настання шкоди. Це свідчить про негативне чи несумлінне відношення з боку винного до охоронюваних законом суспільних відносин, що є проявом його антисоціальних поглядів.

Невинне заподіяння шкоди, коли суб’єкт не усвідомлює небезпеки вчиненого діяння і не може її усвідомлювати, або не здатний керувати своєю поведінкою, виключає можливість настання кримінальної відповідальності. У цьому зв’язку розглядувана ознака злочину сприяє забезпеченню принципів справедливості і гуманізму, крім випадків застосування примусових заходів до осіб, які завдали шкоди невинно, і не мають антигромадських установок.

Зміст вини утворюють два взаємозалежних елементи – свідомість і воля. Їх сукупність визначає можливість осмисленої і цілеспрямованої поведінки. Відсутність будь-якої з цих ознак виключає кваліфікацію вчиненого як злочин. Для права становить інтерес тільки усвідомлена мотивована поведінка, у якій виражається відношення людини до суспільства й охоронюваних законом соціальних відносин. Ця обставина характеризує особу винного і визначає його підвищену небезпеку. Неусвідомлена чи неконтрольована поведінка суб’єкта, що навіть заподіяла істотну шкоду, не виражає його антигромадських поглядів і не може бути передумовою настання кримінальної відповідальності. Сказане означає, що об’єктивне ставлення у вину, тобто застосування покарання за невинне заподіяння шкоди неприпустимо. Це положення знаходить своє відображення у ст. 2 КК України.


^ 4.3. Малозначне діяння, що не представляє суспільної небезпеки

Вище ми звертали увагу на соціальну природу злочину, що не просто передбачається Кримінальним кодексом, але представляє високий ступінь суспільної небезпеки, заподіюючи шкоду охоронюваним законом соціальним інтересам. Сказане означає, що встановлення однієї лише ознаки кримінальної протиправності вчиненого діяння недостатньо для визнання його злочином. У житті мають місце випадки, коли діяння за своїми зовнішніми властивостями формально відповідає ознакам певного злочину. Разом з тим, незважаючи на зазначену обставину воно не може бути визнано кримінальним деліктом, тому що заподіює незначну шкоду, розміри якої не дозволяють розглядати вчинене як злочинне.

У цьому зв’язку ч. 2 ст. 11 КК України встановлює правило, відповідно до якого не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Слід також враховувати, що малозначність діяння поєднує дві обставини: воно (діяння) формально заборонено законом про кримінальну відповідальність і характеризується несуттєвим (малозначним) ступенем суспільної небезпеки, заподіюючи незначну шкоду.

Під суспільною небезпекою злочину розуміється заподіяння істотної, великої шкоди або створення реальної загрози її заподіяння. У разі вчинення малозначного діяння зазначена ознака відсутня, що виключає кваліфікацію вчиненого як злочину.

Можливість визнання діяння малозначним є завжди питанням факту. У такому разі слід враховувати всі обставини справи у сукупності. Головним фактором, що впливає на оцінку вчиненого відповідно до ч. 2 ст. 11 КК України, у всіх випадках є розмір реально заподіяної шкоди. Крім розміру заподіяної шкоди слід брати до уваги характер небезпеки вчиненого. Так, розкрадання наркотичних речовин, навіть невеликої вартості, не може бути визнано малозначним. У цьому разі суспільна небезпека названого злочину визначається в першу чергу властивостями предмета посягання.

Немаловажне значення для визначення розглядуваної обставини має також спосіб вчинення діяння, знаряддя і засоби, що використовуються винним при вчиненні посягання. Насильницькі способи вчинення злочину, застосування зброї або предметів, що використовуються як зброя, виключають можливість визнання діяння малозначним.

Слід також вказати, що ознаки суб’єктивної сторони істотно впливають на можливість оцінки вчиненого як малозначного діяння. Так, у разі необережного заподіяння шкоди ступінь небезпеки посягання істотно нижча порівняно з умисним. Отже, при вчиненні діяння із злочинною самовпевненістю чи злочинною недбалістю є більше «шансів» на визнання його малозначним, ніж при заподіянні аналогічної шкоди з умисною формою вини. Крім того, необхідно звернути увагу на мотиви і мету посягання: наявність низинних спонукань і устремлінь істотно підвищує ступінь небезпеки вчиненого і може бути перешкодою для визнання його незлочинним.

При вирішенні питання про визнання діяння малозначним в обов’язковому порядку слід враховувати спрямованість умислу винного. Так, якщо суб’єкт мав намір завдати істотної шкоди, але з незалежних від нього причин фактично заподіює невелику, то вчинене визнається злочином і кваліфікується як замах на заподіяння великої шкоди. Наприклад, винний таємно викрадає з кишені потерпілого гаманець, у якому, на його думку, знаходиться велика сума грошей. Однак виявляється, що фактично в гаманці є лише одна гривня. У цьому випадку, незважаючи на те, що внаслідок діяння реально заподіяна невелика шкода вчинене визнається злочином і кваліфікується як замах на викрадення великої грошової суми. Це обумовлено тим, що винний мав намір завдати значної шкоди, і почав виконувати для цього всі залежні від нього дії. Завдяки цій обставині, на підставі ст. 13 КК України, зазначені дії визнаються незакінченим злочином, завершеним на стадії замаху, що не виключає можливості покладення на винного заходів кримінальної відповідальності.

Правовим наслідком встановлення малозначності діяння є незлочинність вчиненого завдяки відсутності суспільної небезпеки. На цій підставі особа, яка вчинила подібне діяння, не може бути визнана винною у вчиненні злочину і не підлягає кримінальній відповідальності. Із зазначеної причини кримінальна справа не порушується. У тому разі, якщо кримінальне переслідування вже почалося, справа підлягає припиненню з реабілітуючих підстав.

Слід також враховувати, що розглядаючи питання про визнання діяння малозначним необхідно приймати до уваги фактичні обставини, що мали місце безпосередньо в момент його вчинення. У тому разі, якщо діяння, будучи об’єктивно суспільно небезпечним у момент його реалізації, надалі втрачає зазначену ознаку, воно не може бути визнано малозначним. Вчинене в такому разі кваліфікується як злочин, однак істотне зниження його суспільної небезпеки може бути передумовою для звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК України у зв’язку із зміною обстановки.

Встановлюючи ознаки малозначності необхідно відштовхуватися тільки від фактичних обставин вчиненого діяння. Інші умови, що знаходяться за його «межами», не можуть впливати на юридичну оцінку вчиненого за ч. 2 ст. 11 КК України. До них належать: сімейний стан винного, наявність позитивних характеристик тощо. Названі фактори враховуються при розгляді можливості звільнення винного від кримінальної відповідальності, призначенні покарання, застосуванні умовно-дострокового звільнення. Однак впливати на можливість визнання вчиненого малозначним вони не можуть.


^ 4.4. Поняття і види категорій злочинів

Палітра проявів і форм суспільно небезпечної діяльності людини дуже широка. У цьому зв’язку законодавство про кримінальну відповідальність передбачає широкий перелік злочинних діянь, що відрізняються між собою за спрямованістю посягання, способом зовнішнього прояву, суб’єктивною стороною, моментом закінчення, характером і ступенем суспільної небезпеки тощо. Разом з тим вирішення багатьох питань кримінально-правового характеру залежить від властивостей окремого злочину. На цій підставі особливого значення набуває питання категоризації злочинів, коли будь-який кримінальний делікт може бути віднесений до певного виду залежно від властивих йому ознак.

Категорія в загалі означає певну групу явищ, відособлених від інших індивідуальними ознаками. У теорії кримінального права класифікація злочинів здійснюється за різними підставами. Основою поділу злочинів на види є: об’єкт посягання (злочини проти життя та здоров’я особи, власності, громадського порядку тощо), конструкція об’єктивної сторони (матеріальний, формальний і усічений склад), форма і вид вини (умисний чи необережний злочин), ознаки суб’єкта (службові, військові злочини). Названі критерії мають теоретичний характер, але, разом з тим, становлять особливий інтерес для правової статистики, правозастосовчої практики, дозволяючи чітко класифікувати вчинене залежно від певної властивості.

Найважливіше значення має законодавча класифікація злочинів, тобто віднесення злочинів до тих чи інших груп, їх об’єднання у такі групи, яке здійснюється самим законодавцем. Така класифікація має практичне значення, тобто є основою застосування кримінально-правових і кримінально-процесуальних норм. КК 2001 року вперше на законодавчому рівні закріпив класифікацію злочинів залежно від ступеня тяжкості. Ст. 12 КК виділяє злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

У КК 1960 року називалися окремі злочини залежно від ступеня і характеру суспільної небезпечності. Так, у ст. 71 КК давався вичерпний перелік злочинів, які законодавцем були віднесені до тяжких. Показником характеру і ступеня суспільної небезпечності, як правило, було покарання, що зазначалося у санкції відповідної кримінально-правової норми. Крім категорії тяжких, безпосередньо в КК називалися ще дві групи злочинів: особливо тяжкі злочини (статті 24 і 25 КК 1960 р.) та злочини, що не являють (не становлять) великої суспільної небезпеки (статті 10, 51 КК 1960 р.).

Згідно зі статтею 12 КК 2001 року «злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі».

Виходячи із законодавчої класифікації, до злочинів невеликої тяжкості слід віднести такі як: побої і мордування (ч. 1 ст. 126 КК); погроза вбивством (ч. 1 ст. 129 КК); зараження венеричною хворобою (ч. 1 ст. 133 КК); обман покупців та замовників (ст. 225 КК) та ін. Злочинами середньої тяжкості є, наприклад, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК); зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК); незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров’я, безплідність або смерть потерпілої (ч. 2 ст. 134 КК); знищення або пошкодження лісових масивів (ч.1 ст. 245 КК) та ін. Тяжкі злочини – це, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК); Незаконне позбавлення волі або викрадення людини, вчинені організованою групою, або такі, що спричинили тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 146 КК); захоплення заручників (ст. 147 КК); терористичний акт (ч. 1 ст. 258 КК) та ін. До особливо тяжких злочинів, відповідно до КК України, слід віднести: державну зраду (ст. 111 КК); умисне вбивство (ст. 115 КК); створення злочинної організації (ст. 255 КК); бандитизм (ст. 257 КК) та ін.

Ця класифікація відображає сучасне ставлення науки КПР до розглядуваного питання, вона виокремлює категорії злочинів залежно від ступеня тяжкості, що знаходить своє відображення в санкції статті КК. При цьому наука КПР виходить з того, що розмір покарання, передбачений санкцією порушеної кримінально-правової норми, у скороченій формі відбиває ступінь суспільної небезпеки злочину і дозволяє порівнювати ступінь суспільної небезпеки різних злочинів. В той же час чітко визначений розмір покарання у санкціях статей не залишає можливості для судового розсуду при віднесенні злочину до тієї чи іншої категорії.

Додатковим показником, що допомагає точніше класифікувати злочини, є форма вини. Так, злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості і тяжкі можуть бути як умисні, так і необережні. Особливо тяжкі злочини можуть вчинятися тільки умисно.

Значення розподілу злочинів на категорії залежно від ступеня тяжкості має не тільки теоретичний, але й практичний характер. Віднесення діяння, що вчинено особою, до тієї чи іншої категорії може мати такі правові наслідки, як визначення виду установи відбування покарання у вигляді позбавлення волі (у статті 86 КВК зазначено, що вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається ДДУПВП. Це питання регулюється Інструкцією про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі. Наприклад, підпунктом 2.2. цієї Інструкції встановлено, що до виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання із СІЗО направляються особи, засуджені вперше до позбавлення волі за злочини, вчинені з необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості22).

Ступінь тяжкості злочину впливає на визначення розміру покарання при призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) та за сукупністю вироків (ст. 71 КК), на правила умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК), звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 49 КК); звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК України); звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК України); звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки (ст. 47 КК України); звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки (ст. 48 КК України); звільнення від покарання та його відбування (ст. 74 КК України);звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК України); звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК України); погашення та зняття судимості (ст.ст. 89 і 91 КК).


^ 4.5. Злочини та інші правопорушення

Злочин є різновидом правопорушення, однак його слід відрізняти від цивільно-правових деліктів, адміністративних і дисциплінарних правопорушень.

Головною відмінністю злочину від інших правопорушень визнається характер протиправності. Злочини завжди порушують закон про кримінальну відповідальність. Інші правопорушення виступають проти норм інших галузей українського права, не тільки законів, але й ще підзаконних нормативно-правових актів.

Наслідком вчинення злочину є застосування самого суворого заходу державного примусу – покарання з наступною судимістю. Інші правопорушення супроводжуються менш жорсткими заходами впливу та стану судимості за собою не тягнуть.

Деякі злочини посягають на такі суспільні відносини, на які інші правопорушення посягати не можуть (життя людини, національна безпека). Характер суспільної небезпеки, який визначається об’єктом посягання, дозволяє віднести такі діяння лише до злочинів. Труднощів у розмежуванні злочинів та інших правопорушень при цьому не виникає.

Необхідність визначення критеріїв розмежування злочинів та інших правопорушень виникає при наявності суміжних (різних, а іноді аналогічних) правопорушень, що відносяться до інших галузей права, але посягають на один об’єкт. За своїми об’єктивними ознаками адміністративне правопорушення зовні схоже зі злочином. Наприклад, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, може бути як злочином (стаття 286 КК України), так і адміністративним правопорушенням (порушення водіями правил експлуатації транспортних засобів, правил користування ременями безпеки або мотошоломами (стаття 121 КУпАП); участь водіїв мотоциклів та інших транспортних засобів у групових пересуванні, зупинці чи стоянці (стаття 1221 КУпАП); перевищення водіями транспортних засобів швидкості руху, невиконання сигналів регулювання дорожнього руху, порушення правил перевезення людей та інших правил).

У теорії переважає позиція, відповідно до якої злочини і адміністративні правопорушення розмежовуються за ступенем суспільної небезпечності чи «шкідливості». Однак самі ці ступені в кількісному відношенні не визначені ні в літературі, ні в законі, і зробити це уявляється неможливим, оскільки математично точними, чітко визначеними чисельними вираженнями сутність злочину і адміністративного правопорушення виразити не можна. Саме тому І. П. Голосніченко зазначає, що поняття «шкідливість», виступає в ролі родового щодо поняття «небезпечність». Проступки мають різний ступінь шкідливості, він (ступінь) може підвищуватись і сягати нової якості – суспільної небезпечності23.

Кодекс про адміністративні правопорушення як одну з попередніх умов покладення адміністративної відповідальності передбачає відсутність у вчиненому порушенні ознак складу злочину. КУпАП встановлює пріоритет кримінальної відповідальності відносно відповідальності адміністративної. Так, відповідно ч. 2 ст. 9 КУпАП адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені цим Кодексом, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до чинного законодавства кримінальної відповідальності. Основні ознаки, що надають можливість розмежувати злочин і адміністративний проступок, наводяться, як правило, у КК України. Це – повторність вчинення правопорушення, наявність умислу, систематичність, тяжкість наслідків, які свідчать про підвищену небезпеку та інші. Так, порушення правил щодо боротьби з хворобами та шкідниками рослин кваліфікується як злочин (ст. 247 КК України), якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки. Якщо таких наслідків немає, діяння кваліфікується як адміністративне правопорушення (ст. 105 КУпАП)24.


1 Поняття «делікт» походить від лат. delictum – проступок. Делікт – це правопорушення, яке завдає шкоди суспільству, державі або особі. Поняття «делікт» офіційно у ЗКВ не застосовується, але в науково-правовій літературі вживається широко. Світовій юриспруденції делікти відомі давно. Наприклад, у Стародавньому Римі відповідальність за вчинення деліктів простежуються вже у Законах 12 таблиць. Римляни встановили такі деліктні правопорушення: а) injuria – особиста образа; б) furtum – крадіжка; в) dumnum injuria datum – неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

2 Севастьянова Т. Є. Малозначність діяння за кримінальним законодавством України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. : 12.00.08 «кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Т. Є. Севастьянова. – К., 2003. – 19 с.

3 Уголовный кодекс Республики Беларусь от 09.07.1999 г. № 275-3 // Ведомости Национального собрания Республики Беларусь. – 1999. – № 24. – Ст. 420.

4 Уголовный кодекс Республики Таджикистан / предисловие А. В. Федорова. – С.-Пб. : Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – С. 35.

5 Уголовный кодекс Литовской республики / науч. ред. В. Павилонис. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2003. – С. 127.

6 Уголовный кодекс Латвийской Республики / науч. ред. А. И. Лукашов, Э. А. Саркисова. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2001. – 313 с.

7 Уголовный кодекс Республики Молдова / науч. ред. А. И. Лукашов. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2003. – С. 37.

8 Уголовный кодекс Республики Польша / науч. ред. А. И. Лукашов, Н. Ф. Кузнецова. – С.-Пб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2001. – С. 47.

9 Уголовный кодекс Республики Болгария / науч. ред. канд. юрид. наук, проф. А. И. Лукашова. – С.-Пб. : Изд-во «Юридический центр Пресс», 2001 – С. 31.

10 Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии / науч. ред. Д. А. Шестаков. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2003. – С. 125.

11 Уголовный кодекс Швейцарии / науч. ред. А. В. Серебренникова. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2002. – С. 75.

12 Уголовный кодекс Франции / науч. ред. Л. В. Головко, Н. Е. Крыловой ; предисл., пер. с фр. Н. Е. Крыловой. – С.-Пб. : «Юридический центр Пресс», 2002. – С. 49.

13 Там само. – С. 67.

14 Уголовное законодательство Норвегии / науч. ред., вступ. статья Ю. В. Голика ; пер. с норвеж. А. В. Жмени. – С.-Пб.: «Юридический центр Пресс», 2003. – С. 18.

15 Матишевский П. С. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / П. С. Матишевский. – К. : А.С.К., 2001. – С. 75.

16 Кримінальне право України. Загальна частина : практикум : навчальний посібник / І. П. Козаченко, О. М. Костенко, В. К. Матвійчук [та ін.] ; за заг. ред. В. К. Матвійчука. – К.: КНТ, 2006. – С. 60-61.

17 Сташис В. В. Передача на поруки и некоторые вопросы советского уголовного права / В. В. Сташис // Об усилении роли общественности в укреплении социалистического правопорядка. – Харьков, 1961. – С. 30.

18 Вереша Р.В. Суб’єктивні елементи підстави кримінальної відповідальності : підручник / Р.В. Вереша. – К.: Атіка, 2006. – С. 125.

19 Див., наприклад: Карпушин М. П. Уголовная ответственность и состав преступления / М. П. Карпушин, В. И. Курляндський. – М., 1974. – С. 116–117.

20 Підстави кримінально-правової заборони аналізуються у дисертаційному дослідженні Д. О. Балобанова «Теорія криміналізації» (Див.: Балобанова Д. О. Теорія криміналізації : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. : 12.00.08 «кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Д. О. Балобанова ; Одес. нац. юрид. акад. – О., 2007. – 17 с.).

21 Про практику призначення судами кримінального покарання : Постанова Пленуму Верховного Суду України у від 24 жовтня 2003 року № 7 (Із змінами від 10 грудня 2004 року № 18) // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 6. – С. 14–20; 2005. – № 1. – С. 13.

22 Про затвердження Iнструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положення про комісію з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положення про Апеляційну комісію Державного департаменту України з питань виконання покарань з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі : Наказ ДДУПВП від 16 грудня 2003 року № 261 // Офіційний Вісник України. – 2004. – № 1. – Ст. 11.

23 Голосніченко І. П. Попередження корисливих прос­тупків засобами адміністративного права / І. П. Голосніченко. – К. : Вища шк., 1991. – С. 3–5.

24 Митрофанов І. І. Злочини проти довкілля : навчальний посібник / І. І. Митрофанов. – Кременчук : Вид. ПП Щербатих О.В., 2009. – С. 80.


Схожі:

Лекція 4 Поняття злочину iconЗлочин І його види. Поняття та ознаки злочину
В історії кримінального права поняття злочину визначалося по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення — соціальній...
Лекція 4 Поняття злочину iconТема: Стадії вчинення злочину. Поняття І види стадій вчинення злочину, критерії І значення їх виділення
Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею оч кк
Лекція 4 Поняття злочину iconТема: Суб’єктивна сторона складу злочину. Поняття, ознаки І значення субєктивної сторони складу злочину. Суб'єктивна сторона складу злочину
Суб'єктивна сторона складу злочину — це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяіьність особи, що відображує ставлення їі свідомості...
Лекція 4 Поняття злочину iconРішення питання про кримінальну відповідальність особи. Поняття "особа злочинця"
Поняття І ознаки субєкта злочину. Субєкт злочину І особа злочинця. Крмінально-правове значення особи злочинця
Лекція 4 Поняття злочину iconТема 11: Співучасть у злочині. Поняття та ознаки співучасті у злочині
Відповідно до ст. 26 Кк співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Іншими...
Лекція 4 Поняття злочину iconТема: об’єкт злочину
Об’єкт злочину – це те, на що посягає особа, яка вчиняє злочинне діяння. Об'єктом злочину завжди виступає те благо, якому злочином...
Лекція 4 Поняття злочину iconЛекція №3. Суб'ЄКТИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ПОНЯТТЯ Суб'єктів кримінального процесу суб'єкти кримшального процесу це особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв'язку з подією злочину,
Суб'єкти кримшального процесу — це особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв'язку з подією злочину, чиї...
Лекція 4 Поняття злочину iconВаріант тестового завдання на модуль №1
У кожному випадку виявлення ознак злочину прокурор, слідчий І орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції вжити всіх передбачених...
Лекція 4 Поняття злочину iconПерспективи вдосконалення кримінального кодексу україни
Після прийняття Кримінального кодексу України 2001 року пройшло більше восьми років І його вживання виявило певні прогалини, які...
Лекція 4 Поняття злочину iconПитання для підсумкового контролю
Спосіб, засоби, обстановка, місце І час вчинення злочину як обставини, що характеризують об’єктивну сторону злочину
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи