Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон icon

Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон




НазваДьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон
Сторінка2/4
Дата01.11.2012
Розмір0.67 Mb.
ТипЗакон
1   2   3   4
^

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ



У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, вказано на її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, охарактеризовано основні методи дослідження. Визначено мету і завдання, об’єкт і предмет, дослідження; сформульовано положення, що містять наукову новизну визначено практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

^ Перший розділ «Загальна теоретико-правова характеристика медичного страхування як об’єкта правових досліджень» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Поняття, зміст та сутність страхування: теоретико-правові основи» здійснено аналіз теоретико-правових особливостей інституту страхування. Зокрема, значну увагу приділено проблематиці понятійно-категоріального апарату та функціям страхування.

Акцентується увага на суттєвих відмінностях, котрі мають місце при визначенні поняття страхування у різних галузях права. Науковці у сфері цивільного, господарського, фінансового та інших галузей права виводять власні теоретико-прикладні визначення терміна «страхування» відповідно до предмета правового регулювання відповідних галузей. У зв’язку з цим при тлумаченні «страхування» розкривається тільки притаманна цим відносинам правова сутність. Але, на наш погляд, в правовому аспекті визначення страхування як сукупності правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі забезпечення страхового захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб, є найбільш правильним. Саме таке поняття розкриває юридичну суть інституту страхування як правового утворення.

До функцій страхування можна віднести:

  1. Накопичувальну (формування спеціалізованих страхових фондів грошових коштів, тобто спрямування коштів до єдиного резерву, з якого в подальшому і здійснюються всі необхідні виплати).

  2. Відновлювальну, яка виявляється в тому, що у разі настання страхового випадку відбувається повне або часткове відшкодування завданих збитків (повна або часткова оплата медичних послуг).

  3. Превентивну (профілактичну), сутність якої полягає в тому, що з метою збереження та накопичення страхових фонів, здійснюється фінансування заходів щодо недопущення або зменшення наслідків настання страхових випадків (фінансування лікувально-профілактичних заходів).

  4. Контрольну, яка виявляється в тому, що страхові фонди мають суто цільову спрямованість – страхові внески акумулюються у страховому фонді на чітко визначені цілі, використовуються в строго визначених випадках і строго визначеним колом осіб.

^ У підрозділі 1.2 «Медичне страхування в системі страхування: взаємозв’язок та характерні ознаки» знайшли відображення позиції дисертанта стосовно місця та ролі медичного страхування у загальній системі страхування.

Серед інших видів страхування виокремлюється соціальне, до якого, у свою чергу, віднесене медичне. Соціальне страхування є складовим елементом системи соціального забезпечення, тобто системи правових, економічних та організаційних заходів, які спрямовані на компенсацію або мінімізацію наслідків зміни матеріального (соціального) становища людини внаслідок настання обставин, що визначаються державою соціально значущими, з метою вирівнювання соціального становища цієї людини порівняно з іншими членами суспільства.

Чинне українське законодавство свідчить, що сьогодні, залежно від страхового випадку, передбачаються такі види загальнообов’язкового державного соціального страхування: 1) пенсійне страхування; 2) страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням; 3) страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; 4) страхування на випадок безробіття; 5) медичне страхування.

Медичне страхування, поряд із загальними рисами, притаманними соціальному страхуванню, має і свої особливості. По-перше, страховий ризик при медичному страхуванні пов’язаний з особою застрахованого, а не з його майном. По-друге, – інший склад основних учасників страхових правовідносин (з’являється новий суб’єкт – медична установа). По-третє, якщо в інших видах страхування у разі настання страхового випадку страхові виплати отримує безпосередньо застрахований, то при медичному страхуванні кошти переказуються на рахунок лікувально-профілактичного закладу, де застрахованому надавалась медична допомога. По-четверте, якщо у традиційних видах страхування заключним етапом настання страхового випадку є виплата страхових коштів, то при медичному страховані застрахованому (пацієнту) надається певний обсяг медичної допомоги.

^ У підрозділі 1.3 «Обов’язкове та добровільне медичне страхування: визначення, сутність, пріоритети» досліджуються ключові відмінності, що характеризують правову природу обов’язкового та добровільного медичного страхування.

Слід враховувати, що добровільне медичне страхування не є формою реалізації принципу суспільної солідарності. Страхове відшкодування за системою добровільного медичного страхування пов’язується із розміром зроблених внесків, а самі ці внески встановлюються з урахуванням особливостей застрахованих контингентів. У свою чергу, обов’язкове медичне страхування є складовою державної соціальної політики і забезпечує всім громадянам рівні можливості в отриманні медичної допомоги, що надається за рахунок коштів обов’язкового медичного страхування в обсягу і на умовах відповідних програмам обов’язкового медичного страхування.

У рамках підрозділу розглянуті також питання правомірності надання платних медичних послуг в державних та комунальних закладах охорони здоров’я. На переконання дисертанта, адміністративно-правовими умовами впровадження платних медичних послуг у державних та комунальних закладах охорони здоров’я повинні стати такі: по-перше, чітке законодавче розмежування платності і безоплатності медичної допомоги; по-друге, необхідно обов’язкове відображення у локальних нормативних актах даних установ можливості надання платних медичних послуг, загального порядку їх надання, детальний перелік даних послуг та порядок ціноутворення з кінцевої ціною; по-третє, платна медична послуга повинна існувати тільки як засіб задоволення платоспроможного попиту населення, а не як засіб насильницького збирання грошей з населення; по-четверте, окреме бухгалтерське проведення коштів, отриманих у результаті надання платних медичних послуг, з метою полегшення зовнішнього та внутрішнього контролю за правомірністю отримання і витрачання коштів, що надійшли від надання платних медичних послуг. І, нарешті, окремий облік лікарських засобів, амортизації медичного устаткування тощо.

^ Підрозділ 1.4 «Загальнообов’язкове соціальне медичне страхування: поєднання публічно-правових та приватноправових основ» присвячено правовому аналізу обов’язкового медичного страхування, де тісно переплетені публічні та приватні елементи правового регулювання.

Публічно-правові начала загальнообов’язкового соціального медичного страхування підкреслюються передусім його обов’язковістю. Отже, обов’язковий – це імперативний. Тобто, говорячи про обов’язкове медичне страхування, розуміючи, що перше слово у цьому терміні є визначальним, скеровуючим, доходимо висновку: держава повинна створити умови для отримання страхового полісу кожним громадянином.

Обов’язковий характер соціального медичного страхування виражається, принаймні, у трьох моментах:

– по-перше,– в обов’язковості страхових плате­жів, які сплачуються страхувальниками;

– по-друге,– в існуванні спеціального механізму державного контролю й нагляду за правильністю і своєчасністю надходжень страхових платежів до спеціалізованих страхових фондів;

– по-третє,– у забезпеченні осіб медичними послугами на умовах і на підставі норм, які встановлені законодавством.

Проте з позицій комплексного наукового дослідження ми повинні констатувати, що обов’язкове медичне страхування – це не лише публічно-правове регулювання. Приватноправовий характер притаманний багатьом напрямам страхування, і обов’язкове медичне не є винятком. До об’єктів регулювання приватного права, на наш погляд, можна віднести правовідносини у сфері обов’язкового медичного страхування, які виникають у договірному порядку між страховиком, страхувальником та медичною установою (медичним працівником), за наявності вибору господарюючими суб’єктами та населенням страхових компаній, відносної економічної самостійності страховиків. Наприклад, при функціонуванні моделі обов’язкового соціального медичного страхування, яке здійснюється безпосередньо за допомогою страхових компаній (комерційних страховиків).

^ Другий розділ «Організаційно-правові засади забезпечення якості та безпеки медичної допомоги в умовах запровадження в Україні обов’язкового медичного страхування» складається з п’яти підрозділів.

^ У підрозділі 2.1 «Система забезпечення якості медичної допомоги (медичних послуг): правові принципи функціонування та складові елементи» висвітлюються проблеми формування та організаційно-правового забезпечення якості та безпеки медичної допомоги в умовах запровадження в Україні обов’язкового медичного страхування.

Дисертант пропонує під системою забезпечення якості та безпеки медичних послуг розуміти сукупність органічних та функціональних складових, чітка взаємодія яких забезпечує мінімізацію надання неякісних та небезпечних медичних послуг, а також контроль за якістю надання даних послуг. З огляду на це доцільно виокремлювати дві групи складових в системі забезпечення якості та безпеки медичних послуг: органічні та функціональні.

У свою чергу, контроль за якістю медичних послуг можна поділити на:

  1. Зовнішній (позавідомчий), який, у свою чергу, включає:

а) контроль з боку суб’єктів, які надають відповідні дозволи на здійснення медичних послуг (органи ліцензування, акредитації закладів охорони здоров’я, атестації /сертифікації спеціалістів);

б) контроль з боку правоохоронних органів та судів;

в) контроль з боку фондів медичного страхування та страхових медичних організацій (при запровадженні обов’язкового соціального медичного страхування);

г) контроль з боку професійних медичних асоціацій та інших громадських професійних об’єднань, асоціацій захисту прав споживачів тощо.

2. Внутрішній (відомчий), який поділяється на:

а) контроль, котрий проводиться спеціалістами (експертами) медичної установи;

б) контроль, котрий проводиться спеціалістами (експертами) органів управління охорони здоров’я.

^ У підрозділі 2.2 «Стандартизація в охороні здоров’я України: переваги та недоліки» аналізуються адміністративно-правові аспекти запровадження в охороні здоров’я України стандартизації як однієї із функціональних складових забезпечення якості та безпеки медичної допомоги.

Дисертант є прихильником доцільності впровадження стандартизації у процес надання медичної допомоги і у процес охорони здоров’я взагалі. Це пов’язано з багатьма обставинами, ключовими, з огляду на тему дисертаційного дослідження, є такі, що їх доцільно поєднати у п’ять груп:

  1. з позицій пацієнтів – стандартизація ефективно захищатиме їх права, оскільки буде мати місце «еталон» (зразок, стандарт, алгоритм) лікування, відхилення від якого у разі неблагополучного наслідку лікування свідчитиме не на користь медичного працівника, який здійснював лікування, і буде дієвим аргументом у захисті прав пацієнта;

  2. з позицій медичних працівників – стандартизація ефективно захищатиме їх права, оскільки дотримання вимог стандарту свідчитиме про правомірність надання медичної допомоги та зробить малоймовірним успішність претензій пацієнтів у разі негативного результату лікування;

  3. з позицій системи охорони здоров’я – стандартизація буде корисна, адже стандартними мають бути не тільки варіанти лікування тієї чи іншої хвороби, а й організаційні технології (оснащення лікувально-профілактичних закладів, організаційно-штатна структура органів управління охороною здоров’я тощо);

  4. з позицій правового регулювання охорони здоров’я - стандартизація корисна, оскільки за своєю суттю вона є юридичною процедурою, котру за сучасних умов можна вважати адміністративною послугою, а самі стандарти повинні бути затверджені – як юридичний документ, який стане загальнообов’язковим для відповідних суб’єктів;

  5. з позицій запровадження в Україні обов’язкового медичного страхування – оскільки це стимулюватиме об’єктивізацію ціноутворення на медичні послуги, ефективну роботу експертів якості медичної допомоги, удосконалення правових відносин між лікувально-профілактичною установою, страховою медичною організацією та фондом медичного страхування.

^ У підрозділі 2.3 «Ліцензування страхової та медичної діяльності: нормативне забезпечення та реальні вияви» визначаються адміністративно-правові засади здійснення ліцензування при запровадженні в Україні обов’язкового медичного страхування.

Фактично доцільно виокремлювати два види ліцензування при запровадженні обов’язкового медичного страхування: самої страхової діяльності у цій царині та безпосередньо ліцензування медичної діяльності. На думку дисертанта, з позицій ефективності та доцільності публічного управління у сфері охорони здоров’я не є оптимальним саме Міністерству охорони здоров’я України займатись ліцензуванням всієї медичної діяльності. Ефективніше, економніше та доцільніше було б передати частину функцій у сфері ліцензування медичної діяльності Міністерству охорони здоров’я АР Крим, управлінням (відділам) охорони здоров’я обласних, міських, районних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування і, таким чином, створити дворівневу систему органів ліцензування медичної діяльності.

За центральним органом виконавчої влади – Міністерством охорони здоров’я України – залишити:

  • ліцензування медичної діяльності медичних підприємств, установ, організацій, які перебувають у підпорядкуванні центральних органів виконавчої влади;

  • ліцензування діяльності медичних підприємств, установ, організацій, які виконують послуги та роботи по наданню швидкої та невідкладної медичної допомоги незалежно від форми власності;

  • ліцензування медичної діяльності підприємств, установ, організацій всіх форм власності, крім комунальної, які надають стаціонарну медичну допомогу;

  • ліцензування робот та послуг зі здійснення судово-медичних, судово-психіатричних та інших видів експертиз, де використовуються спеціальні медичні знання.

^ Підрозділ 2.4 «Акредитація лікувально-профілактичних закладів в контексті забезпечення якості медичної допомоги» присвячено з’ясуванню адміністративно-правової сутності акредитації медичних закладів.

Акредитацію лікувально-профілактичних закладів слід розрізняти від ліцензування їх діяльності. До характерних відмінностей зазначених явищ відносять такі:

  • метою ліцензування, насамперед, є забезпечення безпеки наданих медичних послуг, а також їх відповідність встановленим мінімальним державним стандартам, тоді, як метою акредитації є офіційне визнання статусу лікувально-профілактичних закладів, як підтвердження їх відповідності певному рівню надання медичних послуг та гарантії якості професійної діяльності;

  • ліцензуванню підлягає певний вид господарської діяльності у сфері охорони здоров’я (тобто ліцензію повинні мати всі особи, які бажають займатися даним видом діяльності, як юридичні, так і фізичні). Що стосується акредитації, то їй підлягають саме лікувально-профілактичні заклади – юридичні особи, фізичні особи-підприємці акредитацію не проходять;

  • при акредитації застосовуються інші критерії, які забезпечують більш високий якісний рівень надання медичних послуг, а стандарти ліцензування забезпечують у більшості своїй безпеку пацієнта. Йдеться про відповідність встановленим мінімальним державним стандартам.

Враховуючи українські реалії, дисертант вважає передчасним здійснення кроку, спрямованого на нормативне визнання добровільності проходження акредитації. Основні причини: по-перше, в Україні ще досить нерозвиненим є громадянське суспільство, що зумовлює поспішність делегування йому функцій стосовно проведення акредитації; по-друге, конкуренція та престиж лікувально-профілактичних закладів (як мотив для проведення акредитації та отримання її більш високого рівня) є малоймовірним, оскільки ці чинники в наших сьогоднішніх реаліях залежать більш від організаційно-правової форми закладу.

^ У підрозділі 2.5 «Атестація медичних працівників: невирішені проблеми та шляхи їх розв’язання» акцентується увага на організаційно-правових аспектах удосконалення процедури атестації з позицій забезпечення якості та безпеки медичної допомоги. Необхідно усвідомлювати, що такі важливі чинники, як ліцензування, акредитація та стандартизація демонструють переважною мірою готовність медичних закладів до здійснення медичної діяльності і лише побічно вказують на характеристики особи – безпосереднього надавача медичних послуг. На питання професійної якості лікаря та іншого медичного працівника об’єктивно може дати відповідь лише атестація.

У роботі дається визначення, згідно з яким атестація медичних працівників – це адміністративна процедура щодо визначення відповідності знань, вмінь та навичок медичного працівника встановленим зразкам (еталонам, стандартам) з подальшою можливістю присвоєння певних кваліфікаційних категорій. До характерних рис цього виду атестації віднесено:

  • основним завданням атестації є визначення рівня професійної підготовки лікарів, їх кваліфікації, а також обсягу знань, практичних навиків, ступеня володіння ними з боку інших медичних працівників, в тому числі своєчасне підвищення кваліфікації фахівців;

  • суб’єктами атестації є тільки фізичні особи: а) молодші спеціалісти з медичною освітою; б) лікарі.

  • проводиться за бажанням медичного працівника, але не рідше одного разу на п’ять років;

  • здійснюється для присвоєння кваліфікаційної категорії, підтвердження кваліфікаційної категорії, визначення знань і практичних навиків з присвоєнням (підтвердженням) звання «лікар-спеціаліст» (тільки для лікарів);

  • періодичність – тобто необхідність не рідше одного разу на п’ять років підтверджувати кваліфікаційну категорію (у разі невиконання (неналежного виконання) фахівцем прав та обов’язків, визначених посадовою інструкцією, може проводитися його дострокова атестація).

^ Третій розділ «Обов’язкове медичне страхування у зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аналіз та пропозиції для України» складається з чотирьох підрозділів.

^ У підрозділі 3.1 «Особливості організаційно-правового забезпечення медичного страхування у США» на основі порівняльно-правового дослідження здійснена спроба виокремити позитивні та негативні риси організаційно-правового забезпечення страхування у сфері медицини США.

Перевагами організаційно-правового забезпечення системи охорони здоров’я США є:

  1. особливе ставлення до літніх осіб, інвалідів та деяких інших категорій соціально не захищених верств населення. Мова йде передусім про запровадження федеральних програм Medicare, яка охоплює майже 45 мільйонів літніх осіб, інвалідів, осіб з певними захворюваннями) та Medicaid, яка призначена для забезпечення надання медичної допомоги найбіднішим прошаркам населення.

  2. високий рівень організаційно-правового забезпечення захисту прав пацієнтів, а саме: значного розвитку набули надання адвокатських послуг у сфері медичного права та широка розповсюдженість інституцій, котрі займаються захистом прав споживачів;

  3. концептуальний підхід до підготовки юристів, які спеціалізуються в царині медичного права;

  4. високий рівень стандартизації та документообігу;

  5. диверсифікація фінансових потоків, які спрямовуються на галузь охорони здоров’я (кошти на покриття окремих соціальних програм виділяються як федеральним рівнем, так і місцевими органами влади).

Втім, мають місце і певні недоліки. Це:

– по-перше, висока вартість. Витрати на охорону здоров’я на душу населення в Сполучених Штатах становлять 7290 USD на рік (дані 2009 р.), що більш ніж удвічі перевищує середній показник індустріально розвинутих держав;

– по-друге, відсутність гарантованого загальнодоступного мінімуму медичної допомоги для кожної людини. Тобто, фактично ідеться про відсутність у практиці охорони здоров’я США обов’язкового (загального) медичного страхування;

– по-третє, значна кількість населення країни, яка не має медичної страховки;

– по-четверте, тенденція до монополізації ринку страховиків, що потенційно призводить до зменшення свободи вибору як для пацієнтів, так і для медичних організації.

^ Підрозділ 3.2 «Обов’язкове медичне страхування в Російській Федерації: принципи, характерні риси, перші підсумки» присвячено дослідженню адміністративно-правових засад запровадження та функціонування обов’язкового медичного страхування у Росії.

Запровадження у 1993 році обов’язкового медичного страхування дозволило в Російській Федерації створити самостійний стабільний фонд, надходження коштів до якого не залежить від політичної ситуації в країні, волі представників влади та повноти бюджету. А лікувально-профілактичні заклади отримали джерело, з якого кошти надходять постійно, систематично та стабільно, залежно від обсягу та якості наданих послуг.

До характерних рис обов’язкового страхування у сфері охорони здоров’я РФ можна віднести таке:

  • воно є складовою частиною державного соціального страхування;

  • має державний характер: а) регулювання здійснюється на загальнодержавному рівні; б) фонди обов’язкового медичного страхування є державними неприбутковими організаціями; в) їхні кошти перебувають в державній власності;

  • страхові внески сплачуються тільки роботодавцями або виконавчими органами суб’єктів РФ, тобто застрахований повністю виключається з фінансування системи обов’язкового медичного страхування;

  • значне додаткове бюджетне фінансування системи охорони здоров’я;

  • зі сторони виконавця медичних послуг можуть виступати лікувально-профілактичні заклади будь-якої форм власності.

Недоліками сучасної системи обов’язкового медичного страхування Росії, з позицій адміністративно-правового регулювання, є:

– по-перше, «роздутість» адміністративних структур, які забезпечують функціонування системи обов’язкового медичного страхування, проте самостійно не беруть участі у створенні кінцевого продукту – наданні медичної допомоги;

– по-друге, пацієнти (застраховані в системі обов’язкового медичного страхування) до цього часу нерідко не мають повної інформації стосовно своїх прав у системі обов’язкового медичного страхування;

– по-третє, недостатнє розроблення механізму контролю та нагляду за діяльністю фондів обов’язкового медичного страхування. Підтвердженням слугує низка гучних кримінальних справ стосовно керівного складу Федерального фонду обов’язкового медичного страхування, котрі мали місце у 2005–2006 роках;

– по-четверте, нераціонально велика частка стаціонарної медичної допомоги у загальній структурі медичної допомоги, але недостатня кількість лікарів, які надають первинну медичну допомогу.

^ У підрозділі 3.3 «Ключові засади правового регулювання та функціонування обов’язкового медичного страхування в Німеччині» розкрито переваги та недоліки німецького досвіду організаційно-правового забезпечення даного виду страхування та висловлені пропозиції для України стосовно урахування позитивних надбань.

До переваг німецької системи охорони здоров’я, безумовно, варто віднести високий якісний рівень надання медичної допомоги, оснащеність медичним обладнанням лікувально-профілактичних закладів, кваліфікацію медичних працівників і, найголовніше, доступність медичного обслуговування для всіх. Система медичного страхування забезпечує населення широким спектром безоплатних послуг, включаючи профілактику захворювань, амбулаторне та стаціонарне лікування, рецептурні лікарські засоби, медичні устаткування, оплату проїзду до медичного закладу тощо. Крім цього, застраховані мають право вільного вибору лікаря, медичної установи, відсутня практика регулювання сімейними лікарями доступу до спеціалізованої допомоги. Важливим позитивним моментом системи медичного страхування країни є те, що внески працюючих забезпечують страхування як самого працюючого, так і непрацюючих членів його сім’ї.

Водночас, до недоліків адміністративно-правового забезпечення побудови системи охорони здоров’я Німеччини можна віднести:

– нераціональну організаційно-штатну структуру органів управління охороною здоров’я в окремих районах (наприклад, в Кньопеніке такий підрозділ включає, в тому числі, екологію, соціальну допомогу та ветеринарну службу);

– фактично зруйновано профілактичний напрям у діяльності системи медичної допомоги (в плановому порядку не проводяться щеплення, медичний огляд дітей та підлітків, нагляд за вагітними, ліквідовані поліклініки тощо);

– обмеження прав лікарів стосовно організації надання медичної допомоги населенню.

^ У підрозділі 3.4 «Французький досвід організації та юридичного забезпечення обов’язкового медичного страхування» аналізуються особливості адміністративно-правового забезпечення обов’язкового медичного страхування у Франції.

Важливою особливістю реформування обов’язкового медичного страхування у Франції стало прийняття в червні 1999 року Закону про загальне медичне страхування. Відповідно до нього, право на медичне страхування отримали всі постійні мешканці Франції. Тобто було завершено перехід від медичного страхування за місцем роботи до загального медичного страхування. Нині 95% населення Франції охоплено трьома основними програмами медичного страхування: загальною програмою медичного страхування (Régime général), яка охоплює найманих працівників торгівлі і промисловості та членів їх сімей (приблизно 84 % населення), а також бідних, що застраховані за Законом про загальне медичне страхування (понад 1,6 %); програмою страхування осіб, які працюють у сільському господарстві (MSA) – 7,2 % населення; програмою страхування самостійно зайнятих осіб (CANAM) – близько 5 %.

Всі основні програми медичного страхування Франції реалізують на практиці Національний фонд медичного страхування і відповідні місцеві структури. Всього в рамках загальної програми страхування працюють:

  • 129 місцевих фондів медичного страхування (caisses primaires d’assurance maladie), які оформлюють страховку і відшкодовують витрати на лікування;

  • 16 регіональних фондів, які займаються виробничим травматизмом та професійними захворюваннями;

  • Національний фонд медичного страхування найманих працівників, який контролює діяльність регіональних і місцевих фондів;

  • Спеціальна медична служба.

Адміністративно-правові особливості французької системи охорони здоров’я такі:

  • змішаний характер, тобто в наявності як риси бюджетної моделі охорони здоров’я, так і страхові механізми (фінансування здійснюється за рахунок внесків медичного страхування і при цьому перебуває під жорстким контролем держави);

  • наявність державних і приватних фондів медичного страхування, які спільно фінансують одні і ті ж послуги, що надаються одними і тими ж виробниками одним і тим самим групам населення;

  • наявність розвиненої мережі як державних, так і приватних надавачів медичних послуг;

  • галузь фінансується із суспільних систем і надає хворим вільний вибір лікаря та необмежений доступ до послуг, а лікарям – свободу професійної діяльності.

^ Четвертий розділ дисертації «Перспективи удосконалення адміністративно-правового забезпечення системи обов’язкового медичного страхування в Україні» складається з трьох підрозділів.

^ У підрозділі 4.1 «Пошук шляхів запровадження в Україні обов’язкового медичного страхування (аналіз основних законопроектів)» розглянуті переваги та недоліки наявних на сьогодні законопроектів, присвячених запровадженню в Україні обов’язкового медичного страхування.

Критеріями, за якими здійснювалась оцінка законопроектів, виступали такі:

а) яка структура буде виступати у якості страховика? Варто вбачати необхідність у залученні комерційних структур, а саме страхових медичних організацій як страховиків. Це дозволить більш об’єктивно контролювати якість медичної допомоги та вести взаєморозрахунки за надану медичну допомогу;

б) що саме буде фінансуватись за рахунок коштів, отриманих із системи обов’язкового медичного страхування? Кошти обов’язкового медичного страхування необхідно розподілити на три складові: оплату вартості наданої медичної допомоги пацієнтові, котрий має поліс обов’язкового медичного страхування; преміювання медичного персоналу, котрий має високі показники у лікуванні застрахованих і у практиці якого мінімальна кількість дефектів надання медичної допомоги; утримання Національного фонду загальнообов’язкового соціального медичного страхування;

в) які функції будуть у Національного фонду обов’язкового соціального медичного страхування? На наше переконання, він повинен займатись виключно організацією обов’язкового медичного страхування в Україні і у подальшому контролюватиме реалізацію програми державних гарантій надання громадянам безоплатної медичної допомоги;

г) чи буде створюваний Фонд складовою охорони здоров’я, чи буде незалежною структурою? Видається, що Національний фонд обов’язкового соціального медичного страхування повинен стати самостійною структурою, підконтрольною та підзвітною Кабінету Міністрів України. Це дозволить мінімізувати негативний вплив медичних чиновників як на організацію даного виду страхування, так і на його функціонування (і перш за все, перерахунки коштів до страхових медичних компаній).

ґ) перелік осіб, які будуть застрахованими за програмою обов’язкового медичного страхування. Обов’язковому медичному страхуванню, ми переконані, підлягають всі особи, які на законних підставах перебувають на території України та стосовно яких іншого порядку не визначено законами України.

д) хто і в яких пропорціях повинен сплачувати внески на обов’язкове медичне страхування? На думку дисертанта, незважаючи на всю різноманітність варіантів, запропонованих у проектах законів, все ж не варто усувати самих громадян від участі у сплаті внесків на обов’язкове медичне страхування. Це продиктовано насамперед необхідністю стимулювати пересічних громадян стежити за своїм здоров’ям, займатись фізичною культурою і т. ін. У таких випадках розмір страхового внеску (якщо людина протягом року не зверталась до лікаря) зменшуватиметься. За соціально дезадаптованих, інвалідів, безробітних та інших подібних категорій буде платити держава через органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

^ Підрозділ 4.2 «Адміністративно-правовий вплив на побудову організаційних структур системи обов’язкового соціального медичного страхування» містить адміністративно-правові характеристики загальної системи обов’язкового медичного страхування та її суб’єктів.

Щодо правового становища Національного фонду обов’язкового соціального медичного страхування, то необхідно зазначити: по-перше, цей Фонд може бути створений як самостійна державна некомерційна фінансово-кредитна установа або як неприбуткова самоврядна організація, за прикладом вже існуючих фондів загальнообов’язкового соціального страхування (пенсійного страхування; страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням; страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності; страхування на випадок безробіття). У будь-якому випадку Фонд медичного страхування є владним суб’єктом публічного права та центральною ланкою всієї системи обов’язкового медичного страхування. По-друге, він буде призначений для практичної реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я та обов’язкового медичного страхування, а також утворюватися державою для здійснення повноважень від її імені. По-третє, рішення цього Фонду та його структурних підрозділів на місцях, які прийняті в межах їх компетенції, є обов’язковими для виконання, у тому числі всіма страхувальниками та застрахованими особами, якщо вони їх стосуються.

Основними завданнями адміністративно-правового регулювання діяльності страхових медичних організацій, котрі виступатимуть у якості страховиків, має бути:

  • забезпечення їх фінансової стабільності;

  • забезпечення належних умов їх діяльності, насамперед у сфері надання відповідних дозволів (ліцензування);

  • забезпечення відкритості та прозорості їх діяльності;

  • забезпечення конкуренції та недопущення монополізації на ринку страхових послуг у сфері загальнообов’язкового соціального медичного страхування;

  • створення сприятливих умов для їх ефективного функціонування та розвитку.

^ У підрозділі 4.3 «Модернізація адміністративно-правового статусу лікувально-профілактичних закладів у процесі запровадження обов’язкового медичного страхування» висвітлюються проблеми удосконалення організаційно-правового забезпечення діяльності медичних закладів – ключового суб’єкта обов’язкового медичного страхування, де пацієнт реально отримуватиме медичні послуги.

Передусім мова йде про поліпшення стану справ щодо адміністративно-правового забезпечення первинної ланки надання медичної допомоги. Актуальність саме такої постановки зумовлюється декількома причинами:

– на рівні первинної медичної допомоги отримує необхідні медичні послуги переважна більшість осіб, котрі мають скарги на стан здоров’я;

– вона економічно менш затратна для держави, оскільки не потребує високоспеціалізованих, високовартісних методів лікування, утримання стаціонарів тощо;

– вона дозволяє виявити захворювання людини на ранніх етапах і, як наслідок, більш якісно та успішно його лікувати;

– при цьому мінімізуються витрати як медичних закладів, так і фондів обов’язкового медичного страхування;

– сімейна медицина, як один із прикладів первинної медичної допомоги, дозволяє максимально наблизити пацієнтів до ресурсів медицини, отже,– до отримання медичної допомоги;

– матиме місце максимально виражена профілактична спрямованість вітчизняної медицини, що зменшить захворюваність та сприятиме виявленню патологій у стані здоров’я.

До ключових елементів організаційно-правового реформування лікувально-профілактичних закладів державної та комунальної форми власності з позицій запровадження обов’язкового медичного страхування можуть бути віднесені:

  • зміна парадигми кадрової політики стосовно призначення, перш за все, керівників медичних установ;

  • укрупнення лікувально-профілактичних установ з метою створення єдиного комплексу, де громадянин зможе отримати як первинну, так і спеціалізовану медичну допомогу, що спростить пересічній особі доступ до якісної медичної допомоги;

  • дозвіл приватним медичним установам брати участь у програмах медичного страхування у його обов’язковій формі, іншими словами, у реалізації фактично державного замовлення, має стати суттєвим поштовхом до формування конкурентного середовища і, як наслідок, до позитивних зрушень у державних та комунальних лікувально-профілактичних закладах;

  • врегулювання відносин лікувально-профілактичних закладів із новостворюваними фондами обов’язкового медичного страхування;

  • створення бази підзаконних нормативно-правових актів, положення яких деталізували б норми чинного законодавства, присвяченого обов’язковому медичному страхуванню.


ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що знайшло вияв в обґрунтуванні концепції адміністративно-правового забезпечення запровадження в Україні обов’язкового медичного страхування.

1. До особливостей обов’язкового страхування відносимо такі:

  • зв’язок обов’язкового страхування з державою;

  • коло страхувальників та об’єкти страхування вказуються у відповідному нормативному акті;

  • умови обов’язкового страхування, обсяг страхової відповідальності, страхове забезпечення визначаються законом;

  • має примусовий характер;

  • обов’язкове страхування передбачає особливий захист інтересів особи, яка повинна бути застрахована.

2. До ключових переваг легітимізації надання платних медичних послуг в державних та комунальних закладах охорони здоров’я віднесено:

  • Розширення можливостей для реалізації прав пацієнтів.

  • Надання правомірної можливості підвищення рівня фінансування лікувально-профілактичних закладів.

  • Поліпшення матеріальних статків безпосередніх надавачів платних медичних послуг – медичних працівників.

  • Скорочення ринку «тіньових» платних медичних послуг.

  • Сприяння конкуренції між державними і комунальними закладами охорони здоров’я, з одного боку, та приватними медичними установами,– з іншого.

  • Посилення впливу демократичних перетворень на сферу охорони здоров’я громадян.

3. З метою розробки адміністративно-правового забезпечення стандартизації в умовах запровадження в Україні обов’язкового медичного страхування необхідно створити Український центр медичної стандартизації. Ця структура має бути у державній власності, проте не входити до системи Міністерства охорони здоров’я України. Принциповими аспектами її побудови мають стати:

  • залучення представників органів управління охорони здоров’я;

  • залучення на договірних засадах провідних фахівців-практиків та науковців у тій сфері медицини, стосовно якої створюються стандарти;

  • участь у роботі Українського центру медичної стандартизації представників страхових медичних організацій;

  • погодження стандартів із Фондом обов’язкового медичного страхування;

  • широке громадське обговорення перед прийняттям чи затвердженням медичного стандарту.

4. Державна акредитація лікувально-профілактичних закладів – це регламентована нормами адміністративного права процедура визнання державними акредитаційними комісіями рівня відповідності лікувально-профілактичного закладу певній категорії на підставі критеріїв, встановлених державою з метою забезпечення якості та безпеки медичної допомоги.

Характерними рисами акредитації лікувально-профілактичних закладів визначені такі:

  • мета – офіційне визнання статусу лікувально-профілактичних закладів, як підтвердження їх відповідності певному рівню надання медичних послуг та гарантії якості професійної діяльності;

  • акредитація полягає, передусім, в оцінці діяльності лікувально-профілактичних закладів, її відповідності існуючим державним стандартам;

  • обов’язковий характер її проходження для всіх лікувально-профілактичних закладів незалежно від форми власності;

  • періодичність – один раз на три роки, крім першої акредитації, яка проводиться не пізніше ніж через два роки від початку здійснення діяльності;

  • можливість, з метою підвищення категорії, дострокового проходження акредитації.

5. Кроками, спрямованими на удосконалення існуючого адміністративно-правового забезпечення атестації лікарів, є:

– перегляд суб’єктивних критеріїв (параметрів) оцінки кваліфікації медичних працівників;

– необхідність запровадження єдиної загальнодержавної компоненти для отримання відповідної атестаційної категорії;

– доцільність максимально широкого застосування нових інформаційних технологій (комп’ютерні тести, віртуальні ситуаційні завдання, володіння сучасною медичною технікою);

– організаційно-правові зміни ідеології проведення атестації;

– необхідність залучення до процесу атестації медичних працівників також і страхових медичних організацій разом з регіональними фондами обов’язкового медичного страхування.

6. Проаналізувавши досвід побудови системи організації та фінансування охорони здоров’я США, дисертант доходить висновку, що для реформування галузі охорони здоров’я України можливе використання позитивних сторін американської системи, а саме:

  • використання ринкових механізмів, які базуються на суверенітеті споживача медичних послуг і спроможності його попиту викликати конкуренцію як цінову, так і у сфері якості;

  • надання більших прав пацієнтові (можливість отримання повної інформації на всіх стадіях лікувального процесу; розширення та вдосконалення існуючих способів захисту їх прав);

  • вдосконалення процесів управління та контролю якості надання медичних послуг, а також більш широке запровадження в цій сфері нових інформаційних технологій;

  • акцент на профілактику захворювання, а також на первинне медико-санітарне обслуговування;

  • стратегічне планування діяльності всіх закладів охорони здоров’я та органів управління охороною здоров’я.

7. Для України, з точки зору адміністративно-правового забезпечення обов’язкового медичного страхування, корисним було б врахувати такий досвід Російської Федерації:

– недоцільно обґрунтовувати несвоєчасність законодавчого запровадження обов’язкового медичного страхування в Україні соціально-економічними труднощами, що мають місце в нашій державі. Для порівняння: у Росії на час прийняття та запровадження механізму обов’язкового медичного страхування (1991–1993 рр.) рівень соціально-економічного стану був на порядок нижчим, ніж у сьогоднішній Україні;

– чіткість побудови організаційно-штатної структури обов’язкового медичного страхування (йдеться про наявність федерального фонду обов’язкового медичного страхування та 84-х територіальних фондів у кожному суб’єкті РФ);

– організаційно-правовий статус федерального та інших фондів обов’язкового медичного страхування Росії свідчить про те, що це – державні некомерційні структури. Для України важливо скористатися цієї обставиною, оскільки нерідко лунають пропозиції про надання їм статусу недержавних некомерційних структур;

– побудувати систему захисту прав пацієнтів (застрахованих), яка у Росії включає в себе такі елементи: ланки Міністерства охорони здоров’я та соціального розвитку (адміністрації лікарень, органів управління охороною здоров’я районів, суб’єктів РФ); структури федерального фонду обов’язкового медичного страхування (територіальні фонди та їх філії); страхові медичні організації. На сьогодні в Україні пацієнт має значно менше можливостей («адресатів звернення») при порушенні своїх прав;

– чітка диференціація розподілу коштів, які витрачаються на медицину в державі. У Росії нормативно визначено, на що саме витрачаються кошти бюджету, а на що – кошти обов’язкового медичного страхування;

– сприйняття медицини як економічної категорії та формування єдиного медичного простору РФ. Мова йде про те, що на сьогодні медицина сприймається не лише як складова соціально-економічного вектору держави, а насамперед як економічна категорія, що є одним із способів оптимізації витрат на медичне обслуговування. Значною мірою таке стало можливим у зв’язку з започаткуванням обов’язкового медичного страхування. Єдиний медичний простір забезпечується, в тому числі, і шляхом вирівнювання фінансування програм державних гарантій в суб’єктах РФ.

8. Серед позитивних аспектів організації охорони здоров’я та системи обов’язкового медичного страхування Німеччини можна виокремити:

– можливість людини, дохід якої перевищує встановлену суму, вийти з системи державного обов’язкового страхування і перейти в приватний сектор страхування;

– можливість працюючого забезпечувати медичне страхування непрацюючих членів його сім’ї;

– обмеження суми заробітної плати, з якою стягується страховий внесок;

– можливість вільного вибору: страхової компанії, лікаря, медичної установи.

9. Французька система обов’язкового медичного страхування забезпечує високий рівень надання кваліфікованої медичної допомоги і, в цілому, задовольняє потреби населення. З досвіду Франції, Україні доцільно було б перейняти: дуже відповідальне ставлення держави до системи соціального захисту населення, в тому числі і в сфері охорони здоров’я. Втім, істотними недоліками, які не можуть бути сприйняті, є: 1) дуже високі витрати; 2) безсистемність, фрагментарність побудови системи медичного страхування, яка історично склалася у Франції під впливом, перш за все, постійних компромісів між всіма професійними медичними працівниками, медичними страховими фондами та державою.

10. На сьогодні в Україні є нагальна необхідність у запровадженні на законодавчому рівні обов’язкового медичного страхування. Це об’єктивно необхідно для таких суб’єктів:

а) громадян України, переважна більшість яких виступає час від часу у якості пацієнтів, оскільки вони, за результатами різних соціологічних досліджень, значною мірою не вдоволені доступністю та якістю медичної допомоги;

б) медичних працівників, оскільки у них з’явиться матеріальна заінтересованість якісно виконувати свою роботу, адже більш затребуваний спеціаліст буде отримувати вищу заробітну плату;

в) лікувально-профілактичних закладів, оскільки вони реально отримуватимуть кошти за кожного пролікованого пацієнта і не так страждатимуть від одноканального фінансування, виключно з бюджету;

г) суспільства у цілому, оскільки воно буде сприймати обов’язкове медичне страхування як додатковий аргумент соціального забезпечення та уваги з боку держави;

ґ) самої держави, оскільки стане більш прозорим механізм фінансування витрат на медицину, більш дієвим буде механізм впливу на лікувально-профілактичні установи, які надають неякісну медичну допомогу, тощо.

11. При побудові організаційно-правової системи обов’язкового медичного страхування в Україні видається за доцільне створення спеціальної організації – Національного фонду обов’язкового соціального медичного страхування з його структурними підрозділами (філіями) на місцях (в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі). Основною метою діяльності його і буде реалізація державної політики у сфері обов’язкового медичного страхування, забезпечення та реалізація прав застрахованих, а також акумуляція, перерозподіл та раціональне використання страхових коштів. Національний фонд обов’язкового соціального медичного страхування повинен стати самостійною структурою, підконтрольною та підзвітною Кабінету Міністрів України.

12. Функціями Фонду мають бути:

– здійснення вирівнювання фінансових умов діяльності суб’єктів обов’язкового медичного страхування на всій території країни;

– акумулювання фінансових коштів обов’язкового медичного страхування;

– своєчасне та в повному обсязі фінансування обов’язкового медичного страхування, що здійснюється страховими медичними організаціями, які уклали договори обов’язкового медичного страхування;

– контроль за раціональним використанням фінансових коштів в системі обов’язкового медичного страхування;

– узгодження тарифів вартості медичних послуг та обсягу гарантованого мінімуму медичної допомоги в рамках системи обов’язкового медичного страхування;

– здійснення організаційно-методичної діяльності із забезпечення функціонування системи обов’язкового медичного страхування;

– вивчення та узагальнення практики застосування нормативно-правових актів з питань обов’язкового медичного страхування;

– розробка пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання системи обов’язкового медичного страхування і т. ін.

13. Основними обов’язками страхових медичних організацій в Україні мають стати:

  • своєчасне та в повному обсязі виконання умов договорів;

  • відшкодування витрат застрахованих у випадку, якщо ці витрати зумовлені платою за медичні послуг, що входять у програму обов’язкового медичного страхування;

  • розробка, фінансування та реалізація профілактичних програм;

  • активна та постійна робота із застрахованими.

14. Об’єктивно абсолютно недоцільно зберігати в Україні ту кількість лікувальних закладів, які існували раніше. Причини, за якими ми дійшли цього висновку,– такі:

  • у період СРСР фінансування лікарень відбувалось за кількістю ліжок, що були у медичному закладі, що, природно, викликало необхідність збільшувати їх кількість;

  • на сьогодні певна частина населення отримує медичну допомогу в приватних медичних закладах і, як наслідок, не відвідує державні та комунальні;

  • на жаль, кількість населення України в останні два десятиліття невпинно зменшується, що об’єктивно робить недоцільним існування колишньої кількості медичних установ.

15. Видається, що з метою упровадження та реальної діяльності в українській охороні здоров’я первинної медичної допомоги силами інституту сімейної медицини, варто найближчим часом здійснити такі організаційно-правові заходи:

  1. економічними стимулами (насамперед більш високою заробітною платою та вирішенням житлового питання) сприяти залученню випускників медичних закладів освіти до роботи у сімейній медицині;

  2. чітко, на рівні наказу Міністерства охорони здоров’я України визначити права та обов’язки сімейного лікаря з переліком тих патологій, які сімейний лікар може лікувати самостійно та тих, за наявності яких він зобов’язаний направити хворого на консультацію до вузького спеціаліста;

3) поступова модернізація інституту дільничних терапевтів з визначеним територіального принципу надання медичної допомоги. Як видається, на сьогодні саме дільничні терапевти мають бути основною категорією осіб, котрі будуть перепрофільовуватись у сімейних лікарів.

4) сприяти виникненню конкуренції між комунальною та приватною медициною шляхом дозволів, за умови дотримання необхідних вимог, і приватним лікарям виконувати функції сімейних лікарів з подальшою оплатою їх праці через систему обов’язкового медичного страхування;

5) у рамках управлінь (відділів) охорони здоров’я місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування запровадити посаду керівника підрозділу сімейних лікарів.
1   2   3   4

Схожі:

Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон iconІнформація про проведення ІІІ етапу Х міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика у 2009/2010 н р
В. Д. Жукотинська – заступник начальника Головного управління освіти І науки облдержадміністрації, заступник голови оргкомітету
Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон icon16. 00-17. 00 Круглий стіл
Жукотинська Валентина Дмитрівна заступник начальника Головного управління освіти і науки облдержадміністрації
Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон iconІнформація про проведення та попередній результат ІІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з трудового навчання у 2009/2010 н р
Швець А. Ф. – заступник начальника Головного управління освіти І науки облдержадміністрації, Палійчук Н. Й. – заступник директора...
Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон iconЗакон і бізнес. 2007. №13. 31 березня
Навчання вже не світло, а гроші?: Генеральна прокуратура провела перевірку дотримання законів про освіту, спрямовану на запобігання...
Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон iconПогоджено Заступник начальника Головного управління освіти І науки облдержадміністрації Швець А. Ф
Птнз області «Організація групової навчальної діяльності учнів на уроках української мови та літератури»
Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон iconІнформація про проведення та попередній результат ІІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови І літератури у 2009/2010 н р
В. Д. Жукотинська – заступник начальника Головного управління освіти І науки облдержадміністрації
Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон iconІнформація про проведення та попередній результат ІІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з української мови І літератури знз з румунською мовою навчання у 2009-2010 н р
В. Д. Жукотинська – заступник начальника Головного управління освіти І науки облдержадміністрації
Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон iconВалентина Дмитрівна Жукотинська, заступник начальника Головного управління освіти І науки облдержадміністрації та вручила грошові винагороди, грамоти, подяки І диплом
Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, присвяченого Шевченківським дням, під гаслом "Об’єднаймося ж, брати мої", який традиційно...
Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон iconГенеральна прокуратура україни
Прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва І севастополя, військовим прокурорам регіонів та
Дьомін Юрій Михайлович, Генеральна прокуратура України, заступник начальника Головного управління нагляду за додержанням закон iconГенеральна прокуратура україни
Міжнародне співробітництво органів прокуратури України у галузі правової допомоги здійснюється на основі міждержавних угод І договорів,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи