Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського icon

Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського




Скачати 313.83 Kb.
НазваПоразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського
Дата12.10.2012
Розмір313.83 Kb.
ТипДокументи

ПОРАЗКА ПЕРЕД ФАТУМОМ: МОДЕРНІСТИЧНА ВІЗІЯ АНТИЧНОСТІ

У “КАССАНДРІ” ЛЕСІ УКРАЇНКИ І “МЕЛЕАГРІ” С. ВИСПЯНСЬКОГО


Предметом дослідження є спроба порівняльного аналізу особливостей модерністичної рецепції античності, здійснюваної у ключі філософського осмислення людського буття, на прикладі творів українського та польського драматургів: драматичної поеми Лесі Українки “Кассандра” та драми С. Виспянського “Мелеагр”. Розгляд текстів присвячений низці концептуальних питань, зокрема, співвідношенню (1) людина-фатум; (2) знання-незнання (своєї/чужої) долі наперед та (3) мова (слово)-німота (мовчання). Увагу звернено на відмінності в їхньому потрактуванні. Провідним мотивом поеми Лесі Українки є абсолютна залежність людини від фатуму, тоді як у драмі С. Виспянського – спротив людини фатумові. Обізнаність з прийдешньою долею визначає сюжетний рух персонажів “Кассандри”, натомість і знання, і незнання долі концентруються у “Мелеагрі” лише в одному персонажеві. Система співвідношення слова і мовчання в тексті Лесі Українки виявляє перевагу свідомої, а в С. Виспянського підсвідомої площин їхнього функціонування. Центральним персонажем обох творів введена людина, яка володіє таємницею сакральних знань, що й спричиняє її трагічність.

^ Ключові слова: фатум, знання/незнання долі, пророцтво, поразка, слово, мовчання.


Творячи осібну східноєвропейську парадигму модерністичного мистецтва1, глибоко закорінені – кожен у своїй – національній традиції, і Леся Українка, і С. Виспянський водночас органічно вписують власну творчість у загальноєвропейську культурну спадщину, формують цілісну, спільноєвропейську культурну свідомість, занурюючись у її живлюще джерело – класичну традицію античної культури. Модерністична рецепція світу антики здійснюється у ключі філософського осмислення людського буття, просякнутого трагічним світовідчуттям 2.

Вдаючись до міфологічної форми сюжетотворення3, обидва письменники залишаються осторонь зовнішньої подієвості античного міфу. Вони зміщують акценти з історичного (умовно прив’язаного) в екзистенційний вимір людської свідомості й надають своїм творам виразно особистісного аспекту. Відтак у центрі уваги перебуває людина, чи радше внутрішнє життя особистості, особливості її психологічного стану. Сповнена внутрішніх суперечностей, страждання та розпуки, переповнена драматичними душевними переживаннями, розірвана свідомість людини початку ХХ ст., насильницьки вкинута в помежову ситуацію вимушеного вибору поміж життям і смертю, становить предмет аналізу творів українського і польського драматургів.

Властиве модернізмові заглиблення у психологічну площину людської свідомості розкривається крізь призму ключового поняття античної культури, що, відтак, є стрижневим для означених творів (“Кассандри” Лесі Українки та “Мелеагра” С. Виспянського), – зіткнення людини з фатумом. Кожен із письменників розставляє свої акценти; відповідно, (с)прийняття (чи не(с)прийняття) людиною фатуму є провідним мотивом “Кассандри” Лесі Українки, вплив фатуму на долю людини визначає сюжетну площину “Мелеагра” С. Виспянського.

Драматичний конфлікт твору Лесі Українки – зіткнення людини з фатумом – найяскравіше виражений в образі центрального персонажа поеми – Кассандри. Це чи не єдина сильна особистість, здатна протистояти фатумові, гідно приймаючи випади долі, волею тієї ж Долі – речниця сліпого фатуму (nota bene! У Лесі Українки, на відміну від С. Виспянського, людина не кидає, а власне що приймає або ні, виклик у долі). І водночас це найтрагічніша постать поеми, винятковість якої (а це зреалізований переступ межі, що відокремлювала людину від Бога) прирікає Кассандру на душевні страждання. Мотив божого покарання Кассандри пророчим даром віщування, в яке ніхто не вірить, у потрактуванні його Лесею Українкою як епізодичного поступається місцем глибокому, проникливому розкриттю внутрішньої трагедії особистості, приреченої на незмірну тугу і самотність. Подарунок богів – пророче віщування майбутнього – обертається для Кассандри прокляттям, оскільки, прагнучи застерегти а чи порятувати людей від неминучої загибелі, вона безсила вдіяти будь-що, аби вберегти їх від смерті, яку пророкує. Наблизившись до богів через осягнення сакральних знань, – Кассандра так само, як і боги, володіє таємницею життя і смерті кожної людини, – вона, проте, залишається людиною, бо, на відміну від богів, не може втрутитися, а відтак змінити перебігу подій, визначеного долею наперед. Пов’язана зі світом богів, Кассандра все ж йому не належить. Водночас вона опиняється і поза світом людей, обмежених – тепер уже щодо Кассандриного – у своїх знаннях. Через нерозуміння, а отже, і неприйняття її віщувань Кассандра приречена на самотність з боку тих, для кого пророчі слова стають фатальними. Адже для них, не обтяжених надмірною ношею ваговитих (божих-бо) знань, вибраність Кассандри (через її незбагненність) переростає в її інакшість, а згодом – і у ворожість: вона незрозуміла, тому таємнича й страшна; її уста віщують лише горе й смерть, відтак її бояться й уникають, ненавидять і проклинають:


... На голові моїй вже й так прокльони

тяжать, немов залізна діадема,

сплелися над чолом слова вразливі,

немов гадюки над чолом Медузи,

шиплять вороже, труять, глушать розум... [6, с. 293].


Зіткнення з долею, безпосередньо й зблизька, – через Кассандрине віщування, – проймаючи невимовним жахом, викликаючи страх у буденної, пересічної свідомості, призводить до поступової ізоляції і втрати Кассандрою будь-якого комунікативного зв’язку між нею та близькими їй людьми. Першою і найбільшою була втрата коханого:


Долон не винен. Винні сії очі,

не вмів їх погляд мовити: “кохаю”,

хоч від кохання серце розривалось.

Боявся їх Долон. Він сам казав,

що вбили щастя наше тії очі

холодними і твердими мечами.

Вони однакові були, незмінні

перед богами і перед коханим.

Не міг Долон очей тих подолати,

не міг він погляду їх одвернути

від таємниці до живого щастя... [6, с. 257].


Згодом – членів її родини: Гелени, Андромахи, брата Гелена тощо, для яких достатнім уже було лише німотної, позбавленої словесної оболонки, появи Кассандри, аби перелякатися та втікати від неї (Андромаха).

Глибоко нещасна та вкрай самотня, Кассандра залишається наодинці із самою собою та страшним і лише їй відомим знаттям правди людського життя. Біль і розпука, муки й страждання, породжені несамовитою тугою і самотністю, набуваючи екзистенційного виміру, переростають у трагічне світовідчуття: “... узагальнення трагізму власного життя, відсилання трагізму на долю і відчуття в ньому тої фатальної трагічної сили було джерелом трагічного бачення світу” [7, с. 64]. Окрім усього, вони посилюються ще й почуттям несвідомої (мимовільної), проте усвідомленої, власної провини. Тавро трагічної вини незмінно тяжіє над її свідомістю: з одного боку, воно зумовлене відчуттям власної слабкості та безпомічності, попри знання про неї, у спробі зупинити чи відвернути долю, а з іншого – мимовільної причетності до пророкованого горя й нещастя, які, віщуючи – через опосередковану дотичність до вищих сфер таємного знання, Кассандра накликає, прискорюючи їх появу.

Свого апогею трагічне відчуття Кассандриного світу сягає в акті самозречення пророчих слів. Доведена до відчаю власним безсиллям перед невідворотністю фатуму, даремністю (вкотре) самовільного втручання і невдалого порятунку, постаючи щоразу перед фактом уже не комунікативної, а власне фізичної втрати найдорожчих, у момент заломлення власної свідомості Кассандра вірить, що вимовлені слова, а відтак і вирвану разом з ними долю ще можна завернути назад. Словами “Зрікаюсь, Андромахо, я зрікаюсь тих слів зловісних” [6, с. 264] Кассандра ще сподівається, що зуміє зупинити пророковану смерть, зокрема Гектора. Відтак квінтесенція трагізму драматичного конфлікту поеми Лесі Українки, втіленням якої є трагічна постать пророчиці Кассандри4, полягає у неминучій, наперед визначеній поразці перед фатумом; у безвиході, у яку загнана, і безсиллі, на яке приречена людина. У протистоянні з долею людина опиняється її жертвою, не спроможною ні захиститися, ані вберегтися від неї.

Ключовими для авторської рецепції античного міфу стають два поняття: (1) цілковитої залежності людини від фатуму і (2) тягар знання долі наперед. Фатум страшний не тим, що раптово і несподівано вривається у спокійний плин людського життя, а тим, що, попри знаття про нього, нічого не можна вдіяти; його неможливо уникнути, від нього нема порятунку. Це сліпа, жорстока сила, всевладна і невблаганна, що жодним чином не аргументує вибору чергової своєї жертви. Його присутність наскрізна – повсюдна й повсякчасна – у кожній події людського життя, що відтоді визначає його перебіг. Перед страшною, незбагненною для її свідомості силою, що все руйнує на своєму шляху, людина чується беззахисною, а разом з тим безсилою бодай щось змінити:


... я завжди чую горе, бачу горе,

а показать не вмію. Я не можу

сказати: тут воно, або: он там.

Я тільки знаю, що воно вже є,

і що того ніхто вже не одверне,

ніхто, ніхто [6, с. 260].


Водночас трагізм виявляється і в тому, що, почувши, а отже, пізнавши пророцтво навислої катастрофи, ніхто не йме йому віри (і це знову данина античній традиції: вірна античному міфові, Леся Українка торкається аспекту всевладності фатуму), відтак прирікає себе на очевидну загибель, підтверджуючи невідворотність долі. Тому поряд із Кассандрою, яка, попри даремність численних спроб, ще невтомно поривається змінити чи зупинити долю, оскільки володіє таємницею майбутнього, маємо і двох інших персонажів, поведінку яких щодо загрозливого фатуму моделює заперечення знання про нього – Поліксену та Андромаху.

Заперечення як своєрідна форма захисту власної свідомості, а відтак псевдосамозахисту від загрозливої долі виражає два різні способи відкинення чи принаймні віддалення від себе неминучого. Поведінка Поліксени, виражена запереченням правдивого віщування, виявляє тип незрілої свідомості, неготової сприйняти світ і правди про нього такими, якими вони є насправді. Наївна у своїй простоті, вона не здатна сприйняти Кассандриних застережень, допоки безпосередньо, на досвіді не пересвідчиться в сестриній правоті. Залишаючись замкнутою для осягнення сакральних знань та долучення до таємниці богів, що для її дитячого розуму видаються чимось занадто складним і незрозумілим, а тому відкинутим як безглузде й нереальне, правдиві віщування Кассандри Поліксена вважає за вияв її хворобливої уяви:


... Не винна ж ти, що хвора,

що бог тобі так затуманив думку,

що скрізь лихе ввижається тобі

там, де його і признаку немає,

що ти собі та й людям труїш радість.

[Мені тебе, голубко, дуже шкода] [6, с. 257].


На відміну від Поліксени, Андромаха не вважає зловіщі пророцтва Кассандри безглуздими. Навпаки, вона розуміє: за страшними словами прихована правда. Вони розкривають істинне розуміння таємниці людського життя: людина безсила перед свавіллям фатуму, і це виражено у формулі “... Не поможе [твоя] рука проти правиці Мойри...” [6, с. 264]. Відтак щастя, як одна із засадничих категорій людського буття, що випадає на долю людини, – це ніщо інше, як примха богів, нетривка і дочасна; тому мрія про нього – примарна. Усвідомлення ілюзорності щастя як такого спонукає людину (Андромаху) так вперто й несамовито боротися за свою ілюзію, так відчайдушно хапатися за найменшу можливість її продовження – у спробі вдатися до оманливої захисної реакції – невіри в Кассандрині пророцтва через їх заперечення. Людська істота a priori спрагла за щастям; втомлена від страждань і горя, вона прагне осягнути його – таке жадане – будь-яким коштом – чи то правдивим, чесним шляхом, чи, якщо воно таке недосяжне, – шляхом неправди:


Та що, Кассандро,

доволі з нас уже твоєї правди,

зловісної, згубливої, так дай же

нам хоч неправдою пожить в надії.

Ох, я вже втомлена від тої правди!

Ой, дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро! [6, с. 292].


Зазнаючи фіаско в спробі замінити правду на неправду, намагаючись, обдурюючи себе, обійти чи радше оминути власну долю (навислу небезпеку, катастрофу), Андромаха переростає в запеклого антагоніста Кассандри, прагнучи постійного замовчання та німоти потенційно пророкованого горя.

Отже, навмисне блокування свідомості, здійснюване через заперечення істинності, правдивості Кассандриних віщувань, виявляють два різні способи поведінки в протистоянні людини із фатумом. Поліксена відкидала пророцтва, оскільки не була готова до одкровення сакруму, тоді як Андромаха, досвідчена та зріла, щоби збагнути їх, лякалася (потенційно) пізнаної істини, що загрожувала руйнуванням усієї системи її людських цінностей, основу яких становила ілюзорна, примарна віра людини в силу власної волі в цьому доземному світі; самі ж віщування, відтак, набували вияву або божевільного марення (з погляду Поліксени), або відвертої брехні (з погляду Андромахи). Отже, трагізм античної людини, за Лесею Українкою, полягає в безсиллі перед могутністю фатуму та його невідворотністю5. Згадаймо будь-яку, навіть найвідчайдушнішу, спробу Кассандри повстати проти жорстокої владарки Мойри, що вкотре зазнавала нищівної поразки. Тому як би людина не пручалася, у який спосіб вона б не боролася чи протестувала, а чи й розпачливо металася в надаремних спробах відвернути долю – їй жодним чином не уникнути всевладного фатуму, а отже, й залежності від його жорстоких законів. Попри знаття про фатум, – воно втрачає свою визначальність, – на численні спроби подолати – Кассандра чи, відповідно, відкинути його – Поліксена, Андромаха тощо, людина залишається приречена на свою долю/недолю: “Трагізм людини полягає в тому, що вона покликана і розтрощена надзвичайно сильною, такою, що переростає її владу, що виривається далеко за межі людського знання та міці долею; однак те, що трощить людину, водночас і є нею самою, бо з неї бере свій початок або через неї проходить, а вона сама (людина. – Н. П.) бере в тому участь” [7, с. 86].

У творі польського драматурга концепція трагізму розкривається через ті самі (що й в українському тексті) ключові поняття, які функціонують у площині античної культури – взаємовідношення “людина-фатум”. Та попри спорідненість у провідному і супровідних мотивах – зіткнення людини з фатумом та, відповідно, знання людської долі наперед, що перетворюється у незмірний тягар для людської свідомості, чи, до прикладу, неминуча поразка в протистоянні з фатумом, обидва тексти розходяться посутньо, розставляючи – кожен свої – акценти. Тому якщо український текст визначає наскрізна абсолютна безвихідь та приреченість людини перед обличчям невідворотності долі, то оригінальність польського тексту полягає насамперед у відвертому, відкритому виклику6, кинутому богам і фатумові, щоби здолати й перемогти їх. Найтрагічніша постать у драмі С. Виспянського з окресленого вище погляду – тяжіння античного фатуму над долею людини– Алтея, яка, на мою думку, і є центральним персонажем твору, попри спроби автора переконати читача в протилежному7.

Якщо порівнювати центральних жіночих персонажів обох творів, в образах яких і виражена серцевина трагічного протистояння людини з фатумом, можна помітити не лише спільні, а й відмінні між ними риси. Зокрема характерною для твору С. Виспянського стає локалізація профетичної функції. Алтея, на відміну від Кассандри, не віщунка-пророчиця, тому єдино доступна для неї доля лише однієї людини – власного сина Мелеагра. Та цього цілком достатньо, аби вона, хоча би подумки, таки наблизилася до богів, адже “Któż [окрім богів. – Н. П.] rano, gdy wstaje, zapowiedzieć może koniec dnia i mowić z gory, że dzień będzie zwyczajny i że nic zajść nie będzie mogło niezwykłego?” [10, с. 26]. Володіючи таємницею життя і смерті рідного сина, Алтея, подібно до богів, втручається у перебіг подій та змінює його долю: попереджена уві сні парками про загибель сина від згорілої до тла головні, Алтея вихоплює її з полум’я і в такий спосіб, – зупиняючи смерть, – рятує життя Мелеагрові. Переконана у власній богорівності (пізнання таємниці долі та вдала (на перший погляд) спроба вплинути на неї), мати почувається повноправною володаркою синового життя, вважаючи за правомірне вирішувати, що і як слід чинити Мелеагрові. Вона не сприймає синового вибору нареченої, осуджує його непослух дядькам – її рідним братам, а коли довідується про те, що Мелеагр убив їх, безпосередньо посягає на царину богів і, перебираючи на себе їхні функції:


Bogi oddały los dziś w ręce moje

i ja jedynie wolą moją staję:

jedyny losu rządca samodzielny [10, с. 42],


одноосібно, самовільно прирікає сина на смертний вирок, позбавляючи його життя.

Трагічна смерть (Мелеагра) – це та висока ціна, що стає платою за зухвалий вчинок людини – виклик, кинутий долі, та випробування волі богів. Як наслідок – крах ілюзії власної богорівності в акті богоборчого протистояння із фатумом, за яким прихована гіркота усвідомлення: людина не дорівнюється до бога, це слабка істота, цілковито залежна від вищих сил, її життя абсолютно підпорядковане тому, що перебуває поза сферою її свідомості, попри, здавалося б (часткове) пізнання таємниці людського буття. Відтак те, що непідвладне людським зусиллям, проте на що посягає/заміряється людина: “Zdawało mi się nagle, jakby Clotho sama w przędzeniu wzdrygnęła się, uczuwszy, że się nić kręcona plącze sprawą człowieka, który się wmieszał do rzeczy boskich” [10, с. 52], обертається для неї трагічним завершенням: “...Biada, gdy ludzie wolę nieśmiertelnych stawią na próbę i podejmują zadania, których bogowie sami nieraz nie zdołają rozwiązać” [10, с. 51].

Ускладненість характеру центрального персонажа драми “Мелеагр” засвідчує амбівалентність Алтеєвого вчинку, що виникає на зламі двох світів: свідомого та підсвідомого. З одного боку, в основі чину богоборства Алтеї – споконвічне прагнення людської істоти торкнутися царини світу богів, адже лише богорівний суперник наважиться кинути виклик фатумові. Відтак сягнувши сфери божественного, людина, нарівні із Богом, спроможна чи принаймні вірить, що спроможна керувати чиєюсь (своєю/чужою) долею. Зневажена як мати, Алтея власноруч карає свого сина, штовхаючи Мелеагра в лабета тої смерті, з якої ще зовсім недавно сама виривала його життя. А з іншого боку, до фатального вчинку Алтею підсвідомо штовхає постійне відчуття страху – одвічна ознака недосконалості людини в її прагненні пізнати непізнаване, сягнути по неосяжне. Зіткнення зі світом богів виявляється занадто обтяжливим для людської свідомості, воно руйнує внутрішній спокій, позбавляє колишньої певності та життєвої рівноваги, демонструючи в такий спосіб профанність людської природи в діткненні сфери сакруму.

Пізнання сакральних знань переповнюють людину невимовним страхом, вона губиться перед безміром таїни, що несподівано постала перед нею. Вкинута в екзистенційний вимір, ця слабка, незахищена істота опиняється на нетривкій та небезпечній межі поміж сферою раціонального й ірраціонального. Світ сну, пророчого видіння, передчуття – страшний і хаотичний світ підсвідомого, – рівнозначний у тексті упорядкованому світові розуму й логіки, змішуючись з ним, починає домінувати і, проступаючи наперед, мовби моделювати людську поведінку. Віщі сни, роками переслідуючи матір, невпинно лякаючи, постійно застерігають її: перемога над фатумом тимчасова й непевна, вирок долі лише призупинено. Вимучена тривалою внутрішньою боротьбою, знесилена під тягарем придушуваного почуття страху і болю за рідного сина: “...ale to przesąd i ja w ten przesąd wierzę i to mnie rozum mąci” [10, с. 15], що зі сфери раціонального перемістився у сферу позараціонального і невпинно нагадує про себе у якомусь непевному та незрозумілому передчутті навислої катастрофи: “Czuje, już czuje, jaką nieszczęśliwą godzinę przeżyć mam; ... widziałam już dawno, że wiszą chmury jakieś czarne nad moją głową i że się zasępia myśl, okropnemi widziadłami zlękła...” [10, с. 40], Алтея прагне абсолютного вивільнення з-під влади внутрішнього неспокою і тривоги. Вона наважується і кидає відвертий виклик фатумові, а разом з ним і богам, вірячи в цілковите й остаточне звільнення свого, поневоленого нестерпним відчуттям страху життя, від утоми від постійного, проте незбагненного передчуття: “Przesąd chcę tylko zabić w sobie i nie ulegać więcej grozie strachu, jeżeli to przesąd...” [10, с. 43].

Учинок Алтеї стає ключовим для адекватного (в межах індивідуальної інтерпретації) розуміння усієї складності та ємкості центрального персонажа, а через нього – розкриття особливостей авторської моделі протистояння людини з фатумом8. Проте глибина трагізму в п’єсі С. Виспянського полягає не стільки у фатальності Алтеєвого вчинку, скільки в осягненні істини, що приходить по ньому; вчинку, що визначає долю не стільки Мелеагра, скільки властиво самої Алтеї. Стає очевидним: таємниця людської долі, за пізнанням якої так спрагла людина, доступна лише богам; для людського розуміння це надмірно обтяжлива й заскладна істина. Людина таки не спроможна опанувати собою, бо не може порадити собі з тим, що знає і/а чого не знає: доступ до сакральних знань таки обмежений, якщо не відсутній зовсім, оскільки те, про що знала Алтея і що уподібнювало її до богів – небезпека пророкованої смерті, насправді було суттєво неважливим; значно важливішим було те, чого Алтея не знала: численних обітниць, які дали богині Діані і її мати, і чоловік, порушення яких безпосередньо визначили її власне життя.

Загублена й розгублена, у протиборстві з фатумом Алтея зазнає поразки, яка позбавляє її облуди, що в погорді затуманила зір. Відтак виклик, кинутий богам і фатуму, стає позірним; людина ж потрапляє у пастку самоомани. Ошуканою виявляється Алтея, до того ж настільки ж богами, наскільки й самою собою. Примарною є її богорівність, що міститься у площині пізнання, бо попри володіння таємницею життя і смерті рідного сина, Алтеї не знана таємниця власного життя, для якого смерть Мелеагра є епізодичною і проміжною у шерегу інших життєвих подій. Так само ілюзорна і її богозначущість, що лежить у площині чину. Бо ж не володаркою синової долі, як про це думала вона сама, а заручницею божої волі, як це і було усталено наперед, стала Алтея, коли, підштовхувана одночасно й свідомою жагою помсти (за вбивство рідних братів), і підсвідомим поривом відчаю, кидає напівзгорілу колись головню – оберіг Мелеагрового життя – у полум’я його смерті. “У героєві завжди бореться Людина з Долею. І завжди над ним підноситься смерть... Тінь смерті затьмарює обличчя героя. До того ж, воля героя стає його неволею, долею, фатумом, прокляттям... І в цьому полягає подальша трагедія героїв, що сильними руками тягнуться до вічності, натомість їхньою долею є нікчемна мализна, лише людськість” [7, с. 59].

Із двобою з фатумом людина (Алтея) вийшла понівечена і зневажена; її ілюзії щодо власної значущості розбиті вщент, вони зазнали жорстокого й злого глуму від долі, сама ж вона, як людина, вкотре відчула свою мализну та нікчемність:


Cierpienia duszy okrutne mnię bolą;...

zwidzenia prawdą są, przesądy prawdą

i Przeznaczenie niezbłaganę wolą

z ludzkich rozumów marnych drwi –

nam nieświadomym, nam zaślepionym

namiętność szczepiąc do krwi,

że w własne sidła płączemy się zdradnie,

aż najsilniejszy cios z rąk własnych padnie [10, с. 65].


Змагання з богами – чергова омана людської істоти, що існує в окреслених вище, заздалегідь – богами ж-бо – встановлених межах. Повнота пророцтва, що здійснилося остаточно: Мелеагр помирає з останнім спалахом згорілої уже тепер головні – у відверто жорстокий спосіб виявляє Алтеї істину: людина всього-на-всього знаряддя божого промислу, що визначає долю кожної істоти. Відтак смерть Мелеагра – не випадковість, а закономірність, що тільки чекала свого часу. Закон, за яким вона діє, вічний і незмінний, хоча жорстокий і немилосердний закон фатуму, в якому все раз і назавжди визначено наперед. Людині таки не під силу стати на прю з долею/богами, бо в протистоянні з ними вона не просто крихка, ламка істота, а іграшка таємного Провидіння, жертва могутніх, надприродних сил та всевладних богів:


Igraszką byłam w ręku boga.

Szyderstwem los w me ręce dano,

By w własne winy uplątaną,

Klątwa dosięgła sroga [10, с. 70].


Раптова зміна акцентів і спричинений нею шок і є тим глибинним джерелом трагізму, що визначає емоційну домінанту драми С. Виспянського: “Що несподіванішою, непередбачуванішою є трагічна подія, то глибший трагізм, бо наскільки могутнішою видається потреба, яка поєднала в єдине ціле добро і зло, настільки очевидним є, що діє вона незалежно від передбачень та обрахунків” [7, с. 34]. Відтак саме в образі центрального персонажа твору виявляються різні аспекти трагічного протистояння людини і фатуму, що пов’язані зі сферою знання-незнання: свідомий, що породжує спротив фатумові, та несвідомий, який засвідчує беззахисність перед ним. З одного боку, в особі Алтеї маємо усвідомлення людської залежності від фатуму, прикладом чого доля Мелеагра. Страх перед знанням долі, неспокій перед тим, що відоме, проте неминуче, спонукає людину С. Виспянського (пор. у Лесі Українки – приреченість і безвихідь) боротися з такою залежністю. У повстанні проти цього лежить спроба заперечення, вираження своєї незгоди і протесту проти напередвизначеності та призначення. А з іншого боку, в особі тієї ж Алтеї маємо вияв незнаного, а відтак приголомшливого удару фатуму, що руйнує долю людини (самої Алтеї). Вона навіть не підозрює того, що брутально кинута на поталу фатумові, а збагнувши це, почувається безпомічною та безпорадною перед жорстокістю долі.

Водночас маємо і зворотний зв’язок: у тексті закцентована не лише залежність людини від фатуму, а й вплив фатуму на долю людини, який у п’єсі С. Виспянського набуває обрисів якоїсь невидимої, проте всевладної сили. У людській свідомості фатум виростає до страшної, хаотичної, деструктивної сили, що раптово вривається у долю людини і, руйнуючи, знищуючи все довкола, без жодного тлумачення вириває з нього людське життя. В її очах він жорстокий та несправедливий, нехтує людьми і грається їхніми долями: “Potężne są niezbadane dla nas tajemnice natury; więc prostotę życia wikłają nam nieraz przesądy, których z myśli rozum wyplenić nie potrafi” [10, с. 10]. Люди блудять думками, наївно вірячи в те, що їхні вчинки – вільні й незалежні, а їхнє життя – це їхній власний вибір. Внаслідок тяжких випробувань людина поступово пізнає істинність кожного свого кроку та розуміє значущість кожної події у своєму житті. Відтак через надзвичайно гіркий досвід їй розкривається те, що до того часу видавалося чимось таємним і незбагненним: її складна доля – закономірність, закладена кимось згори, тим, хто значно могутніший та сильніший за неї. Усвідомлення цього, окрім Алтеї, почергово приходить до кожного з персонажів: Мелеагра, Аталанти, Ойнея, і всі вони розуміють: фатум невідворотний, перебіг долі неможливо змінити.

Немилосердний фатум і до Мелеагра: саме в момент щастя юнака, – увінчаний славою переможця (здобутою над жорстоким звіром); щасливий, закоханий наречений – він насильницьки вирваний із життя. Так само ґвалтовно перерване і молоде життя Аталанти, ще однієї жертви жорстокого фатуму. Смерть стає домінантною категорією, що поєднує в єдине ціле низку інших, супровідних понять, створюючи своєрідне асоціативне поле, в якому функціонує фатум: загибель, руйнація, крах, катастрофа. Усе довкола приречене на смерть; долі усіх основних персонажів (окрім Ойнея) підпорядковані їй: “Każda chwila przynosi jakieś nowe skonanie i co chwilа czuję, że coś zamiera i ginie i żal mi jest tych wszystkich pędów życia, co zanikają gdzieś w mgłach, niedostępne dla oczu ludzkich i zaledwo tylko myślą można je zgadnąć” [10, с. 59].

Водночас фатум – незбагненна для людини сила, що лежить у позарозумовій сфері її сприйняття світу. Фатуму бояться, бо це щось некероване, свавільне і примхливе; щось, чого неможливо логічно витлумачити. Проте його загрозливе, невпинне наближення постійно відчутне в натяках і попередженнях, що лунають з уст досвідченого хору; його поява постійно висить у повітрі, затримуючись у своєму оприявленні єдино для того, аби якомога болючіше вразити безборонну людину, таки не здатну чинити йому опір. Людина не може опанувати своїх почуттів, що походять із позалогічної площини, де панують морок, темрява, боязнь та страх; що є прірвою для мисленнєвої сфери. Атмосфера нагнітання, провіщення чи зловісного передчуття створює додатковий простір очікування, непевності, невиразної тривоги, а відтак – враження беззахисності та абсолютної залежності людини від волі сліпого фатуму. Фатум постійно супроводжує людину, мовби невидимо для розуму, переслідуючи її, водночас виплескуючи назовні цілий потік почуттів, захованих у глибинних пластах її підсвідомості: у снах, що з періодичністю залякують і застерігають; у видіннях, що не дають спокою і тримають у постійній напрузі; у забобонах і передсудах; через віщування і передчуття, недомовлення й замовчування, натяки і здогади: “Przekonam się tylko, że mowa nie przedstawi ci ani w części obrazu, którego grozie moja istota podlega i jak wśród chaosu trudno mi spostrzedz wyrazistych kształtów, – tak wielkie widzę sobie i nam grożące nieszczęścia, a nieśmiem ścisłem rozumowaniem szukać ich przyczyny, bo rozumowanie moje oparte na przesądzie...” [10, с. 11].

Наскрізні для творів обох драматургів складні, напружені, а то й драматичні взаємини людини і фатуму розкриваються крізь площину розгалуженої системи функціональної значущості мови, і вужче, слова, потрактування яких здійснюється у ключі архаїчного світогляду, за якого будь-яке слово, мовлене вголос, наділялося магічною силою і ставало рівнозначним дії. Тому такої ваги набувало все те, що могло бути сказаним, і, закономірно, таким відчутним було наростання почуття страху перед тим, що могло зірватися з уст.

У драмі С. Виспянського неодноразово лунає пересторога щодо необережно зроненого слова на кшталт: “Nie szermuj mową, słów nie próbuj wagi” [10, с. 41]. Бо слова, мовби й справді наділені магічною силою, вимовлені вголос, можуть каталізувати потенційні, здебільшого трагічні, події: “Niewiasto niepowściągliwa, nie wywołuj losu na próbę, ani na mą głowę nie zgarnuj win i kar nie zwabiaj, bo przeznaczenie jednaką dla wszystkich gotuje dolę...” [10, с. 31] – застерігає Ойней Алтею від фатального кроку – помсти за смерть рідних братів. Так само тотальним стає страх перед словом, що правдиво звістує майбутні долі, у драмі Лесі Українки “Кассандра”, адже слово, мовлене устами пророчиці, мало особливу вагу і силу, тому й вимагало обережного з ним поводження. Переконання в тому, що пророкування нещастя може і таки накликає його, суттєво зміщує акценти: страшним для людей стають не стільки біда чи горе, що нависли над долею людини, скільки саме слово, яке, як у те вірили, і викликає цю біду чи горе:


Якби ти тільки їх [слів. – Н. П.] не вимовляла

і не труїла нас, то й не було б

лихої правди. Не вгасав би дух [6, с. 264].


Подібно до слова, тій же таки дії рівнозначна і думка. Вона володіє такою ж силою, що і слово. Тому Мелеагра спалює “головня усвідомлення” материних слів про його моральну смерть у свідомості Алтеї. Слова “... chcę syna mego zabić dziś w mem sercu; z mego serca go wyrzucić…” [10, с. 43], пропущені крізь глибинний фільтр його власної свідомості, значно страшніші та вагоміші для збентеженого Мелеагра за будь-які вчинки матері: “Mówiąc, taką pałasz nienawiścią ku mnie i groźbą, że słowa twe starczą za wróżbę nową” [10, с. 49]. Так само й Алтея боїться думок, що нуртують у її свідомості, зокрема і тих, що наштовхують на думку про рідного сина як про убивцю її рідних братів: “Gdybyż można ulogę znaleść w ludzkiem lotnem słowie przeciwko myśli, co siadła nad pojęciem mojem przemożna i przyczepiła się skorpionem do głowy mej i rojeń i wyobraźni; rozum mój walczy ze stu ramionami dziwotworu, bo te myśli, jakie poczynają się we mnie, są za silne za gwałtowne, za straszne, za nowe na mój umysł” [10, с. 11].

Водночас у творі польського драматурга спостерігається й інша функція слова. Зокрема слово, мовлене з погляду різних позицій, вжите в різних значеннях, проте вимовлене одночасно, мовби втрачає свою зовнішню прив’язаність та обумовленість і стає індикатором шуканої істини. Саме таким, зокрема, словом-відповіддю стає ім’я Мелеагра, що з уст одного із слуг сповіщає про переможну – після полювання – появу вбраного у весільний одяг Мелеагра разом з його нареченою Аталантою, і водночас готове злетіти з уст матері, мовби підтверджуючи думки про ймовірного убивцю її братів, що снувалися у її свідомості.

Говорячи про важливість слова в текстах обох письменників, варто звернути увагу на амбівалентність його функціонування: слово значуще і тоді, коли промовляє, і тоді, коли воно мовчить. Тому поряд із ословленням, промовистим стає і власне замовчування, зумовлене не лише почуттям страху, а й знанням. У “Мелеагрі” С. Виспянського досить часто пізнання певних істин настільки страшні й тяжкі, щоби можна було їх витримати, що просто не можуть бути ословлені. Таким, зокрема, є усвідомлення все тої ж самої думки – Мелеагр, син цариці Алтеї, є рівночасно і вбивцею її братів.

Натомість підґрунтям для замовчування у лесеукраїнковій “Кассандрі” є почуття страху – наскрізний мотив поеми – перед майбутньою долею, яку звістують правдиві слова Кассандри. Саме почуття страху зумовлює згадуване на початку статті блокування свідомості – чи то з причин нерозуміння, а відтак і несприйняття адекватно відвертого ословлення правди (Поліксена), чи якраз із причин розуміння і, як наслідок, – заперечення саме з уваги на жахливість цього усвідомлення (Андромаха). Наростання страху перед пророчим словом у свідомості античної людини призводить до загостреної моделі її поведінки, яка з наскрізного в поемі прокльону, головно з уст Андромахи: “Зловіснице, бодай ти заніміла!” [6, с. 259]; “Боги всесильні, одберіть їй мову!” [6, с. 261], спрямованого на подолання слова, на його затирання й замовчування, виростає до заклику про вбивство Кассандри, що лунає в натовпі як заклик до безпосередньої дії – повного знищення слова: в основі цього – бажання не просто чергової мовчанки Кассандри – тимчасової відсутності страхітливої правди, – а власне мовчанки остаточної та абсолютної, яка запанувала б назавжди – внаслідок смерті пророчиці [6, с. 303]. Подібно, страх керує і ворожими троянцям ахейцями, для яких єдиним засобом боротьби із правдою стає власне замовчування: вигук Агамемнона “Схопіть її (Кассандру. – Н. П.) та зав’яжіть їй рота” [6, с. 324] – це ніщо інше, як боязнь того, що правдиві, як завжди, однак німі для співвітчизників, слова “Зрада! Зрада!” цього разу таки можуть бути почутими, а отже, й зможуть порятувати троянців.

Водночас для самої Кассандри замовчування – поряд із віщуванням в інших випадках – стає своєрідним способом порятунку людини від фатального присуду долі. Ця спроба проступає в одному з найліричніших і водночас найдраматичніших9 за емоційною напругою епізодів – передсмертної зустрічі-прощання Кассандри з коханим Долоном. Діалог Кассандри з Долоном вибудуваний за суцільною схемою замовчування: це і недомовки, і натяки, постійні переривання чи вимовлені упівголосу слова, а то й відверте мовчання, продиктовані страхом перед таємницею Долонової загибелі, що відома Кассандрі наперед, та слабкою вірою в те, що не почувши фатального віщування, приречений на смерть Долон у дивний спосіб зможе уникнути її.

З одного боку, Кассандра боїться Долонових запитань щодо майбуття: “[... А, спитати!] Ні, не питай, я не люблю питання”, а з іншого, з її уст лунають слова, продиктовані бажанням якомога довше набутися з ним перед довічною розлукою: “Питай, питай, я відповім” [6, с. 269]. З одного боку, помічаємо обережну і водночас незвичну для Кассандри спробу прихованого застереження від фатальної долі у спосіб не прямого, умовного попередження, в основі якого – несвідоме бажання обдурити себе, а разом із собою й долю:


А якби часом я тобі сказала –

я не скажу, се тільки так, наприклад, –

щоб ти не йшов тепер на ті розвідки?

Чи ти б послухав? [6, с. 270]


А з іншого боку, знову ж таки, маємо спробу активного втручання у призначення долі вже властивим Кассандрі способом ословлення. Дієвим вчинком (це чи не вперше, бо досі ніхто їй не вірив, відповідно, слово, попри свою висловленість, залишалося непочутим, німим, бо нікого не спонукало до будь-яких дій чи протидій) став крик “Долоне!”, що, однак, із потенційно ймовірного порятунку – він мав застерегти коханого від ворожої засідки – став смертним вироком, оскільки втеча переляканого юнака спричинила його загибель.

Порівнюючи між собою поліфункціональність слова, що фігурує в обох творах, можна помітити й ті особливості, які надають своєрідності авторській концепції кожного з них. Оскільки в “Мелеагрі” С. Виспянського, як уже зазначалося раніше, поряд із свідомою, рівнозначною та рівновагомою є підсвідома площина, крізь призму яких відбивається вихідна сюжетна колізія твору, цілком закономірним видається процес затрачання відкритого способу самовияву, здійснюваного власне через слово, та перехід його в інші, менш явні форми вираження, як-от: сни, видіння, пророче віщування тощо: “Sen jest przestrogą bożą nam zesłaną i połową prawdy” [10, с. 12]. Натомість у “Кассандрі” Лесі Українки сфера підсвідомості не настільки яскраво виражена, щоб говорити про неї на рівні зі сферою свідомості, яка у творі залишається основною з провідною для неї відкритою словесною формою. Та, окрім слова, вагомості в тексті української письменниці набуває й око, що виростає до символу відкритого, пізнаного сакрального знання10.

У творі Лесі Українки Кассандра не лише провіщає, а й прозирає майбутнє. Очі стають проміжним зв’язком між фізичним (зовнішнім) і духовним (внутрішнім) зором. Вони є символом пізнання, заснованого на істинності цього знання, відтак очі є віддзеркаленням правди. Саме тому так часто в тексті трапляється образ опущених очей, що приховують правду: Клітемнестра двічі заслоняється від Кассандри і прикриває очі, в яких можна відчитати і неправдивість, і справжню, приховану правду її учинків [6, с. 330, 332]. Так само і Гелен, Кассандрин брат і пророк, чий внутрішній зір скаламучений неправдою (бо лише правда є джерелом чистоти та ясності зору): “Єдине око – й те більмом зайшло!” [6, с. 304], уникає правдивої відповіді [6, с. 294], відвертаючи від Кассандри погляд своїх очей. Очі, яким безпосередньо відкривається доля, часто стають значно промовистішими за вимовлені слова; саме вони – опосередковано через слово (яке тоді стає вторинним) – передають найсокровенніше:


Я не кажу, нічого не кажу,

нічого не віщую... Тільки бачу!!

[Осліпніть, ви, зловісні (курсив мій. – Н. П.) очі!..] [6, с. 265].


Тому якраз очі, які пізнали істину, викликають несамовитий жах, адже в них відбивається те, що вони бачать, а воно страшне.


Кассандро, я боюсь твоїх очей!

Чого так дивишся? Що ти шепочеш? [6, с. 258] –


промовляє перелякана Поліксена; жертвою пророчих очей стає і коханий Кассандри Долон, який, як і всі інші персонажі, не спроможний витримати погляду долі, що променіє з очей Кассандри. Провіщаючи своїм поглядом смерть, загибель чи руйнацію, очі, так само, як і слова, стають зловісним прокляттям самої Кассандри, тому, коли Кассандра віщує майбутню долю переможених троянців “Прокляті очі, що такеє бачать!” звучать на рівні Андромахового “Уста прокляті, що такеє кажуть!” [6, с. 325]. Прикметною особливістю зорового пророкування, так само як і словесного, є його амбівалентність, що передбачає і відкриту форму вияву, і замовчування. Причому і тут, як і на рівні мови, в основі мовчазного пророкування – відчуття страху перед побаченим. Це згадуване вже тимчасове затьмарення Кассандриного ока щодо провіщення майбутнього коханого Долона чи, до прикладу, втрата чистоти зору, а відтак і бачення долі рідного краю:


... Багряна хмара насува на очі,

на розум мій... Ох, непрозора хмара! [6, с. 311].


Отже, ні словесне, ні, навпаки, німотне застереження – чи то через мову (обидва твори), а чи через думку (“Мелеагр” С. Виспянського) чи зір (“Кассандра” Лесі Українки) аж ніяк не спроможні ні захистити, ані вберегти людину від її долі.

Увага європейської літератури до античної культури не є випадковим явищем, адже, на думку Т.-С. Еліота, “зв’язок національних культур з античною традицією становив доказ їх ушляхетнення і зрілості” [5, с. 141]. Модерністична рецепція антики в драмі С. Виспянського “Мелеагр” у процесі творчої адаптації зазнає модифікації, характерної і для драматичної поеми Лесі Українки “Кассандра”: “Фабулярна структура втрачає своє зчеплення, з’являються інші мотивації подій, світ драми набуває міфологічних рис, а зреінтерпретований і перетворений міф стає виразником метафізичного, екзистенційного, історіософічного змісту, передавачем думок про майбутнє народу та важливих ідейних декларацій” [8, с. 37].

Спроба порівняльного аналізу творів українського та польського драматургів виявила спільну множину концептуальних питань і водночас деякі відмінності в їхньому акцентуванні: це, зокрема, співвідношення (1) “людина-фатум”; (2) знання-незнання (своєї/чужої) долі наперед та (3) мова (слово)-німота (мовчання). Ключовим елементом, за яким вибудовуються сюжетні схеми обох творів, є вісь “людина-фатум”. Проте якщо в С. Виспянського вагомими є обидва елементи: і активний з боку людини чин спротиву фатумові, і вплив цього фатуму на долю людини, то в Лесі Українки закцентована перша частина: сприйняття фатуму людиною і, як наслідок, відчуття абсолютної залежності від нього. Натомість її (Лесі Українки) бунт людини проти жорстокої долі не настільки виразний чи значний, щоб його виокремлювати, оскільки він губиться у множині людських доль, що лише підтверджують цю залежність від фатуму.

Так само відмінних акцентів в обох творах набуває сфера знання чи незнання фатуму наперед. У творі Лесі Українки обізнаність із долею стає мотиваційним чинником подальшої поведінки людини, яка засвідчує трагічну безвихідь та приреченість на поразку. Тоді як у С. Виспянського, знову ж таки, зактивізовані обидві сфери: концентрація і знання, і незнання долі в особі однієї людини сприяє поглибленню відчуття драматизму у творі, а водночас збагачує та робить містким образ центрального персонажа. Цікавим також є і те, що і в драматичній поемі “Кассандра”, і в драмі “Мелеагр” саме людина, що володіє таємницею сакральних знань, введена як центральний персонаж, і саме цей персонаж найтрагічніший. Натомість ціліснішою з огляду на обидва твори видається система співвідношення слова та мовчання, функціонування яких здійснено крізь призму архаїчного світогляду, хоча авторська своєрідність визначає особливості цього функціонування, виявляючи в тексті Лесі Українки перевагу свідомої, а в С. Виспянського підсвідомої площин.


ЛІТЕРАТУРА:


1. Білецький О. Антична драма Лесі Українки (“Кассандра”) // Білецький О. Праці: У 5 т. Т. 2. Українська література ХІХ – початку ХХ століття. К., 1965. 2. Булаховська Ю., Вервес Г. Українсько-польське літературне пограниччя // Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті: У 5 т. Т. 1. Українська дожовтнева література і слов’янський світ. К., 1987. 3. Зеров М. Леся Українка // Зеров М. Твори: У 2 т. К., 1990. Т. 2. 4. Зубрицька М. Смисл і абсурдність буття у поемі І. Франка “Мойсей” // Сучасність. 1993. № 2. 5. Поліщук Я. “Кассандра” на тлі новочасного катастрофізму // Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Івано-Франківськ, 1998. 6. Українка Леся. Кассандра // Українка Леся. Твори: У 5 т. К., 1951. Т. 2. 7. Kołaczkowski S. Wyspiański. Kasprowicz. Przeglądy. Warszawa, 1968. 8. Sarnowska-Temeriusz E. Antyk w literaturze XX wieku // Słownik literatury polskiej XX wieku. 9. Sinko T. Antyk Wyspiańskiego. Warszawa, 1922. 10. Wyspiański S. Meleager. Kraków, 1902.

^

DEFEAT AGAINST FATE: A MODERNISTIC VISION OF ANTIQUITY


IN “KASANDRA” BY LESIA UKRAINKA AND “MELEAGER” BY S. WYSPIANSKI


In the present paper an attempt of comparative analysis of both plays “Kasandra” by ukrainian playwright Lesia Ukrainka and “Meleager” by polish dramatist S. Wyspianski has been made. The peculiarities of the modernistic reception of the antique world consist in philosophical comprehension of the human existence that is penetrated by the tragic sense of the world. The investigation of the writings has found out three pairs of correlation: (1) a human being :: fate; (2) knowledge :: non-knowledge and (3) a language (a word) :: muteness (silence) and has allowed to trace some differences among them.

An axis “a human being :: fate” becomes a key notion for both authors. Two components of the axis are important to the polish writer: an active act of riot against destiny accomplished by a man is emphasized on the one hand, and an influence of the fate on the man’s fortune is stressed on the other hand. While an apprehension of the fate by a human being and, as a consequence, a sensation of absolute dependence upon it are dominative motives of Lesia Ukrainka’s poem. What concerns rebellion against the cruel fate, it is not so important to the ukrainian writer as to the polish one, since it has been lost among many other human destinies confirming the strong dependence on the fate.

Spheres of knowledge or non-knowledge of the fate beforehand differ one from the other in the same way. The knowledge of the fate which drives a human being to a desperate situation (deadlock) and tragic condemnation (doom) to defeat defines a plot’s development of “Kasandra”. While both knowledge and non-knowledge of destiny, concentrated in one person, further the deepening of the dramatic feeling of “Meleager” on the whole and enrich making more capacious the main protagonist (Althea) specifically at the same time. The distinctive feature of the researched texts is that a person who possesses the mystery of sacred knowledge becomes a central personage of two of them: either of “Kasandra” by Lesia Ukrainka or of “Meleager” by S. Wyspianski and exactly that person stays the most tragic one.

From the point of view of two writings a system of correlation between a word and silence seems to be more integral as they function through the prism of archaic world outlook, although the writer’s originality defines the peculiarities of their function showing a preference for conscious area of Lesia Ukrainka’s poem “Kasandra” and subconscious area of S. Wyspianski’s drama “Meleager”.

^ Key words: fate, knowledge/non-knowledge of destiny, prophecy, defeat, word, silence.



1 В основі естетичної спорідненості обох письменників лежить виокремлення стильової домінанти неоромантизму, що на рівні поетики реалізується через конфлікт сильної особистості з її оточенням з подальшою тенденцією до абстрагування в образах-символах.

2 Трагічне світовідчуття людини на порозі нової доби було константою модерністичної свідомості: “... саме на зламі двох епох (ХІХ і ХХ ст.) у європейській літературі щораз виразніше і потужніше звучать мотиви людської самотності, неможливості порозуміння індивіда із суспільством, мотиви покинутості й загубленості людини, її неспроможності віднайти красу і гармонію у світі сущого” [4, с.110].

3 У творчості письменників виявляємо і спільні для них обох теми – загибель Трої становить сюжет і драматичної поеми Лесі Українки “Кассандра”, і трагедії С. Виспянського “Ахіллеїда”, – і спільних персонажів, зокрема Кассандру в одноіменному творі Лесі Українки та п’єсах польського драматурга “Ахіллеїда” чи “Варшав’янка” [2, с.].

4 Трагізм цей із шерегу героїчного: “Оскільки героїзм народжується з почуття надміру сил, є сяганням по те, що переростає людські сили, він сам у собі містить зародок загибелі героя” [5, с. 59].


5 Трагізм... є результатом зіткнень героїв з метафізичними сутностями: Богом, Долею, Смертю тощо. Є певним незрозумілим, неправдивим або справедливим (справедливістю ірраціональною, вищою) правом, що на цьому пограниччі людського і метафізичного буття володарює, судить і вирішує... [5, с. 69].

6 У драматичній поемі Лесі Українки Кассандра також кидає виклик богам: “Їх сила – в карі, а моя – в змаганні”, проте він не настільки визначальний, оскільки випадок з Долоном, який власне і є реальним бунтом проти свавілля долі, – це лише одна епізодична, хоча і найдраматичніша спроба безпосереднього спротиву законові Мойри, щоб говорити про нього в ключі протистояння з фатумом.

7 І заголовок, і структура тексту, недвозначно вказують на ім’я Мелеагра як центрального персонажа п’єси. Сам твір має дві чіткі, хоча пропорційно нерівнозначні частини: першу з них (більшу за обсягом) становить сюжетна лінія життя і смерті Мелеагра. Усі події, попри зриму відсутність юнака упродовж тривалого часу дії п’єси чи одночасно на постійну присутність його у розмовах інших персонажів аж до безпосередньої появи на сцені (аж до моменту смерті), зосереджені власне довкола імені Мелеагра, мимоволі сфокусовують усю увагу читачів лише на долі цього персонажа, і тим створюють враження (за авторською інтенцією) про Мелеагра як про невинну жертву немилосердного фатуму. Іншу, значно меншу за обсягом, проте вагомішу за значенням та емоційною напругою становить сюжетна лінія, пов’язана з іменем Алтеї, для якої Мелеагр і події довкола нього є лише фоном, що на ньому в усій повноті розкривається складний за своєю структурою психокомплекс людської свідомості.

8 Водночас обличчям до фатуму впритул зіштовхнені й інші, окрім Алтеї, персонажі, зокрема Аталанта. На відміну від Алтеї, яка випробовує синову долю в несвідомому пориві відчаю, Аталанта у протистоянні долі керується свідомими міркуваннями: вона не забирає з полум’я головні як запоруки Мелеагрового життя, бо саме в такий спосіб бореться із забобонами й хоче звільнити від них і свого коханого.


9 Драматизм ситуації полягає у тому, що Кассандра, як і всі інші, починає вірити в надприродну силу власного слова, а відтак починає його боятися, коли заходиться про долю найдорожчої їй людини. Причому страх Кассандри має і відкриту форму вияву: зневірена і розгублена, вона боїться долі:

... мені так страшно... Я боюся долі...

вона так дивиться отим великим

та білим оком... Ой, вона все бачить!

Ніде, ніде нема від неї схову!...” [6, с. 275];

і завуальовану форму тимчасового затьмарення, рівнозначного своєрідному блокуванню свідомості Поліксени чи Андромахи: “... А я тепер не бачу (долі. – Н. П.)! Де ж Долон?” [6, с. 275].

10 Відчутним є асоціативний зв’язок із давньогрецькою трагедією Софокла “Цар Едип”, де образ очей також виростає до символу. Символічним стає властиво акт самоосліплення Едіпа: це перехід від внутрішньої сліпоти при зовнішній зрячості до властиво духовного прозріння, до осягнення та пізнання істини, коли очі, як зовнішнє бачення, є уже зайвими і непотрібними.

Схожі:

Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського iconМіністерство освіти і науки, молоді та спорту України Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки
Лесі Українки за результатами вступного випробування відповідно до "Правил прийому до Східноєвропейського національного університету...
Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського iconМіністерство освіти і науки, молоді та спорту України Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки
Лесі Українки за результатами вступного випробування відповідно до "Правил прийому до Східноєвропейського національного університету...
Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України cхідноєвропейський національний університет імені лесі українки
Програма вступного випробування з англійської мови призначена для абітурієнтів – вступників до Східноєвропейського національного...
Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни східноєвропейський національний університет імені лесі українки затверджено
Програма комплексних завдань розрахована на випускників, які проходять вступні випробування у сну імені Лесі Українки за освітньо-кваліфікаційним...
Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського iconМіністерство освіти і науки, молоді та спорту України Cхідноєвропейський національний університет імені Лесі Українки
Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки на факультет романо-германської філології за спеціальністю "Мова...
Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського iconБіологічний факультет куратор ects від факультету
Більша частина навчально-методичних та науково-дослідних лабораторій біологічного факультету знаходяться на 7-му поверсі корпусу...
Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського iconСтарший викладач кафедри менеджменту, податкової та бюджетної політики Волинського національного університету імені Лесі Українки
Волинського національного університету імені Лесі Українки, завідувач кафедри економіки підприємства та інноваційної діяльності
Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського iconМіністерство освіти і науки, молоді та спорту України Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки
Лесі Українки у 2013 р складається з трьох розділів. Перший з них містить перелік основних математичних понять і фактів, якими повинен...
Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського icon«Затверджую» Голова приймальнї комісії Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки І. Я. Коцан 2013р. Програма вступного випробування
Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки І. Я. Коцан
Поразка перед фатумом: модерністична візія античності у “кассандрі” лесі українки І “мелеагрі” С. Виспянського iconІнформація про наукову та науково-технічну діяльність Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки у 2012 році
Волинський державний університет імені Лесі Українки. Ураховуючи визначний внесок навчального закладу в розвиток національної освіти...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи