Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon

Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті




НазваПетро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті
Сторінка3/19
Дата19.02.2014
Розмір4.45 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

^ 3. Голод і діти


Голод 1921–1923 рр. став великою трагедією, передусім, для дітей. Вони стали першими жертвами. Характерно, що українська влада в 1921 р., зайнята вилученням продподатку (а це в Україні в 1921 р. провадилося ще методом продрозкладки), мало звертала уваги на поліпшення становища дітей. У дитячих установах не вистачало харчів, одягу, взуття, постільної білизни. А  становищем дітей у сім’ях держава мало цікавилася. Тому не дивно, що, залишившись без засобів харчування, батьки з відчаю нерідко залишали дітей під порогами шкіл, дитячих установ, а в містах під державними установами, або й узагалі на вулиці.

Уперше впритул зайнялися проблемою надання допомоги дітям восени 1921 р., коли в Україну евакуйовували дітей з голодуючих губерній РСФРР, передусім з Поволжя. Необхідно було їх розмістити в українських губерніях. Тоді ж усі дитячі будинки республіки були укомплектовані дітьми, евакуйованими з РСФРР. Лише в 1921 р. в Україну за нарядами Центроеваку було привезено 56 тис. дітей. Крім цього, в Україну був великий наплив дітей індивідуальними приїздом і безпритульних. Усього, згідно зі звітом ЦК Допомоги голодуючим при ВУЦВК VІІ Всеукраїнському з’їздові Рад зазначалося: „Ми цілком упевнено можемо сказати, що Україна прийняла 80 тис. дітей”. Діти відправлялися з Росії роздягненими, босими, іноді в одній сорочині. Багато з них були хворими інфекційними або простудними хворобами. Для їх влаштування і лікування необхідні були не тільки відповідні приміщення і продовольство, а й одежа, взуття, постільна білизна, ліки, чого в Україні бракувало. Усім цим змушена була забезпечити Україна, діти якої гинули від голоду.

За офіційними даними, в Україні в 1922 р. налічувалося понад 700 000 круглих сиріт і напівсиріт. Насправді їх було набагато більше, як за рахунок прибулих дітей з Росії, так і за рахунок безпритульних, які або самі пішли з дому, або їх залишили батьки.

Голод забирав цілі групи дітей. Були губернії, де не залишилося дітей, молодших 6–7 років. Дитяче населення до 15 років п’яти голодуючих губерній станом на 1 квітня 1922 р. становило 3 861 252 особи (42 % загального числа населення). З них голодуючих 1 743 000 дитини. А радянська влада виділяла продукти тільки на 228 821 дитину. На дітях відбивалися всі жахи голоду.

Іван Герасимович у своїй праці зазначає, що у Миколайові було 22 дитячі будинки і всі переповнені на 300–400 % понад норму. Наприклад, один з них був розрахований на 40 дітей, а фактично містив 328. Туди щоденно приходили по 20–30 дітей, з них 90 % підкинутих. Через відсутність харчів, одежі, білизни їх умови проживання були жахливі.

Він повідомляє, що один з херсонських лікарів зайшов у дім-інтернат і закам’янів від жаху: в кімнаті на підлозі валялися худі, голі люди, які прикривалися пір’ям з розірваних подушок. Побачивши свіжу людину, на нього накинулися, при чому не кричали, а шепотіли: „їсти”. У сусідній кімнаті в такому ж становищі були діти, серед яких знаходився труп, що вже смердів (І. Герасимович. Голод на Україні. – С. 97–98).

Усього на Миколаївщині нараховувалося 490 332 дітей, з них 264 943 голодуючих (за даними Комісії допомоги голодуючим). У дитячих установах наросвіти перебувало 14 560 дітей.

У січні 1922 р. голова Катеринославської губернської ради захисту дітей повідомляє про скрутне становище дітей у губернії. Пише, що замість належних 100 вагонів продовольства, отримали лише 5 вагонів. У січні 1922 р. задоволено харчуванням лише 7 % загальної кількості голодуючих дітей, а на лютий становище ще більше загостриться через великий наплив дітей до міста з повітів. Указує, що за минулий місяць через Охорону Дитинства пройшло 3 588 дітей, і постала проблема заготівлі всієї макухи, яка є в губернії, для дитячих громадських їдалень, вживаючи її у вигляді хліба і у вигляді гарячої їжі. Через великий наплив дітей до міста довелося відкрити ще один харчовий пункт на одну тисячу дітей з найелементарнішим обладнанням і харчуванням у кількості 1/2 фунта (200 гр. – Б. П.) хліба і 1/4фунту (100 гр. – Б. П.) звареної макухи.

Найбільш об’єктивно розкрив становище голоду в південних губерніях України і ставлення до нього правлячої верхівки РСФРР член Центральної комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК М. Сирота у доповідних, після відвідання ним Запорізької та Миколаївської губерній. Він звертає увагу на недостатній облік і слабість статистичного дослідження в УСРР, що привело до відсутності чіткої картини у наявності продовольчих ресурсів. Через це федеральний центр і надалі вважав Південь Росії (Україну) житницею всіє федерації. Наявність голоду в Україні довго не визнавалася. Дотримуючись традицій продрозкладки, московський центр вимагав виконання збору продовольчого податку будь-яким методом. Продовольчі органи УСРР, не звертаючи уваги ні на що, ні на голодуюче населення своєї республіки, ні на небезпеку зруйнування сільського господарства через втрату насіннєвого фонду та робочої худоби, продовжували збирати продовольчий податок для спасіння Поволжя.

Уряд РСФРР і керівництво ЦК РКП(б) довго замовчували й не хотіли визнавати голоду в Україні. Лише коли стало видно повну неможливість збору продподатку навіть під репресивним пресом, бо в значній частині українських губерній вимели все зерно й наступив голод, стали здійснювати диференційований поділ губерній. Спочатку губернія, в якій починався голод, оголошувалася в тяжкому становищі, проте збір податку в таких губерніях не припинявся, хоч результат цієї акції був незначним. Коли ж голодування населення окремих повітів, а то й цілих губерній набирало значної кількості й жахливих явищ, тоді такі повіти губернії отримували статус голодуючих і продподаток з них знімався зовсім.

Але в Україні цей процес тягнувся багато місяців. Лише після того, як голод досяг половини свого розвитку і пришвидшив темпи поширення, 5 південних губерній України були визнані голодуючими, в яких голод охопив від 30 до 80 % всього населення, як це було в Запорізькій губернії. Але це визнання було лише всеукраїнським. У всеросійському масштабі аж до травня місяця 1922 р. українські губернії не визнавалися голодуючими, хоч жахливі картини й розміри голоду ніскільки не поступалися поволзькому голоду. Про це свідчили навіть представники іноземних органів Допомоги голодуючим, які побували на Поволжі, а потім в Україні в голодуючих губерніях.

Допомога голодуючим в Україні відрізняється від допомоги голодуючому населенню Поволжя тим, що до березня 1922 р. населенню українських губерній вона не надходила. Голодуючим Поволжя допомога надавалася з самого початку кампанії допомоги голодуючим. Уряд РСФРР інтенсивно сповіщав про голод за кордон і просив уряди та громадські організації надати допомогу голодуючим Поволжя.

У Поволжя відправлялося дві третини всього продовольства, зібраного в Україні, а одна третина, отримана губерніями України, була ними отримана тільки протягом трьох місяців (квітня–червня 1922 р.), коли голод став масовим і охопив найбільшу територію та кількість людей.

Щодо іноземної допомоги голодуючим в Україні, то питання постало тільки в грудні 1921 р. Хоч самі іноземні організації допомоги голодуючим неодноразово зверталися із пропозицією про надання допомоги Україні. Але упередженість про розміри і тяжкість голоду „на півдні Росії” (в Україні), а також ряд політичних міркувань керівництва ЦК РКП(б) не дозволили іноземним організаціям Допомоги голодуючим виявити свою роботу в Україні. Крім того, співробітники Центральної комісії допомоги голодуючим при Всеросійському Центральному Виконавчому Комітеті Рад (ВЦВК) усіляко гальмували встановлення організаційних контактів між іноземними організаціями Допомоги голодуючим і державними установами УСРР.

Лише з квітня 1922 р., після того як представники іноземних організацій шляхом особистих об’їздів голодуючих населених пунктів установили значну тяжкість голоду в Україні, надійшла допомога голодуючим з боку цих організацій. Про те й після цього роботу іноземних організацій Допомоги голодуючим в Україні значно гальмувало відсутність кредиту російського центру (фінансами розпоряджався уряд РСФРР), необхідного для обслуговування цих організацій.


^ 4. Вилучення церковних цінностей під час голоду


З наступом голоду патріарх Тихон першим звернувся до мирян Росії з відозвою про допомогу голодуючим, а згодом у серпні 1921 р. звернувся „До народів світу і православної людини!”. Також був створений Всеросійський комітет церковної допомоги голодуючим. Церква рекомендувала „жертвувати на нужди голодуючих церковні цінності, які не мають богослужбового користування”.

Згодом висловив своє ставлення до вилучення церковних цінностей і митрополит Української православної автокефальної церкви Василь Липківський. Зокрема, він заявив: „Щодо питання допомоги голодуючим, – двох думок бути не може: необхідно вживати всіх заходів для полегшення становища голодуючих”. Він сказав, що церква систематично збирає пожертвування на користь голодуючих як грішми, так і продовольством. Що стосується церковних цінностей на користь голодуючих, то голод є такою бідою, перед якою не можна рахуватися ні з якими жертвами. Церковне майно – всього народу, тому воно повинно задовольняти потреби народу. А тому ті коштовності, які не являють собою художньо-історичних цінностей і не використовуються при богослужінні, можна жертвувати на спасіння голодуючих.

Далі митрополит повідомив, що Українська православна автокефальна церква звернулася з братерським закликом до народів усього світу, без різниці національності, з проханням про термінову допомогу голодуючим Поволжя й України.

21 січня ЦК КП(б)У ухвалив постанову „дати директиву губкомам п’яти голодуючих губерній (Катеринославській, Одеській, Миколаївській, Запорізькій і Донецькій) провести агітацію за збір золота і срібла з церков для закупівлі зерна для голодуючих”.

20 лютого 1922 р. прийнята директива ЦК РКП(б) про вилучення церковних цінностей, а 23 лютого 1922 р. ЦВК РСФРР видає декрет про насильницьке вилучення із церков усіх цінностей.

8 березня 1922 р. постанову про тотальну і примусову передачу церковних цінностей на користь голодуючих приймає і Всеукраїнський ЦВК.

Дізнавшись про декрет ВЦВК, Тихон, патріарх Московський і Всія Росії випустив ще одну відозву до віруючих Російської православної церкви. У ній глава духовенства повторив відому позицію Синоду про активну участь у боротьбі з голодом і висловив своє ставлення до факту реквізиції всіх цінностей з православних храмів, сказавши, що церква допускає у надзвичайно тяжких обставинах можливість пожертвування церковних предметів, які не мають богослужбового вживання. Але насильницьке вилучення „священних предметів” „… є актом святотатства”.

Лідер партії більшовиків, він же голова Ради Народних Комісарів РСФРР тільки й цього чекав. Він розцінив відозву Тихона як заклик до організовано опору радянській владі. Використавши цей привід і ситуацію з голодом, Ленін вирішив завдати розгромного удару по церкві, розправитися з антирадянськи настроєним духовенством, і, водночас, конфіскувати багатства храмів, збагатити фонд більшовицької партії.

З цього приводу В. Ленін у таємному листі (попередив, щоб копій не знімали і виписок не робили. – Б. П.) до секретаря ЦК ВКП(б) В. Молотова для членів політбюро від 19 березня 1922 р. пише: „Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів (виділено автором. – Б. П.), ми можемо (а тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і безпощадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору. Саме тепер і тільки тепер переважна більшість селянської маси буде або за нас, або, в усякому разі, буде не в змозі підтримати скільки-небудь рішуче ту жменьку чорносотенного духівництва і преакційного міщанства, які можуть і хочуть випробувати політику насильницького опору радянському опору.

Нам у будь-якому разі необхідно здійснити вилучення церковних цінностей якнайрішучіше і якнайшвидше, чим ми зможемо забезпечити собі фонд у декілька сотень мільйонів золотих рублів… Без цього фонду ніяка державна робота взагалі, ніяке господарське будівництво, зокрема, і ніяке відстоювання своєї позиції в Генуї особливо, абсолютно немислимі. Взяти у свої руки фонд у декілька сотень мільйонів карбованців (а може бути, і у декілька мільярдів) ми повинні щоб то не стало. А зробити це з успіхом можна тільки тепер. Усі міркування вказують на те, що пізніше зробити нам цього не вдасться, бо ніякий інший момент, окрім відчайдушного голоду (виділено автором. – Б. П.), не дасть нам такого настрою широких селянських мас, який би або забезпечував нам співчуття цих мас, або, на крайній випадок, забезпечував нам нейтралізування цих мас у тому сенсі, що перемога в боротьбі за вилучення цінностей залишиться безумовно і повністю на нашому боці.

Тому я приходжу до безумовного висновку, що ми повинні саме тепер дати найрішучішу і нещадну битву чорносотенному духовенству і придушити його опір з такою жорстокістю, щоб вони не забули цього впродовж декількох десятиліть … Чим більшу кількість представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим ліпше. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на декілька десятків років ні про який опір вони не сміли і думати”.

Цей лист є важливим документом про те, що лідер більшовицької партії ^ В. Ленін першим використав голод селян в Україні в 1921–1923 рр. як інструмент покорення українських селян, які були рушійною силою Української революції та найдовше чинили опір спочатку військам радянської Росії, а згодом свавіллю більшовицьких чекістів, грабунку продовольчих загонів і насильницькій комунізації сільських виробників.

У цьому листі, як у дзеркалі відображені псевдогуманізм і аморальна культура „вождя світового пролетаріату”. До речі, вперше лист був опублікований в „Известия ЦК КПСС” у 4-му номері за 1990 р.

У листі нічого не згадується про допомогу голодуючому населенню за рахунок конфіскованих церковних цінностей, а лише про необхідність коштів на державну роботу і господарське будівництво. А кошти мали становити величезну суму, бо в Російській імперії було біля 80 тис. церков. У доповідній на ім’я В. Леніна і політбюро ЦК ВКП(б) повідомлялося, що станом на 1 листопада 1922 р. кількість зібраних церковних цінностей становила: золота – понад 33 пуди, срібла – понад 23 007 пудів, брильянтів – 35 670 штук (у каратах не вказано. – Б. П.), перлів – понад 14 пудів, золотої монети – 3 115 крб., срібної монети – понад 52 пуди, інших дорогоцінностей – 71 762 штуки (яких? – Б. П.), різних коштовних речей – понад 2 пуди (яких речей? Не вказано. – Б. П.).

За період грабіжницької кампанії в храмах України станом на кінець липня 1922 р. вилучено: золота – понад 3 пуди золотників (стара російська міра ваги, приблизно 4,266 гр. – Б. П.), понад 3 тис. 105 пудів срібла, 125 крб. золотом і 8 615 – сріблом, брильянтів – 858 загальною вагою 1 469 каратів, інше дорогоцінне каміння та коштовні метали (В. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан. – Голодомори в Україні. – К., 2000. – С. 65).

Насильницьке вилучення церковних цінностей у багатьох випадках набуло грабіжницького характеру. Служителі культу протестували проти насильницького ставлення властей до релігійних установ і відправки вилучення цінностей у розпорядження центральних урядових органів.

Інколи при реквізиції цінностей у церквах віруючі чинили опір, під час якого були випадки пролиття крові і гибель людей. У відповідь влада застосувала репресії проти духовенства. У зв’язку з цим 22 березня 1922 р. на засіданні політбюро ЦК РКП(б) вирішено за необхідне заарештувати всіх членів Синоду і патріарха Тихона. За наполяганням Леніна політбюро ставить вимогу негайного притягнення до суду патріарха і багатьох священнослужителів. Уже у травні 1922 р. патріарха Тихона заарештовано. Історія не знає такого масового насилля проти церкви та духовенства. За підрахунками історика Д. Волкогонова, заарештованих, засланих і розстріляних було не менше 20-тисяч, з них 14 тис. засуджено до розстрілу (Волкогонов Д. Ленін. Кн. 2. – М., 1994. – С. 217).

Інший історик Ігор Буніч стверджує, що розстріляно 32 митрополити і архієпископи, 40 тис. священиків, дияконів і монахів, а також біля 100 тис. віруючих, які входили в церковні „двадцятки” й общини. Чистий прибуток від пограбування склав два з половиною мільярди золотих карбованців (Бунич И. Золото партии. – Симферополь, 1997. – С. 126).

У цей час голод у п’яти українських губерніях набрав страшних форм. Збожеволілі від голоду були помічені в людоїдстві. Значна частина віруючих розглядала вилучення церковних цінностей як благодійну акцію на користь голодуючих. Це цілком логічні сподівання.

Партійне і радянське керівництво республіки робить слабку спробу домогтися від московського центру виділення частини реквізованих цінностей голодуючим України. 29  травня 1922 р. політбюро ЦК КП(б)У приймає рішення про наполягання перед ЦК допомоги голодуючим РСФРР через ЦК РКП(б) на передачі Україні для боротьби з голодом 15 % цінностей, зібраних у всій Федерації, оскільки населення України складає 15 % голодуючих всієї Федерації. Але це клопотання почало задовольнятися лише з серпня 1922 р.

У цей же час ЦК РКП(б) передає великі суми грошей, золота, значну кількість цінностей зарубіжним комуністичним партіям з метою розпалити вогонь так і не вибухнулої революції. Протягом 1922 р., за неповними даними, для цієї мети відправлено золота і цінностей на суму понад 19 млн. золотих карбованців. Зокрема, Компартії США – 2 728 000 доларів, Італійській – 1 131 800, Угорській – 651 000, Німецькій – 476 000 доларів. Ішли гроші та золото й в інші країни – Англію, Швецію, Швейцарію, Францію, Фінляндію, Польщу, Австрію, Югославію, Румунію, Грецію, Голландію, в Індію, Китай, Корею, Японію – всього комуністичними партіями в понад 30 держав (Волкогонов Д. Там само. – С. 284).

У своїх спогадах колишній секретар Комуністичного Інтернаціоналу Анжеліка Балабанова, яку після революції відправили у Швецію для організації зв’язків з лівими організаціями Європи, пише: „Кораблі прибували у Стокгольм кожну суботу. Вони привозили мені величезну кількість грошей … Мета подібних грошових переміщень була мені незрозуміла … Я отримала лист від Леніна, в якому він писав: „Дорогий товариш Балабанова. Відмінно, відмінно (підкреслено три рази …). Ви наш найздібніший і гідний співробітник. Але я благаю Вас, не економте. Витрачайте мільйони, багато мільйонів”. Мені пояснили, що я повинна використати гроші для підтримки лівих організацій, підриву опозиційних груп, дискредитацію конкретних осіб і т. п.

Не забували вожді російської революції і про вклади на свої рахунки в іноземні банки. Так, газета „Нью-Йорк Таймс” в номері від 23 серпня 1921 р. писала: „Банк „Кун, Лейба і Ко”, який субсидував через свої німецькі філіали переворот в Росії в 1917 р., не програв від своїх вдячних клієнтів. Тільки за перше півріччя поточного року (1921. – Б. П.) банк отримав від Рад золота на суму 102 млн. 290 тис. доларів.

Вожді революції продовжують збільшувати вклади на своїх рахунках в банках США. Тільки рахунок Троцького в двох американських банках за останній час зріс до 80 млн. доларів”. Що стосується Леніна, то він свої „заощадження” зберігав у Швейцарському банку, сума на рахунку якого була75 млн. швейцарських франків. Там само зберігалися вклади Зінов’єва – 80 млн., Дзержинського – 80 млн., Урицького – 85 млн., Ганецького – 60 млн. швейцарських франків

Значна частина цих коштів – церковного походження. А їх емісари Москви розвозили гроші в Китай, Індію, Персію, Угорщину, Італію, Францію, Англію, Німеччину й інші країни.

У 1922 р. у самий пік голоду, голова Комінтерну Г. Зінов’єв видав 1 750 000 доларів „Таємним агентам” у Великобританії і Франції. Жак-Садуль, колишній капітан французької армії, який вступив у Французьку компартію, не відзвітував за 1,5 млн. доларів, які взяв на організацію революційного руху в французьких колоніях. Не було звіту й від інших закордонних „користувачів” народних грошей. Усього не відзвітували за 3 млн. доларів.

Як бачимо, ті, хто просторікував про комуністичну мораль, про соціалістичну гуманність, ганебно розтринькували мільйонні суми валюти, тоді як мільйони громадян своєї держави, серед яких значна частина діти, корчилися у муках від голоду. Лише половини б цих грошей вистачило для повноцінного харчування всіх голодуючих.


^ 5. Допомога із зарубіжних країн


У 1921 р. голодуючі губернії України ніякої допомоги з-за кордону не отримували. Московське радянське та партійне керівництво замовчувало про те, що в Україні є голод. Так, у бюлетені „Український Червоний Хрест” повідомлялося: „У наслідку величезної праці Російського Червоного Хреста та уряду вся увага закордонних червонохрестних та інших організацій зосереджувалася на Поволжю. Ні про який голод на Україні там і не гадалося. Ні в які та ні в чиї обрахунки Україна не входила. По старій пам’яті вона залишалася на думці Західної Європи тією ж „житницею Росії”, на яку ніякі посухи на недорід вплинути не можуть”.

Український Червоний Хрест, звичайно, такої бурхливої діяльності розвинути не міг з тієї причини, що бюджет цієї організації був централізованим, кошти знаходилися у Москві, які в основному виділялися Російському Червоному Хресту, який нібито представляв за кордоном і Україну. Вся матеріальна і фінансова допомога теж ішла до Москви, хоч на той час УСРР формально вважалася самостійною, суверенною державою.

Те, що на Поволжі, безумовно, був страшний голод, ніхто не заперечує. Але і в Україні в окремих губерніях становище було не ліпшим, ніж на Поволжі. Але московський уряд про голод на Поволжі добре інформував і всередині країни, і за кордоном, на відміну від голодомору 1932–1933 рр., який повністю замовчувався аж до 1989 р. Але про те, що такий самий голод лютував у 5-ти губерніях України, московський уряд до початку 1922 р. не визнавав і не інформував світову громадськість. Лише у травні 1922 р. спочатку окремі повіти, а згодом губернії, офіційно були визнані голодуючими. А це означало, що до тих пір, поки певні території офіційно не визнаються голодуючими, їм не тільки не надавалася ніяка допомога, але вони ще й мусили провадити збір зерна та інших продуктів голодуючим губерніям Росії.

Замовчування голоду в Україні в 1921–1923 рр. як і Голодомору 1932–1933 рр. провадилося впродовж всіх десятиліть радянської влади. Інформації про це читач не знайде ні в радянських енциклопедіях, ні в підручниках для загальноосвітніх шкіл, середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, ні в центральних газетах того періоду „Правдє” та „Известія”.

Московський уряд не тільки приховував факт голоду в Україні, але й не допускав зарубіжних представників у райони, уражені голодом.

У Росії Комітети допомоги голодуючим створювалися вже в липні 1921 р. Першим підняв голос на сполох про допомогу голодуючим, як вище згадувалося, московський патріарх Тихон (у миру В. І. Белавін). Він звернувся з відозвою до мирян Росії про допомогу. У відозві був заклик до віруючих, що, коли „Стогін і крики несуться зі всіх боків й дійшло до людоїдства … Протягніть же руки допомоги голодуючим братам і сестрам. За згодою віруючих можна вилучити в храмах коштовні речі … на допомогу голодуючим”.

Ініціатива патріарха Тихона обговорювалося на засіданні політбюро ЦК РКП(б) 7 липня 1921 р. Була дана ЦК РКП(б) дав згоду зачитати звернення Тихона по радіо і повідомити про це в більшовицьких газетах.

Уряд Росії та верхівка більшовицької партії на чолі з В. Леніним опинилися в незручному становищі: духовенство виступило з гуманною ініціативою допомоги голодуючим, а більшовицька партія називала його реакційним, чорносотенним елементом.

Вождь більшовицької партії В. Ленін вирішив скористатися ситуацією й використати ініціативу патріарха та боротьбу з голодом у політичній боротьбі з опозиційним духовенством. Він запропонував насильницьким шляхом забрати в церкви не тільки коштовності, які „не мають богослужбового вживання”, а все. Цю кампанію провести в найкоротший строк, після чого заарештувати опозиційне духовенство і активних парафіян.

Про здійснення цього мова йтиме нижче.

25 червня 1921 р. політбюро ЦК РКП(б) створило комісію при Всеросійському Центральному Виконавчому Комітетові для надання допомоги Нижньому та Середньому Поволжю.

25 червня „Правда” друкує статтю „Голод на Поволжі і заходи допомоги”, в якій гасло-заклик: „Усі на допомогу голодному селянству Поволжя!” А про голодуючих селян в Україні – ні слова! Навпаки, телеграма за телеграмою з Москви з вимогою якнайшвидшої відправки зерна. Нібито в Україні благополуччя.

18 липня 1921 р. створюється Центральна Комісія допомоги голодуючим (ЦК Допгол) під началом голови ВЦВК М. Калініна.

У липні 1921 р. підтримано пропозицію М. Горького й дозволено йому звернутися за допомогою до зарубіжних країн.

У цей же час створена громадська організація Всеросійський комітет допомоги голодуючим, який фактично очолили представники ліберальної буржуазії С. Прокопович, Є. Кускова, Н. Кішкін. Ленін дав йому саркастичну назву „Кукіш” (за початковими складами прізвищ). Він не міг допустити, щоб ініціатива допомоги ішла від буржуазії, тому вже 27 серпня 1921 р. сформулював рішення для політбюро ЦК з вимогою негайного арешту С. Прокоповича та всіх (некомуністів) членів Всеросійського комітету допомоги.

В. Ленін не мав бажання отримувати допомогу від закордонної буржуазії. Тому для організації допомоги від міжнародного пролетаріату був залучений Комінтерн. Згодом утворено Міжнародний комітет робітничої допомоги („Міжрабдоп”). Але робітничі маси не мали коштів. Смертельний наступ голоду змусив В. Леніна дати згоду на переговори з представником голови благодійної організації Американської Адміністрації Допомоги (АРА) Г. Гувера (американський політичний діяч і великий промисловець, у Російській імперії був пайщиком і директором ряду підприємств. У 1921 р. став міністром торгівлі, а в майбутньому – президентом США).

21 серпня 1921 р. у Ризі представники Росії підписали договір з найближчим співробітником Г. Гувера, європейським директором АРА Уолтером Брауном про умови надання допомоги голодуючим дітям. Але ця угода стосувалася голодуючих російських губерній, в основному Поволжя. Щодо голодуючих в Україні, то московський уряд не тільки не повідомляв про їх наявність, але й усіляко перешкоджав налагоджуванню будь-яких контактів з Україною.

За дорученням уряду Росії активну діяльність за кордоном розгорнув Російський Червоний Хрест з питання допомоги голодуючим Поволжя. З його ініціативи в багатьох країнах були організовані Допомогові Комітети голодуючим Росії, зокрема, у США, Англії, Німеччині, Швейцарії, Фінляндії. Укладені угоди з Міжнародною федерацією праці, Міжнародним Червоним Хрестом, з організаціями Червоного Хреста Німеччини, Болгарії, Данії, Бельгії, Швейцарії, з різними урядовими організаціями (Данії, Естонії, Литви, Австрії) та релігійними організаціями. Від них надходила значна допомога (див. додаток у кінці розділу). Але до березня 1922 р. усі види допомоги (продовольство, медикаменти, одежа та ін.) йшли на Поволжя та інші голодуючі регіони Росії. Представники Російського Червоного Хреста й урядовці за кордоном замовчували страхітливе становище голодуючих селян у південних губерніях України, тому туди іноземна допомога не надходила. Західна Європа звикла бачити Україну „житницею Росії” й не могла уявляти, щоб на родючих українських землях не вистачило врожаю для прогодування населення.

Про позбавлення допомоги голодуючим України та перешкоди з боку російських урядовців у її отриманні від іноземних джерел є свідчення в ряді документів Центральної комісії допомоги голодуючим при Всеросійському Центральному Виконавчому Комітетові. Так, після підписання угоди між Американською Адміністрацією Допомоги й Українською Соціалістичною Радянською Республікою 10 січня 1922 р. про допомогу голодуючим Україна Центральна Комісія допомоги голодуючим при ЦВК РСФРР на своєму засіданні 15 лютого 1922 р. приймає постанову про те, щоб укласти додаткову угоду з АРА, яка б не розкидала свій апарат харчування по інших регіонах, а допомагала винятково голодуючим Поволжя, вважаючи, що „завдання повного задоволення потреб Поволжя становить необмежено більше поле діяльності для АРА”. Тобто у ній йдеться про те, щоб не допустити АРА до діяльності у сфері допомоги голодуючим в Україні. А це немаловажно, бо Центральна Комісія Допомоги при ВЦВК мала представляти за кордоном інтереси всіх радянських республік. Комісія посилалася на постанову ЦК РКП(б) з цього питання. Ось як проявлявся на практиці російський пролетарський інтернаціоналізм і дружба народів.

Стосовно позиції російської керівної верхівки у питанні допомоги голодуючим України радник повноважного представництва УСРР при Раднаркомі у Москві звертається з листом до голови ВУЦВКу України Г. Петровського з приводу згаданої постанови ЦК РКП(б) про заборону поширення діяльності АРА за межами Поволжя. Виходило так, що не тільки Центральна Комісія Допомоги при ЦВК Росії, а й ЦК РКП(б) ігнорували угоду, укладену з АРА головою Раднаркому УСРР Християном Раковським.

У цьому ж листі радник повноважного представництва у Москві вважав за необхідне, щоб Центральна Комісія допомоги УСРР опротестувала в політбюро ЦК РКП(б) постанову Центральної Комісії допомоги РСФРР і просить терміново з’ясувати в політбюро ЦК КП(б)У, чи можливо прийняти політбюро ЦК КП(б)У відповідальність за винятково неполітичну роботу АРА в Україні, і домогтися скасування заборони праці АРА в Україні.

Ігнорування представниками Росії інтересів голодуючих України підтверджує й інший факт. На міжнародному з’їзді організацій і комітетів допомоги голодуючим у Берліні 9 липня 1922 р. представник Центральної Комісії допомоги ЦВК РСФРР Смідович у доповіді висвітлював становище винятково на Поволжі і ні слова не сказав про жахливий стан голодуючих на півдні України, хоч на попередньому засіданні закордонної делегації член колегії ЧК (Надзвичайної Комісії) А. Ейдук, заперечуючи необхідність співдоповіді про Україну, запевняв, що Смідович у доповіді висвітлить становище з голодом в Україні.

Смідович у доповіді не тільки не упом’янув про Україну, а, навпаки, у заключній доповіді представив справу так, що нібито з голодом уже покінчено і Росія вже в 1922 р., мабуть, здатна буде вивозити за кордон лишки хліба. І це в період найбільшого розпалу голоду в Катеринославській, Одеській, Миколаївській, Запорізькій і Донецькій губерніях України.

Тільки завдяки наполегливості представників України, передусім члена Центральної Комісії допомоги голодуючим України Т. Левицького, делегатам представили докладну доповідь про справжнє становище голоду в Україні, де розкрили обсяг урожаю 1921 р. (30 % від дореволюційного збору) і наступаючу загрозу неврожаю 1922 р., кількість голодуючих і смертність на півдні України. Завдяки цьому міжнародна спільнота дістала правдиву інформацію про голод в Україні. З’їзд прийняв резолюцію про необхідність надання допомоги голодуючим України, але, за наполяганням представника російського уряду до АРА і голови Міжнародної робітничої організації допомоги голодуючим Мюнценберга, в порядку черговості – Поволжю, Донбасу і південним губерніям України, тобто найбільш голодуючим губерніям України в останню чергу.

Значна вина у відсутності допомоги голодуючим у 1921 – на початку 1922 р. з боку зарубіжних організацій лежить на ЦК КП(б)У і уряді УСРР, які не відстоювали інтереси українського народу. Так, представник Центральної Комісії допомоги голодуючим при ВЦВК РСФРР, член колегії ЧК А. Ейдук, на основі постанови ЦК РКП(б) не дозволяв вести підготовчі роботи для допомоги АРА голодуючим в Україні, заявляючи, що там є лишки збіжжя, а політбюро ЦК КП(б)У на своєму засіданні 13 січня 1922 р. затверджує його „комісаром при АРА і Комітету Нансена від українського уряду”. Парадокс і тільки.

У бездіяльності Українського Червоного Хреста відіграло те, що його очолював прибулець з Росії А. Іванов, який водночас був головою Центральної Комісії допомоги голодуючим при ВУЦВК, секретарем ВУЦВК і головою Харківського губвиконкому. Хоч останні три його посади мали б сприяти позитивній роботі Українського Червоного Хреста.

Перша угода щодо допомоги голодуючим України укладена Центральною Комісією допомоги голодуючим при ВУЦВК і представниками Американського та Голландського менонітського комітету допомоги голодуючим 21 жовтня 1921 р. Ці комітети зобов’язалися доставити в Україну продовольства на 50 тис. доларів для всього голодного населення Запоріжжя та Катеринославської губернії (де проживали колишні переселенці – німці менонітського віросповідання). Але через перешкоди московських центральних органів їх допомога надійшла в Україну лише в березні 1922 р.

Враховуючи стрімке поширення голоду в південних губерніях, ЦК КП(б)У 21 грудня 1921 р. приймає рішення через Український Червоний Хрест провести кампанію в Європі й Америці по збору коштів і продовольства для допомоги голодуючим. А також доручити Х. Раковському і Ю. Коцюбинському провести переговори з місіями АРА і Ф. Нансена з питання укладення з ними угоди, подібної до їх угоди з Росією, про допомогу голодуючим.

У грудні 1922 р. голова Раднаркому УСРР, він же й нарком закордонних справ, Х. Раковський уклав угоду з організатором міжнародної допомоги 1921 р. голодуючим Поволжя у радянській Росії Фрітьофом Нансеном – визначним норвезьким ученим, дипломатом, лауреатом Нобелівської премії. Його Комітет об’єднував 30 різних організацій.

13 січня 1922 р., як зазначалося вище, Х. Раковський підписав угоду з благодійною Американською Адміністрацією Допомоги, яка зобов’язувалася надати негайну допомогу продовольством і медикаментами голодуючим України на тих же умовах, що вони надавали голодуючим Поволжя, безвідносно національності, віросповідання, політичного чи соціального становища.

Інформаційний прорив про голод в Україні стався лише після того, як у січні 1922 р. за кордоном побувала невелика делегація (з 3-х осіб Українського Червоного Хреста під головуванням лікаря Іллі Холодного. Крім Німеччини та Чехії, українські делегати були 25 січня 1922 р. у Швейцарії на з’їзді всіх громадських організацій і Червоних Хрестів багатьох країн. Після доповіді Ф. Нансена, українські делегати виступили з доповіддю про страшне становище голодних у південних губерніях України. На з’їзді виявилося, що благодійні організації всього світу і Міжнародний Червоний Хрест цілком не були поінформовані про справжнє становище, і тільки з доповіді членів місії Українського Червоного Хреста дізналися про страхіття голоду на півдні України.

Комітет Міжнародного Червоного Хреста в Женеві відрядив свого делегата лікаря Л. К. Десона в Україну для обслідування місцевостей, що найбільш потерпіли від голоду і для об’єднання всієї закордонної червонохрестної праці на території України.

Комісар В. Нансен, виконуючи доручення з’їзду надіслав свого помічника, капітана Квіслінга в Україну для обстеження голодуючих населених пунктів і для організації допомоги голодуючим. Капітан Квіслінг разом з комісією Українського Червоного Хреста об’їхав усі голодні губернії. За договором, складеним між ним і представниками Українського Червоного Хреста, весь технічний персонал для роботи дає Український Червоний Хрест, а все устаткування, що надходить з-за кордону на ім’я Ф. Нансена, передається в розпорядження цього персоналу для розподілу.

Делегацію лікаря І. Холодного, яка після з’їзду ще відвідала Прагу, Гамбург, Відень, Варшаву, Берлін, радянська влада відкликала в Україну і вона в середині травня 1922 р. мусила повернутися, не залишивши нікого в Західній Європі від Українського Червоного Хреста.

Але в процесі надання допомоги голодуючим зарубіжними організаціями з боку радянських органів чинилися певні перешкоди, як з боку московського центру, так і українського. Зокрема, виявляли недовіру до АРА, ставилися з підозріло до її діяльності в наданні допомоги голодуючим і у ставленні до антирадянських опозиційних сил. Навіть постачання продовольства за наполяганням Москви не дозволялося здійснювати через чорноморські порти (крім Одеси), а рекомендували поставляти продукти через Петроград, Мурманськ, Архангельськ, Новоросійськ, а також Ригу, Ревель (тепер м. Таллін), Любави (тепер м. Лієпая, Латвія), Віндаву (тепер Вентспілс, Латвія). Це скільки треба було чекати, щоб доставлене продовольство, наприклад до Мурманська чи Архангельська, дійшло до півдня України. А щодо Севастополя, то за день до підписання угоди з АРА 9 березня 1922 р. політбюро ЦК КП(б(У винесло рішення, щоб „пропозицію АРА про доставку своїх вантажів через Севастополь категорично відхилити, як неприйнятну”. Крім того, доручити Фрунзе (тоді заступнику голови Раднаркому України і командувачу військами України та Криму) зв’язатися з Москвою і вказати на те, що „маються підозри на причетність АРА до підготовлюваних контрреволюційними групами виступів”.

Усе ж, незважаючи на перешкоди, весною 1922 р. голодуючі України змогли одержувати допомогу (в Росії ще з серпня 1921 р.). У радянський період в історичній літературі писалося, що „на допомогу голодуючим прийшов міжнародний пролетаріат, який створив з ініціативи Комуністичного Інтернаціоналу Міжнародний комітет робітничої допомоги (Міжробдоп)  Рух робітничої допомоги набрав величезного розмаху”. А щодо допомоги АРА зазначалося, що ця організація, ніби між іншим „надала деяку допомогу голодуючим”. Водночас зазначалося, що діяльність АРА „була далекою від благодійної мети. Її представники пробували проводити антирадянську агітацію, організовувати контрреволюційні елементи для боротьби з радянською владою, займатися розвідчою діяльністю” (История СССР. Епоха социализма. – М., 1958. – С. 263–264). Усе вище сказане було фальшю. Насправді допомога Міжнародного комітету робітничої допомоги голодуючим України була незначною через брак коштів. АРА, навпаки, влітку 1922 р. годувала більше голодних людей, ніж всі інші організації разом узяті – 8 млн. осіб в Росії і 1 млн. 700 тис. – в Україні. Більша частина її допомоги йшла дітям.

Активну допомогу голодуючим України надавала також місія Ф. Нансена. Його помічник капітан Відкун Квіслінг особисто об’їхав усі голодуючі губернії України й зафіксував у своєму звіті свідчення про страхітливе становище українських селян під час голоду 1922 р. (Див. додаток після розділу).

За весь період допомоги голодуючим України АРА надала голодуючим 180,9 млн. пайків, місія Ф. Нансена – 12,2 млн., Міжробдоп – 383 тис. пайків. Завдяки цій допомозі врятовано від голодної смерті сотні тисяч дітей і дорослих громадян України.

Значну допомогу голодуючим в Україні дала також єврейська організація „Джойнт” (Американський об’єднаний єврейський розподільчий комітет) Маючи більші фінансові можливості, „Джойнт” оплачував значну частину пайків, які пересилалися через АРА і місію Нансена. „Джойнт” домігся того, щоб кухні АРА зосереджувалися в голодуючих місцевостях, де компактно проживало єврейське населення. Але їх їдальні були доступні всім голодуючим незалежно від віросповідання та національності.

Надавали допомогу голодуючим і інші зарубіжні організації, менш численні.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconПетро Брицький, Євгенія Юрійчук
Учений-філолог, літературознавець, визначний пропагандист української мови Василь Сімович народився 9 березня 1880 р в селі Гадинківцях...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconПрізвище: Хомюк Ім'я: Петро По-батькові
Петро Григорійович хомюк – кандидат сільськогосподарських наук, доцент кафедри лісової таксації та лісовпорядкування
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon“Економіко-математичне моделювання”, ек-09, 2010/2011 н р
Банк позичає гроші під 18% річних щомісяця. Петро повинен повернути цьому банку 6000 грн через 1 рік. Яку суму повинен заплатити...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconМіжнародного семінару, що проводиться до Дня Європи в Україні Інтеграція України у Європейський освітній простір Презентація Балтійської Університетської Програми 25 травня 2011 року
Проф. Петро Ясній, ректор Тернопільського національного технічного університету ім. І. Пулюя
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconІ. В. Козацькі клейноди – символи незалежної України
Варто лише згадати таких видатних особистостей як Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, як згадується...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconXviii й Міжнародний молодіжний форум «Радіоелектроніка І молодь в ХХІ столітті»
Харківський національний університет радіоелектроніки (хнурэ) запрошує студентів, аспірантів І молодих учених взяти участь в роботі...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon1 Аналіз передумов формування ринку рекреаційних послуг в Україні
Рекреаційна сфера, що продукує послуги, пов’язані зі зміною місця перебування, лікуванням І відпочинку, за підрахунками спеціалістів...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconПолітологія удк 329. 3: 28: 321. 7 Християнська демократія: стан та розвиток у ХХ столітті анатолій Романюк
Особлива увага присвячена християнсько-демократичним партіям країн Західної Європи, які є найбільш потужними в світі. Дається характеристика...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon«Інформаційні технології як інноваційний шлях розвитку України у XXI столітті»
Закарпатський державний університет запрошує Вас взяти участь уроботі І міжнародної науково-практичної конференції молодих науковців...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconОголошується прийом заявок на участь у XІ міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Розвиток України в XXI столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми»
«Розвиток України в XXI столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми» яка відбудеться 31 жовтня 2011...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи