Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon

Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті




НазваПетро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті
Сторінка1/19
Дата19.02.2014
Розмір4.45 Mb.
ТипКнига
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19


Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України


Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича


Петро Брицький


Голодомори в радянській Україні

у ХХ столітті


Чернівці: „Рута”

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

2013

УДК 94(477)„19”:338.439.053.23

ББК 63.3 (4 Укр) 622

Б 879


Друкується за ухвалою Вченої ради Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (протокол № 1 від 27 січня 2012 р.)


Рецензенти:

Василь Даниленко, доктор історичних наук, професор

Олександр Добржанський, доктор історичних наук, професор

Станіслав Кульчицький, доктор історичних наук, професор


^ Брицький П. П. Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті / Петро Брицький – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т імені Юрія Федьковича, 2013. – с.

У книзі на основі архівних та опублікованих джерел висвітлено всі три голодомори, які відбулися в Україні при радянській владі у ХХ столітті, розкрито їх причини, перебіг і наслідки.

До авторського тексту долучені документаьні додатки, в т. ч. фотоілюстрації, на більшості з них збереглися тогочасні підписи.

Книга стане у пригоді для вчителів, студентів, краєзнавців і всіх тих, хто цікавиться історією України.


^ Brytskyi P. Holodomor in Soviet Ukraine in the twentieth century [Text] / Petro Brytskyi. – Chernivtsi Chernivtsi National University named after Yuriy Fedkovych, 2013.

The book is based on archival and published sources, it covers all of three holodomors that occurred in Ukraine during the Soviet era in the twentieth century, reveals their causes, course and consequences.

Documentary applications are attached to the author’s text, including photo illustrations besides most of them survived with the signatures of that time.

The book will be useful for teachers, students, ethnographers and all of those who are interested in the history of Ukraine.


© п. П. Брицький, 2013

© Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича, 2013


ІSBN

Зміст


Від автора………………………………………………

4







Розділ 1. Перший голод у радянській Україні на шляху до соціалізму (1921–1923 рр.)…………


6

1. Аналіз продовольчої політики ЦК РКП(б) та

Раднаркому РСФРР в Україні в 1918–1920 рр.


6

2. Голодомор у південних губерніях України…...

23

3. Голод і діти………………………………………..

41

4. Вилучення церковних цінностей

під час голоду…………………………………….


44

5. Допомога зарубіжних країн…………………….

50

6. Голод 1923 р. …………………………………….

59

7. Наслідки першого голодомору…………………

67

Рекомендована література (1921–1923 рр.)….

76

Додатки (1921–1923 рр.)…………………………

78

Фотодокументи (1921–1923 рр.)………………..

147







Розділ 2. Голодомор в Україні 1932–1933 рр. –

страшний злочин проти українського народу,

його геноцид…………………………………………..



166

Рекомендована література (1932–1933 рр.)….

190

Додатки (1932–1933 рр.)…………………………

193

Фотодокументи (1932–1933 рр.)………………..

246







^ Розділ 3. Післявоєнний голод (1946–1947 рр.)...

265

Рекомендована література(1946–1947 рр.)….

280

Додатки (1946–1947 рр.)…………………………

282


Присвячую памяті моїх батьків

Брицькому Павлу Олексійовичу, який пережив голодомор 1921–1923 рр., 1932–1933 рр. і

переслідування 30-х років, загинувши на фронті у 1944 р., і

^ Брицькій Мотрі Степанівні, яка пережила всі три голодомори й зазнала свавілля й тортури

від влади під час третього голоду в 1947 р.


Від автора

Голодомори в радянській Україні найтрагічніша сторінка історії України. У свідомості українського народу і народів світу не сприймається, що таке могло бути в найродючішій частині Землі, де зосереджено 27 % світового чорнозему. Справді, важко зрозуміти, як могло статися за 26 (з 1921 по 1947) років аж три голодомори (саме голодомори, бо голод був на такій стадії, що в усіх 3-х наявне людоїдство), один з яких 1932–1933 рр. кваліфікується як геноцид голодомором.

Важко усвідомити й те, що про це масштабне явище впродовж десятиліть не було відомо не тільки народам світу(крім окремих журналістів та істориків), а й народу своєї держави. Це завдяки величезній інтенсивній пропаганді компартійно-радянському керівництву вдалося приховати свій злочин проти селянства взагалі, й особливо у страхітливій формі проти українських селян, зокрема.

Якщо про голод в РСФСР 1921–1922 рр. (бо в 1923 р. він продовжувався тільки в Україні) вільно повідомлялося і було звертання про допомогу до країн Заходу, то на інформацію про Голодомор 1932–1933 рр. в Україні наклали табу. Що писалося про голод 1932–1933 рр. у період радянської влади? В „Большой Советской Энциклопедии” 1952 р. видання – ні слова. У виданні 1972 р. – ні слова. Тому що „С построением социалистического общества в СССР голод и массовое недоедание полностью ликвидированы… Социализм устраняет причины голода” (С. 32). І секретар ЦК КП(б)У С. Косіор у листі до Й. Сталіна 26 квітня 1932 р. стверджує: „Всякі розмови про „голод” на Україні треба категорично відкинути”, а майже через рік у доповідній ЦК ВКП(б) він уже визнає голод і представляє його як „виховний” момент, а саме: „Те, що голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму … показує незадовільна підготовка до сівби…”. Виходить, голодування влаштували, щоб провчити непокірних селян.

Упродовж багатьох десятиліть про голод в СРСР навіть не можна було згадувати, а досліджувати – тим більше. Це кваліфікувалося як розповсюдження антирадянської пропаганди, як наклеп на радянську дійсність, за що можна було потрапити за грати.

І сталося так, що український народ, який унаслідок голодоморів зазнав багатомільйонних жертв (навіть більших, ніж єврейський народ під час Холокосту), не смів про це навіть говорити.

А замовчування та приховування історичних подій від народу – це фальсифікація історії, в даному випадку українського народу. Це робилося впродовж століть Російської імперії і десятиліть більшовицько-сталінського тоталітарного режиму. В результаті – український народ позбавлений знання своєї правдивої історії: наступив розрив історичної пам’яті про свою історію, культуру, звичаї, традиції. А безпам’ятство веде до бездуховності. Завдання й обов’язок істориків України відродити й донести до нині сущих і майбутніх поколінь про найтрагічнішу долю українців у період голодоморів у ХХ ст., особливо про голодомор-геноцид 30-х років.

Про те, що це був геноцид українського народу, вже є достатньо документальних підтверджень і висновків вітчизняної та Міжнародної комісії. До такого висновку дійшли навіть зарубіжні історики. Так, французький історик Ален Безансон пише: „… відомі випадки, коли голод задумали та організували з чіткою метою винищення. Так було в Україні у 1932–1933 рр. Метою ставилося покінчити не з будь-яким опором селянства, бо колективізація вже зламала його, а з національним існуванням українського народу. З цього приводу писали про геноцид, і це справедливо!

Українські селяни зазнали найбільшого терору тому, що вони чинили впертий опір більшовицькій владі в період Української революції, згодом у партизанській боротьбі, насильницькій колективізації. Вони були основними носіями українства – мови, культури, звичаїв, традицій і важко піддавалися зросійщенню. Ось чому Сталін і його поплічники прагнули зламати їхній опір, зміцнити контроль над Україною, викорінити національний дух в українців.

З проголошенням незалежності України українські історики мають значні здобутки в дослідженні проблеми голодоморів, особливо Голодомору-геноциду українського народу 1932–1933 рр. Враховуючи це, автор вважав за необхідне приділити більшу увагу дослідженню голоду 1921–1923 рр., який менш досліджений і старанніше замовчувався в радянський період.

Розділ 1

Перший голод у радянській Україні

на шляху до соціалізму

(1921-1923 рр.)


1. Продовольча політика ЦК РКП(б) та Раднаркому РСФРР в Україні в 1918-1920 рр.


Наступ Червоної армії на Україну в радянській історичній літературі трактувався як визвольний похід проти іноземних інтервентів та їх „буржуазно-націоналістичних лакеїв”. Уряд Української Народної Республіки був розкритикований усіма політичними супротивниками за „розпродаж України міжнародному імперіалізмові”. Але ж російський уряд на чолі з В. Леніним підписав у Бресті угоду на значно тяжчих умовах, ніж це було зроблено урядом УНР, і ніякої критики на його адресу не було. Тобто вона була, але не для публічного друкування. Німці, безумовно, грабували Україну. За твердженням В. Леніна, вони „хотіли вивезти з України 60 млн. пудів хліба”, але ж вивезли всього тільки 9 млн. Спробуємо піддати аналізу проголошувану в деклараціях і заявах мету і реальну політику більшовицької партії та радянського уряду Росії в період другого встановлення радянської влади в Україні. Справжня мета й суть цієї „визвольної” політики та радянської влади найбільш яскраво розкрита у працях і виступах лідера більшовиків і голови Раднаркому РСФРР В. Леніна. Щоб переконатись у цьому, варто лише проаналізувати окремі з них. Як тільки війська радянської Росії вдруге, за висловом В. Леніна, „окупували і завоювали Україну”, в лютому 1919 р. він пише директиву до проекту постанови ЦК РКП(б) „Про продрозверстку на Україні”, в якій без будь-яких економічних і статистичних підрахунків визначає максимальний надлишок зерна в „500 млн. пудів на всій Україні” і пропонує „взяти для розверстки одну п’яту, або одну десяту”. У березні 1919 р. у публічних виступах па мітингах, а також у праці „Успіхи і труднощі радянської влади” він стверджує: „Ми маємо тепер радянську Україну... Запаси хліба на Україні величезні. Взяти все відразу не можна. Ми послали на Україну наші кращі радянські сили і вже в один голос одержали таке повідомлення: „Запаси хліба величезні, але всього відразу вивезти не можна, нема апарату”. Українські товариші прямо кричать, що нема людей, що нікому будувати радянську владу, що немає ніякого апарату, що нема такого пролетарського центру, як Пітер або Москва, а українські пролетарські центри в руках ворога...

Ми в ЦК нашої партії, обговоривши це становище, дали завдання – спочатку зробити все для побудови апарату в Україні і взятися за роботу, коли буде зброя в руках і буде апарат, а на 1 червня одержати за це 50 млн. пудів хліба”.

3 квітня 1919 р., виступаючи на засіданні пленуму Московської ради робітничих і червоноармійських депутатів, В. Ленін заявив: „На Україні у нас є 258 млн. пудів, з яких 100 млн. пудів уже пущено в розверстку... Ми спрямували туди регулярні війська”. Ця заява є яскравим свідченням того, що: По-перше, розміри продрозверстки в Україні встановлювалися свавільно, за потребами Росії. По-друге, вона спростовує офіційні докази радянської дипломатії, що нібито з УНР воюють робітничо-селянські війська радянської України, а не Росії. По-третє, вона розкриває справжню мету військового походу Радянської Росії проти України, що підтверджується іншими працями і виступами.

Зокрема у промові на конференції залізничників Московського вузла 16 квітня 1919 р., В. Ленін цілеспрямовано наголошує, що нагальним завданням радянського будівництва на Україні є „вилучення надлишків хліба” й палива і вказує методи досягнення цієї мети: „Тепер, із завоюванням України ... наша сила міцнішає. Ми кажемо тепер, що джерела хліба й продовольства, можливість одержати паливо з Донецького басейну в нас є...”, але взяти відразу все це з України неможливо, бо „там досі партизанщина. ... Ми повинні не менш як три тисячі робітників-залізничників, почасти селян з північної голодної Росії послати на Україну”. Тобто озброєні загони робітників для викачування хліба, були необхідні ще й тому, що вже не було надії на військові частини, які виходили з-під контролю командирів. В. Ленін змушений був звернутися до петроградських організацій з листом, у якому писав про 100 000 дезертирів і про необхідність мобілізації у Пітері. Водночас радив їм „кинути цих робітників поголовно на Україну, на Дон, на Схід на три місяці для відвоювання хліба і вугілля”.

Про темпи „вилучення надлишків хліба” з України писав центральний друкований орган ЦК РКП(б) газета „Правда”. Так, у номері за 23 лютого у ній відзначалося, що „Україна вже дала нам до 175 вагонів хліба і близько 2-х мільйонів пудів цукру. Крім того, на українських залізницях вантажиться для півночі сіль, м’ясо, сало, дичина, картопля, сухі овочі, мило, молочні продукти, різні солодощі, сода і консерви ... Зрозуміло, що те, що вже дала нам Україна і що вона може дати в найближчий час, є невелика частка тієї кількості харчових продуктів, на котру має право розраховувати Радянська Росія (виділення автора. – Б. П.). Головне продовольче питання, яке стоїть перед Радянською Росією на Україні, далеко ще не вирішене. Треба якнайшвидше і в якнайбільшій кількості одержати з України хліб і м’ясо. До цього питання ми ще тільки приступаємо”.

Зміст продовольчої політики більшовицької партії в Україні розкриває також заступник наркома продовольчих справ РСФРР, він же нарком продовольчих справ України, О. Шліхтер у своєму виступі на засіданні Московської ради робітничих депутатів 23 березня 1919 р., у якому він сказав: „Всі ви пам’ятаєте, що як Україна ставала радянською, з кожним днем руху Червоної армії вперед нам і вам легшало на душі: багата, хлібна Україна наша!... Маємо 4 центральні відділи постачання. На них покладено всі наші надії. Маємо посланих робітників, що вмітимуть захопити всі українські села”. Після такої заяви блюзнірством видається твердження, що радянська Росія „посилає в села загони озброєних робітників, передусім більш передових, зі столиць. Ці робітники несуть соціалізм у село”.

Вивезення продовольчих продуктів з України провадилося згідно з директивою ЦК РКП(б), написаною В. Леніним від 11 березня 1919 р., у якій він виклав вимоги щодо заготівлі продуктів в Україні і відправки їх до Росії, а саме: „1. Усі запаси продовольства і предметів першої необхідності, захоплені при наступі Червоної армії на складах, на зсипних пунктах, у вагонах, у маєтках, на заводах і т. д., підлягають розподілу винятково за вказівкою компроду. ...Усяке порушення продовольчої політики, яка вироблена досвідом півночі, приведе неминуче до того, що порівняно великі, але все ж обмежені продовольчі і товарні ресурси України швидко вичерпаються і зникнуть по каналах спекуляції”. Одночасно директивою зобов’язується наркомпрод України „доставити півночі до 1 червня 50 млн. пудів хліба”. Крім цього, ЦК РКП(б) і Раднарком 26 травня 1919 р. ухвалює нову постанову ЦК, у якій пропонується:

„1. Визнати необхідним застосування найенергійніших заходів для створення в Україні на місцях сильних продовольчих органів не тільки із розподільними функціями, але й із заготівельними.

2. У зв’язку зі зростаючою продовольчою кризою і гострою „потребою у хлібі північних губерній... визнати необхідним тимчасове застосування експедиційного способу заготовки хліба наркомпродом... не зупиняючись перед екстреними заходами.

...Визнати необхідним негайне введення класового продовольчого пайка в українських містах і промислових центрах”. Тут чітко проглядається псевдокомуністичний, класовий підхід до розподілу: пайок давати тільки тим, хто належить до нашого класу. Це елемент соціального геноциду. Ось вам і комуністична гуманність.

Отже, вищенаведені факти зі статей, промов свідчать про те, що ініціатором грабіжницької політики щодо українського села був безпосередньо В. Ленін. При уважному читанні його статей, присвячених цій проблемі, кидається у вічі люта ненависть В. Леніна до селян, особливо до заможних, яких він інакше не називає, як „кровопивці”, „павуки”, „вампіри”, „п’явки”. У серпні 1918 р. у зверненні до робітників він просторікує: „Куркуль – шалений ворог радянської влади… Куркулі найлютіші, найгрубіші, найдикіші експлуататори… Нещадна війна проти куркулів. Смерть їм!”

Виконуючи його настанову, 30-тисячний продовольчий загін, відправлений з Петрограда і Москви, намагався викачати продовольства від селян якомога більше. Лише з 5 лютого по 1 травня 1919 р. із України в РСФРР було відправлено „621 222 пуди продовольства”.

Продовольча розкладка надзвичайно підірвала економічну основу розвитку сільськогосподарського виробництва. Вона не була обґрунтована жодними економічними розрахунками, а, як справедливо вказує відомий український історик С. Кульчицький, визначалася двома факторами: потребами держави у продовольстві та сировині і здатністю продзагонів вилучити те, що їм було потрібне”. За інструкцією наркомзему, український селянин міг залишити собі 31 фунт зерна з розрахунку на одну особу в місяць (12,4 кг.) Решту повинен був здати державі фактично безплатно.

Продовольча розкладка в Україні, запроваджена московською владою, фактично завершила розорення українського села. Українське населення найбільше постраждало за період першої світової та громадянської війн, коли з українського селянина брали царські війська, петлюрівські, денікінські, польські, німецькі, але найбільшого пограбування і терору він зазнав від більшовицької влади. Із нього страшенно визискували. Московське керівництво явно завищувало „величезні запаси хліба в Україні”. Так, статистичні дані свідчать, що в 1916 р. Росія перевищувала Україну щодо пересічної кількості худоби на 100 господарств і 100 га засіву. Зокрема, коней в Україні було 142, а в Росії 153, відповідно великої рогатої худоби – 200 і 263, а овець майже втричі більше – 163 і 480 голів.

Незважаючи на такі факти, представники радянської Росії – від рядового робітника до глави держави – вважали Україну „богатым Югом”, а Росію – „голодным Севером”. Зокрема, прибулий з Росії у складі продзагону петроградський робітник Зорін (справжнє прізвище – Гомбарг), виступаючи на засіданні ВУЦВК у квітні 1919 р., заявив: „Нам потрібен хліб не для ситості..., а для того, щоб увесь світ завоював собі радянську владу... До цих пір нам цього хліба Україна не дає, до цих пір хліб надходить з України в мізерних кількостях ... Адже тепер у нас Україна, тепер хліб потече до нас”. Це говорилося в той час, коли в Одесі на Великдень робітники отримали лише по чверті фунта (100 г) хліба з горохового борошна. Тяжке становище з продовольством було в Києві, Харкові, де кожні 2-3 дні перед владою поставало питання про постачання міст.

Погляди на Україну як на зерновий склад призводили до запровадження різноманітних форм вилучення хліба в українських селян від систематичних продовольчих рознарядок – продрозкладки до разових поборів. Так, улітку 1919 р. у зв’язку з наступом Денікіна в Україні було проведено одноразове збирання продовольства для Червоної армії. Кожна волость повинна була поставити 800–900 пудів зерна і муки, 600 пудів свіжих овочів, 270–290 пудів м’яса (живою худобою), 65–75 пудів сала і масла. Це все необхідно було поставити протягом 3 місяців (червень–серпень) і ще стільки ж протягом наступних 3-х місяців. Крім цього, для червоного Петрограда від кожної волості муки – 700–800 пудів, сала і масла 130–150 пудів; для Донецького басейну від кожної волості: муки від 350 до 400 пудів, сала і масла від 60 до 80 пудів.

З уважного вивчення офіційних документів того періоду видно, що абсолютна більшість директив, розпоряджень, постанов, декретів вироблялася в Москві, але вони були обов’язкові для виконання в Україні. Це підтверджує, що Тимчасовий робітничо-селянський уряд України був лише прикриттям, ширмою, від імені якого діяв Раднарком РСФРР.

Якою ж була влада на місцях? У період другого наступу військ радянської Росії на Україну там існували ради лише в губернських містах і в окремих великих повітових центрах. Побоюючись, що надання права виборності до рад не принесе більшості, більшовицька влада вирішує змінити тактику. Вже через два дні після створення так званий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України видає декрет про організацію влади на місцях, де серед іншого зазначається, що „в містах негайно організуються невеликі військово-революційні комітети, а в селах – комітети бідноти. Вся влада на місцях знаходиться в їх руках”.

17 січня 1919 р. було опубліковано постанову Тимчасового робітничо-селянського уряду про утворення волосних і сільських комітетів бідноти (тимчасове положення), яким надавалася вся повнота влади у волостях і селах, де не було ревкомів, до організації рад.

Вочевидь, що більшовики прагнули використати досвід Росії для встановлення своєї диктатури. У Російській Федерації комітети бідноти були створені на основі декрету ВЦВК від 11 червня 1918 р. і .діяли до листопада, коли вже існували ради й утворилося „двовладдя”. Декретом ВЦВК від 2 грудня 1918 р. комбіди були ліквідовані. Тепер такий експеримент вводився в Україні. Комбіди в Україні були створені на початку 1919 р., після вступу військ радянської Росії, внаслідок другої війни проти УНР. Вони проіснували до захоплення України денікінцями.

Основним завданням комбідів було надання допомоги продовольчим органам у збиранні продовольчої розкладки, здійснення контролю за розподілом продуктів харчування та контроль за виконанням декретів радянської влади. Але ці завдання були економічного характеру.

Найголовніша мета партійного та радянського керівництва РСФРР полягала в тому, щоб за допомогою комітетів бідноти домогтися класового розшарування селянства, внести в його ряди розкол і так створити сприятливий грунт для поширення своєї диктатури на село.

Масова організація комбідів припадає на квітень–травень 1919 р. На початку червня Народний комісаріат внутрішніх справ УСРР видав розпорядження, за яким комбідам сіл надавалися права сільських рад і рекомендувалося утриматися від організації останніх (тобто сільських рад) аж до загальнодержавного розпорядження. Сільвиконкоми зобов’язані були передати свої справи комбідам.

На такі кроки більшовицьке керівництво пішло тому, що до сільських рад населення часто обирало авторитетних господарів, які, за термінологією більшовиків, відносилися до „середняків” або „куркулів”. Надання комітетам бідноти повноважень влади на селі давало можливість усунути з існуючих рад небажаних осіб. Отже, московське керівництво маніпулювало не тільки складом партійних органів в Україні, а й радянських.

Проте розшарування українського села в 1919 р. не відбулося. Воно залишилося єдиним і вороже налаштованим стосовно центральної влади. Справа в тому, що з приходом російських радянських військ селян закликали брати поміщицьку землю. А через кілька місяців Наркомзем на підставі урядового декрету видав розпорядження, за яким весь самовільно захоплений інвентар, худобу, будівлі, запаси продуктів і кормів та інше майно селяни мали повернути до земельних відділів районів. На основі поміщицьких господарств мали створюватися радянські господарства (радгоспи). Селяни відчули себе обдуреними. Крім того, розшарування селян загальмувалося ще й через традиційне переплетення родинних, товариських зв’язків і т. п.

Про відсутність рад у селах України в період другої спроби встановлення радянської влади залишив переконливі свідчення нарком продовольства та водночас завідувач відділу роботи на селі ЦК КП(б)У О. Шліхтер. Він писав, що „навіть квітні 1919 р. ще не було сільських рад, як органів влади. Фактично роль органів диктатури пролетаріату на селі, і то лише тільки в деяких пунктах України, відігравали комітети бідноти”. В одній із доповідей відзначав, що „другий раз побудову радянських органів доводилося проводити у вогні безперервних повстань селянства проти рад ... Під час другого приходу радянської влади Україна опинилася з радянськими органами, але без радянської влади”. Однак ні ревкоми, ні комбіди не можна вважати радянськими органами влади.

У першій половині 1919 р. в Україні фактично не було радянських органів влади на місцях, тобто місцевих органів управління, які б утворювалися радами робітників чи селян, як це проголошувалося в офіційних документах. У центрі (в Харкові) діяв позаконституційний Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який виконував вказівки Москви. У селах, як зазначалося вище, були створені комбіди. Найбільш типовою формою „радянської” влади були революційні комітети. Ревкоми призначалися партійними органами, це було ухвалено ще на II з’їзді КП(б)У у жовтні 1918 р.: „1. Усі військово-революційні комітети обираються відповідними партійними комітетами, їм підлеглі та підзвітні... 4. Членами, військово-революційних комітетів можуть бути тільки комуністи...”. Там, де парторганізації відсутні, вони призначалися відділами внутрішніх справ. Декрет і положення про організацію ревкомів прийняті Тимчасовим робітничо-селянським урядом 30 листопада 1918 р. Фактично ревкоми мали необмежену владу й офіційно проголошувалися органами диктатури пролетаріату. Ревкоми виконували всю поточну роботу на місцях: організовували комбіди і комнезами, домагалися виконання планів продрозверстки, проводили виборчу компанію і т. п. У своїй роботі вони тісно співпрацювали з ЧК.

Із анкет 1 666 делегатів ІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад (березень 1919 р.) з’ясувалося, що в кінці 1918 р. – на початку 1919 р. революційні комітети діяли в 65,5 % місцевостей України, комбіди – в 7,1 %. У решті 27,4 % анкет – відповідь на питання про форму влади на місцях – відсутня.

Отже, ці унікальні у світовій історії органи державної влади – ревкоми, комбіди, комнезами – були антидемократичними, позаконституційними, нелегітимними утвореннями. Відомий український учений С. В. Кульчицький, глибоко дослідивши історію становлення радянської влади, дійшов висновку, що „вся історія радянського суспільства свідчить про закономірність підміни виборних органів апаратними структурами. Ця підміна була неминучою внаслідок диктаторської природи самої влади. Перетворені більшовиками на підсобні органи влади ради не оминули такої еволюції”.

Ці неконституційні органи влади, як „досвід Півночі” (за висловом В. Леніна), були привнесені з радянської Росії. Їх творцями в основному були росіяни. Лише на початку 1919 р. із Москви і Петрограда в Україну направлені 3 тисячі працівників у розпорядження Наркомату продовольства, який очолював А. Шліхтер, що перед направленням в Україну обіймав посаду заступника Наркомпроду РСФРР. Великі групи російських радянських працівників направлялися також зі Смоленська, Брянська, Іваново-Вознесенська, Кронштадта та ін.

При ознайомленні з архівними документами і матеріалами, опублікованими у збірниках документів, з листуванням партійних і урядових органів Росії та України того періоду не можна не помітити, що основним завданням ЦК РКП(б) і Раднаркому РСФРР було якомога більше „викачати” з України продовольства, металу, вугілля та іншої сировини для потреб Росії і Червоної армії. На яких би форумах не були присутні представники московського центру, в їх промовах тільки й було мови за продрозверстку та боротьбу з міжнародним імперіалізмом в Угорщині, Баварії, Румунії лише не про потреби українського народу. Це й не дивно, адже московський центр вважав Україну своєю територією, але ставився до неї як до колонії.

Отже, терор, насилля, відсутність елементарних прав людини, масові грабунки продовольства і домашнього скарбу викликали масовий опір селян, спонтанні стихійні виступи невеликих груп переросли в організовані виступи численних загонів, окремі з яких налічували по кілька тисяч, а той десятків тисяч (Махна, Григор’єва, Зеленого та ін.) повстанців. Лише між квітнем і липнем 1919 р. в Україні вибухнуло близько 300 повстань. З цього приводу В. Ленін писав, що Україна „… кишить бандами” і що „тепер на Україні … в кожному повіті по банді”. У листі до голови Всеукраїнської ЧК М. Лаціса він зазначає: „… на Україні ЧеКа принесла тьму зла, будучи створена надзвичайно рано і впустивши до себе масу осіб, які примазалися”. Хіба не через цю „тьму зла” виникли банди?”

Повстанський рух українського населення, в якому брали участь сотні тисяч людей, у радянській історичній і політичній літературі оцінювали як бандитизм. Але водночас партійні та державні органи все робили для того, щоб громадянам України не були відомі документи повстанського руху і не виникало сумніву щодо його офіційної оцінки. Та в архіві збереглися документи ЦК КП(б)У, у яких є визнання, що гасла повстанців мають майже винятково „радянський характер”: Григор’єв – „За самостійну радянську владу”, незалежники і Зелений – „За самостійну, вільну, радянську Україну”, Махно – „За вільні ради”, без Чека та диктатур будь-яких партій і т. ін.

Отже, друга спроба встановлення радянської влади в Україні, як і перша, закінчилася в серпні 1919 р. поразкою військ радянської Росії. Даючи оцінку причинам цієї невдачі, голова Революційно-військової ради РСФРР Л. Троцький заявив: „Ні для кого не є секретом, що не Денікін примусив нас покинути землі України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас сите українське селянство. Комуну, надзвичайку, продовольчі загони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі”.

На початку 1920 р. військом радянської Росії втретє встановлено радянську владу в Україні. Водночас і відновлено „політику воєнного комунізму” з Наркомпродом, ревкомами, надзвичайками, які в Україні збереглися довше, ніж у будь-якій іншій частині новоствореної „єдиної, неподільної Росії”.

Жорстоку та підступну політику щодо України продемонстрував лідер більшовицької партії, голова Раднаркому РСФРР В. Ленін у листі-директиві членам Ради Праці й Оборони з нагоди відправки червоноармійських військ на захід для боротьби проти поляків наприкінці липня 1920 р.

У ній чітко розкривається мета і методи більшовицької політики московського центру щодо України. Щоб громадяни України упевнилися в цьому, зміст цієї директиви доречно подати в ширшому висвітленні. Ось її основні пункти:

„1. Військам Кавкфронту йти пішки через усю Україну, розрахувавши маршрут так, щоб у кожну волость (з 1900 приблизно волостей України) заходила двічі, через певний проміжок часу, спочатку кінна, потім піша частина для виконання (потім перевірки виконання) таких завдань:

а) збирання продовольства (за розверсткою);

б) створення на місці, тобто в кожному селі, під охороною місцевих селян і під їх відповідальність подвійного (проти розверстки) запасу продовольства (засипаного в коморі, у будинку попа, поміщика, багача і т. п.).

Призначення цього подвійного запасу – фонд товарообміну: з цього запасу в селян хліб братиметься після відпуску селянам місцевих товарів, російських і закордонних …

в) складання списку „відповідальних” селян (заручників. – Б. П.)

„Відповідальні” селяни особисто відповідають за виконання продовольчих та інших завдань влади.

Після того, як військо вийде, на місцеву владу покладається спеціальне завдання (за невиконання цього завдання – розстріл) дбати за справність і цілість цього списку.

2. Для зазначених цілей у кожну військову частину додати ... комісара або інструктора (зібрати 1 000 осіб, якщо треба, з Петрограда, Москви, Іваново-Вознесенська робітників) ... для керівництва та виконання зазначених завдань.

3. В „упертих” волостях чи селах військові частини або організують „третє відвідування” (військом), або залишаються на постій довше (до двох тижнів) для покарання та виправлення.

4. Частину цих постанов провести через Раду Оборони, частину через Радтрударм і Раднарком України”.

Отже, Україна і в період третьої окупації російськими радянськими військами залишалася експериментальним полем для випробування на українському народові системи комунізму по-більшовицьки.

Нововведенням у політиці було й те, що для перемоги над селянами прийнята стратегічна лінія на класове розшарування селян (фактично розкол) за допомогою ревкомів і комнезамів. Політику „класового розшарування села як єдиної умови, яка забезпечувала міцне закріплення радянської влади на Україні” проводив наркомпрод О. Шліхтер.

Ініціатива класового розшарування селян – фактично розколу громади села, виходила від лідерів російської партії більшовиків. Так, секретар РКП(б) Яків Свердлов, будучи на початку березня 1919 р. в Україні стверджував: „Ми повинні … висунути справи розсадження села (так у тексті. – Б. П.), створення там двох ворожих собі сил, протиставлення найбідніших верств куркульським елементам. Лише тоді нам удасться розколоти село на два табори, ворожі й непримиримі, коли зможемо прищепити там ту саму класову боротьбу, що недавно вирувала в містах”. Ще якісніше висловлювався В. Ленін: „Коли б, – писав він, – більшовицький пролетаріат не зміг об’єднати навколо себе бідноти проти багатого селянства, тоді б це довело недозрілість Росії для соціалістичної революції, тоді … селянство залишилось би цілим”.

Щодо питання про розкол українського селянства відбулася гостра дискусія делегатів ІV-ї конференції КП(б)У у березні 1920 р. Значна частина делегатів критикувала політику московських представників. Один з них, Олександр Шумський, заявив, що в Україні до оцінки селянина не можна підходити з тими ж мірками, що в Росії. Поділ селян на бідняків, середняків, куркулів неправильний. Селяни отримали землю. Після 2-х років господарювання тут є господар і напівгосподар, тому про які комбіди може йти мова. Йому московські представники сказали, що він не зрозумів політики комуністичної партії на селі. Якщо компартія не організує виступ біднішого селянства проти заможного куркульства, то не переможе села.

Тоді ж була прийнята постанова утворити в селах України комітети незаможних селян (комнезами). У зв’язку з тим, що бідняків серед селян була незначна частина, то до їх складу вводити і середняків. Надали комнезамам владні права навіть контролю сільських рад. Основне завдання комнезамів полягало у сприянні продовольчим загонам у хлібозаготівлі.

Московський центр змушений був змінити тактику і з інших питань, пішовши на поступки „націоналам”, але зберіг контроль над українським ЦВК та урядом. Крім декларативного визнання самостійності УСРР, ЦК РКП(б) ставив „в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови та культури”. Проте на практиці все проводилося як у минулому. Для організації продовольчих заготівель 26 лютого 1920 р. був введений в дію закон про хлібну розкладку, яка накладалася на селянські господарства, які мали більше 3-х десятин посіву. Для України розкладка визначалася в розмірі 160 млн. пудів. Примусове вилучення хліба та інших продуктів знову викликало невдоволення селян. Як і в попередні роки, стали формуватися повстанські загони, що вже на середину літа 1920 р. набрало масового характеру. За повідомленням члена політбюро ЦК КП(б)У Я. Яковлєва (справжнє прізвище – Епштейн), у липні їх нараховувалося 200–250, тобто по 2–3 загони на повіт. Для знешкодження повстанського руху за рішенням політбюро ЦК РКП(б) до Харкова був направлений начальник тилу Південно-Західного фронту Ф. Дзержинський. Для боротьби з повсталим селянством чисельність військ, за визначенням Дзержинського, становила чисельність військової армії: 18 піхотних бригад (107 батальйонів), 1 кавалерійська дивізія (5 полків) і 6 батарей (24 гармати).

Крім військ, для боротьби з повстанцями в Україні застосовувалися продовольчі загони, війська внутрішньої служби і створена в січні 1920 р. Українська трудова армія чисельністю 30 000 осіб під головуванням наркома з національних справ РСФРР Й. Сталіна. Ось такий суверенітет мала Україна. Проте, незважаючи на такі сили, більшовицькій владі ще довго не вдавалося отримати перемогу над селянським повстанським рухом в Україні, який продовжувався аж до осені 1921 р.

Отже, і в третій період установлення радянської влади в Україні проводилася жорстока „воєнно-комуністична” політика з репресивними, каральними акціями. Важливим заходом для поліпшення хлібозаготівлі став декрет, прийнятий у травні 1920 р. Всеукраїнським ЦВК, про організацію комітетів незаможних селян (комнезамів), на які покладались обов’язки виконання хлібозаготівель за продовольчою розкладкою.

Уже до 1 вересня 1920 р. заготовки в Україні дали біля 24 млн. пудів зерна, приблизно 2,4 млн. пудів фуража, біля 1 млн. пудів м’яса і сала. понад 500 тис. пудів олійного насіння. А з вересня до грудня 1920 р., за даними Наркомпроду, продовольчі органи заготовили в Україні 31 511 293 пуди зерна, а разом з армійськими заготовками – 34 901 668 пудів.

Ці заготовки надзвичайно підірвали сільське господарство України, й так зруйнованого семирічною війною, яка провадилася на її території з 1914 р. Продрозкладка ставала все більш обтяжливою, оскільки поширювалася на всі види сільськогосподарських продуктів – до 30 різних назв. Примусове вилучення продовольства призвело до загрози голодування самих виробників сільськогосподарської продукції й незадоволення радянською владою селянства, яке становило в Україні на той час 85 % усього населення.

У таких обставинах, щоб не поглиблювати кризу, партійне і державне керівництво РСФРР було змушене міняти економічну політику в країні.

У 1918–1921 рр. основою економічної політики партії більшовиків був так званий „воєнний комунізм”. Суть його полягала у справі ліквідації товарно-грошових відносин і заміна їх централізованим тотальним плануванням виробництва й розподілу матеріальних благ. Декретами та постановами запроваджувалася продовольча розкладка на кожну губернію, повіт, волость, село і двір. Торгівля зерном, його виробами та іншим продовольством стала монополією держави, тобто встановлена продовольча диктатура.

Була введена державна монополія на торгівлю продовольчими товарами. Приватна торгівля суворо каралася. Вилучення зерна здійснювалося методом реквізиції за державними розцінками, що в умовах інфляції означало безплатно.

Ленін вважав, що „вільна торгівля хлібом – державний злочин”. Тобто селянин не мав права розпоряджатися тим продуктом, який він виробив.

4 грудня 1920 р. В. Ленін підписав декрет „Про безкоштовну видачу продовольчих продуктів і предметів широкого вжитку”, який планувалося ввести в дію на території УСРР з 1 січня 1921 р. Окремими декретами скасовувалася плата за житло, користування водогоном, каналізацією, електроенергією, послугами пошти й телеграфу, за проїзд у громадському транспорті. Цими пільгами могло скористатися населення міст. А сільське населення, яке становило абсолютну більшість жителів України, що з цього мало? Нічого! Із занепадом промислового виробництва в період війни селянам не постачали текстильних виробів і вкрай необхідних предметів першої необхідності. Безтоварно-розподільча централізована економічна політика періоду „воєнного комунізму” призвела до паралічу промислового виробництва і розрухи сільського господарства.

Лідери РКП(б) і Раднаркому РСФРР шукали вихід зі становища. У вищих ешелонах влади мова йшла про необхідність заміни продрозкладки продовольчим податком. Ще у лютому 1920 р., перед ІХ з’їздом партії, Л. Троцький виступив у політбюро ЦК РКП(б) з пропозицією про заміну продовольчої розкладки натуральним податком, розрахованим на певний процент продукції. Але проти цього виступив В. Ленін, і більшістю голосів (15 проти 4) пропозицію Л. Троцького відхилили. Однак через рік 8 лютого 1921 р. у період дискусії в політбюро ЦК про заготівлю продовольства вже В. Ленін вніс проект, подібний до попереднього. Після його обговорення в Центральному Комітеті й окремій комісії цей проект був представлений на Х з’їзді РКП(б) і 15 березня 1921 р. прийнятий. Основні його пункти такі: 1. Заміна продрозкладки натуральним податком; 2. Зменшення розміру цього податку порівняно з минулорічного розкладкою; 3. Після своєчасної здачі продподатку селянинові дозволялося лишки продавати на ринку. Тобто знімалася державна монополія на торгівлю продовольством.

Декрет про заміну продрозкладки продподатком обговорений на сесії ЦВК РСФРР і затверджений його Президією 21 березня 1921 р.

Проте, незважаючи на офіційну постанову про перехід заготівлі продовольства від продрозкладки до продподатку, цей принцип упроваджувався у практику повільно. Затримка проголошувалася навіть головою Раднаркому РСФРР В. Леніним. Так, у телеграмі від 4 квітня 1921 р. за його підписом і підписом заступника наркома продовольства М. Брюханова роз’яснялося, що „до оголошення натурподатків на окремі продукти зберігають силу установлені розкладки, робота з виконання їх повинна проводитися за попереднім порядком і апаратом… М’ясна розкладка підлягає виконанню на 100 %.

Яким же було ставлення до зміни політики в заготівлі продовольства з боку керівництва УСРР? Ще на стадії обговорення проекту політбюро ЦК РКП(б) 27 лютого 1921 р. ЦК КП(б)У проводить пленум, на якому приймають постанову про те, що „1. Проект про заміну продрозкладки продподатком, внесений у ЦК РКП, відносно застосування його у Всеросійському масштабі – визнати недоречним …

2. Стосовно України визнати проведення його неприйнятим.

3. У разі проведення проекту в РСФРР застосувати його і в Україні (14 – за, 10 – проти)”.

Навіть після офіційного прийняття постанов на Х з’їзді РКП(б) і Президією ЦВК РСФРР політбюро ЦК КП(б)У 22 березня 1921 р. приймає постанову про те, щоб продрозкладки не скасовувати, лише розмір її зменшити до 80 %. А продподаток застосувати з нового урожаю, тобто з урожаю 1921 р.

Як бачимо, на той час Україна формально вважалася суверенною республікою, але її тодішнє керівництво запопадливо виконувало волю більшовиків Росії й було більшим прихильником непосильної продрозкладки, не думаючи про тяжкі її наслідки для українського народу.

Мабуть, з московського центру добряче цикнули на керівництво УСРР, тому, що вже через 5 днів, 27 березня 1921 р., на екстреній надзвичайній сесії ВУЦВК прийняв постанову про заміну продрозкладки продподатком. Але особливістю переходу від продрозверстки до продподатку в Україні було те, що тут він запроваджувався не з весни 1921 р., а з осені, бо на Україні продрозкладка з урожаю 1920 р. на початок весни 1921 р. була виконана лише на 40 %. Заборгованість становила 95 млн. пудів, яку ВУЦВК своєю постановою скоротив до 50 млн. Продподаток на 1921 р. складав 117 млн. пудів замість 160 млн. пудів, установлених раніше за розкладкою. Отже, разом за розкладкою 1920 р. і податком 1921 р. селяни України мали здати 167 млн. пудів зерна. Але виконати цей план було великою проблемою, оскільки розорене продрозверсткою селянство зазнало ще й жахливої посухи в 1921 р., яка прискорила масовий голод.

Моє покоління мало що знало про голод в Україні 20-х років минулого століття, бо у шкільних і вузівських підручниках говорилося тільки про голод на Поволжі. Безумовно, там був жахливий голод. Але не менші жахіття переживало населення п’яти губерній України повністю (Запорізької, Донецької, Катеринославської, Миколаївської, Одеської) та окремих повітів ще трьох губерній (Полтавської, Харківської, Кременчуцької) про що не згадувалося зовсім.

Голод на Поволжі був у центрі уваги Москви, тому голод в Україні відійшов на другий план, про нього мало говорили і ще менше писали. Дотримуючись традицій продрозкладки, продовольчі органи УСРР, очолювані представниками Росії, прагнули за будь-яких умов викачати заплановану Москвою кількість продовольства, навіть якщо це загрожувало руйнуванню сільськогосподарського виробництва, не кажучи вже про приречення на смерть населення посушливих губерній. У Поволжя направлялося дві третини всього відібраного в селян України зерна. І це в період, коли самі українські селяни голодували. Зокрема, в Одеській губерній голодувала чверть населення, а 58 вагонів продовольства було відправлено в Поволжя.

У радянський період основною причиною голоду 1921–1923 рр. вважали велику посуху в 1921 р., яка охопила Південь України, Поволжя і Північний Кавказ, унаслідок якої ці райони дуже постраждали від неврожаю. Але це одна з причин. Безумовно, величезну шкоду економіці України в цілому та сільськогосподарському виробництву, зокрема, нанесла чотирирічна Перша світова і трирічна громадянська війна, воєнні дії яких в основному відбувалися на території України. Проте найбільшої розрухи сільському господарству завдала продовольча розкладка, яка здійснювалася в Україні в 1919–1921 рр. Це була своєрідна форма викачування продовольства у селян жорстокими насильницькими методами, яка призвела до розорення селянських господарств, зубожіння селян і голоду. Одним із наслідків продрозкладки стало скорочення посівних площ через відсутність насіннєвого фонду, різке зниження поголів’я худоби, робочих коней і незацікавленістю самих селян у розширенні посівних площ, оскільки абсолютну більшість урожаю у них забирали за безцінь. Усе ж таки при рівномірному розподілі продовольства, виробленого в Україні, між селянами цих регіонів можна було уникнути голоду.

Необхідно мати на увазі і те, що економічна криза й голод стали наслідком політики партії більшовиків в період так званого „воєнного комунізму”, коли були ліквідовані товарно-грошові відносини й заміна ринкових зв’язків держаним централізованим планом виробництва та розподілом.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconПетро Брицький, Євгенія Юрійчук
Учений-філолог, літературознавець, визначний пропагандист української мови Василь Сімович народився 9 березня 1880 р в селі Гадинківцях...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconПрізвище: Хомюк Ім'я: Петро По-батькові
Петро Григорійович хомюк – кандидат сільськогосподарських наук, доцент кафедри лісової таксації та лісовпорядкування
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon“Економіко-математичне моделювання”, ек-09, 2010/2011 н р
Банк позичає гроші під 18% річних щомісяця. Петро повинен повернути цьому банку 6000 грн через 1 рік. Яку суму повинен заплатити...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconМіжнародного семінару, що проводиться до Дня Європи в Україні Інтеграція України у Європейський освітній простір Презентація Балтійської Університетської Програми 25 травня 2011 року
Проф. Петро Ясній, ректор Тернопільського національного технічного університету ім. І. Пулюя
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconІ. В. Козацькі клейноди – символи незалежної України
Варто лише згадати таких видатних особистостей як Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, як згадується...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconXviii й Міжнародний молодіжний форум «Радіоелектроніка І молодь в ХХІ столітті»
Харківський національний університет радіоелектроніки (хнурэ) запрошує студентів, аспірантів І молодих учених взяти участь в роботі...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon1 Аналіз передумов формування ринку рекреаційних послуг в Україні
Рекреаційна сфера, що продукує послуги, пов’язані зі зміною місця перебування, лікуванням І відпочинку, за підрахунками спеціалістів...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconПолітологія удк 329. 3: 28: 321. 7 Християнська демократія: стан та розвиток у ХХ столітті анатолій Романюк
Особлива увага присвячена християнсько-демократичним партіям країн Західної Європи, які є найбільш потужними в світі. Дається характеристика...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon«Інформаційні технології як інноваційний шлях розвитку України у XXI столітті»
Закарпатський державний університет запрошує Вас взяти участь уроботі І міжнародної науково-практичної конференції молодих науковців...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconОголошується прийом заявок на участь у XІ міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Розвиток України в XXI столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми»
«Розвиток України в XXI столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми» яка відбудеться 31 жовтня 2011...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи