Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon

Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті




НазваПетро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті
Сторінка4/19
Дата19.02.2014
Розмір4.45 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

6. Голод 1923 р.


Улітку 1922 р. американські кореспонденти запитали заступника Раднаркому РСФРР Л. Каменєва, чи вважає він потрібним аби Американська допомогова адміністрація (АРА) Гувера залишалася в Росії і після жнив. Він відповів, що більшовики запропонували АРА, щоб вона продовжувала свою допомогову акцію в Росії до січня 1923 р. Його відповідь опиралася на те, що нібито за підрахунками жнива 1922 р. дадуть Росії 3,5 млрд. пудів зерна. Отже, врожай буде гарний, якого ще не було після війни, то буде й продподаток більший і т. ін.

Керівник Міжнародної організації допомоги голодуючим Росії (місія Нансена) Ф. Нансен мав іншу думку про врожайність у 1922 р. На початку липня 1922 р. йому надіслав телеграму його представник в Україні капітан В. Квіслінг, який констатував, що за останніми офіційними повідомленнями урожай 1922 р. дорівнюватиме половині нормального, тобто голод лютуватиме й далі, особливо на Запоріжжі, де було засіяно лише третю частину супроти минулого року.

На підставі цієї та іншої інформації Ф. Нансен, характеризуючи урожай у Росії 1922 р., заявив, що „в округах Киргизькому, в районі Саратова, на Кубані, Криму й Україні урожай жита дуже слабкий. У всіх цих районах загрожує голод”. На засіданні Ліги Націй він вніс пропозицію утворити слідчу комісію у справі російської голодової потреби.

У Росії з осені 1922 р. кампанія боротьби з голодом вступила в нову фазу: „Боротьба з голодом перетворилася в боротьбу з наслідками голоду”. Цей вислів узятий зі спеціальної постанови ЦК РКП(б), ухваленої в жовтні 1922 р. Центральна комісія допомоги голодуючим при ВЦВК була перейменована на Центральну комісію по боротьбі з наслідками голоду при ВЦВК. А щоб догодити Москві, у жовтні 1922 р. ЦК допомоги голодуючим при ВУЦВК теж була перейменована в Центральну комісію по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК (ЦК Наслідгол), хоч голод в Україні не припинився й далі тривав у тих же губерніях і повітах. Зроблено це було тому, що Росія збільшувала експорт зерна. ЦК РКП(б) навіть утворив комісію з експорту зерна на чолі з Й. Сталіним. Щоб не виглядало це аморальним, коли населення своєї держави голодує, Москва оголосила, що голод припинився внаслідок урожайного 1922 р.

Тоді ж висунено гасло „Серп и молот побеждают голод!” Як стверджують історики Росії, „У другій половині 1922 р. стало зрозуміло, що головні труднощі позаду, голод переможений” (Поляков Ю. А. 1921-й: победа над голодом. – С. 38). Отже, виявляється, в Росії вже із жовтня 1922 р. йшла боротьба з наслідками голоду. Чи не тому окремі історики України окреслюють хронологічні рамки голоду початку 20-х років лише 1921–1922 роками? Це в Росії. А в Україні наступала „2-га фаза” голоду – він продовжувався.

У тих же губерніях, які голодували в 1921–1922 рр., знову був неурожайний рік. Секретаріат Ф. Нансена повідомляв, що на останній конференції делегатів округів, охоплених голодом, заявлено публічно, що „до 2–3 місяців голод шалітиме в значній частині провінцій, а населення після вичерпання засобів чекатиме допомоги від уряду. Спеціально вирахувано округи Дону, Запоріжчини та Миколаївщини”.

Радянські газети повідомляли про загрозу голоду, який фактично почав поширюватися із жовтня 1922 р. „Красный Николаев” опублікував резолюцію виконкому Миколаївської губернії, в якій зазначалося, що і в цьому році губернія „переживає неурожай” і що населенню губернії „доведеться пережити ще один рік голодних мук”. На це звертав увагу і представник Всесвітньої організації допомоги голодним д-р Адлер, який стверджував, що Україна цієї зими має переживати ще гірший голод, ніж торік. Особливо великого голоду треба сподіватися на Херсонщині. Для прохарчування населення і для годівлі худоби треба цій губерній 875 000 пудів хліба. Організації допомоги можуть дати сюди лише 30 % потрібної кількості.

Він також стверджував, що в кінці 1922 і в 1923 році голод в Україні буде ще страшнішим ніж у минулому році. Адже це мовилося восени, після збору урожаю 1922 р., а попереду очікувалися зима і весна. Дослідник голодомору 1921–1922 рр. по гарячих слідах у 1922 р. Іван Герасимович підтверджував, що д-р Адлер не перебільшує, якщо взяти до уваги кількість голодуючих станом на жовтень 1922 р. Зокрема, на Донеччині, де повторився неурожайний рік, уже нараховувалося 300 тис. голодуючих. У Запорізькій губернії – 371 тис., на Миколаївщині числилось голодуючих біля 60 % всього населення (823 200 із 1 372 000 осіб). Крім названих, велика загроза голоду була і для Катеринославської, Одеської губернії, де вже нараховувалося 600 тис. осіб голодуючого населення (Герасимович І. Вказана праця. – С. 233–234).

Подібний прогноз загрози голоду в майбутньому році у вищеназваних губерніях зробили також учені-медики В. М Коган і Б. В. Фавр, які обстежували голодні губернії та виступили про їх соціально-економічне й епідеміологічне становище на ІІІ Всеукраїнському і VІ Всеросійському з’їздах епідеміологів 10 квітня і 5 травня 1922 р. Зокрема, вони пророчили, що „Не позбутися голоду в 1922 р. Насуваються, на нашу думку, нові голодні, ще більш тяжкі роки, перспективи на майбутнє дуже похмурі й сумні”. Різниця тільки була в тому, що Адлер прогнозував це в жовтні 1922 р., а вони ще весною у квітні–травні 1922 р., коли невідомо ще було, яким буде урожай. Аргументами їх міркувань були: відсутність насіннєвого фонду, сільськогосподарського реманенту, робочої сили виснаженого населення, відсутність робочої худоби (коней і волів) транспорту, бездоріжжя і т. ін.

Вищезазначені прогнози підтвердилися. Незважаючи на те, що врожай зернових на території більшої частини України був добрий, місцями навіть вище середнього, у південних губерніях становище з урожайністю повторилося.

У зв’язку з тим, що восени 1921 р. на півдні України була посушлива погода рід час посіву озимих, вони до морозів не встигли дати добротні сходи й розвинутися. Зима теж видалася несприятлива з суворими морозами й довгими відлигами. Тому озима пшениця зовсім загинула на Одещині, Миколаївщині, Запоріжжі, Донеччині, а також у південних повітах Катеринославщини та Кременчуччини. Озиме жито, хоч і збереглось, але врожай був невеликий. Крім того, Наркомзем і його місцеві органи не спромоглися забезпечити населення неврожайних губерній насінням ранніх ярових культур. Опріч цього, через відсутність фуражу для худоби її значна частина згинула, в тому числі коней. Загалом число робочої худоби зменшилося на 60 і більше відсотків. На Миколаївщині та Запоріжжі багато селищ, у котрих збереглося не більше 10 % колишнього числа коней, які так були потрібні для весняного обробітку землі. Саме через вищевказані причини посівна площа зменшилась у порівнянні з 1921 р. на 37 %.

14 жовтня 1922 р. на третій сесії ВУЦВК підведено підсумки обстеження голодуючих губерній й оприлюднено розмір валового збору урожаю зернових у 1922 р. Зокрема повідомлено, що в 1921 р. валовий збір зерна становив 38 964 тис. пудів, або 75 % висіяного зерна (51 814 тис. пуд.). У 1922 р. валовий збір зерна в п’яти голодуючих губерніях становив 163 028 тис. пудів. З вилученням 51 114 тис. пудів насіння для посіву чистий збір склав 111 млн. пудів. З нього належало здати продподаток 15 млн. 704 тис. пудів. Потреба ж для харчування населення і корму робочої худоби навіть при скороченій продовольчій нормі (13 пуд. на людину і 5 пуд. на голову робочої худоби) становила 99 млн. 736 тис. пуд. Отже, дефіцит – 4 млн. 227 тис. пудів. Але в окремих повітах був значний дефіцит зерна. Зокрема, в Херсонському, Миколаївському, Дніпровському – Миколаївської губернії; Бердянському, Генічеському, Велико-Токмакському і Мелітопольському – Запорізької; Нікопольському, Криворізькому і Катеринославському – Катеринославської; Одеському і Тираспольському – Одеської; Маріупольському, Юзівському, Дебальцевському, Таганрозькому і Луганському – Донецької губернії.

Сесія прийняла постанову про надання допомоги голодуючим у формі громадського харчування, продовольчого постачання й побічну допомогу у відновленні сільського господарства.

На VІІ Всеукраїнському з’їзді рад (10 грудня 1922 р.) у доповіді голови Центральної комісії допомоги голодуючим Г. Петровського зазначалося, що кількість голодуючих – 1 млн. 100 тис. осіб, з них 400 тис. дітей (40 %), а також, що смертність грудних дітей досягла 77–86 %.

Отже, через неврожай 1922 р. у південних губерніях України їх населення й дальше голодувало. Особливо продовольча криза посилилася у перші зимові місяці 1923 р. На черговій сесії ВУЦВК (5 і 6 квітня 1923 р.) повідомлялося, що число голодуючих в Україні станом на 1 квітня 1923 р. вже досягло 4 800 000 осіб. Самих безпритульних дітей-сиріт залишалось в Україні понад 1 млн. У Миколаївському та Херсонському повітах уже зареєстровано багато смертей від голоду. Московська газета „Известия” 21 березня 1923 р. повідомила, що у Миколаївському повіті в багатьох селах голодує до 70 % людей. У селі Пересадівці голодують усі. Допомога АРА й Українського Червоного Хреста є мізерна й задовольняє хіба лише 10% голодуючих. Тоді ж „Известия” повідомили, що людність на Україні внаслідок торішнього голоду зменшилася на п’ять відсотків” (Канадський українець. 30 травня 1923).

У Катеринославській губернії станом на 1 квітня 1923 р. голодувало 579 747 осіб (з 3 115 178 населення), з них дітей – 309 332 і 264 415 дорослих. Допомогу від різних організацій отримували 153 157 дітей і 8 430 дорослих. Усього 161 587 осіб. З 1 жовтня 1922 р. по 1 травня 1923 р. виділено в середньому по 3 пуди (48 кг) на голодуючого (по 236 гр. на день).

14 квітня 1923 р. на засіданні ВУЦВК у Харкові нарком охорони здоров’я УСРР Гуревич повідомив, що через безпритульність, голод і пошесті в Україні вимирає велика кількість дітей певного віку цілими групами. Особливо багато вимирає дітей наймолодшого віку. Смертність між немовлятами досягає 70 %. Отже, на десятеро немовлят при житті залишається пересічно троє.

9 березня 1923 р. відбулося засідання РНК УСРР, на якому розглядалося питання про становище іноземних організацій допомоги голодуючим в Україні й ухвалена постанова, щоб порушити через Президію ВУЦВК перед Центральною комісією по боротьбі з наслідками голоду ВЦВК клопотання, щоб кошти для України виділялися у кількості пропорційній розміру допомоги, яка надавалася в Україні іноземними організаціями, до розміру допомоги, яка надавалася в загальнофедеративному масштабі. За підписами голови ВУЦВК Г. Петровського та голови Раднаркому УСРР Х. Раковського дати телеграму ЦК по боротьбі з наслідками голоду, в якій категорично вимагати надання в розпорядження українського уряду зібраного в Україні загальногромадянського податку на боротьбу з наслідками голоду і відновлення сільського господарства. А також видати Україні кошти в сумі 3,5 трильйонів рублів, затримані в грудні 1922 р.

Постанова засідання РНК УСРР від 9 березня 1923 р. свідчить про існування голоду в республіці. А її керівництву урвався терпець від його поширення й тому в категоричній формі висувається вимога до московського центру про відновлення фінансування.

У той час, коли в Україні продовжувався голод у південних губерніях і була проблема забезпечення продовольством голодуюче населення, Росія експортувала зерно. Лише впродовж зими 1922–1923 рр. з Росії вивезено 100 мільйонів пудів збіжжя („Український голос”, 18 березня 1923), в тому числі 13,5 мільйонів пудів, вивезених з України (Голод 1921–1923 років в Україні… С. 18). Це викликало незадоволення протест і осуд не тільки громадян України, але й за кордоном. Так, при направленні до Одеси трьох маршрутних ешелонів із зерном для вивозу за кордон на лінії залізниці Бирзула–Одеса залізничники застрайкували. Прибуття на лінію військових частин (залізничних батальйонів) викликало страйк на цілій лінії. А червоноармійці тих частин саботували відновлення руху зі співчуття до страйкуючих залізничників і голодуючих людей. Тоді начальство з Харкова розпорядилося скерувати маршрутні потяги в напрямку Феодосії, але залізничники південної залізниці заявили про свою солідарність з південно-західними залізничниками.

При вивезенні Росією зерна на експорт інколи траплялися парадоксальні явища. суть цього полягала в тім, що на зустріч ешелонам з американським зерном, яке ввозилось у Росію для допомоги голодуючим, Росія відправляла зерно за кордон на продаж. Про один з таких випадків весною 1923 р. було надруковано в лондонській газеті „Таймс”.

„До Виндави (колишня назва латвійського міста Вентспілс), – читаємо там, – протягом останніх двох тижнів прибуло 250 вагонів збіжжя, вивезено совітським урядом на продаж. Рівночасно до Виндави прибув величезний транспорт харчів з Америки, призначений для голодуючих у Росії. По вигруженню доставленого з Росії збіжжя порожні вагони було знову нагружено американськими харчами й відправлено назад до Росії. Цей факт відбувався в час, коли в Україні ще лютував голод і населення південних губерній України потребувало допомоги харчами. Він є яскравим свідченням антигуманного, байдужого ставлення до голодуючого українського селянства з боку московського центру, у якого перед тим вигребли продовольство.

Нелюдська політика радянського уряду щодо голодуючого населення південних губерній України викликала обурення й протест з боку закордонних робітників. Достойний приклад цього показали китайські робітники-залізничники. Одержавши з Москви 2 тис. золотих рублів (1 тис. доларів на допомогу залізничникам, що потерпіли під час останнього страйку на Південно-Китайській залізниці, робітники відіслали їх негайно назад, прохаючи краще роздати ці гроші серед голодуючих в Україні („Канадийський українець”, 30 травня 1923 р.).

Щоб не викликати обурення з боку народу тим, що хліб вивозиться за кордон у період голодування значної частини селян, оргбюро ЦК КП(б)У 17 березня 1923 р. ухвалює постанову про заборону опублікування в пресі відомостей про експорт хліба, а також про курс на золото, срібло та іноземну валюту на вільній біржі і про концесії.

Тим часом закордонні організації допомоги голодуючим продовжували надавати допомогу страждаючому від голоду населенню південних губерній України. Найбільшу кількість пайків надавалась організацією АРА. Так, у березні 1923 р. цією організацією видано 11 706 300 пайків, у квітні – 14 593 860 пайків. Усього за 1923 р. – 44 951 010 пайків (Голод 1921–1923 рр. в Україні … – С. 140).

Суттєву допомогу АРА надавала медикаментами для лікарень, амбулаторій, дитячих будинків. Усього з початку кампанії допомоги по березень місяць 1923 р. нею видано медикаментів на суму 4 млн. рублів (золотом).

Продовжувала надавати допомогу голодуючим і місія Ф. Нансена. Лише впродовж квітня місяця 1923 р. нею надана допомога біля 50 тис. чол. Для продовження допомоги у травні місяці у її розпорядженні ще було, крім залишків на місцях, 36 тис. пуд жита, 41 бочка риб’ячого жиру. Сучасній молоді маловідома дитяча хвороба кісток – рахіт, який розвивається при відсутності вітаміну D в організмі внаслідок недоїдання, голоду, виснаження й дистрофії. Риб’ячий жир, багатий вітаміном D, тоді й упродовж десятиліть при радянській владі був майже єдиним засобом лікування рахіту. Тому риб’ячий жир мав велике значення у складі харчів для дітей. У дорозі, вже майже в межах Росії, знаходилося ще 25 тис. кг риб’ячого жиру, 335 ящиків супних таблеток і невелика кількість різних інших продуктів харчування.

Зарубіжна допомога надавалася до червня 1923 р.

Крім допомоги голодуючим продовольством, медикаментами й одежею, в 1923 р. основна увага приділялася також боротьбі з наслідками голодомору. Передусім необхідно було відновити зруйноване сільське господарство: закупити сільськогосподарський інвентар, машини й обладнання, провести ремонт існуючого інвентарю; закупити для посівного фонду насіння, робочу худобу – коней; відновити поголів’я великої рогатої худоби та інших свійських тварин. Необхідна була й допомога кредитами на реконструкцію сільського господарства.

Найбільший внесок у справу відновлення й реконструкції сільського господарства в постраждалих від голоду районах зробив Єврейський американський об’єднаний розподільний комітет „Джойнт”. Уже в березні та квітні було закуплено 906 коней і 5 жеребців, 10 200 пуд. насіння, 28 вагонів (28 тис. пудів) картоплі, 428 жаток, 200 віялок, 100 сортировок, 15 сироварень. Видано на реконструктивну допомогу гроші на купівлю коней, корів, свиней, на сепаратори, свинарників, борін та іншого сільськогосподарського інвентаря. всього „Джойнт” асигнував селянським кооперативом 1,5 млн. одноосібних селянських господарств у 29 єврейських колоніях і 27 українських селах Донецької, Одеської та Катеринославської губерній.

Допомога у відбудові селянських господарств та організації громадських робіт весною 1923 р. надавалася й іншими міжнародними організаціями. Наприклад, місія Ф. Нансена організувала загін тракторів із 20 невеликих швейцарських і до 20 великих італійських тракторів, споряджений насінням 24 тис. пудів, який прибував до Одеси.

Усього в Україні у 1923 р. працювало 12 міжнародних благодійницьких організацій допомоги. Перші з них розпочали допомогову працю в Україні в березні 1922 р. й завершили в липні 1923 р. Тільки в 1922 р. ці організації завезли в Україну 2,3 млн. пудів продовольства й надали допомогу в харчуванні 1,8 млн. жителям голодуючих губерній південної України (Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні … – С. 76). Їх самовіддана, безкорислива праця врятувала мільйони голодуючих громадян України від смерті. Виявилося, що вони надали більш дієву допомогу страждаючому від голоду українському народу, ніж „рідна” радянська влада своєї держави.


^ 7. Наслідки першого голодомору


Наслідки для українського народу трагічні. Він зазнав значних втрат у демографічній статистиці. Але якщо кількість голодуючих у південних губерніях України цифра збереглася, то число померлих від голоду в цей період ніде не зазначено і його вже ніхто не встановить. Причина та, що регулярної статистики з цієї проблеми не велося. У багатьох голодуючих повітах державні установи – сільські ради через масову голодовку не діяли, або їх співробітники самі неспроможні були виконувати свої функції через голод. Вище ж керівництво, в першу чергу московське, й не було зацікавлене у визначенні кількості померлих. Адже в перші півроку наявність голоду в Україні центральною владою замовчувалася. А якщо „не було” голодуючих, то не могло бути і померлих від голоду. Тому ті окремі статистичні дані, які збереглися, неповні і неточні. Вони не можуть подати узагальнюючу кількість загиблих від голоду. Крім того, на цю кількість накладається число померлих від інфекційних хвороб, епідемія яких була в 1920 і 1921 рр. У 1920 р. хворіло плямистим, поворотним, черевним тифом, холерою, дизентерією 1 001 927 осіб, а в 1921 р. – цими ж хворобами і віспою – 626 217. Разом – 1 727 916 осіб. Багато з них померло. Голод звичайно прискорював і захворювання, і смерть.

У ці роки також багато загинуло в період повстанського руху, який продовжувався аж до кінця квітня 1924 р.

Уперше була спроба визначення чисельності захворюваності та смертності серед голодуючих у „Звіті Центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК про чисельність, харчування, захворюваність та смертність серед голодуючих, опублікованому в 1923 р. У ньому йдеться лише про 1921–1922 рр. У цьому звіті, на жаль, відповіді на поставлене у заголовку питання немає. У ньому йдеться про те, що „здається можливим на основі даних весняного опитування 1922 р. дуже приблизно гадати про зміну кількості населення для господарств, які уціліли в 1922 р. у голодуючих районах”. Тобто мова йде лише про уцілілі господарства, а не уцілілі випали з-під рахунку. А таких зруйнованих, покинутих було більше. І далі: „…За приблизними підрахунками, в уцілілих господарствах у п’яти голодуючих губерніях вибуло 166 тис. осіб; природний приріст у цих губерніях повинен був дорівнювати у круглій цифрі 70 тис. осіб. Число вибулих перевищує природний приріст більше ніж вдвічі; загальна втрата, – підкреслюється у звіті, – дорівнює понад 235 тис. осіб.” Як видно, тут зроблено обрахунок примітивно і занадто зменшені показані втрати. Вони робилися на початку грудня 1922 р. для роздачі звіту делегатам VІІ Всеукраїнського з’їзду рад (10.ХІІ.1922 р.). А ще ж голодуючі вмирали у грудні 1922 р. і в першій половині 1923 р.

У цьому ж документі зазначено, що голодуючі губернії зазнали значних смертельних випадків від голоду. Так, у м. Херсоні за перші чотири місяці 1922 р. народилося 164, а померло 3 722 особи. Там само, з тих, хто користувався медичною допомогою 3 600 осіб померло 53 %. У м. Маріуполі Донецької губернії за перше півріччя 1922 р. народилося 281, а померло 2 931 чол. Ці цифри свідчать про високу смертність.

І, нарешті, у звіті містяться цікаві міркування автора (прізвище не вказано), а саме: тут викладається спроба зробити обрахунок динаміки зміни кількості населення України методом порівняння, відштовхуючись від цифри Всеросійського перепису населення 1897 р., яка вказується 25,5 млн. осіб. Робиться припущення природного приросту населення 18 осіб на одну тисячу чоловік, внаслідок чого у 1922 р. населення України мало би бути 33 млн. осіб. „За загальним переписом 1920 р., – вказується у звіті, – встановлена цифра 25,5 млн. (як бачимо, приріст від 1897 р. дорівнює нулю. – Б. П.), а за приблизним обчисленням на 1922 р. вона не перевищує цифри 27 млн. Отже, загальна втрата населення за весь період імперіалістичної і громадянської війн і голоду виявляється у цифрі біля 5,5–7,5 млн. осіб.” (Голод 1921–1923 років в Україні. Зб. док. і матер. – С. 201–202).

Цей документ офіційного органу (Центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду) при вищому законодавчому органові – Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітетові не дає відповіді про кількість людських втрат внаслідок голодомору 1921–1923 рр. Представлений матеріал малодостовірний, слабо аргументований і викладений на рівні припущень.

У науковій праці американського професора Роберта Конквеста „Жнива скорботи”, присвяченої голодомору 1932–1933 рр., є важливе повідомлення про наслідки голоду 1921–1923 рр. Зокрема, він пише: „Однак навіть за цих трагічних умов із боку радянського уряду простежувалася тенденція залишити українське селянство без допомоги. І це при тому, що згідно зі звітом Ліги Націй, радянські офіційні статистичні дані показали в Україні в першій половині 1922 р. 800 тис. смертей від голоду та спричинених ним хвороб (ці цифри не стосувалися деяких найбільш потерпілих місцевостей)” (Конквест Роберт. Жнива скорботи. – С. 64–65). Ця цифра об’єктивна й реальна, так як опирається на радянські офіційні документи. Але вона не відображає всю кількість загиблих від голоду. По-перше, голод ще продовжувався майже рік, до червня 1923 р., значить, помирали й упродовж цього часу, а, по-друге, автор застерігає, що ця цифра не стосується деяких найбільш потерпілих місцевостей. Тож, якщо додати ще й ті, які померли після першої половини 1922 р. у тих місцевостях, які не врахували раніше, то можна з достовірністю стверджувати, що кількість померлих від голоду у 1921–1922 рр. буде не менше одного мільйона.

Висловив своє бачення проблеми загиблих у період першого голодомору в Україні у 1921–1922 рр. канадський професор українського походження Роман Сербин. Він проаналізував і упорядкував статті, документи і матеріали, опубліковані українською діаспорою в 1921–1923 рр. у канадській пресі й видав їх у збірнику „Голод 1921–1922 і українська преса в Канаді” (Упор. і ред. Р. Сербин. – Торонто, 1995). Опрацювавши ті матеріали, проф. Р. Сербин зробив об’єктивний висновок про те, що друковані документи дуже скупі на точні дані про число людей, які померли від голоду під час цих двох років. Він стверджує, що не можна брати дослівно повідомлення газети „Український голос” про загибель з голоду в Україні 7 млн. українців і 3 млн. „чужинців”, які жили в Україні (С. 17). Не має підстав з ним не погодитися.

У результаті Р. Сербин прийшов до такого логічного висновку: „Все ж таки на підставі навіть тих неповних даних, які були надруковані канадськими газетами, можна припускати, що померло тоді від голоду, холоду і пошестей не менше одного мільйона людей” (С. 17).

Важлива й цінна інформація щодо проблеми голодомору 1921–1923 рр. у цілому і висновок щодо смертності голодуючих, зокрема, міститься у праці вчених-медиків В. М. Когана і Б. В. Фавра, які за завданням офіційних органів обстежували населення голодуючих губерній. Вони підготували аналітичну доповідь зі статистичними викладками по кожній з 5-ти голодуючих губерній і виступили з доповіддю на ІІІ Всеукраїнському і VІ Всеросійського з’їзді епідеміологів і бактеріологів. Щодо питання, яке нас цікавить – про смертність голодуючих? У своїх висновках вони стверджують, що „Голодує вже у 1922 р. (доповідь проголошена у пік голоду, в квітні місяці. – Б. П.) 1/3 сільського населення України. Смертність серед голодуючих досягає фатальної цифри 50%, тобто вимирає половина голодуючих”. (Коган В. М., Фавп Б. В. Голод. Очерки обследования голодающих губерний Украины // О голоде. Сб. статей под. ред. проф. К. Н. Георгиевского, д-ра В. М. Когана и А. В. Палладина. – Харьков: Научная мысль, 1922. – С. 51–73). Це стверджують свідки, які особисто обстежували населені пункти голодуючих губерній за завданням влади.

Там само представлена таблиця кількості населення і кількості голодуючих по губерніях станом на 1 травня 1922 р. Так, у Запорізькій губернії населення –1 284 597, голодує – 1 110 000 (90 %); Миколаївській відповідно 1 412 478 і 684 732 (48 %); Катеринославській – 1 779 238 і 730 000 (41 %); Одеській – 1 346 256 і 350 000 (38,2 %); Донецькій – 2 727 217 і 990 000 (36,3 %). Отже, середній відсоток голодуючих у цих губерніях 50,7. Крім цього, ще 500 000 голодуючих в окремих повітах Харківської губернії (200 тис.), Полтавської та Кременчуцької (по 150 тис. у кожній) губерніях.

За їх підрахунками, всього голодуючих у цих губерніях 4 534 732 особи. Якщо дотримуватися їх висновків про 50 % смертності, то втрати внаслідок голодомору в 1921–1923 рр. в Україні становитимуть понад 2,2 млн. людей. До 2-х мільйонів жертв дотримується й автор праці з цієї проблеми „Голгота України (1953 р.) Дмитро Соловей (С. 174).

Представник місії Ф. Нансена в Україні капітан В. Квіслінг у рапорті інформував: „^ У Москві панує погляд, що на Україні півмільйона людей засуджено на неминучу голодну смерть”. Одначе по всьому тому, що він бачив, і на підставі урядових даних самої ж радянської влади каже, що „цифра засуджених на голодну смерть насправді у шість разів більша! Тепер вмирає в Україні щоденно 10 000 людей з голоду!(Герасимович І. Вказ. праця. – С. 124). Цей висновок зробив чоловік, який проїхав всі голодуючі губернії і бачив усі страхіття конаючого українського народу.

До його висновку наближаються навіть побічні висновки голів вищого органу влади УСРР і РСФРР: ВУЦВК Г. Петровського та ВЦВК М. Калініна, які вони висловлювали, після поїздки у червні 1922 р. у голодуючі села Миколаївщини. Г. Петровський: „Селища являють собою кладовища, вимерли цілі вулиці і квартали … Уціліле населення – живі мерці”. М. Калінін: „Тисячі вже вмерли, а інші тисячі приготувалися до смерті”.

Невідомий автор статті „Голод на Україні”, опублікованій у „Канадийському українцю” (30 травня 1923 р.) стверджує, що московські „Известия” повідомили про те, що населення України внаслідок минулорічного голоду скоротилося на 5 %. Якщо за інформацією Центральної комісії по боротьбі з наслідками голоду при ВУЦВК кількість населення України становила не більше 27 млн. осіб, то 5 % від цієї кількості складає 1 млн. 350 тис. осіб. На думку автора, вона неперебільшена.

Отже, враховуючи все вищезазначене й осмислюючи його, можна переконливо стверджувати, що кількість загиблих у період першого голодомору в Україні у 1921–1923 рр. сягає від 1,2 до 2-х млн. людей.

Одним з негативних наслідків голоду стало цілковите зруйнування виробничої бази України, особливо сільського господарства.

У промисловості стояли фабрики і заводи. Відбудувати й запустити виробництво не було засобів і не було кому. Відбулося розорення і промислових об’єктів, і робітників. Більшість з них були знесилені й виснажені внаслідок голоду й не могли не тільки працювати, а й вижити. Значна частина їх померла.

Був зруйнований транспорт. Навіть між великими центрами не було регулярного сполучення. Поїзд з Катеринослава до Харкова йшов один раз на тиждень (при вартості квитка 25 млн. рублів). Якщо паливо в дорозі закінчувалося, то відчіплювали останній вагон, рубали на паливо й їхали далі. Цей факт свідчить, до якого ступеня дійшла руйнація.

У сільському господарстві взагалі був занепад. Через відсутність кормів загинула величезна кількість коней та рогатої худоби. Зокрема, на Донеччині залишилося не більше третини коней. На Запоріжжі на 1 січня 1922 р. налічувалося 160 тис. коней, а на кінець лютого залишилося 50 тис. В окремих великих селах у кілька тисяч жителів залишилося 20–30 коней, а в деяких селах – жодного коня. Усього загинуло 1,5 млн. голів рогатої худоби і біля 1 млн. коней.

Машини та інший сільськогосподарський інвентар (сівалки, плуги, борони, навіть коси і серпи) здебільшого були вивезені до Росії. Тому засівати й обробляти землю не було чим і не було кому. Внаслідок чого значна частина (третина і більше) землі залишалася необробленою.

Аналізуючи соціально-економічне становище в Україні в 1922 р. І. Герасимович, автор книжки „Голод на Україні …”, на основі інформації та власного спостереження прийшов до сумного висновку, що „російський імперіалізм страшною чумою більшовицького режиму нищить здорове населення України, перетворює в руїну фабрики, а багатий і плодородний край – в дику пустиню. Одним словом, з раю творить найстрашніше пекло на землі” (С. 117).

Голодомор 1921–1923 рр. призвів і до негативних соціальних наслідків. Він не тільки позбавив життя сотень тисяч працюючих і бідних селян, але й зруйнував їх господарство, залишив пусткою їх оселі. Причиною цього була політика більшовицької партії. Установивши насильницьким шляхом свою владу та здійснивши експропріацію в поміщиків і капіталістів, більшовики зробили те саме в селян .

У процесі голоду гинули цілі сім’ї та родини, а ті члени сімей, які залишилися живими, розбрелися безнадійно в пошуках харчів і щезали безслідно. Між рідними рвалися зв’язки на багато років або й назавжди.

Автору довелося спілкуватися з окремими з „приблудних” на Поділля дітей, які не пам’ятали ні імені батьків, ні прізвищ. Їм давали прізвища за назвою тих населених пунктів, назву яких вони запам’ятали, або де їх підібрали. Одного з них розшукала сестра через 40 років у 60-х роках.

Родина була (і є) осередком суспільства. Зі зруйнуванням родини зруйнувалося суспільство. Голод привів до розладу суспільних зв’язків, на яких трималося суспільне життя. Про яке формування громадянського суспільства чи політичної нації після цього могла йти мова? Більшовицький режим не був зацікавлений у цьому в період запеклої боротьби українських повстанців, і тому цілеспрямовано й послідовно руйнував українське суспільство, не допускаючи його консолідації. Що й привело до розриву історичної пам’яті українського народу.

Наслідком голодомору став занепад освіти й культури в Україні. Школи місяцями не працювали, а бувало, й по півроку. Голодували учні й учителі. Більшовицька влада розглядала їх як дрібну буржуазію й зовсім нічим не забезпечувала, пайок учителям не видавався. Значна частина з них померла, інша роз’їхалася хто-куди в пошуках їжі для виживання.

Знищена була й українська наука, українська культура. Працівникам Всеукраїнської Академії Наук за другу половину 1921 р. зовсім не видавали зарплати. Видання книг припинилося. У Петрограді в місяць було вдруковано 1 493 500 примірників, в Україні для Української Академії Наук – 1.

У ці роки (1921–1922) йшла політична боротьба проти „буржуазної” інтелігенції. Пару десятків тисяч російської інтелігенції московський уряд примусово відправив за кордон, значну частину української – за межі України до Сибіру або на Північ Росії. Російській пощастило більше – залишилися живими, українській – гірше, не всі вижили.

Так, загинула від голоду або внаслідок репресій значна частина інтелекту української нації, що загальмувало розвиток українського суспільства.

Появилися сексоти („секретніє сотруднікі”), розвинувся конформізм, відбулася деградація моралі, що так негативно вплинуло на консолідацію українського суспільства впродовж десятиліть і до сьогодні.

Найстрашніше те, що свідками, а інколи й учасниками страшного упадку людської гідності були діти. Переживаючи за спотворення психіки дітей, щоб ці вкрай негативні риси людської моралі не стали основою душевного складу, прогресивні громадські діячі України звертали увагу на цю проблему, вболівали за майбутнє дітей і закликали до їх урятування фізичного та морального. Зокрема, професор Київського медичного інституту Володимир Підгаєцький у розпал голодомору у квітні 1922 р. писав: „Перед нами лишається ще проблема врятування нашої молоді, дітей, що жиють і народжуються від наслідків голоду, від біологічних впливів його на природу людини, на її здатність до боротьби за існування, на її розвиток – як фізичний, так і розумовий.

Нам загрожує ще не менше лихо, а саме: знищення в наступному поколінні фізичних, інтелектуальних і моральних якостей, утворення з них націй і класів другорядних, недорозвинених, рабів – чиї б вони не були. Під загрозою того нещастя, може більшого ніж цілковите вимирання національно-біологічного колективу, ми мусимо кинути гасло: „в дітях наше майбутнє, наша доля і воля!” У боротьбі з голодом окремої уваги вимагають до себе справи живлення дітей, які мусять стояти на першому місці у всіх заходах. У боротьбі з голодом в першу чергу діти і усе для дітей” (В. Підгаєцький. Голод і діти // Український Червоний Хрест – голодним”, 17–2 квітня 1922 р.).

Майбутнє молоді України хвилювало й педагога Василя Арнаутова, голову народної освіти Одеської губернії (згодом викладач Інституту Народної Освіти у Харкові), який у 1922 р. у дослідженні „Голод и дети на Украине” зауважив: „Здоров’ю цих дітей, які переживуть це пекло, буде нанесений непоправний ущерб, що загрожує фізичним здегенеруванням. Але може бути ще гірший моральний розклад, який вніс голод у ряди дітей. Вони ж є свідками того страшного упадку людської гідності, якого ні при яких обставинах не можна було зауважити в минулому. Страшно й подумати: чи може морально виправитися дитина, яку стихія голоду пригнула до самої землі і примусили не тільки дивитися, але й бути учасником усіх огидних справ, доконуваних дорослими внаслідок їхнього звіриного егоїзму?”

Висновок про спотворення моралі в молоді внаслідок голодомору зробила також відомий педагог і громадсько-освітня діячка, колишній член Центральної Ради УНР професор Софія Русова. Виступаючи на міжнародному жіночому конгресі 16 травня 1923 р. у Римі, вона заявила, що „деморалізація молоді – є одним з найсумніших наслідків голодомору як результат більшовицької окупації”.

У підсумку, аналізуючи причини першого голодомору в південних губерніях радянської України у 1921–1923 рр., приходимо до висновку, що посуха в 1921 р. не є його головною причиною. У Подільській, Волинській, Чернігівській, Київській, північній частині Полтавської, Харківської та Кременчуцької урожай був і при правильному його розподілі населення південних губерній України не зазнало б голоду.

Головна причина – насильницьке вилучення хлібних запасів та іншого продовольства методом реквізиції в селян України урожаю 1920 р. і 1921 р. Голова Раднаркому РСФРР В. Ленін визнавав, що в селян забирали фактично „всі лишки і навіть не лишки, а частину необхідного для селянина продовольства … брали фактично в борг за паперові гроші”. Допомоги ж голодуючому населенню України в перший рік голоду не надавали зовсім. Це визнає голова Раднаркому України Х. Раковський, який після об’їзду деяких голодуючих повітів заявив, що „державне піклування фіктивне”. Хоч у цьому була і його вина, оскільки він не відстояв інтересів голодуючого населення України перед московським центром. З боку ж московського центру до українського селянства був застосований з подачі В. Леніна економічний терор. В. Ленін у листі до свого заступника Л. Каменєва писав: „Величезна помилка думати, що неп поклав кінець теророві. Ми ще повернемося до терору і терору економічного”. Цей терор реально призвів до голоду. А голод був використаний для придушення повстанського руху українського селянства. Бо ще у березні 1921 р., за даними відділу пропаганди особливої наради при головнокомандуючому збройними силами півдня Росії, „Повстанський рух, який все більше розвивався в Україні, був для більшовиків грізною небезпекою. Фактично, за винятком міст і залізничних вузлів, уся територія України знаходилася в руках повсталого народу”. Голодомор 1921–1923 рр. став засобом упокорення українських повстанців.

^ Рекомендована література

(1921–1923 рр.)


Арнаутов В. А. Голод и дети на Украине. – Харьков, 1922.

Веселова О. М., Марочко В. І., Мовчан О. М. Голодомори в Україні, 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947: Злочини проти народу / О. М. Веселова, В. І. Марочко, О. М. Мовчан. – 2-е вид. доповн. – К.; Нью–Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000.

Герасимович І. Голод на Україні. – Берлін: Українське слово, 1922.

Волкогонов Д. Ленин. Политический портрет. в двух книгах. Кн. 2. – М.: Новости, 1994.

Год борьбы с голодом 1921–1922 гг.: Через делегатов VІІ Всеукраинского съезда советов всем трудящим ся Украины. Отчет Центральной комиссии по борьбе с последствиями голода при ВУЦИКе. – Х., 1923.

Голод 1921–1923 років в Україні: Збір. докум. і матер. (Упорядники О. М. Мовчан та ін.). – К., 1993.

Голод 1921–1923 і українська преса в Канаді. Матеріали упорядкував і зредагував Роман Сербин. – Торонто: Українсько-Канадський Дослідно-Документальний Центр, 1995. – 700 с.

Диптан І. Діти і голод в Україні 1921–1923 рр. // Філософська і соціологічна думка. – 1991. – №1.

Документи трагічної історії України (1917–1927 рр.) / Ред.-упорядник П. П. Бачинський. – К.,1999.

Коган В. М., Фавр Б. В. Голод. Очерки обследования голодаючщих губерний Украины // О голоде. Сборник статей под ред. проф. К. Н. Георгиевского, д-ра В. М. Когана и проф. А. В. Палладина. – Харьков: Научная мысль, 1922.

Кокин С. А., Марочко В. И., Мовчан О. М. Хроника социалистического строительства на Украине (1921–1925). – К.: Наукова думка, 1989.

Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Пер. з англ. – К.: Либідь, 1993.

Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921–1939 рр.). – К.: Альтернативи, 1999.

Кульчицький С. В., Мовчан О. М. Невідомі сторінки голоду 1921–1923 рр. в Україні // Історичні зошити. – К., 1993.

Ленин В. И. Письмо В. М. Молотову для членов Политбюро ЦК РКП(б) // Известия ЦК КПССС. – № 4. – 1990.

Мовчан О. М. Голод 1921–1922 рр. на Україні //Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип. 1. – К., 1991.

Мовчан О. М. Іноземна допомога голодуючим України голодуючим в 1921–1923 рр. // Український історичний журнал. – № 10. – 1989.

Поляков Ю. А. 1921-й: победа над голодом. – М.: Изд-во полит. литературы, 1975.

Сербин Р. Голод 1921–1923 рр. і українська преса в Канаді: Джерела з новітньої історії України. – Київ–Торонто, 1992.

Сербин Р. Протест робітників України проти вивозу збіжжя за кордон під час першого голоду в Україні. 1921–1923 // Український історик. – № 4. – Торонто. – 1989.

Соловей Д. Голгота України. Московсько-окупаційний терор в УРСР між першою і другою світовою війною. – Вінніпег, 1954.

Хорошун Б. Від голоду до голоду: Комуно-радянська продовольча політика в Україні в 20–30-х роках. – К., 1998.

Шульга І. Г. Гірка правда. Нариси з історії подільського селянства 1920–1932 років. – Вінниця: ВАТ „Віноблдрукарня”, 1997.

Шульга І. Г. Голод на Поділлі. – Вінниця: Континент–ПРИМ, 1993.

Сріблянський М. Голод на Україні, його причини і боротьба з ним // „Канадийський фармер”, 1922. – 17 серпня.

Додатки

(1921–1923 рр.)


Додатки у вигляді документів і матеріалів для цього розділу узяті з:

Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (далі: ЦДАВО України),

Центрального державного архіву громадських об’єднань України (далі: ЦДАГО України).

Зі збірників документів і матеріалів окремих авторів-упорядників, а саме:

Голод 1921–1923 років в Україні: зб. документів і матеріалів / АН України, Ін-т історії України та ін.; Упорядники: О. М. Мовчан, А. П. Огінська, Л. В. Яковлєва; Відп. ред. С. В. Кульчицький. – К.: Наук. думка, 1993. – 240 с.

Документи трагічної історії України (1917–1927 рр.) / Редактор-упорядник П. П. Бачинський. – К., 1999. – 640 с.

Голод 1921–1923 рр. і українська преса в Канаді. Матеріли упорядкував і зредагував Роман Сербин. – Торонто: Українсько-Канадський Дослідно-Документальний Центр, 1995. – 700 с.

Герасимович Іван. Голод на Україні. – Берлін: Українське слово, 1922. – 295 с.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconПетро Брицький, Євгенія Юрійчук
Учений-філолог, літературознавець, визначний пропагандист української мови Василь Сімович народився 9 березня 1880 р в селі Гадинківцях...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconПрізвище: Хомюк Ім'я: Петро По-батькові
Петро Григорійович хомюк – кандидат сільськогосподарських наук, доцент кафедри лісової таксації та лісовпорядкування
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon“Економіко-математичне моделювання”, ек-09, 2010/2011 н р
Банк позичає гроші під 18% річних щомісяця. Петро повинен повернути цьому банку 6000 грн через 1 рік. Яку суму повинен заплатити...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconМіжнародного семінару, що проводиться до Дня Європи в Україні Інтеграція України у Європейський освітній простір Презентація Балтійської Університетської Програми 25 травня 2011 року
Проф. Петро Ясній, ректор Тернопільського національного технічного університету ім. І. Пулюя
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconІ. В. Козацькі клейноди – символи незалежної України
Варто лише згадати таких видатних особистостей як Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, як згадується...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconXviii й Міжнародний молодіжний форум «Радіоелектроніка І молодь в ХХІ столітті»
Харківський національний університет радіоелектроніки (хнурэ) запрошує студентів, аспірантів І молодих учених взяти участь в роботі...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon1 Аналіз передумов формування ринку рекреаційних послуг в Україні
Рекреаційна сфера, що продукує послуги, пов’язані зі зміною місця перебування, лікуванням І відпочинку, за підрахунками спеціалістів...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconПолітологія удк 329. 3: 28: 321. 7 Християнська демократія: стан та розвиток у ХХ столітті анатолій Романюк
Особлива увага присвячена християнсько-демократичним партіям країн Західної Європи, які є найбільш потужними в світі. Дається характеристика...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті icon«Інформаційні технології як інноваційний шлях розвитку України у XXI столітті»
Закарпатський державний університет запрошує Вас взяти участь уроботі І міжнародної науково-практичної конференції молодих науковців...
Петро Брицький Голодомори в радянській Україні у ХХ столітті iconОголошується прийом заявок на участь у XІ міжнародній науково-практичній інтернет-конференції «Розвиток України в XXI столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми»
«Розвиток України в XXI столітті: економічні, соціальні, екологічні, гуманітарні та правові проблеми» яка відбудеться 31 жовтня 2011...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи