Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект icon

Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект




НазваЄ. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект
Сторінка5/14
Дата28.06.2013
Розмір4.12 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
§5. Мовна політика: основні принципи та фактори, що впливають на її проведення


Вироблення стратегії мовної політики, яка є невід’ємною частиною національної політики, для України є одним з основних завдань. Недопущення розколу у суспільстві на мовному ґрунті і створення гармонійних умов у мовній сфері, які задовольняють потреби всіх груп населення країни, є досить складним завданням, оскільки зачіпає національні почуття людей.

Розглянемо, як у науковій літературі розуміють проблеми поняття «мовної політики», її видів, механізму реалізації, принципів.

Серед вчених немає єдиної точки зору щодо визначення терміна «мовна політика». Так, А. Д. Швейцер визначає мовну політику «як сукупність заходів, що здійснюються державою, партією, класом, суспільним угрупованням для зміни та збереження, функціонального розподілу мов та мовних підсистем, для введення нових або збереження старих мовних норм»1. На думку Ю. Д. Дешерієва, «мовна політика – це сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо вирішення мовних проблем у соціумі, державі… Мовна політика пов’язана зі свідомим впливом суспільства на мову, і з цієї точки зору вона є концентрованим вираженням методологічних та соціальних основ, що визначають ідеологічне та практичне ставлення тієї чи іншої державно-практичної системи до функціонування, розвитку та взаємовідносин мов, до їх ролі у житті народу або народів»1.

У Малій енциклопедії етнодержавознавства дається таке визначення: «мовна політика – це сукупність ідеологічних настанов, нормативних актів та практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мови в певному напрямі»2. Автори енциклопедії «Українська мова» розуміють дану категорію як «сукупність ідеологічних постулатів і практичних дій, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні або на розвиток мовної системи у певному напрямі»3.

На думку А. В. Нікольського, політику в галузі мови слід розуміти як «систему заходів, що вживаються державою, суспільством, партією для збереження або зміцнення мовної ситуації, для стабілізації або зміни існуючих лінгвістичних форм»4. О. М. Куць вказує, що «мовну політику слід розглядати як діяльність суб’єктів етнополітики (держави, етноспільнот, політичних партій та ін.), спрямовану на вирішення національно-мовних інтересів, гармонізацію національних відносин та зміцнення стабільності політичного суспільства»5. М. Стріха пише, що «мовна політика – це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання»6.

І. В. Лопушинський зазначає, що «мовна політика в нашій державі покликана бути частиною національної політики, віддзеркалювати її принципи і відповідати панівній ідеології, це складник національної політики, спрямованої на утвердження, розвиток та повсюдне функціонування української мови як державної в Україні, забезпечення мовних прав національних спільнот для консолідації суспільства»1. С. І. Кузнецов дає таке визначення даної категорії: «мовна політика – система заходів, що здійснюється державою, об’єднаннями держав або впливовими суспільними інститутами для збереження або зміни статусу і корпусу тієї чи іншої мови»2.

На думку А. В. Корж, мовна політика – це «система заходів держави щодо цілеспрямованого управління процесами розвитку мов у соціумі з метою оптимізації їх взаємодії, повноцінного функціонування і забезпечення національних інтересів країни»3.

Таким чином, у визначенні поняття мовної політики можна виділити дві складові. По-перше, це система принципів та заходів, що спрямовані на регулювання розвитку мов у суспільстві. Тобто в такому розумінні мовна політика включає систему практичних заходів, що спрямовані на підвищення ступеня унормованості та кодифікованості певної мови та її здатності обслуговувати основні сфери життя соціуму, на розвиток даної мови як літературної. Її можна назвати «лінгвістична політика». По-друге, це система заходів, що спрямовані на регулювання національно-мовних відносин в країні.

Головним чином правовий вплив на мовні відносини здійснюється через норми законодавства. Приймаючи законодавчі акти у сфері мовних відносин, державна влада тим самим вирішує проблему розвитку національних мов, мовних прав людини, проявів нерівності між різними мовами в єдиному географічному просторі, регулює відносини між групами мовної більшості і меншості. Мовна політика може супроводжуватися галузевим законодавством, а може і не мати такого. Деякі країни (наприклад США, за винятком законодавства деяких штатів, Німеччина) не закріплюють у конституції або окремим законодавчим актом офіційний режим певної національної мови. Але, як свідчить багато досліджень, більшість держав світу все ж віддають перевагу тому, щоб законодавчо закріпити правила мовної поведінки у різних сферах офіційного спілкування. Але жоден законодавець на може вирішити лінгвістичні проблеми, обмежуючись одними поняттями і не застосовуючи чітку мовну політику. Таким чином, мовне законодавство ставить лише загальні правила і підходи щодо статусу і використання мов у суспільстві. Ці правила є необхідною передумовою для реалізації конкретної мовної політики держави. Тому розробку і прийняття лінгвістичного законодавства, з одного боку, можна розглядати як передумову мовної політики держави, а з другого – як один із етапів такої політики.

Мовна політика у державі реалізується через нормативний та інституціональний механізм: 1) мовне законодавство (норми, що регулюють мовні відносини, закріплюються у Конституції України, Законі України «Про мови в Українській РСР», у галузевому законодавстві: Законі України «Про освіту», Законі України «Про інформацію», Законі України «Про рекламу», Законі України «Про телебачення і радіомовлення» тощо); 2) довгострокові державні програми підтримки розвитку державної мови та національних мов з іншим правовим режимом; 3) вищі органи державної влади (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України); 4) спеціально уповноважені органи державної влади – державні органи з питань регулювання міжнаціональних відносин (міністерство або комітет – Україна, Росія, Канада, Китай, Нігерія) або це може бути спеціально створений орган державної влади з питань здійснення мовної політики; 5) установи освіти; 6) мас-медіа; 7) об’єднання громадян (політичні партії, громадські організації, у тому числі громадські організації національних меншин України (Всеукраїнський єврейський конгрес, Руський Рух України та інші)); 8) наукові установи; 9) міжнародне співробітництво із зарубіжними державами та з відповідними міжнародними організаціями з метою використання їхнього потенціалу для реалізації цілей мовної політики як частини етнонаціональної політики України.

За часи незалежності України у нашій державі існувало чимало органів державної влади, які займалися розробленням стратегії, реалізацією, контролем за реалізацією мовної політики. Це, зокрема, Міністерство у справах національностей і міграції, яке Указом Президента України від 26 липня 1996 р. було ліквідовано і створено Державний комітет України у справах національностей та міграції, координацію діяльності якого здійснювало Міністерство юстиції України; згодом у структурі Держкомнацміграції утворюється департамент із здійснення мовної політики. З 2000 р. повноваження по здійсненню мовної політики було покладено на Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України. Сьогодні органом, який займається розробленням і реалізацією мовної політики в нашій державі, є Міністерство культури і туризму України. Крім того, до центральних органів виконавчої влади, який теж займається реалізацією мовної політики, належить і Державний комітет у справах національностей і релігії України, координацію діяльності якого здійснює Мін’юст України. Координує роботи з питань проведення державної мовної політики Віце-прем’єр-міністр України з питань гуманітарної і соціальної політики.

З метою активізації роботи, пов’язаної з формуванням мовної політики, Указом Президента України від 31 грудня 1997 р. при Президентові України була утворена Рада з питань мовної політики1, яку згодом було ліквідовано. Вона була консультативно-дорадчим органом, покликаним сприяти проведенню ефективної роботи, пов’язаної з розробкою пропозицій щодо формування мовної політики, створення необхідних умов для функціонування державної мови в усіх сферах суспільного життя, вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України. Рада забезпечувала конституційні права громадян у сфері мовної політики. Профільним комітетом Верховної Ради України, що займається розробленням законопроектів з питань мовної політики, є Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності.

У деяких країнах світу (Швейцарія, Франція та ін.) існує спеціально створений орган державної влади, який займається розробленням стратегії і реалізацією мовної політики, контролем за дотриманням мовного законодавства. У Франції було створено Верховний комітет з питань захисту французької мови, крім того, питанням поширення і збереження французької мови займаються і громадські організації, зокрема, «Альянс франсез», Генеральна асоціація користувачів французької мови. У Канаді національно-мовні відносини є предметом уваги Королівської комісії з білінгвізму та бікультуралізму. Оскільки наше суспільство є багатомовним та мовна ситуація в Україні досить складна, вважаємо, що для проведення єдиної мовної політики важлива координація зусиль державних органів, громадських організацій та інших суспільних інститутів. Можливо, саме тому в країні виникла необхідність повернутися до центрального органу виконавчої влади із здійснення державної мовної політики (комітет, відомство тощо) як координуючого і організаційно-методичного центру. Ця інституція повинна постійно аналізувати мовну ситуацію в нашій країні, узагальнювати практику застосування законодавчих актів з мовних питань, розробляти та вносити пропозиції щодо вдосконалення мовного законодавства, здійснювати контроль за реалізацією відповідних державних проектів і програм, вивчати та проводити моніторинг законодавства щодо мов зарубіжних країн. Наприклад, у проекті Концепції мовної політики пропонувалося, щоб таким органом мав би стати Департамент з питань мовної політики при Міністерстві юстиції України1. У самій Концепції державної мовної політики, яку було затверджено Указом Президента України від 15 лютого 2010 року №161/2010 закріплюється, що для реалізації державної мовної політики необхідно визначити центральний орган виконавчої влади з питань державної мовної політики2. Крім того, в Указі Президента України «Про деякі питання розвитку державної мовної політики» №146/2008 від 20 лютого 2008 р. встановлюється, що на підтримку ініціативи Національної ради з питань культури і духовності та керуючись статтею 10 Конституції України президент доручає Кабінету Міністрів України опрацювати в установленому порядку питання щодо створення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань державної мовної політики, визначивши його основними завданнями, зокрема: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної мовної політики; узагальнення практики застосування законодавства про мови, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення; координацію здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань забезпечення реалізації державної мовної політики. Але ще й досі даний указ президента не було виконано1.

    Досить важливе значення має вибір типу та моделі мовної політики. Мовна політика може мати як конструктивний, так і деструктивний характер. Конструктивна політика спрямована на розширення функцій мов, сфери їх застосування, на активізацію їх соціально-комунікативної ролі, створення і розвиток літературних мов, на забезпечення етнокультурної злагоди і національної безпеки держави. Класичним прикладом такої політики є мовна політика, що проводиться в Швейцарії, де статус офіційної надано всім мовам автохтонного населення2. Деструктивна мовна політика спрямована на встановлення певних привілеїв щодо відповідних мов. На думку Н. А. Любимова прикладом деструктивної мовної політки є політика країн Балтії3. Слід також розрізняти централізовану і нецентралізовану мовну політику. Централізований характер має мовна політика, яка передбачає систему загальнообов’язкових для всіх регіонів та етнічних груп заходів щодо забезпечення здійснення на місцях визначеного державою політичного курсу. Нецентралізованою є політика місцевих органів влади, яка не має обов’язкової сили за межами даного регіону і не користується державною підтримкою, це політика окремих партій та громадських рухів. За приклад можна взяти програму так званої Гельської ліги, що боролась у рамках ірландського національно-визвольного руху за відродження ірландської мови і перетворення її на національну1 .

    Важливо також розрізняти види мовної політики залежно від типів мовних ситуацій: по-перше, мовну політику в умовах малоетнічної, одномовної держави; по-друге, мовну політику в умовах поліетнічної, багатомовної держави; по-третє, мовну політику за межами даної держави. І. В. Попеску розкриває зміст таких типів мовної політики: експансії, уніфікації, післяколоніальної ситуації, імміграції і космополітизму2.

    Л. Нікольським виокремлюються такі види мовної політики: ретроспективність (орієнтація на збереження існуючої мовної ситуації, на протидію змінам або відродження втрачених мовних традицій) і перспективність (орієнтація на зміну існуючої мовної ситуації); за змістом: демократичність (урахування інтересів широких мас) і антидемократичність (урахування інтересів панівної еліти); за етнічною орієнтацією: інтернаціоналістичність (урахування всіх етнічних груп) і націоналістичність (урахування інтересів лише однієї етнічної групи)3.

    У літературі виділяються і моделі державної мовної політики. Так, ще за часів існування Російської імперії вчений Л. Гумплович виділяв такі моделі: 1) або держава визнає у суспільному житті лише одну мову, решту ж ігнорує чи пригнічує і навіть прямо забороняє говорити мовою пригніченої національності; 2) або у державі встановлюється деяка градація мов, які використовуються народом, причому одна з них проголошується державною мовою, за іншими визнається другорядна роль у народному житті. Другий принцип лежить в основі угорського закону про національності 1868 р. Згідно з ним різним мовам, що уживаються в угорських спільнотах та областях, надається певне право функціонування у «низьких» присутственних (громадських) місцях, у вищих же державних установах таке право визнається виключно за мадярською мовою; 3) третій принцип засновано на принципі повного рівноправ’я, при чому всі мови мають право на функціонування у суспільному житті, а тому вони рівноправно використовуються в управлінні, суді та школі (Швейцарія, Бельгія, Австрія)1.

    Важливим елементом мовної політики, елементом конституційно-правового інституту правового регулювання мовних відносин є принципи такої політики. Як вже зазначалося, мовна політика є частиною національною політики держави, тому відповідно принципи даної політики поширюються і на регулювання національно-мовних відносин. Так, на погляд Р. Г. Абдулатіпова, національна політика (етнополітика) базується перш за все на принципах і потенціалі демократії2. Він виділяє такі демократичні принципи державної національної політики: 1) рівність прав і свобод людини і громадянина незалежно від його раси, національності, мови; 2) заборона будь-яких форм обмеження прав і свобод громадян за ознаками етнонаціональної, расової, мовної приналежності; 3) збереження й зміцнення історичної єдності багатонаціонального народу Російської Федерації; 4) гарантії прав і етнонаціональних перспектив російського та інших народів, національних меншин та малочисельних народів; 5) визнання визначальної ролі російської нації, російської культури і російської мови у перспективі розвитку націй і національних відносин, у реалізації державної національної політики; 6) заборона пропаганди і практичних проявів національної ворожнечі; 7) самобутній розвиток культур, традицій та мов народів Росії; 8) мирне, правове вирішення всіх спірних міжнаціональних питань, недопущення етнополітичного екстремізму і застосування сили для вирішення проблем у сфері національних відносин3.

На переконання вітчизняного вченого Ю. І. Римаренка, під принципами національної політики слід розуміти основоположні цінності (ідеї), які, на відміну від загальних декларацій, можуть здійснюватися на всіх рівнях форму­лювання та здійснення політики з точки зору взаємодії та співробітництва різних етносів у складі єдиної держави. Такими принципами є: 1) повага прав людини та основних свобод, включаючи національні, незалежно від статі, віри, соціального стану та регіону мешкання; 2) рівні права етносів при різних формах їх самовиз­начення з обов'язковою умовою збереження соборності української державності; 3) рівні права та відповідальність Автономної Республіки Крим та областей; 4) багатоетнічна єдність Української держави, її етносів та громадян; 5) розвиток українського суспільства, що базується на багатоетнічній основі, на засадах діалогу, мирного розв’язання конфліктів, відмова від застосування сили, крім адекватних дій при загрозі масового порушення прав людини та національностей; 6) державна підтримка малочисельних народів, збереження їх культури, мови, традицій та середовища проживання; 7) створення міжнародних гарантій захисту прав та свобод українців у іноземних державах. Зазначені принципи тісно взаємопов’язані й створю­ють органічну єдність, де виконання одного окремого принципу є умовою для практичної реалізації решти1. Такої ж точки зору додержуються і О. В. Філонов та В. М. Субботін2.

На жаль, вітчизняне мовне законодавство не містить положення щодо принципів мовної політики. Але у проектах деяких нормативно-правових актів пропонувалося закріпити їх. У законопроекті № 3410-1 від 11 лютого 2004 р., внесеного народними депутатами України Н. І. Шуфричем, М. О. Шульгою та І. Ф. Гайдош, уперше було визначено основні принципи мовної політики. Щодо мов, визначених законопроектом, та з урахуванням стану кожної мови Україна покладає на себе обов’язок дотримуватися у своїй політиці, законодавстві та на практиці таких цілей і принципів: 1) використання української мови як державної в усіх сферах суспільного життя; 2) визнання всіх мов, які традиційно використовуються в межах держави чи її певної території, національним надбанням; 3) необхідність здійснення рішучих дій, спрямованих на розвиток і використання державної мови та регіональних мов або мов меншин; 4) сприяння використанню державної та регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі у державному та приватному житті і заохочення такого використання; 5) підтримання і розвиток культурних взаємин між мовними групами; 6) забезпечення належних форм і засобів обов’язкового вивчення української мови як державної, а також вільного вивчення регіональних мов або мов меншин і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти; 7) сприяння здійсненню наукових досліджень у галузі державної мови, регіональних мов або мов меншин в університетах та наукових установах; 8) розвиток відповідних видів міжнародного обміну з питань, що охоплюються цим Законом, щодо мов, які використовуються у двох або декількох державах; 9) поважання меж кожної географічної місцевості, в якій використовується регіональна мова або мова меншини, з метою забезпечення, щоб існуючий або новий адміністративний поділ не створював перешкод розвитку відповідної регіональної мови або мови меншини1.

    У проекті Концепції державної мовної політики в Україні, авторами якого є В. Василенко, Б. Ажнюк, В. Дончик, пропонувалося такі загальні принципи мовної політики в Україні: верховенство права; гуманізм і демократизм; гармонійне співіснування державної та інших мов; вільний розвиток, використання та захист діалектів української мови, а також мов національних меншин як засобу відображення мовно-культурного багатства та розмаїтості2.

    А ось у самій Концепції державної мовної політики, яку було затверджено Указом Президента України від 15 лютого 2010 року №161/2010, не міститься положень щодо принципів мовної політики. В даному документі встановлюється мета даної політики: визначення стратегічних пріоритетів і орієнтирів у подоланні деформацій національного мовно-культурного та мовно-інформаційного простору, забезпеченні мовних прав громадян та єдності України. Також закріплюються завдання та пріоритети у реалізації державної мовної політики3. Основні завдання Концепції мають сприяти: забезпеченню безумовного додержання норм статті 10 Конституції України та законодавства про мови; утвердженню української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, а також під час здійснення посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування представницьких функцій у міжнародному спілкуванні; посиленню функції державної мови як об'єднавчого і консолідаційного чинників в українському суспільстві, засобу зміцнення державної єдності України; підвищенню загальної мовної культури населення, розвитку мов національних меншин, задоволенню мовних потреб українців, які проживають за межами України; захисту мовно-культурного та мовно-інформаційного простору України; забезпеченню гідного місця української мови у всесвітньому мовно-інформаційному просторі; створенню умов для вивчення громадянами України мов міжнародного спілкування. Пріоритетами у реалізації державної мовної політики мають бути: приведення практики застосування законодавства про мови у відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп (справа про застосування української мови); приведення Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» у відповідність з об'єктом та цілями Хартії в її автентичній редакції; створення належної законодавчої бази щодо державної підтримки книговидання, засобів масової інформації, пісенної продукції українською мовою та мовами національних меншин; забезпечення права громадян на одержання інформації українською мовою, в тому числі через друковані засоби масової інформації (пресу), рекламу, а також на перегляд іноземних фільмів, дубльованих або озвучених чи субтитрованих українською мовою; розвиток українського сегмента Інтернету та комп'ютерного забезпечення українською мовою; забезпечення відповідно до законодавства утворення та передачі українською мовою географічних назв; поліпшення якості українського мовлення на вітчизняних теле- і радіоканалах та ін. На жаль, Концепція містить багато декларативних положень. Наприклад, «незалежна Україна успадкувала деформовану мовну ситуацію, що склалася внаслідок асиміляції українців. У минулому під гаслами боротьби з «малоросійським сепаратизмом» та «українським буржуазним націоналізмом» знищувалася мовно-культурна ідентичність українців, їх природне бажання зберегти українську мову розглядалося як прояв прагнення до державної незалежності». Чи означає це, що цей акт констатуючи багатовікову боротьбу проти української мови вимагає такі ж дії у відповідь до неукраїномовного населення. Далі, «громадяни України, незалежно від етнічного походження, переконань та займаної посади, повинні володіти українською мовою як мовою свого громадянства. Володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, є неодмінною умовою набуття громадянства України». Виникає запитання: як можна зобов’язати громадян вивчити та використовувати державну мову у міжособистісних відносинах? Крім того, більшість громадян набули громадянство України не на підставі прийняття до громадянства. Також у даному акті можна зустріти й інші декларативні положення на кшталт: «Принципове значення для майбутнього української мови має національна мовна свідомість і національна гідність. У цьому чільна роль належить, насамперед, вищому керівництву держави, яке своїм особистим прикладом і зусиллями має утверджувати престиж української мови» тощо. Навпаки, Концепція державної мовної політики має бути дороговказом для конкретних дій, а не містити положень публіцистичного та декларативного характеру.

Вважаємо, що власне основними принципами мовної політики є: 1) заборона будь-яких обмежень (дискримінації) громадян за ознаками їх мовної належності; 2) забезпечення державою функціонування державної мови та гарантування вільного використання мов національних меншин; 3) неможливості обмеження свободи людини у виборі мови спілкування у приватних мовних відносинах та у творчості; 4) врахування, з одного боку, особливостей мовної ситуації, що склалася в цілому в державі, з іншого, особливостей мовної ситуації, що склалася в окремих регіонах; 5) забезпечення умов обов’язкового вивчення української мови як державної, а також вільного вивчення мов національних меншин, мов корінних народів і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти; 6) урахування й раціонального використання зарубіжного досвіду мовної політики; 7) підтримка використання української мови у зарубіжних країнах; 8) сприяння здійсненню наукових досліджень у галузі правового регулювання національно-мовних відносин; 9) розвиток міжнародного співробітництва щодо національних мов, які використовуються в Україні та в інших державах.

Принцип рівності є основоположним принципом, який характеризує правовий статус особи. Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Більшість вчених з конституційного права відносять його до основоположних принципів конституційно-правового статусу людини. Він є універсальною формою вираження юридичної рівноваги, поєднання інтересів різних людей, окремих соціальних прошарків і груп населення, а також національностей1. М. С. Бондар визначає соціально-правовий режим рівноправності як особливий правовий режим взаємовідносин людини й громадянина з суспільством і державою, який діє на основі оптимального поєднання демократичних цінностей свободи і рівності з використанням юридичних стимулів (у вигляді пільг, компенсацій, заохочень, привілеїв, обмежень) і створює сприятливі умови для задоволення потреб у рівності громадян у всіх сферах життя2. На думку І. К. Полховської, конституційний принцип рівності особи – це гарантування кожному члену суспільства, незважаючи на будь-які його індивідуальні ознаки (за винятком обставин, передбачених Конституцією і законодавством), однакових можливостей для реалізації конституційних прав і свобод, покладення на осіб, які перебувають в однаковому правовому становищі, рівних обов’язків, а також забезпечення рівності всіх перед законом і судом3. Тобто принцип рівності прав людини і громадянина незалежно від рідної мови, мови спілкування як один з основоположних державної мовної політики – це забезпечення кожній особі незалежно від вибору мови спілкування однакових можливостей у реалізації належних їй конституційних прав та свобод.

Принципу рівності, проголошеному Конституцією України, суперечить будь-яка дискримінація. Тому у ч. 2 ст. 24 Конституції України закріплюється, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Із заборони дискримінації за вище вказаними ознаками, у тому числі мовними, виходять і міжнародні документи з прав людини (Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.) та ін.).

Дискримінація – це порушення принципу рівності, але не будь-які відступи від рівності є дискримінацією. Різні соціальні групи мають неоднакові можливості для задоволення своїх потреб, що породжує відчуття несправедливості й приниження людської гідності. Саме заради забезпечення фактичної (реальної) рівності можливостей держава може вдаватися до так званої позитивної дискримінації, або політики позитивних дій, - юридичної розбіжності в підходах, яка реалізується як тимчасовий захід із метою створення сприятливих умов для певної категорії осіб на шкоду інший категорії і таким чином компенсує існуючу між ними фактичну нерівність1. Дії позитивної дискримінації можуть стосуватися жінок, расових груп або національних меншин. Позитивні дії щодо забезпечення національної рівності в українському законодавстві непередбачено, оскільки ситуацій в українському суспільстві характеризується відсутністю фактичної нерівності між різними етнічним групами. У ст. 1 Закону України «Про національні меншини» від 25 червня 1992 р. наголошується, що Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, та проголошує, що всі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

Але державна мовна політика може здійснюватися шляхом позитивних заходів обмежувального характеру, спрямованих на підвищення ролі державної (офіційної) мови у суспільному житті. Наприклад, у Латвії та Естонії мовна політика характеризується встановленням обмежень щодо використання мов меншин та високим вимогами володіння державною мовою. Головними сферами втручання мовної політики з метою зміни мовної ситуації стали державний апарат, місця роботи та масових зборів, публічні назви, інформаційна сфера та освіта. Високий рівень знання державної мови в цих країнах є умовою інтеграції до політичної нації1.

Для підвищення ролі української мови в державному та суспільному житті влада в межах мовної політики теж вживає позитивні заходи обмежувального характеру2, хоча і не настільки дискримінаційні як в країнах Балтії.

Принцип державного захисту української мови та гарантування вільного розвитку і використання російської та інших мов національних меншин виходить із положення ст. 10 Конституції України. Відповідно до даного принципу державна влада з одного боку, закріплюючи на конституційному рівні положення щодо державної мови, має вживати заходів щодо розповсюдження уживання даної національної мови, окреслити суспільні відносини, що регулюються у зв’язку з використанням державної мови, визначити коло суб’єктів, які зобов’язані її знати і використовувати, встановити сфери державної і суспільної діяльності, в яких уживання державної мови має бути обов’язковим, а також установити заходи з забезпечення функціонування національної мови, на яку покладено функцію державної. Тобто, отримання і передача інформації через надійний і зрозумілий для всього населення засіб комунікації, яким є державна мова, - гарантія забезпечення стабільного та мирного розвитку суспільства і держави. З іншого боку, оскільки Україна є поліетнічною, багатомовною країною, державна влада при проведенні мовної політики щодо запровадження і розвитку державної мови повинна надавати свободу розвитку та використання національних мов, які уживаються громадянами країни. Тобто, як національні меншини мають усвідомлювати конструктивний зміст знання державної мови для інтеграції в багатонаціональне співтовариство і створення консолідованого народу України, так і представники головної нації повинні поважати мовні права та свободу використання мов інших етнічних спільнот, які проживають на території країни, що має велике значення для забезпечення цілісності держави та стабільного і гармонійного розвитку нашого багатомовного суспільства.

    Мовна ситуація в нашій країні фактично характеризується багатомовністю, адже за статистичними даними в Україні проживають представники більше 130 національностей1. Крім того, існує проблема визначення правового режиму російської мови. Особливістю мовної ситуації в Україні є те, що українська мова є мовою міжособистого спілкування переважно у західних і центральних регіонах країни, а російська є мовою міжособистого спілкування у східних та південних регіонах2. Так, за даними соціологічних досліджень російську мову вважають рідною 52% на Сході України, та 54% - на Півдні3. Тобто розповсюдження і використання мов в Україні має ярко виражені регіональні особливості. Також в Україні є райони компактного проживання угорської, румунської, болгарської, гагаузької та інших національних меншин. Таким чином, проводячи політику посилення ролі державної мови в усіх сферах суспільного життя, необхідно враховувати права й інтереси російськомовного населення і всіх національних меншин. Для гармонізації національно-мовних відносин в державі, влада не повинна ігнорувати даний факт суспільного життя, а навпаки, визнати його і запропонувати шляхи її вирішення. Ефективність мовної політики залежить від того, чи зможе влада за допомогою законодавчих засобів стимулювати розвиток української мови і розширення сфер її уживання, враховуючи при цьому інтереси російськомовного населення, мовні інтереси всіх інших національних меншин і корінних народів України. Тому, при проведенні мовної політики влада має одночасне враховувати специфіку мовної ситуації, що склалася в цілому державі, та в окремих її регіонах.

Важливим принципом державної мовної політики є підтримка використання української мови у зарубіжних країнах. Даний принцип походить із положення ст. 12 Конституції України, згідно з яким Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави. У ст. 40 Закону України «Про мови в Українській РСР» встановлюється, що Україна подає згідно з нормами міжнародного права всебічну допомогу, за їх бажанням, освітнім школам, науковим установам, національно-культурним товариствам українців, громадянам українського походження, які проживають в зарубіжних країнах, у вивченні української мови та проведенні наукових досліджень з українознавства, сприяє навчанню громадян українського походження в навчальних закладах України. Крім того, у Законі України «Про правовий статус закордонних українців» від 4 березня 2004 р. (ст. 11) закріплено, що Україна з метою задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонного українця: 1) під час укладення міжнародних договорів передбачає забезпечення прав українських меншин за кордоном, створення оптимальних умов та можливостей для задоволення їхніх соціальних, культурно-освітніх, інформаційних та інших потреб; 2) сприяє укладенню міжнародних договорів про співробітництво в галузях культури, освіти, соціального захисту, інформаційного забезпечення з урахуванням інтересів організацій закордонних українців; 3) надає українським культурно-інформаційним центрам організаційну, методичну, технічну та іншу допомогу в місцях компактного проживання українців за кордоном та ін.1.

    Принципом мовної політики, що має важливу роль, є принцип урахування й раціонального використання зарубіжного досвіду проведення мовної політики. Так, наприклад, М. Ф. Орзіх, при обговоренні проекту Конституції України щодо вирішення мовного питання в нашій державі пропонував звернутися до конструкції, яка використовується у Конституції Канади2. Тобто при розробленні та запровадженні норм мовного законодавства владні органи мають враховувати історію, позитивну та негативну практику регулювання національно-мовних відносин в інших полімовних державах. Але в той же час законодавець має враховувати, що мовна ситуація в кожній країні, що склалася під впливом різних історичних, політичних, соціальних, демографічних факторів, є унікальною, і тому використання зарубіжного досвіду є можливим лише після всебічної та ретельної експертизи зарубіжного мовного законодавства. Моніторинг та аналіз даного досвіду має здійснюватися центральним органом влади, до повноважень якого відноситься здійснення державної мовної політики, та відповідними науковими установами.

Використання та функціональний розвиток мов у країні, як і державна мовна політика, як правило, залежить від історичних, політичних, економічних, соціально-культурних, соціально-демографічних та інших факторів. Але в кожній країні мовна ситуація є унікальною і тому не всі з перелічених у роботі факторів, можуть впливати на правове регулювання мовних відносин. Розглянемо деякі з них.

Перш за все, на мовну ситуацію, мовну політику в державі впливають історія народу, його звичаї та традиції. Наприклад, в силу історичних особливостей склалося так, що у Молдові наприкінці 80-х років минулого століття Правий берег Дністра говорив молдавською мовою, а Лівий берег – російською. Однією з головних причин Придністровського конфлікту у Молдові було мовне питання. Так, виникнення цього громадянського конфлікту було пов’язане з початком проведення мовної реформи у Молдові. Специфіка Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки в порівнянні з іншими республіками полягала в тому, що було порушено питання не лише про надання молдавській мові статусу державної, а й про «визнання її ідентичності з румунською та про повернення до латинської графіки». Російськомовне населення пережило справжній стрес, особливо після того, як на мітингах 31 серпня 1989 року в Молдові були прийняті всі вищезазначені законопроекти1. Це призвело до того, що російськомовна частина населення республіки в пошуках можливості практичної самореалізації особистості незалежно від знання державної мови, вимушена була емігрувати до України, Росії, Білорусі тощо. Крім того, закріпивши державною молдавську мову, фактично ідентичну румунській, з латинським правописом, офіційний Кишинів фактично позбавив себе каналу комунікації з російськомовним населенням Придністров’я, яке відреагувало на прийняття мовного закону політичними страйками, вбачаючи в ньому загрозу для себе і своїх нащадків. Тобто таке «радикальне» вирішення мовного питання призвело до ворожого ставлення населення Придністров’я до столиці Молдови і стало однією з основних причин Придністровського конфлікту. На даний час Законом ПМР «Про мови в Придністровській Молдавській Республіці» від 8 вересня 1992 р. (ст. 3) статус офіційної надається російській, українській та молдавській мовам1. Уроки даного конфлікту мають бути враховані владою при проведенні мовної політики в Україні, оскільки в силу історичних особливостей національного розвитку наша держава є багатомовною, і намагання прискорити процеси розповсюдження державної мови в усі сфери суспільного життя (особливо у сфери освіти, науки та інформаційній сфері) із застосуванням заходів адміністративного впливу може призвести до надмірної політизації серед населення мовного питання та до виникнення протиріч у суспільстві на мовному ґрунті.

На лінгвістичну політику країни впливають і політичні фактори. Перш за все вона залежить від політико-територіального устрою держави, а також від того яка з національних політичних еліт знаходиться при владі в полінаціональній країні. Як відомо, політико-територіальний устрій держави – це організація державної влади за територіальною ознакою. Це поняття характеризує співвідношення держави як цілого зі складовими територіальними частинами2. Наприклад, наявність у федеративній або унітарній країні національно-територіальних утворень (суб’єктів федерації, автономій тощо) може призводити до надання національній мові, що є рідною для населення даного територіального утворення режиму державної (офіційної) (Канада (Квебек), Російська Федерація), офіційної на місцевому рівні (Іспанія, Італія, Словенія тощо). В Боснії і Герцеговині всі мови етнічних груп – боснійська, хорватська і сербська – фактично мають режим державної. Боснія і Герцеговина до сих пір є так званою «м’якою федерацією», що відносно її кількісного мовного складу означає, що фактично визнання всіх мов державними не веде до білінгвізму, а лише закріплює мовну роздробленість країни, оскільки у кожному регіоні говорять однією з державних мов3. В той же час мовний склад населення може впливати на політико-територіальну організацію державної влади, що може служити фактором дезінтеграції, або навпаки – інтеграції (наприклад, Бельгія).

Прийняття закону про мови чи внесення змін до мовного законодавства може вплинути на політичні відносини як в самій державі, так і за її межами. Наприклад, 1 вересня 2009 року набули чинності зміни до закону про мови у Словаччині. Вони передбачають обов’язкове використання словацької мови в усіх сферах суспільного життя у країні (у ЗМІ, в освіті, у сфері діяльності збройних сил та правоохоронних органів, у назвах населених пунктів тощо). Використання інших мов можливе лише у тих регіонах Словаччини, де чисельність представників національної меншини перевищує 20% населення. Також передбачаються штрафи за невиконання вимог «мовного» закону – від 100 до 5000 євро. З метою захисту словацької мови створюється окрема державна установа. Етнічні угорці, які складають 10% від загальної кількості населення у Словаччині, виступили з протестом проти нововведень. Вони зокрема вважають, що новий закон суперечить міжнародним угодам, укладеним між Словаччиною та Угорщиною про захист національних меншин. Незважаючи на те, що дві держави є партнерами по НАТО та ЄС, цей закон призвів до погіршення відносин між Будапештом та Братиславою1.

Мовна політика держави залежить і від того, яка з національних політичних еліт знаходиться при владі в багатонаціональній державі. У Бельгії боротьба між жителями, які говорять французькою і фламандською, призвела до утвердження крайньої форми федералізму і встановлення усередині однієї держави чітко визначених меж, в яких використовується відповідна національна мова. Але і на даний час у країні залишається небезпека децентралізації і навіть розпаду держави, тому адміністративно-територіальна реформа ще не завершена. Про це свідчать і результати парламентських виборів. На даний момент серед населення країни, політиків посилюється думка щодо можливості перетворення країна на конфедерацію, на основі якої можливо через десяток років буде створено дві незалежні держави (як наприклад це було з Чехією і Словаччиною, Сербією і Чорногорією)1.

На мовну політику у державі впливають і економічні чинники. Будь-яка діяльність, що пов’язана з правовим регулюванням мовних відносин, завжди здійснюється в певних економічних умовах, в яких перебуває країна на певному етапі свого розвитку, будь-яке рішення щодо розв’язання мовних питань у суспільстві має свою фінансову вартість. Кожний крок щодо підтримки державної мови, мов національних меншин потребує матеріального, організаційного, фінансового, бюджетного забезпечення – перехід навчання у школі на певну мову, створення засобів масової інформації певної національної мови, підтримка книговидання тощо. Наприклад, окремою строчкою видатків державного бюджету України за останні роки є фінансування комплексних заходів з всебічного розвитку і застосування української мови: у 2004 р. – 20 млн. грн., у 2005 р. – 30 млн. грн., у 2006 р. – 20 млн. грн., у 2007 р. – 21 млн. грн., у 2008 – 40 млн. грн., у 2009 – 1,2 млн. грн.; у 2010 – 22, 9 млн. грн..

Не треба забувати, що втілення норм мовного законодавства у життя залежить від економічного розрахунку, адже від останнього залежать темпи, строки і можливості освоєння представників не титульної нації державної мови в обсязі достатньому для виконання їх службових і професійних обов’язків. Цікавим є досвід Естонії щодо матеріального стимулювання засуджених, які не володіють державною мовою, до вивчення останньої2. Державна мовна політика залежить і від матеріального стану самих носіїв мови. Так, тяжке матеріальне положення населення призводить до посилення еміграційних процесів, що може вплинути і на мовну ситуацію в країні. І навпаки – стабільний, високий розвиток економіки держави підвищує кількість іммігрантів, що посилює етнічну та мовну багатоманітність суспільства. З іншого боку певний вплив на економічні відносини в країні здійснює і мова, оскільки процеси виробництва, розподілу, перерозподілу, обміну та споживання товарів, відносини власності відбуваються в певних мовних умовах, і тому знаходяться у взаємному впливі.

Мовна політика держави залежить і від соціальних чинників. На думку І. М. Попової соціальна обумовленість мовної ситуації означає залежність останньої від ряду факторів: ступеня урбанізації, розселення і мобільності національностей, рівня освіти, соціально-професійного складу тощо1. Якщо суспільство складається із представників різних національностей, то звісно воно є багатомовним. А як відомо, у демократичній державі ефективність мовної політики у поліетнічному суспільстві проявляється забезпеченням потреб повноцінної самореалізації кожною мовною особистістю. Отже, державна мовна політика залежить від етнічного складу суспільства. Крім того, на мовну політику впливають і процеси міграції, урбанізації, демографічні процеси, що проходять у суспільстві. Так, на думку В. Г. Городяненка інтенсивна урбанізація, політика уніфікації та русифікації, що проводилася Центром в УРСР призвели до значного збільшення людей, які спілкувалися російською мовою, до того, що на початку 90-х років минулого століття тільки 87,7 % українців володіли українською мовою як рідною, а 12,2 % як рідну назвали російську2. Еміграція, суттєве погіршення ситуації з природним відтворенням населення (зростання смертності, зменшення народжуваності) у 90-роках двадцятого століття призвели до зменшення кількості населення України з 52 млн. до 48 млн. осіб. Порівнюючи дані переписів населення України 1989 року та 2001 року вітчизняний вчений В. Котигоренко вказує, що чисельність росіян зменшилась на 26,6 % (більше 3 млн. осіб), євреїв – 78,7 % (майже 383 тис. осіб), білорусів – 37,3 % (164 тис. осіб) тощо, і лише чисельність кримських татар збільшилася на 430,2 %, етнічних українців стало більше на 0,3 % (майже на 123 тис. особи)1. Як бачимо, зменшення чисельності певних етнічних груп – носіїв відповідних національних мов, не може не вплинути і на мовну ситуацію в Україні. В той же час непродумана, недемократична мовна політика, метою якої є повсюдне запровадження мови головної етнічної групи із застосуванням методів адміністративного впливу без врахування мовних інтересів інших етнічних груп, може призвести до виникнення конфліктів, збільшення кількості емігрантів з країни. Наприклад, в результаті такої політики на початку 90-х років минулого століття Киргизстан внаслідок виїзду російськомовних громадян втратив десятки тисяч кваліфікованих спеціалістів, які працювали в різних галузях економіки, перш за все на промислових підприємствах, на будівництві, енергетичному комплексі тощо2.

Державна мовна політика залежить і від рівня правосвідомості і правової культури населення країни. Високий рівень правосвідомості і правової культури населення, посадових осіб органів державної влади є запорукою проведення демократичної, толерантної мовної політики у багатонаціональній державі. Як зазначає В. П. Колісник, «для нормального розвитку етносоціальні процеси безперечно потребують і адекватного правового регулювання, і широкого інформаційного забезпечення, і високого ступеня правової та політичної культури як широких верств населення, так і політичної еліти… Знання й глибоке розуміння особливостей міжнаціональних стосунків та етнонаціонального розвитку в сучасному світі, усвідомлення соціальної цінності культури, мови, самобутності, звичаїв, традицій різних народів має допомогти подолати численні непорозуміння між різними національностями, забобони та упереджене ставлення до окремих із них»1.

Таким чином, при розробці і реалізації мовної політики в Україні має бути врахований як позитивний, так і негативний досвід правового регулювання мовних відносин у зарубіжних країнах, проаналізовано фактори, що впливають на мовну ситуацію в нашій державі, так і в інших країнах. На жаль, Україна ще й досі живе за радянським мовним законом, який приймався в історичних умовах, коли українське суспільство знаходилось у процесі боротьби за національний суверенітет, і став «першим кроком» щодо повернення ролі української мови у державному і суспільному житті нашої держави. Як й інші країни СНД, Україна планувала серед інших також лінгвістичну – «ренаціоналізацію» (реукранізацію) суспільства, особливо в освітній сфері, масовій комунікації та управлінні2. В цьому аспекті було багато зроблено, про що свідчать і статистичні дані. Але на даний момент перед державною владою стоїть питання вироблення демократичних правил співіснування державної мови, російської та інших мов національних меншин, які б унеможливлювали виникнення конфліктів на «мовному ґрунті» в українському багатонаціональному суспільстві, попереджали політичні спекуляції щодо мовного питання. Тому сьогодні існує потреба у модернізації вітчизняного мовного законодавства.

^ Висновки з першого розділу


1. Динамічність мови як форми суспільної свідомості, її багатофункціональність дозволяє говорити про існування особливих, мовних відносин. Дані суспільні відносини є типом національних (міжнаціональних) відносин, що виникають у державі. Із сфери національно-мовних відносин виокремлюється та частина, яка підлягає правовому регулюванню. Це перш за все публічні мовні відносини. Тобто відносини, які інституційно пов’язані з діяльністю держави, її органів та посадових осіб, державних підприємств, установ та організацій; відносини, обов’язковим учасником яких є органи державної влади. Ці відносини складаються в галузі судочинства, офіційного діловодства, законотворчості, діяльності органів державної влади й управління, у роботі державних наукових установ та навчальних закладів, державних засобів масової діяльності, у збройних силах.

  1. Державно-правове регулювання мовних відносин в приватній сфері взагалі не здійснюється або відбувається шляхом законодавчого закріплення загальних мовних свобод людини. Тому, на відміну від цивільного законодавства, із сфери конституційно-правового регулювання фактично випадає широке коло взаємовідносин громадян між собою як приватних осіб. Але на законодавчому рівні можуть закріплюватися основоположні мовні правомочності осіб у приватних відносинах. Наприклад, свобода кожного у виборі мови спілкування у приватних мовних відносинах.

  2. Науковцями щодо правового положення мов одночасно застосовуюся дві категорії: «правовий статус» та «правовий режим». На підставі аналізу та співвідношення даних термінів, на основі розуміння правового режиму як особливого порядку правового регулювання певної сфери суспільних відносин, яке включає методи дозволу, зобов’язання та заборони, що створюють певну спрямованість такого регулювання, вважаємо, що більш коректно щодо правового положення мов використовувати саме категорію «правовий режим».

5. Основними елементами конституційно-правового інституту правового регулювання мов є: 1) положення щодо державної мови; 2) положення щодо мов національних меншин та мовні права даних етнічних груп; 3) принципи мовної політики.

6. Державна мова – це національна мова, як правило, титульного етносу у багатонаціональній державі, яку проголошено державною у конституції або законі, характеризується особливою сферою застосування (діяльність державних органів, судочинство, військова справа, правоохоронна діяльність і т.д.) і потребує від держави вжиття комплексу заходів із забезпечення її функціонування.

7. Необхідно відмежовувати терміни «державна мова» та «офіційна мова» за такими ознаками: за роллю, що виконує мова у суспільстві і державі (офіційна мова не вказує на державотворчу роль мови певної нації, державна ж мова, навпаки, виконує консолідуючу функцію, оскільки об’єднує всі національні групи країни в єдину спільноту – народ), за територією уживання (державна мова в багатомовній державі є засобом офіційного спілкування на всій території держави, а норми офіційної, як правило, обмежуються лише територією певної автономії, області, району), за сферами використання (офіційна мова є засобом лише офіційного спілкування, тобто використовується як робоча у діяльності органів влади, тоді як державна мова, окрім випадків, коли вона в державі виконує лише символічну функцію, використовується окрім офіційної сфери, ще й у сфері освіти, діяльності державних засобів масової інформації тощо).

8. На законодавчому рівні необхідно виокремити та дати визначення категорії «офіційна мова». Це слід зробити для того, щоб надати російській та кримськотатарській мові режим офіційної на території Автономної Республіки Крим. В основі даної пропозиції лежать правові, історичні, соціальні чинники. Але можливість надання російській мові режиму офіційної стосується не всієї території України, а лише Автономної Республіки Крим.

9. Важливим елементом інституту правового регулювання мов є конституційне і законодавче закріплення і гарантування мовних прав національних меншин (право на спілкування своєю національною мовою, право на вивчення своєї рідної мови, на отримання освіти національною мовою (на різних рівнях освіти), право на створення й забезпечення функціонування навчальних закладів з викладанням рідною мовою, право на отримання та поширення інформації рідною мовою як всередині країни, так і за її межами та інші).

11. Мовна політика у державі реалізується через нормативний та інституціональний механізм: 1) мовне законодавство; 2) довгострокові державні програми підтримки розвитку державної мови та національних мов з іншим правовим режимом; 3) вищі органи державної влади; 4) спеціально уповноважені органи державної влади – державні органи з питань регулювання міжнаціональних відносин або це може бути спеціально створений орган державної влади з питань здійснення мовної політики; 5) установи освіти; 6) мас-медіа; 7) об’єднання громадян (політичні партії, громадські організації, у тому числі громадські організації національних меншин); 8) наукові установи; 9) міжнародне співробітництво із зарубіжними державами та з відповідними міжнародними організаціями з метою використання їхнього потенціалу для реалізації цілей мовної політики як частини етнонаціональної політики України.

12. Основними принципами мовної політики є: 1) заборона будь-яких обмежень (дискримінації) громадян за ознаками їх мовної належності; 2) забезпечення державою функціонування державної мови та гарантування вільного використання мов національних меншин; 3) неможливості обмеження свободи людини у виборі мови спілкування у приватних мовних відносинах та у творчості; 4) врахування, з одного боку, особливостей мовної ситуації, що склалася в цілому в державі, з іншого, особливостей мовної ситуації, що склалася в окремих регіонах; 5) забезпечення умов обов’язкового вивчення української мови як державної, а також вільного вивчення мов національних меншин, мов корінних народів і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти; 6) урахування й раціонального використання зарубіжного досвіду мовної політики; 7) підтримка використання української мови у зарубіжних країнах та ін.


^ РОЗДІЛ 2. Основні сфери правового регулювання мовних відносин


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconЗавдання для самостійної роботи студентів, які вивчають спецкурс «Локально-правове регулювання трудових відносин»
На підставі узагальнення та аналізу наукових джерел та вітчизняного законодавства з’ясуйте поняття та сферу локально-правового регулювання...
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconМетодичні вказівки до самостійної і практичної робіт студентів з дисципліни "Правове регулювання відносин власності" для студентів спеціальностей 060 101, 060100 "Правознавство"
Правове регулювання відносин власності” для студентів спеціальностей 060 101, 060100 “Правознавство”
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconВ. Л. Стрепко локально-правове регулюваннятрудових відносин
Тема Теоретичні основи локально-правового регулювання трудових відносин в Україні (4 год.)
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconПрограма роботи секцій
Державно-правове регулювання розвитку вітчизняної аерокосмічної галузі: історико-теоретичний аспект
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconНаціональний університет «Львівська політехніка» Навчально-науковий інститут права та психології Кафедра історії держави І права
«правове регулювання міжнаціональних відносин в україні: історія І сучасність»
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconНаціональний університет «Львівська політехніка» Навчально-науковий інститут права та психології Кафедра історії держави І права
«правове регулювання міжнаціональних відносин в україні: історія І сучасність»
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconНавчальна програма курсу дисципліни “правове регулювання неплатоспроможності банків”
Порівняльний аналіз неплатоспроможності банків та неплатоспроможності суб’єктів господарювання. Ознаки неплатоспроможності банку....
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconЗавдання для самостійної роботи студентів, які вивчають спецкурс «Договірне регулювання трудових відносин в Україні»
Узагальнивши та проаналізувавши наукові джерела й вітчизняне законодавство, з’ясуйте поняття та особливості договірного регулювання...
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект icon1. Визначте відносини, які регулюються нормами конституційно-процесуального права
Визначте відносини, які становлять предмет регулювання конституційно-процесуального права
Є. В. Ткаченко Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект iconПрограма спецкурсу
Локально правове регулювання трудових відносин. Програма спецкурсу для студентів юридичного факультету. Львів: юридичний факультет...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи