Вставай, сіра icon

Вставай, сіра




НазваВставай, сіра
Сторінка3/4
Дата06.09.2012
Розмір0.81 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4

актор Малого театру. Роль Фамусова зробила його у Москві видатним. І цій ролі він буде вірним до кінця.

Такою була і роль матроса Сімона в водевілі "Матрос" Т.Соважа та Ж.Делур'є. Цікаві були ролі Щепкіна в п'єсах Гоголя "Женитьба", "Игроки". Грав Щепкін і в п'єсах Тургенєва, Мольєра, Шекспіра. А через 20 років у Петербурзі завдяки В.Жуковському, Карлу Брюлову з неволі буде викуплено за 25 00 крб. другого генія, сина України, Т.Г.Шевченко.

^ АЛЕКСАНДРИНСЬКИЙ ТЕАТР

В 1832 році в Петербурзі було відкрито Александринський театр, побудований архітектором Россі. В цей час в столиці вже було три театри - Великий, Малий, Новий. Александринський театр, відзначався парадністю, пишністю, розкішю. Його відвідували особи імператорського двору і сам імператор. Тут була сувора цензура.

Тому репертуар складався з казьонно-патріотичних драм Кукольніка, Польового і інших (тобто твори консервативного романтизму), мелодрами і водевілі. Але романтична драма, яка прийшла на зміну класичній трагедії мала прогресивні тенденції. Вона вимагала акторської гри. В ній грали чудові актори. Серед перших Василь Андрійович Каратигін, який народився у 1802, помер у 1853 році. Прожив всього 51 рік. Він працював разом з П.С.Мочаловим. Сучасники завжди порівнювали їх. У сценічному мистецтві вони представляли романтичний напрямок.

Каратигін з акторської сім'ї по походженню. Артистами було його мати та батько, брат П.А.Каратигін. Перший виступ Каратигіна відбувся у 1820 році в трагедії Озерова "Фінгал". Його театральним вчителем був П.А.Каратигін. Спочатку Каратигін був близьким до кіл декабристів, але після їх розгрому став улюбленцем аристократії. Це відгукнулось на його акторській діяльності. Актор грав в основному таких же персонажів: ефектно, граціозно, обирає благородні пози, картинно створює облік героя, підбирає ретельно малюнок ролі. Грав у драмах Шиллера. Але в основному грає в п'єсах М.Кукольніка, Н.Полевого, і інших класичних трагіків, які писали в основному для вищого світу. Трагедією цього актора було те, що він не намагався у створенні образу йти від його глибини, від змісту вилипив образ за допомогою зовнішньої техніки гри, який довів до досконалості.

Відбуваються зміни в декоративному оформленні спектаклів, а також світловому. Прийнята була кулісна система декорацій. Оформлювалися вже куліси, з'явився мальваний задник, а також "павільонні" тобто театральні декорації, коли зображуваои внутрішню обстановку приміщення. З'являються бутафорія, сценічні аксесуари у історичних п'єсах. А Петербурзі вже працює театральний художник - А.А.Роллер. Свічки були замінені масляними лампами, які давали рівне освітлення сцени і декорацій. Поступово стали переходити к освітленню тільки сцени під час спектаклю, що зосередити увагу глядача тільки на сценічній сцені. Але в І-й пол. ХІХ ст. процес становлення режисури і художньо-декоративного оформлення спектаклів тільки розпочався.

ТЕАТР ІІ-і ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

Початок 50-х років ХІХ ст. є сумним періодом в історії Росії. Боротьба проти крипацтва продовжується. Селянських виступів все бмльше. Революція 1848 р. У Франції злякала царизм. Цензура посилюється. Література занепадає. Відміна кріпацтва в 1861 р. не змінила становища народу. Розвиток російської громадянської думки визначається діяльністю В.Чернишевського, М.О.Добролюбова.

А в драматургії театру з'являються твори, які становили цілу епоху в розвитку театрального мистецтва і вплинули на затвердженні в театрі нового напрямку - реалізму.

Серед авторів треба назвати: О.М.Островського, О.В.Сухово-Кобиліна, М.Е.Салтикова-Щедріна, О.Толстого, Л.М.Толсткого, А.П.Чехова. Поява п'єс з сучасним змістом з новими героями привела до зміни в техниці акторської гри, підходить до постановчої роботи, взагалі до суттєвих змін в театральній справі. А головне - з'явилася суто національна російська драма.

О.М.ОСТРОВСЬКИЙ

Великий російський драматург Олександр Миколайович Островський (1823-1886) народився в сім'ї небагатого судійського чиновника. Островський написав 47 п'єс самостійно і 7 сумісно з іншими авторами. Його п'єси стали фундаметом репертуару всіх російських театрів. Островський увійшов в історію мистецтва не тільки як драматург, а і як організатор театральної справи, вихователь акторів, теоретик сценічного мистецтва. І.О.Гончаров писав йому: "Вы один достроили здание, в основание которого положили краеукольные камни Фонвизин, Гоголь, Грибоедов. Не только после вас мы, русские, можем с гордостью сказать: "У нас есть свой русский, национальный театр". Он, по справедливости, должен называться "Театр Островского".

Перша п'єса Островського комедія "Сімейна картина" з'явилася в 1847 р. В березневих номерах газети "Московский городской листок". В ній зображається сім'ї купця, яка вся проникнута брехнею, ще й не чиста на руку. Логіка вчинку головного героя лежить у простулаті: "Отчего не надуть приятеля, коли рука пойдет. Ничего. Можно." П'єса не сподобалася і була закрита для театру на довгі роки. В 1849 році Островський закінчує п'єсу "Свои люди - сочтемся". Вона зробила автора відомим тільки в 1861 році, після постановки на сцені Малого театру.

До цього часу читалася в салонах, нею зацікавилися М.О.Некрасов та інші. За Островським встановили таємний поліцейський нагляд. Але не дивлячись на все це, він продовжує писати. З'являються інші п'єси - "Бедная невеста", яка теж не побачила сцену, "Бедность не порок", "Не так живи, как хочется","Не в свои сани не садись". Це були п'єси, які побачили глядачі. Вони йшли в театрах Москви і Петербургу.

В 1855 р. - Островський пише нову комедію "В чужом пиру похмелье", де змальовує тупого, темного самодура купця Тита Титича Брускова. В 60-ті роки Островський пише декілька історичних хронік: "Козьма Захарьич Минин-Сухорук" (1861), "Воевода" (1865 или "Сен на Волге"), "Дмитрий самозванец и Василий Шуйский" (1866), "Тушино" (1866), "Василиса Мелентьева" (1867 разом з С.А.Гедеоновым).

В 1872 на честь двухсотліття російського театру - пише історичну комедію "Комик XVІІ столетия". В 70-ті роки його талант розкривається ще ширше. В цей період він створює свої чудові твори. Серед них: "Снегурочка", "Не все коту масленица" (1871), "Правда - хороша, а счастье лучше" (1876), "На всякого мудреца довольно простоты" (1868), "Лес" (1870), "Волки и овцы" (1875), "Бесприданница" (1878). З 1865 р. Островський організує артистичний гурток на правах приватного театру, не підвладний дирекції імператорських театрів. В ньому почали свою артистичну кар'єру багато акторів.

В 1874 р. створюється, за прикладом артистичного гуртка, громада російських драматургів письменників і оперних композиторів, головою якої обрано Островського. Йому вдалося домогтися збільшення платні драматургам, започаткувати Грибоєдіську премію за кращу п'єсу сезону, створити спеціальну театральну Бібліотеку. Таким чином Островський О.М. зробив великий внесок в розвиток драматургії і тогочасного театру. Його п'єси стали новим етапом в розвитку театрального мистецтва, мистецтві актора. Оскільки в кінці життя він був начальником репертуару московських театрів, то вніс багато змін в життя Малого театру: ввів багаторазову читку п'єс, генеральну репетицію у костюмах, створив творчу раду, яка вирішувала питання репертуару. Багато сил Островський віддав створенню драматичних класів театральної школи.

Вже більше ста років сила п'єс Островського приваблює режисерів театрів багатьої країн світу. Його п'єси сучасні і зараз. Тема розкриття системи бюрократичного судовиробництва, її хиби, хабарництво насильства є головною в творчості відомого драматурга другої половини ХІХ ст. - Олександра Васильовича Сухово-Кобиліна (1817-1903). О.В.Сухово-Кобилін народився у багатій дворянській сім'ї. Його батько був офіцером, мати - жінка освічена, висококультурна, драматург одержав блискучу домашню освіту.

В 1834 р. Сухово-Кобилін вступає до Московського університету на фіз.-математичне відділення і закінчує його в 1838 р. з золотою медалю за конкурсну роботу з математики "Теорії лануюваної лінії", але захоплення філософією приводить з 1838 по 1842 р. до Німеччини, де він вивчає праці Гегеля.

Повернувшись додому він веде світське, богамне життя серед арістократичної "Золоті молоді". Але далі в його житті відбувається майже детективна історія. В 1850 р. поліція знайшла труп, біля Ваганьковського кладовища, його громадської жінки Луїзи Сімон-Деманш. Слуги Сухово-Кобиліна, які були взяті під варту, призналися у вбивстві. Але підозра впала і на Сухово-Кобиліна. Почався гучний судовий процес, який його оправдав в 1851 р. Слуги були відправлені на каторгу. Але в кінці 1853 р. хтось з юристів опротестував рішення суду на Сухово-Кобиліна і процес почався знову.

Сухово-Кобилін пройшов через всі тортури судово-бюрократичної машини, через насильство, приниження, хабарництво. Слідство йшло 4 роки. В 1854 р. Його заарештовують і він 6 місяців проводить у тюрмі, потім за недоказаністю і браком улік звільняють від карної відповідальності.Всі периперті цієї життевої події Сухово-Кобилін виклав у трьох своїх п'єсах: "Свадьба Кречинского", "Дело", "Смерть Тарелкина". Ця трилогія зробила Сухово-Кобиліна відомим. Перша п'єса виникла ще до судового процесу. Це комедія. Але характер комедійних ситуацій змінюється в його слідуючих п'єсах, як і характер героїв в залежності від їх посади. Комедія вже несе драматичні і навіть, трагічні епізоди. П'єси драматурга розкривають світу насильства, ліцемірства, несправедливості. Міністр внутрішніх справ Росії Валуєв, назвав п'єсу "сплошной революцией". В 1902 р. - за рік до смерті С.-Кобиліна було присвоєно звання почесного академіка російської мови Академії наук. Особлива роль в розвитку театральної справи цього періоду належала Московському Малому театру.

МАЛИЙ ТЕАТР В 50-70 РОКИ (м.Москва)

Малий театр, його розвиток - це ціла епоха в становленні театру в Росії, як виду мистецтва. Його історія пов'язана з передовими, демократичними течіями в літературі і громадянському житті. Актори театру, також були носіями передових думок, течій і поглядів. Ось чому Малий театр був не тільки театром, а зосередником всього нового. Він брав на себе освітянські і виховні функції і тому його називали "другим університетом". Театр дійсно був пов'язаний з Московським університетом. В літературний комітет, який існував при Малому театрі входили відоміші професора і вчені університету.

Драматургія О.Островського в репертуарі Малого театру - це новий пласт культури, новий етап розвитку сценічного мистецтва. В п'єсах О.Островського розкрився талант видатних художників сцени, таких, як П.М.Садовський, Л.П.Нікуліна-Косицька, С.В.Васильєв, С.В.Шумський. З образами з п'єс О.Островського пов'язані їх акторські досягнення.

В 50-60-ті роки репертуар Малого театру не обмежується тільки драматургією О.Островського. Все ж чільне місце ще займають мелодраматичні твори в репертуарі театру. Вони викликали інтерес публіки і приносили великий прибуток театру. Один з театральних критиків того часу О.М.Бажанов писав в статті "Заметки о московском театре", про рутину мелодрами особливо французської "Извозчик": "Тут нашли себе широкое место решительно все атрибуты мелодрамы - пистолеты, выстрелы, плащи, кареты, лошади, фонари, дождь, гром, молния, музыка ..."

Але в 60-ті роки цікавість до мелодрам падає і місце займає побутова драма. В репертуарі з'являється драматургія О.С.Пушкіна, М.В.Гоголя, О.В.Сухово-Кобиліна, Лессінга, Шекспіра, Лопе де Вега, Кальдерона і інших видатних вже на той час вітчизняних і зарубіжних драматургів. Серед видатних акторів Малого театру особливе місце займає Пров. Михайлович Садовський (1818-1872) - дійсне Єрмілов, який народився у 1818 р. У м.Лівни. В дев'ять років лишився батька, попадає на виховання до свого дядька, провінційногого актора. В театрі, де працював дядя, він робить уче, що загадували: переписував ролі, розносив афіші, малював декорації. Потім почалася провінційна акторська діяльність. У 1838 у Ростові його побачив Щепкін і запросив у Малий театр. З 1839 р. і до кінця життя актор працював у Малому театрі.

В 50-60-ті роки репертуар Малого театру не обмежується тільки драма П.І.Чайковський "Евгений Онегин". Серед інших акторів Малого театру значне місце займає Сергій Васильович Шумський (1820-1878 р.) улюблений ученик Щепкіна. Це був різноплановий актор, оволодів ролями всяких амплуа.

В 1841 р. він закінчив театральне училище і одразу вступає до трупи Малого театру, але його не задовольняє репертуар театру і в 1847 р. Шумський за порадою Щепкіна встпупає до Одеського театру. Тут він працює три роки. З-за його невеликого росту він у Москві мав тільки водевільні ролі, в Одесі. Його репертуар змінюється, і після повернення знову до Москви він зіграв Хлестакова ("Ревизор" Гоголя), Кречинського ("Свадьба Кречинского" Сухово-Кобиліна), Кочкарьова ("Женитьба" Гоголя).

АЛЕКСАНДРИНСЬКИЙ ТЕАТР (ІІ пол. ХІХ ст.)

Якщо Малий театр називали "другим університетом", то Александринський театр - "імператорським". Дирекція імператорських театрів найбільшу увагу приділяла саме театру. Він одержував велику фінансову допомогу, на сцені більше виступали закордонні, чим свої власні трупи. Репертуар театру різко відрізнявся від Малого театру. Тут ставили водевілі, комедії слабкі в драматургічному відношенні п'єси. Ніяких змін не приніс і організований в 1858 р. театральний літературний комітет. Але боротьба, яку вели демократи, відбилася і на репертуарі Александринського, в ньому з'явилися п'єси більш сучасного характеру. В 60-ті роки на сцену цього театру замість водевілей прийшла оперета. Більше уваги почали приділяти історичній драмі.

Актори цього театру не намагалися аналізувати події, які відбувалися, вони вдосконалювали техніку акторської гри за рахунок зовнішніх прийомів. Технікою акторської майстерності досконало володів актор цього театру Олександр Євстаф'євич Мартинов (1816-1860), брат актора Малого театру Павло Васильович Васил'єв (1832-1879), Василь Васильович Самойлов (1813-1887), яскравий представник акторів "школы представления" та ін.

Таким чином, театр І-ої половини ХІХ ст. в Росії, розвивався в напрямку:

- створення російської театральної школи;

- пошуку нового сучасного репертуара, який би відбивав складний період історичного розвитку країни;

- визначення реалістичного напрямку в театральному мистецтві, як найбільш прогресивного;

- подальшого пошуку техніки акторської гри: гри перевтілення, близького до життя;

- закріплення Малого і Александринського театрів як двох антиподів,

виражаючих інтереси: один передової інтелигенції, другий - панівної верхівки.


РОЗВИТОК РОСІЙСЬКОГО ТЕАТРУ У ІІ-й ПОЛОВИНІ ХІХ ст. І ПЕРЕДРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПЕРІОД.

Важливою подією театрального життя в цей час було відміна, у 1882 р. монополії імператорських театрів. Справа в тому, що в Росії на той час існувало тільки два стаціонарних театра зі своїми трупами: в Петербурзі - Александринський, у Москві - Малий театр. Інші театри були пересувними. Але не дивлячись на заборону, в Москві і Петербурзі існували театральні гуртки. У Москві з 1865 по 1883 рік функціонував артистичний гурток, створений за ініціативою О.М.Островського. В 1872 р. в Москві вперше в Росії проводилася Політехнічна виставка, на якій працював театр.

В 1880 р. артистка А.А.Бренко (1849-1934) добилася дозволу проводити в Москві читку п'єс в гримах і костюмах, тобто фактично ставити п'єси - з'явивч так званий "Пушкінський театр". В Петербурзі на початку 80-х років працював театр "Буфф", керуючий Вільгельмом Бергом. В ньому ставили оперети.

Монополія імператорських театрів відміняється 24 березня 1882 р. І в Москві, і в Петербурзі почали відкриватися приватні театри. Серед них особливе місце посідає театр Федора Адамовича Корша (1853-1923). Театр мав професійну трупу. На ранках молоді ставив класичні п'єси. Але Корш розглядав театр, як розважальну справу, тому кожну п'ятницю в цьому театрі йшла нова п'єса. Відповідно до цього формувався і репертуар: комедії, мелодрами.

Таким же репертуаром користувався Малий театр в Петербурзі, яким керував О.С.Суворін.

Особливе значення в історії російського і світового театру мало товариство мистецтва і літератури, створене у 1889 р. ним керував актор Малого театру А.Ф.Федотов (1841-1895), а з 1890 р. на чолі товариства став К.С.Станіславський (1863-1938). Товариство об'єднувало талановитих, відданих мистецтву, освідчених акторів-аматорів. Багато з них, такі як М.Г.Александров при організації в 1898 році Московського художнього театру увійшли в його трупу.

В цьому товаристві розгорнувся талант Станіславського, де він поставив декілька спектаклів: "Плоды просвещения" Л.М.Толстого, "Уриель Акоста" К.Гуцков, "Отелло", "Много шума из ничего" В.Шекспіра, "Потонувший колокол" Г.Гаупмана. Всі спектаклі привернули увагу глядачів м.Москви. В цей час продовжувала свій розвиток драматургія. Серед нових драматургів виділявся могутній талант Льва Миколайовича Толстого (1828-1910). Він вважав драму значним родом літератури і багато зробив для зближення її з життям і поглибленням реалізму. П'єса "Власть тьмы" після цензурних втручань була поставлена спочатку в Александринському, а потім в Малому театрі.

Кінець ХІХ ст. - це розквіт творчості іншого видатного драматурга Антона Павловича Чехова (1860-1904). В 1887 р. він приніс свою першу п'єсу в театр Корша. Називалася вона "Иванов". В головній ролі в театрі був один найулюбленіших з його акторів В.Н.Давидов. П'єса пройшла непомітно. У 1896 р. А.Чехов закінчив одну з своїх кращих п'єс - "Чайку". В тому ж році її поставив в Александринському театрі Є.П.Карпов. Але провал був повним. Крім В.Ф.Комісаржевської, яка грава роль Ніни Заречної, ніхто не зрозумів поетичної суті характерів.

"Чайка" А.П.Чехов створив цілу низку одноактовок: "Медведь" (1888), "Свадьба" (1889-1890), "Юбилей" (1891), комедію "Леший". Але "Чайка" його мучила і тільки після 1888 р., коли її поставив Московський художній театр і вона мала успіх, він заспокоївся. В 1897 р. з'явилася нова п'єса А.Чехова - "Дядя Ваня", яка зроблена на основі п'єси "Леший". В МХАТІ поставлена в 1899 р. В 1900 році - "Три сестры". Але, говорячи про драматургію і її розвиток в кінці ХІХ ст., необхідно сказати про творчість Максима Горького (1868-1936). Походження Горького, його близьксіть до народу і обумовила тематику спрямованість його п'єс. В першій своїй п'єсі "Мещане" (1902) головний герой - це його робітник. Продовження цієї теми, теми боротьби робітників - в п'єсі "Враги" (1906).

Драматугію Горького можно розділити на 3 періоди: перший період співпадає з роками підготовки і проведення першої революції, в яких на перший план виходить тема розмежування останніх соціальних сил суспільства напередодні революції: "Мещане" (1902), "На дне" (1902), "Дачники" (1904), "Дети солнца" (1905), "Варвары" (1905), "Враги" (1906).

П'єси другого періоду написані Горьким після поразки революції 1905-1907 рр. і розкривають роль буржуазно-дворянського суспільства Росії: "Последние" (1908), "Чудаки" (1910), перший варіант "Вассы Железновой" (1910), "Фальшивая монета" (1913), "Зыковы" (1913).

Останній третій період драматургії Горького охоплюють п'єси, написані після революції, які розкривають процес загибелі буржуазії і торжество революції: "Сомов и другие" (1931), "Егор Булычев и другие" (1931), "Достигаев и другие" (1932) і другий варіант "Вассы Железновой" (1935).

Ці три велитня російської драматургії і театрального мистецтва назавжди стали епохою в культурному світовому просторі. І зараз вони займають особливе місце в розвитку театру. °х ставлять, прочитують заново; Вони завжди сучасні. Драматургія дала поштовх для розвитку театру, акторської і режисерської діяльності.

В цей час в Малому театрі в Москві працюють актори, які складали золотий вік театру. Серед них особливе місце займає Глікорія Миколаївна Федотова (1846-1925). Вона народилася в Орлі, вже в дитинстві її батьки померли і її вдочерила поміщиця Познякова. Під цим прізвищем вона була до того, як вийшла заміж за актора, драматурга і режисера Малого театру Н.Ф.Федотова. Довгий час в молодості вона жила у М.Щепкіна, який вчив її акторській майстерності. В театральному училищі вона є ученицею І.В.Самаріна. Спочатку її віддали в балетний клас, а з 13 років - в драматургічний.

В 1862 році вона виступила з великою ролю. °ї побачив М.Щепкін, взяв в свій дім і там вона жила до одруження. В 1862 р. її зараховують до трупи Малого театру.

На протязі 35 років грала Г.Федотова Катерину в "Грозі", Кручініну в п'єсі "Без вины виноватые". Грала вона і в п'єсах зарубіжної класики. Після театральної кар'єри вона веде педагогічну роботу. Працювала з Н.Ленським, К.Станіставський, який про неї відгукувався, як про "Майстра" художньої форми втілення і блискучого вітруоза в області акторської техніки. В 1924 р. Г.Федотовой було присвоєно звання народної артистки республіки.

Величезний успіх, мала Марія Миколаївна Ермолова (1853-1928). З нею пов'ящана ціла епоха в історії Малого театру. °ї знала вся Росія. Вона була куміром, втілювала найсвітліше свого покоління. Головною її темою була свобода. "Ермолова в театре как бы несла знамя освобождения - она была поетом свободы на русской сцене. Она имела огромное, побеждающее влияние на молодеж своим пафосом" - писав В.Немірович-Данченко. Вона була від природи актриса. Про це говорила і її зовнішність. Перед нею вклонявся сам К.Станіславський.

Народилася М.М.Ермолова в артистичній сім'ї у Москві, її батько був суфлером в Малому театрі, іноді грав у п'єсах невеликі ролі, був актором деяких водевілей. Тому дівчинка з дитинства опинилася в атмосфері театрального середовища.

В 1862 р. Ермолова вступає в театральне училище до балетного класу, провела там 9 років, але душа до балету не лежала. В 13 років відбувся її перший виступ у театрі. Батько її взяв для свого бенефісу водевіль Д.Т.Ленського "Жених нарасхват". В цьому водевілі дівчинка грала кокетливу служницю. Успіху не було. Вона починає займатися в театральній школі у Самаріна, який через деякий час відмовляється від дівчини, пропонуючи їй безславне артистичне майбутнє. Але, як завжди буває у житті, М.М.Ермоловій допоміг випадок. Відома на той час актриса Малого театру Н.М.Медвєдєва для свого бенефісу в 1870 р. Взяла драму Лессінга "Эмилия Галотти". Головну роль Емілії Голотії повинна була грати Г.Федотова. Але вона захворіла і подруга Ермолової умовила Медвєдєву взяти Марію. Після бенефісу в театрі "народилася" нова актриса. Успіх був несподіваним і повним. Одразу ж Ермолову зараховують до трупи Малого театру. Спочатку вона грала в мелодрамах і водевілях. Але 1873 рік - був поворотним в акторській долі Ермолової. Вона зіграла Катерину в "Грозі". Потім була Лауренсія в драмі Лопе де Вега "Овечий источник" (1876). Це була її тема, тема народного повстання. До кращих ролей Ермолової можна віднести Жанну д'Арк в "Орлеанской деве" Шиллера, Марію Стюарт в п'єсі "Мария Стюарт" Шиллера, Юдифь з "Уриель Акоста" Гуцького, Кручиніна "Без вины виноватые" Островського, Лариса в "Бесприданнице" і багато інших ролей.

В тяжкі роки реакції після революції 1905-1907 рр. М.М.Ермолова грає в пустих невиразних п'єсах, дозволених цензурою. В 1907 р. вона вирішила піти з Малого театру. 4 березня відбувся її прощальний спектакль. Офіційні проводи актриси були заборонені. Товариши актриси просили не кидати театр. Робітники сцени подарували їй брусок - шматок сцени Малого театру, якому вона віддала 37 років життя. Але через рік, коли керівником Малого театру стає А.П.Ленський Ермолова повертається. Безумовно, грає вже ролі героїнь похилого віку. В 1920 р. Москва відмітила 50-річчя творчої діяльності Ермолової. В цьому ж році вона одержала звання народної артистки республіки.

^ АЛЕКСАНДРИНСЬКИЙ ТЕАТР

Не дивлячись на якість п'єс, які йдуть в театрі, Александринський театр займає важливе місце в розвитку мистецтва в Росії завдяки талановитим акторам, які склали епоху в розвитку театральної справи в Росії. В 1881 р. на Александринську сцену приходить видатна російська провінціальна актриса П.А.Стрепетова, яка через 9 років залишила цей театр. Поіліна (Пелагея) Антипівна Стрепетова (1850-1903) працювала в основному в провінціальних театрах В свої останні години, підводячи підсумки своєму життєвому шляху вона скаже: "Я служила народу ..." В цих словах була велика правда життя.

Життя Стрепетової було важким, вона знала голод і бідноту, виховувалася в сім'ї ніжегородського театрального парикмахера і його жінки - провенційної оперної співачки. Дитина їм була підкинута, батьки не ображали Поліну, але ставши дорослою, дівчина взнала правду і це справило на неї гнітюче враження. Стрепетова не одержала професійної освіти, грамоті її навчив старий, який колись вчився в семінарії.

Була Стрепетова не гарна, невелика на зріст, сутулувата, з довгими руками. Але, великі очі і грудний голос компенсували ці недоліки. В 14 років вона стає актрисою Рибінського театру. Багато читає, працює в багатьох театрах.

У 1884 р. прийшла в Александринський театр, але зустріла конкуренцію з боку М.Савіної. Важко їй було в театрі. °ї підтримує Островський, який для неї пише п'єси. Перемогою її була роль Кручиніної в п'єсі "Без вины виноватые". Роль провінційної актриси - це була її роль. Але багато ролей їй просто не дають, або дають такі, які не відповідають її таланту. Вона йде з театру.

Другою видатною актрисою Александринського театру була Марія Гаврилівна Савіна (1854-1915). Вона була дочкою провінційних акторів Подраменцевих (по сцені - Стремлянових). Почала виступати з 8 років. В 1870 р. вступає до Харківського театру і одружується з морським офіцером, взявши його прізвище - Савіна. Але одруження не було щасливим. Під час гастролей в Петербурзі в 1874 р. Савіну запрошують в Александринський театр. Грає вона в п'єсах Островського, Сумбатова. Видатною її роллю була Верочка в п'єсі Тургенєва "Месяц в деревне". Але в 1883-1884 рр. вона була однією з фундаторів Російського театрального товариства, за її турботами було створено "Убежище для престарелых артистов".


Тема 14. ПРОФЕСІЙНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР

1. Становлення українського театру.

2. Сім'я Тобілевичів і український театр.

  1. Театр О.С.Курбаса.


1. Датою народження українського театру і української драми вважають 1819 р. Цього року І.Котляревським були написані і поставлені в його ж театрі "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник". У втіленні цих п'єс, брав участь і російський актор М.Щепкін. В цей час на Україні виникають театральні кріпацькі трупи, які працюють як пересувний театр, а також російсько-українські трупи. Вплив російського театру особливо помітний після заборони Запорізької Січі Катериною ІІ. Проникнення на Україну псевдокласичної і псевдоромантичної школи в акторській творчості разом з виникненням російських театрів вплинуло на процес розвитку українського театру. Ідеї Пушкіна, Грибоєдова, Гоголя, Белінського, Герцена безперечно вплинули на творчість І.Котляревського, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ'яненка, І.Франка і інших.

Як і в Росії в Україні виникають театри, в яких ставляться п'єси, де героями є Б.Хмельницький, І.Богун, Сава Чалий, Лимерівна, Маруся Чурай. Популярними на Україні стають російські комічні опери, з часом з'являється власна "малоросійська опера". Вона започаткувала розвиток в Україні музично-драматичного театру. В цей час в Україні з'являється жанр водевілю, який виник майже одночасно з російським. Темою водевілей першої половини ХІХ ст. було сільське життя. М.Щепкін і К.Соленик у водевілі "Москаль-чарівник" створили одні з своїх кращих, реалістичних українських образів. Важливою умовою розвитку театрів в Україні було спорудження приміщень. Україна входила у "всеросійський ринок" і тому в багатьох її містах і містечках відбувалися ярмарки. На них, як ми відмічали раніше широко були представлені різні культурно-розважальні програми. Виступали скоморохи, верпетники, балаганні зазивали, циркові групи, заздалегідь прибули театральні трупи. Ярмарки тривали довго. І тому кожне місто прагнуло мати свій театр. Найстаріший на Україні театр було збудовано в Харкові у 1789 р., його переобладнано з палацу, в якому в 1786 р. харківське дворянство приймало царицю Катерину ІІ. У 1806 р. виникає театр у Кієві, у 1810 - в Одесі, Полтаві та Кам'янці. Пізніше будуються театри у Єкатеринославі, Кременчузі, Бердичеві, Ніжині, Вознесенську, Єлізаветграді, Ромнах, Сумах, Херсоні, Чернишові та ін.

Стаціонарні театральні приміщення мали тільки Київ та Одеса. В Харкові кам'яний театр було споруджено тільки в 1842 р. У Київському театрі вистави розпочала кріпацька трупа Д.Ширая. Згодом тут виступали польські трупи Лотоцького, Жолкевського, Малиновського, Змієвського, Ленкавського, російського-українські трупи Реконовського, Штейна, Млютківського, Каратеєва та ін. На початку ХІХ ст. В Кам'янець-Подільському, Тульчині та Житомирі вистави давала польська трупа А.Змієвського.

Трупи часто переїздили з міста у місто. Склад їх був різноманітним, починаючи з біглих солдатів, кріпацьких акторів, закінчуючи дійсно відданими театральному мистецтву людьми. Вони не мала ніяких прав, виступали всюду і в будь-яку погоду, зазнавали страшенних утисків з боку антрепренерів. Життя акторів таких театрів було дуже важким. Репертуар театрів був різнобарвним, від класичних творів до українських сучасних.

В історії українського театрального мистецтва, виняткове місце посідає діяльність Полтавського театру, очолюваного І.Котляревським та М.Щепкіним. Діяльність І.Котляревського як драматурга, актора і директора Полтавського театру припадає на той час, коли він працював над останніми частинами славнозвісної "Енеїди". На початку ХІХ ст. у Полтаві існував напівкріпацький театр, який належав генерал-губернаторові Лобанову-Ростовському. Тут виступали місцеві актори, а також російський театр, який приїхав сюди під час війни 1812 р. Тут виступав і І.Котляревський. Особливо вдалася йому роль студента в п'єсі Я.Княжніна "Сбитеньщик". Котляревський дбав аби у репертуарі театру були п'єси сатиричного характеру. У формуванні І.Котляревським, як драматурга, велику роль відіграла російська комічна опера та сатирична комедія. Деякі російські драматургі, зокрема Шаховський, зверталися до української тематики. Але як визначали театрознавці - це були низького художнього рівня п'єси, в яких проступала "сатира на малоросів".

У 1848 р. генерал-губернатор Маросії М.Г.Репнін запросив до Полтави харківську трупу І.Штейна (на той час найдосвідченішого антрепренера), в якій працював М.Щепкін. Життя міста змінилося. Директором театру був призначений І.Котляревський, режисером трупи - Барсов. Крім М.Щепкіна в трупі театру були видатні актори: Павлов, Угаров, Барсов, Медвєдєв, Клімов, Городенський, серед жінок - Тетяна Гнатівна Пряженківська. Спільна праця Котляревського і Щепкіна у Полтавському театрі мала історичне значення.

В 1821 р. 21 січня Полтавським театром, який був в той час у Харкові, на бенефіс прославленого М.Щепкіна була зіграна п'єса І.Котляревського "Наталка Полтавка". Щепкін виконував блискуче роль Макогоненка, Наталку - Т.Пряженківська, Петра - Барсов, Терпелиху - Алексєєва, возного Тетерваковського - Медвєдєв. Припускають, що режисером вистави був сам І.Котляревський. За весь період перебування трупи у Полтаві І.Котляревський не пропустив жодної репетиції і жодної вистави. П'єса "Наталка Полтавка" була поставлена без цензури, за розпорядженням Репніна, який був справжнім театралом і зіграв історичну роль у звільненні М.Щепкіна з кріпацтва.

М.Щепкін грав Чупруна і в слідуючій п'єсі І.Котляревського - "Москаль-чарівник". Ці дві ролі Щепкін зберіг у своєму репертуарі протягом всього життя. Переїхавши в 1822 р. до Москви на запрошення Малого театру, Щепкін ввів їх у репертуар трупи.

Йшли ці п'єси і на сцені Александринського театру у Петербурзі. І.Котляревський і Щепкін постійно дбали про репертуар театру, намагалися підвищити естетичний рівень вже існуючих вистав, намагалися покращити матеріальний стан акторів і театру.

В 1821 році Полтавський театр зазнав матеріальної кризи, а у листопаді 1821 р. він був закритий. М.Щепкін сформував нову трупу, залишив Полтаву і приїхав на гастролі спочатку до Києва, а потім до Тули. Молодшим сучасником, продовжувачем традицій літературно-драматургічної і театрально-громадської діяльності І.Котляревського був Г.Квітка-Основ’яненко (1778-1843), з ім'ям якого пов'язана історія становлення та розвитку Харківського театру в першій половині ХІХ ст.

Наприкінці XVІІІ ст. Харків стає визначним адміністративним, економічним та культурним центром Слобідської України. Саме в Харкові починається просвітницька діяльність Ф.Квітка (батька письменника), Г.Сковороди, В.Кароціни і ін. На кошти громадськості тут у 1805 р. був заснований перший в Україні університет, а ще раніше у 1789 р. відкрито театр. У 1791 р. трупу очолив сержант-утікач з Орловської губернії, актор Дмитро Москвичов і театр почав набирати професійного характеру. До репертуару театру він взяв п'єси: О.П.Сумаронова "Вздорщина", "Скупой", Д.І.Фонвізіна "Недоросль", французькі комічні опери. Актори (5 чоловік вільних) одержували платню - 30-70 крб. на рік, інші працювали безкоштовно, тобто були не в штаті. Театр почав ставити опери, виписував із Москви живописців, підвищується рівень театрального мистецтва.

Нову сторінку в історії розвитку Харківського театру вписав артист Петербурзького імператорського театру Константинов. Він у 1795 р. взяв на себе утримання і художнє керівництво трупою, привіз із собою виконавців і створив професійне ядро театру. Театр тепер складався з 6 акторів і 3 актрис. Репертуар його був досить різноманітним. Константинов в 2 рази збільшив платню за квиток і це дало змогу матеріально забезпечити акторів і робити постановки.

Починаючи з 1806-1807 рр. Квітка бере активну участь у театральному житті Харкова як актор та один з організаторів і керівників театру. На той час він був редактором першого на Україні журналу "Харковського вісника", в якому друкував свої статті та фейлетони під псевдонімом "Фалалей Повинухін". На початку 1812 р. він одностайно обирається директором Харківського театру. У своїй статті "Історія театру в Харкові" він іронічно розповідає про мандрівних артистів, які у 1808 р. разом з місцевими любителями, у нашвидкуруч спорудженому балагани зіграли комедію "Братом проданная сестра". Згодом для виступів вже поповненої трупи було споруджено дерев'яний театр на центральній площі міста, проти "дворянських зборів" (нині пл.Тевелева). Це приміщення з просторою, глибокою сценою та містким залом, з партером, амфітеатром, двома ярусами та галереєю, під назвою "Театр Шредера" (директор) проіснувало до 1816 р. В ньому дебютував молодий М.Щепкін.

Початок творчості Квітки як драматурга припадає на 20-ті роки. Першою п'єсою Квітки була "Дворянские выборы", яка викликала схвальний відгук у Надеждіна, Белінського, Аксакова. Цензура її довго не пропускала, але все ж п'єса попала на сцену і була поставлена 25 серпня 1829 р. трупою Штейна в Харкові. Не допустили навіть до друку другу п'єсу "Ясновидящая". В 30-ті роки Г.Квітка-Основ'яненко пише дві нові комедії, як продовження першої: "Шельменко-волостний писарь" та "Шельменко-деньщик". Написані вони були російською мовою, головний герой говорив українською. П'єса була вперше поставлена трупою Млотського у Харкові 23 січня 1840 р. Пізніше п'єса була поставлена в Александринському театрі. Вершиною його творчості є "малоросійська опера" "Сватання на Гончарівці" (передмістя Харкова). Ця п'єса відіграла видатну роль у розвитку української драматургії і театру. Поставлена вона у Харкові в 1836 р. Національна своєрідність твору виявилася в його мові. Дві останні п'єси Квітки і зараз не сходять з репертуару драматичних та оперних театрів України. Музику до п'єси за народними мотивами написав видатний український композитор К.Стеценко. В п'єсу Г.Квітка-Основ'яненко вводить обряд сватання, який існував тоді на Харківщині, багато народних та створених актором у народному стилі пісень. Г.Квітка-Основ'яненко написав також: "Конотопську відьму", "Козирдівка", "Пано Халявський".

Особливого розвитку український театр досяг у ХІХ ст., хоча на цей час припадає найбільш трагічна подія для українського народу взагалі і для театру зокрема. 18 травня 1876 р. з'являється указ підписаний Олександром ІІ, який зобороняє друкувати книги українською мовою, а також різні сценічні вистави на малоруському наріччі, також друкування на ньому текстів до музичних нот". Такі дії царського Уряду Росії викликали велике невдоволення передової інтелігенції. Генерал-губернатори Київської, Полтавської і Волинської губерній змушені були звернутися в 1884 р. до Міністерства внутрішніх справ з доповідною запискою. Нарешті 16 жовтня 1884 р. була дана відповідь, в якій, зокрема, роз'яснювалося: "Драматичні п'єси, сцени і куплети на малоросійському наріччі, дозволені Головним управлінням в справах друку, можуть виконуватися на сцені однак з особливого на те кожного разу, дозволу генерал-губернаторів". В цьому ж роз'ясненні йшлося і про заборону влаштування спеціального малоросійського театру і формування труп для виконання п'єс і сцен на малоросійському наріччі.

2. Незважаючи на ці жахливі умови українська драматургія і театр продовжують розвиватися. В цей період розвивається драматургія Т.Шевченка, М.Старицького, М.Кропивницького, Карпенко-Карого. Перебуваючи у Петербурзі 13 років Т.Г.Шевченко, безумовно, стикався з театральним життям столиці, знав драматургічні твори О.С.Пушкіна, М.Гоголя і інших відомих драматургів. Був Т.Шевченко знайомий і відомим актором М.Щепкіним, шанував його творчість. Тому зрозуміле прагнення Шевченка спробувати свої сили у драматургії. Геній Шевченка проявився і в цій сфері творчої праці. Ним написані твори, які і зараз йдуть на сценах українських театрів.

Серед найбільш відомих: п'єса "Назар Стодоля". Інші залишилися для нас невідомими: "Невеста", "Слепая", "Данило Рева". Драматичністю позначена поезія Шевченка: "Наймичка", "Гайдамаки", "Катерина", "Відьма" та інші. М.Старицький - це епоха в театральному мистецтві України. Перш за все, ми повинні завдячити М.Старицькому, який інсценізував твори Гоголя, М.Лисенка, який створив музику. Ми маємо й досі шедеври музично-драматичних українських творів таких як "Різдвяна ніч", "Сорочинський ярмарок", "Тарас Бульба", "Утоплена". Заслуга драматурга і в тому, що він для розширення репертуару свого театру, інсценізував прозові твори інших акторів. Так, "Ніч під Івана Купала", "Циганка Аза". П'єса "За двома зайцями" за твором Нечуй-Левицького вже сприймається як драматичний твір, автор якого М.Старицький. Не менш популярними у театральному середовищі і серед глядачів були твори самого М.Старицького. До таких творів належить п'ятиактна драма "Не судилося", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" про тяжку долю простих людей. Про долю акторів була написана п'єса "Актриса". В основі її - доля М.Заньковецької. Їй вона була присвячена. Є у М.Старицького і історичні п'єси: "Богдан Хмельницький".

У серпні 1883 р. директором трупи Кропивницького став М.Старицький. Кропивницький залишився режисером і актором. На той час проблема створення постійної трупи була дуже гострою. М.Старицький і Кропивницький після сезону 1882-1883 рр. зберегли ядро трупи. До складу входили: М.Кропивницький, М.Заньковецька, А.Максимович, Я.Садовська-Барілотті, П.Саксаганський, М.Садовський, І.Карпенко-Карий (автор і драматург) і інші. До складу трупи входило 32 актори, 25 оркестрантів, решта адміністративні працівники. Репертуар театру - п'єси М.Старицького, Гоголя, Котляревського і ін. Трупа бралася за постановкою запровадженого М.Старицьким музично-драматичного жанру - музичної драми, музичної комедії: "Наталка Полтавка", "Запорожець за Дунаєм" та інші.

М.Кропивницький був однодумцем і другом М.Старицького. Як і його друг Кропивницький особливу увагу приділяв репертуару театру. Крім класики взагалі, в репертуарі театру були його твори суто української спрямованості. Серед них драми і комедії: "Дай серцю волю, заведе в неволю" (1863), "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" (1881), "Глитай або ж павук" (1882), "Дві сім'ї" (1882) і багато інших. Надаючи першорядну роль акторові, він визначав права і місце режисера в процесі творення вистави. Вперше в історії української режисури драматург дав зразки глибокого, всебічного аналізу образів, поставивши тим самим перед акторським мистецтвом більш складні і глибокі завдання. Він приділяв велику увагу гриму, костюму, декорації у виставах. У трупі Кропивницького, що вийшла з трупи М.Старицького працювали талановитіші актори (склад перераховувався вище). Замість антрепризи, Кропивницький вводить нову систему організації - товариство на паях. Десять пайщиків (головні акторські сили) мали спільний грошовий фонд, обладнання сцени, гардероб, бібліотеку. Колегіально вирішувалися питання репертуару, гастролей, найму акторів. За художню частину відповідав режисер М.Кропивницький. Товариство оплачувало всі витрати на підготовку спектаклю, решта - розподілялася серед пайщиків.

В цьому театрі почали свою режисерську діяльність П.Сакчаганський, І.Карпенко-Карий, як актори, як режисери і драматурги. Як драматург І.Карпенко-Карий народився з п'єсою "Розумний і дурень". У 1886 трупу очолив Садовський, який показав себе спроможним до самостійного з Заньковецькою в головній ролі - Харитини. Ця п'єса залишилася в репертуарі надовго. Влітку 1887 р. Кропивницький ставить нову п'єсу І.Карпенко-Карого "Мартин Боруля". Цього ж року у Москві відбувається прем'єра п'єси І.Карпенко-Карого "Безталанна" (на гастролях). За роки діяльності Кропивницького трупа побувала на гастролях більш як в 20 містах. А в 1886 р. - їм дозволили три місяці гастролювати в Петербурзі. Всі гастролі були тріумфальними. Але послаблення для трупи з боку Київського губернатора так і не відбулося, трупа і надалі залишила назву в афішах - "російська".

З літнього сезону 1887 року трупу Кропивницького очолює Садовський, який вже мав досвід праці режисером. Кропивницький же зібрав нову трупу - товариство, до якої приймає аматорів, тобто починає все спочатку. Через деякий час його трупа стає міцно на ноги. В репертуарі театру гралися майже всі п'єси колись ним поставлені, крім п'єс І.Карпенко-Карого, які залишилися власністю колишньої трупи. Нові п'єси Кропивницького було важко пробивати через утиски цензури, тому він брав свої старі п'єси. Треба бути мужньою людиною, щоб у важкі часи утисків створити нову трупу, грати репертуар українською мовою. У 1891-1892 рр. між Кропивницьким та Садовським ведеться розмова про об'єднання колективів, яке нарешті відбувається. Керівником стає М.Кропивницький під орудою П.Саксаганського, М.Садовського за участю М.Заньковецької. М.Садовський - брат І.Карпенко-Карого та П.Саксаганського, сценічну діяльність почав у 1881 р. В трупі Ашкаренка, грав у трупі М.Кропивницького і М.Старицького. В 1888-1898 рр. разом з М.Заньковенькою керував власною трупою, як актор і режисер. У 1898 його трупа злилася з трупою П.Саксаганського і 1900 - м.Кропивницького. В 1906 р. заснував стаціонарний український театр у Полтаві, з 1907 р. постійно працює у Києві, цікаво що при обговоренні питання в Київській міській думі - кому здати приміщення Троїцького народного дому (тепер театр музичної комедії), переміг Садовський. 30 квітня 1907 р. було відсвятковано 25-річчя сценічної діяльності М.Садовського. Цього ж року у Києві театр поставив "Суету", "Ревизор".

Наприкінці року відбувся бенефіс М.Садовського. А 15 січня 1908 р. - збірною виставою було відзначено 25-річний ювілей сценічної діяльності М.Заньковецької. Це було свято української культури. І.Карпенко-Карий (літ. псевдонім) - Тобілевіч (1845-1907 рр.) народився в селі Арсенівка, нині Кіровоградська область. У 1865 р. разом з Кропивницьким став організатором і режисером аматорського гуртку в Елізаветграді. З 1899 р. працював на сцені як актор і один з керівників трупи П.Саксаганського. Літературну діяльність почав з 70-х років. Як драматург - у 80-х роках. Написав 18 п'єс. Відобразив розшатування в українському селі, викривав хижацьку суть глитаїв, створив образи бунтарів проти соціального гніту. Крім вищезгаданих він написав комедії: "Сто тисяч", "Хазяїн", трагедію "Сава Чалий". Помер у Німеччині під час лікування, похований біля хутора Надія Кіровоградської області. Саксаганський Панас Карпович - Тобілевіч (1856-1940) сценічну діяльність почав з аматорського гуртка М.Кропивницького. Акторську діяльність розпочав з 1883 р. у трупі М.Старицького, пізніше в трупі М.Кропивницького і М.Садовського. З 1889 розпочав режисерську діяльність. У 1918 р. створив у Києві Народний театр. Обидва брати все життя віддали розвитку українського театру. Через деякий час їх трупа стала користуватися успіхом. Свої принципи вони впроваджували через свій театр, його ідеологію, національний репертуар. У 1900 році возз’єдналися діячі українського театру - Кропивницький, Карпенко-Карий, Заноковецька. Діяльність нової трупи почалася 4 липня 1900 р. у Полтаві. В цьому театрі були поставлені всі 18 п'єс І.Карпенко-Карого. Крім того, п'єси Т.Шевченка, М.Старицького. В цьому ж році відбулася прем'єра трагедії І.Карпенко-Карого "Сава Чалий" - бенефіс автора. В 1904 р. - його нова комедія "Суета" - бенефіс П.Саксаганського. 5 лютого 1904 р. вперше була поставлена М.Садовським драма І.Франка "Украдене щастя", яка й досі є класикою драматургії українського театру і завжди в репертуарі мистецьких колективів. Вистави трупи під керівництвом Саксаганського і Карпенко-Карого були зразками критичного реалізму у його найвищих досягненнях. Всією своєю творчістю митці рішуче заперечували декаденським віянням у мистецтві, були противники гасла "мистецтво для мистецтва" і все життя поставили на службу українського національного театру.

Етапною роботою театру була сатирична комедія Карпенко-Карого "Хазяїн", прем'єра якої відбулася 10 січня 1901 р. в Києві. У спектаклі були зайняті провідні актори. Відомий цукрозаводчик Терещенко пропонував автору 30 тис., щоб п'єсу зняли з репертуару. Успіх був шалений. Нажаль через три сезони у трупі почалися непорозуміння, конфлікти, які призвели до розколу єдиного українського театру.

В цей час в Україні, різних містах виникають і працюють інші трупи, як на східній, так і західній її частині. Це трупа: Гайдамаки (1897-1917), Суслова (1898-1909), Суходольського (1898-1918), Сабініна (1907-1920), робітничі і селянські театри "Молодий театр".

3. Молодий театр засновувався зі студії Театру Садовського, де вів заняття О.Курбас. Колектив згуртувався як "товариство на вірі" (тобто добровільно). Діяльністю товариства керувала господарська та художня ради. Публічні виступи молодого театру розпочиналися виставою "Базар" В.Вінниченка, підготовленою О.Курбасом під час студійних занять, у травні 1917 р. Перший сезон щонеділі спектаклі йшли в приміщенні театру Бергон'є. Це були спочатку студійно-учнівські спектаклі з традиційною режисурою. Влітку 1918 р. театр їде до Одеси і там показує спектаклі Вінниченка, Ібсена, Лесі Українки. Повернувшися до Києва театр ставить "Царя Едіна" Софокла з О.Курбас у головній ролі. В репертуарі "Молодого театру, йдуть п'єси вітчизняних та зарубіжних авторів. Це було новою для театрального життя українських театрів. У 1919 році починаються режисерські експерименти О.Курбаса. Це веде до розколу в театрі. "Молодий театр" було злито в цей період з драматичним театром ім.Т.Г.Шевченка, з'являється славнозвісна вистава "Гайдамаки", з новим режисерським стилем втілення. З колективу театру вийшли відомі актори: Г.Юра, В.Василько, А.Петрицький, В.Чистякова, М.Терещенко, П.Нятко і інші. Крім того, І.Мар'яненко, Л.Гаккебуш, інші, а також режисер О.Загаров. В 1920 р. Театр перейшов у приміщення теперішнього ім.Л.Українки.

П'єса "Гайдамаки" відтворювала революційну героїку. Автором музики були К.Стеценко, Р.Глієр. Творчий секрет постановки "Гайдамаків" - у "Десятьох словах" автора, у десятьох постатях у сірих домотканих свитках, які немов 10 струнких тополь при дорозі супроводили народну епопею думками великого Тараса Шевченка.

Один найвидатніших фундаторів українського театру Олександр Степанович Курбас народився 12 березня 1887 р. в сім'ї галицьких акторів Яновичів. Гімназію закінчив у Тернополі в 1907 р. Вищу освіту здобув у Віденському та Львівському університетах.

У 1910 р. О.Курбас вступив на українську сцену як керівник драматурга студентів Львівського університету. На початку 1911 р. працював у "Гуцульському театрі" Гната Хоткевича, а в грудні того ж року перейшов до театру "Російської бесіди". Досконале знання української, російської, німецької, польської мов, обізнаність з англійською, французькою, італійською та норвезькою давали О.Курбасові можливість читати в оригіналі більшість творів світової літератури, знайомитися з усіма тодішніми художніми напрямками. Він мріяв про свій театр. У 1914 р. почалася перша світова війна, театр "Російської бесіди" закривається і О.Курбас оселяється в Тернополі, де в 1915 р. створює товариство українських акторів під назвою "Тернопільські театральні вечори". Але війна перешкоджала нормально працювати. О.Курбас, по запрошенню М.Садовського весною 1916 р. Перейшов працювати до Київського українського театру. У трупі Садовського О.Курбас грав різні ролі. Біля О.Курбаса складається гурток молоді, з якими він веде студійну роботу. Після лютневої революції О.Курбас залишає трупу Садовського і створює Молодий театр, про який йшла мова вище. Як було вказано вище після злиття Молодого театру з Державним драматичним. О.Курбас ставить "Гайдамаків" Т.Шевченка. В умовах окупації в Києві працювати стало все складніше, голодують люди, збідніли актори, почався розпад театру. Щоб не допустити цього О.Курбас пропонує виїхати на периферію і створити мандрівний театр. Колектив театру, до якого перейшли ще актори Гайворонський, Антонович, Гавришко, дістав нову назву "Кийдрамте" (Київський драматичний театр) і виїхав до Білої Церкви у 1920 р. Це місто було окуповане польськими військами і театр попав у прифронтову смугу. Але за кілька днів 45-а дивізія Червоної Армії, якою тоді командував І.Якір, звільнила Білу Церкву від поляків і театр почав обслуговувати частини Червоної Армії. Дружба з 45-ю дивізією тривала багато років. Під егідою Політвідділу ХІІ армії театр працював у Білій Церкві, Умані, інших містах навколо Києва з липня 1920 р. по травень 1921 р. репертуар театру був різнобарвним "Гайдамаки" Шевченка, п'єси М.Кропивницького, "Цар Едіп" Софокла, "Ревізор" Гоголя, "Вертеп" Васильченка. Тут О.Курбас здійснив постановку трагедії "Макбет" Шекспіра. Це була перша в історії українського театру постановка п'єси Шекспіра. Вона своєю тематикою перекликалася з тогочасним намаганням різних генералів та отаманів захопити владу. Прем'єра відбулася 20 серпня 1920 р. у Білій Церкві. У травні 1921 р. нарком освіти України викликав О.Курбаса у Харків і запропонував йому в столиці (тоді Харків) створити центральний театр. О.Курбас погодився, колектив переїхав до Харкова, а умови не були виконані. Актори жили всі разом в одній кімнаті колишнього ресторану. Крім того, О.Курбас хотів створити новий репертуар театру, а керівництво вимагало поновити репертуар "Кийдрамте". Дотації колектив не одержав, спектаклі не йшли, акторам відказали у безкоштовних обідах. Актори мерзли, голодували і потроху залишали театр. О.Курбас зазнав поразку у прагненні до експериментального театру і в липні 1921 р. знову повертається до Білої Церкви з дружиною і кількома акторами. Тут він набирає молодь різну за освітою і соціальною принадлежністю і починає студійну роботу, звертаючи увагу на розвиток світогляду, загального культурного рівня, акторську майстерність. Він сам веде багато занять, читає лекції. Педагогічні здібності, які виявилися у О.Курбаса, допомогли у вихованні нових акторів. З його студії вийшли актори і режисери, які пізніше стали видатними митцями українського театру. О.Курбас створив, під час педагогічної діяльності і праці режисером, свою систему. Вона зводилася до цілого ряду законів. Одною з основних засад системи було твердження, що актор - митець (суб'єкт) і зроблений ним образ (об'єкт) - це різні речі.

Сучасний митець - актор не повинен себе ототожнювати з роллю. Сценічний твір, образ, утворений актором, хоч він і твориться його свідомістю, почуттями, нервами, голосом, рухами, темпераментом - мусить бути об'єктизований, тобто існувати окремо як зроблений художній твір і залежати від життєвих настроїв та переживань актора, як людини. Мистецький твір, у тому числі і створений актором образ, існує тоді, коли він втілений у чітку, зафіксовану форму. Навчання з системи починалося з практичних завдань на спостереження, увагу, уяву. Учень мав виконувати мелодрами на прості фізичні дії без предмета: пришити гудзика, нарубати дрова, випити склянку чаю.

ЗАКОН ФІКСАЦІЇ. Режисер ставив умову вміти зафіксувати зроблене.

ЗАКОН СПРИЙМАННЯ СВІТУ включав вже елемент психотехніки актора. Цей закон складався з трьох елементарних процесів:

1) сприйняття - того, що почуто, побачено або відчуто (нюхом, дотиком, смаком);

2) усвідомлення - тобто оцінки, вирішення;

3) реакції дії - вчинком словом.

ЗАКОН ПОСЛІДОВНОСТІ ДІЯННЯ. На сцені актор повинен робити все чітко, послідовно, доступно для сприяння глядача.

ЗАКОН МОТИВАЦІЇ. Усе, що робить актор на сцені, має бути доцільним, виправданим логікою поведінки дійової особи, вмотивованим не лише психологічно, але й фізіологічно. Все (рух, жест, вчинок актора) повинно мати свою причину.

ЗАКОН ПЕРСПЕКТИВИ. Інакше його можна назвати архітектонікою сценічного твору - чи то мелодрама, чи монолога, чи навіть, цілої ролі. Суть його полягає в умінні розташувати матеріал за законом розвитку почуттів, дії, думки, визначити ударні місця ролі або монолога (ікти), свідомо використовувати засоби виразності.

ЗАКОН РИТМІЧНОСТІ. Малюнок ролі повинен мати ритмічну лінію, "переливатися" з виразу у вираз.

ЗАКОН КОНТРАСТІВ, СВІТЛОТІНІ. Кожне явище, характер, вчинок треба показувати в розвиткові, зміні, а це означає - у боротьбі протилежностей. Саме в цій боротьбі протилежностей - контрастів сили й слабості, тьми й світла, горя й радощів, висоти й глибини - виявляється динамічність дії. О.Курбас вважав, що для минулої епохи характерним було переживання, а деякі - конструювання.

Він привчав студійця самостійно працювати над етюдом, роллю. Коли вони досягли певних успіхів, О.Курбас ставив завдання опанувати багатогранну майстерність слова на сцені, сценічну мову. Важливим було праця над монологом.

Потім необхідно було органічно поєднати слово з рухом, їхнім взаємодоповненням, бо жест, рух виявляє не слово, а зміст, підтекст, часто рух людини може мати зміст, протилежний словам.

Актор повинен вміти імпровізувати в разі необхідності. Одним з нових засад системи Курбаса був метод перетворень. За побутовою поверхнею необхідно бачити соціальну суть життя. Перетворення - це образне іносказання, часом метафора, перенесення; це образний вияв суті, поняття, події засобами театрального мистецтва. Переживання перетворюють на дію, поняття - на образ, підсвідоме - на відсутнє, видиме. О.Курбас говорив : "Коли ми беремо якийсь факт із життя і замість того, щоб його надавати натуралістично, переробляємо його в певний еквівалент, цілком інший, суто театральний за формою, але той самий по суті, коли ми знаходимо для цього життєвого факту певний символ, - то це і є перетворення!"

Історія перетворень О.Курбаса почалася з вірша "І небо невмите" у "Шевченківській виставі" 1919 р. У виставі "Газ" Кайзера, шляхом дуже складної ритмопластичної композиції постатей акторів було створено враження діючої машини. Одна з кращих композицій у виставі - сцена вибуху газу. Досконало оперуючи великою масою людей, режисер буквально в одну мить (вибух!) витворював складну композицію з людських тіл, яка своїм виглядом нагадувала піраміду. Розкидані по всій сцені окремі людські постаті поруч з цією пірамідою справляли величезне враження на глядачів, так умовними засобами було передано катастрофу на заводі.

Курбас висунув учення про театр акцентованого вияву, що діє через художній образ. Це театр пропаганди. Часто актор "виходить з образу", звертаючися прямо до публіки. Це театр агітації. Вахтанговська постановка "Принцеса Турандот" - яскравий зразок театру вияву постановка Станіславського "Гаряче серце" - зразок театру вияву. Дальшим станом розвитку системи Курбаса була проблема просторового та часового планів у творчості режисера та актора. В 1922 р. березні місяці Курбас заснував у Києві театральну майстерню (студію) "Березіль", яка розрослася в Мистецьке об'єднання "Березіль" (МОБ). До її складу входило 5 театральних майстерень, дві з них на периферії: Білій Церкві та Борисполі. Театр "Березіль" зародився при 45-й дивізії ще у фронтові часи і існував під її егідою аж до 1926 р., коли театр на чолі з Курбасом переїхав до Харкова. Шостою майстернею була методологічна і звалася "Станція". Крім того МОБ видавало журнал "Барикади театру" і друкувало сценки та інсценізації для поточної політагітаційної роботи, а також організувало перший на Україні театральний музей, який пізніше передало академії наук. Після переїзду до Харкова "Березіль" став найбільш перспективним театром. У Києві театр здійснив постановки, які тоді були дуже розповсюджені. Багато російських режисерів, йшли цим шляхом. Це були композиції, які відображали сучасне життя.

В 1922 р. театр "Березіль" на честь 5-річчя Жовтневої революції ставить п'єсу "Жовтень", де героєм був народ. У лютому 1923 р. Курбас знову ставить злободенну композицію "Рур", відгукуючися на боротьбу робітників Рурського басейну проти французьких імперіалістів.

Своє захоплення експресіонізмом Курбас продемонстрував постановкою "Газу" Кайзера. Тема була та ж: робітник і імперіалізм. Вистава "Джіммі Хіггінс" за романсом Е.Сінклера також розкривала тему єдності світового революційного руху, боротьби проти війни. Постановкою п'єси була великою перемогою Курбаса. Його телеграмою привітав Мейєрхольд з Москви. Курбас став відомим режисером. У Харкові до театру були запрошені Н.Ужвій, Д.Мілютенко та інші. Усі станції "Березіль" припиняють свою роботу, перетворюючий в режисерський штаб.

Перша вистава у Харкові "Золоте черево" Кроммелінка успіху не мала. Курбас береться зробити спектакль на тему революції 1905 р. Назва п'єси "Пролог". Жанр - народна трагедія близька до хроніки. На сцені декорацій майже не було. Вся увага актору. У виставі грав А.Бучма, Кружельницький і інші. Цей спектакль мав успіх. В цей час Курбас шукає свого драматурга. Нарешті його зустріч з Миколою Гуровичем Кулішом дала можливість мати театру свого драматурга. В 1925 р. На сцені "Березіль" була поставлена п'єса М.Куліша "Комуна в степах". Наприкінці 1927 р. Куліш закінчує п'єсу "Народний Малахій". Вважалося, що в ній Курбас допустив багато помилок, в тому числі дав "Шкідливу націоналістичну концепцію". Праця Куліша і Курбаса над виставою "Мина Мизайло" теж була гостро розкритикована за трактовку націоналістичного питання. Курбасу рекомендували поставити "Диктатуру" І.Микитенка. Курбас говорив щодо "Диктатури": "Це буде драматичне видовисько, в якому драматична мова інтонується таким чином, що іноді вона може переходити буквально в музичні інтервали. Робота була прийнята схвально. Після "Диктатури" Курбас замислив відтворити величезний трудовий подвиг - побудову Харківського тракторного заводу. П'єса "Народження Велетня" написана в жанрі хроніки, не мала успіху. Курбас постійно перебуває у пошуку, відстоює це своє право у пресі, виступах, але відчуває все більше утисків. У 1932 в газеті "Комсомолець України" він визнає всі свої "помилки", хоча визначати йому було нічого. В 1933 восени Курбас приступає до постановки п'єси М.Куліша "Маклена Граса", але не закінчує її. 5 жовтня О.С.Курбаса звільнили від обов’язків керівника театру "Березіль". Він їде до Москви і працює в єврейському театрі, на Малій Бронній у Міхоелса, з яким Курбас зустрічався ще в Києві під час гастролей єврейського театру. Тут у Москві він ставить "Король Лір" з Міхоелса. Це була етапна робота театру. В середині війни О.С.Курбас був репресований і загинув у 1942 році. Для українського театру це було великою втратою. Те, що робив Курбас в українському театрі, робили в російському театрі Є.Вахтангов, Мейєрхольд, у грузинському - К.Марджанішвілі, С.Ахметелі, в німецькому - Є.Піскатор, Б.Брехт.


Тема 15. ВЕЛИЧЕЗНИЙ ТЕАТР ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

1. МХАТ.

2. Театр Мейєрхольда.

3. Основні форми діяльності радянських театрів у повоєнні роки і до наших днів.


МХАТ К.Станіславський.

Початок нового етапу в розвитку російського і світового сценічного мистецтва був 1898 рік. В цьому році почав свою діяльність Московський художній загальнодоступний театр. Весною 1901 р. він став називатися МХАТом (Московський художній театр). Зараз він носить назву МХАТ - Московський худ.академ. театр ім.М.Горького. Початок існування худ. театру постала історична зустріч двох майбутніх його керівників - К.Станіславського і В.І.Немировича-Данченко; яка відбувалася 21 червня 1897 р. В.І.Немирович-Данченко (1858-1943) до виникнення МХАТу був вже відомим театральним діячем у Москві, його п'єси йшли в Малому театрі. Він був режисером своїх п'єс з участю великих акторів: Єрмолової, Федотової, Ленського, Южина, Садовського. На протязі деяких років він вів клас

драматичного мистецтва в Муз. драм. училищі при Московській філармонії товариства. Реформатор театру К.Станіславський (1863-1938) дійсне прізвище Алексєєв, до створення МХАТу не був пов'язаний з професійним мистецтвом. Але з дитинства займався постановкою аматорських спектаклей. Спочатку це був домашній аматорський гурток ("Алексеевский"), в якому він грав багато ролей в комедіях, оперетах, водевілях. Пізніше брав участь в створенні Товариства мистецтва і літератури (1888-1889). Аматорська драматична трупа Товариства постійно показувала нові спектаклі, що зробило режисера і актора К.Станіславського популярним у Москві. Першою режисерською роботою митця у Товаристві була п'єса Толстого "Плоды просвещения". Після цього він ставить у своєму аматорському театрі "Отелло", "Много шума из ничего" Шекспіра, "Коварство и любовь" Шиллера та інші п'єси. Станіславський набуває за ці роки великий досвід і починає думати про створення власного театрального колективу. Немирович-Данченко, який викладає у музично-драматичному училищі, теж мріє про свій театр. Перша зустріч їх була продуктивною. Вони намітили склад майбутнього театру. З музично-драматичного училища увійшли: В.Мейєрхольд, О.Л.Кніппер, М.Г.Савицька, І.М.Москвін, М.Л.Роксанова, Є.П.Муратова, Є.М.Мунт, Н.М.Литовцева, с товариства увійшли: М.П.Ліліна, М.Ф.Андрєєва, О.О.Санін, А.Р.Артем, А.В.Лужкоський, Є.М.Раєвська та інші. 14 червня відбулося перше зібрання трупи в дачній місцевості Пушкіно під Москвою. На зборах К.Станіславський виголосив промову: "... Мы приняли на себя дело, имеющее не простой частный, общественный характер. Не забывайте, что мы стремимся освятить темную жизнь бедного класса, дать им счастливые эстетические минуты среди той тьмы, которая окутала их. Мы стремимся создать первый разумный, нравственный общедоступный театр, и этой высокой цели мы посвящаем свою жизнь".

Новаторство цього театру І, зокрема, К.Станіславського полягало у слідуючому:

- "втілення життя на сцені як органічний процес"; - необхідність поєднання всіх компонентів сценічного мистецтва (художник, костюмер, бутафор ставали важливими для створення атмосфери спектаклю, їх праця підкорялася загальній ідеї спектаклю); - мистецтво режисури стає мистецтвом ідейної і художньої цілісності. Все підкоряється режисеру. 14 жовтня 1898 року Московський художній загальнодоступний театр відчинився п'єсою О.Толстого "Царь Федор Иоаннович", в театрі "Ермітаж" в Каретному ряді. Режисером був К.Станіславський, художником В.А.Сімов, у ролі царя Федора виступив І.М.Москвін, цариці Ірини - О.Л.Кніппер. К.Станіславський в своїй книзі "Моя жизнь в искусстве" перший період розвитку театру поділяє на кілька ліній розвитку; І - історико-побутова, ІІ - інтуіції і почуття, ІІІ - громадсько- політична, ІV - символізму, імпресіонізму і фантастики. До кожної лінії К.Станіславський відносить певні спектаклі. Історико-побутову лінію продовжує спектакль "Смерть Иоанна Грозного", якого грав сам К.Станіславський. Він грав його видатною але жорсткою людиною, яку необмежено владою робить безконтрольною за своїми вчинками. Особлива епоха в розвитку цього театру - співпраця з А.Чеховим. К.Станіславський спочатку до Чехова ставився помірковано, але Немирович-Данченко полюбив драматургію Чехова одразу і запропонував у театрі поставити "Чайку". не дивлячися на те, що К.Станіславський вважав цю п'єсу несценічною, він все ж таки розробив мізансцени до спектаклю, які напрочуд, відповідали духу Чехова. 17 грудня 1898 р. театр показав Чеховську "Чайку". Успіх був приголомшуючим. З часом, в театрі були поставлені майже всі п'єси Чехова. В 1901 р. хворому Чехову спектакль "Три сестри" возили до Ялти. К.Станіславський ставив спектаклі Чехова завжди з Немировичем-Данченко. Крім Чехова МХАТ ставив п'єси М.Горького, Ібсена і інших класиків. Перші роки існування театру принесли колективу славу кращого театру Росії. Новації театру спиралися на вічно живі реалістичні традиції Російського театру, проклали нові шляхи для подальшого розвитку світового сценічного мистецтва. Під час першої революції театр був на гастролях за кордоном (Німеччина, Австрія, Польща). Повернувшися додому колектив зіткнувся з іншою дійсністю. Восени 1906 року революція пішла на спад, почалася наступна реакція. Театр переживав важкі часи, Чехов помер, зв'язок з Горьким обірвався. Нових сучасних п'єс не було. К.Станіславський звертається до п'єс Л.Андреєва, Гамсуна, ставить "Синюю птицу" М.Метерлінка. З'явилися символічні, фантастичні п'єси, які не завжди задовольняли глядачів. Хоча "Синяя птица" - етап в розвитку театру, вона залишилася в його репертуарі надовго. Крім того, колектив театру звернувся до класичних творів: Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя, Тургенєва, Островського, Л.Толстого, Салтикова-Щедріна. В цей час К.Станіславський продовжує роботу над сценічною теорією, методом і артистичною технікою. Формувалася всесвітньо-відома система К.Станіславського. Система К.Станіславського теоретично виклала те реалістичне направлення в театральному мистецтві, яке режисер назвав "Мистецтвом переживання". В "системі" вперше була вирішена проблема свідомого оволодіння підсвідомими творчими процесами, досліджені шляхи органічного, природного перевтілення актора в образ. К.Станіславський оголосив боротьбу всім, хто нехтував художньою технікою, майстерністю, хто розраховував тільки на натхнення. З іншого боку, його вчення спрямоване проти театральних ремісників, які користуються готовими трафаретами, штампами для зображення переживань і пристрастей. Свідомо оволодіти особистим психічним станом, по необхідності викликати в собі те чи інше самовідчуття: радості, мрійливості, відчаю, захвату, у відповідності з ідейним і художнім розумінням образу, органічно злити свою особистість з роллю, яку виконуєшь - це основа, до чого повинен прагнути актор відповідно системі Станіславського. Цьому підпорядковані розділи системи: 1) вчення про сценічну дію; 2) про творчу увагу актора; 3) про зверхзавдання і наскрізну дію спектаклю і окремої ролі; 4) про методи фізичних дій; 5) про дійовий аналіз п'єси і ролі; 6) про артистичну етику. В 1909 р. К.Станіславський поставив п'єсу Тургенєва "Месяц в деревне". Робота з акторами була проведена за "системою", яка вважалася винаходом Станіславського.

На початку ХХ ст. продовжується пошук своєї лінії драматургії для театру, який театр продовжує лінію класиків. В 1911 р. Немирович-Данченко ставить "Бесы", а потім Станіславський - драму Л.Толстого "Живий труп". У 1917 р. на сцені ставиться "Смерть Пахухина" М.Є.Салтикова-Щедріна, в 1917 р. - "Село Степанчиково". В цей час театр продовжує пошук нової теми і п'єс для театру. Разом з тим К.Станіславський виступав за створення театральних студій. У 1905 р. - була створена експериментальна студія, якою керував В,Є.Мейєрхольд. У 1913 р. разом з Л.О.Сулержицьким К.Станіславський відкриває Першу студію МХАТ (з 1924 р. - самостійний театр). Тут грали М.Чехов, Є.Б.Вахтангов, С.Г.Бірман, С.В.Гіацінтова та ін. В цей час в МХАТі розквітає талант Івана Михайловича Москвіна (1874-1946), який працював в театрі з дня його заснування. Це був багатоплановий актор. Він грав героїчні, і комічні ролі, до небувалих висот він піднявся у ролі Протасова ("Живой труп" Л.Толстого). Василь Іванович Качалов (1875-1948) вступив до театру у 1900 р. Мав чудову зовнішність, грав ролі коханців, героїчні, характерні. Це був актор - творець. Його Тузенбах ("Три сестры") і особливо Трофімов ("Вишневый сад") вірили у справжнє прекрасне майбутнє. Протасов (Дети солнца" Горький) був вченим, який намагався пізнати таємний світ природи, Іван Карамазов вірив в силу розуму, в його кінцеву перемогу. Ольга Леонардівна Кніппер-Чехова (1868-1959) прийшла до театру після закінчення філармонічного училища в 1898 р., і одразу стала ведучою актрисою. Грала головні ролі в п'єсах А.П.Чехова: "Три сестры", Вишневый сад". Вона наполегливо вчилася акторській майстерності у Станіславського і Неміровича-Данченко, грала у "Горе от ума" О.Грибоєдова, Ганну Андріївну в "Ревизоре" М.В.Гоголя, майже у всіх спектаклях. Марія Петрівна Ліліна (1866-1943) - дружина Станіславського і його учениця ще в Товаристві мистецтва і літератури. Цікавим актором був і сам Станіславський, Леонід Миронович Леонідов (1873-1941) і багато інших.

В передреволюційну пору все більше помітне місце в житті Росії займали приватні театри, як в столицях, так і в провінції. Створюється ряд крупних, добре організованих антреприз. Серед них театр Корша, київський театр М.М.Соловцова (1857-1902), театр С.М.Незлобіна у Москві. Приватні, комерційні театри мали і специфічний репертуар, жанри п'єс були в основному фарсові, водевільні. Але були і винятки. В деяких приватних театрах розкривався талант майбутніх видатних режисерів: В.Є.Мейєрхольда (1872-1933), О.Я.Таірова (1885-1950), Л.М.Синельнікова (1855-1939), М.І.Собольщикова-Самаріна (1868-1945).

У 1916 р. режисер МХАТ В.Л.Мчеделов створив Другу студію Художнього театру. Тут працювали: Н.П.Хмельов, М.М.Яншин, М.І.Прудкін, В.Я.Станіцин та ін.

В 1920 р. ім'я Третьої студії МХАТу дістала так звана Вахтангівська студія, у 1926 р. - ця студія стала державним театром ім. Є.Вахтангова. В цей час в театрах Росії працюють актори, які склали славу театрального мистецтва.

Актрисою світового значення вважають Віру Комісаржевську. Вона народилася 27 жовтня 1864 р. в сім'ї відомого в той час співака Маріїнського театру Ф.П.Комісаржевського. Вже в 1888 р. Віра з'являється на аматорських спектаклях драматичної трупи товариства мистецтва і літератури під керівництвом К.Станіславського. У 1893 р. Комісаржевська починає в провінції (Новочеркаську) свій перший сезон в антрепризі режисера Синельнікова. У 1894 р. Віра Федорівна грала в театрах під Петербургом. Її гра привернула увагу глядачів, і актрису запрошують до Александринського театру. Але вона не погоджується і їде до Вільно, де вона грає серйозні ролі. З цього сезону (1894-1895) починається всеросійська слава В.Комісаржевської. Тут вона працює 2 роки, а потім переходить до Александринського театру. Репертуар, атмосфера театру її пригнічують. Актриса вирішує створити свій театр. 15 вересня 1904 вона відкриває свій драматичний театр ("театр в "Пассаже") В.Ф.Комісаржевська співчуває революції, дає благодійні концерти, кошти від яких надсилає революційним організаціям.

В її театрі йдуть п'єси М.Горького. У 1906-1907 РР7 до театру приходить В.Є.Мейєрхольд. За один сезон Мейєрхольд зробив 11 постановок, з них: "Сестра Беатриса" Метерлінка, "Балаганчик" О.Блока, "Жизнь человека" Андрєєва. У 1909 році театр їде на гастролі по Росії, Комісаржевська не поїхала, а написала листа трупі, в якому повідомила, що залишає цей театр, творчий шлях якого її не задовольняє. Вона мріє створити новий театр, але 10 лютого 1910 р. раптово вмирає, заразившися на оспу під час гастролей.

1   2   3   4

Схожі:

Вставай, сіра iconВставай, сіра
В ролі Меланії, завжди виступав хлопець, переодягнений у жіноче плаття (одяг). "Меланку" супроводжували ряджені: дід, (що нерідко...
Вставай, сіра iconСіра О. В. Національний технічний університет «хпі» (м. Харків)
Вступ. Транспортна задача лінійного програмування в традиційній постановці формулюється наступним чином. Маємо постачальників однорідного...
Вставай, сіра iconНечуй-Левицький Іван Дві московки
По дорозі йшов молодий москаль додому по білету. За плечима в його теліпався ранець та торбина з сухарями; через плече висіла сіра...
Вставай, сіра iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни державний вищий навчальний заклад «київський національний економічний університет імені вадима гетьмана» сіра інна василівна
Робота виконана на кафедрі макроекономіки та державного управління двнз «Київський національний економічний університет імені Вадима...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи