Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
Скачати 6.18 Mb.
|
|
^ Анотація. Визначено економічний зміст і значення організаційно-економічного механізму розвитку аграрного бізнесу на ринку продовольства. Виявлено функціональну взаємозалежність агробізнесу структурних елементів в державному регулюванні. Розглянуто довгострокову стратегію щодо розвитку аграрного бізнесу. Аннотация. Определено экономическое содержание и значение организационно-экономического механизма развития аграрного бизнеса на рынке продовольствия. Выявлена функциональная взаимозависимость аграрного бизнеса структурных элементов в государственной регуляции. Рассмотрена долгосрочная стратегия относительно развития аграрного бизнеса. Annotation. Economic maintenance and value of organizationally-economic mechanism of development of agrarian business is certain at the market of food. Functional interdependence of agribusiness of structural elements is exposed in the state adjusting. Long-term strategy is considered in relation to development of agrarian business. ^ Розвиток аграрного бізнесу зумовлюється сукупністю чинників економічного, політичного, соціального, правового та міжнародного характеру, підґрунтям яких виступають стратегічні інтереси країни та її природно-кліматичні умови, географічне розташування, ментальність народу. ^ У наукових дослідженнях Б.В. Губського, Л.Є Мельника, І.Р. Михасюка, О.М. Могильного, Г.І. Мостового, В.В. Радченка, П.Т. Саблука, В.П. Ситника, О.М. Шпичака значна роль відводиться механізмам і формам державного регулювання агробізнесу. ^ – визначити економічний зміст і значення організаційно-економічного механізму розвитку аграрного бізнесу на ринку продовольства; – виявити функціональну взаємозалежність агробізнесу структурних елементів в державному регулюванні; – розглянути довгострокову стратегію щодо розвитку аграрного бізнесу. ^ Основне завдання державного регулювання розвитку агробізнесу полягає у реалізації соціально-економічної політики держави в сфері виробництва, розподілу і реалізації продовольства у контексті забезпечення продовольчої безпеки країни та збереження екологічної рівноваги навколишнього середовища. Регіональне регулювання ефективного функціонування суб’єктів агробізнесу передбачає: оцінку інвестиційної привабливості регіонального АПК; розробку цільових регіональних програм розвитку агробізнесу з урахуванням природо-ресурсного потенціалу та інтересів території; місцеве фінансово-бюджетне, податкове і цінове регулювання; соціальний захист малозабезпечених верств населення [2, c. 497]. Регулювання агробізнесу з боку суб’єктів ринкової інфраструктури має забезпечувати ринкові умови розвитку аграрного підприємництва, зокрема, формування ринків засобів виробництва та широкого вибору фінансових інструментів для їх придбання, фінансово-кредитну підтримку та інформаційно-консультаційне забезпечення суб’єктів агробізнесу, страхування ризиків підприємницької діяльності. Саморозвиток і саморегулювання підприємницьких структур агробізнесу спрямоване на забезпечення прибуткової їх діяльності та самофінансування, через реалізацію таких заходів як: проведення маркетингових досліджень продовольчих ринків, оновлення асортименту продукції; складання бізнес-планів; налагодження вертикально-інтегрованих зв’язків між суб'єктами продовольчого ринку; оцінка ризиків підприємницької діяльності. Метою регулювання продовольчого ринку з боку споживачів та громадських організацій є захист прав споживачів та гарантування безпеки продуктів харчування для їх здоров'я і життя. Особливості формування організаційно-економічного механізму розвитку агробізнесу в Україні значною мірою зумовлюються характером перехідного періоду: інфляцією, дефіцитом державного бюджету, відсутністю сприятливого ринкового середовища; браком інвестиційного та кредитного забезпечення; спадом виробництва; негативною демографічною ситуацією; низьким рівнем реальних доходів і недостатньою соціальною захищеністю населення [3, c. 133; 4, c. 125]. Разом з тим, АПК України характеризується і певними негативними рисами:
Ресурсний потенціал АПК України, який і до цього не був у повному розумінні сукупністю та органічною єдністю техніко-технологічно пов’язаних, екологічно зрівноважених й економічно збалансованих виробничих ресурсів, нині невпинно втрачає свою відтворювальну спроможність [6, c. 20]. В умовах кризи економічно неспроможними щодо відтворення й оновлення ресурсних потенціалів забезпечення нормального функціонування виявились практично всі форми господарювання на селі, за винятком дрібних приватних селянських господарств. Однак в останніх майже відсутні будь-які сучасні техніко-технологічні засоби виробництва. Спільна дія негативних тенденцій у продовольчому виробництві складає загрозу так званого "системного відриву" України від технологій, яка надалі переросте у структурно-галузеву і інституційну несумісність і стане перешкодою на шляху інтеграції України до світогосподарської системи. Уже сьогодні Україна відчуває зростаючий опір просуванню своїх товарів і послуг на зовнішні ринки і втрачає позиції в зовнішньоекономічній сфері. За таких умов головним чинником вироблення ефективного механізму розвитку національного аграрного бізнесу, формування в ньому технологічно досконалого, екологічно безпечного та високопродуктивного виробничого потенціалу є, на наш погляд, радикальне удосконалення взаємозв'язків між промисловістю, яка забезпечує аграрний сектор необхідними засобами й предметами праці та переробляє сільськогосподарську сировину (продукцію), і безпосередньо сільським господарством, як специфічною галуззю економіки. Як доводить світовий і вітчизняний досвід, аграрний бізнес як особливий вид діяльності розвивається у відповідному соціальному середовищі. Для ефективного механізму розвитку бізнесу, і зокрема аграрного, в суспільстві повинен сформуватися авторитет підприємницької діяльності. Водночас досягти успіху неможливо, якщо не буде спільних зусиль уряду і підприємств. Оптимальний розвиток агробізнесу досягається поєднанням ринкового механізму та державного регулювання. У даний час в Україні відсутня довгострокова стратегія щодо розвитку аграрного бізнесу. Значним стримувальним чинником у розвитку агробізнесу є недосконалість нормативної бази. Невиправдано було б стверджувати, що законодавча база аграрних реформувань відпрацьована достатньо і діє безвідмовно. В Україні донині немає закону з умовною назвою "Про аграрну реформу та стратегію розвитку агробізнесу в Україні". Ним, крім проголошення реформи, визначались би найважливіші, базові, вихідні засади її здійснення щодо мети, організації здійснення, економічних механізмів, соціального забезпечення тощо. Відсутність закону не може не впливати негативно на її протікання і соціально-економічні наслідки. Це повною мірою стосується і недосконалості Земельного кодексу України, який відстає від вимог сьогодення. Певна недосконалість нормативно-правової бази створює передумови для довільного трактування встановленого порядку здійснення аграрних перетворень на різних рівнях державної влади, у регіонах, районах, безпосередньо на місцях. Замість того щоб такий порядок всіма сприймався, розумівся і виконувався однаково, він багато ким трактується по-своєму, в тому числі виходячи з власних інтересів. Саме цим у багатьох випадках зумовлені митарства селян щодо одержання землі для організації фермерського господарства, вилучення майнових і земельних паїв з кооперативної власності та багато інших подібних випадків. Протизаконні дії з цього приводу на місцях залишаються, як правило, безконтрольними і безкарними, що зумовлює їх подальший прояв, переконує винних у їх всесильності, ускладнює соціально-психологічну атмосферу на селі, розвиває у селян недовіру до влади і до реформи. Практично відсутній моніторинг законодавчої бази щодо аграрних перетворень. Ніхто, жодна владна структура не вивчає і не аналізує, як діють відповідні законодавчі та інші нормативно-правові акти, характеру їх використання, результативності тощо. Внаслідок цього така база функціонує переважно сама по собі, у тому числі не як регулятор аграрної реформи, а як обмежено діючий додаток до нього. У правовому аспекті прорахунки і помилки проведення аграрних реформувань зумовлені тим, що вони регулюються не законами, як це мало б бути, а не у всьому досконалими підзаконними актами, дотримання яких на практиці не завжди контролюється належним чином. Вони, внаслідок неповноти регулювання, невідповідності складності і важливості різноманітних відносин у сфері підприємництва, не можуть належним чином регламентувати їх. Хоча в окремих ситуаціях слід визнати доцільність прийняття таких підзаконних актів для невідкладного переборення прогалин у праві, однак у цілому лише закони здатні заповнити відсутнє правове регулювання. З цієї точки зору, одним із найважливіших завдань забезпечення верховенства закону є забезпечення відносної стабільності законодавства, що регулює підприємницьку діяльність (хоча стабільність повною мірою важко забезпечити, зважаючи на економічну ситуацію, що постійно змінюється, і умови здійснення підприємницької діяльності). Однак зазвичай невиправдано часта зміна законодавчих актів зумовлена їх невисоким рівнем, неправильним співвідношенням законів і підзаконних актів, відсутністю гнучкості й належного регулятивного потенціалу. Якісність правового регулювання позначається на ефективності підприємницької діяльності. Постійною проблемою стають недоліки в державній системі оподаткування аграрних підприємств. Основний недолік і прорахунок полягає в ігноруванні специфіки продовольчого виробництва. Податкова система у всьому світі побудована так, що через неї передбачається створення умов для товаровиробника, за яких він був би зацікавлений у збільшенні доходів. У нашій країні вона спрямована в протилежному напрямі. Треба розуміти, що вихід із кризового стану АПК полягає, головним чином, через зацікавленість, інтерес. Розвиток аграрного бізнесу не можна забезпечити за рахунок лише закликів, гасел чи навіть досконалої законодавчої бази. Фундаментальна ідея ринкової економіки – це ідея вільної конкуренції [1, c. 52]. Саме завдяки конкуренції ціни повною мірою виконують як стимулюючу, так і селективну функції. Для цього вони повинні формуватися лише під впливом попиту і пропозиції, що у свою чергу потребує не будь-якої, а певної технології обмінних процесів. Ринкова інфраструктура об’єднує сферу виробництва, обігу та споживання продукції сільського господарства в єдиний ланцюжок, забезпечуючи прискорення обороту матеріальних, фінансових і інформаційних потоків в агропродовольчій системі, що сприяє підвищенню ефективності суспільного розвитку. Особливо важливим чинником формування цивілізованої системи господарювання є розвиток аграрного біржового ринку, який є індикатором цін у будь-якій економічно розвинутій країні. Виробництво сільськогосподарської продукції характеризується різкою нестабільністю, що значно утруднює процес оцінки обсягів майбутнього врожаю та умов його реалізації, зумовлює стрибкоподібний характер ціноутворення. У цій ситуації саме біржа з властивою їй системою торгівлі дає змогу сформувати ефективний механізм встановлення цін та забезпечити страхування можливих ризиків несприятливих змін кон’юнктури. Важливе місце на аграрному ринку посідає інформаційно-консультативна інфраструктура, до основних функцій якої входить надання консультацій товаровиробникам, підготовка спеціалістів, вивчення динаміки ринкової інфраструктури, прогнозування та моделювання наслідків тих чи інших рішень, розробка економічної поведінки підприємств на ринку. Однією з головних умов належного функціонування аграрного бізнесу є наявність і розвиток зовнішньоекономічної інфраструктури. Вихід вітчизняних товаровиробників продовольства на зовнішні ринки спричинив низку невирішених проблем. Крім того, вихід України із сільськогосподарською продукцією на світовий ринок пов’язаний з великими труднощами, оскільки останній є перенасиченим. У більшості розвинутих країн встановлюються квоти й обмеження на виробництво і ввезення такої продукції. Тому, щоб продати продукцію АПК України на світовому ринку, треба забезпечити її самоокупність, виконати значні маркетингові дослідження, знайти вільні сегменти. Отже, інфраструктура ринків сільськогосподарської продукції і продовольства в цілому та її елементи торговельного, виробничого, фінансово-кредитного призначення потребують клопіткої роботи для розвитку й удосконалення. Без цього не можна розраховувати на нормальне функціонування власне ринку, тобто на відлагодженість та стабільність процесу купівлі-продажу товарів в обсягах і асортименті, які б задовольняли потреби суспільства. Важливою проблемою формування ринкового середовища для розвитку аграрного бізнесу є проблема підготовки кадрів, здатних мислити сучасними економічними категоріями. Сучасна структура підприємництва пов’язана з менеджментом, тобто процесом прийняття рішень, спрямованих на оптимальне поєднання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів фірми. Йдеться не про одноразові дії, а про систематичну серію рішень, здійснюваних з метою досягнення найкращого з можливих варіантів. Управління підприємством у системі агробізнесу вимагає в першу чергу уміння і здатності приймати обґрунтовані рішення й готовності йти на ризик. Останнє визначається західними підприємцями-аграріями як уміння використовувати доступні ресурси і всі безплатні чинники в досягненні доходності і конкурентоспроможності. Необхідною умовою розвитку аграрних підприємств і нарощування продовольчих ресурсів є наявність попиту на продукцію продовольчого підкомплексу. В умовах конкурентного ринку саме попит – головна рушійна сила виробництва, оскільки його розмір визначає можливості продажу. Тобто в ринковій економіці обсяги споживання зумовлюють виробництво, а не навпаки. Однією з невідкладних умов подальшого розвитку агробізнесу в Україні є цілеспрямована політика захисту внутрішнього продовольчого ринку. Рівень розвитку міжнародного агробізнесу поки що не гарантує внутрішньої продовольчої безпеки, не відображає експортних можливостей АПК країни. В Україні останнім часом активізували свою діяльність транснаціональні корпорації агробізнесу, які не стимулюють, а, навпаки, стримують реформування АПК, що зумовлює руйнування продуктивного потенціалу вітчизняного агробізнесу, втрату господарськими структурами конкурентоспроможності [5, c. 9]. Продукція вітчизняних товаровиробників є дорожчою за іноземну, а тому й неконкурентоспроможною. Зовнішньоекономічну діяльність в агробізнесі треба спрямовувати не на імпорт будь-яких продуктів, а на створення національних виробництв за рахунок спільного інвестування на території України, з випуском конкурентоспроможної продукції, що відповідає міжнародним вимогам якості і може йти на експорт. Таким чином, на сучасному етапі функціонування вітчизняного агробізнесу, головними завданнями організаційно-економічного механізму його розвитку є: забезпечення економічно зрівноваженого і екологічно збалансованого використання ресурсного потенціалу АПК; налагодження раціональних взаємозв’язків між промисловістю, яка забезпечує аграрний сектор необхідними засобами й предметами праці та переробляє сільськогосподарську сировину, і безпосередньо сільським господарством, як специфічною галуззю економіки, та широкий розвиток інтеграційних процесів; розвиток мережі інститутів ринкової інфраструктури, вдосконалення інформаційно-консультаційного забезпечення суб’єктів агробізнесу; підвищення попиту на продукцію АПК, як головної рушійної сили виробництва, оскільки саме його розмір визначає можливості продажу. Висновки. Таким чином, належне виконання перерахованих завдань організаційно-економічного механізму розвитку агробізнесу в Україні необхідно в першу чергу пов'язувати з розробкою державної стратегії його розвитку, чітким розмежуванням функцій держави і ринкового саморегулювання, переходом до ринкових методів аграрної та продовольчої політики. Використані джерела інформації:
764 с.
Рецензент: Дацій О.І., д. е. н., професор. УДК 35.08 Волохова Н.В., к. филос.н., доцент Курского филиала Российского государственного торгово-экономического университета ^ СЛУЖАЩЕГО КАК ОДНО ИЗ УСЛОВИЙ СОВРЕМЕННОГО ПРОФЕССИОНАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ Анотація. Нова модель стабільного розвитку та подолання системної кризи повинна будуватися на базі суспільного інтелекту і освіченого суспільства. Приорітетним завданням стає перехід до проблемно орієнтованого професіоналізму. Етика відповідальності державного службовця постає з точки зору відповідності моральної діяльності особистості її зобовязанням, що сприяє розвитку інституту соціальної відповідальності державної служби в цілому. Аннотация. Новая модель устойчивого развития и преодоления системного кризиса должна строиться на базе общественного интеллекта и образовательного общества. Первостепенной задачей становится переход к проблемно-ориентированному профессионализму. Этика ответственности государственного служащего выступает с точки зрения соответствия моральной деятельности личности ее долгу, что способствует развитию института социальной ответственности государственной службы в целом. Summary. The new model of steady development and overcoming of system crisis should be under construction on the basis of public intelligence and an educational society. A paramount problem becomes transition to the problem-oriented professionalism. Ethics of the responsibility of the civil servant act from the point of view of conformity of moral activity of the person to its debt that promotes development of institute of the social responsibility of public service as a whole. Современная массовая цивилизация имеет своей базой высокоразвитую индустрию, город, средства массовой информации, массовую культуру. С одной стороны, она умножает социальные связи, с другой – ослабляет, даже разрушает традиционные связи (семейные, соседские, профессиональные). Если прежде традиция «охраняла» человека, он мог положиться на нее, то сегодня растущая нестабильность жизни, изменчивость бытия рождают в нем чувство неуверенности и беспокойства. Современная массовая цивилизация обезличивает формы социальной жизни, обезличивает самого человека, «…он отрывается от почвы, становится жителем земли без Родины, легко заменяемым и пригодным для любой поставленной перед ним цели» [1, с. 36]. Ясно, что такую социально-духовную ситуацию следует оценивать в понятиях кризиса, где люди уже осознают ущербность своих социальных отношений. В условиях системного кризиса, постигшего и нашу страну, все чаще говорят о необходимости создания новой модели устойчивого развития на базе общественного интеллекта и образовательного общества, основой которой является опережающее развитие качества общественного интеллекта и качества образовательных систем в обществе. Первостепенной задачей становится создание условий для формирования гармоничного, целостного, творческого, духовного развития человека. Все острее возникает необходимость перехода к проблемно-ориентированному энциклопедическому профессионализму, преодолению технократической асимметрии в образовании, переходу к его фундаментализации. Создание условий для формирования человеческой личности должно стать смыслополагающей компонентой образования. В связи с этим фундаментальное значение приобретает гуманитарное образование, стратегической целью которого является формирование у обучающегося подлинно человеческого отношения к миру, обществу, к другим людям. Трансляцией гуманитарного знания и одним из методов гуманизации является гуманитаризация, задача которой видится в том, чтобы "образовать человека культурного", человека нового цивилизационного уровня, "способного производить систему инновационных ценностей и использовать их как нравственные и интеллектуальные установки в своей деятельности" [2, с. 17]. Основным принципом образовательной политики становится принцип гуманизма, приоритета общественных ценностей. Сегодняшняя система высшего профессионального образования, а особенно профессионального образования госслужащих - это не только производство образовательных услуг, а создание условий для самореализации человека, основа развития его интеллекта и духовного мира. Именно гуманитарные знания могут создать условия для преобразования человека и способствуют формированию целостной личности как субъекта культуры, наиболее полной реализации ее потенциальных возможностей. Личностный подход " провозглашается ведущей тенденцией в образовании. Личностный подход - это не формирование личности с заданными свойствами, а создание условий для полноценного проявления и развития личностных функций обучающихся. Это образование, устанавливающее связь человека со всей объективной действительностью, а не только с социумом. Основная идея личностно-ориентированного образования - обращение к реальным процессам жизнедеятельности человека, его интересам, ценностям, интеллекту, т.е. ко всему тому, что и составляет мир человека. Профессиональное образование не может быть только личностно-ориентированным, так как в процессе образования человек готовится к определенной деятельности, и, следовательно, оно должно быть еще и личностно-деятельностным. Основная цель профессионального образования в любой области, в том числе и в области подготовки кадров для государственной и муниципальной службы - процесс формирования способностей к активной деятельности, творческому профессиональному труду, в котором знания становятся "орудием" деятельности. Деятельностный подход к образованию подразумевает не просто усвоение знания, но и овладение определенными видами профессиональной деятельности, которые включают в себя: познавательную, ценностно-ориентировочную, преобразовательную, коммуникативную и эстетическую деятельность в единстве. Подлинно профессиональная деятельность государственного служащего должна включать в себя все вышеперечисленные виды деятельности в единстве, и только тогда она может быть названа интегративной. Подлинно профессиональная деятельность должна быть и духовно ориентированной. Поэтому духовные, ценностные ориентации являются стержневым элементом в проектировании модели профессиональной деятельности и модели профессиональной подготовки к ней. Принцип духовной ориентированности деятельности имеет особое значение применительно к государственной службе и профессиональной подготовке государственных служащих. Особое положение государственной службы и ее специфика определяется тем, что она одновременно является, во-первых, социально-политическим институтом, во-вторых – сферой профессионального слоя управленцев, в-третьих – властной структурой. К примеру, возникающие проблемы согласования властных полномочий и нравственных ценностей, ослабление моральных устоев общества порождают необходимость принятия актов, затрагивающих нравственность государственных служащих, их воплощения в правовом регулировании нравственных ценностей. В законодательных актах последних лет отмечается усиление влияния нравственных регуляторов на поведение государственных служащих. Власть и общество осознают необходимость в таких правовых нормах, которые позволят свести к минимуму негативные тенденции, связанные со злоупотреблением правом. Речь идет о совершенствовании нравственных ценностей государственных служащих; профессиональном отборе кадров в системе государственной службы; защите нравственности госслужащих, в частности, принятии кодекса поведения государственных служащих, введении присяги государственными служащими. В связи с вышесказанным по-новому встает вопрос об усилении личной ответственности. Проявление индивидуальности, индивидуальной ответственности является невероятно сложной задачей. Решение ее связано с реализацией гуманистического идеала. Как говорил М.М. Бахтин, личность должна стать «сплошь ответственной» [3, с.33]. А здесь вообще речь идет о лице государственном, наделенном властью. Личная ответственность становится одной из ведущих ценностей как в политике, так и в морали. Диапазон ее невероятно широк, и она имеет много степеней, получающих новое звучание. Степени ответственности — явление развивающееся, постоянно становящееся и необходимое. Во-первых, ответственность человека перед самим собой. Эта степень ответственности фиксируется в такой нравственной категории, как совесть. Проявляется и в политике и в морали, хотя в практике человеческих отношений нуждается в осмыслении и реализации. Во-вторых, ответственность человека перед своей семьей — родителей перед детьми и детей перед родителями. Об этой степени может быть особый разговор. Но именно в семье закладываются черты будущего гражданина и патриота. В-третьих, ответственность перед коллективом, где наиболее полно проявляются не только нравственные черты, но и политическая ориентация. В-четвертых, ответственность перед обществом в качестве гражданина. Антиподом является равнодушие — самый страшный ориентир для личности, особенно для молодежи (нежелание голосовать и т.д.). Политическая нейтральность может привести к аполитичности и безнравственности. Этика гражданского общества регулирует сферы отношений, где индивиды выступают как граждане и действуют самостоятельно. И наконец, ответственность политическая, ведущая к автономизации личности, реализации ее суверенных прав по отношению к сверхобщему. Представляется, что практической реализации гарантий ответственности перед обществом должно придаваться особое значение в реформе государственной службы. При этом ответственность может пониматься и как форма контроля над осуществлением власти, и как одна из гарантий эффективности практики государственной гражданской службы. В современных исследованиях способов функционирования нормы ответственности в системе государственной службы принят тезис: существует определенная система связей, складывающаяся между организационными задачами и формами ответственности. Каждой из этих форм соответствуют свои ценности и практика государственной службы. В иерархической ответственности доминирует соответствие правилам, предписаниям; оценка результатов во многом зависит от перечисленных показателей. Эта форма ответственности эффективна в ситуациях стабильности. В отличие от нее правовая форма ответственности связана с соблюдением заданных норм и требований. Такова деятельность ведомств, комиссий, соблюдающих правовые нормы, административные инструкции и пр. Отметим, что в Российской Федерации мера ответственности государственного гражданского служащего связана как с его компетентностью, так и с его обязанностями и их правовой регламентацией. В иерархической форме ответственности и индивид, и организация (ведомство) имеют большую степень свободы при реализации своих задач (стандарты в этом случае не такие жесткие). А грань между профессиональной и политической ответственностью государственного служащего можно провести, исходя из критерия оценки результатов. Если в профессиональной ответственности критерием полагается внутреннее оценочное суждение индивида, то в политической ответственности этим критерием является заданное «внешними факторами» ожидание результатов и его реализация. В отличие от правовой ответственности государственно-правовая или конституционно-правовая ответственность распространяется непосредственно не на всю сферу государственного управления и государственной службы, а (в силу его политического характера) только на исполнительную власть и ее ключевые фигуры. Эта форма ответственности фигурирует в конституциях зарубежных стран как ответственность министров. Специфика реализации принципа и нормы ответственности в институте государственной службы состоит в том, что отдельные ее формы могут вступать в конфликт друг с другом. Повиновение, исполнение решений сверху, характерное для иерархических систем, часто препятствует профессиональной компетенции в индивидуальных оценках. Проблема столкновения политических амбиций и профессиональной компетенции — одна из самых животрепещущих в практике государственной службы в постсоветской России. Однако наряду с конфликтом имеет место и взаимовлияние форм ответственности, например, господство иерархии может способствовать процессам утверждения власти норм и легатьности. В 90 гг. иерархическую и правовую формы ответственности, ориентированные на нормы и процедуры, постепенно вытеснили более динамичные формы ответственности — профессиональная и политическая. В современных исследованиях феномена ответственности в государственном управлении и государственной службе выделим новые подходы, связанные с концептом «внутренний тип ответственности» [4, с.98]. Внутренний тип ответственности означает создание эффективных механизмов управления и контроля внутри самого института государственной службы, его многочисленными подсистемами и организациями. На уровне практической реализации эта установка предполагает осуществление адекватного административного и финансового контроля над подразделениями, ответственными за реализацию конкретных задач; минимизацию административных и финансовых связей между подразделениями с тем, чтобы четко определить, кто и за что отвечает; единоначалие в подразделениях. При рассмотрении роли принципа ответственности в государственной службе важно иметь в виду, что внешний тип ответственности проецируется на комплекс связей организации с ее внешней средой. В этом отношении целесообразно выделить некоторые аспекты ответственности института государственной службы — ответственность перед гражданами как налогоплательщиками, финансирующими институт государственной службы; ответственность перед вышестоящими уровнями исполнительной власти. Определяющее значение здесь имеет то, насколько общенациональные, государственные интересы отражаются в конкретной, повседневной практике государственной службы; ответственность перед электоратом (гражданами, политическими партиями, общественными движениями, активно участвующими в политической жизни страны и избирательных кампаниях). Таким образом, развитие института ответственности государственной службы предполагает и развитие новых форм контроля над практикой государственного управления и функционированием бюрократической системы. Эта задача озвучена и в Послании Президента РФ Федеральному собранию Российской Федерации 2005 года. Развитие российской государственности в третьем тысячелетии не предполагает освобождение от неэффективных бюрократических практик. Как отмечается в Послании, совершенствование демократических процедур несет не только политическую, но и экономическую, хозяйственную выгоду [5, с.3]. В современных условиях кардинально меняется отношение ко всем видам образования, которое рассматривается как важнейший фактор социального и экономического прогресса. Причина такого внимания заключается в том, что основной ценностью и капиталом современного общества становится человек, способный к поиску и освоению новых знаний, к принятию нестандартных решений. Осознавая ограниченность дальнейшего развития засчет исключительно экономического роста и возрастания технического могущества, в современном мире все более укрепляется убеждение, что будущее развитие будет в значительной степени определяться уровнем духовной культуры той или иной цивилизации. Рассматривая духовную культуру как "матрицу" конкретной цивилизации, необходимо выделить два блока ее основных понятий. Первый блок образуют понятия, раскрывающие характеристики человека - субъекта деятельности. Содержание этого блока образуют основные понятия: человек, общество, "я", коллектив, истина, добро, совесть, свобода. Второй блок - понятия, раскрывающие характеристики объектов, преобразующихся в процессе деятельности самого человека. В современных социокультурных и социально-политических условиях ведущим фактором развития общества становится качество общественного интеллекта, а именно "совокупного интеллекта общества, определяющего его интеллектуальный и творческий потенциал и реализацию совокупно интеллектуальных функций в управлении обществом, в единстве с природой; планирования, прогнозирования, определения общественных потребностей и затрат" [6, с. 112], а ведущей функцией - функция управления. В связи с этим становится очевидной зависимость развития общества от уровня профессиональной компетентности государственных служащих, так как именно они являются главными субъектами управления обществом. В соответствие с классификацией типов профессий по признаку главного предмета, предложенной Климовым Е.А.[7, с. 28], госслужащий принадлежит к типу работников профессий, связанных с социальными системами, с людьми. Работая в системе Человек-Человек, госслужащий через человека осуществляет управление системами Человек - Природа, Человек - Знаковые системы, Человек - Технические проблемы, т.е. его профессиональная деятельность непосредственно воздействует на все системы жизнедеятельности общества и, следовательно, государственный служащий осуществляет функцию управления обществом, как системой, через взаимодействие со всеми его подсистемами. В некоторых социальных подсистемах (например, в религии) требования, носящие нравственный характер имеют абсолютное значение. В идеале так должно быть и в сфере государственного управления. Но в реальной жизни такая постановка вопроса представляется невозможной в силу как объективных, так и субъективных факторов. В частности, этические аспекты, разумеется, оказывают влияние на принятие управленческих решений, но степень и характер этого влияния во многом зависит от реальных условий управления и сложившейся ситуации. Говоря другими словами, этическая составляющая с одной стороны очеловечивает, а с другой — персонифицирует содержание управленческих целей. Этические оценки имеют общесоциальную природу, поэтому они, с одной стороны, характеризуют государственных служащих как составную часть определенного социума, а с другой — в некоторой степени обособляют чиновничество как отдельную социальную, а точнее, профессиональную группу. Використані джерела інформації:
Рецензент: Бакуменко В.Д., д. держ. упр., професор. УДК: 331.5 Гаман Н.О., здобувач, Академія муніципального управління |
