М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу \"Загальне мовознавство\" icon

М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу "Загальне мовознавство"




Скачати 349.05 Kb.
НазваМ. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу "Загальне мовознавство"
Дата07.11.2012
Розмір349.05 Kb.
ТипДокументи


Міністерство освіти і науки України

Херсонський державний університет


Кафедра українського мовознавства

та основ журналістики


М.Пентилюк, І.Гайдаєнко


методичні розробки з курсу

"Загальне мовознавство"

(лінгвістичні концепції Ф. де Соссюра)


для студентів V курсу спеціальності ПМСО. Українська мова та література

(екстернатної та заочної форм навчання)


Херсон – 2003

Розглянуто на засіданні методичної ради факультету філології та журналістики (протокол №2 від 12.03.2003 р.)


Схвалено навчально-методичною радою університету (протокол № 3 від 9.04.2003р.)


Рекомендовано до видання Вченою радою Херсонського державного університету (протокол № 6 від 19.05.2003)


ВСТУП

Курс загального мовознавства займає важливе місце в системі підготовки філолога, він розв’язує завдання загальнотеоретичного, навчально-методичного і виховного характеру. Предмет, що завершує лінгвістичну освіту філолога, поєднує історію і теорію мовознавства. Курс "Загальне мовознавство" повинен узагальнити, розширити і поглибити загальнотеоретичну підготовку студентів-випускників, виробити в них навички діалектичного підходу до засвоєння наукових знань та здійснення лінгвістичного аналізу.

Важливими є всі три частини з яких складається курс "Загальне мовознавство" ("Теорія мовознавства", "Методи та прийоми вивчення й опису мови", "Історія мовознавства"). Але особливої уваги заслуговує третя частина, яка знайомить студентів-філологів з основними етапами розвитку світової лінгвістичної думки, дає розвиток теоретичних ідей, принципів та методів аналізу від античних часів до наших днів.

Необхідним є розуміння філософсько-культурологічно-наукової думки на тому чи іншому етапі історичного розвитку людської цивілізації, суспільства. Тому пропонуємо матеріали, що стануть у пригоді студентам-філологам під час підготовки до практичних занять та іспитів з курсу "Загальне мовознавство", зокрема під час вивчення історії мовознавства, яке буде неповним без знань лінгвістичної концепції відомого швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра.


^ Теоретична і соціологічна основа поглядів

Фердінанда де Соссюра


На початку XX століття не всі мовознавці займали глобально нігілістичні позиції стосовно до порівняльно-історичного методу вза­галі і молодограматичного напрямку зокрема. Це насамперед сто­сується такого видатного ученого, як Фердінанд де Соссюр.

Представники трьох шкіл: «Слів і речей», «Естетичного ідеаліз­му» та Ареальної лінгвістики — не визнавали будь-яких досягнень у працях компаративістів. Ф. де Соссюр, засвоївши наукові прин­ципи молодограматичної школи під час стажування на славістичній кафедрі Лейпцігського університету, очолюваній А. Лескіним, почав у зв'язку з цим свою наукову діяльність як компаративіст, кори­стуючись і порівняльним методом, й історичним аналізом. Ф. де Со­ссюр помічав обмеженість компаративістики і шукав нових методів до її удосконалення. У працях Ф. де Соссюра найвиразніше акуму­лювалося дві стихії: одна, традиційна, пов'язана з порівняльно-історичним методом, який використовували західноєвропейські шко­ли; друга, пошукова, імпульсується конструктивними досягненнями Казанської та Московської лінгвістичних шкіл.

Відомо, що Ф. де Соссюр мав безпосередні контакти із заснов­ником Казанської школи Бодуеном де Куртене. Збереглись деякі матеріали листування цих двох видатних учених. Відомо також, що Бодуен де Куртене, захоплюючись дослідженнями П. Ф. Фортунатова і його учнів, давав дуже високу оцінку діяльності Московської школи, добре відомої на початку XX століття мовознавцям Європи. Не виключено, що соссюрівська теорія вартості мовотворного знака має генетичні зв'язки з ученням Московської школи про функціо­нальний характер форми в системі парадигматичних опозицій.

Ф. де Соссюр народився у 1875 році в Женеві. Навчався в Ні­меччині, Швейцарії, працював у Франції, зокрема в Парижі, Женеві.

Лише 1906 року, очоливши після Жозефа Вертгеймера кафедру в Женевському університеті, він дістав змогу прилюдно викладати свої ідеї, що визрівали в ньому протягом багатьох років.

Фердінанд де Соссюр прочитав із загального мовознавства три курси лекцій: 1906-1907, 1908-1909, 1910-1911 рр.; однак вимоги програми змушували його присвячувати половину кожного з цих курсів індоєвропейським мовам, їхній історії та опису. Через те певна частина його тематичних лекцій була істотно скорочена.

Лінгвістичним субстратом у теоретичному дозріванні Ф. де Со­ссюра були філософські та психологічні ідеї В. фон Гумбольдта, Г. Штейнталя і, особливо, мовознавців Казанської школи.

Філософські та соціальні погляди ученого формувалися під упли­вом постулатів французького соціолога-ідеаліста Е. Дюркгейма, який намагався обгрунтувати думку про буржуаз­не суспільство, у якому немає боротьби антагоністичних класів, а панує гармонія між гнобителями і гнобленими. Спираючись на цей висновок, він (Дюркгейм) доводив, що соціологічна наука повинна вивчати психологію не соціальної групи, не індивідуальності, а всьо­го колективу, тобто нації як класове одноструктурної маси. Ці со­ціологічно-ідеалістичні догми Дюркгейма певний уплив на формування лінгвістичних поглядів Ф. де Соссюра.

Творчий доробок лінгвіста складається з кількох статей і однієї монографії «Курс загальної лінгвістики», опублікованої через три роки по смерті автора (1916 року), перекладеної російською мовою 1933 року. У статтях, хоч і порушувалися науково важ­ливі питання (відкриття у прамовотворенні — основі сонантів, тобто звуків, якість яких визначалася позицією: між приголосними вони були складотворними, а між голосними;—втрачали складотворчість) все ж це стосувалося окремих, часткових проблем з історії лінгвістичних учень. У монографії «Курс загальної лінгвістики» ви­кладена мовознавча концепція як цілісна система поглядів Ф. де Соссюра на мовотворення та науку про нього, її історія характе­ризується трьома еволюційними фазами: 1. Логічною граматикою, яка була більше нормативною, аніж науковою. 2. Філологічною об­робкою писемних пам'яток. 3. Порівнянням явищ споріднених мово­творень.

Учений наголошує, що фаза застосування порівняльного методу та історичного аналізу готувалася усім ходом розвитку попередніх двох періодів.

Ф. де Соссюр підкреслював, що значення санскритського мово­творення для компаративістики важко переоцінити. Ним скориста­лися і Ф. Бопп, і Я. Грімм. Від нього відштовхувалися засновники порівняльної етимології А. Потт, порівняльної міфології А. Кун, біологічно-натуралістичного напрямку А. Шлейхер і Макс Мюллер, а також класик І. Курціус.

Засновник Женевської школи помітив виразніше за своїх сучас­ників хиби порівняльно-історичного методу. Він не погоджувався з твердженням окремих мовознавців про мовотворення як четверте царство природи. Не задовольняла його і обмеженість застосуван­ня порівняльно-історичного методу в дослідженнях мовотворення тільки індоєвропейської сім'ї, а також відсутністю спроб зробити якісь глобальні висновки з порівнянь чи визначити зміст виявлених ними відношень. З появою молодограматичного напрямку постало питання про визначення об'єкта лінгвістики. Настанова: компарати­вістів першого покоління на те, що об'єктом лінгвістики є способи дослідження мовотворень, тобто порівняльно-історичний метод, не мала під собою реального ґрунту і викликала з боку молодогра­матиків заперечення.

Найбільшою заслугою молодограматиків та їх сучасників є на­ближення мовознавства до його об'єкта, а також те, що результати порівнянь вони пов'язали з планами на майбутнє, розглядаючи їх хронологічно, в тому порядку, який диктується природою мовотвотворних явищ.

Успіхи молодограматичної школи Ф. де Соссюр уважає незапе­речними. Проте учений зауважує, що визначення досягнень молодограматистів не дає підстав для висновку про розв'язання ними усіх складних питань теоретичного мовознавства.

Ф. де Соссюр підкреслює, що в різні періоди розвитку науки про мовотворення мовлення як сукупність узуальних і оказіональ­них форм вираження було, є і залишиться єдиним об'єктом лінгві­стики. Щоправда, їй доводиться мати справу з такою мовною діяль­ністю, яка віддалена часом і простором. У таких випадках лінгвістика користується мовотворчим матеріалом у вигляді писемних пам'яток.

На думку Ф. де Соссюра, мовознавство, визначивши свої межі й об'єкт дослідження, вивчає усі мовотворення, що функціонують на земній кулі і доступні йому, хронологічно обстежуючи й описуючи їх. Воно виявляє стабільні, загальні потенційні сили мовотворення; визначає закони, що декретують побутування окремих явищ мово­творення.

За об'єктом дослідження лінгвістика стикується з такими наука­ми, як: соціологія, соціальна психологія, фізіологія, філологія — і кооперується даними цих наук, хоч даними науки про мовотво­рення як соціальне явище можуть скористатися не всі науки. Так, наприклад, фізіологія не потребує лінгвістичних фактів. Це можна пояснити тим, що суть мовотворення не має каузальних зв'язків з мовотворним знаком, представленим звуковим комплексом.

Визначення об'єкта науки про мовотворення, на відміну від інших наук, досить складне. Складність ця зумовлюється дихото­мічною природою явищ мовотворення. Якщо інші науки мають ціл­ком конкретний об'єкт дослідження, то лінгвістика має справу з та­ким об'єктом, який від найпростіших до найскладніших феноменів складається з двох взаємозумовлюючих планів. Цей висновок мо­тивується такими аргументами: звук є витвором не тільки акустич­ним, але й фізіологічним. Звук сам по собі самостійного значення не має, він є лише засобом для мислення. Акустично-фізіологічна єдність у сполученні з поняттям утворює нову складну фізіолого-інтелектуальну єдність. Звук, таким чином, є елементом мовної ді­яльності. Мовна діяльність у свою чергу являє собою соціальне явище, яке проявляється у практиці індивідуального мовлення Мовна діяльність на будь-якому етапі свого розвитку передбачає : як стабільну систему, так і еволюцію. Мовотворення є, з одного боку, продуктом минулого і, з другого,— живою діяльністю. Отже, лінгвістика не має цілісного об'єкта. Коли вона займається частко­вим питанням, то поза її увагою залишається двоаспектний характер мовотворення. Якщо ж прагнути підійти до розв'язання позиції сукупності двопланових явищ, то об'єкт мовознавства може бути представлений у вигляді хаотичного нагромадження феноменів, каузально не зв'язаних між собою. В останньому випадку мово­знавство розчинилося б у таких науках, як психологія, філологія, антропологія, а також нормативна граматика. Ф. де Соссюр робить умовивід, що єдиним виходом із таких ускладнень є визначення мови (а не мовної діяльності чи мовлення) єдиним науково найна­дійнішим об'єктом лінгвістики. Він вважає її нормою, своєрідним критерієм у виявленні інших форм мовної діяльності. Говорячи про відношення між мовою і мовною діяльністю, вчений висловив в асерторичній формі думку про те, що поняття мови і мовної діяль­ності не збігаються, що перше є лише елементом (хоч і найважли­вішим) другого. Мова є соціальним продуктом мовної спромож­ності і одночасно з цим сукупністю необхідних умов, засвоєних колективом для виявлення цієї спроможності від окремих осіб. Мова є замкнутим цілим і є основою для класифікації.

Мовна діяльність — різносистемна. Об'єктивуючись таким нау­кам, як фізика, філологія і психологія, вона є витвором психічної особистості з соціальною функцією. Таким чином, єдність явищ мов­лення проявляється тільки в мові.

Автор «Курсу...» прагне визначити сферу, в якій би могла вияви­тись уся сукупність мовної діяльності. Такою сферою він називає індивідуальний акт мовотворчості, який розглядається Ф. де Соссюром як зародок мовної діяльності. Останній може стати реальністю тільки за такої умови, як наявність не менше двох осіб. Діючими чинниками в індивідуальному акті мовної діяльності є психічне явище (породження в мозку поняття і відповідного йому звукового образу), фізіологічний процес (мозок передає імпульси органам мовлення, відповідно звуковим образом) і, нарешті, суто фізичний процес (поширення звукових хвиль). Такий круговорот мовлення повторюється в кожному діалозі чи полілозі. Він складається з трьох частин: зовнішньої (звукової хвилі), внутрішньої (асоціа­тивне породження понять і відповідних їм звукових образів), пси­хічної частини і частини непсихічної, активної і пасивної частини. Активним є все те, що імпульсується асоціюючим центром. Локалі­зована в розумі психічна частина називається ученим екзеку­тивною (виконуючою), тобто такою, що активно проявляється, і рецептивною (сприймаючою), або такою, що пасивно сприй має. Круговорот мовлення не може не супроводжуватися такою немаловажною властивістю людини, як здатністю, спроможністю асоціювати, координувати певну частину знаків, актуальних для даної мовної ситуації як ланку цілісної системи мовотворення. Ця властивість має виключне значення для організації мовотворення як системи.

Оскільки круговорот мовлення можливий при наявності не мен­ше двох осіб, то його можна збагнути тільки тоді, коли спробувати вийти за межі індивідуального мовлення і розглядати його як соціальне явище. У процесі спілкування зазначеним способом викристалі­зовується щось середнє в системі їх знаків, так і понять, яким кори­стуються диференційовано усі індивіди.

Ф. де Соссюр прагне знайти причини соціальної кристалізації мовного круговороту. Виявляється, що не всі частини круговороту беруть у ньому однакову участь. Фізична частина нейтральна пов­ністю, психічна — частково,— екзикутивний чинник не бере участі в соціальному явищі, оскільки він завжди є індивідуальним. Саме тому Ф. де Соссюр називає його мовленням.

Декретуючим у виробленні в індивідів відносно однакових психічних відбитків є спроможність сприймання й координації.

Сукупність усіх словесних образів, що забезпечують спілкуван­ня між членами суспільства, тобто виконують соціальну функцію, являє собою мову.

«Мова,— писав Ф. де Соссюр,— це скарб, який відкладається практикою мовлення в усіх, хто належить до одного суспільного ко­лективу, це граматична система, що потенціально існує в кожному мозку або, краще сказати, у мозках цілої сукупності індивідів, бо мова не існує повністю в жодному з них, вона існує повною мірою лише в масі».

Розрізняючи у мовній діяльності мову і мовлення, Ф. де Соссюр керувався тим, що індивідуальне не адекватне соціальному, а істо­ричне — другорядному, більшою чи меншою мірою випадковому. Мова не даність, яка виконує роль в індивіда; вона є продуктом, який реєструється індивідом пасивно, виникає без попередньої під­готовки до її творення у формі розумової, фізико-фізіологічної та вольової діяльності.

Мова є конретним предметом у різносистемній сукупності явищ мовної діяльності, її (мовної діяльності) соціальним компонентом, що є суто зовнішнім стосовно особистості. Мова, відокремлена від інших компонентів мовної діяльності, є таким явищем, яке може стати об'єктом відокремленого дослідження. Наука про мовотво­рення може розвиватися тільки тоді, коли об'єктом її буде мова без інших компонентів мовної діяльності.

Оскільки мова за своєю природою належить до явищ однорід­них і являє собою систему знаків, остільки вона піддається класи­фікації. Мовний знак — це сполучення, єдність двох початків: сми­слового й акустичного образу. Він візуально сприймається у вигляді умовних позначок, накреслень на письмі.

Мовлення, за переконанням мовознавця, являє собою суто інди­відуальне явище, в якому виявляється інтелектуально-вольова діяльність окремої людини. Діючими чинниками є: 1) суб'єктивне використання індивідом мовного кодексу і 2) психофізичний меха­нізм, який по суті об'єктивує індивідуальні модуляції. Якщо знаки мовотворення є візуальними реальностями, то велика кількість мускульних рухів у акті мовлення залишається практично не зафік­сованою.

Ф. де Соссюр, розглядаючи мову як об'єкт лінгвістики, вважає що мова має потенції гносеологічного порядку, тобто є засобом у системі інших засобів до пізнання людини. Вона (мова), хоч і е соціальним явищем, все ж відрізняється від таких соціальних ви­творів, як політична економія, держава і право тощо. Специфіку мови він вбачає в тому, що вона, як система знаків, уподібнюється до інших знаків (письмо, азбука для глухонімих, символічні обряди, форми ввічливості, військові сигнали і т. д.). Проте мова в системі усіх цих знаків є найважливішою мікросистемою. Знаки функціо­нують у рамках суспільства. Наука, що досліджує систему знаків, могла б бути соціальною, а значить і загальною психологією, її можна було б назвати семіологією. Вона і повинна б відкрити за­кони, якими управляється система знаків. Семіології, як науки, ще немає, проте вона має усі права на існування, її складовою частиною повинна бути наука про мовотворення.

Розмежувавши лінгвістику мови від лінгвістики мовлення, Ф. де Соссюр визначив прямий об'єкт мовознавства.

Органи мовлення є сторонніми по відношенню до мови, точніше, творення звукових образів не має будь-якого зв'язку, із самою си­стемою так само, як електричні апарати — з азбукою Морзе, яку вони фіксують.

Органи мовлення стосуються тільки матеріальної частини мови. Матеріальна субстанція якщо і зачіпає систему знаків, то лише опо­середковано. Зміна звуків сама по собі індиферентна до мови. Для останньої достатньо констатувати цю зміну і зв'язувати наслідки зміни звуків.

Мовотворча діяльність індивіда повинна вивчатися в сукупності дисциплін, що мають право на місце у лінгвістиці лише оскільки, остільки вони зв'язані з мовою.

«...Вивчення мовної діяльності,— зазначає Ф. де Соссюр,— розпадається на дві частини: одна з них має своїм предметом мову, тобто щось соціальне за своєю суттю і незалежне від індивіда; це наука суть психічна; друга,— другорядна, має предметом індивіду­альну сторону мовної діяльності, тобто мовлення, включаючи гово­ріння: вона — психофізична».

Указавши на вододіл між мовою і мовленням, учений не виклю­чає взаємозв'язку між ними. Мова потрібна для мовлення, щоб останнє виконувало всі належні йому операції. Мовлення ж потріб­не для того, щоб установилась мова. Говорячи про них у діахронному плані, він уважає, що мова формується з мовлення. Поштов­хом до змін у її розвитку є трансформації у мовленні, мова інтерпретуеться, з одного боку, як знаряддя, а з другого, — як продукт мовлення.

У прямому зв'язку з поділом мовної діяльності на мову і на мовлення дано визначення поняття внутрішньої і зовнішньої лінг­вістик.


^ Внутрішня і зовнішня лінгвістики


Внутрішня лінгвістика досліджує в мові тільки те, що не руйнує системи, її організму. Виключаються з ряду об'єктів внутрішньої лінгвістики етнологія, корелятивна сторона мовного знака, геогра­фічне поширення мови, діалектна розмаїтість та ін. Щоправда, за­сновник Швейцарської школи не виключав того, що можуть бути зв'язки між мовою й об'єктами зовнішньої лінгвістики. Історія мови й історія нації існують не паралельно. Вони взаємодоповнюються. Побут, звичаї нації відбиваються на мові. Мова ж значною мірою формує націю. Однак було б неправильно думати, що не можна до­слідити внутрішнього організму мови без об'єктів зовнішньої лінг­вістики. Його можна дослідити без знання умов, у яких він міг розвиватися. Зовнішня лінгвістика, що може нанизувати один факт на інший, не обмежена будь-якою системою.

Внутрішня лінгвістика займається такими об'єктами, які мають свою власну систему, підпорядковану своєму власному порядку. До внутрішнього належить усе, що може змінити систему. Мовознавець мотивує цей висновок аналогією мови з грою в шахи. До зовнішніх ознак належить те, що шахову гру занесено в Європу з Ірану. Внут­рішніми ознаками є система і правила гри. Замінивши шахи, виго­товлені з слонової кістки, шахами з дерева не можна змінити систе­ми самої гри. Якщо ж збільшити або зменшити кількість фігур, то це конструктивно вплине на правила і в цілому на систему.

Оскільки лінгвісту доводиться мати справу з писемними па­м'ятками, які фіксують стан мови на певному етапі її розвитку, Ф. де Соссюр розглядає письмо у відношенні до мови, хоч воно й не належить до об'єктів внутрішньої лінгвістики. Він розрізняє звук і букви, вказуючи на помилку Ф. Боппа, який чітко не розме­жовував їх.

Для теоретичної лінгвістики почуттєвий образ мовлення у формі письма значення не має. Відірватися від літери — це крок до істини. Опорою для науки є вивчення самих звуків, зокрема фізіології зву­ків. Дослідженням фізіології звуків займається не фонетика, як вважали раніше, а фонологія. Фонетика є історичною наукою. Фоно­логія ж знаходиться поза часом. Фонетика є одним із основних розділів науки про мовотворення. Фонологія ж являє собою допо­міжну дисципліну і стосується тільки мовлення.

Комбінації органів мовлення мають місце тому, що є мова, але не вони є основними конструктами мови як системи. У фонології визначається система звуків так, як вона (система) об'єктивується безпосередньому спостереженню і зіставляється вона з системою зна­ків, якими позначаються звуки.

Новим у лінгвістиці було те, що звуковим зображенням — бук­вам відводилось друге місце. Основним об'єктом фонології є звук, його фізіологія й акустичний образ. Ф. де Соссюр не погоджується із значною кількістю фонологів, які при фонологічному аналізі звертають виключну увагу на акт мовлення. Акустична сторона акту мовлення не була об'єктом спостереження. А між тим звук об'єк­тивується для фонології не стільки фізіологічною модуляцією орга­нів мовлення, як акустичним образом. Дослідник на слух визначає, з яким типом звука він має справу А чи Д. Уявлення про акустичні образи не творяться. Вони даються людині й існують позасвідо-містю. Акустична даність дозволяє проаналізувати звуковий ланцюг, скажімо музика, з погляду кількості одиниць у ньому — три, чотири чи шість,— а також з урахуванням того, якою мірою звук зберігає свої типові властивості в потоці мовлення. Тут кожний звук позначається одним відповідним знаком. Навпаки, кожному знако­ві відповідає один і той же звук.

Важливою є думка автора «Курсу...» про те, що однаковому зву­ку відповідає однаковий акт, тобто акустичний час відповідає часу артикуляційному. Звуковий ланцюг можна розчленувати на пер­винні звуки — м, у, з і т. п. Такі звуки названі фонемами. Фонема — одиниця досить складна. Учений визначає її так: «...фонема є сума акустичних вражень артикуляційних рухів — одиниць, що сприй­маються на слух, і одиниць, що вимовляються, з яких одна зумов­лена іншою». Складність фонеми полягає в тому, що вона є не­від'ємною частиною обох ланцюгів.

Фонеми є елементами вимовлюваного ланцюга, їх можна роз­глядати тільки з урахуванням часу, протягом якого вони звучать і артикулюються. Так, сполучення до твориться як результат суми звучання й артикуляції в межах суми відрізку однієї тривалості і другої тривалості. Якщо ж узяти будь-який елемент з до, д, чи о, то він сам по собі не розкладається, оскільки він являє собою позача­сову абстракцію. У таких випадках можна говорити про д чи о вза­галі як про типи Д і О. При цьому звертається увага лише на такі властивості, які відрізняють один звук від іншого. За цих обставин чинник послідовності в часі повністю нейтралізується.

Фонологічні дослідження дозволяють твердити, що коли не звер­нути увагу на акустичні відтінки, то кількість звукових типів від­носно абмежена.

Описавши апарат мовлення Ф. де Соссюр підкреслив, що одного перерахування чинників творення звуків мало для визначення дифе­ренціальних елементів фонем і зауважує, що для фонологічної класифікації важливим є не те, як фонеми творяться, а те, чим вони відрізняються одна від другої. Нагромадження одних фактів не мають вартості для науки без синтезу. Наприклад, заміна одного звука іншим не має для фонології будь-якої цінності, її (заміну) можна лише констатувати.

Звуки, наявні у французькій, англійській і німецькій мовах, Ф. де Соссюр покласифікував, виділивши сім груп: чотири консо­нантних і три — вокалічних. В основу класифікації він поклав сту­пені відкритості органів мовлення. До нульової групи належать приголосні звуки: губні, зубні (д, т, н), гортанні. Першу групу скла­дають фрикативні; другу — носові; третю — плавні (латеральні, вібрантні); четверту — і, у, у; п'яту — е, о, о; шосту—а.

Цінність науки про звуки визначається тоді, коли розкривається внутрішня взаємозалежність двох яких-небудь елементів, наявність яких передбачає стан відношень і, як результат цього, формулю­вання правил. Це істотно відрізняється від звичайної констатації. У зв'язку з цим, дані фонології про окремі типи звуків не можна ви­користати для інтерпретації парних (чи більшої кількості) звуко­сполучень. Окремий звук вимагає визначення положень мовних ор­ганів. Як тільки ж справа стосується звукосполучень, то появляє­ться потреба в цілком іншій науці. Довільність у зближенні двох звуків обмежена артикуляційними рухами. І для того, щоб розібра­тися в тому, що відбувається всередині звукосполучень, треба ство­рити іншу фонологію. Завдання цієї фонології в тому, щоб розгля­дати звукосполучення як алгебраїчні рівняння.

Парні звукосполучення мають деяку кількість механічних і аку­стичних елементів. Коли один з них зазнає модифікації, то вона (модифікація) відбивається й на інших елементах. Завдання парнозвукової фонології полягає в тому, щоб обчислити це відбиття.

Від фонології звукосполучень наука чекає відкриття законів, які керують сполученням фонем.

У ланцюгу мовлення диференціюючими елементами, що сприй­маються на слух, є імплозія (змикання) і експлозія (розкриття). Імплозивними можуть бути усі звуки, крім а, наприклад, у слові статт’я. Теоретично можливі чотири сполуки імплозії й експлозії, а безперервний ланцюг мовлення являє собою зміну градуїрованих експлозивних та імплозивних відрізків, яка органічно зв'я­зана із зміною розкриття і змикання органів мовлення. Перехід від імплозії до експлозії всередині звукового ланцюга сигналізує про межу складу.

Перша імплозія після мовчання або після експлозії посилює по­зицію звука, на який падає перша імплозія. Такий звук названо вокалічним пунктом. Щоб не плутати термінів і не змішувати по­нять, Ф. де Соссюр увів нові терміни із специфічними значеннями «сонант» і «консонант». Першим терміном позначаються типи зву­ків, другим — функції у межах складу. В результаті аналізу кон­кретних явищ йому вдалося показати, що сонанти можуть бути тільки імплозивними, тоді як консонанти — то імплозивними, то експозивними. У складі сонантним може бути тільки один звук. Інші ж звуки є консонантними.

Однак за окремими групами звуків різної відкритості устали­лася певна функція. Так, за голосними а, о, е — сонантна, а за щі­линними — консонантна. Інші ж звуки можуть виконувати роль як сонантів, так і консонантів.

Заміна імплозією експлозії зумовлює складоподіл, силабізацію.

Імплозія й експлозія не тотожні і за довготою. Експлозія є мит­тєвим явищем. Для вуха вона — ірраціональне явище. Ось чому вона не справляє вокалічиого враження. Імплозія сприймається з відчутною величиною. Створюється враження, що голосна, з якої починається імплозія, триває довше.


^ Природа мовного знака


Мовотворна одиниця, якою є знак, являє собою, на думку Ф. де Соссюра, подвійне явище. Вона утворюється внаслідок зближення різних за природою субстанцій. Як знак у цілому, так і обидва без­посередні складники його мають психічну основу. Останні пов'я­зуються між собою в мозку людини в асоціативний спосіб.

Мовотворний знак — це не зв'язок речі й імені; це зв'язок по­няття і звукового образу. Останній тлумачиться не як матеріальне, фізичне явище, а як психічний відбиток, уявлення, здобуте в сен­сорний спосіб. Мовотворний знак є чуттєвим образом.

Отже, мовотворний знак є двоякою психічною сутністю. Знак передбачає ідею цілого, яке складається з чуттєвого образу й по­няття. Ф. де Соссюр рекомендує залишити термін знак саме з таким значенням, тобто, як позначення цілого, але замінити термін понят­тя й акустичний образ термінами (відповідно): означуване й озна­чаюче. Перевага останніх над першими в тому, що вони виразніше протиставляються один одному і разом (означуване й означаюче) цілому.

Як уже зазначалося раніше, мовотворний знак є довільним корелятом предмета. Однак віднести його до розряду символів не можна. Так, символ справедливості в а г и не можна замінити будь-яким словом скажімо сокира.

Означаюче завжди має лінійний характер. Воно сприймається на слух і розгортається тільки в часі. А звідси воно має ознаки часу, протяжність, а протяжність вимірюється лінією. Акустичні означаю­чі йдуть один за другим, витягуючись у ланцюг.

Візуальні означаючі (морські сигнали, сигнали спеціального при­значення тощо) можуть одночасно складатися з комбінацій оди­ниць різних вимірів.

Учений підкреслює, що не можна ототожнювати довільності зна­ка з його незмінністю. Якщо означаюче є довільним по відношенню до ідеї, то стосовно колективу воно далеко не вільне. Воно нав'я­зане йому попередньою епохою. Він ставить під сумнів договірну теорію походження мовотворення мовного знака, хоч і стверджує: питання походження мовотворення не суть важливе для лінгвістики. Важливим, на його думку, є те, що мовотворення на даному етапі його розвитку являє собою продукт історичних епох. Саме цим і пояснюється незмінність знаків, система яких є мовотворенням.

З усіх суспільних інституцій мовотворення належить до такої сфери, в якій особиста ініціатива має мінімальні можливості. Згода з мовотворними установленнями минулого повсякчас тисне на сво­боду вибору. Мовотворний знак знає один закон — закон традиції.

Безперервність мовотворного знака забезпечується часом.

Твердження Ф. де Соссюра про незмінність мовотворного знака не виключає можливості змін у системі знаків. Змінність іманентне передбачає безперервність. Змінним фактором є зміщення у відно­шенні між означаючим і означуваним. Знак'не має чинити опір цьому чинникові.

Мовотворення, розвиваючись, знаходиться одночасно і в соціаль­ній масі, і в часі: ніхто не може нічого в ньому змінити. Безпе­рервність мовотворного знака в часі і зв'язані з нею змінність його в часі являють собою принцип майбутньої семіології.

Оскільки лінгвістика, як і політична економія, оперує цінностя­ми, вона ділиться на дві частини. Кожна з цих частин має свій особливий принцип. І політична економія і лінгвістика займаються дослідженням явищ, субстанцій різних сфер побутування, які мають однакову вартість.

На думку Ф. де Соссюра, усяка наука, в тому числі і лінгвістика, повинна вести дослідження по заздалегідь визначених осях, їх дві: вісь одночасності і вісь послідовності.

Вісь одночасності стосується позачасових відношень між існую­чими речами.

Вісь послідовності характеризується тим, що на ній може роз­ташовуватись не більше однієї речі. По осі послідовності розташо­вуються явища осі одночасності з усіма їх змінами.

За переконанням Ф. де Соссюра, мовотворення — це система чис­тих відношень. Ця система визначається наявним станом елементів, які входять до їх складу. Цінність приховується в самих речах, а також у їх природних взаємовідношеннях. Вона залежить від системи співіснуючих з нею цінностей. У зв'язку з цим вона просте­жується в часі. Чим складніша система цінностей і краще вона організована, тим більша необхідність досліджувати її за обома осями. В жодній системі немає такої точності в обігові цінностей, як у мовотворенні. Це ж стосується кількості й різноманітності феноменів, з також взаємозалежностей. Саме багаточисленність мовотворчих знаків стає на предметі одночасному вивченню відно­шень в часі і відношень у системі. Цим і пояснюється виділення двох лінгвістик. Автор «Курсу...» називає одну з них еволюційною, або діахронною, а другу — статичною, або синхронною. Синхрон­ним є усе, що належить до статичного аспекту науки про мовотво­рення. Діахронним є усе, що стосується еволюції. Синхронія є ста­ном мовотворення, а діахронія — фазою розвитку. Для лінгвістики найважливішим є дослідження стану. Мовознавця не повинно ціка­вити те, як виник феномен і його еволюція. Проникнути у свідомість носіїв мовотворення можна тільки тоді, коли не буде уяви про ми­нуле, коли буде відкинуте все, що зв'язано з минулим. Історія (минуле) може збити дослідника.

Протиставлення синхронії діахронії у концепції Ф. де Соссю­ра — безкомпромісне.

Мовотворення є система, усі частини якої розглядаються у син­хронному зв'язку. Зміни, що відбуваються в мовотворенні, можуть стосуватися одного якогось елемента. Вони не впливають на всю систему і можуть вивчатися поза системою, хоч зміни секундарне відбиваються на системі. Значення має тільки стан. Для маси, яка є носієм мовотворення, єдиною і справжньою реальністю є синхрон­ний аспект.

Діахронна інтерпретація дозволяє лінгвістові помітити не мово­творення, а низку видозмін.

Синхронна лінгвістика протистоїть діахронній значенням, мето­дом і об'єктом дослідження.

У синхронії об'єктом виступають носії сучасного їм мовотворен­ня, точніше, їх мовотворча практика на даному етапі розвитку мово­творення. З цією метою збираються факти, з'ясовується, яке явище є реальним, якою мірою воно існує у свідомості мовлян.

Діахронна лінгвістика передбачає два аспекти: перспективний, який пов'язаний з бігом часу, і ретроспективний, тобто обернений назад. Метод діахронної лінгвістики роздвоюється. Діахронний фе­номен не має нічого спільного із синхронним. Перший характери­зується заміною одного елемента іншим, тобто являє собою подію. Другий — відношеннями між елементами, що функціонують або по­бутують одночасно.

Діахронні факти є частковими. Зміщення, які відбуваються в системі, стимулюються дією подій. Ці останні учений вважає чу­жими системі. Вони ізольовані одна від другої, не являють собою системи. Синхронні факти не належать до розряду регулярних явищ. Вони не мають імперативного характеру. Діахронні — імпе­ративні в рамках мовотворення, але не мають загального характеру.

Ф. де Соссюр дійшов висновку, що факти обох видів лінгвістики не керуються законами. Якщо ж вживати термін закон, то значен­ня його буде іншим у синхронній лінгвістиці, аніж у діахронній. Одночасно з цим, істина, пізнана у синхронний спосіб, не тільки не заперечує, а навіть не ставить під сумнів істину діахронну. Остання настільки може узгоджуватися з першою, що їх ототожнюють або не вважають за потрібне розрізняти. Протиставлення їх нерідко ускладнюється тим, що опозиційні елементи не мають належної вартості. (Ця думка підтверджується прикладами типу: хозяин — хазяїн).

У дихотомічній опозиції мови до мовлення, Ф. де Соссюр віддав перевагу мові як об'єктові внутрішньої лінгвістики, а в антиномії синхронії — діахронії — першій. Імпульсом діахронних процесів е мовлення. Саме воно, як гадає засновник Женевської школи, є дже­релом усіх і усяких змін. Першосновою цього джерела вважається мовотворча практика кількох індивідів. Нове у світі речей і подій сприймається мовою лише тоді, коли прийнято колективом.

Будь-якому еволюційному явищу передує явище чи сукупність явищ у сфері мовлення. У настійному зв'язку із сказаним вище є ре­комендація Ф. де Соссюра про форми лінгвістичного дослідження.

Найраціональнішою лінгвістика може бути тоді, коли вона розріз­нятиме мовну діяльність, мову і мовлення. Безперервними складни­ками мовної діяльності є мова і мовлення. Мова у свою чергу вклю­чає в себе синхронію і діахронію.

Атрибутами синхронної лінгвістики є все те, що може визначи­ти загальну граматику. Це пояснюється тим, що тільки граматика установлює різні відношення через окремі стани мовотворення.

Синхронна лінгвістика розглядалася мовознавцем як статична. Це проте не означає, що Ф. де Соссюр повністю не визнавав ево­люції, змін. Навпаки, він неодноразово підкреслював, що мовотво­рення видозмінюється, але видозміни відбуваються дуже повільно і для лінгвістики є незначними. Він уважав ці видозміни настільки незначними, що їх можна не брати до уваги, як не беруться до уваги в математиці гранично малі величини.

Конкретними сутностями синхронної лінгвістики є мовотворні знаки, їх взаємовідношення.

Мовотворна сутність існує лише в асоціації означаючого й озна­чуваного. Якщо опустити один із цих феноменів, то, замість кон­кретної сутності, можна мати абстракцію.

На думку Ф. де Соссюра, конкретна сутність появляється тоді, коли вона відмежована від усього, що її оточує у звуковому лан­цюгу. Проте, відмежування у стані мовотворення ускладнюється такими чинниками, як час і простір. Для звукового ланцюга харак­терна паралельність, лінійність. Сприймаючи його (звуковий лан­цюг), вухо не виділяє його частин. Коли ж відомо, яка функція і значення має належати окремій частині, тоді безформний звуковий ланцюг розпадається на сегменти.

Учений уважає, що мовотворна одиниця не має ніякого звуко­вого характеру, і її можна визначити у такий спосіб: «...відрізок звучання, який є, окрім того, що йому передує, і того, що йде за ним, у мовному ланцюгу «означаючим» деякого поняття».

Ф. де Соссюр рекомендує скористатися методом розмежування одиниць мови для адекватного поділу двох паралельних, одна з яких зображає поняття, а друга — акустичні образи. Для перевірки пра­вильності розмежування одиниць мовотворення у такий спосіб можна взяти один і той же звуковий ланцюг у різних мовотворних контекстах. Якщо він (звуковий ланцюг) відповідатиме одному й тому ж поняттю, то таке розмежування виправдано, вважається правильним.

Статична лінгвістика ставить у залежність визначення будь-якої основної категорії від розмежування поняття про конкретну одиницю, тобто від визначення основної одиниці мовотворення Такими категоріями у статичній (синхронній) лінгвістиці є тотож­ності, реальності, значущості.

У лінгвістиці збігається поняття тотожності з поняттям значу­щості. Одночасно з цим, останнє (поняття значущості) може покри­вати і такі поняття, як конкретна одиниця, сутність і реальність.

Як твердить Ф. де Соссюр, мовотворення є системою нематеріалізованих значущостей (вартостей). У ньому функціонують, вияв­ляючи взаємодію, такі два чинники, як ідеї та звуки. Характерною рисою мовотворення є те, що воно не створює матеріальної бази для вираження ідей, воно є лише посередньою ланкою між мислен­ням і звуком. Хаотичне за своєю природою мислення потребує уточ­нень, розпадаючись на частини. Воно не матеріалізується так же, як не одухотворюються (спіритуалізуються) звуки.

У полі зору лінгвіста знаходяться дві суміжні сфери, відношен­ня між якими завершується сполученням мислення з звуком. По­хідним цього сполучення є не субстанція, а форма. Це пояснюється тим, що обидві ці сфери, відбиваючись у мовотворному факті, не мають форми, невиразні; вибір акустичного образу для тієї чи іншої ідеї є довільним. Вартість звукового ланцюга у вигляді знака визна­чається колективом. Тому-то вона (вартість) і є соціальним яви­щем. Помилковим є погляд на мовотворний феномен як на сполу­чення якогось звукового образу з якимось поняттям. У такому ви­падку він ізольовується від системи, частиною якої він є.

Лінгвіст своєрідно розуміє систему. Виявляється, що вона є «сукупністю цілого», що вона не складається із суми елементів мо­вотворення, а видобувається в аналітичний спосіб з «сукупності цілого».

Відношення мислення до звука у мовотворному факті Ф. де Со­ссюр називає сполученням. Це сполучення як стикова зона утворює не субстанцію, а форму. Це значною мірою зумовлює довільність мовотворного знака. Довільність однак не означає відсутності у мовотворному знакові константної значущості. Довільність спо­стерігається у відношеннях між звуковим образом і ідеєю. Значу­щість, вартість знака установлюється не індивідом, а колективом. Тому-то вона і є недовільною для індивіда. Тільки цим і можна по­яснити той факт, що соціальні умови є тим субстрантом, який по суті декретує систему мовотворення. Мовотворний факт, таким чином, розглядається не як просте сполучення якогось звука з якимсь поняттям, а як елемент системи. Для аналізу конкретних су-ностей автор «Курсу...» використовує слово як основну одиницю мовотворення, хоч він і застерігає, що слово неточно визначає цю одиницю.

Значущість будь-якого слова визначається його зовнішніми актуалізаторами.

Ф. де Соссюр не поділяє думки В. Гумбольдта про поняття, яке нібито передує слову. Якби це дійсно було так, то семантична струк­тура слів у різних мовотвореннях мала б повну відповідність, як

Мовотворна значущість з погляду її матеріального аспекту утворюється виключно з відношень між елементами мовотворення, а також з їх відмінностей.

Для комунікативного процесу важливим є звук сам по собі, а її звукові відмінності, які дають можливість відрізняти одне слово від інших.

Звук як матеріальний елемент не належить до мови. Для мови він е вторинним, матеріалом, яким вона користується. Усі вартості, значущості створюються на матеріальному субстраті, який одночас­но з цим вилучається, не змішується з ними. У зв'язку з цим, мово­знавець зауважує: «...лінгвістичне «означаюче», яке по своїй суті в жодному разі не є чимось звучащим, а щось безтілесне, створю­ване не своєю матеріальною субстанцією, а виключно тими відмін­ностями, які відокремлюють його акустичний образ від інших». Це зауваження він поширює на всі матеріальні елементи мовотворення, включаючи і систему писемних знаків.

За переконанням Ф. де Соссюра, мовотворення складається з суцільних відмінностей, у мовотворенні немає ні ідеї, ні звуків, які б передували систему. Останню він розуміє, як і В. Гумбольдт національний дух, як щось надлюдське, надмовотворне, таємниче, міфічне. Система декретує концептуальні і звукові відмінності.

Наявні у знакові ідея та звукова матерія мають менше значен­ня, ніж те, що є в інших знаках, які оточують його.

Мовотворна система являє собою ряд відмінностей у звуках, який комбінується з рядом відмінностей в ідеях. Таке сполучення деякої кількості акустичних знаків з смисловими знаками, що виді­ляються з маси, яку тільки можна собі уявити, породжує систему вартостей. Ця система вартостей є подвійним зв'язком між звуко­вими і психічними елементами всередині кожного знака. Оскільки відношення між означуваними й означаючими мають довільний ха­рактер, то кожне з них зокрема, само по собі є одиницею виключно диференціальною і негативною. Сполучення ж їх розглядається як явище позитивне. Воно по суті є єдиним явищем у мовотворенні, ос­новною організаційною властивістю якого вважається збереження паралельних відмінностей, що виявляються цими двома рядами. Будь-які відмінності є тими імпульсами, що породжують нові оди­ниці значущостей. І, навпаки, помічені мисленням відмінності в ідеях прагнуть виявитися різними означаючими. Ті ж ідеї, що не розрізняються мисленням, зливаються в одному означаючому. Про­те не все в мовотворенні побудовано на відмінностях. Якщо, напри­клад, два знаки мають кожний своє означуване й означаюче, то вони не розрізняються, а протистоять один одному. З такого роду протиставлень формуються у мовотворенні звукові і концептуальні відмінності. Мовотворна одиниця є звуковим ланцюгом, який відповідає певному поняттю. Причому за природою своєю кожне з них належить до явищ диференціальних. Принципом диференціації мовотворної одиниці Ф. де Соссюр вважає злиття відмітних її власти­востей з самою одиницею. А це означає, що знак мовотворення складається з розрізнень. Останні формують значущість і одиницю мовотворення, тобто відмітні властивості. Якби в мовотворенні не було відмінностей, то його одиниця не злилася б у знакові з грама­тичним фактом. Ф. де Соссюр робить дещо несподіваний однобічний висновок. Він уважає, що мовотворення є не субстанцією, а тільки формою.

У розділі «Синтаксичні відношення і відношення асоціативні» він підкреслює, що підвалини в мовотворенні побудовані виключно на відношеннях. В уяві людини утворюються групи відношень і від­мінностей між мовотворними одиницями у двох сферах — синтагма­тичній і асоціативних відношеннях. Кожна з цих сфер має свій ряд значущостей.

Синтагматичні відношення складаються в структурі синтагм, яка має майже всеосяжний характер. Виявляється, що безпосередніми складниками її можуть бути не тільки словоформи, їх сполучення, цілі висловлення, але й морфеми.

Синтагма, відбиваючи лінійний характер мовотворення, викли­кає уяву про послідовність елементів, які в певному порядку і тіль­ки в певній кількості змінюють один одного.

Ф. де Соссюр уважав синтагму одиницею мовлення. Фразеоло­гічне ж зв'язані словосполучення він відносить до сфери мови. Одночасно з цим, він твердить, що немає різкої грані в сфері син­тагм між фактом мови і фактом мовлення.

Асоціативні відношення формуються між елементами, кількість і порядок яких не може бути наперед заданою. Скільки і в якому, наприклад, порядку може виникнути в уяві знаків з морфемою — овик (фронтовик, плановик, масовик і т. п.)? Це цілком буде зале­жати від пам'яті психічної індивідуальності.

Утворювані за інтелектуально-психічною асоціацією групи зна­ків зближаються не тільки тим загальним, що об'єднує їх, але й за формами вираження відношень. Розум людини схоплює характер зв'язку між знаками. В одному випадку зв'язок констатується осно­вою (голова, підголовник, головний, головуючий, головувати), у дру­гому — суфіксом (юрист, тракторист, дантист тощо).

Складовими мовотворення є звукові й концептуальні (поня­тійні) відмінності. Сукупність цих відмінностей конститується син­тагматичними й асоціативними зближеннями. Останні відносно об­межують довільність знаків.

У прямій залежності від немотивованості і мотивованості мово-творних знаків Ф. де Соссюр висловлює думку про мотивованість класифікації мовотворень. Ті мовотворення, в яких проявляється найбільшою мірою немотивованість, можна називати лексикологічними, а ті, в яких наявна найбільша кількість мотивованих знаків,— називати граматичними.

Статичну лінгвістику він розглядає як граматику, яка повинна описувати систему мовотворення, а також взаємодію функціоную­чих значущостей.

У граматиці описуються засоби вираження. Причому граматика повністю ототожнюється з синхронією. Оскільки остання забезпе­чує встановлення системи, а система не може створюватися на ма­теріалі мовотворних явищ різних епох,— то «історична граматика» в рамках синхронії є протиприродним явищем, в дійсності поняття «історичної граматики» збігається з діахронною лінгвістикою.

На противагу традиційній думці, за переконанням Ф. де Соссюра, об'єктом граматичного вивчення повинна бути не тільки мор­фологія, синтаксис, але й лексикологія.

Вивчати словотвір і форми парадигм у відриві від синтаксису не можна, оскільки форми органічно зв'язані з їх функціями. Мор­фологія, таким чином, не має свого реального сепаратного об'єкта.

Факти взаємопроникнення лексикології, морфології й синтакси­су свідчить про те, що між останніми не можна наперед визначити грані. Єдиним критерієм класифікації їх є синтаксичні й асоціатив­ні відношення. На основі відмінностей асоціативних і синтагматич­них відношень формуються абстрактні сутності, зокрема парадиг­матичних протиставлень, позиційного порядку та відмінності ком­понентів.

^ Учення про діахронію і синхронію

Діахронна лінгвістика досліджує відношення між мовотворними фактами не статистичного стану, а між такими динамічними елементами, які видозмінюються в хронологічній послідовності. Ди­намічним процесом народного мовотворення є його еволюція. Остан­ня відбувається під прикриттям мовотворення узусу. Узус сам по собі є сталою формою мовотворення. Він декретує побутування за­гальнонаціонального мовотворення. Стабільність узусу не може бути придатною для визначення змінності оказіонального, так зва­ного природного мовотворення.

На думку вченого, фонетика є одним з основних об'єктів діахронної лінгвістики.

У фонетичних змінах спостерігається цілковита регулярність. Фонетичні зміни відбуваються тільки за певних обставин. Вони бу­вають спонтанними і комбінаторними.

Спонтанними називаються такі звукові зміни, які відбуваються внаслідок внутрішніх причин, наприклад, подовження голосних зву­ків О, Е старого походження в нових закритих складах, перехід їх у дифтонги і стягнення їх у монофтонг, перехід h (ятя) в і тощо.

Комбінаторними називаються такі звукові зміни, які завжди користуються іншим чи іншими звуками, наприклад, факт першої і другої палаталізації в українському мовотворенні.

Говорячи про звукові зміни, Ф. де Соссюр підкреслював, що в дослідженні цих змін не треба підмінювати спонтанних явищ ком­бінаторними і навпаки. Визначати закон звукових змін треба з по­зиції не теперішнього часу, а хронологічної послідовності, оскільки звукові факти виникають і зникають у певні відрізки часу. Ось чому фонетичні зміни не мають обмеження дії як у самій трансформації звуків, так і в широті охоплення феноменів різних рівнів мовотворної структури. Автор «Курсу загальної лінгвістики» робить висно­вок: зміна будь-якого звука пов'язана з суто граматичним вражен­ням. Проте сам по собі фонетичний феномен заряджений деформа­ційними потенціями. Скрізь, де має місце зміна звуків, наявні факти руйнування граматичних зв'язків між мовотворними знака­ми. Щоправда, у мовотворенні діє зворотний чинник, більш регу­лярний. Він конструктивно впливає на уніфікацію методів слово­творення і словозміни. Таким чинником є аналогія.

Аналогія, узагальнюючи конкретну форму, не виключає тради­ційної форми, не заміщає її новою формою. Обидві ці форми мо­жуть співіснувати, наприклад, за аналогією адміністратор може по­бутувати форма комунікатор. Пор. (відповідно): адміністрація, комунікація.

Аналогія є суто психологічним явищем. Вона у своїй основі гра­матична. Тому її принцип збігається з принципом граматичних ново­утворень. Одночасно з цим, аналогія обов'язково передбачає усві­домлення зв'язку між формами, що сполучаються. Аналогія, яка складається з двох компонентів (розуміння відношення між сполу­чуваними формами і підказувана порівнянням форма, що імпрові­зується мовцем для висловлення акту свого мислення), належить до сфери мовлення, хоч з останнім безпосередньо зв'язаний тільки дру­гий компонент.

Існування тієї чи іншої словоформи в потенції мови є свідомість і розуміння цього існування обумовлює імпровізацію граматичних новоутворень. Ця сфера аналогії відноситься до мови. У зв'язку з цим Ф. де Соссюр робить висновок: явище аналогії є цілком гра­матичним і синхронним.

У мову входять тільки ті мовні елементи, які були випробувані в мовленні. Частина оказіональних явищ мовлення може стати з бі­гом часу узусом мови. І як тільки закріплюється у мові новоутво­рення, воно починає обмежувати вживання, а то й витісняти, іншу, стару форму. Так, інтервокальне «S» було витіснено «r» (р) у слові гонос гонор за аналогією до оратор.

У якому ж відношенні знаходиться аналогія до еволюції? На думку швейцарського лінгвіста, аналогія є безперервним процесом заміни старої форми новою. І хоч вона не пов'язана з еволюцією, тим не менше вона відбиває зміни в структурі мовотворення у ви­гляді нових комбінацій. Ф. де Соссюр називає аналогію співробіт­ницею тих спонтанних сил, які безперервно видозмінюють будову мови.

Решта (четвертий і п'ятий) розділів «Курсу загальної лінгвісти­ки» являють собою розвиток ідей В. Гумбольдта про причини від­мінності мовотворень, роль географічних умов у поглибленні цієї відмінності, про відношення мовотворення до раси, етнічних і со­ціальних груп; йоганна Шмідта та Гуго Шухардта про теорію хвиль і географічне вирівнювання мовотворень тощо.

Отже, у праці «Курс загальної лінгвістики» Ф. де Соссюр по-новому поставив цілу низку проблем, небезуспішно узагальнивши вже набутий досвід не просто описувати візуально сприйнятий фе­номен мовотворення, а в спосіб експериментально-синтетичного ана­лізу проникати в глибини його мікроструктури, визначити характер відношень як між безпосередніми складниками даного феномена, так і між даним феноменом і феноменами інших рівнів ієрархічної системи мовотворення.

«Курс загальної лінгвістики» викликав підвищений інтерес до питань теоретичної лінгвістики, імпульсував мовознавчу думку до нових пошуків у дослідженні мовотворних явищ, до інтерпретації останніх під кутом зору їх структури і соціальної значущості.

Проте не всі твердження, висновки Ф. де Соссюра є незапереч­ними. Це стосується насамперед антиномій статичної лінгвістики і лінгвістики еволюційної, зовнішньої лінгвістики і лінгвістики внут­рішньої, синхронії і діахронії; дихотомії мови і мовлення, беззасте­режного зіставлення вартості знака мовотворення з вартістю шахо­вої фігури тощо.

Потребують не тільки уточнення, а навіть заперечення погляди Ф. де Соссюра про систему як умоглядну категорію, яка по суті являє собою перевтілення духу Вільгельма Гумбольдта. Як дух у Гумбольдта, так і системи у Соссюра є надмовотворною катего­рією, тобто таким фактором, який конститує не тільки функціону­вання мовотворення, але й мовотворчу практику його носіїв.

Непослідовність, суперечливість Ф. де Соссюра у висвітленні ряду питань аніскільки не вплинули на популярність лінгвістичних концепцій ученого серед мовознавців світу. Більше того, під упли­вом його лінгвістичних ідей остаточно визначила свої теоретичні позиції Женевська школа, засновником якої був сам Ф. де Соссюр, а також оформилось два досить упливових напрямки: соціологічний і структуральний.

Ідеї "Курсу загальної лінгвістики" видатного швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра і досі живлять світову мовознавчу науку. Кожен сучасний лінгвіст чимось завдячує Соссюру, так чи інакше використовує його концепцію, а "Курс загальної лінгвістики" став ознакою сучасності, а саме ім’я Ф.де Соссюра – символом лінгвістики ХХ століття.


^ ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

  1. Теоретична і соціологічна основа поглядів Ф.де Соссюра.

  2. Внутрішня і зовнішня лінгвістики.

  3. Природа мовного знака.

  4. Учення про синхронію і діахронію.


ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ:

  1. Фердінан де Соссюр Курс загальної лінгвістики.– К.: Основи, 1998.– 324с.

  2. Соссюр Ф. Труды по языкознанию.– М.,1977.

  3. Удовиченко Г.М. Загальне мовознавство.– К., 1980.– С.101 – 124.

  4. Лоя Я.В. История лингвистических учений.– М., 1968.– С. 133-140.

  5. Звягинцев В.А. История языкознания ХІХ – ХХ веков. В очерках и извлечениях.– Ч.І.– М., 1964. – С.358 – 360.

  6. Кодухов В.И. Общее языкознание.– М., 1974.– С.70 – 76, 78-96.

  7. Кондрашов Н.А. Общее языкознание.– М., 1972.– Ч. І.– С. 110-141.



Схожі:

М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу \"Загальне мовознавство\" iconДоц. Гайдаєнко І. В. Методичні розробки з курсу "загальне мовознавство"
Він узагальнює мовні факти та явища, з якими студенти ознайомилися, вивчаючи нормативні й спеціальні курси, І сприяє їх теоретичному...
М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу \"Загальне мовознавство\" iconРобоча програма з навчальної дисципліни «Загальне мовознавство (Лексикологія), (Стилістика)» для студентів 2 курсу інституту мов світу зі спеціальності "Прикладна лінгвістика"
«Загальне мовознавство (Лексикологія), (Стилістика)» є частиною предмету «Загальне мовознавство», що читається студентам 2-го курсу...
М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу \"Загальне мовознавство\" iconЗагальне мовознавство
України І забезпечують всебічну спеціальну підготовку вчителів для середніх загальноосвітніх шкіл, особливо важливе науково-дидактичне...
М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу \"Загальне мовознавство\" iconПротокол №19 Загальне мовознавство
...
М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу \"Загальне мовознавство\" iconПротокол №9 Загальне мовознавство
...
М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу \"Загальне мовознавство\" iconРобоча програма з навчальної дисципліни «Загальне мовознавство (синтаксис)» для студентів II курсу інституту мов світу зі спеціальності "Прикладна лінгвістика"
Предметом курсу є будова та значення словосполучень І речень, способи та засоби зв'язку між їхніми складовими частинами
М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу \"Загальне мовознавство\" iconРобоча програма з навчальної дисципліни «Загальне мовознавство (синтаксис)» для студентів II курсу заочної форми навчання інституту мов світу зі спеціальності "Прикладна лінгвістика"
Предметом курсу є будова та значення словосполучень І речень, способи та засоби зв'язку між їхніми складовими частинами
М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу \"Загальне мовознавство\" iconРобоча програма з навчальної дисципліни «Загальне мовознавство» для студентів І курсу інституту мов світу заочне
Предметом курсу є наука про мову, її суспільна природа І функції, її внутрішня структура, закономірності функціонування, історичний...
М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу \"Загальне мовознавство\" iconФакультет Філологічний індівідуальний план роботи аспіранта
«Загальне мовознавство»
М. Пентилюк, І. Гайдаєнко методичні розробки з курсу \"Загальне мовознавство\" iconФакультет Філологічний індівідуальний план роботи аспіранта
«Загальне мовознавство»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи