Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров\

Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров'я І безпеки




НазваРозділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров'я І безпеки
Сторінка1/3
Дата23.06.2012
Розмір0.63 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3

Розділ 2

ЛЮДИНА В СИСТЕМІ

«ЛЮДИНА – СЕРЕДОВИЩЕ ІСНУВАННЯ»


Глава 2.1. Фізіологія людини в контексті її здоров'я і безпеки


2.1.2. Людина – як біоенергетична система

Життя є формою існування матерії, яка характеризується системним керуванням, обміном речовин, самовідновленням і саморозвитком живих істот. Людина, яка є елементом біосфери, існує в ній у виді біологічного суб'єкта. По своїй структурі і фізіологічних функціях людина належить до теплокровного тваринного світу. Подібність між людиною і тваринами визначається складом речовин, будівлею і функціональними характеристиками організмів. У людини і в даний час присутні рудиментарні органы, що виконували важливі функції у тварин, хоча в даний час вони практично функціонально не задіяні.

Визначення «людина», як біологічна категорія, указує на якісну відмінність людей від тварин і характеризує загальні, властиві усім людям, якості й особливості, що визначені в терміні «Homo sapiens» – «істота мисляча».

Одним з основних, характерних ознак людини, є свідомість. Причому, свідомість оцінюється в цьому випадку не тільки в плані розуміння життєвої ситуації, але й у пізнанні навколишньої дійсності. Виходячи з цього, випливає, що головною відмінністю людини від тварин є спосіб життя, який взаємозалежний з рівнем свідомості. Життя тварин протікає природним шляхом, а у людини визначається суспільними і соціальними умовами, і розглядається як категорія – життєдіяльність.

Діяльність є специфічною формою відношення людини до навколишнього світу. Вона поєднує біологічні, соціальні і духовно-культурні аспекти існування людини в суспільстві. Діяльність у своїй сутності представляється як засіб перетворення людиною елементів природи на предмети споживання, витвори культури і т. п.

Таким чином, діяльність – це активна взаємодія людини з навколишнім середовищем, для досягнення свідомо поставленої мети, яка виникла в нього внаслідок прояву визначених потреб. Такі потреби можуть бути як матеріальні, так і моральні.

Потреба – це необхідність для людини тих елементів середовища існування, які забезпечують його існування, як із фізичних, так і з психологічних позицій.

Однією із специфічних форм діяльності, що присущі людині, є праця. Праця це процес, який відбувається між людиною й елементами біосфери. Перетворюючи елементи біосфери, людина перетворює, вдосконалює і себе. У процесі праці розвиваються фізичні і професійні здібності людини, удосконалюється його мислення, чуттєве сприйняття світу.

Таким чином праця – це цілеспрямована діяльність людини, у процесі якої він впливає на біосферу і використовує її з метою виробництва матеріальних благ, необхідних для задоволення своїх фізіологічних, моральних та психологічних потреб.

Кожна людина характеризується рівнем розвитку трьох основних систем: біологічної, психічної і соціальної.

Біологічна система визначається рівнем розвитку фізичних і фізіологічних характеристик людини.

Під психічною системою мається на увазі внутрішній духовний світ людини – його емоційність, воля, переживання, пам'ять, характер і т. п.

Соціальна система визначається соціальним статусом людини в суспільстві і рівнем розвитку цього суспільства.

Аналізуючи істоту психологічної і соціальної систем людини випливає, що вони є взаємозалежними і, на додаток до цьому, опосередковано впливають і на розвиток його біологічної системи.

Таким чином, людина являє собою об'єктивну єдність біологічної, психологічної і соціальної систем. При цьому кожна людина являє собою не арифметичну суму характеристик біологічної, психологічної і соціальної систем, а їхнє інтегральне сполучення, що є основою до виникнення нової якісної ступіні – особистості кожної людини.

Виходячи їх вищевикладеного випливає, що особистість – це міра рівнів розвитку біологічної, психічної і соціальної систем людини, яка включає безліч їхніх взаємозалежних характеристик і елементів. При цьому головною характеристикою особистості, що формується в процесі розвитку його систем, є світогляд, а її основним компонентом виступає мораль.

Ціль життя людини, як особистості, формується в різних видах діяльності – у праці, вихованні, сімейному житті, захопленні наукою, літературою і мистецтвом, в активному громадському житті і т. д.

При цьому праця є не самоціллю, а використовується як основа для створення об'єктивних умов життєдіяльності людини, з обліком його конкретних потенційних і реальних здібностей.


2.1.2. Єдність біологічних систем організму людини

Організм людини складається з цілого ряду біологічних систем, одні із яких сформовані відособлено, наприклад – система кровообігу, травлення, або є типово функціональними – система терморегуляції, імунологічного захисту і т. д. Усередині таких систем природою передбачена автономна регуляція процесів. Тому при аналізі їхньої роботи вони можуть бути розглянуті як самостійні саморегулюючі системи, що мають власний зворотний зв'язок через відповідні аналізатори. Усі системи організму функціонують у взаємозв'язку, і тому організм людини, як і будь-яка складна біологічна система, являє собою єдине ціле.

Розглядаючи організм людини, як елемент біосфери в системі «людина – середовище існування», весь комплекс систем людини підрозділяють на соматичні і психічні системи.

Соматичні системи відносяться до біологічних процесів, органів тіла людини.

Психічні системи об'єднані нервовою системою людини, яка здійснює керування функціями усього його організму.

Центральна нервова система бере участь у прийомі, обробці й аналізі будь-якої інформації, що надходить із зовнішнього і внутрішнього середовища через відповідні аналізатори, формує відповідні образи сприйняття зовнішнього світу.

При надмірно високих рівнях впливу зовнішніх подразників може виникнути перенапруга сигналів аналізаторів. Тому в процесі еволюції людини нервова система спроможна визначати не тільки ступінь їхнього впливу, але і формувати відповідні захисні реакції.

Так, наприклад, з появою високих рівнів болючих відчуттів центральна нервова система викликає появу сліз, що є захисною реакцією організму людини. Захисна реакція при цьому полягає у тому, що сигнал аналізатора болю розгалужується і прямує не до однієї ділянки мозку, а до двох.

Таким чином інтенсивність сигналів, які приходять від аналізатора по нервових волокнах та безпосередньо діють на відповідні ділянки кори головного мозку значно знижується. У результаті цього забезпечується збереження фізіологічних функцій центральної нервової системи та окремих органів людини, які в результаті цього одержують сигнали управління та керування життєдіяльністю людини у допустимих границях.

У тих випадках, якщо рівень дії зовнішнього подразника, який надходить із середовища існування людини на відповідний аналізатор, знаходиться за допустимими границями, тобто коли система розгалуження сигналів аналізатора вичерпала свої можливості, проявляється наступна реакція центральної нервової системи – автоматичне відключення аналізаторів від кори головного мозку людини. Ці механізми забезпечення життєдіяльності людини розглянуті більш докладно нижче (Гл. 2.2.).


2.1.3. Фактори, що забезпечують здоров'я людини

Здоров'я людини є важливою медико-біологічною і соціальною категорією людини в процесі його існування в системі «людина – середовище існування».

По своїй біологічній і соціальній сутності здоров'я є процесом адаптації організму людини до впливу позитивних і негативних факторів середовища існування і виробничого середовища.

У розглянутому випадку адаптація організму людини до умов середовища існування містить у собі наступні основні елементи:

  • генетичний рівень – генетичний природний добір, який забезпечує збереження популяції;

  • фенотиповой рівень – індивідуальна пристосовність людини до нових умов існування в результаті функціонування ієрархічної системи природних адаптивних механізмів;

  • метаболізм – обмін речовин, який містить у собі процеси засвоєння речовин, їхній розпад в організмі людини і побудову нових живих тканин чи їхнє відновлення для збереження стабільності функціонування організму;

  • гомеостаз – відносна динамічна сталість складу й особливостей внутрішнього середовища організму людини і стійкість його основних фізіологічних функцій, збереження сталості видового складу і регулювання народжуваності;

  • імунітет – підтримка існуючих і розвиток захисних властивостей організму проти впливу інфекцій, що надходять зовні чи створюються в ньому під впливом різних факторів;

  • регенерація здоров'я – відновлення здоров'я, що порушується через дію негативних факторів, відновлення структури ушкоджених органів чи тканин організму;

  • умовні чи умовно-рефлекторні реакції організму людини на зовнішні подразники, що сприяють адаптації людини до умов його існування в системі «людина – машина – середовище існування».



Контрольні запитання

  1. Людина, як елемент біосфери.

  2. Характерні відмінності людини, як елемента біосфери.

  3. Визначення діяльності людини.

  4. Спосіб життя людини.

  5. Визначення потреб людини.

  6. Визначення праці.

  7. Основні системи людинаи, як елемента біосфери і системи «людина – середовище існування».

  8. Психічна система людини.

  9. Біологічна системи людини.

  10. Соціальна система людини.

  11. Об'єктивна єдність систем людини.

  12. Поняття особистості людини.

  13. Біологічні підсистеми організму людини.

  14. Системи, що забезпечують захист людини від впливу негативних факторів.

  1. Основні функції центральної нервової системи людини.

  2. Поняття «генетичний рівень».

  3. Поняття «фенотиповой рівень».

  4. Поняття «метаболізм».

  5. Поняття «гомеостаз».

  6. Поняття «імунітет».

  7. Поняття «регенерація здоров'я».

  8. Умовні й умовно-рефлекторні реакції організму людини.



Глава 2.2. Фізіологічні фактори забезпечення безпеки

життєдіяльності людини


2.2.1. Функціональні системи організму людини в

забезпеченні його безпеки життєдіяльності

За мільйони років у ході еволюційного і соціального розвитку, у результаті впливу негативних факторів у людини сформувалася природна система захисту від небезпек. Ця система відрізняється досконалістю. Як будь-яка біологічна чи технічна система вона характеризується межами існування стосовно рівня негативних факторів. Таким чином, природна система захисту від небезпек власне кажучи призначена для захисту людини від небезпек, що виникають у результаті впливу негативних факторів.

Одночасно з цим, людина у своєму існуванні також є джерелом потенційних і реальних небезпек. Так, у процесі життєдіяльності вона виділяє отруйні речовини, випромінює тепло, може бути причиною виникнення різного роду і рівня небезпек унаслідок помилкових дій, наприклад на виробництві.

Крім того, вивчення психологами поводження великих мас людей, наприклад, в умовах паніки, показує, що воно має свої закони і відрізняється від психології поводження однієї людини. Тому закони групової психології необхідно враховувати при аналізі впливу небезпечних ситуацій на жителів чи працюючих на великих виробництвах. У зв’язку зцим у психології розроблені рекомендації по корекції поведінкових реакцій людини і її дій у надзвичайних ситуаціях.

Так, для безпечного стану системи «людина – середовище існування» необхідне узгодження характеристик людини й елементів, що складають середовище. У тих випадках, коли таке узгодження не передбачене, можливий прояв наступних наслідків:

  • психологічна пригніченість людини;

  • зниження працездатності людини;

  • розвиток загальних захворювань, травматизму працюючих;

  • розвиток професійних захворювань;

  • виникнення аварій, пожеж, вибухів.

Адаптація життєдіяльності організму людини при зміні зовнішніх умов здійснюється завдяки регулюючій функції центральної нервової системи (ЦНС), особливо її вищого відділу — кори великих півкуль головного мозку. Сприйняття навколишнього світу здійснюється людиною через комплекс аналізаторів (рецепторів), які сприймають і передають відповідну інформацію в кору великих півкуль.

У ході еволюції в організмі людини виробився ряд спеціалізованих функціональних і структурних систем, призначених для сприйняття характеристик середовища існування і компенсації несприятливих змін зовнішніх умов і організації рівня життєдіяльності відповідно до цих умов. Тому при зміні середовища існування чи виробничого середовища в організмі людини формується відповідна інформація, яка керує необхідними відповідними змінами в організації компенсаторних процесів таким чином, щоб ця зовнішня зміна не привела до ушкодження і загибелі організму. Так, наприклад, у відповідь на підвищення температури зовнішнього середовища, яке може привести до підвищення температури тіла і далі – до необоротної фазової зміни білка в людини, унаслідок відповідного аналізу зовнішніх сигналів, формуються і відповідні реакції компенсаторного характеру.

Вони можуть бути поведінковими, наприклад відхід людини в більш прохолодне місце, відсмикування руки від гарячого предмета.

Біологічними (внутрішніми), що полягають у зниженні теплопродукції, підвищенні тепловіддачі організмом на рівні регулювання інтенсивності хімічних процесів, що відбуваються в організмі людини.

Компенсаторні системи організму аналізують інформацію, яка надходить до них із зовнішнього середовища і посилають адекватні розпорядження виконавчим органам через розгалужену нервову систему. Первинними датчиками аналізаторних систем є структурні утворення нервових волокон, які називаються рецепторами. За принципом організації вони підрозділяються на екстероцептори, що сприймають зміну в навколишнім середовищі та інтероцептори, що формують сигнали при зміні стану внутрішніх систем організму людини.

Унаслідок впливу факторів середовища існування, особливостей біосфери Землі в людини сформувалися такі рецептори, які сприймають електромагнітні коливання визначених довжин хвиль (фоторецептори, розташовані в сітківці ока), коливань повітря (фонорецепторы вуха), дотику (тактильні рецептори), змін гідростатичного й осмотичного тиску крові (баро- й осморецептори судинного ложа), змін положення тіла (рецептори вестибулярного апарата) чи частин тіла відносно один одного і тонусу м'язів (пропріоцептори м'язів і сухожиль).

Крім названих, існують хеморецептори, що реагують при впливі яких-небудь хімічних речовин (глюкорецептори), смакові і нюхові, терморецептори, що реагують на зміну температури як усередині організму, так і в навколишнім середовищі, рецептори болі. Слід зазначити, що рецептори болі виділяються окремою групою. Вони збуджуються при механічних, хімічних і температурних впливах такого рівня, при якому можлива руйнівна їхня дія на тканини чи органи тіла людини.

Інформація, що сприймається рецепторами, кодується у виді нервових імпульсів. Потім вона передається по нервових волокнах у центральні відділи відповідних аналізаторів, де піддається обробці для створення образа подразника. У процесі аналізу інформації, що надходить, і у виробленні рішення бере участь велика кількість відділів центральної нервової системи. У простих і звичайних ситуаціях цей процес здійснюється по уродженій (генетичній) програмі за допомогою безумовних рефлексів. У деяких випадках інформація, що надходить, безпосередньо переключається на виконавчі органи. Такий принцип переробки інформації закладений в основу ряду безумовних рефлексів. Наприклад, скорочення м'язової тканини, що подразнюється електричним струмом, теплом чи кислотою, приводить до віддалення кінцівки від джерела роздратування.

Організації життєдіяльності конкретної людини в складних і незвичайних ситуаціях виробляється в процесі розвитку даного індивідуума за допомогою навчання. У цьому випадку виробляються т. зв. умовні рефлекси. Це реакції нервової системи, вироблювані відповідними системами організму індивідуально, на основі придбаного досвіду. Умовні рефлекси є непостійними. Вони виробляються на базі безумовних рефлексів і для їхнього існування необхідно періодичне надходження відповідної інформації, яка активізує їхню дію. Якщо періодичного надходження інформації не буде, то умовний рефлекс буде загасати і з плином часу його дія припинеться.

Характер змін життєдіяльності організму залежить від тривалості зовнішніх позитивних і негативних впливів. Наприклад, зниження концентрації кисню у вдихуваному повітрі спочатку викликає лише частішання подиху і збільшення швидкості кровообігу, чим і забезпечується достатнє постачання живих тканин організму киснем. При тривалій дії цього фактора для забезпечення ефекту компенсації включаються інші механізми, що, наприклад, забезпечують акліматизацію в умовах високогір'я. Завдяки дії додаткових механізмів у людинаи в горах підвищується транспортна функція крові, тобто збільшується кількість еритроцитів і змінюються властивості гемоглобіну по зв’язку кисню в крові, активізується тканинне дихання.

У більшості випадків реакція систем життєдіяльності організму на зміну умов зовнішнього середовища формується при участі декількох аналізаторів. При цьому розмежування їхніх функціональних особливостей, особливо на рівні центральної нервової системи, практично неможливо.

Так, наприклад, при регулюванні стійкої рівноваги людинаи, на зміну пози спрацьовує не тільки вестибулярний апарат, але і граві- і пропріоцептори м'язів, тактильні рецептори шкіри, рецептори органа зору.

Інформація, яка виробляється всіма цими рецепторами, є сигналом зворотного зв'язку, що реалізується поведінковою реакцією відповідних груп м'язів. У зв'язку з цим, та область нервової системи, у якій відбувається циклічний синтез первинної інформації, її аналіз, порівняння отриманого результату з необхідним і вироблення кінцевого рішення, функціонують як єдине ціле. У цьому випадку функціональний поділ аналізаторних систем неможливо ще і тому, що усі вони мають той самий виконавчий механізм – опорно-руховий апарат. Ще сутужніше виділити окремі аналізатори в тому випадку, коли вибір реакції на зовнішнє збурювання здійснюється свідомо.

Таким чином, у принципі поділ усієї сукупності аналізаторів організму людинаи на автономні системи є умовним. Вони чітко розділяються лише на рівні первинних датчиків, тобто у своїй рецепторній частині. Тому, більш правильним, є розподіл їх на такі системи, що, наприклад, є функціональними.

Прикладом може служити системи терморегуляції людини, та його імунологічного захисту. Усередині таких систем існує автономна регуляція параметрів і їх можна розглядати як самостійні саморегулюючі біологічні підсистеми організму людинаи, що мають власний зворотний зв'язок.

Таким чином, розглядаючи фізіологічну організацію людини в комплексі випливає, що між усіма його системами існують взаємозв'язки, і організм людини, як і будь-яка біологічна система у функціональному відношенні до сприйняття зовнішнього світу і забезпечення безпеки життєдіяльності, являє собою єдине ціле.


2.2.2. Захисні функції організму людинаи

Унаслідок впливу природних негативних факторів умов середовища існування людини, адекватної реакції на взаємозв'язки системи «людина – середовище існування» у процесі еволюції в організмі людини поряд із системами сприйняття створений ряд систем забезпечення безпеки. Наприклад, око забезпечує зорове сприйняття образів, але воно в той же час має віко, дві м'язово-шкірні складки, що при змиканні закривають очне яблуко. Таким чином, віко несе функцію захисту очного яблука, охороняючи орган зору від надмірного світлового потоку чи механічного ушкодження, сприяє зволоженню його поверхні і видаленню зі сльозою сторонніх тіл.

Вухо людинаи забезпечує слухове сприйняття зовнішнього середовища. При надмірно голосних звуках, вступає в дію захисна реакція цього аналізатора. Два самі маленькі м'язи середнього вуха різко скорочуються, а три самих маленьких кісточки (молоточок, ковадло і стремінце) перестають коливатися. Таким чином, спрацьовує механізм блокування, і система кісточок не пропускає у внутрішнє вухо високих рівнів звукових коливань.

Існують також захисні реакції й у аналізатора нюху.

Так чихання відноситься до групи захисних рефлексів носу і являє собою форсований видих повітря через ніс (при кашлі — форсований видих через рот). Завдяки високій швидкості і великому тиску цей повітряний струмінь несе за собою з порожнини носа всі сторонні тіла, що потрапили туди, і хімічно активні дратівні речовини.

У зоровому аналізаторі в якості допоміжної захисної функції передбачена сльозотеча. Вона може виникати при вдиханні шкідливих домішок повітря, при влученні дратівних речовин на слизувату оболонку носа. Причому, сльоза стікає не тільки з ока назовні, але і через сльозоносний канал у порожнину носа, змиваючи тим самим шкідливу речовину з відповідних рецепторів.

Наступною системою природного захисту є рух, забезпечуваний кістково-м'язовою системою. Активний рух може приглушати як душевний, так і фізичний біль.

Описані вище дії будь-якого зовнішнього подразника передаються в кору головного мозку. Клітки кори головного мозку надзвичайно тендітні. Якщо на них впливає значний рівень інформаційних імпульсів, то виникає погроза порушення їхньої діяльності. Для захисту коркових кліток, організм виробив спеціальну захисну систему, яка включає додаткові конкретні вогнища збудження. При цьому відбувається перерозподіл рівнів інформаційних сигналів із відповідним зниженням їхніх рівнів.

Наприклад, людині нанесли сильну, сердечну травму. Перша інстинктивна реакція розглядаємої системи захисту полягає в створенні конкуруючого вогнища збудження в корі головного мозку. Прямий, безпосередній зовнішній прояв такої реакції виявляється в лементі, бійці і т. п. Але прояв, реалізація такої реакції природна, в основному, лише в природному світі тварин, у світі ж людей це буде розцінене як хуліганство. Тому активізується інше вогнище збудження – сльозоточення. Миттєве, рясне зрошення сльозами інтенсифікує активність рецепторів носової порожнини. У мозку створюється нове могутнє вогнище збудження, яке відводить від кліток кори головного мозку небезпеку перенапруги.

Таким чином, цей механізм є надійною автоматичною системою захисту всієї нервової системи людини. Причому, природою передбачене спрацьовування цього механізму і при дії занадто великих рівнів позитивних факторів, наприклад, при радості.

В організмі людинаи функціонує також система імунного захисту. Це властивість організму, яка забезпечує його несприйнятливість чи стійкість до дії чужорідних білків, хвороботворних мікроорганізмів і їхніх отрутних продуктів.

По природі формування розрізняють: природний і придбаний імунітет.

^ Природний імунітет — це видова ознака, яка передається в спадщину. Наприклад, люди не заражаються чумою рогатої худоби.

У процесі розвитку організм людини сформував природні біологічні і механічні захисні елементи, дію яких спрямовано проти різних патогенних мікробів. Так, наприклад, неушкоджена шкіра є надійною перешкодою для проникнення в організм хвороботворних мікроорганізмів. Крім того, виділення слизуватих оболонок і шкіри мають бактерицидні властивості стосовно дії мікробів. Виділення слизу, а також ряд рефлекторних реакцій, таких як кашель, чихання, блювота, веде до механічного видалення мікробів з організму.

Шлунковий сік, до складу якого входить соляна кислота, руйнує деякі мікроорганізми. У сльозах, слині, мокротинні, крові, лейкоцитах, материнському молоці міститься лизоцин — речовина, яка убиває бактерії.

Такі органи тіла людини як печінка, селезінка, лімфатичні вузли також здатні затримувати і частково знешкоджувати мікроби, що поширюються по організму із током крові і лімфи.

Якщо мікроби все-таки проникнули в організм, то їхній розвиток у ньому затримується завдяки реакції запалення.

Придбаний імунітет організму людини може бути природного і штучного походження.

^ Природна форма придбаного імунітету формується внаслідок перенесеного захворювання.

Штучна форма придбаного імунітету розвивається при штучній імунізації у виді відповідних щеплень.

Важлива роль у розвитку імунітету людини належить специфічним захисним біологічним елементам сироватки крові (антитілам), які з’являються в сироватці після перенесеного захворювання, а також при штучній імунізації. Антитіла мають вибіркову дію стосовно мікробів чи продуктів їхньої життєдіяльності.

Необхідно вказати, що в процесі штучної імунізації, як правило, змінюється чутливість організму до повторного уведення відповідної сироватки, тобто змінюється імунореактивність організму. Вона може виражатися як у підвищенні, так і у зниженні чутливості окремих органів і тканин до мікробів, чи отрут. Тому зміни імунореактивності не завжди корисні для організму. Так, при підвищенні чутливості організму до якого-небудь імунного препарату можуть розвиватися алергійні захворювання. Імунологічна реактивність організму багато в чому залежить від віку людини. У немовлят вона різко знижена, а в літніх людей ця реактивність виражається в меншому ступені, чим у середньому віці.


Контрольні запитання

  1. Види реакцій функціональних систем організму людини на вплив негативних факторів середовища існування.

  2. Поведінкові реакції організму людини.

  3. Біологічні реакції організму людини.

  4. Класифікація рецепторів організму людини.

  5. Призначення екстероцепторів організму людини.

  6. Призначення інтероцепторів організму людини.

  7. Структурна схема системи сприйняття зовнішнього середовища організмом людини.

  8. Біологічні системи забезпечення безпеки організму людини.

  9. Система забезпечення безпеки зорового аналізатора.

  10. Система забезпечення безпеки звукового аналізатора.

  11. Система забезпечення безпеки аналізатора нюху.

  12. Функції шкірного покриву тіла людини.

  13. Функції слизуватих оболонок.

  14. Функції шлункового соку.

  15. Функції печінки, селезінки, лімфатичних вузлів організму людини.

  16. Природний імунітет.

  17. Придбаний імунітет.

  18. Придбаний імунітет природного походження.

  19. Придбаний імунітет штучного походження.



Глава 2.3. Роль сприйняття середовища існування в безпеці

життєдіяльності людини


2.3.1. Роль рецепторів і аналізаторів організму людинаи в

оцінці факторів системи «людина – середовище

існування». Закон Вебера-Фехнера

Людина реалізує безпосередній зв'язок у системі «людина – середовище існування» за допомогою своїх аналізаторів (Розд. 2.2.1). За допомогою цих аналізаторів людинаа одержує комплексну масову інформацію про характеристики зовнішнього світу. Кількість інформації виміряється в двоїчних кодах – бітах. У людинаи потік інформації, який може надходити через зоровий рецептор, дорівнює 1...10 біт/с; нервові волокна пропускають 2...10 біт/с, а до свідомості доходить близько 50 біт/с. У пам'яті людини з достатнім ступенем надійності затримується тільки 1 біт/с. Виходячи з цього випливає, що значна частина інформації, що надходить є надлишковою і мозком фіксується тільки найбільш важлива інформація.

Інформація, що надходить від зовнішнього середовища, визначає і регулює роботу відповідних функціональних систем організму і, як наслідок – поводження людини.

Для керування поводженням людини через активність його функціональних систем, яка виявляється у виді вихідної інформації, що йде з мозку, досить близько 10 біт/с. Причому, на етапі формування вихідних сигналів відбувається автоматичне підключення раніше сформованих програм розпізнавання образів, які містяться в пам'яті людини.

У табл. 2.1 приведені максимальні швидкості передачі інформації, прийнятої людиною за допомогою різних аналізаторів.

Характеристики аналізаторів людинаи – швидкість передачі інформації і чутливість, необхідно враховувати при рішенні задач забезпечення необхідного рівня безпеки створюваних систем.

Таблиця 2.1

Характеристики аналізаторів людини

Сприйманий

сигнал

Зміст сигналу

Максимальна швидкість передачі інформації, біт/с

Зоровий

Довжина лінії

Колір

Яскравість

3,25

3,1

3,3

Слуховой

Голосність

Висота тону

2,3

2,5

Смаковий

Солоність

1,3

Нюховий

Інтенсивність

1,53

Тактильний

(дотикальний)

Інтенсивність

Тривалість

Розташування на тілі

2,0

2,3

2,8


Любий аналізатор людини складається з рецептора, нервових шляхів, що проводять вихідні сигнали від рецептора, і мозкового центра аналізатора. Рецептор перетворює енергію зовнішнього або внутрішнього подразника в нервові імпульси. Провідні нервові шляхи передають ці нервові імпульси в кору головного мозку. Мозковий центр аналізатора складається з ядра й елементів, розсіяних по корі головного мозку. Ці розсіяні елементи забезпечують нервові зв'язки між мозковим центром і іншими аналізаторами. Між рецепторами і мозковим центром існує двосторонній зворотний зв'язок, що забезпечує автоматичне саморегулювання інтенсивності роботи аналізатора. Істотною особливістю аналізаторів людинаи є їхня парність. Це забезпечує високу надійність їхньої роботи за рахунок дублювання сигналів, що надходять.

Однієї з головних характеристик аналізатора є його чутливість, яка виражається величиною мінімального рівня подразника, при якій на виході аналізатора формується адекватний сигнал. При подальшому збільшенні інтенсивності подразника настає момент, коли аналізатор знову перестає працювати адекватно. Величина зміни інтенсивності подразника між її мінімальним і максимальним значенням називається динамічним діапазоном чутливості аналізатора.

Рівень внутрішнього впливу, або впливу факторів навколишнього середовища, який перевищує по інтенсивності деяке граничне значення, викликає у людини неприємні відчуття, біль і може привести до порушення діяльності аналізатора.

Мінімальна величина інтенсивності внутрішнього або зовнішнього подразника, яка викликає початкові відчуття людини відносно дії цього подразника, називається нижнім абсолютним порогом чутливості аналізатора.

Максимальна величина інтенсивності подразників, тобто така, що викликає у людини неприємні відчуття називається його верхнім абсолютним порогом чутливості.

Абсолютні пороги чутливості вимірюють в абсолютних величинах інтенсивності подразника. У практичному житті людини, як при існуванні в системі «людина – середовище існування», так і в системі «людина – виробниче середовище», як правило, на нього впливають кілька зовнішніх подразників. У більшості випадків інформація тільки одного подразника є пріоритетною. Ясно, що в таких ситуаціях ця пріоритетна інформація знаходиться на тлі другорядної чи додаткової інформації, що надходить від інших подразників. Для оцінки ступеня сприйнятливості людини пріоритетної інформації в цьому випадку застосовують характеристику, яка називається диференціальним (різницевим) порогом.

Диференціальний поріг – це мінімальна різниця між інтенсивностями двох подразників, при якій спостерігається початок розрізнення цих рівнів подразників людиною.

На основі психофізичних досвідів установлено, що величина відчуттів людини змінюється повільніше, ніж інтенсивність подразника.

Час, що проходить від початку впливу подразника до появи відчуття, називається латентним періодом.

Сутність зв'язку між зміною інтенсивності подразника і силою викликаного цим подразником відчуття людини виражається законом Вебера – Фехнера: реакція організму прямо пропорційна відносному збільшенню подразника:


d =a ·d / R,


де: d — елементарна зміна відчуття людини; d — елементарне збільшення інтенсивності подразника; R — початкова інтенсивність подразника; а — коефіцієнт пропорційності.

Інтегруючи даний вираз і приймаючи а = 10 lge, одержуємо величину рівня відчуття подразника в децибелах (дБ):


L = 10lg R / Rо,


де Rо ? мінімальне (граничне) значення інтенсивності подразника, яке викликає початок відчуття людини.

Цей закон лежить в основі визначення гранично допустимих рівнів негативних факторів.

Організм людини наділений природою важливими спеціалізованими біологічними периферичними системами – органами чутливості, які забезпечують сприйняття діючих на організм зовнішніх подразників. У людини виділяються наступні органи чутливості, які на дійсний період часу вивчені та науково досліджені відповідними науковцями: зір, слух, нюх, смак, дотик.

Слід зазначити, що між визначенням «рецептор» і «орган чутливості» існує принципова різниця, яка полягає в структурі біологічної будови цих складових організму людини.

Так, наприклад, аналізуючи в цьому плані зір людини, випливає, що око – це орган чутливості, а сітківка ока, яка виявляє собою нервові закінчення, – є рецептором. Таким чином, рецептор виступає тільки одним із складових (у даному розглянутому вище випадку,– органа зору). Крім сітківки, до складу органа зору (ока) входять і оптичні переломлювачі середовища ока, його оболонка і м'язовий апарат.

У принципі, визначення «орган чутливості», як категорія системи сприйняття людиною навколишнього середовища, є умовним, тому що для виникнення суб'єктивного відчуття від впливу конкретного подразника необхідно, щоб змінювання, яке виникло в рецепторах, надійшло через центральну нервову систему у відповідні ділянки кори головного мозку, було прийняте нею та адекватно перетворено системою розпізнавання образів.


2.3.2. Структура зорового аналізатора людини

Зоровий аналізатор людини є одним з головних систем сприйняття навколишнього середовища. Дослідження показують, що через цей аналізатор людина сприймає близько 90 % всієї інформації, що надходить до людини із навколишнього середовища.

Зоровий аналізатор людини характеризується найбільшим часом адаптації в порівнянні з другми аналізаторами, тобто тим відрізком часу, що протікає між дискретною зміною рівня зовнішнього впливу і встановленням оптимальної чутливості (адаптпциї) аналізатора до цієї зміни.

Розрізняють темнову і світлову адаптацію зорового аналізатора. При темновій адаптації його чутливість досягає деякого оптимального рівня через 40…50 с; світлова адаптація, тобто зниження чутливості, триває 8…10 с.

Око безпосередньо реагує на яскравість, яка являє собою відношення сили світла (інтенсивності), випромінюваною даною поверхнею, до площі цієї поверхні. Яскравість виміряється в нитах (нт), 1 нт = 1 кд/м2. При дуже великих яскравістях (більше 30000 нт) у людини виникає ефект осліплення. Гігієнічно прийнятна нормальна яскравість складає величину до 5000 нт.

Наступною характеристикою зорового аналізаторя є контраст. Під контрастом розуміється ступінь сприйманого розходження між двома яскравостями, розділеними в просторі чи часі. Контрастна чутливість визначається різницею між яскравістю об'єкта і тла на якому він розташований, яка необхідна для забезпечення видимості об'єкта.

За допомогою зору ми пізнаємо форму, величину, колір предмета, напрямок і відстань, на якому він знаходиться від нас. Зоровий аналізатор містить у собі око, зоровий нерв і зоровий центр, який розташовується в потиличній частині кори головного мозку.

Око являє собою складну оптичну систему (рис. 2.1). Очне яблуко має форму кулі з трьома оболонками. Зовнішня товста оболонка 1 називається білковою або склерою, а її передня прозора частина 3 – роговицею. Усередину ока, у напрямку від білкової оболонки розташована друга 2, яка називається судинною. Передня частина оболонки, що лежить за роговицею, називається радужкою 7. У центрі її мається отвір, який називається зіницею. Радужка відіграє роль діафрагми, яка регулює інтенсивність пучка світла, що надходить на рецептор. Позад райдужної оболонки, проти зіниці, розташований хрусталик 6, форма якого являє собою двоопуклу оптичну лінзу. За хрусталиком, заповнюючи всю порожнину ока, знаходиться склоподібне тіло 8.

Промені світла, проникаючи в око, проходять через роговицю, хрусталик і попадають на внутрішню оболонку ока – сітківку 9. Вона вистилає тільки задню половину ока, і в ній знаходяться світлочутливі рецептори – палички (130 млн. шт.) і колбочки – (7 млн. шт.).

У


Рис. 2.1. Будова ока людини: 1 – зовнішня оболонка (склера); 2 – судинна оболона; 3 – прозора частина склери (роговиця); 4 ? діафрагма; 5 – зрачок; 6 – хрусталик; 7 – радужна оболонка; 8 – стекловидне тіло; 9 – сітчатка; 10 – сліпе п’ятно; 11 – нервове волокно
центрі сітківки 9 (напроти центра зіниці по зоровій осі) мається поглиблення (жовта і сліпа пляма 10), яке містить тільки колбочки. Від центра сітківки до периферії кількість колбочок убуває. Палочки зосереджені, в основному, на периферії сітківки. Від кожної колбочки і від декількох паличок (приблизно від 100 шт.) відходить одне нервове зорове волокно, яке входить у склад зорового нерва, що досягає зорового центра головного мозку.

Світло, яке проникає в око, впливає на фотохімічну речовину елементів сітківки і розкладає його. Досягши визначеної концентрації, продукти розпаду роздратовують нервові кінці, закладені в паличках і колбочках. Виникаючі при цьому імпульси по волокнах зорового нерва надходять у нервові клітки зорового центра у корі головного мозку. Надалі система розпізнавання образів дозволяє бачити людині колір, форму, величину предмета, відстань до нього.

Функції паличок і колбочок різні. Колбочки забезпечують так називаний «денний» зір. «Нічний» зір здійснюється за допомогою паличок сітківки. Таким чином, дозволяюча здатність паличок і колбочок різна. Колбочки дозволяють чітко розрізняти дрібні деталі. Кольоровий зір здійснюється винятково через колбочковий апарат. Палички ж кольору не сприймають і дають ахроматичні зображення.

Щоб бачити форму предмета, потрібно чітко розрізняти його границі й обриси. Ця здатність ока характеризується як гострота зору. Гострота зору виміряється мінімальним кутом (від 0,5 до 10о), при якому дві крапки, розташовані на відстані 5 м від людини, ще сприймаються, як окремі.

Погоджений рух очей відбувається за допомогою трьох пар м'язів, які обертають очне яблуко, і внаслідок цього зорові осі обох очей завжди спрямовані на одну точку фіксації.

В біосфері Землі присутні т. н. оптичні випромінювання, спектр яких включає інфрачервоний, видимий та ультрафіолетовий діапазони.Око людини чуттєве до видимого діапазону спектра оптичних випромінювань, який знаходиться у діапазоні довжин хвиль від 0,38 до 0,77 мкм.


2.3.3. Структура звукового аналізатора людинаи

Звуковий аналізатор дозволяє людині за допомогою звукових сигналів одержувати значну частину інформації. Ці сигнали, звичайно, можуть також нести в собі інформацію і про небезпеку. У такий спосіб звуковий аналізатор людини забезпечує не тільки сприйняття акустичної обстановки системи «людина – середовище існування», але у достатній мірі відповідає необхідному рівню забезпечення умови безпеки життєдіяльності людини.

Вухо являє собою сприймаючу частину звукового аналізатора. Воно складається з трьох відділів: зовнішнього, середнього і внутрішнього вуха (рис. 2.2).

Зовнішнє вухо складається з вушної раковини і зовнішнього слухового каналу 1, затягнутого пружною барабанною перетинкою 2, що відокремлює середнє вухо. У порожнині середнього вуха розташовані так називані слухові кісточки: молоточок – 5, ковадло – 4 і стремінце – 6, які служать для передачі звукових коливань від барабанної перетинки у внутрішнє вухо, де розташований спеціальний орган, який сприймає звук. Цей орган називається кортієвим.

П
Рис. 2.2. Будова уха людини: 1 – слуховий канал; 2 – барабанна перетинка; 3 – євстахієва (слухова) труба; 4 – наковальня; 5 – молоточок; 6 – стремінце; 7 – костяний равлик; 8 – нервове волокно; 9 – мішечки переддвір’я
орожнина середнього вуха з
’єднується з порожниною носоглотки за допомогою євстахієвої труби 3, по якій під час ковтання повітря проходить у порожнину середнього вуха. Внутрішнє вухо відрізняється найбільш складною будовою. Воно складається з трьох частин: мішечків переддвір’я 9, равлика 7 і трьох напівкружних каналів.

Равлик сприймає звукові роздратування, а мішечки переддвір’я і напівкружні канали — роздратування, що виникають від зміни положення тіла в просторі.

Звукові хвилі, які виникають у навколишнім середовищі, проникають у зовнішній слуховий прохід, приводять у коливання барабанну перетинку і через ланцюг слухових кісточок передаються в порожнину равлика внутрішнього вуха. Коливання рідини в каналі равлика надають руху волокнам основної перетинки кортієва органа таким чином, що вони знаходяться в резонансі з тими звуками, що надходять у вухо. Коливання волокон равлика надають руху клітинам кортієва органа, які розташовані в них. У результаті цього виникає нервовий імпульс, який передається по нервовому волокну у відповідний відділ кори головного мозку. В цьму відділі спрацьовує система розпізнавання образів, що і дозволяє людині відчувати відповідні слухові впливи навколишнього середовища.

Акустичні (пружні) коливання навколишнього середовища, які діють на слуховий аналізатор людини, характеризуються значним діапазоном частот та амплітуди. Тому основними параметрами звукових коливань є частота і рівень інтенсивності, які суб'єктивно в слухових відчуттях сприймаються як висота і голосність звуку. Частота звукових коливань вимірюється в Герцах (Гц), а їх рівень інтенсивності – в Паскалях (Па).

Так, по частоті всі акустичні коливання поділяються на такі групи:

  • інфразвукові, з діапазоном частот від 0 до 16 Гц;

  • звукові, які знаходяться в діапазоні 16 – 20000 Гц;

  • ультразвукові, з частотами вище 20000 Гц.

Орган слуху людини сприймає далеко не всі акустичні коливання навколишнього середовища. По частоті область слухових відчуттів розташовується в діапазоні звукових частот від 16 до 20000 Гц.

Аналізуючи сприйняття цим аналізатором звуків з різними рівнями інтенсивності слід відмітити наступні особливості.

Еволюція людини відбувалася в атмосфері природних шумів (звуків тварин, співу птиць, шуму листя, дощу і т. п.). У зв’язку з цим, а також по причині особливості його будови, звуковий аналізатор людини характеризується конкретною величиною чутливості – мінімальним порогом відчуття звуків. У практиці вимірювань цієї характеристики встановлена її середньостатистична величина (5ּ10-8 Па) на частоті 1000 Гц.

З іншого боку, звуки дуже великої інтенсивності можуть викликати біль чи навіть зашкодити слуху людини. Верхньою границею інтенсивності звукових коливань, які сприймаються людиною, є поріг болючого відчуття. Цей поріг у меншому ступені залежить від частоти звуку і лежить у межах 130 — 140 дБ.

Слід зазначити, що величина мінімального порогу відчуття залежить від частоти звуків. Так, частоти, близькі до верхньої і нижньої меж звукового діапазону викликають слухове відчуття лише при значно більшій величині інтенсивності, ніж зазначений вище мінімальний поріг.

Співвідношення рівня інтенсивності і частоти визначає відчуття голосності звуку. Експериментально встановлено, що при визначених співвідношеннях цих характеристик людина оцінює звуки, які мають різну частоту й інтенсивність, як рівноголосні. Спостерігається як би взаємна компенсація інтенсивності звуку частотою.

^ Абсолютний диференціальний поріг цього аналізатора людини становить приблизно 2–3 Гц. Відносний диференціальний поріг складає 0,02%. У реальних умовах людина сприймає звукові сигнали на деякому визначеному акустичному тлі, який формується у результаті шуму транспортних засобів, вітру, розмови людей і т. ін. При цьому тло може маскувати корисний сигнал. Приймаючи до уваги цей факту деяких випадках ефект маскування може бути використаний для поліпшення акустичної обстановки. Так, наприклад відомо, що для рішення цієї задачі застосовується маскування високочастотного звуку низькочастотним, котрий менш шкідливий для людини.


2.3.4. Сприйняття вібрації організмом людини

Аналізатори людини, що сприймають вібрацію, дотепер не виділені як біологічні елементи. Існує кілька гіпотез про природу вібраційної чутливості.

Діапазон частот вібрації, що відчуваються людиною, розташовується від 1 до 10000 Гц. Найбільш висока вібраційна чутливість організму людини до частот 200 – 250 Гц. Пороги вібраційної чутливості різні для різних ділянок тіла. Найбільшою чутливістю володіють дистальні ділянки тіла людини (наприклад, кисті рук).

Вібрація високої інтенсивності при тривалому впливі приводить до серйозних змін діяльності всіх систем організму людини і за певних умов може викликати важке захворювання, яке ность назву вібраційна хвороба. При невеликій інтенсивності і тривалості впливу вібрація може бути корисна. У цьому випадку вона зменшує стомлюваність, підвищує обмін речовин, збільшує м'язову силу людини.


2.3.5. Аналізатори нюху, смаку і дотику

Нюх це здатність людини сприймати запахи. Ця здатність реалізується за допомогою нюхового аналізатора, рецептором якого є специфічні нервові клітини, розташовані в слизуватій оболонці верхнього і середнього носових ходів.

Людина має різний ступінь нюху до різних пахучих речовин. Чутливість до деяких речовин особливо висока. ^ Абсолютний поріг нюху в людини виміряється частками міліграма речовини на літр повітря. Слід зазначити, що диференціальний поріг відчуття запаху людиною високий. У середньому він складає 38 %.

Запахи можуть сигналізувати людині про небезпеки, неполадки як у побутовій техніці, так і про порушення в ході технологічних процесів. Загальноприйнята класифікація нюхових відчуттів у даний час не розроблена.

Приємні запахи сприяють поліпшенню самопочуття людини, а неприємні можуть викликати різні негативні реакції аж до нудоти, блювоти, непритомності. Така реакція людини може викликатися, наприклад при вдиханні сірководню, бензину й ін. Неприємні запахи здатні також змінювати температуру шкіри, викликати відразу до їжі, загострювати чутливість нервової системи, вести до пригніченості, дратівливості. Так виявлено, що запах бензолу в значній мірі поліпшує слух, а індолу – погіршує. Запахи піридину і толуолу підвищують гостроту зору в сутінках. Запах камфори підвищує чутливість ока до зеленого кольору і знижує до червоного.

Зниження і втрата нюху часто виникають при запальних і атрофічних процесах у слизуватій оболонці носа. У деяких випадках порушення нюху є також одним з істотних ознак ураження ЦНС.

Смак це відчуття, яке виникає при впливі визначених хімічних речовин, розчинних у воді, на специфічні смакові рецептори, розташовані на різних ділянках язика.

Смак складається з чотирьох основних простих смакових відчуттів: кисле, солоне, солодке і гірке. Всі інші смакові варіації є результатом комбінації цих основних відчуттів. Дослідження показують, що різні ділянки язика мають різну чутливість до смакових відчуттів. Кінчик язика має найбільшу чутливість до солодкого, край язика – до кислого, кінчик і краї – до солоного, а корінь язика найбільш чутливий до гіркого.

Механізм сприйняття смаку зв'язують зі специфічними хімічними реакціями на границі «речовина – смаковий рецептор».

Вважається, що кожний смаковий рецептор містить високочутливі білкові речовини, що розпадаються при впливі визначених смакових речовин. Зміни вихідних сигналів смакових рецепторів передаються в ЦНС по специфічним провідним нервовим шляхам.

^ Абсолютні пороги смакового аналізатора, виражені у величинах концентрацій розчину, приблизно в 10000 разів вище, ніж нюхового.

Дотик це складне відчуття, що виникає при роздратуванні рецепторів шкіри, зовнішніх поверхонь слизуватих оболонок і м'язово-суглобного апарата. Основне місце у формуванні дотику належить шкірному аналізаторі, що здійснює сприйняття зовнішніх механічних, температурних, хімічних і інших подразників шкіри. Дотик складається з тактильних, температурних, болючих і рухових відчуттів.


2.3.6. Тактильний аналізатор організму людини

Основна роль у відчутті належить тактильним відчуттям – дотику і тиску.

Абсолютний поріг тактильної чутливості визначається по тому мінімальному тиску предмета на шкірну поверхню, який починає викликати відчуття дотику.

Найбільш високо розвинута чутливість на дистальних частинах тіла (табл. 2.2). Поріг розрізнення, тобто диференційний поріг тактильного аналізатора в середньому дорівнює приблизно 0,07 від вихідної величини тиску.

Тактильний аналізатор має високу здатність до просторової локалізації. Часовий поріг тактильної чутливості менше за 0,1 с. Характерною рисою тактильного аналізатора людини є швидкий розвиток адаптації, тобто зникнення почуття дотику чи тиску. Час адаптації залежить від сили подразника і для різних ділянок тіла змінюється в межах від 2 до 20 с.

Шкіра – зовнішній покрив тіла людини, що являє собою орган з дуже складною будовою, який виконує ряд важливих життєвих функцій. Крім захисту організму від шкідливих зовнішніх впливів шкіра виконує рецепторну, секреторну, обмінну функцію, відіграє значну роль у процесі терморегуляції організму людини й ін.

У шкірі (рис. 2.3) розрізняють два шари: верхній – епітеліальний (епідермис) 1 – 5 і нижній (власне шкіра) – дерма 7, 8.

Таблиця 2.2

Чутливість тактильного аналізатора на різних частинах

організму людини

Середньостатистичні пороги відчуття

Тиск, г/мм2

Кінчики пальців руки

3

Тильна сторона пальця

5

Тильна сторона кисті

12

Живіт

26

П’ятка

250


Ц

  1   2   3

Схожі:

Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров\Середовище життєдіяльності людини в структурі системи людина – середовище існування
Вивчаючи безпеку життєдіяльності людини як категорію, щодо сутності його життя, сфери його діяльності І взаємозв'язку з навколишнім...
Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров\Тема наукові основи безпеки життєдіяльності визначення науки «Безпека життєдіяльності»
Основні цілі в рішенні задачі рівноважного існування системи «людина – середовище існування»
Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров\Гігієнічне обгрунтування вибору тест-культури для вивчення транслокаційних властивостей щодо кадмію І свинцю (за результатами патентно-інформаційного пошуку)
Ання І можуть викли­кати токсичний вплив на рослину І людину. Актуальність проблеми є в тому, що надходження вм відбувається по складній...
Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров\Розділ 1 наукові основи безпеки життєдіяльності глава Теоретичні основи безпеки життєдіяльності 1 Предмет «Безпека життєдіяльності»
Безпека життєдіяльності (бжд) – це наука, що вивчає теоретичні основи взаємодії людини з навколишнім середовищем І способи забезпечення...
Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров\Тема 2 тема 2 середовище життєдіяльності людини програмна анотація
Навколишнє середовище — це вся сукупність природних та антропогенних факторів, у середовищі яких існує людина
Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров\Тема 2 тема 2 середовище життєдіяльності людини програмна анотація
Навколишнє середовище — це вся сукупність природних та антропогенних факторів, у середовищі яких існує людина
Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров\Залікові питання з курсу "безпека життєдіяльності"
Стисла характеристика основних підсистем в системі "Людина життєве середовище"
Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров\Розділ 4 забезпечення безпеки життєдіяльності людини
Життєдіяльність це активне існування людини, яке сполучає його виробничу, соціальну І побутову діяльність
Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров\Тематичний план проходження Навчальної програми з дисципліни безпека життєдіяльності
Тема 3: Значення зовнішнього середовища в системі «людина – зовнішнє середовище»
Розділ 2 людина в системі «людина – середовище існування» Глава Фізіологія людини в контексті її здоров\Т.Є. Ударцева профілактична спрямованість авіаційної медицини як шлях підвищення безпеки в системі “людина – машина – середовище”
Розглянуто психофізіологічні стани авіаційних спеціалістів, наслідком яких може бути втрата працездатності під час польоту. Запропоновано...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи