Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять icon

Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять




НазваМетодичні рекомендації для семінарських І практичних занять
Сторінка1/3
Дата01.08.2012
Розмір0.7 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
  1   2   3
1. /КУЛЬТУРОЛОГ_Я укр.М-4 - ПЕЧАТАТЬ.doc
2. /МЕТОД ДО СЕМ Культурология ТКР - ПЕЧАТАТЬ.doc
Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять
Урологія (для студентів денної форми навчання) затверджено на засіданні кафедри філософії культури І культурології Протокол № від Луганськ 2009


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ


МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

для семінарських і практичних занять

з дісципліни

КУЛЬТУРОЛОГІЯ”


ЗАТВЕРДЖЕНО

на засіданні кафедри філософії

культури і культурології

Протокол №___ від_________


Луганськ 2009

УДК 811.134.2 (075)


Методичні рекомендації з дисципліни „Культурологія” призначені для студентів всіх спеціальностей Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля / Укладачі: Л.П. Воєводіна, О.П. Воєводін. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2009. - 56 с.


Методичні рекомендації містять науковий апарат, список рекомендованої літератури, у тому числі наукові праці, науково - популярні видання, публікації довідкового характеру та скорочений зміст курсу „Культурологія”


Укладачі: Воєводіна Л.П., доц.

Воєводін О.П., проф.


Відп. за випуск: Атоян А.І., доц.


Рецензент: Ісаєв В.Д., проф.


Пояснювальна записка


Університетська освіта, не може бути сучасною і діючою поза вивченням культурологічних дисциплін. Тематика курсу „Культурологія” призначена для подолання технократизму у підготовці фахівців, готує студентів до розуміння та оцінки сучасних процесів у сфері суспільства і культури.

Предмет навчального курсу „Культурологія” передбачає освоєння теоретико - методологічного і конкретно - історичного досвіду соціокультурного розвитку, його усвідомлення у статиці та динаміці суспільних процесів, що охоплюють великі спільноти людей (цивілізації і країни, нації й етноси тощо), а також в антропологічній характеристиці історичних типів особистості.

Оскільки об'єкт вивчення – культура - є невичерпним, відповідно курс „Культурологія” ґрунтується на антропологічному вичленовуванні загальнокультурних навичок і цінностей, світоглядних орієнтацій, історичних відомостей та методологічно значимих понять і категорій культурології.

Мета курсу полягає у залученні студентів до культурологічного знання, розвитку в них здатності категоріального аналізу та оцінки подій, цінностей, артефактів, ідей, культурного надбання суспільства. Конкретизація мети припускає рішення наступних взаємозалежних завдань:

- формування здатності розуміти й оцінювати закономірності культурного розвитку;

- уміння свідомо використовувати культурологічні знання у формуванні світоглядних установок і орієнтирів;

- опановування способами аналізу сучасних культурних процесів;

- формування вмінь і навичок локалізувати цінності культури в сучасному просторі - часу;

- уміння критично ставитися до різноманітних культурних напрямків, розуміючи соціальне та ідейне підґрунтя позицій, що відстоюються самостійно;

- уміння використовувати категорії культурології для сприйняття й оцінки культурних явищ як історії людства, так і сучасності.

Методичні рекомендації призначені студентам всіх спеціальностей денного і заочного (дистанційного) навчання університету.


Методичні рекомендації включають:

- тематичний план;

- програму лекційних і практичних занять із коротким викладом змісту по темах;

- тематику контрольних робіт;

- літературу за курсом в цілому і по окремих темах;

- питання для підготовки до заліку.

У залежності від навчального плану кількість годин на семінарські заняття складає 14 (або 7) годин. Відповідно теми курсу за умов скороченого курсу практичних занять трансформуються шляхом об’єднання тем курсу або їх окремих питань.


Тематичний план


№№

Назва тем

Лекції

Семінари

Самостійна робота

1

Предмет і структура культурології. Методологічні основи культурології

2

2

2

2

Поняття культури в історії науки. Сутність культури

2

2

2

3

Культура і суспільство. Структура і функції культури

2

2

2

4

Духовна культура суспільства

2

2

4

5

Динаміка культури

2

2

2

6

Історична типологія культури. Культурні універсалії

2

2

2

7

Культурні регіони сучасності

2

2

2



Тема 1.

ПРЕДМЕТ І СТРУКТУРА КУЛЬТУРОЛОГІЇ.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ КУЛЬТУРОЛОГІЇ


План

  1. Наукові уявлення про культурологію

  2. Предмет культурології

  3. Методологічні основи культурології

  4. Основні школи і напрями в західній філософії культури ХIХ-ХХ ст.


Література

  1. Культурология: Учебное пособие для вузов. / под ред. А.Н. Марковой.- М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – С.6- 12.

  2. Розин В.М. Культурология: Учебник. – М.: ИНФРА – М, ФОРУМ, 2002. – С. 41-84; 169-219.

  3. Культурология /Под ред. Г.В. Драча. - М.: Изд-во «Феникс», 1995. - С. 9 - 140.

  4. Культурология. Хрестоматия /Сост. П.С. Гуревич. – М.: Гардарики, 2000. – С. 69-100.

  5. Оганов А.А., Хангельдиева И.Г. Теория культуры: учебное пособие для вузов. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – С. 19 –22.

  6. Сапронов П.А. Культурология: Курс лекций по теории и истории культуры. – СПб.: СОЮЗ, 1998. – С. 11- 63.

  7. Рождественский Ю.В. Введение в культуроведение. – М.: Добросвет, 2000. – С. 6. –25.

  8. Левяш И.Я. Культурология: учебное пособие для студентов вузов.- М.: ТетраСистемс, 2000. – С. 6 – 35.

  9. Кармин А.С. Основы культурологии. Морфология культуры. СПб: „Лань”, 1997. – С. 6-13.

  10. Кравченко А.И. Культурология: учебное пособие для вузов. – М.: Академический Проект; Трикста, 2003. – С. 7 - 10.

  11. Культурология в вопросах и ответах для экзаменов и зачетов. Учебное пособие. / И.Т. Пархоменко, А.А. Радугин. М.: Центр, 2001. – С. 25- 76.

  12. Культурология: экзаменационные ответы / Н.В. Шишова и др.- Р.н/Д: „Феникс”, 2001. С.4- 6.

  13. Гуревич П.С. Культурология. М.: УИЦ „Гардарики”, 1999. - С. 5-30.

Основні поняття:

Культура, культурологія, гуманітарне знання, філософія культури, теорія культури, культурознавство, соціологія культури, соціальна культурологія, культурна антропологія, форми культури, методологія культурознавства


Актуальність культурології обумовлена зростаючою роллю в сучасному суспільстві гуманітарного знання. Гуманізація, гуманітаризація, удосконалення загальної культури фахівців є головними орієнтирами сучасної професійної освіти. Водночас, як свідчить аналіз сучасної теорії і практики, феномен гуманітарної культури досліджений ще недостатньо. Багатство людської культури чекає свого осмислення кожним майбутнім фахівцем. Вивчення культурології допомагає студентам набути знань про основні форми і закономірності світового процесу, розвитку культури в її загальних і окремих характеристиках, оцінити власний культурний досвід.

Знання з культурології сприяють усвідомленню очевидного факту, що всяка соціальна зміна зумовлена зрушеннями, що відбуваються саме в культурі внаслідок появи в суспільстві нових ціннісних орієнтацій, як результату дії різноманітних соціокультурних закономірностей.

Вивчення культури привертає увагу фахівців різних галузей наукового знання - археології, антропології, етнографії, психології, історії, соціології, філософії, естетики, етики, мистецтвознавства, семіотики, лінгвістики, інформатики. Кожна з них створює певне уявлення про культуру як предмет дослідження. Культурологія як наука виникла на стику суспільних наук як мета теоретичне та міждисциплінарне вивчення культури.

Культурологія як самостійна наука стала оформлятися на початку ХХ ст. (праця Л. Уайта). По своєму походженню культурологія тісно пов'язана з філософією історії і філософією культури, а також з історією мистецтв, літературознавством, антропологією та етнографією. Але сьогодні помітний вплив і самої культурології на ці науки. Більш складна система відносин зв'язує її з комплексом наук про мову (теоретична і прикладна лінгвістика, класична філологія та ін.), а також соціологічними, політологічними та економічними дисциплінами. На стику соціологічних і культурологічних досліджень виникає соціологія культури. Сьогодні культурологія займає важливе місце в системі гуманітарних знань, є однією з наук, які швидко розвиваються. Її вплив відчувається в усіх сферах наукового знання про людину і суспільство. Культурологічні аспекти майже завжди присутні в нових галузях знань про людину. Втім сьогодні культурологія ще не склалася як єдина теоретична система, хоча складність і суперечливість ситуації, що має місце в сфері культурологічного знання, не є рідкістю для гуманітарних наук.

Етимологія поняття культурології така. Слово «культура» складається із двох частин: culturе і logos. У ньому можна виділити два основних значення: знання про культуру і теорія культури. Відповідно в трактуванні терміна «культурологія» мають місце два варіанти: у першому випадку він містить у собі як теорію, так й історію культури, у другому - тільки теорію культури.

Отже, можна зазначити наступне. Культурологія є наукою, що вивчає культуру як цілісну систему, досліджує все розмаїття культурних явищ і зв'язків між ними, прагне дати науковий опис різних форм культури. Це наука про множинність культур, про їхню унікальність і несхожість, наука про загальні закономірності культурно-історичного процесу. Найважливішим завданням культурології є аналіз процесів і тенденцій розвитку соціокультурного середовища сучасності. Особливість культурології виявляється в її розподілі на дві основні сфери, що розрізняються по своїм цілям, змісту та методології - культурознавство і соціальну культурологію. Культурознавство є гуманітарною наукою, заснованою на виявленні внутрішніх закономірностей і структур культури в її різних варіантах: література, мистецтво, мова, міфологія, релігія, ідеологія, мораль і наука. Соціальна культурологія припускає об'єктивний і аналітично «відсторонений» погляд на культурне життя суспільства, освоєння рушійних мотивів реальної поведінки індивідів і груп або більших спільнот, принципів регуляції різних сфер соціального буття. Об'єктом соціальної культурології є й повсякденне життя суспільства (тобто вона може розглядатися як соціологія культури).

Слід зауважити, що на предмет і місце культурології в системі наукового знання немає єдиної думки. Існує дві полярні точки зору: ізоляціоністська позиція, відповідно до якої культурології притаманний свій, несхожий на інші науки, підхід; і інтегративістська позиція, в основі якої лежить переконання, що культурологія є синтезом соціальних і гуманітарних знань про культуру.

Культурологія поряд з філософією і методологією науки виступає як основа для наук гуманітарного профілю. Культурологія як методологія наук про культуру формує категоріальний апарат, необхідний для аналізу її проблем. Завдяки цій методології сучасні культурологічні дослідження змушують суспільство більш критично дивитися на власну культуру та властивий їй тип людини, яка сприймається як безпосередня даність, усвідомити її історичні та міжкультурні межі. («Культура завжди лежить на межах» з іншими культурами та епохами» /М. Бахтін / ).

Завдяки яким причинам і потребам виникла культурологія? Основними з них є наступні:

  • усвідомлення суспільної кризи колишньої філософії культури у зв’язку з неможливістю осмислити величезний етнографічний матеріал, що накопичено вченими різних країн, потреба у визначенні сучасного тлумачення поняття «культура» й осмисленні ролі культури в суспільстві;

  • потреба в новій методології для дослідження культури окремими культурологічними науками;

  • посилення контактів між різними культурами й, як наслідок, прагнення до уніфікації культури, незважаючи на її локальну розмаїтість;

  • потреба суспільства в об'єктивному знанні про культуру для прийняття оптимальних управлінських рішень у керівництві цим потужним соціальним феноменом;

  • прагнення задовольнити культурні запити членів споживчого суспільства, а також економічними проблемами сучасної масової культури;

  • зацікавленість суспільства в збереженні й розвитку культурної спадщини;

  • розвиток культурології - як реакція на технократизм, раціоналізм як наслідки науково-технічного прогресу.

Історичні умови і теоретичні передумови культурології наступні:

  • швидке зростання етнографічних відомостей й необхідність дослідження культур, які було відкрито європейцями внаслідок відкриття нових земель, продовження колоніальної політики (Англія, Франція);

  • розробка проблем історії й теорії культури в працях філософів епохи Просвітництва (ідеї географічного детермінізму (Ш. Монтеск'є), теорія «шляхетного дикуна», що живе за природними законами (Ж.Руссо, Д.Дідро й ін.); схема загально історичних стадій культурного розвитку (Ж. Тюрго, Ф. Вольтер, Ж Кондорсе); спроба об’єднати ці загальнолюдські стадії розвитку з ідеєю національної своєрідності кожного конкретного народу, високої цінності кожної конкретної культури (І. Гердер);

  • утвердження еволюційного світогляду (поява космогонічної гіпотези І. Канта (1755) і Ч.Лапласа (1796) в астрономії; еволюційного підходу в геології Ч. Лайелл (1830-1833); застосування принципу розвитку в біології (Ж. Ламарк (1809); застосування загально органічної теорії еволюції (Ч. Дарвін, А. Уоллес).

Фактори, що визначили виникнення культурології. Культурологія як світоглядна наука виникла в результаті суспільного усвідомлення наступних факторів, що стали очевидними наприкінці XIX - початку XX ст.

  • усвідомлення великої розмаїтості культур, обумовленої їхньою своєрідністю;

  • усвідомлення численних кризових явищ у культурі ХХ ст.;

  • усвідомлення того факту, що історичний і культурний розвиток людини - далеко не те саме.

Історія культурології складається із трьох початкових періодів, що мають свій хронологічний відрізок часу й свою назву: етнографічний (1800 - 1860); еволюційний ( 1860-1895); історичний (1895-1925).

Основу культурології складають наступні галузі культурологічного знання:

  • культурознавство (займається описом досягнень культури);

  • культурогенез (вчення про походження культури);

  • культурфілософія (вчення про зміст та перспективи розвитку культури);

  • соціологія (займається вивченням функціонування культури в суспільстві).

Оскільки науки про культуру тісно пов'язані з вивченням відносин людини з її природним і соціальним (штучно створеним) оточенням, їхніми концептуальними основами є наступні:

  • матеріалістична (причинна інтерпретація культурних явищ будується на акцентуванні на екологічні, природні фактори або фактори фізичної активності людини);

  • ідеалістична (тлумачення культурних явищ будується на їх виведенні з психічних, символічних або комунікативних процесів);

  • змішана (культурні явища пояснюються через співвідношення «матеріальних» і «ідеальних» причин).

Культурологія займає важливе місце в системі гуманітарних і соціально - економічних наук (соціологія, філософія, економіка, історія, антропологія, етнографія, філологія, правознавство, психологія, релігієзнавство, педагогіка та психологія). Система категорій культурології включає категорії соціальних і гуманітарних наук; категорії наук, що перебувають на стику з культурологією й власні (специфічні) категорії. В цілому загальні уявлення про культурологію як наукову дисципліну характеризуються трьома точками зору: культурологія є самостійною, автономною науковою дисципліною; культурологія є комплексом дисциплін, що вивчають культуру; культурологія є розділом дисциплін, що вивчають культуру.

Об’єктом культурології є: культурні аспекти різних областей громадського життя; особливості й досягнення основних культурно - історичних типів; тенденції й процеси в сучасному соціокультурному середовищі.

Предметна область культурології включає:

  • застосування культурологічного підходу до матеріальної культури; економічної культури; культури праці й виробництва; культури людських відносин у сфері політики, права, моралі, релігії, науки та ін.;

  • духовну культуру; види мистецтва; художню культуру; сфери громадського життя (економічна, сфера суспільних відносин, соціально-політична, духовна);

  • форми суспільної свідомості (етична, естетична, релігійна, політична, правове, наука, філософія).

Під предметом культурології розуміється сукупність понять, за допомогою яких в культурологічних дослідженнях описується об'єктивна реальність. Елементами предмета культурології є сутність, структура, закономірності функціонування і розвитку культурного процесу людства; різні культурозмістовні процеси і явища, зв'язані відносинами в суспільстві; особливості та специфіка сучасної цивілізації, основні тенденції її розвитку; специфіка локальних регіональних культур, їхня історична типологія, взаємозв'язок і взаємозалежність культур різних епох і народів.

Однією з особливостей культурологічного світовідчування є з'ясування і розуміння історичної та культурної відносності сучасної культури, її меж, осмислення взаємозв'язків і взаємоалежностей різних складових культури. Сучасна культура - це безліч самобутніх культур, що перебувають у діалозі й взаємодії одна з одною, як по осі теперішнього часу, так і по осі «минуле - майбутнє».

Культурології властива єдність принципу історизму і логіко-гносеологічного аналізу. В культурологічних дослідженнях широко використовується комплексний підхід й такі його основні складові, як філософсько-естетичний, соціально-психологічний, семіотичний, інформаційний. Культурологічні явища аналізуються з різних аспектів: концептуального (відповідно пануючим в історії світоглядним орієнтаціям); цивілізаційного; формаційного; природно-географічного; демографічного; антропологічного (по культурно-історичному типу людини).


Питання та завдання для самоперевірки

  1. У чому специфіка культурології як області гуманітарного знання?

  2. Які особливості становлення культурології як науки?

  3. Що є об’єктом вивчення культурології?

  4. Як розуміється предмет культурології в різних культурологічних концепціях?

  5. Сформулюйте структуру культурологічного знання.

  6. Який зв'язок між філософією культури й культурологією?

  7. Що вивчає соціологія культури?

  8. Що є предметом вивчення культурної антропології (культурантропології) ?

  9. Які методи використовуються в культурологічних дослідженнях?


Реферати

  1. Концепція культури І.Г. Гердера

  2. Марксистська концепція культури

  3. Філософія культури П. Шпенглера

  4. Психологічна інтерпретація культури: концепції З. Фрейда і К.Г. Юнга

  5. Культурологічна концепція „круговороту локальних цивілізацій” А. Тойнбі

  6. Антропологічний напрямок у вивченні культури (погляди Э. Тейлора, Дж. Фрезера, Л. Уайта)

  7. Структурно - функціональний підхід до розуміння культури

  8. Концепція осьового часу К. Ясперса

  9. Феноменологічний підхід до вивчення проблем культури (Э. Гуссерль, М. Хайдеггер, Р. Інгарден, М. Мерло-Понті)

  10. Концепція філософії культури Э. Кассирера

  11. Концепції ігрової культури (Платон, І. Кант, І.Ф. Шиллер, К. Маркс, М. Гадамер, Й. Хейзинги, Х. Ортеги-І-Гасета)

  12. Теорія локальних цивілізацій.

  13. Культурологічна концепція Н.Я. Данилевського

  14. Культурологічна концепція Ф. Ніцше

  15. Інформаційні моделі культури

  16. Концепція суперсистем П.А. Сорокіна

  17. Погляди на культуру В. Соловйова, В. Вернадського, Л. Гумільова

  18. Методологічні принципи порівняльного аналізу світової культури



Тема 2

ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРИ В ІСТОРІЇ НАУКИ.

СУТНІСТЬ КУЛЬТУРИ


План

  1. Феномен культури (слово, поняття, сутність)

  2. Наукові підходи до культури

  3. Класифікація визначень культури

  4. Сутність культури

  5. Функції культури


Література:

  1. Оганов А.А., Хангельдиева И.Г. Теория культуры: Учебное пособие для вузов. – М. : ФАИР-ПРЕСС, 2001. – С. 5 - 6.

  2. Гуревич П.С. Культурология. Учебник для вузов.- М. : Проект, 2003. - С. 42 - 55.

  3. Гуревич П.С. Культурология. М. : УИЦ „Гардарики”. 1999. - С. 31-53.

  4. Гуревич П.С. Культурология. М.: Гардарики, 2003. – С. 31-76.

  5. Кравченко А.И. Культурология: учебное пособие для вузов.- М.: Академический Проект; Трикста, 2003. - С. 11-53.

  6. Культурология. Хрестоматия / сост. П.С. Гуревич.- М.: Гардарики, 2000.- С. 10- 68; 128-150; 151-218.

  7. Левяш И.Я. Культурология. Учебное пособие.- М.: ТетраСистемс, 2000. – С. 12- 24; 84- 106.

  8. Культурология. Учебное пособие / под ред. Г.В. Драча. – М.: «Феникс», 1995. – С. 23- 138.

  9. Розин В.М. Культурология: Учебник. – М.: ИНФРА-М, ФОРУМ, 2002. – С. 57- 168; 212- 219; 282- 292.

  10. Розин В.М. Введение в культурологию. - М.: Издательский дом „ФОРУМ”.1998. - С. 45-72

  11. Культурология: экзаменационные ответы / Н.В. Шишова и др.- Р.н/Д: «Феникс», 2001. – С. 68-103; 144-146.

  12. Золкин А.Л. Культурология. М.: ЮНИТИ - ДАНА. – 2001. – С. 6-27; 44-54.

  13. Тайлор Э. Первобытная культура. М., 1989. - С. 18-21.

  14. Лобас В.Х., Легенький Ю.Г. Украінська та зарубіжна культура. - К., 1997. - С. 3 -22.

  15. Культурология / Под ред. Г.В. Драча. - Р.н/Д.: Феникс. - 1995. - С. 9-22; 71-99.

  16. Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури. Європейський контекст. - К. : Либідь. -1995. - С. 4-19.

  17. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій /А.К. Бичко та ін. - К., 1993. - С. 7-18.

  18. Культурная деятельность. Опыт социологического исследования. - М., 1981. - С. 8-32.

  19. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. - М.: Политиздат. - 1992. – С. 427-435.

  20. Майор Сарагоса Ф. Завтра всегда поздно. - М., 1989. - С. 46-58.

  21. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. - К.: Мистецтво. - 1981. - С. 53-57.


Основні поняття:

культура, культурологія, цінності, аксіологія, парадигма, цивілізаційний підхід, формаційний підхід, психоаналітичний підхід, культурні кризи, гуманізм, артефакти, інтенція.


Прийнято протиставляти науку про культуру і науку про природу. Під культурою звичайно розуміють надприродні або надбіологічні механізми передачі людського досвіду. Крім генетичного спадкування людині властиве і соціальне, тобто культура. Поділ наук про культуру і природу в XIX ст. зробили неокантіанці В. Віндельбанд і Г. Ріккерт. Науки про природу мають загальну між собою процедуру пояснення (невідоме підставляється під уже відоме). Ці науки за своєю сутністю є монологічними, їхнє завдання - пояснити, узагальнити (провести генералізацію), встановити закони. Науки ж про культуру пов'язані з індивідуалізацією, розумінням смислу. Їхнє завдання – зрозуміти, тобто з'ясувати мотиви дій людей. Це є розуміючі науки, які говорять про значущі системи. Головним тут є не закон, а смисл і цінність. Цінністю можна вважати все те, що має сенс більш ніж для двох суб'єктів, засвідченою третьою стороною. Цінності історичні, вони міняються. Є цінності, що переходять із епохи в епоху. Втім, абсолютних цінностей немає. Так звані "вічні" цінності насправді також історичні, але строк їхнього функціонування достатньо великий, оскільки вони являють собою загальнолюдське надбання. Якщо розглядати як цінність людське життя, то воно є цінністю в іншому смислі, воно є умовою існування культури індивіда і суспільства, їхніх цінностей.

Виходячи з життя, доцільно припустити, що культурологія є наукою не лише про якісь цінності, але й про потреби людей, які саме й визначають і стимулюють спрямованість ціннісних орієнтацій суспільства. Таким чином, можна зазначити, що об'єктом культурології є культура, а її предметом - культурні потреби і цінності людей. Способи виділення в будь-якій науці предмета з об'єкта є такими: виявлення об'єктивних зв'язків і відносин; конструювання (довільне) аксіом і деконструкція. Остання заснована на сумніві в існуванні будь-якої реальності. Її придумали стародавні скептики, а популярною в науці вона стала завдяки роботам Ж. Дерріди. Піддаючись сумніву щодо реальності, ми послідовно приходимо до сумніву в самому сумніві й тим самим сумніваємося існування культурних явищ, інтересів, цінностей.

Як і при яких умовах існує предмет вивчення у культурології? Оскільки цінності умовні, тобто виникають за певних умов, необхідно вивчати ці умови. Звідси можна зробити висновок, що культура займається трансляцією цінностей від людини до людини при задоволенні культурних потреб.

На відміну від природи, культура є наслідком практичного перетворення природи і людини. Результатом такого перетворення є штучний світ значущих систем (артефактів), які містять у собі сукупність суспільного досвіду. Артефакти - це те, що створює людина (так, ліс - це є природне явище а якщо ж взяти до розгляду таке явище як парк, його місце в людських потребах і цінностях, то це вже є культура). Отже, все, що утворено людьми, є артефактами. Артефакти – це складові частки матеріальної і духовної культури.

Однак культура – це не все те, що гідно передачі від людини до людини. Культура - це не все, що створене людьми, адже в суспільстві існують і не культура, і суперечки про цінності нескінченні. Історія культури є наукою, що вивчає артефакти. Слово „культура” є похідним від слова «культ», від оброблення чогось. Мова зберегла це значення: наприклад, культура злаків. Історія культури має своїм предметом зародження, відтворення, поширення і критику культурних цінностей на базі соціальних потреб, що задовольняються нею. Це гуманітарна й аксіологічна наука. Аксіологія є вченням про цінності. Ціннісне багатство культури залежить від інтенціонального багатства індивідів. (Інтенція - це спрямованість суб'єкта на світ об'єктів, серед яких інтенсивність одних вище, ніж інших).

На 60-е роки ХХ ст. французькі соціологи Пенто та Гравитц виділили 250 визначень культури. Сьогодні говорять уже про більш ніж 500 визначень культури. Перше визначення поняття культури Е. Тайлора просто перераховувало сфери культури: мораль, закони, магію, звичаї і т. д. В. Віндельбанд бачив у культурі сукупність цінностей. Для Ю. Лотмана культура є моделюючими знаковими системами, що передають досвід поколінь. М. Петров визначає культуру як сукупність способів освоєння і трансляції значень. А. Моль розглядає культуру як складну кібернетично керовану інформаційну систему. Велике різноманіття визначень культури свідчить про складність проблеми.

Поняття „культура” є центральним у культурології. Його характерною рисою є надзвичайна багатозначність інтерпретацій, тобто полісемантичність (від лат. poly - багато, греч. semanticos - позначаючий). Багатозначність розуміння терміна культури обумовлена різноманіттям реальних форм існування культури як явища, що у різні часи й у різних народів виділялося в самобутні мовні структури.

Термін „культура” уперше зустрічається у Цицерона і походить від латинського culture, виробленого від слова colore - зрощувати, обробляти ґрунт, займатися землеробством. Пізніше термін „культура” інтерпретувався вже з позиції вдосконалювання природи людини - її виховання, навчання, освіти. В античній свідомості поняття культури ототожнювалося з поняттям „пайдейя”, тобто освіченістю. В епоху середньовіччя слово „культ” уживалося частіше, ніж „культура”. До ХVII ст. термін „культура” не мав самостійного вживання (використовувався тільки в словосполученні, означаючи поліпшення чого-небудь: „cultur juries” вироблення правил поведінки, „culture lingual” - удосконалювання мови і т. і.). Німецький мислитель С. Пуфендорф уперше використовує цей термін стосовно „людини штучної”, тобто вихованої у суспільстві, на противагу людині „природній”, неосвіченій. У XVIII ст. термін „culture” став використовуватися у протиставленні терміну „naturale” (природа). В епоху Просвітництва термін „культура” набув морально-ціннісного характеру (культура як втілення „щирої людяності”, „справді людського буття”). Водночас культура розглядалася і як реально існуючий, і як історично мінливий спосіб життя людей.

Сучасний рівень використання поняття „культура” характеризується вживанням терміна „культура” у двох значеннях - в „широкому смислі” (до культури відносять всі загальноприйняті форми життя, що затвердилися в суспільстві (звичаї, норми, інститути, включаючи державу й економіку); і у „вузькому смислі”, коли межі культури збігаються із межами сфери духовної творчості, з мистецтвом, моральністю, інтелектуальною діяльністю.

Дослідники пропонують різні класифікації наукових визначень культури. Так, у класифікації А.С. Карміна виділяються наступні групи визначень культури: антропологічні, ціннісні, адаптивні, історичні, функціональні, семіотичні, символічні, герменевтичні, ідеаційні, психологічні, дидактичні. А.І. Кравченко класифікує різноманітні визначення культури по таких групах: описові визначення; визначення, що зв'язують культуру із традиціями або соціальною спадщиною суспільства; визначення, що підкреслюють значення для культури правил, що організують людську поведінку; розгляд культури як сукупності форм придбаної поведінки, характерної для деякої групи або суспільства в цілому й які транслюються з покоління в покоління.

У сучасних дискусіях про сутність культури можна виділити, принаймні, п’ять основних типологічних підходів, що висувають на перший план ті або інші її сутнісні характеристики:

  • культура як сума соціальних досягнень, завдяки яким людина виділяється з природи і виходить за рамки біологічної детермінації;

  • культура як загальний рівень розвитку суспільства, його освіченості і раціональності на шляху „від дикості до цивілізованості”;

  • культура як специфічна система норм, цінностей і смислів, що відрізняє одне суспільство (співтовариство) від іншого і визначає самобутність культури;

  • культура як особлива сфера і форма діяльності, яка зв’язана з мисленням, художньою культурою, прийнятими нормами поводження тощо;

  • культура як духовний вимір усякої діяльності, у якому формуються мотиви, принципи, правила, цілі й змісти діяльності, як духовний компонент суспільного буття.

При всій розмаїтості підходів до розуміння культури в них чітко проглядається стародавня, як і сама філософія, дихотомія: „речі – ідеї”. З одного боку, культура розуміється як сукупний результат людської життєдіяльності, що утворює своєрідне „тіло” суспільства, його речовий субстрат, про що можна судити навіть за назвою – „ямна культура”, „катакомбна культура”. З іншого боку, не тільки в теорії, але і в повсякденній практиці освіти та виховання культура розглядається як інструмент духовного розвитку людини, реально оформлений в історично конкретну систему духовних цінностей. Наприклад, зміст вузівських курсів по теорії й історії світової культури в основному зводиться до викладу еволюції форм світогляду, виховання й освіти, художніх досягнень людства і т.п.

Не рятує від еклектики й спроби представити культуру як своєрідну етикетку (код) або індикатор ступеня зрілості суспільства, що „виражає досягнутий людством рівень історичного розвитку, обумовлений відношенням людини до природи і суспільства” (Философский энциклопедический словарь. – М.: Сов. энциклопедия, 1983, с. 294). Методологічна уразливість такого підходу виявляється відразу ж як тільки ми намагаємося застосувати його до аналізу реального культурного процесу: як і ким визначається цей рівень? У якій системі мір, розрахунків, показників можна установити культурну приналежність людини або суспільства?

Усвідомлюючи очевидну теоретичну безпорадність запропонованого розуміння культури, автори намагаються конкретизувати його: „культура містить у собі не тільки предметні результати діяльності людей (машини, технічні спорудження, результати пізнання, твори мистецтва, норми права і моралі тощо), але й суб’єктивні людські сили і здібності, реалізовані в діяльності (знання, уміння, виробничі й професійні навички, рівень інтелектуального, естетичного і морального розвитку, світогляд, способи і форми взаємного спілкування людей у рамках колективу і суспільства)” (Там само). Але в такому випадку поняття культура не має власного змісту тому що розчиняється у всіх конкретних формах людської діяльності, стає тотожним поняттю суспільство. І посилання на рівень розвитку тут недоречні, так само як недоречне зіставлення по „рівню культурності” народної і професійної музики, культур майя і народів Африки, християнської і мусульманської релігії і т.п.

Подолання суперечливості, а стало бути й теоретичної неспроможності подібних концепцій культури, можливо лише за умови урахування теоретико-методологічних помилок, які здійснюються авторами у їх створенні. Найбільш розповсюдженою з них є наївно-реалістичне, у своїй сутності „дитяче” прагнення представити культуру предметно у виді речей, їхніх властивостей і відносин, ідей, цінностей, духовних якостей людини і т.п. Наївний реалізм повсякденної свідомості примушує шукати предметний денотат культури, чуттєву опору мислення, що особливо характерно для позитивістські орієнтованого напрямку в культурології і філософії культури. Але в такому випадку стає неможливим зробити теоретичний стрибок від особливого до всезагального, абстрагуватися від незліченної безлічі конкретних проявів культури і виділити універсальне в їхньому змісті, те, що поєднує найрізноманітніші явища й схоплюється в понятті культура.

Як випливає з цитованого вище визначення культури, перерахування предметного змісту культури неминуче веде авторів у дурну нескінченність, наближаючи в межі до визначення „культура – це усе, що є в суспільстві” або, що теж саме, ототожненню понять культура і суспільство. Указуючи на слабкість натуралістичного підходу до аналізу складних соціальних явищ Маркс, у свій час, саркастично помітив, що вартість тим і відрізняється від удовиці Квіклі, що не знаєш як за неї взятися. Не існує специфічно культурного предмета або особливого культурного знання. Неможливо відрізнити „культурний стіл” або „культурну формулу” від некультурних. Уявлення про устрій світу, бузувірські форми прикраси або присвяти в дорослих у первісному суспільстві такі ж безсумнівні прояви культури як і сучасна наука, мистецтво, техніка, як би не противилася цьому свідомість сучасної людини.

Культура не є щось самостійне, існуюче предметно, як фізичне явище, саме по собі. Культура існує лише як властивість, момент, спосіб, у який існує і розвивається суспільство. Культура це специфічна форма соціального руху і розвитку, суть якої складається у використанні досвіду попередніх поколінь. Культура існує там, де є історична наступність. Зі зникненням традиції зникає і культура. Тварини також використовують досвід попередніх поколінь. Але цей досвід „зв’язаний” у генетичній програмі, наслідуваної організмом. На відміну від генів, культура являє собою сукупність неспадкоємної інформації і тому здатна, з одного боку, до необмеженого росту, акумулюванню інформації безлічі поколінь, а з іншого боку – до необмеженого перебору й синтезу елементів (варіантів) цієї інформації.

Суспільство це, насамперед, люди, що володіють свідомістю, і продукти їхньої діяльності. Соціальні закономірності реалізуються лише у свідомій діяльності людей, тобто повинні бути в тій або іншій формі усвідомлені людьми. У процесі цієї діяльності відбувається „опредмечування” соціальної інформації в матеріальному субстраті суспільства: його предметна фізична форма перетворюється в культурну форму, що несе в собі в закодованому („скам’янілому”) виді досвід соціальної діяльності. Практичне застосування і використання подібного роду речей зв’язано із „розпредмечуванням” закодованого в них культурного досвіду, його актуалізації і наступного опредмечування в соціальній діяльності. У цьому нескінченному опредмечуванні та розпредмечуванні неспадкоємної інформації криється фундаментальна сутнісна характеристика культури.


Питання та завдання для самоперевірки

  1. Культура: концепт, поняття.

  2. Проаналізуйте історію поглядів на культуру.

  3. Що можна віднести до явищ культури? Об'єктів культури?

  4. У чому сутність предметно - ціннісного підходу до культури?

  5. У чому сутність діяльнісного підходу до культури?

  6. У чому особливість ціннісно- наченнєвого підходу до розуміння сутності культури?

  7. У чому зміст інформаційно-знакового підходу до розуміння сутності культури?

  8. У чому сенс полісемантизму поняття культури?


Теми рефератів і наукових досліджень (УИРС, НИРС).

  1. Полісемантизм поняття культури

  2. Культура як „друга природа”

  3. Орієнтація на людину як кінцева мета культури

  4. Сфери прояву культури

  5. Морфологія культури: мова, міфологія, етнічне, естетичне, моральне, релігійне, гуманітарне знання

  6. Співвідношення понять „культура” і „цивілізація”: протистояння чи взаємодія?

  7. Цивілізація як соціальна форма організації й упорядкування світу

  8. Культура як складова частина цивілізації і форма її прояву

  9. Ціннісні відносини в культурі

  10. Два поверхи культури: етнічний і загальнолюдський. Знаково-символічна форма культури



Тема 3

КУЛЬТУРА І СУСПІЛЬСТВО. СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ КУЛЬТУРИ


План

  1. Співвідношення понять: людина, суспільство, культура

  2. Культура і світ. (Культура і природа. Культура і суспільство. Культура і особистість)

  3. Способи культурної ідентифікації

  4. Міжкультурні комунікації

  5. Структура культури

  6. Функції культури


Література

  1. Культурология /Под ред. Г.В. Драча. – Р.н/Д.: Феникс, 1995. - С. 100-116.

  2. Лосєв І.В. Історія і теорія світової культури. Європейський контекст. К.: Либідь, 1995. - С. 37-53.

  3. Конрад Н.И. Запад и Восток. М.: Наука. - 1981. - С. 249-254.

  4. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій /А.К. Бичко та ін.- К., 1993. - С. 22-33.

  5. Мир философии. Книга для чтения. Ч. 2. Человек. Общество. Культура. М.: Политиздат, 1991. - С. 285-321.

  6. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество. - М.: Политиздат, 1992. - С. 190-220.

  7. Гвардини Р. Конец нового времени //Культурология /под ред. Г.В. Драча. – Р.н /Д.: Феникс, 1995.- С. 537-550.

  8. Алексеев В. П. Становление человечества. - М.: Политиздат, 1984. - С. 307-314.

  9. Марсель Г. Трагическая мудрость философии. - М., 1991. - С. 109-116.

  10. Фромм Э. Бегство от свободы. - М.: Мысль, 1990 . - С. 14-40.

  11. Фрейд З. Будущее одной иллюзии /Ницше Ф., Фрейд З., Фромм Э., Камю А., Сартр Ж - П. Сумерки богов. - Изд. 2. -М.: Политиздат, 1990. – С. 102-127.

  12. Фрейд З. Я и Оно./ Фрейд З. Я и Оно. В 2-х томах. Тбилиси, 1991. - С. 351-394.

  13. Куликова И. С. Философия и искусство модернизма. - М.,1980.: Политиздат. - С. 260-271.

  14. Белл Д. Культурные противоречия капитализма. /Этическая мысль. Научно-публицистические чтения. - М.: Политиздат, 1990.- С. 243-257.

  15. Кармин А.С. Основы культурологии. Морфология культуры. - СПб.: Лань, 1997. – С. 43-54.

  16. Рождественский Ю.В. Введение в культурологию.- М.: Добросвет, 2000. – С. 256-277.

  17. Кравченко А.И. Культурология: учебное пособие для вузов.- М.: Академический Проект; Трикста, 2003. – С. 119- 147.

  18. Левяш И.Я. Культурология: учебное пособие для студентов вузов. – М.: ТетраСистемс, 2000. – С. 36- 57.

  19. Оганов А.А., Хангельдиева И.Г. Теория культуры: учебное пособие для вузов. – М.:ФАИР-ПРЕСС, 2001. – С. 100-132.

  20. Ерасов С.Е. Социальная культурология: пособие для студентов.- М.: Аспект Пресс, 1998. – С. 236-251.

  21. Культурология в вопросах и ответах для экзаменов и зачетов. /И.Т. Пархоменко, А.А. Радугин. – М.: Изд. Центр, 2001. - С. 77-81; 90- 94; 99-104; 143-158.

  22. Культурология в вопросах и ответах. – Р.н/Д: „Феникс”, 1997. – С. 64-140.

  23. Культурология: экзаменационные ответы. /Н.В. Шишова и др. – Р.н/Д: „Феникс”, 2001. – С.113-122.


Основні поняття:

Людина, індивід, індивідуальність, особистість, середовище, генетичне і соціальне спадкування, соціальна програма ,культурний сценарій, субкультури, функції культури: інформаційна, гуманістична, інтеграційна, комунікативна, пізнавальна, компенсаторна, нормативна


Співвідношення понять „людина”, „суспільство” і „культура” являє собою кардинальну проблему культурологічного знання. Щоб уникнути плутанини між вченнями про людину (антропологія), вченням про суспільство (соціологія), і вченням про культуру (культурологія), варто звернути увагу на те, чим культурологія не є. Отже, культурологія не з'ясовує сутності людини, як біологічної або історичної істоти, але запозичає певні антропологічні знання з суміжних дисциплін. Так, усяка одиниця реальної або статистичної спільності може бути названа індивідом; сукупність неповторних рис, вироблених у процесі життя, психологи називають індивідуальністю. Загальні характеристики індивіда, набуті в процесі життя й які являють собою цінність як для суспільства, так і для самого індивіда в його взаємодії з іншими, прийнято іменувати особистістю. Втім, на цьому не закінчується з'ясування сутності людини. Сучасна наука далека від крайностей її характеристики як суто духовної або природної. На першому варіанті наполягають теологи, на другому - соціобіологи (Д. Моррісон, М. Уілсон). Однак, хоча сучасні вчені інтерпретують сутність людини частіше як біосоціальну, представники вітчизняної школи антропології (Н. Дубінін, І. Фролов, В. Алєксєєв) підкреслюють нерівнозначність цих складових сутності людини і роблять акцент на домінуючій ролі соціальної природи над біологічною. Людина не народжується природним шляхом. Природньо народжується лише тіло, біологічний інформносій. Гени відповідають лише за синтез білків. Морфологія тіла й мозку змінюється під час опанування суспільним досвідом, який закладається у процесі формування та самоактуалізації індивіда.

Культурологія не є також наукою про походження, еволюцію або функціонування соціальних спільнот. Оскільки людина не обмежена лише природними якостями (наприклад, расою, як сукупністю наслідуваних побічних ознак антропологічного вигляду) і не є цілком продуктом середовища, у якому перебуває ( хоча екологічний порядок проживання не є байдужим), особливу роль у її розвитку набуває саме соціальне спадкування, що виявляється в наявності та передачі соціальних програм поведінки людини, культурного сценарію її існування в суспільстві.

Суспільство може бути представлене як світ усього того, що створено людиною на природній основі, але і не є суто природним феноменом. Іншими словами, суспільство є також і світ культури. Світ культури включає всі надбіологічні механізми взаємодії людини із природою, іншими людьми, а також відносини людей з боку створюваних ними продуктів, інститутів, норм, цінностей, образів і ідей. Світ речей неможливий поза світу матеріальної культури, що включає світ виробничої культури у вузькому і широкому значенні. У широкому смислі це всі артефакти, створені людьми. У вузькому смислі - це культура виробництва матеріальних і духовних благ і знарядь їхнього відтворення та розповсюдження. Світ інститутів припускає суму людських установлень, що виросли як природним, так і штучним образом внаслідок впливу виробничого світу на суспільні відносини між людьми. Світ норм - складова частина культури, яка оформляє і робить прийнятними правила взаємодії більших груп людей, неоднакових по своїх споконвічних і поточних характеристиках. Норми існують як писані та неписані правила, санкціоновані інститутами права і закону, а також регулятивами поведінки (звичаями, ритуалами, мораллю), підтримуваними силоміць звичкою, традицією та суспільною думкою. Про цінності говорилося раніше, що ж стосується образів і ідей, то вони також становлять світ культури, входячи в нього як осередок духовного життя, завдяки можливості не тільки оцінювати що-небудь, але і конструювати образними засобами, або пояснювати та орієнтувати за допомогою ідей, що висловлюються індивідами і спільнотою.

Історія культури (або культурологія) не може бути суто описовою, як модель культури не може бути лише переліком її ознак. Історія, що сприймається у своїй цілісності, однак, не пояснює нам всіх особливостей культури того або іншого періоду. Тут потрібний союз ряду дисциплін, але поза погляду на культуру як ціле усередині іншого - соціального та історичного цілого - не можна, тому що тоді ми знову приходимо до системи культури як вираженню соціальної системи ("системи культури"). Зрозуміти, що в культурі того або іншого періоду присутні культури різних "систем", минулих і майбутніх у тому числі, - значить зрозуміти культурологію як науку про культури, а моделі культур - як зразки, що наближають до її розуміння, але які не можна звести один до одного.

Взаємодія культури і природи носить наступну спрямованість: практичну (збільшення ролі людського фактора в долі країн, культур); екологічну (екологічна рівновага, охорона природи, екологічно чисті технології); медико-гігієнічну (проблеми здорового способу життя й ін.; етичну (любов до природи, батьківщини); естетичну (милування красою природи тощо).

Яке ж співвідношення культури і суспільства? У широкій практиці поширена думка про практичну тотожність цих понять. У науковому ж плані культура і суспільство перебувають у відношенні не абстрактної, а конкретної тотожності, що припускає не тільки збіг, але й їхнє розходження. У різних соціально-філософських концепціях (від Платона до С.Л. Франка, від К. Маркса до П. Сорокіна) суспільство трактується неоднозначно. Але існує одна загальна ідея, відповідно до якої суспільство розглядається не як проста велика кількість людей (індивідів), а як деяка цілісна система, у якій вони об'єднані сукупністю зв'язків (відносин). Формула класичного марксизму така: суспільство не складається з індивідів, а виражає суму тих зв'язків і відносин, у яких вони перебувають один з одним. Тобто саме суспільні відносини (зв'язки) виступають як передумова і умова суто людської діяльності. Звідси витікає, що культура є способом діяльності людей, способом, яким існує і рухається суспільство, а суспільні відносини складають основу для цієї діяльності.

Культура і суспільство не співвідносяться як частина і ціле, а пронизують одне в одне. У цілісному організмі суспільства існують окремі (горизонтальні) підсистеми, так звані соціально-історичні спільності різного типу, наявність і взаємодія яких і характеризує виникнення і розвиток суто соціальної структури. У системі „людина - культура – суспільство” останнє представлене так званими соціальними інститутами і формами (наука і освіта, мистецтво, етика, естетика, економіка, право, релігія та ін.) - високоорганізованими системами, що володіють стійкою структурою, міцною інтеграцією своїх елементів, гнучкістю і динамічністю, які саме і забезпечують виконання культурою своїх функцій.

Вивчення своєрідності культур, інтерес до чужих культур, дослідження діалогу культур - все це дозволяє виявляти джерела соціальних і творчих перетворень в історичному і культурному розвитку людства. Звідси актуальним стає поняття ідентичності (що відповідає на питання „хто я в культурі?”). У ХХ ст. теоретико-концептуальна ідентичність, культурна ідентичність, криза ідентичності досліджуються логікою, філософією повсякденності, прагматизмом, психоаналізом, екзістенціалізмом, символічним інтеракціонізмом, структуралізмом, а також соціальною психологією, культурною антропологією, соціологією, історією та іншими дисциплінами.

Ідентичність є результатом ідентифікації, що містить у собі визначеність і схематизацію з вибором місця для себе. Ідентичність визначає співвідношення внутрішнього і зовнішнього, кінцевого і нескінченного, адаптації і захисту власного Я та навколишнього світу. Процес ідентифікації включений у процеси культурного розвитку. Компонентами процесу ідентифікації є структурна основа (співвідношення традицій і новаторства, визначення „своїх” і „чужих”); ціль (вибір основних шляхів розвитку, формування цінностей і ідеалів); екзистенціальна основа (власний духовний, культурний внутрішній потенціал, знання про рідну і чужу культури) (Див.: Культурология: Учебное пособие / под ред. Г.В. Драча. - М.: Альфа - М, 2003. - С. 233-240).

Культура сьогодні розглядається і з боку міжкультурної комунікації. Культура є продуктом й водночас детермінантою систем людської соціальної взаємодії (спілкування). Спілкування є дуже складним і багатогранним процесом. Це і процес взаємодії індивідів, і інформаційний процес, і процес їхнього взаємовпливу, співпереживання та взаєморозуміння. Міжкультурна комунікація - один з найважливіших факторів людської діяльності. Спілкування являє собою комунікативну діяльність по обміну інформації, мета якої - зміна поведінки співрозмовника. Між тими хто спілкуються, використовується певний соціальний символізм. Спілкування як знакова система складається з вербальної комунікації, мови, невербальній комунікації (кінесика - мова жестів, міміка, візуальне спілкування).

Структура культури є такою. У культурології, як і в соціології, виділяють дві основні частини - культурну статику і культурну динаміку. Перша описує культуру в стані спокою (внутрішня будова культури як сукупність базисних елементів, форми культури), друга - у русі (засоби, механізми і процеси, які описують трансформацію культури, її зміни). Традиційно вважають, що культура має два виміри - матеріальну культуру (артефакти) і нематеріальну культуру (норми, правила, зразки, еталони, моделі і норми поведінки, закони, цінності, церемонії, ритуали, символи, міфи, знання, ідеї, звичаї, традиції, мову). Матеріальна культура – це сфера перетворення речовини й енергії природи у світ артефактів, речей, що потрібні людству. Її основні функції: перетворення природи, когнітивно-мнемонічна, суспільствостворююча. Духовна культура – сфера будови людської свідомості у вигляді знань і інтересів (цінностей, емоцій ). Її основна функція – людинотворча, адаптивна та виховна.

Дослідники по-різному виділяють й інші функції культури. Так, наприклад, А.І. Кравченко виділяє такі функції культури, як: захисну, креативну, комунікативну, сигніфікативну, нормативну, релаксаційну (Див.: А.И. Кравченко Культурология. учеб. пособие для вузов. - М.: Акад. проект; Трикста, 2003. - С. 18- 27).


Питання та завдання для самоперевірки

  1. Як можна інтерпретувати відносини суспільства і культури? (Наведіть приклади)

  2. Які функції культури вам відомі?

  3. Що таке субкультура?

  4. Що таке інкультурація?

  5. Що таке соціалізація? Які її типи?

  6. Як можна охарактеризувати співвідношення природного і культурного?

  7. Чому культуру часто визначають як „другу природу”?

  8. У чому виявляються проблеми міжкультурних комунікацій?

  9. Що таке культурні норми?

  10. Розкрийте сутність поняття „культурна картина світу”.

  11. Як визначити ідентичність та ідентифікацію?

  12. У чому полягають способи культурної ідентифікації?

  13. Яка роль культури в передачі соціального досвіду? (у регуляції особистісної поведінки?).


Теми рефератів і наукових досліджень (НДРС)

  1. Проблема людини в історії культури

  2. Специфіка понять „індивід”, „індивідуальність”, „особистість”

  3. Культура як духовний вимір особистості і суспільства

  4. Культурний імунітет

  5. Конфлікт між бажаним, належним і дійсністю



Тема 4.

ДУХОВНА КУЛЬТУРА СУСПІЛЬСТВА


План


  1. Духовна культура: поняття, сутність

  2. Соціальні інститути культури: види, функції

  3. Форми духовної культури: релігія, філософія, наука, мораль, право, мистецтво

  4. Критерії та оцінки духовності


Література


1. Оганов А.А., Хангельдиева И.Г. Теория культуры. Учебное пособие для вузов.- М.: ФАИР-ПРЕСС, 2001. – С. 7-18; 100-327.

2. Гуревич П.С. Культурология. Учебник для вузов.- М.: Проект, 2003. – С. 231-331.

3. Культурология. Хрестоматия. / Сост. П.С. Гуревич.- М.: Гардарики, 2000. – С. 544-567.

4. Культурология в вопросах и ответах. – Р.н/Д: „Феникс”, 1997. – С. 86 – 140.

5. Культурология: экзаменационные ответы /Н.В. Шишова и др.- Р.н/Д: „Феникс”, 2001. – С. 88 –109; 115-118; 122- 130.

6. Культурология в вопросах и ответах для экзаменов и зачетов. - М.: ЦЕНТР, 2001.- С. 114 –139.

7. Этическая мысль. Научно-публицистические чтения. 1990. М.: Политиздат, 1990. -С. 16-57; 200-204; 274-295.

8. Одиссей.- М.: Наука. 1990. - С. 6-22.

9. Мир философии. Книга для чтения. Часть 2. Человек. Общество. Культура. М.: Политиздат, 1991. - С. 335-403.


Основні поняття:

Матеріальна культура, духовна культура, цінності, ціннісні орієнтації, творчість, самореалізація особистості, критерії духовності, світогляд, історичні типи світогляду, бездуховність, свобода і несвобода людини, свобода і необхідність, соціальні інститути культури, форми культури, культурні явища


Ми вже визначили, що культура являє собою цілісний системний об'єкт зі складною структурою. Саме буття культури як цілісний процес можна розділити на дві сфери: матеріальну і духовну. Під матеріальною культурою розуміється не тільки створення предметного середовища, але й сама діяльність по формуванню необхідних умов людського існування. Сутністю матеріальної культури є втілення у речову форму різноманітних цінностей, що дозволяють людям адаптуватися до біологічних і соціальних умов життя.

Духовна культура суспільства містить у собі всі області духовного виробництва (філософію, науку, мистецтво, релігію й ін.), соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві та ін. Стародавніми греками сформульована класична тріада духовної культури: істина - добро – краса, яка призвела у ранг трьох найважливіших ціннісних категорій людської духовності, що знайшли своє втілення в різних сферах людської діяльності - в науці, філософії, мистецтві, праві та ін. Саме вони визначають сьогодні рівень інтелектуального, морального, естетичного, політичного та правового розвитку суспільства. Духовна культура припускає як саму діяльність, що спрямована на духовний розвиток людини і суспільства, так і її результати.

Духовна культура займає центральне місце серед інших форм культури - фізичної і матеріальної. Цікаву концепцію щодо сутності духовної культури з погляду семіотики пропонує Ю.В. Рождественський. Зміст духовної культури особистості, на його думку, виявляється: у знанні правил спільних дій, правил гуртожитку, засвоєння яких забезпечує так званий автоматизм соціальної поведінки; у розумінні змісту культури суспільства як загальнозначущого розумового цілого; в особистих уявленнях про себе й світ, обмежених, з одного боку, здоровим глуздом, а з іншого, необхідністю бути індивідуальністю. Крім даних категорій, змістовну сутність духовної культури становлять такі категорії, як мораль (а також моральність і етика), естетика і позитивні знання (так звані „змістовні” категорії). Змістовні категорії духовної культури співвідносяться з категоріями філософії (істина, краса, справедливість). (Ю.В. Рождественский. Введение в культурологию. М.: Добросвет, 2000. - С. 82-84).

У центрі змістовних категорій духовної культури, за твердженням дослідника, лежить мораль. Мораль, як норма поведінки, охоплює все суспільство, однак по ступені широти охоплення розрізняють такі її різновиди, як народну (або практичну) мораль, духовну (або релігійну) мораль, професійну мораль і екологічну (глобальну) мораль. Практична мораль широко практикується в міждержавних відносинах, політиці. Практична мораль припускає, що людина, що керується нею, жертвує собою заради матеріального блага родини і роду. Духовна мораль має своєю метою розширювати рамки відносин між людьми за межі сусідства і споріднення. На відміну від практичної моралі, правила якої сформульовані як рекомендації, духовна мораль формулює свої правила як заборони (гріх як помилка в поведінки тощо). У центрі релігійної моралі лежить безпека (буття людини і людства) як вище благо. Гносеологічною основою духовної моралі є віра (довіра). Духовна мораль узагальнює принципи практичної моралі, зберігаючи і примножуючи силу її життєвої активності, формулюючи їх, як віру, надію, любов. Професійна мораль спирається на духовну мораль, але є певним виключенням з деяких правил духовної моралі ( правило лікарів „не нашкодити” та ін.). Екологічна мораль охоплює не тільки екологію як філософію, але й практичну діяльність, що припускає збереження життєвої рівноваги (техніко-економічну безпеку) ( Ю.В. Рождественский. Там само. - С. 90-96).

Духовна культура суспільства регулюється діяльністю соціальних інститутів (економічних, політичних, виховних та ін.), основною функцією яких є регулювання взаємовідношень і поведінки індивідів у суспільстві. Однак для її здійснення кожний соціальний інститут виконує відносно своїх учасників ще й наступні функції, що забезпечують соціальні зв'язки і відносини людей, які прагнуть до задоволення своїх потреб: функцію визначення, закріплення і відтворення зв'язків і відносин (тобто виробляє систему цінностей, норм і зразків поведінки, що закріплюють, стандартизують поведінку своїх членів, роблять її передбачуваною); регулятивну функцію (регулювання взаємин між членами суспільства шляхом вироблення цінностей, норм і зразків поведінки); інтегративну функцію ( що включає в себе процеси зімкнення, взаємозалежності і взаємної відповідальності членів соціальних груп, спільнот, що здійснюються під впливом інституціональних норм, правил, санкцій і системи ролей); комунікативну функцію (здійснювану на основі особистої взаємодії й обміну інформацією); функцію, що транслює ( виявляється в передачі соціального досвіду) ( Культурология в вопросах и ответах для зачетов и экзаменов. Учебное пособие для вузов. /И.Т. Пархоменко, А.А. Радугин. -М.: Центр, 2001. - С. 117).

Духовний світ людини (сфера його внутрішнього, суб'єктивного світу) знаходить вираження у видах його діяльності, у формах поведінки, у системі цінностей. Компонентами його духовності є: світогляд (сукупність поглядів, оцінок, норм і установок, що визначають відношення людини до світу і виступають як орієнтири й регулятори його поведінки); морально-етичні норми і цінності та естетичні потреби. Критеріями духовності людини є два види його духовної діяльності, спрямовані на відшукання істини, самопізнання й самовизначення істини, а саме: духовні цінності ( ідеальні утворення у вигляді ідей, образів, законів як результат основних видів духовного виробництва - науки, мистецтва, релігії, філософії, моралі, політики, права); споживання духовних цінностей, внаслідок яких відбувається зміна свідомості людей (Культурология в вопросах и ответах для зачетов и экзаменов, С.153- 155).


Питання та завдання для самоперевірки

  1. Ваше розуміння духовної культури як процесу духовної творчості

  2. Поняття соціального інституту культури

  3. Види і функції соціальних інститутів культури

  4. Релігія як соціальний інститут. Культурологічні функції релігії

  5. Що таке моральна культура?

  6. Наука як спеціалізована форма культури

  7. Що таке економічна культура?

  8. Що таке політична культура?

  9. Що таке правова культура?

  10. Мистецтво як форма культури: специфіка, види, соціальні функції


Теми рефератів і наукових досліджень (НДРС)

  1. Захисні властивості культури як своєрідної імунної системи особистості і суспільства

  2. Культура як духовний вимір особистості і суспільства

  3. Культура і влада

  4. Культура праці, матеріального виробництва і побуту

  5. Екологія і культура

  6. Економіка і культура

  7. Вплив культури на політичну організацію та економічне життя суспільства

  8. Криза культури

  9. Причини поширення містицизму в культурі

  10. Культура - індикатор духовного здоров'я суспільства та людини



  1   2   3

Схожі:

Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять iconМетодичні вказівки до проведення практичних (семінарських) занять
Методичні вказівки до проведення практичних (семінарських) занять з курсу: “Податкове право України” для студентів I курсу спеціальності...
Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять iconМетодичні вказівки до проведення практичних та семінарських занять з курсу
Методичні вказівки до проведення практичних та семінарських занять з курсу “Правові основи підприємницької діяльності” для студентів...
Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять iconМетодичні вказівки до проведення практичних (семінарських) занять з дисципліни «Податкове право» для студентів спеціальності 030402
Методичні вказівки до проведення практичних (семінарських) занять з дисципліни «Податкове право» / укладач К. Д. Янішевська. – Суми...
Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять iconМетодичні рекомендації до семінарських занять та організації самостійної роботи з курсу " Основи зовнішньоекономічних зв’язків "
Методичні рекомендації до семінарських занять та організації самостійної роботи з курсу “Основи зовнішньоекономічних зв’язків” (для...
Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять iconМіністерство освіти І науки україни херсонський економічно-правовий інститут кафедра загальноюридичних дисциплін методичні вказівки до проведення практичних (семінарських) занять з дисципліни
Методичні вказівки до проведення практичних (семінарських) занять з дисципліни «Банківське право»”/ Укл. Башинський А. А. – Херсон:...
Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять iconМетодичні вказівки до проведення практичних /семінарських/ занять з дисципліни «Земельне право» для студентів спеціальності «Правознавство»
Методичні вказівки до проведення практичних /семінарських/ занять з дисципліни «Земельне право» / Укладач В.І. Горевий. Суми: Видавництво...
Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять iconМетодичні вказівки до проведення практичних (семінарських) занять з дисципліни «Право інтелектуальної власності» для студентів спеціальності 030402 «Правознавство»
Методичні вказівки до проведення практичних (семінарських) занять з дисципліни «Право інтелектуальної власності» / Укладач М. М....
Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять iconМетодичні рекомендації з предмету «Історія української культури»
Методичні рекомендації містять робочу програму з курсу, контрольні питання, рекомендації до семінарських занять, перелік підручників...
Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять iconФілософія методичні рекомендації для викладачів до семінарських занять для студентів ІІ курсу медичних факультетів
Філософія: методичні вказівки для викладачів до семінарських занять для студентів ІІ
Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять iconМетодичні вказівки до проведення практичних та семінарських занять з курсу "кримінальний процес" для студентів спеціальності
Методичні вказівки до проведення практичних та семінарських занять з курсу “Кримінальний процес” для студентів спеціальності 060101...
Методичні рекомендації для семінарських І практичних занять iconМетодичні вказівки до проведення практичних та семінарських занять
Методичні вказівки до проведення практичних та семінарських занять з курсу “Виконавче провадження”
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи