К. М. Історія української культури навчальний посібник icon

К. М. Історія української культури навчальний посібник




НазваК. М. Історія української культури навчальний посібник
Сторінка1/15
Дата01.06.2012
Розмір2.69 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Міністерство освіти і науки України


Національна металургійна академія України


ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ


Навчальний посібник


Дніпропетровськ


Міністерство освіти і науки України


Національна металургійна академія України


Кафедра історії та українознавства


Британ В.Т., Підлісна Л.С., Савич А.В., Черновол Л.І.,

Висоцький О.Ю., Дуб С.К., Мосюкова Н.Г., Савченко С.В.,

Михайлюк О.В., Колесников К.М.


ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ


Навчальний посібник


© НМетАУ, 2010


Дніпропетровськ


Тема І. КУЛЬТУРА: ПОНЯТТЯ, ТЕОРІЇ, ПІДХОДИ


1.1. Поняття культури. Походження та зміст терміну ?культура?


Слово культура латинського походження: culturа (суміжно – cultivo) означає догляд, оброблення, обробка. (У деяких богословських концепціях культури це слово виводиться від латин. cult – поклоніння, шанування.). Спочатку цей термін був пов’язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Він вживався для визначення процесу обробки людиною природи, потім він став означати процес обробки самої людини, ним стали називати все, створене людиною. Термін ?культура? виник в епоху Античності, його вживають практично як синонім до грец. ?падейя? (від ?пайос? – дитина) в значенні виховання дитини достойним громадянином. Саме виховання відрізняє людину від тварини, елліна від варвара, вільного від раба. У Середньовіччі культурою вважали прагнення до ідеалу, бездоганності – релігійної та особистої. У Новий час цей термін стали вживати, визначаючи ступені виховання, освіти, інтелекту, здатність дотримання норм етики та етикету, сукупність художньої та творчої діяльності. У Новітній час до нього також додали стиль, метод та рівень досконалості, які досягаються в опануванні тієї чи іншою галуззю знань чи діяльності, вміння, процес творення й розподілу матеріальних та духовних цінностей, їх застосування. Як наукове поняття термін "культура" оформлюється саме в добу Нового часу.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

Культура – поняття складне, полісемантичне, багатозмістовне й не піддається однозначному тлумаченню. Фахівці підрахували, що в науці зараз існує понад триста визначень поняття культури. Саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об’єктом вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на культуру, висвітлюються її певні риси. Зокрема можна виділити не менш як три основних наукових підходи: антропологічний, соціологічний і філософський.

У всіх розглянутих видах визначень є раціональний зміст, який указує на якісь більш-менш істотні ознаки культури. Спільне для них те, що під культурою на противагу ?натурі? розуміють все те, що створене людиною, штучне. Тобто культура (у первісному значенні – ?оброблене?) відрізняється від ?натури?, від природного, ?дикого?. Вона є не що інше, як ?друга? (оброблена) природа. Цим терміном можна назвати все те, що відрізняє людину від інших біологічних істот, штучний світ, світ артефактів (латин. arte – штучний і factus – зроблений – термін, що позначає будь-який штучно створений об’єкт) створений людиною, – від природного світу.


^ 1.2. Структура і функції культури. Культура і цивілізація.

Субкультура і контркультура


Культура, якщо її розглядати в широкому плані, містить як матеріальні, так і духовні способи життєдіяльності, вироблені людиною з певною метою. Вона постає як цілісна система, у якій всі елементи взаємодіють між собою і взаємообумовлюють один одного. Складність та різноманітність людської життєдіяльності зумовлюють складність структури культури як цілісного феномена. Будь-яке структурне утворення має певну ієрархію між елементами, тобто деякі з них визначальні, основні, інші – підпорядковані, похідні.

Культуру прийнято поділяти на матеріальну та духовну згідно з характером виробництва та використанням, проте межі ці часто умовні, штучні й завжди рухливі. Саме явище культури має універсальну сутність. У культурі матеріальне одухотворюється, а духовне опредмечується. Системний погляд на культуру дозволяє побачити в ній складну взаємодію й цілісну єдність матеріальної та духовної форм діяльності, а також художньої діяльності, яка синкретично їх об’єднує.

До основних підсистем культури належать: 1) система життєвих смислів і значень (ціннісна, смислоутвоююча основа культури); 2) діяльність з їх реалізації; 3) результати цієї діяльності, у яких втілені опредмечені життєві смисли.

Відкриваючи загальні основи різних фактів культури у їх взаємодії, можна виділити головне у нескінченному різноманітті явищ культури. Ці культурні універсалії такі: соціальна організація життя, яка визначає індивідуальне людське буття; світобачення людини; прояв світобачення у зовнішніх формах культури.

Ціль, відповідно до якої людська діяльність отримує енергетичний імпульс і певний напрямок, визначається характером і специфікою потреб людини. За своїм походженням людина двоїста. З одного боку, вона виступає як істота біологічна, органічна, матеріальна. А з іншого – як духовна, і із цього боку вона має потреби, притаманні лише їй. Саме духовні потреби визначають сутність людини, тобто ці потреби можна назвати антропологічними. Людину необхідно розглядати як вихідний системоутворюючий культурний фактор.

Культура виступає як вираження здатності людини надавати смисл своїй діяльності. Ця здатність проявляється універсально, у будь-якому вчинку будь-якої людини, у повсякденному житті так само, як і у вищих формах інтелектуальної діяльності. Смисл співвідносить будь-яке явище, будь-який предмет із людиною. Якщо щось позбавлене смислу, воно перестає існувати для людини. Смисл – це ціннісні характеристики людського буття, основа думок, почуттів і діянь. Він може не виражатися раціонально, а існувати й реалізовуватися несвідомо. Смисл може стати загальнозначущим, єдиним для багатьох людей. Саме такі смисли утворюють культуру. Культура виступає як система життєвих смислів суб’єкта (особистості, групи, спільноти), реалізована в засобах і результатах його діяльності.

У кожному акті й результаті людської діяльності поряд з іншими, повинен бути присутній і культурний аспект, особлива сфера його життєдіяльності. Поняття ?життєвий смисл?, відповідаючи на запитання, для чого потрібна та або інша діяльність, є первинна основа вибору відповідних цілей і засобів. Якщо система життєвих смислів становить аксіологію діяльності (її ціннісноорієнтуючу основу), то система цілей і засобів – технологію діяльності ?спосіб організації процесу реалізації життєвих смислів?. В основі ?культурного виміру? лежить життєсмисловий підхід. Системоутворювальне ядро культури – не засоби, які вона використовує, а життєвий смисл, що реалізується за допомогою тих або інших засобів. Відмінності між способами покладання смислу, що пронизують будь-яке з утворень культури, і відрізняють одну культуру від іншої.

Культура може розумітися як процес або дія: у цьому випадку ми підходимо до культури з боку засобів, за допомогою яких досягається той або інший результат. У цьому випадку мова йде не про те, що створюється, а як створюється. Якщо культуру розглядати з цієї позиції, то її належить розуміти як певну характеристику людських діяльних (духовних і практичних) здатностей. Відповідно до цього (процесуального) підходу ми можемо визначити рівень культури, що втілюється в ступені розвитку творчих здібностей людини. Мова відтворює таке розуміння у відповідних виразах, наприклад, ми говоримо: ?культура праці?, ?культура поведінки?, ?культура мислення?; навіть конкретні способи дії, коли ми можемо визначити ступінь їх досконалості, можуть характеризувати рівень культури.

Людська діяльність характеризується насамперед доцільністю. Коли людина ставить перед собою мету, то керується не тільки потребами, але й інтересами, які є вираженням залежності задоволення потреб від соціальних умов буття. Інтерес виступає як культурно обумовлене вибіркове відношення до об’єктивно існуючих можливостей разом з установкою на задоволення потреб. Потреби, інтереси, мотиви поведінки людини завжди культурно обумовлені.

Конкретне значеннєве втілення культури існує в різноманітних формах. Це звичаї, норми й зразки поведінки людини; моральні, релігійні, естетичні, політичні ідеали й цінності, соціальні ідеї, наукові знання і т.д. Культура – складне та багатопланове утворення, її структура ускладнюється в процесі людської життєдіяльності. Кожен із її елементів має певне смислове навантаження, може змінюватися та вдосконалюватися.

Символ (від грец. – знак, прикмета) – у найбільш загальному вигляді (загальновизнаного трактування поняття ?символ? немає) – поняття, яке фіксує здатність матеріальних речей, подій, почуттєвих образів і т.д. виражати ідеальний зміст, відмінний від їх безпосереднього буття та сприйняття. Символізм культурних артефактів, зокрема, полягає в тому, що будь-яке предметне втілення культури містить, крім буквального, деяке переносне значення й виражається в певних знаках. Символ – власна форма існування не тільки результатів, але й самого процесу творчої діяльності та її значеннєвих основ. Символ виступає найбільш істотною формою існування продуктів культури.

Мова займає визначне місце в системі культури. Саме мова є сутнісною ознакою людини (людина – ?мовна істота?). У мові знаходять втілення ті смисли, які привносить у людський світ культура, через мову ці смисли розпізнаються, усвідомлюються іншими людьми в ході міжкультурного діалогу. Мова відображає структурний устрій культури, її (мови) устрій впливає на характер світогляду.

Світобачення – це уявлення людини про світ, його сутність та будову.

Міф (грец. розповідь) – перша форма осмислення світу, його образно-символічного відтворення та пояснення, що виливаються в приписання дій. Міф перетворює хаос на космос, створює можливість розуміння світу як організованого цілого, виражає його в простій і доступній схемі, що могла перетворюватися в магічні дії як засіб скорення незбагненного. Міф постає найбільш доступним і зрозумілим для кожної людини способом осмислення реальності, який безпосередньо, без зайвого розмірковування, узагальнює досвід пізнання світу. Мова міфу – це мова образів; вона чітко структурована й здатна передавати знання про світ не менш ефективно, ніж мова абстрактної логіки. Міфом можна назвати будь-який феномен або будь-яку ідею, що стає предметом ірраціональної віри. Функція міфу полягає не в поясненні походження речей, а в підтвердженні існуючого порядку. У певному смислі міф вічний, міфологічний вимір наявний у кожній культурі, а міфологічні образи й переживання укорінені в несвідомих основах людської душі. Елементи міфологічної свідомості неминуче супроводжують людство протягом усієї його історії. Міфи й зараз лишаються важливим компонентом суспільної свідомості.

Релігія (латин. religio – зв’язок). Релігійне світобачення відображає потребу людини покладатися на більш могутню за неї істоту – Бога, відчувати зв’язок із сутнісними основами буття. Усі релігії орієнтовані на моральні цінності, які уособ­лює в собі Бог. Сакральний (священний) зміст притаманний будь-якій культурі, саме він визначає систему життєвих смислів культури. Від ступеня сакралізації суспільної свідомості або його секуляризації залежить співвідношення ідеальних і прагматичних моментів у культурній архітектоніці. Іноді сакралізованого характеру можуть набувати й нерелігійні ідеї.

Звичаї – це одне з найдавніших явищ, створених культурою. Вони характеризуються як цілісні зразки поведінки, які переважно не підлягають усвідомленню. Усталені звичаї утворюють традиції, які підтримуються й практикуються шляхом обрядових або ритуальних дій. Ритуал – соціально санкціонована сукупність певних символічних дій, спосіб і порядок яких строго канонізований і не піддається логічному поясненню в категоріях засобів і цілей; ритуал означає формальну процедуру, свого роду гру, правила якої визнають всі її учасники. Обряд і ритуал – обов’язкові компоненти традиції та культури взагалі. Укорінені в історичній спадковості звичаї і традиції мають статус соціального стандарту, відповідно до якого здійснюються конкретні вчинки людей. У первісному суспільстві обряди й ритуали, у яких втілилися звичаї і традиції, відіграють визначальну роль, адже в такому суспільстві не було інших способів узгодження колективних дій і впорядкування соціальних відносин. Суттєво, що первісне суспільство вимагало від суб’єкта беззастережного підпорядкування вимогам звичаю.

Традиція (від латин. traditio – передача) – процес позабіологічної передачі від покоління до покоління стійких культурних особливостей. Традицією виступають певні суспільні настанови, норми поведінки, цінності, ідеї, звичаї, обряди тощо. Традиція не зводиться до найбільш стереотипних таких своїх різновидів, як звичаї і обряди, а поширюється на велику сферу суспільних явищ. Традиції – джерело збереження стабільності відтворення історичних співтовариств, їх неповторних специфічних особливостей. Співвідношення традицій і новаторства може бути різним. Дослідники виділяють традиційні суспільства, які ґрунтуються на традиціях, де вони домінують над новаторством, і сучасні, модернізовані суспільства, де новаторство домінує над традиціями. Поняття ?сучасне суспільство?, як правило, стосується західної цивілізації новітнього часу.

Ментальність (від латин. mens – розум, мислення, душевний стан) – глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості та несвідоме, що наслідується людьми від попередніх поколінь. Це сукупність настанов, очікувань, схильностей, передумов, з якими індивід, соціальна група, суспільство в цілому діють, мислять, сприймають світ певним чином. Ментальність формується в ході соціаль­них подій залежно від традицій, соціальних структур і всього середовища проживання людини й сама, у свою чергу, їх формує. Природне й культурне, раціональне й емоційне, свідоме й несвідоме, індивідуальне й суспільне – всі ці опозиції перетинаються на рівні ментальності, розчиняючись у її структурах. Закладений у кожній людині ?культурний код? дозволяє їй орієнтуватися в усьому різноманітті навколишнього світу, певним чином систематизувати одержувану інформацію й робити свій вибір з об’єктивно наявних можливостей. Але одночасно він обмежує мислення певними рамками стереотипів, вийти за які індивідуум, як правило, не може.

Цінності – складне соціокультурне явище, що виражає позитивну або негативну значимість об’єктів навколишнього світу для людини, групи людей, суспільства в цілому. Цінності визначаються не властивостями самих предметів, а їх співвіднесеністю з життєдіяльністю людини, інтересами й потребами, соціальними відносинами. У цінностях проявляються уявлення людини про добро й зло, прекрасне й потворне, обов'язок, честь, справедливість і т.д. Цінності знаходять вираження в моральних принципах і нормах, ідеалах, установках, цілях. Цінність не обтяжена побутово-матеріальними, повсякденними смислами, вона завжди виступає тим, що долає прагнення людини до існуючого і спрямовує її волю до належного. Цінності – це ідеальне уявлення про належне. Дослідники виділяють різні типи цінностей: матеріальні, вітальні (ідеал фізичного й духовного здоров'я); соціальні (уявлення про соціальне благополуччя, комфорт); політичні (ідеали свободи, громадянських прав, безпеки); моральні (ідеали справедливості, честі, добра); релігійні (уявлення про смисл життя й призначення людини); художньо-естетичні (ідеали прекрасного, гармонії).

Мораль – внутрішній регулятор, що визначає поведінку людини, її ставлення до себе та до інших. Мораль як форма культури з’являється коли людина стає автономним індивідом і базується на уявленнях про добро, зло, місце людини у світі та суспільстві, обов’язок щодо інших людей, совість, почуття сорому, честі тощо.

Філософія – теоретичне світобачення, абстрактне осмислення світу за допомогою загальних понять (буття, природи, матерії, духу, ідеї, розвитку тощо). Виникнення й поширення філософії – свідчення подолання міфологічного ставлення людини до світу.

Наука – предметне вивчення світу. Відмінність від філософії полягає в локальності характеру наукового знання, конкретності предмета вивчення. Виникнення та розвиток науки зумовлені трудовою діяльністю, практичним опануванням людиною світу. Обсяг наукових питань зростає прямо пропорційно до обсягу накопиченого знання.

Ідеологія (грец. – ідея + слово, вчення) – система ідей, поглядів. Основу будь-якої ідеології становлять суспільні вчення й теорії – політичні, правові, моральні, етичні, естетичні, філософські та ін. В ідеології розрізнені ідеї, уявлення й погляди здобувають цілісний характер систем і концепцій. Ідеологія виражає інтереси певних соціальних груп або класів і спрямована на те, щоб викликати активні дії великих мас, мобілізувати їх на здійснення певних цілей.

Мистецтво – потреба людини в образно-символічному вираженні та переживанні найбільш значущих, емоційно напружених моментів свого життя. Життєві реалії, час, простір, емоції в ньому концентруються, перетворюються на художній образ, що узагальнено реалізує прояви людської духовності в русі та розвитку.

Елементами культури в широкому значенні слова виступають практично всі прояви людської життєдіяльності. Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури – це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури – це люди як суб’єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей. Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності.

Специфіка культури проявляється і в сфері матеріального виробництва. Можна погодитися з тим, що розвиток суспільства в кінцевому підсумку визначається розвитком продуктивних сил. Однак розвиток будь-яких елементів культури, у тому числі й економіки відбувається лише в комплексі з іншими, згідно з усім соціокультурним процесом у цілому. Соціальна поведінка людей лише частково диктується їх матеріальними інтересами і соціальним станом, – великою мірою вона детермінована іншими факторами – релігією, менталітетом, цінностями, традиціями тощо. Економіка – компонент більш широкого поняття – культури, вона завжди культурно обумовлена. Специфіка культури проявляється не тільки в традиційних видах господарської діяльності, але й у сучасній економіці, наприклад: японська модель, шведська модель, американська модель економіки й т.д. Важливим елементом культури виступає культура праці, яка характеризується не тільки володінням технологією, але й ставленням до самої праці, системою мотивацій, цінностей і т.д. Політична культура характеризує і багато в чому визначає функціонування політичної системи того або іншого суспільства. Вона включає систему норм, цінностей, традицій, політичний менталітет тощо, які визначають специфіку політичного життя. З політичною культурою нерозривно пов’язана культура правова. Елементом культури виступає також культура побуту. Вона містить у собі як матеріальні елементи, так і широкий спектр духовних явищ. Завдяки певному консерватизму, яким позначена культура побуту, забезпечується дія механізму культурного успадкування. Крім того, у рамках культури виділяють і такі її структурні елементи, як світова й національна культура, регіональна, класова, професійна, міська, сільська тощо. У свою чергу, кожен з елементів культури може поділятися на більш дрібні.

Поняття культури в широкому значенні слова близьке до поняття ?цивілізація?. Сам термін ?цивілізація? має надзвичайно велике семантичне й етимологічне навантаження. Цивілізація (від латин. civilis – цивільний, державний) іноді вживається як синонім культури, що характерне для англо-французької традиції. Для німецької традиції більш характерне протиставлення культури й цивілізації. Цивілізацію протиставляють культурі як ?технологію? смислоутворюючим, аксіологічним основам. М.Вебер вважав, що культура – неповторна й позбавлена мети форма прояву духовного змісту, цивілізація ж має підлеглий характер. О.Шпенглер розглядав цивілізацію як завершальну стадію розвитку культури, як омертвілу культуру. Поняття ?цивілізація? вживається також для позначення етапу розвитку людського суспільства. У цьому розумінні Л.Морган виділяв ?дикість?, ?варварство?, ?цивілізацію?. І сьогодні спеціалісти строго відмежовують цивілізацію насамперед від періоду, названого нині первіснообщинним. Учені спеціально виділяють так звані ранні, або давні цивілізації, що безпосередньо виникли з первісності. При всіх контрастах давні цивілізації об’єднані сукупністю найважливіших ознак, що надають їм принципової відмінності як від первісних культур, так і від цивілізацій, які прийшли їм на зміну. Давні цивілізації – певна єдність, що протистоїть тому, що цивілізацією назвати ще не можна, – докласовому й додержавному, передміському й догромадянському, нарешті, що дуже важливо, дописемному стану суспільства й культури. До ХХ ст. у європейській суспільній думці саме поняття ?цивілізація?, як правило, вживалося лише в однині, позначаючи високий рівень суспільного розвитку, і звичайно протиставлялось більш низькому рівню розвитку якщо не всіх, то більшості країн і народів, яким європейці відмовляли в ?цивілізованості?.

Культура багатошарова, ієрархічна, внутрішньо суперечлива. Також різноманітні окремі зони самої культури: усередині конкретної культури міське середовище відрізняється від сільського, офіційна культура – від народної, аристократична – від демократичної, християнська – від язичеської, доросла – від дитячої. Будь-яка культурна епоха постає перед нами у вигляді складного спектра культурних тенденцій, стилів, традицій тощо.

^ Формами буття культури визначаються більш-менш сфокусовані осередки її формування та споживання. Висока культура – витончені мистецтво та література, класичні зразки яких створюються й використовуються переважно елітою суспільства. До народної культури належать казки, пісні, міфи тощо, які існують завдяки усному їх повторенню переважно бідними шарами населення. Продукти кожної з цих культур спрямовані на сприйняття певною публікою, і ця тенденція дуже стійка.

З появою засобів масової інформації (радіо, телебачення, друкованих видань) відбулося стирання меж між високою та народною культурою. Виникла масова культура. Це поняття характеризує особливості виробництва культурних цінностей у сучасному індустріальному суспільстві, розрахованих на масове споживання. У соціальному плані масова культура пов’язана з процесами урбанізації та розривом традиційних форм соціальності, патріархальних зв’язків між людьми й поколіннями, які забезпечували стійкі локальні світи зі звичними орієнтаціями, заповнені релігійними цінностями. Масовій культурі властива тенденція надавати культурним явищам однорідність, їх стандартизація, орієнтація на середній рівень масового споживання. Для масової культури характерні загальнодоступність, розважальність. Вона не потребує від людини ні знань, ні роздумів, розрахована на середній рівень масового споживача, базується на створенні ілюзій, вигадок, міфів, які знімають реальне психологічне напруження. Вона найчастіше звертається не до свідомості, а до підсвідомості, експлуатує агресивні потяги й сексуальність, що генетично ріднить її з ?низовою? народною культурою. У прямому значенні слова масова культура виявила себе вперше в США на рубежі ХIХ – ХХ ст.

У всіх суспільствах існує багато угруповань, які мають різні цінності та традиції. Система норм та зразків, що відрізняє угруповання від решти суспільства, називається субкультурою (від нім. Subkultur – sub – нижче, під). Вона формується під впливом таких умов як соціальне походження, етнічна приналежність, релігія, місце проживання тощо і закріплюються в особливих рисах поведінки людей, свідомості, мови, втілюють у собі відмінності їх способу життя, мислення й поведінки від загальнонаціональних культурних норм. Субкультурні відсіки культури певною мірою автономні, закриті й не претендують на те, щоб замістити собою пануючу культуру, витіснити її як даність. Субкультура покликана тримати соціокультурні ознаки в певній ізоляції від "іншого" культурного шару. Ми називаємо субкультурами такого роду феномени як молодіжна субкультура, селянська й міська субкультури, субкультура військових, субкультура злочинного середовища, релігійної секти, циганів тощо.

Іноді угруповання активно прагне виробити норми та цінності, які протиставляються основним зразкам панівної культури. На підставі таких норм та цінностей формується контркультура (латин. сontra – проти). Цінності контркультури конфліктні в суспільстві в разі зіткнення з панівною культурою. У сучасній культурології і соціології поняття контркультури має принаймні два значення: 1) застосовується для позначення соціально-культурних установок, що протистоять фундаментальним принципам, які панують у конкретній культурі; 2) ототожнюється з молодіжною субкультурою 60-х рр., що відображає критичне ставлення до сучасної культури й відкидання її як ?культури батьків? (хіпі, панки, рокери, бітники, тинейджери).

Протистояння дійсній культурі, народження нових ціннісних і практичних установок можна розглядати як процес, що постійно відтворює себе у світовій культурі. По суті контркультурними феноменами є ранній даосизм у Стародавньому Китаї, виникнення християнства, рух кініків у Античності, гностичні єресі Середньовіччя, Відродження – повернення до античності тощо.

В історії неодноразово робилися спроби ?бунту проти культури?. Але всі вони зумовлювали або формування особливої субкультури, ?антикультури?, побудованої на протиставленні наявній культурі, але тісно з нею пов’язаної, або включалися до культурного коду, перетворювалися на культурний феномен. Навіть порушуючи культурні норми, відкидаючи й спростовуючи культуру, людина, яка живе в суспільстві, не може вийти за рамки культури як такої. ?Людина приречена культурі?, – писав М.О.Бердяєв.

Функцією в суспільних науках прийнято називати призначення, роль елемента в соціальній системі, певного роду роботу, яка потрібна від нього в інтересах системи в цілому. Можна говорити про функції окремих елементів щодо всієї системи культури (функції мови або науки в культурі), але правомірне питання і про функції культури взагалі щодо суспільства, або про її соціальні функції. Функціональний устрій культури має системний характер, тобто у взаємозв’язках між тими або іншими функціями існують різні типи залежності: генетичний, субординаційний, генералізуючий. Деякі функції походять одна від одної, інші пов'язані відношенням підпорядкування, у цілому можна встановити ступінь універсальності кожної з них. У науковій літературі називаються різні соціальні функції культури. В узагальненому плані можна визначити деякі цілісні, універсальні функції, властиві культурі як такій, без урахування її диференціального устрою. Головні функції культури – зберігати й відтворювати колективний історичний досвід людства, передавати з покоління в покоління, збагачувати його. Найбільш універсальними функціями культури вважають людинотворчу та смислоутворювальну функції. Виділяють також як найважливіші функції комунікативну, інформаційну, адаптивну, інтегративну, пізнавальну, оцінювальну, соціалізації та ін. Усі ці функції культури не існують як незмінні, окремі, послідовні чи паралельні. Вони активно взаємодіють і саме тому забезпечують культуру як процес, що постійно перебуває в динаміці та русі.


^ 1.3. Типологія культури


Як не буває людини ?взагалі?, так не буває і культури ?взагалі?, – існують різні конкретні культури (типи, різновиди, форми культури, субкультури), що були реалізовані в історії людства. Кожна культура утворює свою специфічну духовність (раціональність, моральність, ціннісні утворення і т.д.) і матеріальну предметність (знаряддя праці, засоби виробництва, оброблені землі, перетворені ландшафти), виражає себе у певних символічних формах. Смисли однієї культури не перекладаються ?без залишку? на мову іншої культури, що іноді трактується як несумісність різних культур і неможливість діалогу поміж ними. Специфіка цього підходу полягає в тому, що про культуру тут говориться як про чиюсь культуру. Мова про культуру ?взагалі? можлива, але це певний рівень абстракції, межі правомірності якої завжди проблематичні.

Універсальність родового поняття ?культура? проявляється в кожному з його видів. Коли ми говоримо про будь-який вид (тип чи аспект) культури, перед цим треба чітко визначити ракурс розгляду – контекст.

Під культурним контекстом слід розуміти цілісне культурне утворення певного періоду, народності, соціуму тощо. Воно зумовлене низкою факторів – географічних, економічних, світоглядних, релігійних, професійних тощо.

Культурні контексти визначають у межах:

- певних епох (культура античності, Відродження)

- суспільно-економічних формацій (рабовласницька, феодальна культури)

- етнічних та національних спільнот (арабська, слов’янська, японська культури)

- соціальних спільнот (культура міста, села)

- регіональних спільнот (афро-американська культура)

- релігійних спільнот (християнська, мусульманська культура)

- діяльності людей у конкретних сферах життя (політична, моральна, художньо-естетична культури);

- способу життєдіяльності окремого індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому (культура особистості, класу, первісного суспільства).

Кожен культурний контекст не виключає інші, а доповнює їх, конкретизує, робить змістовнішими та більш зрозумілими.

Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленовування систем об’єктів дослідження і їх групування за допомогою узагальнюючої моделі. Даний метод застосовується з метою порівняльного дослідження істотних ознак, зв’язків, функцій, відносин, рівнів організації об’єктів. Під типом культури слід розуміти цілісне культурне утворення певного історичного періоду або народності, що визначається рядом факторів – географічних, соціально-економічних, світоглядних, релігійних тощо. Типи й форми культури встановлюються за різними критеріями. Найчастіше тип культури визначається тим, що прийнято називати ментальністю: світосприйняттям, особливостями раціонального мислення, ставленням до основних принципів буття – життя й смерті, природи, людини, суспільства. Відмінності між різними культурно-історичними типами існують у характері світогляду, прийнятих цінностей і структур, знаково-символічному й стильовому плані, системах соціокультурної регуляції в цілому. Відповідно до цього кожен тип культури створює свою систему цінностей, символіку, способи припустимої поведінки, носії різних культур оперують різними смислами.

Проблема типології культури на сучасному етапі немає однозначного рішення, але можна виділити два основні підходи до неї:

1) всесвітньо-історичний, або універсалістський, часовий, стадіально-поступальний. Універсалістський підхід відштовхується від єдності культурно-історичного процесу. У рамках цього підходу припускається, що культура людства розвивалася шляхом послідовної зміни періодів, етапів, епох, які одночасно являють собою основні типи культури. Всюди ці етапи були одні й ті самі, хоча допускається, що якісь регіони не пройшли всі етапи, відстаючи у своєму розвитку. Стадіально-поступальний підхід має дві основні гілки – формаційну (К.Маркс) і -модернізаційну (Д.Белл, У.Ростоу, А.Тоффлер, К.Ясперс та ін.). Характеризуючи загальні історичні типи суспільств, цей підхід відображає системну, стадійну єдність соціокультурних процесів. Але, розподіляючи культури за часовою ознакою, орієнтуючись на загальнолюдський вимір, стадіально-формаційний підхід виходить при цьому, власне кажучи, з європоцентристських уявлень і не враховує якісної своєрідності інших культур;

2) локально-історичний, або історико-культурний, локально-цивілізаційний (концепції М.Я.Данилевського, О.Шпенглера, А.Дж.Тойнбі, П.Сорокіна, С.Хантінгтона та ін). Він акцентує унікальну неповторність кожної культури як окремої відособленої одиниці, яка існує в просторі й часі.

Цей підхід включає національні, зональні й регіональні системи культур, які діють на широкому географічному просторі одна поряд з іншою.

Регіональний підхід до аналізу культурного розвитку людства дає можливість з’ясувати єдність і розмаїтість світової культури, поняття культурної самобутності, взаємодію та взаємовплив певних культурних регіонів. Поняття ?культурний регіон? означає своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що проявляється в схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв'язків, близькості релігійно-філософських і етико-естетичних світоглядних принципів. Найпоширенішою в сучасній культурології є така класифікація культурних регіонів: європейський, далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. У свою чергу, кожен з регіонів має свою внутрішню структуру. Наприклад, у рамках європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов’янських, угро-фінських народів і т.д.

Існує також поділ культур за типами: ^ Схід – Захід. Поняття ?Схід? і ?Захід? являють собою не стільки географічну характеристику, скільки цілісні культурно-цивілізаційні комплекси і виступають ідеально-типовими конструкціями, які, безумовно, мають під собою географічний, політичний, культурно-цивілізаційний ґрунт. Більшість дослідників дотримуються думки, що це результат невидимого протиборства двох ?осьових? способів життєустрою сучасної людини, які символічно визначаються як ?Захід? і ?Схід?. Одні автори пов’язують протиставлення ?Схід – Захід? ще з античністю, вважають, що під ?Заходом? звичайно розуміють культури тих народів, які успадкували основоположні принципи соціальних і інтелектуальних форм, які з найбільшою силою проявилися в житті Древньої Греції та Рима. На думку інших авторів, доти, поки на Заході існували традиційні цивілізації, для протиставлення Сходу й Заходу не було підстав. Протистояння має місце лише у випадку сучасного Заходу, оскільки мова йде, швидше, про протиставлення двох типів свідомості. Протягом останніх сторіч західна цивілізація зазнала фундаментальних змін. Ці зміни відбулися лише на Заході.

Як правило, у кожному з них виділяються основні ознаки-антиподи. На Заході панують принципи матеріалізму, практицизму, раціоналізму, його досягнення – результат власного необмеженого активізму, підкреслюється індивідуалізм, особистісний початок, свобода, демократія. Схід ґрунтується на колективізмі, общинному початку, характеризується ідеалізмом, духовністю, ірраціоналізмом, споглядальністю й пасивністю. На Сході звичні західній людині цінності наділені іншим смислом.

Але якщо типологія за часовою ознакою виходячи, як правило, з європоцентристських уявлень, абстрагується від якісної своєрідності інших культур, то концепції локальних цивілізацій зумовлюють дискретність, розрив загальноісторичного процесу. Необхідно виникає питання про взаємовплив окремих культур, збагачення, трансляцію в часі накопиченого ними досвіду.

Діалог між культурами можливий і постійно здійснюється. Це пояснюється тим, що основа всіх культур – людина з її універсальністю і свободою. Численні смисли, що породжуються культурою, більшою мірою об’єднують людей, ніж розділяють їх. Можливість діалогу культур забезпечується структурними чинниками, тобто чинниками будови культури.

У процесі взаємодії культур відбуваються зміни, засвоєння ними нових елементів, утворення в результаті змішання різних культурних традицій принципово нового культурного синтезу. Процес змін, що відбувається при безпосередньому контакті та взаємовпливі різних соціокультурних систем позначається терміном акультурація.

Ізоляція призводить культуру до застою та деградації. Розвиток і збагачення, навіть саме існування культур як таких можливі лише завдяки їх діалогу – у часі й просторі. У реальній історії контакти між культурами найчастіше відбуваються у формі протистояння, експансії, придушення однією культурою іншої. Але навіть у такій формі контакти між культурами та їх взаємодія так чи інакше неминучі.


^ 1.4. Національна культура: поняття, підходи


Численні сучасні теорії по-різному підходять до цього явища. В поняття етнічність, нація, націоналізм вкладають різний зміст. Існують три загальні підходи до вивчення етнічного та національного феноменів: примордіалізм, інструменталізм і конструктивізм.

^ Прімордіальний підхід має на увазі, що етнос – це початкове органічне соціальне утворення, яке накладає на людину основну структуру світосприйняття. Цей підхід припускає, що етнічна приналежність людини є об'єктивною даністю, що має свою основу в природі або в суспільстві. Тому етнічність неможливо створити штучно або нав’язати її. Етнос є спільністю з реально існуючими ознаками. Прімордіальна точка зору наполягає на тому, що будь-яке суспільство етнічне, як далеко б воно не пішло від свого коріння.

^ Згідно конструктивістського підходу етнос – це штучне утворення, результат цілеспрямованої діяльності самих людей. Тобто передбачається, що етнічність і етнос є не якоюсь даністю, а є результатом творення. Ті ознаки, які відрізняють представників одного етносу від іншого, називаються етнічними маркерами і формуються на різній основі, залежно від того як найефективніше відокремити даний етнос від іншого. Етнічними маркерами можуть бути: фізична зовнішність, релігія, мова тощо. Конструктивісти вважають, що етнос з’являється в ході політичної, економічної і культурної консолідації інтелігенції і еліт для вирішення конкретних історичних завдань. Прімордіалісти закидають конструктивістам, що ті змішують поняття етносу з нацією, яка має політичний, економічний і юридичний зміст.

Інструменталістська концепція розглядає етнічність, як інструмент, за допомогою якого люди добиваються тих або інших цілей, і, на відміну від примордіалізму та конструктивізму, не орієнтований на пошук визначення етносу і етнічності. Етнос розглядається, як засіб для підвищення соціального статусу. Будь-яка активність етнічних груп розглядається як цілеспрямована діяльність етнічних еліт в боротьбі за владу і привілеї. У повсякденному житті етнічність перебуває в латентному стані, але у разі потреби мобілізується.

Етнос (від грец. ἔ???? – народ) – група людей, яка історично склалась на певній території і об’єднана спільними ознаками, об’єктивними або суб’єктивними. Різні напрями в етнології включають в ці ознаки походження, мову, стабільні особливості культури, психологічний склад, а також свідомість своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень (самосвідомість) та ін. Деякі дослідники вважають існування феномену, що позначається терміном "етнос", в кращому разі гіпотезою з огляду на те, що, на їх думку, несуперечливого визначення поняття не запропоновано.

Від поняття ?етнос? слід відрізняти поняття ?нація?. Під етносом розуміється поняття більш широке, ніж нація. Його відносять до всіх типів соціуму. Але етнічна ідентичність не тотожна національній свідомості. Нація – це особливий етап розвитку етнічної спільноти. У політичне життя Європи поняття ?нація? увійшло у XVIII-XIX ст., а в науці ним по­чали користуватись на початку XIX ст. Визначення поняття ?нація? інтегрує в собі психологічні, культурологічні, етнологічні та історико-економічні характеристики. Прийнято вважати, що нація – це стійка спільність людей, що складається за умови єдності мови, території, економіки і деяких психологічних рис, що виробляються на підставі загальної культури. Нації, як політичні утворення, безумовно, створюються штучно переважно в буржуазних суспільствах, коли зникає якісних підхід до соціуму і люди стають індивідуумами.

На всьому своєму просторі людська історія була історією народів (етносів) та цивілізацій, і лише декілька останніх століть пріорітетна роль належить національним державам. Деякі сучасні геополітики стверджують, що більш ніж трьохсотлітнє панування національно-державної моделі близьке до вичерпання, як близький до вичерпання й самий дух, котрий заповнював цю модель – дух буржуазної модернізації. А ця втрата сенсу не може не позначитися на кризі заповнених даним змістом національно-державних оболонок. Проявом цього є глобалізація економічних і політичних процесів, зростання впливу транснаціональних корпорацій, ріст чисельності емігрантів з ?третього світу? в розвинених країнах і т. ін.

Згідно конструктивістської інтерпретації, нація постає як ?уявлена спільнота?, як чисто сучасна конструкція. ?Націоналізм не полягає у пробудженні націй до самосвідомості; він радше винаходить нації там, де вони не існують? (Е.Геллнер). Нація – не реальний феномен, а соціальний конструкт, уявлена спільність, члени якої не взаємодіють між собою, але розглядають себе як єдиний колектив із спільним характером, надіями і долею. Ключову роль у мобілізації членів етнічної групи на колективні дії в ім’я політичних або соціальних цілей грають лідери, які нерідко переслідують власні цілі. Створення нації являє собою результат свідомої діяльності представників еліти, які прагнуть свої інтереси оформити як загальнонаціональні і з цією метою для їхнього захисту і здійснення згуртувати основну масу народу в єдине політичне ціле, тобто націю. Нація постає для них не стільки як явище реального життя, скільки як ідеальна модель, конструкція, котру вони мають втілити в життя. Конструктивістська парадигма яскраво демонструє можливість маніпулятивного впливу на етнос, обумовленого впливом ?соціальних конструкторів? на етнічну свідомість.

Нація – феномен в першу чергу культурний, і тільки потім етнічний і соціальний. Національна культура загалом не може обмежуватися вузькими рамками гомогенної етнічної спільноти. Навпаки, повноцінний розвиток нації вимагає набагато більш високого рівня диференціації духовних орієнтацій і способу життя, ніж етнічна. Вона включає різні варіанти субкультури, обумовлені етнічними, географічними, соціальними, господарськими і класовими чинниками. Часто наголошується, що нація складається не через затвердження одноманітності. Вона є надзвичайно неоднорідним утворенням, що складається з компонентів різного роду, хоча кожен з них окремо містить загальні культурні ознаки, що відрізняють дану націю. Характерною особливістю національних культур є їх широка диференціація за професійною та соціальною ознаках.

В сучасній культурології розрізняються поняття ?етнічна? та ?національна культура?. Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження – кровним спорідненням. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв’язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, – письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін. Національна модель культури і модель бажаного для цієї культури типу особистості розроблялися інтелігенцією. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу.

Націоналізм Е.Геллнер називає ?винайденою традицією?. Інтелектуали, що претендують на відродження народної культури, замість цього формують культуру нову, хоча і засновану на місцевих стилях і діалектах. Відродження забутих культурних форм не є простим перенесенням старовини в сучасні умови. Старі форми переосмислюються в новій культурі, одержують у ній нове життя. Коли в ХІХ столітті діячі української культури відновлювали народний фольклор, вони не просто повертали ті здобутки, що жили в селянській культурі, але надавали їй сучасної культурної форми. Національна інтелігенція, яка створювала модерні національні культури, вірила і декларувала, що ці культури були лише відродженням і збереженням вже існуючої, але занепалої й упослідженої культури народу, що творить націю. Національна культура насправді була нічим іншим, як місцевою версією універсальної модерної культури, вона є ?скасуванням? традиційної культури і вона маскує сутність скасованої нею культури. Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи – обряди, традиції, звичаї, міфологія – зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. ?Національне відродження? є не стільки відновленням ?забутих традицій?, скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

На відміну від власної етнічної приналежності, належність до нації вимагає від кожного певних особистих зусиль і свідомого вибору. Існування національної культури, нації як її носія передбачає наявність товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним традиційно-замкненим спільностям людей, пов’язаних між собою кровною спорідненістю, приходить зв’язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріального і духовного виробництва.

Сучасна теорія культури виходить з широкого розуміння національної культури як певної сторони життєдіяльності суспільства в усіх її сферах – не тільки в духовному, але й у матеріальному виробництві, суспільно-політичній діяльності, побуті. Культура з цієї точки зору виступає як процес розвитку сутнісних сил людини та їх практичного вияву в усіх сферах, а разом з тим як система матеріальних і духовних цінностей, створених людьми й застосованих в їх діяльності, норм її регулювання, способів організації поведінки та спілкування людей. Вона охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких – географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації, формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну співдружність. У структурі національної культури виділяються такі складові, як матеріальна, побутова, політична і правова культура, як наука, освіта й філософія. Особливість національної культури полягає в тому, що вона характеризує інтегральні моменти національного життя, які складають основу нації і забезпечують подальший національно-культурний процес. До них відносяться мова, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура, національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності тощо.

За конкретними носіями виділяється культура міська і сільська, класова і етнічна, професійна і молодіжна, культура сім’ї чи окремої людини. Загальновизнаним є виділення непрофесійної культури, яку іноді називають народною творчістю.

Національна культура визначається як система цінностей та культурних норм, їх творення, відбору, акумуляції та ретрансляції, що лежить в основі єдиної національно-культурної ідентичності і обумовленого культурою національного стилю життя і служить об’єднавчим чинником суспільства в умовах поліетнічних, полікультурних держав сучасності.


^ 1.5. Поняття ?українська культура?


Одним із найскладніших питань курсу ?Історія української культури? є питання: що таке ?українська культура?, який обсяг цього поняття, в якому ракурсі слід викладати цю історію, якого визначення ?культури? варто дотримуватися? Можна писати про історію території, етносу, мистецтва, ментальності, звичаїв та традицій, сприйнявши за теоретичний орієнтир доволі застаріле, але все ще популярне визначення Едуарда Тейлора: ?Культура – це сукупність знань, вірувань, мистецтва, моралі, звичаїв, законів, засвоєних людиною як членом суспільства?. Хтось може поділяти наївний оптимізм ?батька? романтизму Йогана Гердера, який вважав, що гуманістичне виховання народу приведе людство до ?вічного миру? на землі, і закликав вивчати ?душу народу? або ?дух народу?, закладений передусім у його мові. Завдяки Гердерові та іншим ідеологам романтизму ?етнографічне? розуміння культури фактично стало надбанням масової свідомості. Власне, етнографізм у поєднанні з позитивізмом стали чи не єдиним методологічним підходом до вивчення української культури.

Можна підходити до культури з позицій структуралізму, завдяки якому, до речі, в культурологію було запроваджено термін менталітет1 (Люсьєн Леві Брюлль). Культура сприймалася як надіндивідуальна багаторівнева структура (?колективний розум?), елементи якої перебувають у постійній взаємодії та взаємозалежності; ця структура уможливлює існування людини та її свідомості. Іншими словами, культура ? це ?система, що має примусовий характер щодо індивідуальної свідомості? (Ніколай Копосов).

Крім цього, існує функціоналістський, семіотичний та інші способи розуміння культури, кожен з яких наголошує на доцільності свого методу, виокремлює власний об’єкт дослідження. Наприклад, провідний британський антрополог Броніслав Маліновскі вважав, що культура це ?величезний керуючий апарат, який через підготовку, формування навичок та умінь, навчання нормам і розвиток схильностей поєднує виховання з природним матеріалом і породжує істот, поведінка яких не може бути визначена лише шляхом вивчення анатомії та фізіології?. Власне, йдеться про культуру як сферу, яка ?відрізняє людину від тварини? (В.Оствальд). Сенс семіотичного підходу, на думку американського культуролога Кліффорда Гірца, полягає в тому, щоб ?допомогти нам одержати доступ до концептуального світу, в якому живуть люди, яких ми вивчаємо, для того, що ми могли вести з ними діалог?. А з точки зору іншого представника семіотики, Юрія Лотмана, культура – це механізм породження текстів і простір їхнього функціонування.

Українська культура може стати полем для застосування будь-якого методологічного інструментарію, тим більше, що не всі інструменти ще на цьому полі випробувані.

Дискусійною є проблема ідентифікації того чи іншого ?культурного героя? з певною національною культурою. Наприклад, Станіслав Оріховський (Ожеховський) чи Віталій з Дубна ? це польська чи українська культура? Кому ?належить? Микола Гоголь чи Феофан Прокопович – українцям чи росіянам? Як поділити Григорія Сковороду чи Нестора-літописця? Як, зрештою, поділити Київську Русь? Такі питання найчастіше виникають через елементарне нерозуміння того, що національна ідентифікація – це цілком сучасне явище, яке не можна накидати соціумам, де домінували інші способи ідентифікації (конфесійний, васалітетний, територіально-державний та ін.) Накидаючи минулому сучасні поняття (а час від часу наші ідеологічні переконання), ми перестаємо розуміти минуле, змушуємо Станіслава Ожеховського бути ?свідомим українцем?, Івана Вишенського ? ?демократом? та ?гуманістом?, Захарію Копистенського записуємо в ряди борців ?за незалежну Україну?, а митрополита Петра Могилу проголошуємо провісником ідей Жан-Жака Руссо.

Виникає низка не менш цікавих проблем. Ми вивчаємо культуру українців чи культуру України як території у сучасному розумінні? Якщо приймаємо перший варіант, то куди подіти історію кримських татар, караїмів, ісламську культуру в Україні? Чи не лишається поза увагою історія культури українських євреїв та вірменів? Половецькі ідоли чи скіфські кургани – це історія якого народу? Відповісти на питання, з якого часу можна вести мову про українців, не так вже й просто. Існує щонайменше кілька теорій націогенези, кожна з яких доволі хитка: це фантастична теорія ?трипільського коріння?, котра постулює тезу, ніби українці існували ще тоді, коли не було й слов’ян; політична теорія ?колиски трьох братніх народів?, яка стверджує, що про українців як окремий етнос можна говорити лише з ХІV-ХV ст.; не менш політична ?антська? теорія, яку пропонував М. Грушевський, виводячи коріння українців з племінного союзу антів ІV-V ст. н.е. Є ще позиція конструктивістів, які виступають проти етнізації поняття ?нація?, вважаючи, що в сучасному розумінні про європейські нації та національну свідомість не можна говорити раніше за ХVІ ст., або навіть ХVІІІ-ХІХ ст. Позиція аргументована сильніше, ніж попередні, але, в такому разі, що робити з проявами виразно етнічного націоналізму в епоху середньовіччя? Чим була ?нація до націоналізму?? (термін Й. Гайзінги).

Немало плутанини вносить безсистемне та науково невмотивоване використання модерної етнічної термінології щодо давно минулих епох. Наприклад, часто пишуть про ?українців? в часи Київської Русі (доводилося натрапляти на цих ?українців? і в неолітичну добу), ?українську громаду? середньовічного Львова, ?українського князя? Володимира Великого. Так, Омелян Терлецький ще в 20-ті роки ХХ ст. писав, що давньокиївська держава ?повстала на Україні, її збудували наші предки.., а не предки білорусів чи москалів, та й найбільше в цій державі було українців?. А інший галицький історик Теофіл Коструба радив ?викинути? з історії України назву ?Русь?, ?руський?, замінивши ці етноніми на ?Україну? та ?українців?. Якоюсь мірою цю методу можна зрозуміти як реакцію на недавню ситуацію, коли зусиллями російських істориків з історії Київської Русі було ?вилучено? українців. Їм дозволили існувати лише з ХV-ХVІ ст., тоді як ?русский народ? вже жив свідомим життям у Х-ХІ ст. Щоправда, радянські історики в поняття ?русский народ? включали і українців та білорусів (?древнерусская народность?), однак ніхто не заперечував, коли між ?русским народом? Київської Русі та ?русским народом? Московії та Російської імперії істотна різниця не помічалася. Тим не менш, науковець не має права з почуття ?національної помсти? іґнорувати засадничо інший спосіб ідентифікації людини в системі культурних координат Давньої Русі, накидаючи цій людині невластиві їй погляди та ідентичності. Саме з таких почуттів виникають теорії про Київську Русь як ?українську імперію?.

Якщо вивчати історію української культури як історію культури на території України, виникає інше запитання: а що таке ?територія України?? Що таке ?етнічні українські землі? з огляду на ту обставину, що Україна набула сучасного вигляду лише після 1954 року (з приєднанням Криму). Варто згадати, що на початку ХХ ст. абсолютна більшість жителів Галичини називали себе ?русинами?, які зусиллями наддніпрянської інтелігенції (П.Куліша, І.Срезневського, О.Бодянського, В.Антоновича, М.Грушевського та ін.) лише почали думати над питанням етнокультурної спільності з народом, що жив у ?підросійській Україні?. Навіть серед ?будителів нації? не існувало одностайності у питанні, що ж таке ?український народ?. М.Драгоманов у середині ХІХ ст. писав: ?Які ми руські – чи ми разновидність общого, чи окреме зовсім – цього правду сказати гарно ніхто не знає?. Русини Закарпаття аж до 1944 року не були упевнені, що вони українці, переконавшись у цьому за допомогою ?українізації?, ініційованої Сталіним. Що до 20-х років ХХ ст. знали про свою українську ідентичність лемки, гуцули, бойки, поліщуки, подоляки, буковинці, і чи уявляли свою спільність з тим народом, що жив по той бік Дніпра? Об’єктивне вивчення джерел не дозволяє відповісти на це питання ствердно. Варто зважити й на те, що чимало земель, які тепер сприймаються як ?українські етнічні?, до України не входять. Берестя – частина Білорусі; Стародубщина, частина Чернігівської та Воронезької областей, історично пов’язані з Україною – це Росія; Лемківщина, Підляшшя, Посяння, Холмщина – це вже Польща. Натомість до територіальних меж України потрапили землі, де українські етнічні процеси не відбувалися: це Крим та Донбас.

Не все з’ясовано і в питаннях хронологічних меж окремих періодів історії української культури. Можна згадати хоча б провокативно сформульоване Олексієм Толочком питання: коли ?закінчується? Київська Русь? Чи можна ставити крапку в історії цього феномена після 1240 року, як традиційно прийнято вважати? Сам О.Толочко, наприклад, вважає, що кінець києво-руського періоду припадає на початок ХІV ст. Ярослав Ісаєвич пропонує за найбільш прийнятну умовну дату ?кінця? Київської Русі прийняти 1132 рік, в той же час, охопити поняттям ?княжа доба? увесь період домінування на Русі-Україні княжої верстви як однієї ?з істотних аспектів середньовіччя на українському грунті?. Наталя Яковенко вказує на те, що на рівні побуту та ментальності ?українське середньовіччя? тривало ?ледве не все ХVІІІ ст."

Як треба оцінювати популярну до недавнього часу теорію ?українського цивілізаційного прикордоння?, яка сформульована у низці праць у вигляді метафори ?Україна між Сходом і Заходом?? Якою була культурна роль в історії Київської Русі різних етнічних елементів: варягів, хозар, печенігів, половців, тюрків? Чи має рацію думка традиційної історіографії (М.Карамзіна, М.Погодіна, С.Соловйова, В.Ключевського, М.Грушевського), яка ?зображує Степ як небезпечного та шкідливого сусіда?, а Русь як ?забороло від азійських орд?? Можливо варто зважити на думки інших істориків (В.Пархоменка, О.Пріцака), котрі вважали за потрібне піддати ревізії ?усталені стереотипи та відкинути погляд, ніби вплив Степу був винятково руїнницьким?. (А.Портнов)

Гадаємо, навіть цих проблем досить для того, щоб похитнути безпроблемний образ ?історії української культури?, який часто зводиться до хронологічного викладу мистецьких здобутків (часто перебільшених) або звичаїв та традицій українців (зазвичай втрачених). Мистецтвознавчий та етнографічний аспекти української культури – це лише аспекти, які не повинні затьмарювати цілісний образ культури як символічно насиченого та історично динамічного простору, як ?системи відносин, що склалися між людиною та світом? (Б.Успенський). Напевно методологічно продуктивним в нашому випадку буде застосування визначення культури, сформоване інтелектуальною традицією ?Школи анналів?. Культура є ?способом людського існування, системою світосприйняття, сукупністю картин реальності, які явно чи приховано присутні в свідомості членів суспільства, впливаючи на їхню соціальну поведінку?. Це визначення дає можливість бачити культурні здобутки епохи не ізольовано одне від одного, а у світлі домінантних для соціуму ментальних та інтелектуальних категорій.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Схожі:

К. М. Історія української культури навчальний посібник iconПерелік практичних навичок Вивчаючи курс „Історія української культури”
Вивчаючи курс „Історія української культури”, студент повинен оволодіти такими практичними навичками
К. М. Історія української культури навчальний посібник iconК. М. Історія української культури навчальний посібник
Ренесансу, культура Бароко та ін Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних...
К. М. Історія української культури навчальний посібник iconТема Предмет та завдання курсу "Історія української культури". Феномен та витоки української культури

К. М. Історія української культури навчальний посібник iconМіністерство освіти та науки, молодта спорту україни харківська національна академія міського господарства м. С. Лисенко Програма І робоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
«Історія української культури» для студентів І курсу заочної форм навчання освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» напряму 030601...
К. М. Історія української культури навчальний посібник iconМіністерство освіти та науки, молодта спорту україни харківська національна академія міського господарства в. В. Жигло програма І робоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
«Історія української культури» для студентів І курсу заочної форми навчання освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» напряму 050702...
К. М. Історія української культури навчальний посібник iconМіністерство освіти та науки, молодта спорту україни харківська національна академія міського господарства І. М. Рассоха Програма І робоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
«Історія української культури» для студентів І курсу заочно форми навчання освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» напряму 020107...
К. М. Історія української культури навчальний посібник iconМіністерство освіти та науки, молодта спорту україни харківська національна академія міського господарства ю. А. Бєліков Програма І робоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
«Історія української культури» для студентів ІІ та ІІІ курсів денної форми навчання освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» напряму...
К. М. Історія української культури навчальний посібник iconМіністерство освіти та науки, молодта спорту україни харківська національна академія міського господарства І. М. Рассоха Програма І робоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
«Історія української культури» для студентів І та ІІІ курсів денної форми навчання освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» спеціальності...
К. М. Історія української культури навчальний посібник iconМіністерство освіти та науки, молодта спорту україни харківська національна академія міського господарства І. М. Рассоха Програма І робоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
«Історія української культури» для студентів І курсу заочної форм навчання освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» напряму 030504...
К. М. Історія української культури навчальний посібник iconМіністерство освіти та науки, молодта спорту україни харківська національна академія міського господарства І. М. Рассоха Програма І робоча програма навчальної дисципліни «Історія української культури»
«Історія української культури» для студентів І курсу денної та заочної форм навчання освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» спеціальності...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи