Ю. шведа вибори та виборчі системи icon

Ю. шведа вибори та виборчі системи




НазваЮ. шведа вибори та виборчі системи
Сторінка2/48
Дата08.10.2012
Розмір7.41 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

^ Делегативна демократія. Cьогодні деякі дослідники говорять про делегативну демократію протиставляючи її представницькій демократії. Представництво об’єктивно містить елемент делегування: через певну процедуру колектив уповноважує індивідуума виступати від свого імені й у підсумку підкоряється рішенням представника. Отже, представництво й делегування не є полярними протилежностями. Тому завжди легко провести чітку межу між типом демократії, організованої навколо ”представницького делегування”, і типом, коли делегований елемент переважає над представницьким. Представництво спричиняє підзвітність: так чи так представників розглядають як таких, що несуть відповідальність за діяльність, яку вони провадять від імені інших. В умовах інституалізованої демократії підзвітність реалізується не тільки по вертикалі – перед виборцями, а й по горизонталі – в системі автономної влади (стосовно інших інститутів), через що може постати питання про неналежне виконання обов’язків цієї посадовою особою й навіть про її покарання. Представництво й підзвітність створюють додатковий, республіканський вимір демократії: наявність і ретельне оберігання межі між суспільними та приватними інтересами владних еліт. Загалом делегативна демократія є слабшою порівняно з представницькою і має тенденцію до перетворення на бюрократичну автократію. Водночас сучасні дослідники політичних процесів та інститутів схильні вважати, що ”відповідальна влада”, яка формується внаслідок електоральних процедур є, скоріше, певною регулятивною ідеєю, ніж інститутом реальної політики. В умовах розвиненої демократії, яка є складною системою, можна говорити радше про відповідальність у межах так званої ”мережі платників”, складовими якої є різні суб’єкти – виборці, політичні партії, інститути громадянського суспільства, фінансово-промислові групи, міжнародні інститути, ніж про просту відповідальність перед виборцями, наділеними правом обирати владу. Ця відповідальність має взаємний характер і реалізується через обопільні зобов’язання, інтереси та цінності. Подібна форма політичної відповідальності властива високорозвиненій політичній культурі. В умовах низької політичної культури формальні процедури делегування владних повноважень містять загрозу узурпації влади з боку владних еліт. Сьогодні дуже часто ми маємо справу із процесом, що його можна окреслити як ”делегування без довіри”, коли в умовах існування демократичного республіканського режиму виборці змушені віддавати голоси тій чи тій політичній силі, що офіційно бере участь у виборах. Теоретично і практично можливим є бойкотування виборів, саботаж через низьку явку або голосування ”проти всіх”. Однак перші два випадки є форс-мажорними обставинами і свідчать про глибоку кризу політичної системи. Що стосується голосування ”проти всіх”, то воно зазвичай не має значного впливу на результат виборів. Отже, за будь-яких умов найпридатнішою стане така виборча процедура, яка гарантуватиме максимально коректну презентацію інтересів виборців через вплив на персональний склад владних еліт.


^ Конституційний вибір. Вибори визначають тих, хто урядуватиме, але що таке правління – визначає конституція. Вибори представницького органу є необхідною умовою демократичності урядування. У країнах Європейського Союзу нормою є наявність двопалатного парламенту, де нижня палата обирається всенародно, а верхня палата заповнюється шляхом використання інших механізмів. Парламент може бути й однопалатним; цим характеризуються лише шість з двадцяти чотирьох західних держав – Данія, Ізраїль, Люксембург, Нова Зеландія, Фінляндія і Швеція, населення яких порівняно нечисленне. У іншому варіанті верхня палата, так само як і нижня, може бути обрана всенародно як це відбувається в Австралії, США, Швейцарії, Японії і фактично в Італії. Проте обидві вказані форми є крайнощами. Федералізм не є ані необхідною, ані достатньою передумовою для того, щоб процес визначення членів верхньої палати парламенту відбувався на високому рівні. Лише Австрія, Канада та Німеччина при заповненні верхньої палати застосовують непрямі вибори та призначення; у решті федеративних країн (Австралія, США та Швейцарія) члени верхніх палат обираються на загальних виборах, причому межі виборчих округів збігаються з кордонами суб’єктів федерації. Рівний розподіл мандатів між складовими федерації часто призводить до аномалій кількості виборців, представлених окремим депутатом. У США, наприклад, один голос, відданий за кандидата в сенатори в Алясці, може важити більше, ніж 50 голосів, відданих за кандидата у сенатори у Каліфорнії. З позиції методики організації та проведення виборів підхід до території країни може бути уніформістський або він може передбачати певну специфіку для окремих районів. Так, напередодні виборів до Європарламенту в 1979 р. у Бельгії було прийнято спеціальну виборчу процедуру для застосування в Брюсселі: згідно з нею голоси франко- та фламандськомовних виборців можуть зараховуватися до того чи іншого визначеного ними окремого мовного округу. У Італії існує франкомовний Val d’Austa – єдиний одномандатний виборчий округ, де не можна застосовувати систему пропорційного представництва. Двомандатне представництво у датському парламенті мають Фарерські острови та Гренландія. Низка виборчих експериментів, які виходять за межі територіального уніформізму застосовувалася з 1973 р. для виборів у Північній Ірландії. Не однаковою є й у різних країнах політична значимість виборів. У Франції та США президентські вибори, які є загальнонародними, є достатньо значущими. У Німеччині та Італії президент обирається непрямими виборами, а в Ірландії, де функції президента чисто символічні – застосовуються прямі вибори. У широкому розумінні, конституційні положення щодо виборів на загальнонаціональному рівні, можна поділити на дві базові групи: 1) вибори, де всеохоплююче голосування відбувається без попереднього припинення діяльності існуючого складу парламенту і визначає рівень підтримки населенням існуючого уряду. Приклади конституційних систем, що передбачають єдині загальнонародні вибори, становлять Великобританія та Нідерланди, 2) вибори з кількома національнми голосуваннями. Як приклад можна розглянути окремі вибори президента та нижньої палати парламенту у Франції та США, окремі вибори верхньої палати у Австралії та Італії, або часте проведення референдумів у Швейцарії. Загальні є вибори посадових осіб нижнього рівня у країнах з федеративним устроєм є додатковим обмеженням прагнення центральної влади до ексклюзивного права виступати від імені всіх виборців. Отже, критерії обрання якогось з існуючих варіантів виборів мають не технічний, а політичний характер.


Інституційні гарантії демократії. Для визначення відповідальних демократій Р. Даль вводить поняття інституційних гарантій демократії. Включає він у себе такі політичні права та свободи: свободу об’єднань та організацій, свободу слова, право на участь у виборах, право обирати державних службовців, право політичних лідерів змагатись за підтримку і голоси виборців, альтернативні джерела інформації, вільні та чесні вибори, інститути, які узалежнюють державну політику від інтересів виборців.


Індекс ”Фрідом Гауз”. Індекс, який вказує на рівень політичних прав і громадянських свобод. Його визначає, починаючи від 1970-х рр., американська дослідницька організація “Дім Свободи” (“Freedom House”). Дослідники оцінюють країни на основі широкої низки критеріїв, пов’язаних із функціонуванням демократії й діяльністю уряду: 1) рівня корупції, 2) рівня розвитку громадянського суспільства, 3) якості роботи центральної влади, 4) якості роботи місцевої влади, 5) виборчого процесу, 6) ступеню незалежності судової системи та її якості, 7) ступеню незалежності засобів масової інформації (ЗМІ). Вимір здійснюється на основі зіставлення відповідей на розроблені, відповідно до єдиного стандарту, фіксовані запитання, котрі відображають ступінь вирішення в країні тих чи інших проблем демократизації суспільства. Індекс дає змогу визначити зміни, що відбуваються з плином часу, і його використовують для оцінки змін рівнів демократії й захисту прав людини і зв’язку цих змін з інституційною структурою та економічним розвитком.


Індекси політичної демократії. Нині існує чимало концепцій визначення критеріїв демократії. Американський дослідник Ф. Катрайт розробив індекс політичної демократії, виходячи з критеріїв демократичного формування законодавчої та виконавчої влади. Щоб одержати найвищу оцінку демократичності необхідно, щоб нижня палата (або однопалатний парламент) складався з представників двох або більше політичних партій, а партійна меншість мала, щонайменше 30 % усіх місць в парламенті (1-й критерій). А також щоб державою управляв глава виконавчої влади, призначений на основі багатопартійної конкуренції або всенародно обраний на загальних виборах (2-й критерій). Зазначений підхід не випадково піддавався критиці за формалізм, тому що наявність демократичних інститутів влади зовсім не свідчила про їхню однакову ефективність у різних країнах. Тому надалі для визначення рівня політичної демократії в державі фахівці більше уваги приділяють аналізу виборчого процесу та його умов. Інший фахівець Т. Ванхенен вимірює рівень демократизації двома політичними індикаторами: рівнем конкуренції та рівнем політичної участі. Рівень конкуренції визначається часткою голосів, отриманих малими партіями на парламентських або президентських виборах. Ця частка визначається відрахуванням відсотка голосів, отриманих урядовою партією (блоком партій) зі ста. Другий індикатор визначається як частка населення, що реально брала участь у голосуванні від усього населення. Дві базові змінні сполучаються в індексі демократизації (ID) за допомогою множення відсотків і ділення результату на сто. Таким чином, високий індекс демократизації можливий лише тоді, коли високим є значення обох базових змінних. Даний метод заснований на припущенні, що рівень конкуренції та рівень політичної участі рівноцінно важливі виміри демократизації. Т. Ванханен вбачає важливу перевагу запропонованого ним індексу у тому, що він ґрунтується на важливих, простих і точних критеріях. На його думку, краще використати прості кількісні змінні з деякими недоліками, ніж більш складні показники, засновані на суб’єктивних судженнях. Однак ці оцінки демократії, отримані за показниками формальної демократії, без урахування якісних показників рівнів свободи й прав людини, не цілком задовільно виконують завдання одержання об’єктивної картини. Розробці критеріїв оцінювання рівня демократії присвячені також роботи Міжнародного інституту сприяння виборам. Згідно з ними демократія реалізується через комплекс державних інститутів чи суспільних процесів. При цьому демократичність інститутів і процесів визначається їх відповідністю основним демократичним принципам і цінностям, у співвідношенні з якими і визначається ступінь демократичності суспільства і держави. У цьому зв’язку виділяється два основні принципи: суспільний контроль за прийняттям державних рішень і тими, хто їх реалізує та рівноправність громадян у здійсненні подібного контролю. Від того, наскільки ці принципи реалізовані в державному устрої, залежить демократичність останніх. Оскільки елементи демократії присутні на різних рівнях в усіх суспільствах, водночас ніколи не реалізовуючись у повному обсязі, можна говорити лише про ступінь демократичності, визначаючи принципову неможливість існування “ідеальних демократій”, так і суспільств із повною відсутністю елементів демократії. Слід зазначити, що базові демократичні принципи реалізуються на практиці через комплекс об’єднуючих цінностей: участь громадян у політичному процесі, надання законності владі, представництво і підзвітність влади, прозорість її діяльності, наявність зворотного зв’язку і солідарності суспільства. Механізмом реалізації виступають суспільні інститути. К. Херпфер розробив індекс демократії для виміру ступеня демократизації суспільства на індивідуальному рівні в процесі перетворення недемократичних режимів на демократичні (на теренах посткомуністичної Європи). Цей індекс покликаний визначити, наскільки громадяни підтримують ідеї демократії, не обов’язково підтримуючи реально існуючий політичний режим. Індекс вимірює підтримку демократії як форму режиму, на противагу іншим, недемократичним формам. К. Херпфер для індивідуальних опитувань запропонував питання з наступних дев’яти позицій: 1. Негативна оцінка комуністичного політичного режиму. 2. Позитивна оцінка нової демократії або нинішнього політичного режиму. 3. Оптимізм стосовно майбутнього демократичного парламенту. 4. Підтримка демократичного національного парламенту. 5. Неприйняття авторитарного лідера як альтернативи демократії. 6. Неприйняття військового режиму як альтернативи демократії. 7. Неприйняття монархії як альтернативи демократії. 8. Неприйняття повернення до комуністичного політичного режиму як альтернативи демократії. 9. Оптимізм стосовно майбутнього демократії. До “демократів” К. Херпфер зараховує громадян, політичні вподобання яких відповідають семи й більше з наведених дев’яти пунктів. Учений вважає, що суспільства, у яких більш як 60 % громадян можна визначити як “демократів”, належать до “консолідованої демократії”. Якщо в суспільстві від 40 до 60 % електорату ідентифіковано як “демократи”, воно належить до демократій у процесі становлення. Усі суспільства з часткою “демократів” меншою від 40 % є суспільствами, що трансформуються, і демократія для них – лише один із можливих варіантів розвитку.


^ 1.2. Виборча та ліберальна демократія. Система влади та управління, сформовані в результаті відносно вільних і справедливих виборів називається виборчою (елективною) демократією. Однак у ній відсутні багато інших гарантій прав і свобод, які існують в ліберальних демократіях. Аналізуючи методи правління в різних державах, А. Лейпхарт доходить висновку, що демократичними можна вважати лише 51 країну із загальної кількості існуючих держав (де проживає 37 % всього населення світу). Основним показником демократичності правління в державі учений вважає стан громадянських та політичних свобод. За словами американського президента А. Лінкольна, демократія – це “правління народу, вибране народом і для народу”. Ознаками демократії є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів, плебісцитів тощо. Р. Дал вказує, що для відповідального демократичного правління необхідне існування інституційних гарантій демократії. Абсолютна узгодженість актів влади з волею всіх громадян становить ідеал демократичного правління. Парламент, що обирається народом, є необхідною, хоча й не єдиною умовою демократії. На Заході виборча демократія базується на фундаментальному спадку політичного лібералізму, який включає в себе права людини і принципи правової держави. Однак і в неліберальних, незахідних політичних системах виборча демократія може відігравати поважну роль. Крім того досить поширеним є розуміння того, що демократія базується на могутньому громадянському суспільстві. Поняття “виборчої демократії” є протиставленням “соціалістичній демократії”, де вибори на безальтернативній основі були лише декорацією і не мали нічого спільного з демократичними політичними процесами. Чи є вибори єдиним змістом демократії? У своїй блискучій статті у Журналі Демократії (Journal of Democracy) Ларрі Даймонд розкрив основну відмінність між виборчою і ліберальною демократією. Ліберальні демократії не обмежуються наявністю системи демократичних виборів. Для них також притаманні такі риси, як контроль над виконавчою владою, незалежна судова влада, що забезпечує дотримання верховенства закону; захист прав свободи особистості, слова, зібрань, совісті, права вибирати і бути обраним; захист прав меншин; обмеження можливостей партії, які перебувають при владі, впливати на процес виборів; ефективні гарантії проти сваволі поліції і судових органів; відсутність цензури; мінімальний урядовий контроль над засобами масової інформації. У випадку виборної демократії існує система влади та управління сформована в результаті відносно вільних і справедливих виборів, але відсутні багато інших гарантій прав і свобод, які існують в ліберальних демократіях. Як підкреслює Л. Даймонд, кількість виборних демократій різко зросла за останні роки, у той час як кількість ліберальних демократій залишилась незмінною. За результатами досліджень, проведених Домом Свободи, 118 країн вважаються виборними демократіями. Однак, лише 79 з цих країн Дім Свободи визначає як “вільні”, тобто ліберальні демократії. 39 держав з виборними органами влади і управління названі “частково вільними”, серед них такі країни, як Росія, Індія, Туреччина, Бразилія, Пакистан, Колумбія та Україна. Існування й усвідомлення цієї відмінності призвело до того, що дехто ставить під сумнів правомірність ідентифікації демократії з виборами. Почалися розмови про “ненадійність фактору виборів” і “про капкан вільних виборів”. Це розчарування у виборах має декілька джерел, однак значною мірою воно пояснюється розбіжностями у результатах, якими закінчуються вибори у незахідних і західних країнах. По-перше, вибори у незахідних країнах можуть привести до перемоги політичних лідерів і груп, які становлять серйозну загрозу для існування демократичних інститутів у країні. Вищі керівники у країнах Латинської Америки і колишніх республік Радянського Союзу, обрані демократичним шляхом, вдавалися до сваволі й недемократичних методів управління, переслідували своїх опонентів і керували з допомогою декретів. Інші виборні вищі керівники у країнах Латинської Америки підпорядковували собі парламенти й впроваджували конституційні поправки, які дозволяли продовжити термін їх повноважень. У незахідних суспільствах, в яких відсутня західна традиція лібералізму, уряди, сформовані в результаті виборів, рідко приділяють увагу захисту прав людини, можуть утискати права меншин, обмежувати свободу засобів масової інформації (ЗМІ), а також закривати очі на грубі методи поліції або навіть заохочувати їх. По-друге, ситуація виборів в незахідних країнах провокує політиків робити заяви та виступати з гаслами, здатними забезпечити їм додаткові голоси виборців, і часто ці гасла носять етнічний, релігійний або націоналістичний характер. Подібні заклики можуть загострювати протиріччя між країнами і всередині країни, а також можуть привести до перемоги антизахідних політичних лідерів і антизахідної політики загалом. Парадоксальним чином запозичення незахідними політичними суспільствами західних демократичних інститутів часто стимулює розвиток і приводить до влади антизахідні політичні рухи. У деяких мусульманських державах питання, вочевидь, стоїть так: або антидемократичне світське суспільство, або антизахідна демократія. У регіоні Перської затоки Саудівська Аравія – найближчий союзник США – є найбільш недемократичною країною, в той час як Іран – головний противник США – найбільш демократична держава. На Заході виборча демократія базується на фундаментальному спадку політичного лібералізму, який включає в себе права людини і принципи правової держави. Однак, і в неліберальних, незахідних політичних системах виборча демократія може відігравати поважну роль. Ліберальна демократія базується на понятті переваги особистості і є продуктом західної цивілізації. Тому існує точка зору, що ліберальна демократія неможлива поза Заходом. Насправді ж у межах кожної з існуючих на Землі цивілізацій є щонайменше одна демократична країна. Тобто ліберальну демократію не можна вважати внутрішньо несумісною з незахідними культурами. Однак міра сприйняття незахідними суспільствами ліберальної чи виборчої демократії залежить від ступеню впливу на них з боку Заходу. Світові цивілізації відрізняються між собою мірою подібності до західної культури, а також мірою впливу на них Заходу. Латинська Америка, безперечно, близька Заходу, а за деякими показниками повинна бути включена до західної цивілізації. Православ’я є найбільш далеким і проблематичним родичем. У Африці західне правління було коротким, а його вплив, за винятком Південної Африки, більш обмеженим. Щодо ісламського світу, різні країни відчували різний ступінь західного впливу, але в арабській серцевині ісламського світу він також був обмеженим. Подібна ситуація і у Китаї. Загалом ступінь сприйняття електоральної демократії незахідними суспільствами виявився залежним від ступеню впливу Заходу на ці країни. Демократичний розвиток починається, коли політичним лідерам здається, що підтримувати його стає вигідно, тоді він перетворюється на їхній обов’язок. Але в багатьох регіонах світу подібні системи відсутні. У більшості ісламських країн авторитарні уряди повністю контролюють ситуацію і не виявляють найменшого бажання розпочинати демократичні перетворення. У тих небагатьох демократичних державах, які існують в ісламському світі, правителі керують недемократичними методами і не виявляють бажання до переходу від виборчої до ліберальної демократії. Важливим також є те, що практично у всіх ісламських державах, в яких немає фундаменталістського режиму, фундаменталістські руху відіграють суттєву, а іноді центральну роль, в опозиції. Помітна відсутність ліберально-демократичних опозиційних угруповань. Крім того, широко розповсюдженим є розуміння того, що демократія базується на могутньому громадянському суспільстві. У ісламських країнах на даний момент таке громадянське суспільство тільки формується, але це фундаменталістське громадянське суспільство, а не світське чи ліберальне. Елітам Китаю чи багатьох інших азіатських суспільств ліберальна демократія не потрібна. У Китаї спостерігається сильна протидія демократії з боку політичних лідерів. Молода буржуазія надто пов’язана з державою, щоб кинути виклик державній владі, а у студентів та інших дисидентів немає стабільної соціальної бази. Поняття “права людини”, що обмежує повноваження держави, слабо розвинуте у Східній Азії. У тій мірі, в якій права людини взагалі визнаються, вважається, що вони надаються державою. Перевага надається злагоді та співробітництву, а не протиріччям і конкуренції. Підтримка порядку і повага до ієрархії розглядаються як основні цінності. Зіткнення ідей, угруповань і партій, зазвичай, вважається небезпечним. Звідси виборча демократія у тій мірі, в якій вона з’являється в азіатських суспільствах, звичайно буває спрямована на досягнення консенсусу, а не створення ситуації вибору, відрізняється від виборчої демократії на Заході і не має західного шлейфу ліберальних інститутів і процедур.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   48

Схожі:

Ю. шведа вибори та виборчі системи iconВибори та виборчі системи програма курсу
Курс “Вибори та виборчі системи” є обов’язковим навчальним курсом, який читається для студентів ІV курсу Філософського факультету...
Ю. шведа вибори та виборчі системи iconМіністерство освіти та науки україни львівський національний університет імені івана франка філософський факультет кафедра політології шведа Ю. Р
Курс “Вибори І виборчі системи” є обов’язковим навчальним курсом, який читається для студентів ІV курсу Філософського факультету...
Ю. шведа вибори та виборчі системи iconMinistry of science and education of ukraine LVIV ivan franko national university
Курс “Вибори І виборчі системи” є обов’язковим навчальним курсом, який читається для студентів ІV курсу Філософського факультету...
Ю. шведа вибори та виборчі системи iconВ м. Нікополь Дніпропетровської обл в 2007 р закінчив філософський факультет Львівського національного університету ім. Івана Франка, І отримав диплом
В квітні 2010 р захистив кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук. З 2011 р асистент кафедри...
Ю. шведа вибори та виборчі системи iconТема 4: Політичні партії І партійні системи. Виборчі системи
Термін „партія (від лат ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину якоїсь великої спільноти
Ю. шведа вибори та виборчі системи iconПартійна системи незалежної України: етапи трансформації. Юрій Шведа
Стаття присвячена класифікації етапів розвитку партійної системи незалежної України
Ю. шведа вибори та виборчі системи iconНа Звітно-виборчій конференції Наукового товариства студентів та аспірантів
Вибори голів та заст голів студентського сектору нтса на факультетах; вибори активу студентського сектору нтса факультету
Ю. шведа вибори та виборчі системи iconЮ. шведа “теорія політичної системи” Навчально-методичний посібник львів – 2009
Курс “Теорія політичної системи” є обов’язковим навчальним курсом, який вивчається студентами ІІІ курсу Філософського факультету...
Ю. шведа вибори та виборчі системи iconТема виборче право І виборчі системи зарубіжних країн
...
Ю. шведа вибори та виборчі системи iconШведа Юрій Романович
Місце праці та посада: Доцент кафедри політології філософського факультету Львівського національного університету ім. І. Франка
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи