Основні завдання дисципліни
Скачати 243.24 Kb.
|
Зміст 2. Загальна характеристика республік в зарубіжних країнах3. Референдуми в зарубіжних країнах 4. Конституція Індії Список рекомендованої літератури |
|
|
ВСТУП Мета курсу – розкрити зміст основних положень конституційної теорії і політичної практики, пов'язаних з регулюванням державно-правових відносин в зарубіжних країнах. Основні завдання дисципліни:
Предметом дисципліни є конституції різних країн, закони, акти , нормативні документи, що є досить актуальними та активно використовуються в наш час. Унаслідок вивчення дисципліни « Державне право зарубіжних країн » студенти набувають уміння:
Студент повинен знати:
1. Федерації в зарубіжних країнах Федерація – це держава, територія якої складається з територій її членів – суб'єктів (державних утворень). Федеративні держави звичайно кваліфікують як складні. Нині їх налічується близько 20. Протягом останніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни, що розвиваються. В Європі на початку 90-х років XX ст. самоліквідувалася така федерація, як Чехословаччина. Водночас на засадах федералізму відбувалося реформування державного устрою такої країни, як Бельгія. Існуючі федерації різняться за багатьма характеристиками, що не заважає виявленню загальних ознак цієї форми державного устрою. Як зазначалося, територія федеративної держави розглядається як сукупність територій суб'єктів федерації – штатів (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінцій (Аргентина, Канада, Пакистан), земель (Австрія, ФРН), республік (Росія, Югославія), кантонів (Швейцарія) тощо. Серед зазначених держав слід виділити так звані асиметричні федерації. Прикладом такої федерації може бути Росія, в якій, крім республік, до суб'єктів федерації віднесені за Конституцією 1993 р. краї, області, міста федерального значення (Москва і Санкт-Петербург), а також автономна область і автономні округи. І хоч усі названі суб'єкти визнаються рівноправними, статус республік визначається федеральною конституцією і конституціями самих республік, а статус інших суб'єктів – федеральною конституцією і статутами цих суб'єктів, прийнятими відповідними законодавчими (представницькими) органами. До цього слід додати, що деякі суб'єкти російської федерації входять до складу інших, наприклад, автономні округи у складі країв і областей. Проте всі суб'єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позицій визначення їх політико-правового статусу вони є державними утвореннями. Державні утворення не є державами, хоча нерідко наділені багатьма відповідними ознаками, крім державного суверенітету. Іншими словами, державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з багатьох питань) і зовнішню політику. З цим пов'язане ї те, що за суб'єктами федерацій не визнається право виходу – так зване право сецесії. Зміст політико-правового статусу державних утворень виявляється також у тому, що суб'єкти багатьох федерацій наділені установчою владою, тобто можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявність у кожного суб'єкта власної системи органів влади, зокрема законодавчих, виконавчих і судових органів. Прийнято навіть виділяти вищі органи суб'єктів федерації. Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування компетенції між ними. Конституції країн встановлюють чотири основних принципи розмежування відповідної компетенції. 1. В основних законах Австралії, Бразилії, Мексики. США. Швейцарії і Югославії визначена сфера виключної компетенції федерації, а сфера компетенції суб'єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями до виключно федеральних. 2. Конституція Канади визначає дві сфери виключної компетенції - сферу федерації і сферу суб'єктів федерації. Для цього встановлено два переліки питань, віднесені відповідно до повноважень федерального парламенту і законодавчих органів провінцій. Як і в США, тут визнаний принцип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці і стають предметом законотворчості, мають бути віднесені до компетенції федерації. 3. Основний закон ФРН також встановлює дві сфери компетенції. Це робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компетенції можуть приймати рішення як федеральні органи, так і органи земель. За суб'єктами федерації, безумовно, залишається тільки право законотворчості з тих питань, які не включені до двох відповідних переліків. 4. Дещо інший принцип розмежування відповідної компетенції прийнятий в такій федерації, як Індія, її конституція встановила три предметні сфери компетенції: виключну компетенцію федерації, виключну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та штатів. До особливостей індійської федерації слід віднести детальну регламентацію змісту відповідних сфер. Зокрема, перелік питань, що віднесені до законодавчої компетенції федерації, містить близько 100 пунктів. Деталізованими є і два інших переліки конституційних повноважень. Принципи розмежування компетенції між федерацією та її суб'єктами відіграють вагому роль у визначенні політико-правового статусу відповідних державних утворень. Проте найбільше значення тут мають фактичний обсяг і предметний зміст владних повноважень, віднесених до органів суб'єктів тієї чи іншої федерації, а також характер практики реалізації цих повноважень, що залежить від економічних і суспільно-політичних умов, які супроводжують виникнення і розвиток кожної конкретної федерації. Однак завжди найважливіші повноваження, природа яких пов'язана із самою суттю державного суверенітету, надані федеральним органам. Найширшою за обсягом і предметним змістом слід визнати компетенцію суб'єктів децентралізованих федерацій. Відомо, що так звані класичні федерації (США, Швейцарія) утворилися на засадах міждержавного союзу. Вони пройшли шлях від конфедерації (союзу держав) до федерації (союзної держави). Саме утворення союзу було результатом дій окремих держав – майбутніх суб'єктів федерації. В Австралії до утворення федеративної держави спричинилося об'єднання самоврядних колоній, які згодом стали штатами. Подібне відбулось і в Канаді, хоча рівень волевиявлення населення колоній у процесі формування федерацій у цих двох випадках був різним. Саме до вищеназваних країн має бути віднесений термін «союзна держава», який часто невиправдано застосовується до всіх без винятку федерацій. Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного правління є унія – об'єднання двох держав під спільною короною одного монарха. В XIX ст. унія мала місце між Нідерландами і Люксембургом, з 1814 до 1905 р. – між Швецією і Норвегією, з 1918 до 1944 р. – між Данією та Ісландією. У конкретних випадках унія мала різний юридичний характер і наслідки, але завжди її учасники зберігали право діяти самостійно у сфері зовнішньої та внутрішньої політики і залишалися суверенними державами. Конфедерація є гнучкою і багатоваріантною формою міждержавного об'єднання. Окремі конфедерації мало чим відрізнялися від міжнародних організацій. Відмінність тут можна було простежити лише на рівні намірів тих, хто об'єднується, проголошених у відповідних документах, і змісту повноважень, наданих спільноутвореним органам. Однак на сьогодні така відмінність майже відсутня. Це, зокрема, пояснюється наслідками процесу міждержавної інтеграції та утворенням таких складних за своїми характеристиками міждержавних об'єднань, як Європейський Союз, динаміка політичної еволюції якого не дає змоги на сьогодні чітко відмежувати його від традиційних міжнародних організацій та конфедерацій. Запитання:
^ Республіка - це така форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою. Республіканська форма правління була відома як рабовласницькій, так і феодальній державі, однак найбільшого поширення вона зазнала за сучасних умов. Республіка як форма правління є найзручнішою і досконалою формою здійснення державної влади. Практика державного будівництва в зарубіжних країнах знає два основних види республіканської форми правління - президентську та парламентарну. Президентська республіка. Історично республіканська форма правління в зарубіжних країнах виникла, насамперед, у вигляді президентської республіки. Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність щодо один одного. Такий вид республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані повноваження глави держави і глави уряду. Існує і формальна відмінна ознака президентської республіки - відсутність посади прем'єр-міністра. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед парламентом. Президент не має права розпуску парламенту. Уперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.). Система вищих органів США базується на принципі «стримувань і противаг», згідно з яким президент, Конгрес і Верховний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного. У президентській республіці президент, як уже згадувалося, і глава уряду поєднані в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє їх з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегіального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, власне, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави. Парламентарна республіка. За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна посадова особа. Уряд формується і діє за умови, що має підтримку, тобто довіру нижньої палати парламенту (або обох його палат). Уперше подібна форма правління з'явилася у Франції у 70-х роках XIX ст. Розбіжності у Національних зборах, відсутність єдності в питаннях державного будівництва у той період призвели до появи «тимчасової» республіки, побудованої на зразок конституційної монархії. «Тимчасова» парламентарна республіка, що встановилася у Франції, виявилася досить довговічною. У подальшому схожа форма правління була встановлена у багатьох зарубіжних державах. На даний час така форма правління існує в Італії, Німеччині, Греції, Угорщині, Словакії, Чехії, Індії, Ізраїлі, Лівані, Туреччині, Гайані, Тринідаді і Тобаго та деяких інших державах. Характерною особливістю парламентарної республіки є проголошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Формальною ознакою даної форми правління є наявність посади прем'єр-міністра. Звідси «дуалізм виконавчої влади», тобто поділ її на безвідповідального главу держави та відповідальний перед парламентом уряд на чолі з прем'єром. Головним засобом впливу парламенту на відповідальний перед ним уряд є вотум недовіри, який призводить до відставки міністрів. У свою чергу, за парламентом визнається право на достроковий розпуск нижньої палати парламенту. Іншою особливістю є те, що уряд формується парламентарним шляхом з числа лідерів партії, яка перемогла на парламентських виборах, тобто яка має більшість у нижній палаті. Участь президента у формуванні уряду має суто номінальний характер. Вибір глави держави, як раніше згадувалося, відзначається результатом парламентських виборів. Тому правління у парламентарній республіці носить партійний характер. Глава держави у парламентарній республіці може обиратися по-різному, найчастіше - парламентським шляхом. Так, у Греції та в Італії президент обирається парламентом, у Німеччині - Федеральними зборами у складі всіх членів Бундестагу і такої самої кількості делегатів ландтагів, тобто парламентів земель. В Австрії глава держави обирається безпосередньо виборцями за мажоритарною системою абсолютної більшості. Якщо жоден з кандидатів не набирає потрібної більшості у першому турі, то на другий тур допускаються кандидати тільки двох партій, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Тому найхарактернішою ознакою парламентарної республіки є політична відповідальність уряду перед парламентом. Це положення закріплене конституціями, законами чи звичаями всіх парламентарних республік. З огляду на те, що міністри несуть солідарну відповідальність, дії окремого міністра розцінюються як вияв загальної політики уряду. Осудження діяльності окремого міністра може бути розцінене як вияв вотуму недовіри всьому уряду. Положення про вотум недовіри викладені в конституціях різних держав неоднаково. В Італії, наприклад, конституція закріплює принципи політичної відповідальності уряду перед обома палатами парламенту (ст. 94 Конституції 1947 р.). Кожна палата виявляє довіру або недовіру шляхом прийняття мотивованої резолюції. Питання щодо резолюції недовіри може бути поставлене на обговорення тільки тоді, коли вона підписана не менш як десятою частиною членів палати і з моменту її прийняття пройшло не менш як три дні. У Німеччині уряд несе відповідальність тільки перед Бундестагом, тобто нижньою палатою парламенту. Стаття 67 Основного Закону ФРН визначає, що виявити недовіру федеральному канцлеру можна лише за умови, що бундестаг обере йому спадкоємця. Конституція Греції 1975 р. (зі змінами у 1985 р.) передбачає, що вотум недовіри може бути виявлений на підставі резолюції осуду уряду. Резолюція підписується не менш як шостою частиною депутатів, і її обговорення розпочинається не раніше, ніж через два дні після її винесення. Рішення приймається абсолютною більшістю голосів присутніх парламентаріїв, що має складати не менш як дві п'ятих облікового складу депутатів (ст. 84). Президент у парламентарній республіці є носієм офіційної політичної доктрини і не є активним керівником держави. Він не наділений надзвичайними повноваженнями, не може видавати нормативні акти, рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на процес прийняття важливих політичних рішень не справляє. У більшості парламентарних республік існує інститут контрасигнатури. Нормативний акт президента набуває юридичної сили тоді, коли він підписаний міністром, з відомства якого видається, або прем'єр-міністром. Президент може висловлювати свою думку щодо виданого акта, проте вирішального голосу не має. Ця обставина певною мірою пояснює принцип політичної безвідповідальності глави держави, якого можна притягнути до кримінальної відповідальності тільки у разі вчинення тяжкого злочину. Запитання:
^ Термін «референдум» походить від лат. referendum – «те, що повинно бути повідомлено». Означає він голосування виборців, за допомогою якого приймається державне чи самоуправлінське рішення. У деяких країнах (наприклад, у Югославії) референдумом називають будь-яке голосування виборців незалежно від його наслідків, однак таке розуміння нині – скоріше виключення з правила. На відміну від виборів голосування на референдумі додає юридичну чинність не мандату якої-небудь особи, а рішенню якого-небудь питання. Якщо умови, встановлені конституцією чи законом, дотримані, то прийняте шляхом референдуму рішення вважається рішенням народу і його юридична чинність нерідко вище юридичної чинності законів, прийнятих парламентом. Рішення на референдумі може прийматися за допомогою стверджувальної чи негативної відповіді виборців на поставлене питання або за допомогою вибору між різними варіантами пропонованого рішення. Референдум, будучи інститутом безпосередньої демократії, навіть у демократичній державі може бути використаний як противага представницької демократії чи як засіб обійти парламент і прийняти державне рішення всупереч йому. Це може мати місце, коли право призначення референдуму входить у дискреційні повноваження глави держави або уряду. Референдум як безпосереднє народне волевиявлення має, звичайно, перевагу перед представницькою демократією, зокрема парламентським способом рішення суспільних і державних проблем. Однак перевага ця – не абсолютна. По-перше, питання, що виноситься на референдум, повинне бути цілком доступним для розуміння рядового виборця. Як правило, рішення, прийняте шляхом референдуму, - це насамперед політичне рішення, хоча і наділене у визначену юридичну форму. По-друге, до референдуму воно повинно бути докладно роз'яснене через засоби масової інформації виборцям із вказівкою бажаних і можливих небажаних наслідків. Тільки при дотриманні цих умов на референдум можна виносити і досить складні законопроекти аж до проекту конституції. Референдум був і залишається дуже розповсюдженим інститутом. Тому природно, що він усе частіше відбивається в конституціях, хоча і з різним ступенем детальності. Класифікація референдумів, як і багатьох інших конституційно-правових інститутів, дуже умовна. По предмету референдуми поділяються на конституційні, законодавчі, міжнародно-правові й адміністративно-правові. По своїй обов'язковості референдуми поділяються на обов'язкові і факультативні. Обов'язковий референдум має місце у випадках, коли іншим способом рішення по визначеному питанню не може бути прийнято. Факультативний референдум – це такий, котрий можна проводити, а можна і не проводити. Призначення його залежить від розсуду органа, компетентного призначати референдум, або від наявності встановленою конституцією чи законом іншої ініціативи. За часом проведення референдуми можуть бути дозаконодавчі і післязаконодавчі, тобто проводитися до розгляду законопроекту парламентом чи після такого розгляду. По правовим наслідкам референдуми можуть бути або консультативними, або постановлюючими. Думка, підтримана виборцями на консультативному референдумі, не є обов'язковою ні для парламенту, ні для уряду. За місцем проведення референдуми можуть бути національними, регіональними і місцевими. Питання:
^ Індія є крупнішою у світі демократичною федеративною державою, що займає друге місце за чисельністю населення, яке наближається до 1 млрд. чол. Країна володіє значними природними й трудовими ресурсами, великим інтелектуальним та науково-технічним потенціалом і представляє собою один із найперспективніших світових ринків. Сьогодні Конституция Індійської Республіки складається з преамбули, 458 діючих статей, поєднаних в 24 частини і 12 доповнень, число яких збільшилось, а зміст багатьох змінився. Ряд частин Конституції ділиться на розділи, а додатки – на статті, а деякі також на частини. За час дії Конституції зросла на 63 діючі статті, при тому що не діє 15 відмінених статей, включаючи деякі з них, які були внесені поправками до Конституції. Загальна структура Конституції набула в результаті великої збалансованості: із скасуванням поділу штатів на нерівні за своїм станом групи федеративна система була раціонально уніфікована і дві частини виключені, а з доданням частини “Основні обов’язки” правовий статус громадян у конституційному документі набуло дещо реалістичне відображення. У розвитку Конституції Індійської Республіки чітко виявилися загальні для сучасних конституцій протилежні тенденції авторитарна й демократична. Вони відобразились у складному переплетені як прогресивних, так і антидемократичних поправок, які в процесі наступного судового тлумачення або застосування виконавчою владою, а також проходячи через “фільтри рецепції” своєрідної політичної культури, іноді набувають різних додаткових, іноді діаметрально протилежних відтінків. В Конституції проголошено досить широкий, з урахуванням індійських особливостей, круг прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, які постачені противагами у вигляді не лише передбачених обмежень, але і розгалужених інститутів військової й надзвичайної ситуацій. Одна із основних цілей прийняття Конституції полягає в правовому оформленні існування Індії у якості справжньої незалежної національної держави. Конституція передбачила федеративну форму політично-територіального устрою, для якої характерна висока ступінь централізації. Розподіл предметів ведення між центром і суб’єктами федерації розміщений не в основному законі, а в одному з додатків. На відміну від багатьох європейських конституцій норми, що регулюють статус виконавчої влади, передує в ній нормам, присвяченим законодавчій владі. Ще одна особливість –відсутність на федеральному рівні таких інститутів безпосередньої демократії, як референдум і народна ініціатива. Індійська Конституція – документ досить докладний. На його зміст і форму наклали свій відбиток традиції англосаксонського писаного права, що не дивно, оскільки індійські юристи навчалися або у англійських професорів чи їх учнів. Характеризуючи конституційне право Індії, скажемо про правовий статус індійського громадянина. В частині 3 Конституція виділяє як найбільш значимі “основні права”, у вичерпний перелік яких поміщені, перш за все, політичні й особисті права, а також окремі положення про право власності. Соціально-економічні права відокремлені від основних прав” і більшість із них розміщено в частині 4: “Керівні принципи політики держави”. Для інституту громадянство в Індії характерне, що всією повнотою прав і свобод користуються громадяни Індії, в той час як Конституція передбачає деякі обмеження дієздатності іноземців. Особливі обмеження передбачені для так званих “ворожих іноземців”, до таких відносяться громадяни держав, що перебувають в стані війни з Індією, а також індійські громадяни, що добровільно проживають в таких країнах або підтримують з цими державами комерційні відносини. Закон 1955 р. про громадянство, що має безсумнівно, конституційне значення, поєднує в собі як елементи визнання принципу “права ґрунту”, так і “права крові”. У країні передбачено єдине індійське громадянство, що покликане зміцнити територіальну цілісність країни. Звернемо також увагу на партійну систему Індії. Особливості партійної системи Індії витікають, перш за все, із надзвичайно строкатого класового, національного, релігійного, кастового й соціального складу населення. Наявність як партій визнаних у встановленому порядку все індійськими, так і десятків місцевих партій в штатах і союзних територіях приводить до необхідності дослідити систему партій у цій країні на двох рівнях –союзному рівні та на рівні штатів. Так, у загальних виборах приймають участь біля 300 політичних партій, серед яких до 10 – усе індійських. З моменту набуття незалежності до середини 60-х років в індійській партійно-політичній системі Індійський національний конгрес (ІНК) був єдиною партією, що була здійснювати всю повноту державної влади. Із появою партії Сватантра виникли передумови до перетворення партійної системи у двопартійну, хоча вина залишалася багатопартійною з однією домінуючою партією. Тенденція до двопартійності чітко проявилась в 1977р., коли Джаната парті (ДП) уперше перемогла на парламентських виборах і сформувала свій уряд. З тих пір Джаната парті і ІНК декілька разів змінювались у керма керівництва країною, але до середини 90-х років склалась ситуація, при якій вже жодна загальнонаціональна партія не може більш самостійно забезпечити собі стабільну більшість у Парламенті і створити стабільний однопартійний уряд. Таким чином, в країні склалася ситуація, при якій крупна (ДП або ІЕК) усе індійська партія може сформувати уряд, лише створивши коаліцію з рядом регіональних партій. Іншими партіями в Індії є такі: Партія Джаната дал, Комуністична партія Індії, Федерація індійських торгівельно-промислових палат, Всеіндійська організація роботодавців, Федерації асоціацій мілкої промисловості. Основними і найбільш масовими організаціями працівників в політичній системі Індії є професійні спілки ( Індійський, національний конгрес профспілок, Всеіндійський конгрес профспілок та ін.). Індійський Парламент, подібно Британському, складається із трьох частин: президента, Ради штатів і Народної палати. Народна (нижня) палата виражає інтереси Федерації у цілому, а рада штатів (верхня палата) представляє в Парламенті суб’єкти федерації. Обидві палати індійського парламенту складаються, перш за все, із порівняно багатих, освічених людей, що звичайно, належать до вищих каст. Президент Індії обирається строком на п’ять років по системі “єдиного передаваємого голосу” особливою виборчою колегією, що складається із вибраних членів обох палат Парламенту і обраних депутатів легіслатур штатів. Щодо державного устрою, то першопочатково Конституція Індії 1950 р. закріпила федеративний устрій держави у формі трьох різних за своїм положенням у Федерації груп штатів, які не враховували національний склад народів, що їх населяють. Принципові зміни в структурі федеративного устрою Індії були викликані Законом про реорганізації штатів 1956 р., який у цілому став важливим актом конституційного значення, що почав перебудову Федерацію за національною ознакою. В кожному штаті із 25 штатів країни вищими органами влади є: губернатор, легіслатура штату, рада міністрів і вищий суд штату. Кожний штат ділиться на округи. Території округів поділяються на талуки й тексили. Таким чином, хоча конституційний лад в Індії зараз ілюструє певну досконалість, що набувається шляхом внесення чисельних змін в Конституцію, перед Індією, у плані перспектив подальшого розвитку, залишаються ще досить важливі проблеми, що потребують свого вирішення. Серед таких проблем подальший розвиток федерації й вирішення національно-мовного питання на реально демократичній основі та ін. Еволюція індійського конституціоналізму буде надалі визначатися діалектикою взаємодії прогресуючої демократичної і регресуючої авторитарної тенденцій. Запитання:
^ Основна література до всіх тем
Література до окремих тем Змістовний модуль № 1
Знмістовий модуль № 2
Змістовний модуль № 3
Змістовний модуль № 4
|
Схожі:
 | 1. Етика як наука: етимологія терміну, поняття, структура, завдання та функції. Основні завдання етики у сучасних умовах Етика як наука: предмет, структура, завдання та функції. Основні завдання етики у сучасних умовах | | Протокол №9 Факультет культури і мистецтв України: загальна характеристика. Універсальна бібліотека, її призначення та характеристика фонду. Основні завдання спеціальних бібліотек.... |
| Протокол №9 Факультет культури і мистецтв України: загальна характеристика. Універсальна бібліотека, її призначення та характеристика фонду. Основні завдання спеціальних бібліотек.... | | Вважати першочерговими для розв’язання такі основні завдання Вченої ради географічного ф-ту чну ім. Ю. Федьковича від 20 вересня 2011 р. «Звіт декана проф. В. П. Руденка «Про основні напрями... |
| Зміст контрольних робіт з дисципліни “ринок цінних паперів” Державна програма приватизації. Основні цілі, пріоритети І завдання. Структура фдму | | Практичних занять з дисципліни "Медсестринство в педіатрії" для студентів 2 курсу Основні завдання та організація лікувально-профілактичної допомоги дітям в Україні |
| Зміст навчальної дисципліни Лекція Загальні положення цивільного права. Основні поняття Загальні положення цивільного права. Основні поняття: Поняття, предмет І метод цивільного права. Функції та принципи цивільного права.... | | Теорія та практика послідовного та синхронного перекладу (5 курс іспанці) Завдання Викласти основні теоретичні засади І принципи дисципліни Послідовний І синхронний переклад |
| Теорія та практика послідовного та синхронного перекладу (5 курс французи) Завдання Викласти основні теоретичні засади І принципи дисципліни Послідовний І синхронний переклад | | 1. Предмет І основні завдання дисципліни Тема Сучасні технологічні І технолого-екологічні та Тема Проектування та організація впровадження прогресивних технологій в ринковій економіці |
| Основні завдання дисципліни Мета курсу – розкрити зміст основних положень конституційної теорії І політичної практики, пов'язаних з регулюванням державно-правових... |