На роботі* icon

На роботі*




Скачати 201.02 Kb.
НазваНа роботі*
Дата23.06.2012
Розмір201.02 Kb.
ТипДокументи

НА РОБОТІ*


1. ПРИ КОРБІ


Угу, що то такого? Тілький час до Борислава ходжу, і ще ніколи в яму не лазив! Все лиш корбов крути, глину тягай або вітер у яму млинкуй! Та й що ми то за заплата за таке діло! Вісім шісток денно! І жий же з того, або здихай, або що хоч роби, – жидюзі ані ду-ду!

А вно он Матій у ямі робить, у штольні... Ну, правда, – каже, сопух там, задуха, таке... Ба, бабин синок! А кілько він бере! Півтора срібного на день! Не жаль, бігме, не жаль. А я ж то що таке? Хіба не хлопець? Що ми хибує? Боятися не бою, – хоть до чорта в зуби, то піду! А сопух там. Ну, чень витримаю. А не мож буде, – біс бери, то і вилізу. А стрібувати все треба. Бо і що ж би то було? Вісім неділь до Борислава ходив, а в яму й раз не лазив!

О, лиш дивіть, як тота корба погано крутиться. І скрипить біда, і ховзаєся то туди, то сюди. А кибель глини заким витягнеш зі споду на п’ятдесят сажень наверх, то аж ти очі з голови лізуть! Крути та й крути. Дух у тобі запирає, руки мліють, ги би ти їх ножіма повідсікав; ні, не пусти, – крути далі! Отже, чорта з’їси, що буду крутити! Коби борзо до завтра. Завтра неділя. Бігме, що ся найму до ями, до штольні! Та що, хіба довіку робити туй за таку капанину нужденну? А того, що там собі Федорова Марина поплаче, як ся дізнає, – угу, мара бери! Що мене ж то обходить? Додому й так грошей треба, та й ту чоловік якось потребує жити в кумпанії, – а за тих вісім шістаків який біс видихає?

Ну, Богу дякувати, субота скінчилася. Ох, рук си не чую! Такий, собака, Іван тяжкий! Христос би го побив. І то, заким біду з ями витягнеш, то на здох чоловікові приходить! Ех, чень то вже послідний раз я того колодюка тяг!

А во! Жидова собі тепер проходжуєся. Біс би вам голови поскручував! Руки, песі сини, позакладали на черева, повбиралися та й си походжують помежи ямами, дивляться, як ся мир християнський мучить та мордує, на них роблячи! Ех, правдо, правдо, де ти на світочку діваєся? Ци ти припадком таки в тих нехристів у кишені не сидиш?..


^ 2. ПО ЗГОДІ


– Здоров був, Матію. Ага, Матій і не повернеся! Яка маночка горда! О, вже гадає, що по п’ятнадцять шісток денно тіщить, то вже й пан! Те-те! П’ятнадцять не п’ятнадцять, – а дванадцять і я дістану!

Ге, ге! Жиди – то, псяюхи, мудрі голови. Вони би, бачу, потрафили чоловіка до нитки обібрати, а він би ся й не постеріг! Ну, а моє ж нині яке? Хіба не то само? Та що, – пропало, – згодився за дванадцять, – стрібую за дванадцять робити. Лиш то мя лютить, – що ось, – сей головей по п’ятнадцять, а я лиш по дванадцять. Та й чому? Хіба я слабший від нього? Хіба він ліпше робить? Бодай так!

Але ж бо-о! Приходжу до жида. «Цього хоцєсь, Ггиню?» «А нічо», – кажу. «Ну, а цього-сь пгийсьов?» – «Так і так, – кажу, – хтів би-м робити в ямі». – «Ню, добге! – каже. – Гоби, – каже, – в ямі». – «А почому дасте?» – питаю. «Ню, по тому, по цьому й дгугим, – по дванадцять сюсток». – «Ігій на вас, – кажу я, – по яких дванадцять? А отже ж по п’ятнадцять, виджу, роблять!» – «Хто гоблять? Де гоблять?» – питає жид. «А он Матій, – кажу, – мій краян, – кажу, – по п’ятнадцять бере». – «Який Матій? Сцьо за Матій?» – питає жид. «Ну, та Матій, – кажу, – із нашого села, – он ту – п’ята яма від вашої крайної. Казав, – по п’ятнадцять, – каже, – беру». – «Я ні знаю ніякого Матій! – каже жид. – Воно, мусить, бгехав! Усі по дванадцять гоблять, – не по п’ятнадцять. Воно, мусить, Матій хвалився пегед тобов».

Ну, і дій же ж з ним що хочеш! Як ся затяв, – ані руш від дванадцяти шісток. Та що ж було робити? «Ню, – каже жидюга, – як ні хоцєсь по дванадцять, – то ні йди! Я тя ні пгу! Кгути когбов, – по вісім плацю!»

Крути корбов по вісім, – або по дванадцять у яму лізь! Лишенько моє! А корбов мені страх як не хочеся крутити! За тих вісім неділь, що-м нев крутив, – то вже ми ся видить, що ми ся день і ніч голова крутить, і світ ся крутить, і всьо. Та де ж бо, – нічо, лиш крути та крути, обертай та обертай!

«Та що, – гадаю собі. – Робити треба, ци сюд, ци туд». Ось я й пристав і на дванадцять шісток. Най тя тягар тяжкий укриє! Давися тими трома шістками!

А він-таки, – що то жид, собака! – збрехав! Усі беруть по п’ятнадцять шісток. Одурив мя, нехрист, – дур би му ся голови ймив! А я аж з полудня розпитав. Тепер уже ніколи й другого місця шукати, – позамикані канцелярії! Ну, – але то остатний і послідний раз ти так мене ймив!..


^ 3. ПО ХАПАТНІ


Чорт бери того брехуна! Ото ми дурника найшов! Ха, ха, ха!

«Не лізь, – каже, – Гриню, у яму, – там задуха, – не вилізеш живий». – «А як же ти живий вилазиш?» – питаю його. «Е, я що іншого! Я привик», – каже Матій. «Ну, а заким єсь іще привик, то що?» – «Та що, – каже він до мене, – ти питай не питай, будеш видіти!» А ще крім того! «Погди, як тобі страшно буде самому під землев! У такій глибині! Ех, то ти ся буде, небоженьку, рідна бабуня привиджувати!»

Ха, ха, ха! Дурисвіт, не Матій! Нібито, – каже, – нікого нема над мене! Що я витримаю, – то не ваша сила! Угу на тебе, чудо чудне!

А ще мене допитує, як хлопчика якого! «А ци вмієш ти штольню копати? А ци вмієш ти платовці класти? А ци вмієш ти сесе? А ци вмієш ти тото?» Цураха на тебе! Якби я вже й світу ніколи не видав! А я дома сам і шопу ставив, і комірку пересипав, – майстрив не раз, та й не десять! А оно гадає, погане, що вже, крім нього, ніхто більше нічого не втне!

Еге-ге! Та-бо ту направду дивні звичаї у тих ріпників! А дивіть, – з яков парадов они мене нині принімали межи себе! Хто би гадав, що вни, чорти, таку комедію вміють строїти?.. Ха, ха, ха!

Як ся дізнали, що я вже в ямі роблю, – так зараз мене обступили, що твоє гайвороння. «А, коли так, то треба тебе посвятити, до ріпницького кружка приняти! Гей, до Кирницького!»

Прийшли ми, – мусив я кликати п’ять кварт горівки для всеї кумпанії. Що було робити? Випили. «Ну, тепер, – кажуть, – треба тебе охрестити, небоже!» – «Як охрестити?» – питаю я. «Е, ти надто цікавий, – посивієш, як усьо пізнаси! Давайте хустки, шмати якої!» Подали. «Сюда ходи!» – каже Матій. Я підійшов, – а він яковось шматов зав’язав ми очі. Фу, душно, ледве дихаю, – та що врадиш? «Клякай на коліна!» Я прикляв. «Що ти за єден?» – кричить до мене Матій. Якийсь другий шепнув ми: «Говори: ріпник!» – «Ріпник!» – кажу я. «Що ти за єден?» – знов питає. «Ріпник!» – «Що ти за єден?» – «Ріпник!» – «Брешеш, дурню! – гукнуло з десять їх. – Де ж ти на ріпника подабаєш? Ось, – тепер ажень, – то вже яко-тако!» Та й за тим словом якийсь драбуга жбух мені чимось густим на голову. Господи! А то що! Я зірвався, як окропом попарений. А они всі в сміх та в регіт. Я вже лютий, – хустку зриваю, – ба, ба, ба, – а ту кип’ячка геть долі мнов тече. І сорочка біла, і руки, і волосє, – і всьо, всьо, мов з комина виняв.

– А ви пошаліли ци поцапіли? – кричу я олючений. А вни регочуться ще дужче.

– Ну, тепер ти вже достоту ріпник! Вже охрещений як треба. Гей, пане Кирницький, – горівки, пива сюда! Обмити нового товариша! Ха, ха, ха!


^ 4. ДИВНИЙ СОН


Погди-но! Погди-но! Що то такого мені ся плело сеї ночі? А знаю, що щось дуже страшного. Тьфу, отак ми ся на пам’яті меле, – а пригадати ані руш. Ци-м ся на вікна подивив, устаючи? Ні?.. Ага, ага, нагадав, – бігме, нагадав!

От, десь я ніби стою над ямов та й дивлюся геть удолину у глибінь. А глибінь же то така якась безмірна, така темна, що мені аж лячно. А ту мене вже оперізують линвов і попід пахи, і в поясі, – я стаю в кибель... «Ну», – кличе якийсь голос (а хто його знає, відки він!). Корба лишень гур-гур-гур! Дивлюся, – а се я лечу на спід, у глибінь, та так поволеньки, так поволеньки, – лиш троха ся колишу у повітрю.

А надо мнов і передо мнов, круг мене усюди і підо мнов усе ясніше, ширше, простірніше. Дихати легко, свобідно. І сопуху нафтового й капинки не чути. Нічо. Дивлюся, – а я вже стою серед якоїсь луки зеленої. Запашні цвіти круг мене і трава висока, мотилі літають, пчоли жужжать по цвітах, і сверщки цвірінькочуть, і жовтогрудки колишуться на вершечках бадилля. Любо, простірно, весело. Сонічко гріє з погідного неба. Я так би рад іти кудись, далеко, швидко, – та не можу. Подивлюся на себе, – а на мні тота ж сама воском і кип’ячкою замурзана линва, що мя нев опутали, коли-м спускався в яму. Я так силуюся скинути єї з себе, так ся силую, так ся мучу, – ні, не мож.

Аж ту десь-відкись узялася при мені якась жінка. Така вна здорова, розкішна, – лиш чогось невесела.

– Ну, що, – повідає до мене, – як ти ся подобала наша сторона?

– А як, – кажу, – ладна сторона, – лука хороша, трава буйна, ладна.

– А видиш, – каже она, – а тобі ту добре?

– Та добре би було, – кажу, – коби-м лиш міг рушатися. А то ось, – дивіть, – що ся мучу, моцую, – ані руш мотузів поганих із себе зверечи.

– А знаєш ти, – питає, – що то таке на тобі, – тоті шнури?

– Ну, – кажу, – шнури, линви! Або хіба що?

– Дурний ти, – каже, – та й не знаєш? Сліпий ти, та й не видиш! То, небоже, – жидівські руки, жидівська хитрість, що тебе обпутала. От дивися, – ту тепер пусто скрізь, – а перше ту людей багато бувало. А знаєш, де вни тепер?

– Ні, – кажу, – не знаю.

– Ну, то ходи за мнов, – я ти вкажу.

Я пішов за нев. Уже якось і своїх пут не чую. Іду. Дивлюся, – а мені перед самими ногами яма: така глибока, темна, страшна, що мені аж мороз пройшов по цілім тілі. А з тої ями таким сопухом б’є, що Господи, – і витримати годі.

– Ту они, – сказала жінка до мене, – та вже тепер якось гнівно. Я ще пуще перепудився.

– А знаєш ти, хто їх ту спакував? – питає вона.

– Ні, не знаю.

– Я.

– Ви? А хто ж ви? – спитав я.

– То ти мене не знаєш? Ну, то знай же! Я – Задуха! А знаєш ти, хто тепер піде в тоту западню?

– Ні, – кажу я, – не знаю. – А ту сам дрижу, як осиковий листок.

– Ти підеш! – крикнула она і пхнула мене з цілої сили в яму.

– Боже! – крикнув я, падучи, – і збудився. Пек ти, маро, оссина ти! І Христос його знає, що оно таке значить той сон?..


^ 5. У ГЛИБІНЬ!


Ну, зав’язуй же тоту линву борше! А моцно, небоже, – бо як ся урву та впаду, то безголов’є твоє!

Ну, чого ж ся смієш, – ти, тумане якийсь? Волів би-сь посмотрити, ци млинок у порядку, ци добре дує? А дротяна ліхтарня де? Хіба гадаєш, що в мене котячі очі, що й без ліхтарні буду видіти в такій глибині? (А й справді, – глибінь, що Господи! Волосє їжиться, як погляну в спід! Бррру! А як темно! А який сопух відтам б’є! Пречиста матінко, поможи! Коби йно раз, – потім чоловік увикне!).

Ну, тумане якийсь! Пощо корбу розкручуєш? Хіба не видиш, що я ще на березі стою. Дай же ми в кибель добре стати, – не квапся! Подай сюда дзюбак! А риль ось, – добре! Сокиру і долото тре буде в руки взяти! Ну, – тепер! А поволі розкручуй, – чуєш? поволі! А як задзвоню, то аби-сь витягав живо! (Хто знає, що з чоловіком може статися? Скоро що, зараз буду дзвонити! Чорт бери тоту линву! Яка пся пара тонка. А я хлопець не легкий: ану, як ся увірве до пів’ями? Ех, таже Іван тяжчий, а під ним не вривалася!). Ну, з Богом! Розкручуй!

Ууу! Як я колишуся! Де, що, як, що зо мнов? Темно ми в очох, – цімбринє ями, чого вно крутиться довкола, – пощо так прудко догори летить?.. А там що нагорі? Ци корба зап’яла, ци що, що мя не спускають удолину?.. Чому се ту вітер з ями віє, а наверха го не чути?.. Господи, – як темно, – як страшно! А де тото дно? Нічого... нічого! Лиш пітьма, – і сопух! А який сопух густий. Як тяжко дихати!.. І чому они не млинкують вітер сюда?.. У, який вітер здолу, – який вітер, – як усьо крутиться, летить... Правду казав Матій – страшно!.. Де я? Вже так довго лечу, – а дна ще нема! Та й уже ся й тота ліхтарня світить. Де дно? Боже мій, они брехали, – се неправда, що яма лиш на п’ятдесят сажень глибока. Тадже я вже за той час ізо чверть милі улетів!.. Ох, як серце у груди товчеся! Що ся зо мнов стане? Тадже як ся зачну дусити, то заким мя витягнуть, десять разів духа дам!.. Матінко пречиста, – рятуй мене! Святий отче Николаю, – не дай загибати!.. Ні, ні! Я лечу! А як скоро! Дух у мні запирає!.. Кров жбухає до голови... І ще дна нема. Лиш цімбрини та й цімбрини! А що, якби віск напер на них з боків, потрощив і звалив ми згори на голову?.. Адже вже не єдному так сталося. Адже з нашого села Сень Яцишин так згиб. На камуз го роздавило... Боже святий, не дай грішній душі загибати!

А се що зо мнов? Лечу ще? Бачу, – ні вже... Посвітити… Ні, я на дні! Ах, слава тобі Господи! Ось і оно, – дно, дно!

Йой, яка височінь надо мною. Мороз по мні проходить!.. А то що? Там ніч уже? Якесь небо темне... Ба, ци то свічки, ци направду звізди на небі видно?.. А вно ще рано було, як я спускався! Чому там звізди видати? А може, то так привиджуєсь?.. Пек ти, маро!..


^ 6. У ШТОЛЬНІ


Як ту тісно! Як ту темно, душно, лячно!..

Моя дротянка, немов привалена пітьмою, – ледве-ледве блимає. А се що за темні челюсті, ніби вхід у лисову яму?.. Ци тото ж тота штольня?.. А як ту в ню влізти, – а робити в ній?.. Господи, та ту прийде чоловікові згорбатіти, ще заким ми сопух дух запре!..

Е, ні! Всередині она ширша троха. А во, – якось зачинаю привикати до тої пітьми. Бігме, у чоловіка гейби котячі очі відростають. О, ту ще, видно, Іван позавчора копав. Ту би, бачу, й мені ставати. Гм, а не знати, ци прудко віск ся добуде?..

Гм, при роботі оно не буде так лячно. Треба пильно бити, – хоть, бігме, для такого собаки-жида не варто би й раз оскарбом дзюбнути. Най знає, як бідному робітникові уривати платню! Але оно, бачу, таки для мене ліпше буде – рушатися. Лиш тяжко дуже, – душно, – ох, дуже душно!.. Та й чому они там, тумани, ліпше згори не млинкують?..

Який той Матій дурний – а хвалько!.. Ци вмію платовці в’язати? Ех, ти, дураку якийсь! Цікавий я, чиї ліпше зв’язані: ци ось тоті мої, ци твої? Ану, покажи ми таку силу, щоби тото в’язанє розірвала!..

А як він мене страшив! Хтось би гадав, що ось-ось напуджуся! А я ту ось, як у своїй хаті... (Лиш тяжко якось!.. Гм! І мороз чогось часами поза плечі подирає. Але то байки!).

Ану, ти, дзюбаку! У тебе дзюб острий, у тебе зуб залізний, як у тої яги-баби... (Чому они ліпше не млинкують, – мені щораз тяжче!..). Ану, небоже, покажи свою штуку! Раз-два-три! Бумм!.. А се що так загуділо?.. Тадже перше як єм дзюбав, то так, як у подушку. Глухо було! А тепер загуділо, мов із порожної бочки. Ану ще раз. Гудить, – ще дужче гудить. Що се таке?.. (Угу, се, бачу, мені в ухах чогось шумить! Се нічо. Причулося. Але чого тото серце мов молотом у груди ковть-ковть-ковть?.. А кров – сам чую, як ми до голови жбухає...).

Ні, то нічо. Ось ту треба ще прокопати на локоть, – відтак буду ладити другий вінець платівок. Як дивно тота сокира блищить до моєї лампи! Гей жива, нужда, – ніби всміхаєся, – против мене наставляє свій залізний зуб. Тьфу, маро, щезай!..

А тій дилині що? Ци і вна дуднить? Ци вна стогне, мов конаючий?.. Як ту дивно, у тій штольні!.. Саме так виглядала тота яма, що мя в ню нині крізь сон тручала тота Задуха. Задуха!!.. А що? Може, се й направду жінка така, що дусить ріпників? А може, я докопуюся до єї підземного царства, – та тому так стіна дуднить?..

Боже! Що то такого? Хтось ніби холодною рукою хопив мя за шию! Хочу обернутися: не мож! Хочу зірватися: не мож! Не мож, не мож!..

– Хто ту?.. Ох, се ти? Чого хочеш від мене?.. Задухо, чого хочеш... від мене...

………………………………………………………………………………

Дзінь-дзінь-дзінь! Рятуйте! Рятуйте! Дзінь-дзінь-дзінь! Рятуйте!

………………………………………………………………………………...


^ 7. ЗАДУХА І ЇЇ ЦАРСТВО


Цілий тиждень! Боже святий, – а мені ся бачило, що й доби нема! А де я бував, що видав! Вік би-м цілий розповідав, а всього би-м не проповів! І що тото: ци снило ми ся, ци й направду я літав тамтуди, – того вже не скажу! Мені ся доконче здає, що вно направду. Бо ось, так єм мере всьо видів, як от вас ту виджу. Ну, а ви говорите, що мене витягли зімлілого, неживого, то-то... А відтак, – кажете, – як мя відтерли, то я цілий тиждень у горячці лежав? Угу, – диво дивне, та й годі. Матію, чому ти не сядеш? Сідай ось ту, – а ти, Марунько, ближче, ту, коло мене! Так. Я вам розповім, що я бачив.

Ви знаєте, як я спустився в яму. Ну, страшно було спочатку, троха потяжко, – але то байки. Я зачав копати; платовці поклав, – коплю. Мені все тяжче, – все щось ніби на груди налягає, – але я й сам не знаю, що оно таке. Звиваюся, роблю, – а мені пригадуються всілякі мари, байки, що-м ся наслухав змалу, – далі набилилася на гадку й Задуха, – ніби така жінка, ци що... Она ми ся снила саме тої ночі. Ледве я о ній нагадав, аж ту чую, – о, – мере чую: мене щось лап за шию, – та таков холоднов руков, таков холоднов, що крига. Я одеревів увесь. Чую, що ся силую обернути, – а не можу. Якось, якось я повернув головов. Господи ласкавий, – она сама, Задуха, стоїть передо мнов. І така самісінька, яку-м видів у сні. Повідає до мене, так якось гнівно, уривисто:

– Чого тобі ту треба?

Я залякся до смерті. Ні слова не можу сказати.

– Ци тобі мало того, що-м ти показувала сеї ночі? Тямиш? Я ти ще дарувала тогди, – але тепер пропало! Вже пізно! Ти мій!

Я чув, як моя рука напружалася судорожно, щоби хватити шнурок від дзвінка, що туй коло мене телімбався. Але годі було, я був мов скований. Чув-єм також, що силуюся кричати: «Рятуйте!», але голос замер ми в горлі. Щось давило мя в груди, – ніби камінь тяжкий, ніби щось такого.

– Ні, небоже, – каже Задуха, – ти й не силуйся. Шкода праці! Хто раз попався в мої руки, того вже не пущу ніколи! Ходи зо мнов!

Она взяла мене на руки і понесла.

Мені стало якось ніби легше. Я оглянувся свобідніше довкола.

«Що за диво! – гадаю собі. – Ту, де я ось недавно йно два-три рази дзюбаком дзюбнув, – тепер така широка яма, що пара волів як ніщо крізь ню пройде!»

А вна простісінько несе мене в тоту яму. Темно, холодно... Летимо, летимо довгий час. Тихо всюди. Я якось зібрався на смілість і питаю:

– Куди ви мя несете?

Она нічо. Знов мовчимо. Далі питає:

– А багато тобі літ?

– Двадцять і три, – кажу.

– А є в тебе отець-мати?

– Є, – кажу.

– А багаті вни, маючі?

– Ні, – кажу. – Тадже ж я б не пішов був у тото пекло, коли б не нужда та не потріб. А то, знаєте, чоловік жити хоче, будь оно яке-будь – тото житя нужденне!

– Ага, – каже она. – То тобі ся жити хоче?

– А кому ж би ся не хтіло? Хоче.

– І дуже ти жаль за житям?

– Як же ж не жаль? – кажу я. – У біді виріс, з біди й сюди пішов, – коли ж я мав нажитися? А так, гадав, – прироблю деякий крейцарище та чень де ся оженю, – ну, може, ласка Божа, чоловік не буде вже так бідити.

– Ага, – повідає она. – Так, так.

Знов замовкла.

– Ну, – каже згоді, – пропало. Тепер ти в моїх руках. Ходи, я ти покажу своє царство.

І понесла мене на воздухах, та так прудко, що мені аж голова завернулася. Дивлюся, – аж ось передо мнов лука цвітиста, широка. Тота сама, що-м у сні бачив. Пагірки невеличкі, – поля на них, ниви покриті житом. Ясно, весело, тепло, аж серце в груді відживає.

– Ци се ваше царство? – питаю.

– Ні, – каже она, – то моєї старшої сестри царство. Єго оглянем опісля. Моє царство ось ту.

Ми надлетіли над глибоченну темну яму, – саме таку, як я в сні бачив. Сопух густим чорним стовпом бовдурився з неї. Але що найстрашніше, – з тої ями чутно було такий крик, плач і завід, немов там у муках конають тисячі людей.

– Що там такого? – питаю, здригнувши.

– Лізь, побачиш! – каже она. – Се моє царство!

І понесла мене в темну, відразливу глибінь.


^ 8. ДОЛЯ РІПНИКІВ


Я очутився, треба вам знати, у такій якійсь страшенній западні, що не то, аби-м зроду коли бачив, але й у сні подібної не видав. Зразу нічо, лиш тьма-тьменна доокола. Лиш крики якісь, і писк, і виск, аж мороз по тілі пробирає. Далі провиджую троха. Призираюся... Що такого? Нібито штольня така, темна, тісна а далека, – ніби щось такого. А людей повно, – а всьо ріпники. І всі они такі чорні на лицях, і такі нужденні, і такі аж страшні з виду. Той з рискалем блудить, той з мотиков, тамтой з оскарбом. Усі снуються, повзають – ніби чогось шукають.

– Чого вни шукають? – спитав я Задуху, що стояла побіч мене.

– Дивися, – будеш знати, – сказала она.

Аж ось туй недалеко мене крик розлягся. Приглядаюся ближче. Ріпник. І чого він так заводить? Я вдивлююся в нього ще ліпше... Господи! Що йому таке? Права рука і права нога в нього потрощені на камуз. Кров обстала, кістки подрухотані стирчать. А він штильгукає та все кричить: «Віддай ми моє здоровлє, – окаяннику, жиде! Возьми собі тоту прокляту заробленину! Возьми си мої гроші кроваві, – всьо возьми! Лиш віддай ми моє здоровлє! В мене діти дрібні! Без руки не зароблю на них! Моя хата далеко! Без ноги не зайду до неї!».

Я окаменів, прислухаючися тому зойкові.

– Що йому такого? – спитав я.

– Нічо, – сказала Задуха. – Робив два місяці в ямі, а перед виплатою жид, ніби ненавмисно, пустив на нього дилину згори. Ну, попався в мої руки.

Я не дослухав єї бесіди. Другий голос обізвався близ мене. Се дитеня малесеньке повзло по землі. Ледве-м доглянув. Повзе, бідне, – а все пищить: «Ма-ма! ма-ма!.. папи!..»

Я здригнув.

– А тото біднятко? Що з ним? – питаю.

Задуха озирнулася.

– Про дитину питаєш? Е, та їх ту в мене тисячі! Або що? Голод, і холод, і недуги, і всілякі способи дають їх в мої руки!

Господи! Тепер я ще ліпше провидів. Що ту людей у тій пропасті! Що парубків, дівчат, жінок, діточок маленьких! Мати Божа! А кождому приглянься, то аж ляк перейме, лице страшно змарніле від недуги й голоду, – там обпухле тіло, мов у топельника (– І немало їх ту тоне! – замітила она. – Бачиш, ями, котра пуста, такі й стоять отвором, – води наплине, – ну, а впасти ци сяк, ци так що за штука?), другі знов чорні і страшні, як головні на огнищі. (– Ну, – каже Задуха, – і огонь ми не раз багато послужив, – чому ні! Аби лиш до ями ввірвався! Там він дома!).

І страшно, і жаль стало мені тих людей.

– Так се, – кажу, – всі тоті люди в ямах погибли?

– Аякже.

– І багато ж їх ту?

– А, сам бачиш, що не мало. Та й то ще не всі, ходи дальше!

Ми полинули тов штольнев. Штольня ширшала перед нами, – а все ж таки духота була страшенна. Нараз ми остановилися. Знов я придивлююся. А се що такого? На землі, кілько оком засягнеш, – усюди люди лежать, – а найбільше парубки, молоді, статні, мов яворі розкішні. Лежать за покотом, густо, – коло них оскарби та рискалі. Лиця сині, кулаки зціплені, очі широко отворені.

– Що з ними? – питаю я.

– А що ж? Се тоті, що подусилися в ямах. Правда, їх багатенько? Ци як ти гадаєш?..

Она всміхнулася, – та так якось страшно, що я весь здригнув.

– А що? Бачу, тобі не дуже приємно в моїм царстві? А знаєш, – ту, між ними, ось уже й тобі місце готове було. Але я ласкава на тебе, небоже. Не одного з ось тих я взяла, скоро перший раз уліз у яму. А на тебе маю милосердє. Ще тя той раз пущу. Але як скоро би-сь поважився другий раз, – то всьо пропало.

В мене аж зуби зо страху задзеленькотіли.

– А одже ж, – кажу, – Матій день у день у ямі, а йому нічого.

– На нього он тут готове місце. Не забавиться, небоже, – прийде й він.

Я одебелів, – просити зачав, – бігме, Матію, – аж плакав, так просив... Ні та й ні.

– Дай, – каже, – спокій! Не я ту маю до розказу. Є вищі від мене, – їх слухаю. Але от, щоби ти не гадав, що се вже ти бачив ціле моє царство, – то я тобі покажу більше.

– То се ще не ціле? – скрикнув я в розпуці. Оглянувся назад... Боже моцний! Далеко, далеко тягнеся проклята штольня. Покалічені страшилища, потоплені, голодом, стужею, огньом, хитростю і всякими штуками поморені ріпники наповняли єї. І се ще не всі! Мені затьмилося в голові. Я неначе в обморік попав.


^ 9. ЖИТТЯ РІПНИКІВ


– Ну, дивися і знай! – заговорила мені Задуха грімко над ухом. Я схопився. Кругом темно. Якийсь холод протягає. Я дивлюся, – а се я вже наверха, в Бориславі. Так, то Борислав!

– Ну, що? – питає она. – Видиш? Пізнаєш, де ми?

– Пізнаю, – кажу. – Ми вже наверха, не в ямі.

– А видиш! І ту моя власть велика. Ходи. Я ти покажу.

Ми ввійшли в якусь ніби хату, ніби шопу величезну. Крізь діряві стіни тягло холодом. Земля сира, мокровата під ногами. На землі одно при другім тьма-тьменна людей. Не одного я видав давніше ци то при корбі або при млинку, ци то при вибиранню воску або при магазині, ци де-будь. Їх правдиві ріпники, що в яму лазять, не поважають ні крихти, дивляться на них згори і величають «капцанами». Було ту немало дівчат і хлопців, немало старих бабусь і дідів, – усякі люди були. Они спали всуміш. Часом декотре крикне крізь сон, – то знов друге довго закашлявсь.

Довго ми дивилися на них. Далі Задуха перша промовила:

– Видиш, – кілько їх? Они всі мої!

– Боже мій! – скрикнув я. – Всім їм ту загибати!

– Не скорше, то пізніше. Коли хто до сіней увійшов, – то вже й до хати треба. Се мої сіни. Але хіба ж они роблять, – не зароблюють нічого, ци що? Ось, бачу, сесь старенький дуже щось стогне і крушняєсь, – та, бач, поприлягали му руки: не може встати. Він лишень до завтра ту забавить. Але що він? І других немало... Не подовжать ту. Всіх заберу до себе. Ти кажеш: хіба дурно роблять? Я ти кажу, що ще гірше, ніж дурно! Не тілько здоровля і сили они ту пророблять (а ти й сам здоров знаєш, що й єї пророблять немало, – от хоть би й при корбі!), – кілько стратять саме за свою заробленину.

– А то як? Чому так? – почав я допитувати.

– Ну, хіба не видиш, як они ту сплять? Земля сира, холодно, душно. Як гадаєш, – довго ту чоловік здоров буде?

Що й казати на таке? Не то чоловік, а й худобина в такі норі швидко на нінащо зведеся.

– Слухай, як дишуть! – сказала она. – Половина їх уже має сухоти, – ніякий лікар не вирве їх мені! А ще ж, – сам здоров знаєш, – за сей нічліг они мусять гарненько платити із своєї заробленини! Ось розрахуй. Тоті, що віск вибирають, і тоті, що при магазинах, беруть денно по шістдесят, а тоті, що при корбі, по вісімдесят крейцарів. Так, ци ні?

– А так, – кажу я.

– Ну, виплата тижнева. На тиждень винесе заробленина у одних три ринські і шістдесят кр[ейцарів], у других штири й вісімдесят. Так, ци ні?

– Та вже ж не як, – відказав я.

– А видиш! Ну, а за їду кілько ж платять тижнево? Щонайменше по тридцять крейцарів денно, – за сім день винесе два ринські і шістка. Нічліг, хоть і от який нужденний (а ліпшого, – сам здоров знаєш, – ту не допитати), по шістці від ночі, – на тиждень сімдесят крейцарів. Так?

– Та так.

– Ну, відрахуй же тото всьо, ци много ся лишить?

– Та я, – кажу, – знаю добре той рахунок. Не раз ми він ся дав узнаки. У магазинників лишиться вісім шісток, а у корбових два ринські.

– Ну, як гадаєш, – ци то не дарма робота, – тиждень мучитися у такім пеклі за вісім шісток?

Тоті слова були якісь такі й погрізні і жалісні, що я став і не знав уже, що й казати.

– Ба, погди, – почала она знов. – Я числила 30 кр[ейцарів] денно на їду. А яка то їда? Сам бачиш, – хліб ту дорогий, дорожчий, як де. Жидова бачить, що миру багато, то й тягне. За 20 кр[ейцарів] на день ніщо одному хліба. Ну, а схоти він увечір після тяженької утоми випити порцію горівки, – схоти бодай два-три рази на тиждень з’їсти щось теплого, – та й уже й по грошах. Звісно, самим хлібом, – а ще таким, який ту продають, – не продихаєш. Ну, що ж – видиш тепер, за що тоті люди роблять? За одно пропитанє, та й то за нужденне! Та й ще за ось які нічліги. Ци то заробок? Ци то житє?

– Ба, – сказав я по хвилі, – то магазинники так, – а все ж корбові таки можуть щось-дещось зложити. Адже їм щотиждень лишаєся чистого зарібку два ринські.

– Погди, небоже! – сказала вона. – А одже й ти робив при корбі вісім неділь. Ну, скажи, – багато ти наскладав? А ти прецінь повинен дотепер мати вже 16 р[инських]. Де вни?

Мені, – Богом а правдою сказавши, встидно стало.

– Ба, – кажу, – от чоловік то сяк, то так, – та й якось пропустив. Нема. Спочатку жид давав потрошка, денно, – кілько було треба. Ну, дасть там на день там п’ять шісток, – а дасть і вісім, – все ся мине. Знаєте, то се чоловікові до сподоби припаде, то те, – ну, купи. А відтак жида десь не було. Щось тиждень приходилося брати на довг у Кирницького. Прийшла виплата, – пішли усі гроші за довг, – ще й не стало. І так, видите, якось годі прийти до крейцара.

– А, видиш, – сказала она, – куди оно йде! І ти гадаєш, що то лиш тобі одному так? Ні, небоженьку! Нікотрий не має складаного крейцара. Давніше ще лучалися такі, але не тепер. Пізналися жиди на тім, що як ся ріпники позапомагають їх зарібком, загосподарюють дома гарненько, то нікому буде тутка робити на них. Они волять, щоби ви оставали в бідності, бо тогди в робітниках не буде недостачі, – тогди й їм ще друга користь: більше робітників – они менше платять! Натиснеся люду багато, – ну, они платню знижають. Нанімайся по тілько, – більше не дам. А не хочеш, – як хочеш. Людей багато. Найдуться такі, що схочуть. А ти йдеш від одного до другого, і всюди то само. Ну, і приходить тобі хоч голіруч о голоді вертати, хоч наніматися за тілько, кілько дають. Видиш, – головна річ то, що всі з собов у змові. «Насамперед, – повідають, – так зробім, щоби ріпники не могли призбирати більше грошей, щоби не могли ніколи вийти з бідності!» Ось они позаводили шинків без ліку, стали ошукувати вас усілякими способами, виплачувати потрошка, давати на довг, а відтак більше брати, ніж ви надовжили. Що більше! Хліба стали менше довозити, – його ціна підскочила. За нічліг казали платити по 10 кр[ейцарів] (а перше платили по 5), – і так ось, як бачиш, довели до свого. Тепер усі ви в їх руках. Села бідні і бідніють що раз, то дужче, бо й там орендарі та другі п’явки не сплять. Робітників плине у Борислав що раз, то більше. От они й плату зменшують. А всьо то їм у кишеню, як сам бачиш.

– Господи небесний! – аж скрикнув я, почувши тото. – А в нас ніхто й не погадає, що оно так може бути! Нужда що раз, то більша. «Ну, – кажуть, – карає нас Господь милосердний за гріхи наші». А вно ось куди йде.

– Туди оно йде, туди! Ви, дурні, гадаєте: «От піду, зароблю в Бориславі, – запоможуся!» Ех, голови недогадливі! Як коли б жидівські руки вас могли запомочи! Ні, не поміч, а загибель жде ту на вас! Бо зваж іще й то! Всі робучі руки з селів ідуть сюда. Ну, конечно, і поле нікому гаразд обробити, і ґаздівства допантрувати. Значить, – ти ту тратиш здоровлє пусто та дурно, а дома за той час усьо йде ніворотом!

– І се правда, і се правда! Господи милосердний! Пропаща година! – сказав я. – Ну, а нема ж ніякої ради на тото? Нема способу, щоби вимотатися із тої сіті поганої?

Она замовкла і мовчала довгу хвилю.


^ 10. ТРИ СПОСОБИ


– Є способи, – сказала вкінець. – Є три способи, небоже. Але я не можу ти їх сказати. Не моя власть. Думай сам, гадай, – може, й догадаєшся. Я ти ще лиш одно скажу. Не надійся, що «дасть Бог, ліпше буде!». От видиш, – перше тоті, що в ямах робили, брали по п’ятнадцять шісток. Тепер і їх намножилося. Не питають на смерть, на небезпеченство. Лізуть. От жиди вже й їм плату знизили, – три шістки урвали.

– Хіба не лиш мені одному? – спитав я.

– Тобі першому, – тепер уже всім. У них така змова. Що один, то й усі! Утікай же відси, небоже, – утікай! Тут тобі добра не діждати. І другим відраджуй.

– Ну, але де ж мені обернутися?

– Куда хочеш. Іди на службу – працюй. Мало й там добра, – та все ж принаймі для свого чоловіка робиш. Не запомагаєш ворога. А тепер мені час іти. Бувай здоров!

Она щезла, – я пробудився, – і, як бачите, очутився межи вами.

Ну, як же вам здаєся? Правда, – диво дивне. Але, бачиться, правда, коли ось і ви кажете, що вже всім вам платні урвали! Що ж будем починати? Ні, ти, Матію, не смійся! Гарячка ци не гарячка, – а все ж мені видиться, – тота Задуха, ци хто там она була, і слова не збрехала. Я тя не держу, – роби, як твоя воля, – але я би вже не поліз у яму, аби-сь ми не знати що давав. Волю по правді де в службу йти, – а ту не лишуся!

Лиш одно ми з диву не сходить. Що то за способи она думала? «Три, – каже, – способи! Гадай, може, й догадаєшся!» Та що, коли-бо чоловікові у голові ніби довбнев забив! Гадай! Силуйся, кілько хочеш, – нічо на гадку не йде! Доки вна до мене говорила, то ми ся все так виділо ясно та розумно, – а самому погадати ані руш! Ех, бідність наша, бідність! Чужі діти до шкіл ходили, а я мусив громадську череду пасти, щоби голодом не мліти!

– Що, Мариню? Чого така сумна сидиш? Йой, – як ти змарніла! А я перше й не додивився! А що? Ходім обоє відси! Най ся западе тота погань! Волимо й як бідувати, як маємо ту за нізащо здоровлє дороге тратити! А ви, товариші, що на тото? Задалися над тими трома способами? Гадайте, гадайте, в щасливу годину! Чень Бог допоможе стрясти з себе тоту недолю тяжку, – тоті жидівські пута!



* Твір разом з іншими оповіданнями – «Ріпник» та «Навернений грішник» – увійшов до циклу «Борислав. Картини з життя підгірського народу». У листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890 р. І. Франко писав: «…в 1877 р. почались образки п[ід] з[аголовком] «Борислав», котрі мали повний succes de scandal (тобто скандальний успіх. – М. Л.) серед галицької публіки»

Схожі:

На роботі* iconШаблон оформлення сторінки кафедри
Сучасні досягнення у науково-методичній, навчальній та виховній роботі кафедри(з фото). Для клінічних кафедр – досягнення у лікувальній...
На роботі* iconШаблон оформлення сторінки кафедри
Сучасні досягнення у науково-методичній, навчальній та виховній роботі кафедри(з фото). Для клінічних кафедр – досягнення у лікувальній...
На роботі* iconРектор Сумського державного
Списки на поселення від факультету у встановлений термін подаються начальнику врг за підписом заступника декана по роботі в гуртожитках,...
На роботі* iconРектор Сумського державного
Списки на поселення від факультету у встановлений термін подаються начальнику врг за підписом заступника декана по роботі в гуртожитках,...
На роботі* iconРозпорядження " 14 " 11 20 11 р. №188 /роз м. Київ Про поселення студентів факультету по роботі з іноземними студентами до гуртожитку
На підставі витягу з протоколу засідання комісії з поселення факультету по роботі з іноземними студентами Національного авіаційного...
На роботі* iconРозпорядження " 14 " 11 20 11 р. №189 /роз м. Київ Про поселення студентів факультету по роботі з іноземними студентами до гуртожитку
На підставі витягу з протоколу засідання комісії з поселення факультету по роботі з іноземними студентами Національного авіаційного...
На роботі* iconВ. В. Гуменна, фам, 2 курс Л. В. Галаєва, к е. н., доц. Національний університет Біоресурсів І природокористування України в роботі розглядається концепція
В роботі розглядається концепція управління економічними ризиками. Наведено загальну логічну схема управління ризиками незалежно...
На роботі* iconШановні колеги! Запрошуємо до участі у роботі Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції
Запрошуємо до участі у роботі Всеукраїнської науково-практичної Інтернет-конференції «Проблеми та перспективи розвитку менеджменту...
На роботі* icon«Сталий розвиток промисловості та суспільства» запрошує Вас взяти участь в її роботі. Конференція відбудеться з 22 по 25 травня 2013 р у Двнз «Криворізький національний університет»
Оргкомітет міжнародної науково-технічної конференції «Сталий розвиток промисловості та суспільства» запрошує Вас взяти участь в її...
На роботі* icon«Сталий розвиток промисловості та суспільства» запрошує Вас взяти участь в її роботі. Конференція відбудеться з 22 по 25 травня 2012 р у Двнз «Криворізький національний університет»
Оргкомітет міжнародної науково-технічної конференції «Сталий розвиток промисловості та суспільства» запрошує Вас взяти участь в її...
На роботі* icon«Сталий розвиток промисловості та суспільства» запрошує Вас взяти участь в її роботі. Конференція відбудеться з 22 по 25 травня 2012 р у Двнз «Криворізький національний університет»
Оргкомітет міжнародної науково-технічної конференції «Сталий розвиток промисловості та суспільства» запрошує Вас взяти участь в її...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи