Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України icon

Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України




Скачати 186.33 Kb.
НазваСтепан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України
Дата19.02.2014
Розмір186.33 Kb.
ТипДокументи


П. П. Брицький

(м. Чернівці)

Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та

історик освіти України

Після втрати Україною державності в 1920 році значна частина видатних державних і громадських діячів України, вчених, письменників, інженерно-технічних спеціалістів змушена була емігрувати за кордон. Серед них історики Н. Полонська-Василенко, Д. Дорошенко, М. Стахів, історик і філософ В. Липинський, історик-політолог І. Лисяк-Рудницький, мовознавці Степан і Роман Смаль-Стоцькі, В. Сімович, І. Огієнко (митрополит Іларіон), письменники Б. Лепкий, Олександр Олесь, У. Самчук, Т. Осьмачка, авіаконструктор І. Сікорський, біохімік І. Горбачевський, металург І. Фещенко-Чопівський, митець В. Січинський та багато інших.

Серед них – педагог, історик освіти України, бібліотекознавець, журналіст і громадський діяч Степан Сірополко.

Українці діаспори зробили вагомий внесок у розвиток науки, історії, культури та літератури України. За часів радянської влади впродовж десятиліть український народ не мав доступу до скарбниці досягнень українців за кордоном, що, безумовно, негативно позначилося на розвитку науки, історії та культури України.

^ 1. Степан Сірополко – педагог, організатор шкільництва та освіти України

С. Сірополко за освітою – юрист, але все життя присвятив педагогіці, шкільництву, освіті, бібліотекознавству, журналістиці та громадській праці. Відразу після закінчення правничого факультету Московського університету він почав працювати на педагогічній ниві – викладав у Народному університеті імені Л. А. Шанявського. Виступав також у ролі організатора освіти, обіймав посаду завідувача відділу народної освіти Тульської, а згодом Московської губернських земських управ. Водночас редагував педагогічні журнали „Народное образование” та „Педагогический листок”, а також працював у Московському товаристві грамотності.

Тоді ж С. Сірополко був членом Товариства слов’янської культури в Москві. У 1913–1914 рр. він очолював українську секцію цього товариства.

Через політичну неблагонадійність царська влада не дозволяла С. Сірополкові повернутися в Україну. Після подій 1905 р. він був навіть заарештований за вільнодумство. Після звільнення йому було заборонено проживати окрім України й у Москві. Тому деякий час він мешкає в Нижньому Новгороді1.

У 1917 р. з початком Української національно-демократичної революції С. Сірополко повертається в Україну і бере активну участь у розбудові системи освіти. Спочатку міська дума Києва обирає його членом міської управи для керівництва народною освітою. В той же час працює радником у справах освіти при Генеральному Секретаріаті освіти, а згодом (з липня 1919 р.) – заступником Міністра народної освіти Української Народної Республіки.

С. Сірополко не був урядовцем в освітній адміністрації, він ініціював створення нової системи народної освіти в Україні. У кінці 1917 р., після проголошення ІІІ Універсалу УНР, за його участю була проведена нарада освітян України, на якій С. Сірополко виступив з трьома доповідями, зокрема про форми управління освітою на нових демократичних засадах, а також про підготовку управлінських кадрів. Було порушене питання щодо „дерусифікації” шкільного навчання. На жаль, як зазначає С. Сірополко, Генеральний Секретаріат зустрів протидію українській школі не тільки з боку ворогів української культури, а й з боку керманичів Київської шкільної округи, які ігнорували український уряд і підтримували зв’язок з Тимчасовим урядом Росії2.

Разом з видатними діячами педагогічної освіти П. Холодним (заст. міністра) і С. Русовою С. Сірополко активно працює у складі комісії з підготовки „Проекту єдиної школи на Вкраїні”. В основу проекту були покладені такі принципи: школа мала бути єдиною по всій Україні незалежно від соціального стану сімей. Школа мала бути національною; єдина школа мала бути виховною, у ній мало проводитися не тільки навчання, а й виховання; вона мала бути трудовою, давати знання і навички, наближені до реальних потреб суспільства. Як бачимо, принципи навчання й виховання в школі були необхідні для розвитку української держави і суспільства.

Під головуванням П.Холодного проект програми для першого циклу єдиної школи, так званої основної школи, було надруковано в Кам’янці-Подільському під назвою „Проект єдиної школи на Вкраїні”. Кн.1. Основна школа” (Кам’янець-Подільський, 1919. – 172 с.). Програма другого циклу єдиної школи, так званої колегії, залишилася в рукопису3.

Згідно з проектом, єдина школа, в якій повинні були навчатися всі діти, складалася з двох циклів основної школи та колегії. Основна школа, в свою чергу, складалася з двох ступенів – молодшої основної школи та старшої основної. Курс основної школи 8-річний (по 4 роки в кожному ступені), курс колегії 4-річний4.

Перед наступом на Київ Червоної армії український уряд змушений був у грудні 1918 р. переїхати спочатку до Вінниці, потім до Проскурова і Кам’янця-Подільського. С. Сірополко з січня 1919 р. працював у Кам’янець-Подільському університеті, де читав лекції з педагогіки, школознавства та завідував університетською бібліотекою5.

Після захоплення України військами радянської Росії, С. Сірополко разом з урядом УНР виїхав до Польщі. Там він обіймав посаду міністра освіти УНР (місце перебування м. Тарнов). Був зайнятий культосвітньою роботою серед дітей цивільних українських емігрантів та військовиків, інтернованих у таборах. Було організовано й відкрито дві українські гімназії у Тарнові й Ченстохові, навчання в яких навчання велося за програмою і статутом єдиної школи України. Основними принципами статуту, за С. Сірополком, повинні були бути: „автономія школи, активна участь громадянства у шкільній справі та упевнення стану вчителя”6.

С. Сірополко не втрачав надії на повернення інтернованих вояків в Україну, а тому дбав і про освіту молодих учасників визвольної боротьби. У таборах було відкрито кілька середніх шкіл за програмою єдиної школи. Крім того, міністерство освіти організувало курси, на яких читалися лекції з різних видів знань. Сам С. Сірополко читав лекції з позашкільної освіти. З переїздом у 1925 р. до Праги у житті С.Сірополка розгортається нова сторінка педагогічної діяльності: він став професором педагогічних дисциплін Українського високого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова, організованого видатними діячами української еміграції за підтримки й фінансування уряду Чехословаччини. С. Сірополко ініціював створення курсів заочної освіти при цьому ж інституті, де, звісно, читав лекції.

До складу викладачів інституту входили видатні українські науковці. Серед них: проф. А. Артимович (мовознавство), Л. Білецький (історія української літератури), Д. Дорошенко (історія України), С. Наріжний (всесвітня історія), В. Сімович (україснька мова), С. Русова (педагогіка), Д. Чижевський (філософія), С. Шелухін (правознавство), С. Рудницький (географія), І. Горбачевський (хімія), В. Січинський (теорія мистецтва), В. Барвінський та Н. Нижанківський (теорія музики та композиція) та ін.

Розвиваючи свої педагогічні принципи С. Сірополко активно вивчав досвід шкільного навчання й виховання в зарубіжних країнах. Зокрема, він об’єктивно й докладно проаналізував структуру шкіл і зміст навчання в Англії, Шотландії, Ірландії, Німеччині, Франції, Австрії та ін. Особливо детально розглянув реформу народної освіти в Італії. У своїй статті С. Сірополко аналізує реформу школи, проведену в 1923 р. міністром освіти Джованні Джентілем від початкової школи до університету включно. Пише, що в Італії ще в 1877 р. законом було запроваджене обов’язкове шкільне навчання дітей, але закон виконувався непослідовно (у південних провінціях навчанням було охоплено лише 3 % дітей)7.

При аналізі програм і вивченні змісту навчання С. Сірополко звертав увагу не тільки на позитивні досягнення, а й вказував на хиби зарубіжного шкільництва. Він вважав, що школа передусім повинна бути школою мислення і школою національною. Серед дисциплін значну увагу приділяв вивченню рідної мови, історії Батьківщини, природознавства, співів, малювання, вихованню культури поведінки. Ці вимоги не втратили своєї актуальності в наш час.

Водночас С. Сірополко звертав увагу на важливість нерозривного зв’язку шкільного і сімейного виховання. Свої думки він виклав у статті „Співпраця школи та родини в освітній справі”. Учений дійшов висновку: тільки у тісній, дружній співпраці цих двох чинників „є запорука нормального розвитку культури, бо … без родинного виховання не може бути суцільного організму, без шкільного виховання не може бути планомірної громадянської культурної праці, разом же те і друге виховання забезпечують поступ культури”8. В іншій статті „Національне виховання” С. Сірополко висвітлив питання про національне, фізичне та дошкільне виховання9.

Не залишилося поза увагою педагога С. Сірополка й позашкільне виховання. Перебуваючи в Москві, він опублікував цикл статей з позашкільної освіти, які згодом склали збірник „Внешкольное образование” (1912 р.). У ньому вчений досить докладно охарактеризував основні заходи позашкільного виховання. Серед них передбачалися лекції, народні читання, музеї, недільні школи, вистави, гуртки самоосвіти, читальні та ін.10. У своїх працях С. Сірополко стверджував, що національна освіта й виховання повинні бути тісно пов’язані з історією, культурою, національними традиціями українського народу.

Більш докладно про цю проблему С. Сірополко висвітлив у статті „Національне виховання й позашкільна освіта”. На його думку, нація „яка хоче зберегти своє існування, мусить домагатися рідної школи, де вивчення рідної мови та літератури, рідної історії та географії є найважливішими предметами не лише для розумового, але й морального, естетичного і горожанського виховання. Спільна історія, героїчне минуле, великі люде – це головний капітал, на якому ґрунтується національна ідея”11. Приділяючи велику увагу національному навчанню і вихованню, С. Сірополко підкреслював, що національне виховання теоретично визнається педагогами всього світу, але українській нації право на рідну школу доводиться виборювати.

Педагогіці, освіті й шкільництву С. Сірополко присвятив значну частину своїх праць. Але вершиною його діяльності стала фундаментальна праця енциклопедичного характеру „Історія освіти в Україні” (Львів, 1937 р.). Фактично вона є першим цілісним, ґрунтовним і об’єктивним дослідженням історії розвитку освіти в Україні від найдавніших часів до першої чверті ХХ століття. У своїй праці вчений висвітлив поступальний хід розвитку освіти, її стану на кожному етапі розвитку, типи і види шкіл, погляди на навчання і виховання в різні часи, книжний фонд, матеріальну базу шкіл, характеристику вчителів, дошкільне виховання, зародження середніх і вищих шкіл, освітню політику правителів, появу трудових, професійних, робітничих, політичних шкіл, бібліотечне забезпечення і т.п. Весь комплекс питань, з якими пов’язана освіта. З часу опублікування „Історії освіти в Україні” Степана Онисимовича Сірополка минуло 75 років, але й до сьогодні ще немає праці, яка б перевершила його дослідження. Прикро, що така цінна історична праця тривалий час не була доступна українському народу в період існування СРСР. Це стосується й педагогічної спадщини науковця.


^ 2. Організатор бібліотек і пропагандист бібліотекознавства

При написанні праць про шкільництво, систему роботи навчальних закладах різних типів С. Сірополко обов’язково розглядає питання забезпечення навчальних установ бібліотеками або книжними фондами. С. Сірополко вбачав тісний зв’язок між розвитком української бібліотечної справи із ростом писемності населення, поглибленням інтересу до навчання у школі й успіхами у засвоєнні української мови. Про це він писав: „Коли поряд з національною школою існуватимуть народні бібліотеки та інші просвітні інституції, український народ матиме добру зброю для боротьби з тою хмарою, що його огортає”12.

Із самого початку своєї трудової діяльності С. Сірополко, працюючи у сфері педагогіки та шкільництва, паралельно розробляє принципи організації і ведення бібліотечної справи. Ще перебуваючи у Москві, він публікує „Народные библиотеки: Порядок открытия библиотек и их организация” (1910 р.), „Школа і книжка” (1910 р.).

С. Сірополко послідовно обстоював свої ідеї, коли 1912 р. царський уряд видав нові вимоги до народних бібліотек, за якими українські книжки підлягали вилученню. С. Сірополко засудив їх і в статті „Нові правила про народні бібліотеки” (1912 р.) закликав до розповсюдження української книжки через книгарні, листонош та ін. Зокрема, він писав: „Просвітні товариства, громадянства, окремі особи повинні були ширити поміж людністю по можливо дешевій ціні, а то й дурно – українську книжку”13.

У період діяльності Української Центральної Ради С. Сірополко переїздить до Києва, де плідно працює не тільки на ниві шкільної освіти, але й у бібліотечній справі: у Генеральному Секретаріаті він відповідав за роботу шкіл і бібліотек. Водночас С. Сірополко працював у міській бібліотеці, де підготував „Інструкцію для бібліотекарів” і „Взірцевий каталог для шкільної та народної бібліотеки”14. Він читає лекції з бібліотекознавства у Фребелівському педагогічному жіночому інституті та на курсах підготовки працівників позашкільної освіти. Науковець активно співпрацював з редакцією журналу „Книгарь”, підготував і опублікував низку рецензій на книги з проблем освіти.

Перебуваючи в Польщі, С. Сірополко підготував і опублікував з бібліотечної тематики такі праці „Організація дитячих бібліотек” (1924 р.); „Факти та цифри з діяльності читалень за минулий рік (1924 р.); „Право на існування дитячої літератури та вимоги щодо цієї літератури” (1926 р.). Крім того, він написав перший підручник з бібліотекознавства українською мовою, в основу якого було покладено курс лекцій, які він читав у Фребелівському жіночому педагогічному інституті в Києві в 1917–1918 рр., де здійснювалася підготовка бібліотекарів.

У Чехословаччині С. Сірополко редагував український відділ місячника слов’янської бібліографії „Слов’янська книга”, де друкувалися підготовлені ним відомості про бібліотечну справу та книговидавництво України, а також огляд літератури з питань педагогіки15.

1926 р. (28 червня – 2 липня) С. Сірополко був учасником VІ Міжнародного бібліотечного з’їзду в Празі. Він повідомляє, що в роботі з’їзду взяли участь 29 українських делегатів. Але 25 із них були українськими емігрантами з Чехії, троє – зі Львова, а з радянської України – лише один (з Києва)16.

1928 р. С. Сірополко опублікував статтю про бібліотечну справу в радянській Україні за останнє десятиліття17. У ній він наводить статистичні дані: кількість самостійних бібліотек (не зв’язаних з будь-якими установами станом на 1 грудня 1925 р. – всього 152, що становило 2,4 % від загальної кількості бібліотек при установах. Тоді як у Росії на 1 січня 1925 р. кількість самостійних бібліотек становила 78% і лише 22 % – при установах. При переліку в них книжних фондів, як зазначає С. Сірополко, переважає російськомовна література.

У кінці статті С. Сірополко робить висновки про те, що бібліотечна справа в УСРР розвивається в невластивому їй напрямі через підпорядкування загальної освіти „політосвіті”. Радянська влада не може похвалитися поширенням бібліотечної справи порівняно із станом її в останні роки до революції. Якісний стан бібліотек перебуває на низькому рівні. С. Сірополко звертає увагу й на інші негативні явища в становищі бібліотек в УСРР. Єдиним надбанням в галузі книгознавства в УСРР є поширення дитячих бібліотек.

Отже, С. Сірополко добре розумів, що без наявності бібліотек і книг не могло бути якісного навчання, писемності населення, знання історії і культури свого народу неможливе формування національної свідомості. Тому упродовж всього життя працював не тільки над створенням шкіл і організацією навчального процесу, а й над тим, щоб при навчальних установах були бібліотеки, забезпечені необхідною літературою.

^ 3. Активний діяч української журналістики

Важливою ділянкою роботи С. Сірополка була його журналістська публіцистична праця в українській і чеській періодиці. За більш ніж 40-річну діяльність у цій сфері він публікувався в понад сорока різних періодичних виданнях Москви, Києва, Львова, Ужгорода, Мукачева, Варшави, Парижа, Праги та ін. У багатьох виданнях він був членом редколегій, а окремі сам редагував. Зокрема, ще в період праці в Москві С. Сірополко редагував педагогічні журнали „Народное образование” та „Педагогический листок”18.

У Празі С. Сірополко був відповідальним редактором видання Українського товариства прихильників книги – „Книголюб”. Там само редагував український відділ місячника слов’янської бібліографії „Слов’янська книга”, де друкувалися підготовлені ним відомості про бібліотечну справу та книговидавництво України, а також огляд літератури з питань педагогіки19.

Про активність С. Сірополка на журналістській ниві свідчить той факт, що тривалий час він був головою Союзу українських журналістів і письменників. В еміграції С. Сірополко присвятив журналістиці ряд праць, зокрема, „Основа журналізму” (1940 р.), „Етика літерата” (1923 р.), „Наболілі питання української преси” (1934 р.), які написані зі знанням фахової справи. Але найважливішою з цих праць є монографія „Українська журналістика на тлі доби”, написана у співавторстві з Ольгердом Бочковським. О. Бочковський підготував першу частину у вигляді 11 лекцій про методику журналістики, проблеми преси, журналістські школи, політику щодо преси, форми викладу матеріалів (стаття, хроніка, інтерв’ю, репортаж і т.п.). Але 1939 р. О. Бочковський помер, тому другу частину монографії з 11 коротких розділів С. Сірополко в 1940 р. завершив сам. Провідною думкою другої частини праці є роль преси і журналістів у суспільстві. Це підтверджує сама назва основних розділів. Наприклад: 1. „Преса і суспільна думка. Завдання публіцистики. Роль преси в організації суспільної думки”. 3. „Вимоги, яким має відповідати журналіст”. 6. Етика часопису журналіста”. 10. „Часопис, читач і громадянство. Об’єктивізм і суб’єктивізм часопису”. 11. „Преса і культура. Преса як чинник духовної культури. Завдання української преси”20.

Як бачимо, проблеми, зазначені у назвах розділів, не втратили своєї актуальності й до сих пір. Вражають також окремі судження й висновки, зроблені С. Сірополком, у книжці, заслуговують на увагу. Окремі з них варті того, щоб їх оприлюднити, а саме: „Публіцист – це журналіст, що прямує до того, щоб дати читачеві та провести до його свідомості ясні і точні формули чергових громадсько-політичних завдань даного часу”21.

С. Сірополко формулює свої вимоги, до професійних якостей журналіста. Передусім це обдарованість, патріотизм, правдивість, акуратність, готовність до праці, спритність, чуйність, пам’ятливість, довіра. Але це ще не все. Далі С. Сірополко викладає, яких етичних принципів має дотримуватися журналіст. Це насамперед служити інтересам свого народу; не замовчувати правди; мати певну ідею, не змінювати своїх поглядів на одну й ту саму справу; бути чесним у боротьбі зі своїм партійним противником чи конкурентом; не комбінувати фактів, не вдаватися до вигадок та інші22. Тобто тут представлений своєрідний кодекс честі журналіста, етичні принципи якого і в наш час мають високу моральну цінність.

У цій же монографії С. Сірополко викладає свої міркування щодо ролі і значення преси для суспільства. Він стверджує, що преса має значну „роль в організації суспільної думки … Вона є чинником в організації суспільної думки… Завдяки українській пресі поширювалася серед аморфної маси українська свідомість … На жаль, наша публіцистика не витворила ще типу своєї, української газети, … яка будила б власну самостійну думку”, – завершує С. Сірополко. Це писалося тоді, коли ще не було телебачення, радіофікацією була охоплена незначна частина території держави й основним джерелом інформованості суспільства була преса. Минуло 70 років. Чи багато в Україні журналістів, які дотримуються етичних норм, проголошених С. Сірополком? Чи багато в нас, вже у незалежній Україні, українських газет, які, за С. Сірополком, „будять власну самостійну думку”? Як не гірко визнавати, але звинувачення С. Сірополка, адресоване сучасній йому журналістиці: „Наша публіцистика не витворила ще типу своєї, української газети”, стосується і сучасного стану української журналістики. На мою думку, у наш час, вже в незалежній Україні, можна назвати лише одну газету, яка заслуговує на повагу. Це газета „День”.

Отже, С. Сірополко плідно працював і на журналістській ниві. Більше того, він виявив високі фахові знання і вміння, які успішно передавав молодим журналістам як у лекціях, так і в публіцистичній праці.

^ 4. Громадська діяльність щодо української справи

Аналізуючи подвижницьку працю Степана Сірополка на ниві педагогіки, шкільництва, бібліотекознавства й публіцистики, не можна обійти увагою його титанічну громадську діяльність в інтересах українського народу.

З переїздом до Праги 1925 р. на викладацьку роботу в Український високий педагогічний інститут починається важливий етап його громадської діяльності: він стає активним членом Українського історично-філологічного товариства в Празі (1925-1938 рр.), яке об’єднувало наукові сили українських емігрантів. На його засіданнях С. Сірополко часто виступав з доповідями з питань освіти, навчання та виховання.

У Празі з ініціативи цього товариства був заснований Український академічний комітет для об’єднання українських наукових діячів та їх участі у міжнародній науковій праці. Професор С. Сірополко був генеральним секретарем управи Українського академічного комітету для міжнародної інтелектуальної співпраці при Лізі Націй.

1932 р. у Празі Українським академічним комітетом був організований другий Український науковий з’їзд, на якому підводилися підсумки наукової праці за 10 років еміграції. С. Сірополко виступив на пленарному засіданні з доповіддю „Підсумки педагогічної праці на еміграції за десять років”, у якій, даючи оцінку українським педагогам в еміграції, зазначав, що „вони пустили в широкий обіг серед українського вчительства правдиві ідеї педагогічної науки. Ознайомили своїх і чужих із сучасним становищем народної освіти на Совєтській Україні та інших українських землях, з увагою стежать за шкільною реформою на чужині, підготували до практичної роботи вчителів початкових і середніх шкіл, які вже працюють на Закарпатті, на Волині і в Галичині”23.

На цьому з’їзді проф. С. Сірополко керував філософсько-педагогічною секцією. Крім того, до з’їзду у приміщенні Центральної бібліотеки Праги Бібліографічно-виставковою комісією під його керівництвом була влаштована виставка української книги. Стенди з майже 1000 книг свідчили про самовіддану працю українських науковців на чужині на користь духовності і культури українського народу. Значна частина книг була видана чеською, англійською, німецькою і французькою мовами. Українські вчені в еміграції дбали про розвиток української книги і української культури. З цією метою ними було створено Українське товариство прихильників книги, головою якого обрали С. Сірополка (1927-1934 рр.).

Членами товариства стали визначні діячі української науки та культури Д. Чижевський, Л. Білецький, В. Сімович, О. Кандиба (псевдонім Олександр Олесь) та інші. Товариство видавало свій друкований орган „Книголюб”, редактором якого був Степан Сірополко.

Наприкінці 1930 р. у Празі було засноване Українське педагогічне товариство, головою якого теж було обрано С. Сірополка. Українська емігрантська громада виявляла велику турботу про збереження історичної пам’яті українського народу. З цією метою у 1925 р. у Празі з ініціативи професорів Українського вільного Університету було створене Товариство „Музей визвольної боротьби України”. Основною його метою було збереження найцінніших пам’яток визвольної боротьби та надбань української еміграції. У ньому були зібрані архіви місій УНР, Союзу Визволення України, таборів українських полонених, українських військових таборів у Чехословаччині, збірки української періодики, листування видатних діячів Української національно-демократичної революції та ін.

С. Сірополко брав активну участь у роботі Управи Товариства. На загальних зборах товариства його було обрано почесним членом товариства. Він опублікував статтю „Десятиліття Товариства „Музею визвольної боротьби України”, у якій подав відомості про архівні матеріали, які були у музеї.

На превеликий жаль, 1948 р. більша частина архіву музею була вивезена до Москви, а музей за наполяганням СРСР був закритий.

Громадська праця С. Сірополка не обмежувалася лише ділянкою педагогіки, школознавства, бібліотекознавста. Він узяв також активну участь в організації допомоги потерпілому від голоду населенню України. 3 грудня 1928 р. загальні збори Українського Академічного Комітету ухвалили рішення про створення при Комітеті Комісії з допомоги інтелектуальним силам у голодних регіонах України. Комісія, визнаючи потребу поширення завдань своєї діяльності, звернулася до української діаспори в ЧСР з пропозицією утворити Комітет допомоги голодуючим України. 5 січня 1929 р. такий Комітет був створений, і його очолив проф. С. Сірополко. Комітет звернувся до українських громад ЧСР із закликом про те, що „на Півдні України понад 4 млн. людності терплять тяжку скруту від неврожаю, який охопив величезну територію. Населення, а особливо діти, стоять перед загрозою голодної смерти. Комітет звертається … з проханням прийти на допомогу голодним України своїми пожертвами”24. Цей факт підтверджує, що в чорноземній Україні голод був і в 1928-1929 роках, про що в радянських історичних і публіцистичних працях навіть не згадувалося.

С. Сірополко впродовж багатьох років очолював також Союз українських журналістів і письменників на чужині, який у доповідях інформував зарубіжну пресу та міжнародні організації про становище в Україні під радянською і польською владою. Припинив діяльність 1945 р.

С. Сірополко був також активним діячем Львівського товариства „Просвіта”. У праці „Просвіта чи політосвіта” він пропонував розрізняти ці два поняття. На його думку, просвіта – це пробудження і розвиток у кожній особі національної свідомості та залучення її, перш за все, до культури свого народу, а потім і до всесвітньої культури, що є цілістю тих матеріальних та духовних цінностей, яких прагне досягти людство на шляху всебічного розвитку. Він обґрунтував, що просвіта може бути об’єднуючим цементом українського народу в інтересах його національно-політичного відродження, а не політосвіта з її партійними гаслами, що об’єднують членів окремої партії”25.

Підсумовуючи все вищезазначене, можемо зробити висновок, що Степан Онисимович Сірополко у своїй діяльності відзначався великим подвижництвом у розвитку педагогіки, шкільницта, бібліотекознавства, журналістики. У всіх цих сферах він залишив значну наукову спадщину, яка ще повністю не досліджена. Його невтомна праця на користь українського народу, відданість своїй Батьківщині, високі моральні якості можуть бути зразком для наслідування молодим поколінням.

1 Артемчук Г., Євтух М. Духовні заповіти Степана Сірополка [Текст] / Артемчук Г., Євтух М. // Рідна школа. – 1997. – № 10. – С. 6

2 Сірополко С. Історія освіти в Україні [Текст] / Сірополко Степан. – К. : Наук. думка, 2001. – С. 469.

3 Там само. – С. 483.

4 Там само.

5 Беднаржова Т. Життєвий шлях подвижника і патріота [Текст] // Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К .: Наук. думка, 2001. – С. 8.

6 Сірополко С. Освітня політика на Україні за часів Директорії [Текст] / Т. Беднаржова // Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926). – Прага, 1930. – С. 169–171.

7 Сірополко С. Реформи народної освіти в Італії [Текст] / С. Сірополко // Літературно-науковий вісник. – 1926. – Т. 9. – Кн. ІV. – С. 335–341.

8 Сірополко С. Співпраця школи та родини в освітній справі [Текст] / С. Сірополко // Рідна школа. – Львів, 1927. – Ч. 5–6.

9 Сірополко С. Національне виховання [Текст] / С. Сірополко // Рідна школа. – Львів, 1927. – Ч. 5–6.

10 Українська педагогіка в персоналіях [Текст] / С. Сірополко. – Кн. 2. – К.: Либідь, 2005. – С. 59–60.

11 Національне виховання й позашкільна освіта [Текст] / С. Сірополко // Діло. – Львів, 1925. – Ч. 26.

12 Українська педагогіка в персоналіях. – С.287.

13 Там само. – С. 288.

14 Фребелівський жіночий педагогічний інститут у Києві – вищий жіночий навчальний заклад, заснований у 1908 р. для підготовки виховательок для дитячих садків. Названий так на честь німецького педагога, теоретика дошкільного виховання Фрідріха-Вільгельма-Августа Фребеля (1782–1852).

15 Сірополко С. Огляд українських педагогічних журналів, що видані в Галичині [Текст] / С. Сірополко Слав’янська книга. – 1926. – № 1. – С. 59–61.

16 Сірополко С. VІ-й Міжнародний бібліотечний з’їзд у Празі (28 червня – 2 липня 1926 р.) [Текст] / С. Сірополко // Літературно-науковий вісник. – 1926. – Т. 90. – С. 245–254.

17 Сірополко С. Бібліотечна справа на Сов. Україні за останнє десятиліття [Текст] / С. Сірополко // Літературно-науковий вісник. – 1928. – Т. 96. – С. 81–89.

18 Українська педагогіка в персоналіях. – С. 287.

19 Там само. – С. 290.

20 Бочковський О., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби [Текст] / С. Сірополко, О. Бочковський. – Мюнхен: Український технічно-господарський інститут, 1993. – С. 203–204.

21 Там само. – С. 133.

22 Там само. – С. 135.

23 Сірополко С. Підсумки педагогічної праці на еміграції за десять років [Текст] / С. Сірополко // Тризуб, 1932. – Ч. 18–19. – С. 15.

24 Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 269. – Оп. 2. – Спр. 103. – Арк. 66.

25 Сірополко С. Просвіта чи політосвіта? [Текст] / С. Сірополко // Діло. – 1929. – 11 серпня.


Схожі:

Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України iconБарвінський Олександр
Видатний педагог, історик, громадсько-політичний діяч, в різні роки був послом до Віденського парламенту, послом до Галицького сейму,...
Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України iconВидатний історик Поділля, який застерігав своїх сучасників про відповідальність перед судом історії
Ячується пам’яті члена-кореспондента Національної Академії Наук України Федора Павловича Шевченка − відомого українського історика,...
Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України iconНезгасний світоч України
Огієнко (церковне ім’я Іларіон) народився у містечку Брусилові на заході Київщини 14 січня 1882 року. Він відомий український церковний...
Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України iconОгієнко іван Іванович (церковне ім'я Іларіон; 14 1882-29 1972) відомий український церковний І громадський діяч, митрополит (з 1943 р.), історик церкви, педагог, дійсний член Наукового товариства ім. Т
Огієнко іван Іванович (церковне ім'я Іларіон; 14 1882-29 1972) відомий український церковний І громадський діяч, митрополит (з 1943...
Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України iconІм'я: Степан По-батькові: Володимирович Посада
...
Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України iconЖиття, віддане словесності
Максима Рильського нсп україни. Подвижник Франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, науковець, перекладач, критик та історик...
Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України iconДавидов Микола
Видатний вчений, прекрасний педагог, наставник студентської молоді, доктор фізико-математичних наук, професор кафедри математичного...
Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України iconДата відбору матеріалу: 12. 01. 2012
Огієнко (церковне ім’я Іларіон) народився у містечку Брусилові 14 січня 1882 року. Він – відомий український церковний І громадський...
Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України iconВіктор Дмитрович Ужченко…
Міністерства освіти І науки України, почесний професор лну імені Тараса Шевченка, Відмінник освіти України, талановитий педагог
Степан Сірополко – видатний педагог, бібліотекознавець та історик освіти України iconСтепан Кость історія української журналістики
Міністерство освіти І науки україни львівський національний університет імені івана франка
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи