Буколіки icon

Буколіки




Скачати 173.68 Kb.
НазваБуколіки
Дата06.11.2012
Розмір173.68 Kb.
ТипДокументи

Публій Вергілій Марон (70 — 19 до н. е.)


Буколіки


Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990.


ПЕРША ЕКЛОГА




Мелібей


Тітіре, ти в холодку опочив-єсь під буком гіллястим

I на сопілці сільській награєш мелодійної пісні.

Ми ж залишили свій дім, наші ниви; від рідного краю

Геть утікаєм... Нам тяжко... А ти в холодку, на дозвіллі

Будиш в діброві луну солодким ім'ям Амарілли.


Тітір


О Мелібею! мій бог послав мені втіху цю й радість.

Завжди для мене лишиться він богом; олтар його завжди

Буде окроплений кров'ю ягнятка з моєї кошари:

З ласки його-бо на пашу корів я й ягнят виганяю,

З ласки його награю, що захочу, на тихій сопілці.


Мелібей


Так! Я не заздрю тобі... Я дивуюсь... Бо буря лютує

Нині на наших ланах. I сам я, старий та безсилий,

Кіз своїх далі жену... А ця! Поглянь-но на неї:

Двох на горбі козенят у ліщині вона породила,

Так і лишила їх мертвими там, на камінні непліднім.

Часто це лихо мені — о моя сліпота і нерозум! —

Громом розбиті дуби на путі на моїй віщували;

Часто це горе гірке вороння накликало зловісне...

Але хто ж бог твій і де він, скажи мені, Тітіре, друже?


Тітір


В Римі мій спас і заступник... Ти знаєш, простець незвичайний,

Місто те дивне, гадав я, подібне до наших містечок,

Де на базарах ми сир продавали і наші ягниці;

Думав я: пес, хоч і більший, у всьому подібний щенятам.

Нині я знаю, що Рим над містами підноситься всіми,

Як над кущами повзкої лози кипарис величавий.


Мелібей


Що ж так манило тебе до того величавого міста?


Тітір


Воля, мій друже! Хоч пізно, як волос на старість посивів,

Взнав я принади її,— осяяла вік мій ледачий;

Зглянулась доля на мене, хоч довго прийшлось її ждати.

Перш Галатеїн невільник, я нині служу Амаріллі...

От як була Галатея, то щиро тобі признаюся:

Вільної хвилі не мав я, не мав заробітку ніколи...

Хоч і складав на олтар я нелічені жертви безсмертним,

Хоч працював я, як міг, і сир свій видавлював туго,

З грішми ніколи моя не верталась додому правиця.


Мелібей


От коли я зрозумів, через що Амарілла зітхала,

Щиро молилась богам, для когó виноград зберігала:

Тітір покинув свій дім, а по ньому тут сосни журились,

I говіркі джерелá, і широкі зелені діброви.


Тітір


Що ж мені діять було? Чи ж міг я лишатися в призрі?

Чи ж я не міг попросити у бога спокóю та пільги?..

О Мелібею! Я бачив там мужа, якому на шану

Пишні щомісяця жертви по храмах приносяться наших;

І на благання своє ласкаву почув я одпóвідь:

Все, що твоє, при тобі! Вертайсь до худоби безпечно!


Мелібей


О, ти щасливий, мій друже! Майно і твій хутір з тобою,

Досить тобі на життя... Твоє поле оброблене добре,

Не заболочений луг; ні комиш, ні рогіз не росте там.

Не на чужому ти пастимеш вівці, і пошесть ворожа

Від незнайомих сусід на ягнята твої не перейде.

Так, ти щасливий, мій друже! Ти вдома лежиш в холодочку

Біля священних джерел, на березі рідної річки.

Тут тобі тин-живопліт, де гіблейські трудíвниці-бджоли

Взяток важенний беруть на буйнíм верболозовім цвіті,

Вколо літають, бринять, до солодкого сну запрошають;

Тут, попід скелю йдучи, садівничий наспівує пісні;

Тут про кохання твоє голуби тобі стиха туркочуть

I з верховіття кленка озивається горлиця ніжна...


Тітір


Так, мені добре... I перше олéнь піде пастись в повітря,

Море раніше всі викине риби на піски безвідні,

Парфи із жизних долин приблукають раніше до Рейну,

А напівдикий германець Євфратові питиме води,

Аніж у серці моїм захитається образ владики.


Мелібей


Лихо судилося нам: ми йдемо на безвіддя Лібійські,

Другі мандрують до скитів, а треті — на берег Оакси;

Навіть на північ, за море ідуть до Британського краю...

Чи доведеться коли повернутися знов до вітчизни,

Щоби з слізьми на очах, по рóках сумного вигнання

Глянуть на землю свою, на ту стріху убогої хати.

Жовнір захожий мої родючі виснажить ниви,

Варвар тут жатиме хліб... От до чого усобиця люта

Нас, громадян, довела!.. Чи для того ходив я за полем,

Чи задля того я груші щепив і викохував лози?..

Кози, щасливі колись, годі плакатись, далі рушаймо!

Вже не лежати мені поміж рястом у темній печері,

Вже не дивитись на вас, по далекій розсипаних скелі,

Пісні уже не співати, і певно, що скоро без мене

Вам доветься гіркий верболіз та конюшину скубти.


Тітір


Ні, ти не підеш нікуди і ніч перебудеш зо мною;

Ложем нам буде трава, а вечерю ми маєм розкішну:

Добре оддавлений сир, і каштани, і яблука спілі.

Глянь-бо: ген-ген над хатами димок уже в'ється вечірній,

І від гірських верховин по долинах послалися тіні.


^

ЧЕТВЕРТА ЕКЛОГА




Музи Сіцілії! Нині почнем поважнíшої пісні;

Кущ тамариску, гаї та діброви не всім до вподоби:

Вже як співать про ліси, хай той спів буде консула гідний.


Час надіходить останній по давніх пророцтвах кумейських;

Низка щасливих віків на землі починається знову.

Знову вертається Діва, вертається царство Сатурна:

Парость новітню богів нам із ясного послано неба.


Ти лише, чиста Діано, злелій нам дитину ту дивну:

З нею залізна доба переходить, спадає в непам'ять,

Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!


В консулування твоє, Полліоне, це станеться чудо,

Місяці дивні, щасливі літа розпочнуться від тебе:

Щезнуть останні сліди диких чварів і братньої крові,

Від ненастанних тривог земля відпочине стражденна.

Хлопчику любий! Надійдуть часи, і побачиш ти небо,

Світлих героїв побачиш і сам засіяєш в їх колі,

Правлячи світом усім, втихомиреним зброєю батька.


Зразу ж родюча земля принесе тобі перші дарунки:

Ладан поземний та кручений плющ зростить без насіння,

Лотосом вся процвіте, засміється веселим акантом.

Кози самі понесуть молоко з полонини додому;

Смирна худоба без страху на лева глядітиме в полі.

Квіти ласкаві, рясні поростуть край твоєї колиски.

Згине і ворог твій — змій, і все зілля отрутне загине,

I ассірійський амом ніби килимом землю укриє.


Виростеш ти і почнеш дізнаватись про славу героїв,

Батькову славу пізнаєш і мужності міць непохитну,—

Колосом буйно-важким заговорять лани неосяжні,

Терна колючого кущ зчервоніє від грон виноградних,

Листя суворих дубів золотистим ороситься медом.


Дещо лишиться, проте, із давнішніх гріхів та нещастя,

Випливуть в море човни, і місто оточиться муром;

Рало по лону землі борозною глибокою пройде.

З'явиться Тіфіс новий, і юнацтво добірне, відважне

Славну збудує Аргó і в криваві походи полине.


З військом хоробрим Ахілл проти нóвої вирушить Трої.

Мужем ти станеш і віку дозрілого дійдеш. Чи бачиш:

В морі не видно вітрил, кораблі соснові не возять

Краму по хвилях морських; все, що треба, земля дає людям,

Оранки більше нема, ні ножа для кущів виноградних;

Скинув волові ярмо з терпеливої шиї плугатар.


Вовни не красять уже у фарби, пороблені штучно:

Нині вівця на пасовищі ходить в одежі червленій,

Кольором ясним шафрану та пурпуром міниться темним;

Нині природний сандикс одягає ягнят недорослих.


Дивні, надходьте, віки! До своїх веретен нахилившись,

Присуд сповняючи Долі, так випряли парки нехибні.

Час вже обняти тобі руками дитячими владу,

Вибранцю милий богів, Юпітера славний нащадку!

Глянь, як на радості всесвіт дрижить, як радість проймає

Море, і простір землі, і безодню глибокого неба;

Глянь, як подвиглось усе назустріч майбутньому віку.

О, коли б мав я на світі прожить і, як пан свого хисту,

Співом прославить гучним твої вчинки для пізніх нащадків!

Ні, проти мене не встояв тоді б ні Орфей-ісмарієць,

Ані досвідчений Лін, хоч обом їм боги помагали —

Калліопея Орфею, а Лінові — Феб гарнолиций.

Навіть і Пан, коли став би зо мною до суду аркадців,

Навіть і Пан-чарівник признав би мою перемогу!

Хлопчику любий, навчися ж вітати, всміхаючись, матір;

Болю і прикрих страждань довелось їй натерпітись досить.

Хлопчику любий, навчися! Кого-бо не пестила мати,

Той не зазнав ні поваги богів, ні кохання богині.

Георгіки


Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги:Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990

^

На костях (I, в. 483—497)




В ті вікопомні дні все віщувало нам

Криваві зграї бід. Нелагідним богам,

О, як даремно ми офірами годили:

В утробі наших жертв лише зловісні жили

Знаходили жерці; кров била в джерелáх,

I ніч розносила по вимерлих містах

Погрозливе виття голодної вовчиці.

Серед ясного дня спадали блискавиці

Й комети в темрявих палали небесах.

В лихій усобиці, в погибельних боях

Знов зустрічалися братерські легіони,

I вдруге римська кров точилася червона

Під мурами Філіпп, на ярий цвіт долин.

Колись настане час, і мирний селянин,

В тім краї ідучи облогом-новиною,

Віднайде меч і спис, поточений іржою,

I білим лемешем у чорній борозні

Натрапить на шолом і стріли мідяні,

I стане, вражений розбіжними чуттями,

На полі тім страшнім, над білими костями.


^

Похвала Італії (II, в. 136—176)




Так... Ні Мідійська земля, горовими лісами багата,

Ані уславлений Ганг, ні Герма потік злотоносний

Не дорівняють Італії — ні Бактріана, ні Інди,

Ні узбережжя Панхеї, смолою пахучою славне...

Тут не впрягали до плуга биків з полум'яним диханням,

Не засівали ланів дивоглядним драконовим зубом;

Поле не їжилось тут вояцтвом, у ратища збройним,—

Буйноколосі пшениці, масійські зате виногради,

Луки, оливні гаї споконвіку тут тішили око;

Коні гарячі зате на полях бойових вигравали.

Звідси, Клітумне, твої білорунні отари; омиті

В водах священних твоїх, бики для жертовника білі

Звідси рушали на Рим і в походах ішли тріумфальних.

Тут повносила весна за призначені межі сягала;

Двічі худоба пліднá і двічі тут дерево родить.

Але ні хижого тигра, ні дикого лева немає,

Ні аконіту, що смертю грозить збирачам легковажним.

Гада такого нема, як по інших країнах, і змії

Тут не плазують так хутко, у кільця страшні беручися.

А пригадаймо міста і всі величаві споруди,

Замки на урвищах гір, муровані хитро, згадаймо

Ріки в долинах, що мури старинних осель обпливають.

Море додаймо на сході і долішнє, західне море,

I повноводі озера — тебе, щонайбільше, Ларійське,

I, гомінливе, тебе, прибоями знане Бенакське,

Славний згадаймо Лукрін, і греблю на смузі піщаній,

Де з таким шумом і плеском лютують розбурхані води,

Юліїв порт і загати, що море відгонять і разом

Аж до Авернського плеса Тірренський бурун пропускають,

Надра, іздавна славетні рудою червоної міді,

Золотоносними жилами та срібляними річками.

Край, де марсієць змагавсь войовничий, і молодь сабейська,

I терпеливі в біді лігурійці, і вольськ списоносний,

Маріїв плем'я хоробре, народ величавих Каміллів,

Грізні в боях Сціпіони і ти, наш Цезарю хвальний,

Що переможцем щасливим з найдальших земель азіатських

Індії пещений люд до римських твердинь навертаєш.

Мати хлібів золотих, вітай же, Сатурнова земле,

Мати великих людей!.. Для твого добра я підношу

Давні багатства твої, джерелá викриваю забуті,

I по містах італійських дзвоню Гесіодовим віршем.


^

Життя хліборобів (II, в. 458—542)




Найщасливіше було б, коли б щастя свого пильнували,

Просте життя хліборобів! Оподаль боїв та незгоди,

Гойні грунта постачають самі їм поживу солодку.

Хоч у палатах високих з важкими порталами вранці

Не напливає на них привітальників хвиля кипуча,

Не привертають очей черепахою биті одвірки,

Золотом ткані убрання та бронзові вази корінфські;

Хоч і біліє шорстка, багрецем фінікійським неткнута,

Тога на них старосвітська, і простим єлеєм мастяться,—

Мають зате вони спокій, безпечність, нерушену щирість,

Всяких дарунків землі подостатком, а втіху дають їм

Гроші, проточні стави, прохолода міжгір'їв Темпійських,

Мукання дальнє корів та дрімота в гаю під кущами.

Випаси в них соковиті, гаї дичиною багаті,

I працьовита, до вбогих потреб призвичаєна молодь;

Свята веселі, шанована старість. Злітаючи в небо,

Слід найостанніший свій поміж ними покинула Правда.


Музи, дорожчі мені від усього на світі! Богині,

Що найпильніше служу вам і серцем шаную я щирим,

Хай мені вкажуть причини обходу сузір кругового,

Сонця скорботних затемнень і місяця дивних зникань тих,

Звідки у нас землетруси і хвиль невідпорних припливи,

Що то за сили здіймають і знову осаджують море,

Чом поспішає узимку зайти й потонуть в Океані

Сонце, і що заважає коротким ночам залишатись.

Як же не дано мені світових таємниць доступитись,

Якщо холодної крові тяжить кругобíг надо мною,

То, не шукаючи слави, вподобаю нóві джерела,

Шану віддам я річкам та долинам. Рівнини Сперхея,

Де ви? Верхів'я Тайгета, де Вакхове свято обходять

Діви спартанські? О, хто б мене взяв на узбіччя холодне

Гема і вмить під наметом дрімучого лісу поставив!


Щастя довідавсь, хто зміг розпізнатися в силах природи,

Хто всі жахи потоптав і долю свою невідхильну

Кинув до ніг і суворого рев Ахеронта зневажив.

Але щасливий і той, хто спізнався з сільськими богами:

Паном старезним, Сільваном і німф хоровими танками.

Не причарують того ні різки громадянської влади,

Ні багряниця царя, ні парфянських царевичів зграя,

Ні наддунайське повстання, ні даків насмілених змова,

Ні на поталу призначені землі. Над долею бідних

Уболіває він серцем, скарбам багатійським не заздрить.

Бо що доспіє в саду і що вродить рілля урожайна,—

Досить йому на життя. Він не знає суворих законів

Несамовитого Ринку, ні Сховища актів державних.


Інший турбує веслом простори морів небезпечних,

Інший береться до зброї і важить на царські чертоги;

Цей облягає міста і руйнує будинки нещасні,

Щоб попивати із чаш многоцінних і спати на тірськім

Пурпурі; той над закопаним золотом труситься, чахне;

Той, остовпілий, стоїть перед рострами; ті розкошують,

Оплески вчувши гучні по лавах усіх театральних!

Ті ж, у затятих боях братерськую кров розкропивши,

Йдуть на вигнання, покинувши рід і пороги вітчизни,

Іншого краю собі під чужинним шукаючи сонцем.


Ратай розорює землю широко закривленим плугом;

З неї живе цілий рік, підтримує дім і державу,

З неї худобу годує і з гурту бичків надійнíших,

I відпочинку не знає; то сад похилився гілками,

То розродилися вівці, то копи нажатого хліба

Звозити треба з ріллі, виповняючи збіжжям комори.

Прийде зима — сікіонку сочисту пускай на олію;

Жолудем ситих свиней завертай у хліви. Лісової

Ягоди, овочу повно осіння пора посилає;

I, розхилившись на всонні, рудіють важкі виногрона.

Любі дітки обступають його, з поцілунками виснуть;

Дім господарський додержує честі; молочні корови

Щедро набілом його оділяють; на лузі веселім

Вперті одне на однé цапенята наставили ріжки.

Свята надходять. В траві розпростершись, у дружньому колі

Круг святкового вогню та заквітчаних чаш, закликає

Жертвою він і зливанням тебе, о Ленею; на в'язі

Ставить мету для пастуших списів, і засмалене тіло,

Звикле до вправ, оголяє пастух для сільських перегонів.


Тим старосвітським звичáєм жили і сабіняни давні;

Ромул його шанував. З ним Етрурія сил набувала;

Вірний звичаєві, Рим став найкращим містом у світі,

Сім сусідніх горбів однією обвівши стіною.

Поки всесвітнє берлó не дісталось цареві Діктеї;

Поки зажерливий люд ще не різав биків на поживу,

Так золотий утішався Сатурн на землі плодовитій.

Сурем тоді бойових не чуть було звуку різкого,

I на твердому ковадлі залізних мечів не кували...


Так, але всю уже путь ми на полі пройшли скаковому,—

Коням з гарячої шиї пора хомути поздіймати.


^

Орфей і Еврідіка
(IV, в. 453—529, оповідання Протея)




Горе твоє і біду заподіяла божеська воля:

Тяжкий покутуєш гріх, ще й кара ласкава занадто.

Тільки б погодилась Доля, Орфей би нещасний подвоїв

Міру твоїх бідувань за смерть Еврідіки дочасну.

Та пригадай, як вона понад струмнем тікала від тебе.

В травах високих, що берег вкривали, тоді ненароком

На ядовиту гадюку вона наступила — о леле!..

Приязні хори дріад плачем обізвалися в горах,

Скелі Родопів по ній смуткували, і гетів країна,

I верховини Пангеї, і люд войовничого Реса,

I Оритíя, і Гебр многоводний... Співець же невтішний,

Лірній струні довіряючи біль і скорботи любові,

Тільки про тебе, кохана, на березі моря, самотній,

Тільки про тебе співав од рана до сутінів ночі.

Навіть в печери Тенара, в ті пащі Плутона неситі,

В темні гаї непроглядні, понурого сповнені жаху,

Він увіходить, простуючи в царство грізнóго владики,

Де незворушні серця, неподатні на людські благання.

Але на звук чарівний з глибин щонайглибших Ереба

Товпляться тіні легкі, примари, позбавлені світла,

Мов незліченних пташок в деревáх перелякані зграї,

Як од вершин проганяє їх сніг або сльоти холодні.

Тут матерí і батьки; змарнілі, знесилені смертю

Постаті давніх героїв; дівчата, що вмерли до шлюбу,

I юнаки, що на óчах батьків у вогні спопеліли,—

Всі, кого чорне багно, невірні й гидкі очерети

Та драговинна нетеча Коціту навік ув'язнили,

Ще й дев'ятьма оборотами Стікс одділив од живущих.

Ввесь, до найдальших осель, заслухавсь здивований Тартар,

Сірі вужі Евменід — тії коси страшні — не сичали;

Цербер не смів роззявляти потрійної пащі своєї,

І Іксіонове колесо, гнане вітрами, спинилось...

I вже вертався співець, підіймаючись вгору, до сонця,

Муки пекельні пройшовши, здобувши свою Еврідіку,

Що поспішала позаду, покірна словам Прозерпіни,

Як, перейнятий нараз напівбожевільним бажанням

(О, коли б чорний Аїд міг прощати такі почування!..),

Він зупинивсь і, знеможений духом, забувши умову,

На Еврідіку поглянув, уже на порозі яснóму.

Жаль невимовний! Розбито угоду з царем попідземним!


Тричі нечуваний грім прокотився над плесом Аверну.

«Леле! — озвалась вона...— Хто нас губить, Орфею нещасний,

Хто прогнівився на нас?.. Недоля мене повертає

В темрявий Орк, і ніч налягає на зір мій померклий...

Любий, прощай! Я уже не твоя і даремне до тебе

Я простягаю долоні, пойнята підземною ніччю».

Так промовляла вона і раптом, як дим у повітрі,

Щезла з очей... I даремно він мчить, розпростерши обійми,

Тільки повітря він ловить руками. Даремно він рветься

Щось наостанку сказати їй, крикнуть,— весляр невблаганний

Вдруге його не бере на той бік багнистої хвилі...

Що йому діять, як знову благати йому за дружину,

Слізьми якими, якими словами й до кого молитись?..


Сім, переказують, місяців він побивався і, тужний,

Попід бескетами в горах і над течією Стрімону,

Горе своє повідаючи зорям півнóчі холодним,

Лютих зворушував тигрів, дуби поривав за собою.

Так Філомела в кущах, під широким наметом тополі,

Ніжне поріддя шукає своє молоде і безпере,

Як, постерігши гніздо, хто жорстокий поб'є пташенята.

Плаче щоніч на гіллі, незрівнянну виплакує пісню

I поновляє її, навіваючи тугу щемлячу.

Серце співцеві не вабить ні шлюб, ні солодке кохання,—

Гіперборейські льоди, Танаїду засніжені луки,

Ниви Ріфейські, морозами куті, обходить, самотній,

В скаргах своїх поминаючи Діта змарновану ласку

Та незабутнє подружжя. Ціконські жінки, розлютившись

За повсякчасну зневагу, на оргії Вакха всенощній

Вбили Орфея і тіло його розметали по полю.

I як, білішу від мармуру, мчав його голову стяту

Гебр Еагрійський по вирах найглибших, уста похололі

Все вимовляли ім'я Еврідіки. Тебе, Еврідіко,

Кликала вірна співцева душа, покидаючи тіло,

I «Еврідіко» луною той клич береги повторяли.

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи