Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів icon

Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів




Скачати 207.95 Kb.
НазваОсобливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів
Дата09.06.2012
Розмір207.95 Kb.
ТипДокументи

РОЗДІЛ 7. ОСОБЛИВОСТІ ІНЖЕНЕРНОЇ ПІДГОТОВКИ

ТЕРИТОРІЙ У ГІРСЬКІЙ МІСЦЕВОСТІ


7.1. Особливості гірських районів


На території України гірська місцевість знаходиться у Карпатах і Криму. Гірські райони характеризуються складним рельєфом, глибокими звивистими долинами рік, складною геологічною будовою місцевості.

Сильно розчленований рельєф викликає необхідність влаштування великого числа інженерних споруд на перетинах річок і ущелин.

Природні умови різко міняються на короткому проміжку, особливо різко виявляється вплив вертикальної зональності (зміни кліматичних умов по мірі підняття над рівнем моря) і експозиції схилів стосовно сторін світу.

Долини гірських рік мають великі поздовжні ухили. Паводки раптово виникають і швидко проходять. У сухий час року багато водотоків пересихають.

У зв'язку з великими поздовжніми ухилами навіть при малих водозбірних басейнах зливові потоки несуть із собою камені. У весняний період під час танення снігу збільшується можливість сходу лавин.

Гірські райони характеризуються підвищеною сейсмічністю.

Усі ці обставини вимагають урахування оцінки при проектуванні й будівництві різних об'єктів. У зв'язку із складними природними умовами гірських районів вживають спеціальні заходи для захисту споруд. Труднощі виконання будівельних робіт на гірських схилах і їхня висока вартість вимагають розглядати різні варіанти проектування з метою прийняття найбільш оптимального вирішення.


^ 7.2. Особливості будівництва на ділянках осипів і обвалів


Обвал – швидкий відрив і обвалення, що супроводжується перекиданням, дробленням і скочуванням гірської маси униз схилом (рис. 7.1). На відміну від обвалу, осип – це тривалий, безперервний і повільний рух накопичених на схилі уламкових продуктів вивітрювання, що містять щебінь і крупні кам'яні брили.

Причиною обвалів є надмірна крутість схилів, на яких не можуть утримуватися уламки, що втратили зв'язок з основним масивом. Обвали супроводжують: руйнування гірських порід процесами вивітрювання; підрізування похилих пластів порід; тріщинуватість гірських порід, як природна через тектонічні порушення, так і викликана штучними вибухами; розширення води при замерзанні у тріщинах гірських порід та ін.




Рис. 7.1 – Місце обвалу на гірській дорозі


Ділянки обвалів завжди доцільніше обходити. При неможливості цього за такими ділянками треба здійснювати безперервний нагляд, регулярно оглядати укоси і скидати великі камені, що почали втрачати стійкість.

На ділянках, де обвали і каменепади особливо ймовірні, для захисту на схилах установлюють металеві ґратчасті щити чи завішують укіс сіткою з товстого дроту (рис. 7.2).

Для захисту від великих каменів улаштовують рови з валом чи стінки, що вловлюють їх (рис. 7.3, 7.4, 7.5).

На гірських дорогах з інтенсивним рухом у деяких випадках будують захисні галереї (рис. 7.6). Конструкцію каменезахисної галереї показано на рис. 7.7

Осипи накопичуються біля підошви крутих схилів у вигляді валів чи конусів. У верхній частині вони мають крутість до 40 - 45, у нижній частині (шлейф осипу) осип більш положистий.

Залежно від інтенсивності надходження матеріалу розрізняють осипи діючі, зростання яких продовжується, загасаючі і загаслі. Загаслі осипи заростають травою, чагарником і деревами. Матеріал осипів, що навіть заросли, знаходиться у стані нестійкої рівноваги. Підрізування нижньої частини осипу виїмкою, сейсмічні поштовхи, перевантаження насипом можуть активізувати осип і привести його до руху.








Рис. 7.2 – Захист автомобільної дороги від каменепаду за допомогою сітки:

1 – каміння; 2 – сітка; 3 – костилі

Рис. 7.3 – Каменевловлювальна підпірна стінка:

1 – автомобільні покришки; 2 – насадка; 3 – бетонний фундамент; 4 – стовп




Рис. 7.4 – Захист автомобільної дороги підпірною стінкою



Рис. 7.5 – Підпірна стіна на обвальній ділянці автомобільної дороги

в Криму




Рис. 7.6 – Каменезахисна галерея на автомобільній дорозі

Севастополь – Феодосія



Рис. 7.7 – Конструкція каменезахисної галереї:

1 – вловлюючий ров; 2 – ґрунт; 3 – гравійна суміш; 4 – дренажний шар; 5 – галерея із збірних залізобетонних елементів; 6 – низова підпірна стінка; 7 – анкер, що закріпляє поздовжню бетонну балку; 8 – металева стійка


За ступенем рухливості осипи поділяють на рухливі (живі) (рис. 7.8), слабко рухливі й відносно нерухомі.

Відносно нерухомі осипи можуть бути використані для розміщення в їхній нижній частині земляного полотна дороги в невисоких насипах без додаткових споруд.

Рухливі осипи варто обходити, а якщо це неможливо, необхідно передбачати заходи для забезпечення стійкості земляного полотна.

Шлейфи осипів, складених з великоуламкового добре фільтруючого матеріалу, можна перетинати дорогою.

При діючому осипу, коли відбувається накопичення відкладень, перед дорогою зводять стінку для затримки уламків, що обсипаються. Стінки влаштовують із сухої кладки висотою 1,5 – 2 м, шириною 0,8 – 1 м при глибині закладення не менше 0,5 м. Стіну періодично нарощують і будують додаткові на масиві осипу (рис. 7.9).

При активних великих осипах, шлейф яких досягає берега водотоку, часто більш доцільно перенести трасу дороги на інший схил долини. Це викликає необхідність побудови додатково двох мостів. Можливо також перетинати такі осипи тунелем.

Іноді при малому об'ємі матеріалу доцільно ліквідувати осип замість того, щоб будувати верхівкові підпірні стіни.



Рис. 7.8 – Діючий осип


Матеріали осипів можна використовувати для відсипання насипів, якщо вони задовольняють вимогам до міцності кам'яних матеріалів, а також для влаштування дорожнього одягу і готування бетону.





Рис. 7.9 – Захист дороги, що проходить на шлейфі слабкорухливого осипу, підпірними стінками.

Цифри вказують послідовність зведення стінок




^ 7.3. Принципи освоєння територій із селевими явищами


7.3.1. Причини утворення селевих потоків


Селі, характерні для гірських районів,  раптові короткочасні паводки, що виносять з гірських районів у долини велику кількість ґрунтів і уламкових матеріалів. Вони мають величезну руйнівну силу.

Маса селів складається з потоків води, великої кількості твердих матеріалів, різної величини валунів, уламків скель, іноді дерев. Рідкою складовою потоку є зливові і талі води з гірських схилів і частково ґрунтові води.

  • Руйнівна сила селевих потоків в десятки разів перевищує силу звичайного водного потоку. Найбільшу небезпеку представляють високогірні селі. Селеві потоки виникають через такі причини: падіння рельєфу гірських долин, ухил яких у верхів'ях доходить до 0,35, а в низов'ях на “конусах виносу” зменшується до 0,04 – 0,05;

  • наявність у межах водозбору пухких продуктів вивітрювання гірських порід;

  • зливи, снігопади, танення льодовиків, прорив льодовикових озер, що створюють швидкі багатоводні потоки;

  • активна ерозійна діяльність у гірському басейні при рідкій рослинності;

  • зсувні процеси;

  • виверження вулканів;

  • сейсмічні явища.

Сель – тимчасовий потік. Він виникає у сухих долинах, балках, ярах чи в долинах рік. Найбільш ймовірне утворення селя в результаті перших злив після посушливого періоду.

Селеві потоки завдають величезних збитків. Так, у 1946 р. в м. Єревані на р. Гедарі пройшов сель двома валами до 4 м висоти. Він заніс каменями і грязюкою частину міста. Об'єм селя був 494 тис. м3.

Водно-кам'яний сель спостерігався у червні 1959 р. в басейні р. Прут в Карпатах. Сель проходив двома валами швидкістю 5 м/с. Об'єм його наносів склав 216 тис. м3, відкладання яких мали довжину 50 км. Взагалі, у післявоєнні роки в Українських Карпатах створилися сприятливі умови для розвитку селів у зв'язку з інтенсивним вирубуванням лісу.

У 1970 р. в Перу в районі Кордильєр на місто Юнгай обрушився сель з виносом 80 млн. м3, знищивши місто за 5 хвилин, вкривши його 10 метровим шаром каменів і грязюки.

Грязьо-кам'яні селі в Криму найчастіше виникають між Алуштою і Судаком. Тут на гірських схилах утворюється багато сипкого матеріалу, який під час злив легко змивається і зноситься. Влітку 2002 р. під час сильних злив, що супроводжувались повінню, у Судакському районі сходили з гір незначні селі. Хоча об'єм їх був невеликий, але наноси мулу, кам'яного матеріалу і грязюки на вулицях м. Судака складали до 30 см.

^ Площу, в межах якої виникає сель, називають селеносним басейном.

Діяльність гірського потоку характеризують різними проявами: знесенням матеріалу (угорі), переносом матеріалу (у середній частині), і відкладеннями, виносом їх (у нижній частині).

У верхній частині знаходиться осередок твердих складових потоку. Верхня частина називається зоною формування селів.

У середній частині сель рухається руслом з відносною постійністю. Ця частина називається транзитною зоною.

У нижній частині утворюються відкладення велико- і дрібноуламкового матеріалу – конуси виносу. Ця частина називається зоною загасання. Конуси, що злилися, утворюють шлейфи біля підніж-жя гори. Такі відкладення називають пролювіальними.


^ 7.3.2. Класифікація селевих потоків


Селеві потоки поділяють на три типи залежно від загального об'єму виносу за один сель у млн. м3:

1 тип – більше 1 млн. м3; 2 тип – від 0,5 до 1 млн. м3; 3 тип – до 0,5 млн. м3.

^ За характером руху селів, що залежить від ступеня насиченості твердим матеріалом, селі поділяють на дві категорії: зв'язні чи структурні і текучі чи турбулентні.

У структурному чи ламінарному потоці рухаються зв'язні потоки. Їхній рух відбувається майже прямолінійно із слабким розтіканням убік. При зупинці такі потоки не розпадаються на складові, а застигають. За структурою ламінарний потік нагадує бетонну масу, що тече лотком.

Незв'язні потоки рухаються у турбулентному режимі. Для них характерне розтікання в межах русла, а на конусі виносу відбувається деякий розподіл матеріалу за крупністю фракцій.

Е.К. Рибакова запропонувала класифікацію селів за гранулометричним складом твердої складової:

1 категорія (зв'язна, структурна) – грязьова. Об'ємна вага 1,9 – 1,6 т/м3. Склад потоку – не більше 25 – 30 % від твердої частини є глинисті фракції, інше – пісок, щебінь, галька, валуни. Потік рухається як структурне ціле, при зупинці застигає, не розпадаючись на основні частини. Руйнується усе на його шляху.

2 категорія (текуча, турбулентна) – водокам'яна. Об'ємна вага 1,6 – 1,3 т/м3. Мала насиченість потоку мілкоземом, перевага великоуламкового матеріалу – до 60 %. Велика руйнівна сила. На конусі виносу відбувається сортування матеріалу за крупністю.

3 категорія (текуча, турбулентна) – грязьокам'яна. Об'ємна вага 1,4 – 1,05 т/м3. Потік насичений звішеними і донними наносами галечникового складу. Беззаторне протікання потоку, руйнування перешкод відбувається внаслідок підмиву.

^ За станом рідкої складової селеві потоки поділяють на зв'язні і незв'язні. У перших практично уся вода знаходиться у зв'язному стані. Це грязьові і грязьокам'яні потоки. У незв'язних (водокам'яних потоках) є велика кількість вільної води.

Швидкість руху селів – 2,5 – 3 м/с, іноді при значних ухилах місцевості вона може досягати 6 м/с.


^ 7.3.3. Заходи боротьби із селевими потоками


При виборі території для нового будівництва треба обходити русла селеносних басейнів.

Щоб попередити виникнення нових селевих осередків і знешкодити можливі селеві потоки, що загрожують містам, застосовують такі заходи:

а) організаційно-господарські: оздоровлення існуючих лісів і ланів, сприяння їхньому природному поновленню способом регулювання випасу худоби і системи землеробства у водозбірному басейні, стабілізація крутих схилів селеносних басейнів;

б) профілактичні агролісомеліоративні: затримка стоку у верхів'ях басейну з метою різкого ослаблення ерозійно-селевих потоків, полезахисне лісорозведення, терасування гірських схилів крутістю не більше 35, не підданих зсувним процесам. При цьому лісорозведення – це не тільки протиселевий захід, але і створення навколо населеного місця захисного зеленого пояса.

Регулювання поверхневого стоку у зоні зародження селевих потоків є найбільш ефективним способом зміни режиму сніготанення, спуску льодовикових озер, перенесення центра зливи. Процес сніготанення регулюють, створюючи димові екрани чи зачорніння сніжного покриву. У першому випадку відбувається уповільнення сніготанення, у другому – прискорення. Штучне перенесення центра зливи відноситься до методів регулювання погоди. Роботи в цьому напрямку проводяться в нашій країні, зокрема у м. Харкові, і за її межами.

Боротьба із селями є дуже важкою і вимагає проведення дуже складних інженерних заходів. Основні з них:

а) селевий потік перехоплюють загатами (баражами) на конусі виносу; влаштовують систему загат для зниження ухилів і зменшення донного і бічного розмивів. Поперечні загати влаштовують у руслі селевого потоку. Загати утримують деяку частину твердої складової селевого потоку. Поперечні загати виконують у вигляді бетонних чи залізобетонних підпірних стін. Можна застосовувати габіонові підпірні стіни. Для пропуску води у нижній частині загат залишають отвори;

б) селеві потоки припливів основного русла перехоплюють греблями; прояснені потоки з притоків надходять у русло ріки. Греблі зводять з місцевих кам'яних матеріалів способом спрямованого вибуху. Прикладом такої споруди може служити гребля висотою 150 м, побудована у 1967 р. в урочищі Медео;

в) селевий потік на конусі виносу відхиляють убік і коротким каналом селеву масу скидають у найближчий тальвег, ріку чи озеро. Дно такого каналу укріплюють бетонними порогами, а береги – кам'яними стінками;

г) на всій площі водозбору насаджують дерева і чагарники з терасуванням схилів і відводом ґрунтових вод за допомогою дренажів, а атмосферних вод – за допомогою нагірних канав.

При будівництві доріг найбільш доцільно перетинати селеві потоки у межах транзитного русла, де є стійкі скельні береги і русло потоку, як правило, жорстко фіксовано. Русло перекривають мостом. Низ прогінної будови повинен підніматись над горизонтом проходження селевого потоку не менше, ніж на 1 м. Мости варто робити з прогонами, що не стискують селевий потік.

При перетинанні селевих потоків дорогами з малою інтенсивністю руху можна селевий потік пропускати лотком, що розташований на одному рівні з проїзною частиною. На дорогах з великою інтенсивністю руху проектують селедуки, що пропускають селеві потоки над дорогою (рис. 7.10).




Рис. 7.10 – Конструкція селедука:

а – загальна схема; б – план кінцевої ділянки

^ 7.4. Захист територій від лавин


7.4.1. Утворення і класифікація лавин


У гірських районах, де випадає багато сніжних опадів, часто відбуваються сніжні обвали – лавини. Лавинами називають сніжні маси об'ємом у десятки і сотні тисяч, а іноді і мільйонів м3, що втратили зчеплення з підстилаючою поверхнею. Лавини з дуже великою швидкістю спрямовуються униз схилом, руйнуючи все на своєму шляху. Перед лавиною рухається повітряна хвиля. Вона викликає руйнування в тих місцях, до яких лавина не доходить.

У міру збільшення товщини снігового покриву й утворення в ньому ослаблених прошарків стійкість снігу на схилі зменшується. При досягненні критичної рівноваги іноді буває досить самого невеликого поштовху, струсу повітря від пориву вітру, пострілу чи навіть голосної мови, щоб обрушилася лавина.

Розрізняють сухі і мокрі лавини. Сухі утворюються в періоди морозів. При їхньому падінні сухий сніг сильно розпорошується, утворюючи своєрідну сніжну хмару, що рухається униз з великою швидкістю.

Мокрі лавини утворюються навесні чи під час сильних відлиг.

Сніжні обвали відбуваються у районах з крутими логами і тальвегами, що мають у верхів'ях западину – снігозбірний басейн, в якому накопичується сніг. Сніг, що прийшов у рух, сковзає каналом стоку – лавинним лотком. У підніжжя схилу лавина розширюється, сповільнює свій рух. Після зупинки утворюється конус виносу із снігу і захоплених каменів, ґрунту, стовбурів дерев та ін. Висота конусів досягає 10 – 20 м.

Найбільш небезпечні щодо лавиноутворення схили з крутістю 25 – 45, на яких може накопичуватись велика кількість снігу, що поступово приходить у нестійкий стан.

За характером руху сніжної маси проф. Г.К. Тушинський розрізняє три типи лавин:

  1. Осови, в яких вся маса снігу рівномірно зміщується схилом без строгого фіксованого русла.

  2. Лоткові лавини, в яких сніг із снігозбірного басейну спочатку сковзає логом – каналом стоку. Схили каналу позбавлені рослинності та мають сліди лавинної ерозії.

  3. Стрибучі лавини, що спочатку зміщуються каналом стоку, а потім, коли він утворює горизонтальний майданчик чи ухил його збільшується, злітають з уступу й обрушуються на дно долини.

Лавини залишають на місцевості характерні сліди, за якими можна орієнтовно оцінити частоту їхнього сходу. При сході лавин кілька разів на рік лавинні лотки чітко вироблені, відсутній трав'яний покрив і чагарники. У місцях конусів виносу з'являється вологолюбна рослинність. Якщо лавини утворюються рідко, в лавинних лотках може рости листяний і змішаний ліс.


^ 7.4.2. Заходи захисту територій від лавин


Для боротьби з лавинами передбачають ряд заходів, спрямованих на зменшення накопичення снігу в лавинозбірних басейнах, підвищення стійкості снігу на схилах, уповільнення руху сніжних мас, відхилення лавини від забудови чи пропуск її над забудовою.

Для затримання снігу на плато влаштовують кам'яні стіни і встановлюють у декілька рядів снігозбірні щити. На рівних гладких схилах споруджують кам'яні стіни, земляні вали і тераси.

У деяких випадках при сприятливому рельєфі місцевості лавину можна відхиляти за допомогою відбійних дамб. Дамби споруджують у видгляді насипу висотою до 10 – 15 м (рис. 7.11).

Для відвертання несподіваного сходу лавини, виконують штучне обвалення сніжних мас за допомогою вибухів.





Рис. 7.11 – Схема захисту від лавин відбійними дамбами:

а – план місцевості і розміщення дамб; б – відбійна дамба; в – відбійна дамба з ровом;

1 – шлях руху лавини; 2 – відбійна дамба; 3 – шлях відхиленої лавини; 4 – лавиноріз; 5 – дорога; 6 – підпірна стіна; 7 – кам'яний накид з викладенням верхнього ряду; 8 – викладення великим каменем; 9 – ґрунт



При будівництві слід уникати лавинонебезпечних місць. Коли обійти таке місце неможливо (наприклад, при будівництві залізниць і автомобільних доріг), споруду розташовують над дном долини на такій висоті, щоб її не закривали сніжні завали від лавин.

Найбільш надійним способом захисту доріг від лавин є галереї (рис. 7.12). Щоб сніжна маса проходила на покрівлі без удару, галерею розташовують на полках, які врізають у схили тальвегу, де сходить лавина. Над галереєю виконують засипку, щоб вийшло природне продовження схилу місцевості. Галереї будують переважно закритими із збірних залізобетонних елементів (рис. 7.13).




Рис. 7.12 – Снігозахисна галерея



Рис. 7.13 – Конструкції протилавинних галерей:

а – балочна консольна; б – аркова;

1 – стійка верхівкової опори; 2 – залізобетонна балка; 3 – вертикальна чи похила стійка; 4 – горизонтальна опорна балка; 5 – фундаментна подушка; 6 – фундаментна плита; 7 – фундамент верхівкових опор; 8 – засипка; 9 – дренажний лоток; 10 – мощення; 11 – бетонне покриття; 12 – худий бетон; 13 – літній шлях; 14 – основи галереї

^ 7.5. Особливості освоєння територій із сейсмічними

явищами


7.5.1. Загальні відомості про сейсмічні явища


У результаті дії внутрішніх сил землі виникають рухи земної кори, що викликають сейсмічні явища – землетруси.

Сейсмічність проявляється у вигляді пружних коливань земної поверхні і може бути наслідком природних і штучних процесів. До природних процесів відносять вулканічні виверження, гірські обвали, карстові провали і тектонічні процеси. Найбільш руйнівними є тектонічні явища, викликані природним процесом утворення гір. Вони охоплюють великі площі, а не обмежуються локальними зонами, і можуть періодично повторюватись. Штучні процеси зв'язані з промисловими вибухами, із створенням водосховищ та іншою діяльністю людини.

Землетруси постійно спостерігаються у гірських районах східної і західної півкулі. Області, де часто виникають землетруси, називають сейсмічними. Головний сейсмічний пояс – це узбережжя Тихого океану, де відбувається велика кількість землетрусів. Цей пояс починається на півдні Чилі, досягає Тихоокеанського узбережжя Південної і Центральної Америки (охоплюючи Карібське узбережжя), проходить уздовж Мексиканського узбережжя до Каліфорнії і далі йде до Аляски, Камчатки. Проходячи Курильськими і Алеутськими островами, він досягає Японії, Філіппін, Індонезії, Нової Гвінеї і численних південних тихоокеанських островів.

Більшість землетрусів в історії Землі пов'язані з Тихоокеанським сейсмічним поясом. Але існує ще один сейсмічний пояс, що бере початок у Японії і йде в Китай, Індію, Іран, Туреччину, Грецію і Середземномор'я.

Область зародження землетрусів знаходиться на деякій глибині від поверхні землі, її називають осередком чи гіпоцентром. Над ним на поверхні землі розміщується зона, де землетруси виявляються дуже сильно. Її називають епіцентром. Від епіцентру в усіх напрямках поширюються поздовжні, поперечні й довгі хвилі. Довгі хвилі передаються поверхнею землі, вони переміщуються повільніше поздовжніх і поперечних хвиль, але мають більший розмах і є причиною усіх видимих руйнувань.

Залежно від будови земної поверхні в одному районі, але з різними природними умовами можуть розташовуватись ділянки з підвищеною сейсмічністю. До таких ділянок відносять заболочені території, зсувні схили, ділянки з високим рівнем ґрунтових вод, ділянки, складені з пухких порід, території із складним рельєфом.

Інтенсивність землетрусів виражають у балах. Для цього використовують дванадцятибальну шкалу. Особливо відчутні землетруси вище 6 балів. Вони активізують зсуви, обвали й осипи на гірських схилах.

При інтенсивності землетрусів понад 9 балів відбуваються сильні й масові пошкодження чи повні зруйнування будівель, споруд, комунікацій; виплескування води з каналів, озер і рік, можуть виникати нові джерела води чи зникати існуючі; на рівнинах можуть виникати повені, а на поверхні води великі хвилі; на ґрунті з'являються тріщини, розриви і переміщення у вертикальному і горизонтальному напрямках. На територіях, сейсмічність яких перевищує 9 балів, зводити будівлі і споруди, як правило, не допускається.

Землетруси, що викликають радикальні зміни формування земної поверхні, відбувалися в доісторичні часи. Але і в теперішні часи бувають сильні землетруси, наприклад, у 1967 р. відбувся землетрус на Алясці інтенсивністю 9,5 балів.

27 серпня у 1883 р. на острові Кракатау в Індонезії відбулася наймогутніша серія вулканічних вибухів. У результаті зникла вся північна частина острова, на дні океану утворилася дірка, що була на 300 м нижче рівня води. Але найдужчі руйнування були пов'язані з хвилями в океані, що піднялися після вибуху вулкана Кракатау. Такі хвилі називають цунамі. Найвища хвиля досягала у висоту 15 м, вона знесла сотні сіл і стала причиною загибелі 36 тис. людей. Хвилі пронеслися океаном із швидкістю до 1300 км/год, досягнувши берегів Австралії й Каліфорнії за багато тисяч кілометрів від катастрофи.

У 1946 р. в районі Алеутських островів відбувся підвідний землетрус. Гігантська хвиля, що утворилася, менше, ніж за п'ять годин, подолавши майже 4 тис. км, обрушилася на Гаваї. Вона зруйнувала будівлі і споруди на відстані сотень метрів від берега. Загинуло 170 чоловік.

Захиститися від таких хвиль неможливо. У 1896 р. від навалу цунамі в Японії загинуло декілька десятків тисяч чоловік.

Гірський Крим і прибережна його частина відзначаються високою сейсмічністю, що зумовлена сучасною інтенсивністю тектонічних рухів. За сейсмічним районуванням ця територія належить до восьмибальної зони. Залежно від місцевих інженерно-геологічних умов (ступеня вивітрілості, обводнення, тектонічної тріщинуватості) бальність може підвищуватись або знижуватись на 1 – 2 бали. За рік на південному березі Криму мають місце до 40 поштовхів різної сили. Вважають, що південно-східний беріг Криму за сейсмічною активністю й у тектонічному плані більш спокійний порівняно з південним берегом. Гірскький Крим зазнає проявів новітніх коливальних рухів у формі куполоподібного підняття, а прибережна частина – опускання. Наприклад, за картою сучасних вертикальних рухів земної кори (1971 рік) підняття Ялти становить 4 – 6 мм/рік, а прибережна смуга опускається на 1,4 мм/рік.

Силу землетрусів установлюють на основі інструментальних спостережень за допомогою сейсмографів, які розташовують у різних місцях по усьому світ. Вони щодня фіксують коливання земної кори, тому що вона ніколи не буває у спокійному стані.


^ 7.5.2. Особливості інженерної підготовки у сейсмічних

районах


Найбільш небезпечними ділянками для будівництва є зони із сильно розчленованим рельєфом, береги рік, схили ярів, ущелин, а також ділянки з вивітрилими породами, підземними водами, просад-ними ґрунтами, райони осипів, відвалів і гірських виробок. Такі ділянки намагаються обходити.

При забудові територій у сейсмічних районах слід уникати спорудження будинків, що мають велику довжину, складну конфігурацію у плані і високу поверховість. Ширину вулиць намічають не менш трьох-, чотириразової висоти будинків. На внутрішньоквартальних територіях залишають вільні від забудови простори біля дитячих установ і шкіл, що мають бути зручно пов'язані з вулицями для швидкої евакуації населення.

Для забезпечення більшої надійності транспортних шляхів їх дублюють. Перехрестя магістральних вулиць виконують у вигляді невеликих майданів, щоб уникнути утворення завалів.

Вертикальне планування проводять, враховуючи підвищені вимоги до стійкості укосів насипів і виїмок. Укоси проектують більш положистими, ніж у несейсмічних районах. При проектуванні під-пірних стін обмежують їхню висоту.

Дороги трасують на невивітрилих скельних і напівскельних породах і щільних сухих великоуламкових ґрунтах. На нескельних косогорах дороги, по можливості, не проектують. Майданчик під земляне полотно доріг, що проектують на косогорі, цілком врізають у схил. Поперечні профілі типу напівнасипи-напіввиїмки не рекомендуються через оповзання насипної частини.

Залізничні насипи на косогорах укріплюють тільки підпірними стінками, чи розміщують їх на естакадах, виключаючи укісне вирішення. При будівництві залізничного насипу на косогорі передбачають заходи для запобігання влученню на шлях осипного ґрунту. Для цього між верхівковим укосом (схилом) і основним майданчиком влаштовують розширену і заглиблену траншею чи уловлюючи стіни.

Підземні комунікації укладають у загальний колектор для вільного контролю за станом інженерних мереж під час землетрусів.

Елементи водовідвідних і дренажних систем виконують із гнучким з'єднанням стиків. На мережах влаштовують аварійні випуски для захисту території від затоплення стічними водами у випадку аварії.

Рівні ґрунтових вод знижують дренажами на більшу глибину, ніж потрібно, тому що цим знижується сейсмічність.

Гідротехнічні споруди доцільно розташовувати на ділянках, віддалених від тектонічних розламів. Не рекомендується розміщувати гідротехнічні споруди на ділянках, де протилежні схили складені з порід, що різко відрізняються механічними властивостями. Слабкі ґрунти варто вилучати чи укріплювати.

Конструкції будівель і споруд виконують з монолітного залізобетону чи дерева. Цегла мало придатна для будівництва у сейсмічних районах.


Запитання для самоконтролю


  1. Особливості будівництва на ділянках осипів і обвалів.

  2. Причини утворення і класифікація лавин.

  3. Які заходи застосовують для боротьби з лавинами?

  4. Що таке селі? Які причини утворення селів?

  5. Класифікація селів.

  6. Які заходи застосовують для боротьби із селевими потоками.

  7. Причини виникнення землетрусів.

  8. Що таке гіпоцентр, епіцентр землетрусів?

  9. Які особливості інженерної підготовки в сейсмічних районах?







Схожі:

Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів iconЗастосування моделі forkome у прогнозуванні змін лісових ландшафтів
Охарактеризовано можливості застосування імітаційної моделі forkome для прогнозування змін у гірських І рівнинних ландшафтах. Показано...
Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів iconВид заняття
Мікрокліматичні особливості птк місцевості давньольодовикового ерозійного високогір'я в межах Пожижевського кару
Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів iconВ. Б. Юскаєв Методичні вказівки
Клініко-епідеміологічні особливості поліомієліту у дітей та особливості лікування на сучасному етапі”
Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів iconМетодичні вказівки до практичного заняття „Клініко-епідеміологічні особливості поліомієліту у дітей та особливості лікування на сучасному етапі
Клініко-епідеміологічні особливості поліомієліту у дітей та особливості лікування на сучасному етапі”
Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів iconМетодичні вказівки до практичного заняття „Клініко-епідеміологічні особливості поліомієліту у дітей та особливості лікування на сучасному етапі
Клініко-епідеміологічні особливості поліомієліту у дітей та особливості лікування на сучасному етапі”
Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів iconДодаток №9 до наказу Міністерства освіти І науки України від 08. 12. 2010 р. №1218 Програма
План місцевості. Поняття про план місцевості. Горизонт. Сторони горизонту. Способи орієнтування на місцевості. Уміння користуватися...
Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів iconМіністерство освіти І науки чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича Географічний факультет програма
План місцевості. Поняття про план місцевості. Горизонт. Сторони горизонту. Способи орієнтуван­ня на місцевості. Азимут. Вміння користуватися...
Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів iconМіністерство освіти І науки чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича Географічний факультет програма
План місцевості. Поняття про план місцевості. Горизонт. Сторони горизонту. Способи орієнтуван­ня на місцевості. Азимут. Вміння користуватися...
Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів iconПитання на модуль 2 з дисципліни «особливості енерговикористання у галузях господарства (світлотехнічній галузі)»
Особливості, які виникають з вибором системи освітлення при проведенні техніко-економічного аналізу
Особливості інженерної підготовки територій у гірській місцевості особливості гірських районів iconМіністерство освіти І науки, молоді І спорту України Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
План місцевості. Поняття про план місцевості. Горизонт. Сторони горизонту. Способи орієнтуван­ня на місцевості. Азимут. Вміння користуватися...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи