Панталаха* icon

Панталаха*




НазваПанталаха*
Сторінка1/3
Дата23.06.2012
Розмір0.69 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3

ПАНТАЛАХА*


І


– Но, Панталяха, – мовив зчеська по-польськи, наполовину плаксивим, а наполовину насмішливим голосом директор в’язниці, – чи я ті не повідаль, щоб ти се не пориваль утікат. Відіш, цо ті з тего прішло! Досталес патдесат кіїв перед целим криміналом, достанеш кайданки і цели месец казенки та й годі. А тамтего паніче, цо ти му помугль утікнут, ми єго еще зловіме, не бойсе! І тего самего закоштує, цо і ти!

– Ей, бачу, того не буде! – мовив спокійно і рішуче Панталаха.

– Не буде! – запищав директор, прискакуючи до нього. – Як ти мі сміш так гадат? Откуд ти то віш, же не буде? А я ті повідам, же буде. Чекай ано! Ще тебе з казенки кажу в желєзах випровадіт на гоф, аби-с се подіваль, як го буду сольдаті прат кіяма. Не бойсе! Ми се не престрашиме, же он політицки вазен, же он вельки пан і вельки поляк! Ми му покажеме, же у нас є констітуце і ровноправност: цо Панталяха дусталь, то і Земеховски дустане. Як Буг над нама, дустане!

Панталаха не відповідав нічого, – стояв спокійно біля дверей тюремної канцелярії, з лицем, похиленим до долівки, і з незапримітним іронічним усміхом, що грав довкола його уст.

Се був мужчина середнього росту, підсадкуватий, але дуже сильно збудований і мускулистий, одягнений у звичайний арештантський мундур, себто в куртку з грубого сивого сукна, в такі ж шаровари і з такою ж шапкою в руці. На ногах мав арештантські, великі та безугарні деревляники. Лице було обголене і зеленкувато-жовте «від тюремних мурів», волосся на голові коротко обстрижене. Була се звичайна «злодійська, кримінальська» фігура. Лише в невеликих чорних очах горіли іскорки великої, невичерпаної енергії, впертості та невтомимої, вічно рухливої, хоч до низьких, злочинних речей оберненої думки, а довкола тонких і гарно викроєних уст грав напівіронічний, напівжартливий, гумористичний усміх, якого не міг прогнати навіть біль одержаних перед хвилею на тюремнім подвір’ї п’ятдесятьох київ.

Пан директор на хвилю перестав говорити проповідь і пильно, уважно оглянув постать злодюги, що стояв перед ним. Були давні знайомі. Панталаха в коротких відступах часу відсиджував уже, як сам висловлювався, «третю капітуляцію» по вісім літ за крадіжі, доконувані не раз з казочною зручністю, але звичайно також майже з дитинячою легкомисністю і з повним недбальством на замазання слідів злочину, так що по кождім такім учинку жандарми просто, як у дим, ішли до Панталахи, а сей звичайно й не думав відпиратися, лише хвалився «штукою», з якою вчинок був виконаний.

Про ті його штуки-дива говорено по всьому Поділлю, що було ареною його діяльності. Красти для самого зиску він уважав нечестю для своєї професії. Шукав перешкод, трудностей, які мусили б були відстрашити звичайного злодія. Конокрадством, що так поплачує на Поділлі задля близькості російської границі, він ніколи не бавився, – ніколи не крав коней зі стайні або з пасовиська. Натомість сам хвалився, що раз тільки в своїм житті «споганив пальці кінським стервом», укравши одному панові четверню з-перед самого носа, з карети насеред дороги. Угледів він свою жертву коло коршми на попасі, а бачачи, що ззаду до карети прив’язаний ремінним поясом тяжкий куфер, перерізав пояс ножиком і пішов наперед тою дорогою, куди мала їхати карета. І справді, карета швидко над’їхала: пан усередині, а на козлі фірман і льокай. Коли вже карета мала порівнятися з Панталахою, вдарило нараз заднє колесо о камінь на дорозі, пудло карети підскочило напруго, ремінь, що держав куфер, тріснув до решти, і куфер упав на дорогу.

– Пане, пане! – крикнув Панталаха, коли повіз минав його, а ті, що їхали в ньому, не завважили згуби куфера. – Ви щось загубили.

Повіз зупинився. Льокай зіскочив і побачив, що се впав куфер, досить великий і важкий.

– Що за чорт! – крикнув фірман. – Як він міг упасти? Адже ж я сам прив’язав його, як Бог приказав.

І зліз також, щоб оглянути ремені. Пан тим часом почав гніватись, сердитись і приневолювати до поспіху.

– Швидше, тумани, швидше! – кричав. – Не зав’язав один з другим ременя як слід і тепер розв’язався.

– Ні, прошу ясного пана, мовив фірман, надіймаючи капелюха, – то ремінь тріс. Я мовив ясному панові, що треба нового ременя. Тріс, як би його хто перерізав.

– Ну, то що ж тепер буде? – мовив пан.

– Мушу зішити. Маю при собі всьо, чого треба. Йди, Фільку, принеси куфер, я заразісінько буду готов.

– А ти, – крикнув пан до Панталахи, – потримай коні! Чого стоїш, як туман! Бачиш, що коні муха тне, не хочуть стояти спокійно.

– Служу ясному пану! – скрикнув Панталаха і скочив до коней. – Мій Боже, але ж бо ви, небожата, заплутались! Пррр! Стій, косю!

І за одним махом зробив порядок: повідпинав нашийники від дишля, а потім, обійшовши довкола, одною рукою вхопив за поводи, а другою так само швидко повідпинав орчики від штельваги, закинув їх одному задньому коневі на хребет, сам сів на другого і крикнув:

– Ну, пане, я вже готов! Бувайте здорові!

І заким пан та його слуги здужали зрозуміти, що се має значити, заким здужали відповідно крикнути з подиву й переполоху, вже Панталаха з четвернею був далеко. І заким слуги добігли до коршми та випросили в когось пару лихих шкап, щоб бігти в погоню за злодієм, уже злодія з кіньми й слід застиг. Лише пробігши якої півмилі, знайшли в рові коло дороги покинену упряж, крім поводів та кантариків. І невважаючи на найстаранніші пошукування, не віднайдено ані злодія, ані коней. Аж пізніше, при судовій розправі в цілком іншім ділі, той сам пан, що засідав між присяжними суддями, пізнав Панталаху, а сей добродушно признався до своєї штуки.

Та найбільше виробляв Панталаха з жидами. Не було в околиці багатого коршмаря, купця ані торговця, щоби колись не впав жертвою його промислу. Викрасти з контори пришрібовану вертгаймівську касу, витягти заспаному властителеві з-під подушки пачку банкнотів – такі й тим подібні штуки були Панталасі зовсім невдивовижу. Ніякий замук не міг остоятись перед його руками. Як фаховий і незвичайно здібний слюсар-самоук, він попросту мав пасію до відчинювання замків, дороблювання ключів, витрихів і тому подібних знарядів. Досі розповідають у Скалаті* забавну історію, як тамошні жиди по виході Панталахи з в’язниці за порадою рабина вислали до нього депутацію і взялися платити йому місячну пенсію по 30 ринських, аби лише жив собі спокійно й не робив їм шкоди. Панталаха приняв сю пропозицію і жив спокійно щось зо три місяці. Нарешті остогидло йому порядне життя, і раз перед торговим днем як забрався вночі на ринок, то повідмикав усі склепи і всі брами, повиймав із ляд усі дрібні гроші, мідяки та срібняки, та посіяв по ринку. Можна уявити собі, з яким криком і лементом повітали жиди той торговий день.

Всі ті історії знав добре директор в’язниці, і годі заперечити, що вони робили його подекуди навіть симпатичним сього налогового «майстра злодія», який зрештою в цілій тюрмі тішився незвичайною популярністю. При тім директор не міг жалуватися на Панталашине поводження в тюремних мурах: ані в казні, ані в «лабаторні» Панталаха ніколи не робив «субернації»; навпаки, навіть між іншими арештантами вмів удержувати спокій, а до всякої роботи, що потребувала зручності та дотепності, був незрівнянний. Одно лише було нещастя: від часу до часу любив зробити збитка властям, а головно – від часу до часу нападав на нього ґедз, і тоді ніщо не могло зупинити його перед раз у раз поновлюваними пробами втеки. Сидить, сидить спокійно три, чотири роки, і нараз якийсь біс приступить до нього, ні про що не думає, як тільки про втеку. Чи просити його, чи напоминати, чи карати, чи замикати до казенки** – ніщо не помагає. Раз утік із польової роботи, до якої доохресні державці наймають літом арештантів, – і відтоді вже не пускали його на роботу. Та незабаром утік другий раз, вмішавшися непізнаний між тих, що йшли на роботу. Кілька разів пробував перелізти через мур, що з одного боку замикав тюремне подвір’я, раз спустився по огневім мурі з даху на вулицю, а остатнім разом до спілки з якимсь Замєховським, політичним в’язнем і властителем дібр, утік, перебраний за поліціянта, просто брамою. Зловлено його по двох місяцях аж на румунській границі, а Замєховський пропав, як камінь у воду. З признань Панталахи виходило, що Замєховський давно вже за границею, десь у Франції або Швейцарії. Сього вже було забагато для прокуратори, і, крім звичайних дисциплінарних кар, Панталасі присуджено тепер дати в присутності всіх в’язнів 50 київ, які він власне одержав. Пригадуючи всі ті клопоти, які причинювала йому Панталашина втікацька манія, директор розжалобився і напівплаксивим голосом приговорював:

– Буйсе Бога, Панталяха, цо ти собе мисліш? Коли ти даси покуй тему утіканню? Вже ж ти єдинаст рази утікаль, і цо ті з тего пришльо? Не ліпше то одседет, цо ті присудено, і вийти собі спокоєне? Маш еште тего пульроку – просім те, не роб віце тего гльоупстві!

Блиснули очі в Панталахи при тих словах, випростувалася його скулена постать.

– Пане директоре, – мовив спокійно. – Ваша річ мене пильнувати, а моя річ утікати. Щоб я мав сидіти лиш один день, а сьогодні мені б трапилась нагода втекти, то втечу. Така вже моя натура.

Директор аж руки заломав.

– Но, слишітє, цо тен млюві! – обернувся він до стоячих довкола стражників та ключників. – І такему чоловікові я мам дават моральні науки! Я єму своє, а він мі своє! Слюхай, Панталяха, цо я ті еште повім. Ми тут маме наказ від пана надпрокуратора: як еште раз будеш утікаль, а побачимо тебе, то маме право стрілят до тебе, як до пса. Розуміш?

– Знаю се віддавна, – мовив спокійно Панталаха.

– Но, але я мислім, же ті се юж в тим пульроку не трафі оказія до утікані. Ід же тепер до казні та відпочинь по тіх дісейших кіях, а зейтра дустанеш кайданкі і бідеш мусіль переспацероватсе до казенкі.

Панталаха вклонився і вийшов, міцно зціпивши зуби при думці про казенку. За ним вийшов ключник.


II


Хвилю йшли мовчки довгим темним коридором, нарешті ключник, порівнявшися з Панталахою, мовив:

– Слухай, Панталаха, а чуєшся дуже слабим?

– Я? Від чого? – знехотя перепитав Панталаха.

– Від чого! Багателя! П’ятдесят буків дістав і ще питає від чого?

– Буків! – з презирством процідив Панталаха. – Що мені то значить! Не стілько я їх не раз діставав, та й не таких ваших цісарсько-королівських буків! Якби-то пан знав, що не один із нашої бранжі дістане, коли впаде в руки такої хлопської комісії, то тоді би пан знав, що значить «витримати». А се що? Ніби мене п’ятдесят блох укусило.

– Ей, Панталаха, Панталаха! – з щирим жалем мовив ключник. – Чи ти не боїшся Бога отак марнувати свій вік та свої сили? Дав тобі Бог здоровлє, дав тобі талант у руках, що, що очима побачиш, те руками зробиш, а ти пустився на крадіж, замість спокійно на хліб робити та Бога хвалити!

Панталаха довгим, допитливим зором зміряв ключника від ніг до голови. Се був одинокий тюремний ключник, у якім отся «собача служба» не вигасила до решти людського чуття. Острий у сповнюванні своїх обов’язків, поза їх обсягом був людяний, м’який і лагідний, як дитина, вмів бачити в арештанті чоловіка, рівного з ним, не раз зіпсованого, але частіше нещасливого. Арештанти не любили його за те, бо для них не був поблажливий, бо його не можна було підкупити, аби глядів крізь пальці на їх нічні пиятики та гри в карти, уряджувані в казнях. Коли мав нічну інспекцію, мусили всі спати в порядку; ані горівки в пухирі не приніс і крізь візитирку при помочі тростинової рурки не вілляв, ані картяної гри при свічці за заслоненою візитиркою не стерпів. Та зате, коли інші ключники та стражники, може, для замаскування своєї потаємної поблажливості, за яку арештанти мусили їм добре оплачуватися, прилюдно при властях поводилися з арештантами, як із собаками, били їх у лице і не озивалися до них інакше, як «ти, псе, злодюго!», то ключник Спориш поводився завсігди лагідно й людяно, а коли на якого арештанта найшла туга за свободою, він і потішив його, і лист додому написав, і відомість від свояків приніс, коли директор не допустив їх самих бачитися з в’язнем. «Спориш у службі собака, а поза службою чоловік», – такий був загальний суд арештантів про сього ключника. Тим-то й не диво, що більша часть їх не любила Спориша, бо мали аж надто багато нагоди входити з ним у колізії в часі службових годин, а натомість його людяні прикмети мало кому були доступні й потрібні. Та проте всі знали, що Споришеві можна довіритись, що в разі чого він найгарячіше обстане за арештантом чи то перед директором, чи й перед прокуратором й найлагідніше судить усякі дрібні проступки против острого домашнього порядку тюрми, хоч супроти арештантів сам його остро пильнує. І Панталаха знав наскрізь Спориша, тим-то щирі ключникові слова не обурили, ані не розсердили його. Він промовив лише, знов уперши очі в землю, і з деяким відтінком смутку в голосі:

– Пане Спориш! Знаю, що ви добрий чоловік і говорите мені се з доброго серця. Але прошу вас, дайте сьому спокій. Знаєте, як то у нас кажуть: ніхто не знає, де другого чобіт глодже, і що з воза впало, то пропало. Найліпше перестаньмо про се говорити.

– Як хочеш! – мовив Спориш. – Але я думав, що сьогодні, в такий тяжкий день, схочеш подумати про себе.

– Нібито я не думаю щодень і щогодини! Нібито мені в отсих проклятих мурах такий рай, що треба аж п’ятдесятьох буків, щоб я подумав про себе! Ей, пане Спориш, нібито ви розумний чоловік, а того не знаєте, що чоловік не втікає від колача, а від меча.

– Знаю се, знаю, – мовив Спориш, – але власне я хотів би, щоб ти не потребував більше втікати від того меча.

– Га, се вже як Бог дасть! – відмовив Панталаха і замовк.

Перейшли коридор і вийшли на подвір’я. Треба було перейти півперек того подвір’я і увійти в супротилежний, великий та понурий будинок, де містилися казні арештантів. Здалека чути було в тім будинку приглушений шум і гомін півтори тисячі людей, що пробувбли в його мурах. Та ані ключник, ані Панталаха не вважали на той гомін, їх вуха давно привикли до нього. Але, вийшовши з темного коридора на ясне, сонячним світлом залите подвір’я, ключник нараз ухопився за кишеню, немов пригадав собі щось.

– Слухай, Панталаха, – мовив він, – добре, що я пригадав собі, що я тобі мав сказати.

– Що таке? – запитав Панталаха, живо звертаючи до нього очі, в яких заблисли іскри радісного дожидання, але зараз і щезли, загашені силою волі.

– Знаєш, що ціла твоя втека описана в газетах?

– Так? – мовив Панталаха, ніби розчарований.

– А так. Геть там народи про тебе читають, по всіх трактиєрнях та пиварнях раз у раз лише чути: Панталаха, Панталаха.

– А нехай собі балакають! – мовив сей і махнув рукою. – Що мене се обходить! Ніхто мені й цента за се не дасть.

– Отже, власне помиляєшся! – відповів, усміхаючись, ключник. – Власне вчора вечером сиджу в Нафтули, а там якісь три пани їдять вечерю і читають наголос твою історію. Кажу тобі, описали тебе, як Бог зна якого Картуша*. Прочитали і почали говорити про тебе, яка-то шкода такого чоловіка. Ну, втрутив і я своє слово, почав оповідати, що знаю тебе, як ти поводишся у в’язниці і там далі. Слово по слову, дійшло до того, що завтра – нібито сьогодні – маєш дістати буки. Глипнули вони по собі, далі один виймає срібного ринського і мовить до мене: «Прошу вас, пане, будьте такі добрі і дайте йому отсього ринського на пам’ятку від мене». Хвилю я вагувався, а далі думаю собі: «Що ж, добра душа якась сей панисько, нехай і так буде». Він тим часом завинув того ринського в папірець і дав мені його для тебе. На, маєш той подарунок.

Були власне у вході тюремного коридора. Ключник добув із кишені паперовий звиточок і, розвинувши його, подав Панталасі велику срібну монету.

– Паперу тобі не дам, – мовив усміхаючися Спориш, – бо паперу в’язням не вільно мати.

– Най йому Бог дасть здоровля, тому пану, за такий подарунок, – мовив радісно Панталаха, хапаючи з незвичайною захланністю срібну, трохи забруднену монету і ховаючи її за пазуху. – І вам дай Боже здоровлє, пане ключнику, що ви були такі ласкаві і віддали мені сей подарунок. Інший, певно, був би сховав сього ринського собі, а про бідного арештанта був би й не подумав.

– Ну, се вже було би негарно, – мовив Спориш з відтінком гордості. – А при тім, сказавши правду, я також скористав на тім, бо ті пани вчора зафундували мені за се аж дві гальби пива, ще й закуску. А кривдити тебе в такий тяжкий день, ні, се було би зовсім не по-людськи.

– Біг заплать вам, Біг заплать! – дякував Панталаха, що, одержавши того ринського, нараз немов зовсім перемінився, ожив, як коли би сам над собою не міг запанувати. Невважаючи на ціле своє співчуття, Спориш, бачачи сю зміну з такої мізерної причини, не міг обігнатися від думок, зовсім непідхлібних для Панталахи.

«От, зараз видно злодійську жилку! – думав чесний ключник. – Скоро лише сей нещасливий гріш доторкнеться до його руки, зараз немовби чорт вступив у нього. Ну, тут даремні всякі упімнення. Кривого вже не напростує ніщо, хіба рискаль та лопата. А шкода чоловіка!»

Панталаха тим часом не то йшов, не то біг коридором о цілі два кроки перед ключником, – очевидно, сквапно йому було до своєї казні.

– А що, може, принести тобі якого їдження за ті гроші? – запитав Спориш, відмикаючи колодку при дверях казні.

– Е, ні, – мовив Панталаха, – треба лишити на пізніше, на казенку.

– І то рація, – мовив ключник, впускаючи його до казні та замикаючи за ним двері.

– Чорта з’їси, заким мене побачиш у тій проклятій казенці! – буркнув Панталаха, чуючи кроки відходячого ключника.


ІІІ


Хвилю стояв недвижний при дверях, блідий, з затисненими устами, вдивляючися десь у неозначений простір, з виразом якогось великого напруження на лиці. Нараз, мов божевільний, почав скакати по казні на одній нозі, крутитися довкола, потирати долоні і передражнювати то директора, то ключника, то себе самого. Потім з виразом комічної лютості прискочив до зачудуваного товариша своєї казні, одинокого, що міг тут поміститися з ним разом, і, вхопивши його за плечі, струснув ним напруго і крикнув:

– Хлопче, з’їм тебе!

– Такі-сте голодні? – з невинним видом запитав товариш.

– Не голоден, але тішуся! – відповів Панталаха.

– Тішитеся? А то чим?

– Тим, що в тебе ослячі вуха.

– А може, на вас буває шальга напала, нанашку? – запитав парубчак. Се було його звичайне питання, коли чогось не розумів.

– От дурень! – засміявся Панталаха. – Кождого по собі судить.

– Ну, то чого ж так тішитеся?

– А ти цікавий знати?

– Цікавий чи не цікавий, але вже коли маєте мене
з’їсти, бо бодай хочу знати, за що та й через що?

– Чи бачиш його! Не досить поросятині, що її ріжуть, ще й питає, чи завтра Великдень.

Товариш витріщив на Панталаху свої великі, придуркуваті очі і сидів мовчки, немов роздумував над тим, до кого властиво були вимірені ті остатні слова.

Був се двадцятилітній парубчак, але, судячи по його поставі, можна було дати йому ледве п’ятнадцять літ – така миршава та мало розвита була вся його постать, таке дитяче лице і такий мало інтелігентний, вічно зачудуваний був увесь його вираз. Цілком відповідно до зверхньої постави розвитий був і його ум. Був се напівідіот, нездібний ні до якої праці, що вимагала якої-будь напруженої та витривалої духової діяльності, та натомість похіпливий до сильних вибухів дикої пристрасті або до вчинків цілком бездумної та безпричинної жорстокості. Власне такий учинок завів його до тюрми на цілих двадцять літ: полишений сам дома зі своїм молодшим братом, він розрубав йому сонному голову сокирою. Від того часу минули вже чотири роки, які «дурний Прокіп» провів у отсій тісній казні, не виявляючи ані туги за родиною, ані охоти до праці, але раз у раз занятий якимись дитячими забавками. Навіть на прохід на подвір’я треба було випихати його силою – сам він ніколи не почував потреби вихилитися зі своєї напівтемної нори.

Казня, в якій сидів Прокіп, недаром звалася «пеклом». Була вона найгірша, найтісніша та найневигідніша в цілім закладі. Положена в сутерені, в темнім куті величезної будівлі, якраз обік тюремної кухні, вона вліті була душна, як правдиве пекло, а взимі одна стіна звичайно була гаряча, а дві інші мокрі. Освітлювало її лиш одне мале віконце, що виходило на північ, а затінене було з заходу муром офіцини, так що від часу збудування сеї офіцини сонячний промінь ніколи не заглядав до сеї нори. Давніше ся казня служила за склад кухонної посуди, але, коли побільшено «штанд» арештантів у закладі, випорожнено й сю цюпку і впаковано в неї Прокопа на постійне замешкання, «поки, бестія, не здохне». Правда, досі ся надія не справджувалася; Прокіп жив і був здоровісінький, хоча, здавалось, ані не ріс тілом, ані не робився розумнішим. Окрім Прокопа, давано сюди, звичайно на короткий час, такого арештанта, що вже за кілька місяців мав виходити на волю, в разі, коли в його давній казні заняв його місце якийсь новий «цувакс» з високим декретом; таке переселення дозорці називали гумористично: «дати на відхіднім покуштувати пекла». Та тепер дано сюди Панталаху з тої причини, що ся казня лежала в самім осередку тюрми і подавала найменше змоги до втеки. Грубі на два лікті мури, грубими штабами оковані двері, вузьке віконце з подвійною кратою, що виходило на подвір’я, зі всіх боків замкнене мурами будинків, склеплена стеля, за дверима коридор, по якім, крім ключника, всю ніч ходив військовий патроль, а всередині ніякісіньких меблів, крім двох тапчанів і залізної круглої печі, оперезаної грубими залізними штабами в місці, де прилягали до себе окремі часті, з яких була зложена піч, – оце й усе окруження, що й справді дуже мало могло заохотити до втеки.

Панталаха вкінці вспокоївся і, буркнувши щось сам до себе, сів на своїм тапчані, видобув хліб і сіль і почав їсти з таким апетитом, неначе виконавши не знати яку важку працю або неначе хотів насититися на кілька день наперед. Потім видобув із кишені того срібного ринського і почав пильно обзирати його на всі боки. Його очі заіскрилися живою радістю, і хоча зовсім не мав сентиментальної вдачі, то проте в пориві гарячого чуття притулив монету до уст і поцілував її кілька разів дуже сердечно.
  1   2   3

Схожі:

Панталаха* iconПанталаха*
move to 0-4457392
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи