В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб icon

В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб




Скачати 179.56 Kb.
НазваВ. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб
Дата21.07.2013
Розмір179.56 Kb.
ТипДокументи

В. М. В’ятрович

Центр досліджень визвольного руху

Київ (Україна)


ПРАВДА І БРЕХНЯ В АРХІВАХ КГБ.

СПРОБА КРИТИЧНОГО АНАЛІЗУ

ДЖЕРЕЛ ІЗ СХОВИЩ РАДЯНСЬКИХ СПЕЦСЛУЖБ

У своїй доповіді я говоритиму про документи з архівів комуністичних спецслужб України. Про їхню цінність для дослідників, про закладену в них обмеженість у розумінні минулого і навіть про певні пастки, які очікують на істориків, що надто довіряться їм. Говоритиму, опираючись на власний досвід роботи з такими документами, тому більшість наведених мною прикладів стосуватиметься 1940—1950-х років, якими я займаюся професійно, хоча певен, що аналогічні аргументи можна навести і з інших періодів існування радянської влади.

Особливістю тоталітарних режимів була їхня закритість — інформація про події, які відбувалися на контрольованих ними теренах, не мала виходити назовні. Цей контроль поширювався й на інформацію про минулі події. Справжню історію становлення та функціонування режиму не повинні були знати не лише поза межами країни, але й усередині. Правда про злочини режиму суперечила пропаганді про єдність народу у побудові нового ладу і могла підважити лояльність громадян до нього. Тому архіви в Радянському Союзі були об’єктом особливої «опіки» з боку керівництва держави та перебували під наглядом її спецслужби.

Тривала закритість радянських архівів перетворила їхні матеріали в недосяжну, але страшенно бажано «чашу Грааля» для західних вчених, які мали можливість займатися історією СРСР, проте змушені були боротися з катастрофічним браком джерел. Незначна кількість документів із архівних сховищ Радянського Союзу, які опинялися у вільному світі, були справжньою сенсацією для «зголоднілих» за первинними джерелами совєтологів1.

Золоті часи для них настали в перші роки після розвалу СРСР — нове демократичне керівництво посталих на руїнах Союзу держав демонструвало свою відкритість світові, зокрема усуваючи перепони в доступі до колись секретних архівів. Згодом ситуація почала мінятися, і в більшості пострадянських республік повна відкритість архівів почала знову поступатися місцем обмеженню в доступі до інформації. Зараз у більшості цих країн (за винятком балтійських держав — Литви, Латвії та Естонії) відкритість інформації про минуле є далеко не достатньою, а ступінь доступу до архівів разюче відрізняється від можливостей роботи в архівах, які пропонують сусідні посткомуністичні держави Центрально-Східної Європи.

Незважаючи на зміни в архівній політиці за останні десять років, кількість документів, що відкривають ті чи інші аспекти функціонування радянської системи, які опинилися в науковому обігу, сьогодні величезна. Ці матеріали не лише уточнили уявлення про певні події чи осіб, щодо яких бракувало інформації, а й змусили переглянути окремі уявлення про комуністичний тоталітарний режим загалом.

Крім того, відкриття архівів комуністичних спецслужб привідкрило завісу над процесом фальшування історії. Наведу два приклади з власного досвіду роботи з архівами. Перший стосується легенди про нібито участь вояків батальйону «Нахтігаль» в антиєврейських акціях у Львові в 1941 році, яка існувала ще з 1960-х років і знову була актуалізована мас-медіа у 2007 році. В Архіві СБУ віднайдено цілий масив документів, який чітко показує, як формувався цей міф під час спеціальної операції КГБ 1959—1960 років2. Чекісти не лише підбирали потрібних їм свідків (зокрема, серед своїх агентів), але й ретельно готували їх для дачі показань. «Встановлених свідків злочинів "Нахтігалю", — читаємо в інструкції з цього приводу, — слід підготувати для допиту працівниками прокуратури, про що будуть дані вказівки прокуратурою СРСР. При підготовці до допитів свідків потрібно використовувати опубліковані статті про злочини "Нахтігалю"»3. Очевидно, що після таких вказівок «очевидці» давали потрібні свідчення, які були використані в суді. У травні 1960 року голові КГБ УРСР Віталію Нікітченку звітували: «Відповідно до Ваших вказівок Управлінням КГБ при РМ УРСР у Львівській області за період з жовтня 1959 до квітня 1960 року проведено заходи з документації і збирання доказів про злочини в місті Львові на території області, вчинені Оберлендером і батальйоном "Нахтігаль". Для компрометації Оберлендера та українських націоналістів зібрані УКГБ матеріали широко використовувалися в місцевій і центральній пресі, кінохроніці, а також на прес-конференціях у Москві. Крім того, були виявлені і відповідно підготовлені свідки, що виступали в цій справі на прес-конференції у Москві і на суді в Берліні»4. За чудово виконану роботу співробітників КГБ відзначено нагрудними знаками «Почесний співробітник органів держбезпеки», цінними подарунками та відзначенням за наказом КГБ УРСР5.

Другий приклад того, як свідомо перекручувалася історія, стосується масових поховань жертв сталінських репресій. Такі місця, розкидані по всій країні, ретельно приховувалися. Однак через те, що їх було дуже багато і часто вони були розташовані поруч із населеними пунктами, ці могили іноді випадково знаходили. Улітку 1969 року в П’ятихатках біля Харкова група школярів, граючись у лісі, викопала страшні скарби у вигляді людських кісток. 7 червня того ж року інформацію про знахідку за підписом голови КГБ УРСР Віталія Нікітченка відправили на ім’я керівника українських комуністів Петра Шелеста та самого голови КГБ. Це питання невипадково розглядалося на найвищому рівні, адже серед похованих були репресовані в 1940 році польські офіцери. Саме ті, від причетності до зникнення яких радянська влада відмовлялася ще з 1943 року, коли німці виявили поховання під Катинню. Для того, аби приховати страшну знахідку, керівництво КГБ вирішило: «роз’яснити населенню довкола, що в період окупації німцями Харкова каральні органи Німеччини у вказаному місці проводили поховання без почестей розстріляних за дезертирство та інші злочини солдатів та офіцерів німецької і союзних із нею армій. Разом з тим у тому ж місці поховані німцями померлі від різних небезпечних інфекційних хвороб (тиф, холера, сифілітики тощо), а тому вказане поховання має бути визнане органами охорони здоров’я небезпечним для відвідування. Це місце буде оброблене хлорним вапном, взяте на карантин і в майбутньому засипане ґрунтом»6.

Схожим чином на німців намагалися списати й масові поховання жертв сталінських репресій і в Биківні під Києвом.

Наведені приклади є лише ілюстраціями. Очевидно, в архівах спецслужб є ще чимало важливих документів, які розкривають механізми того, як чекістами формувалися уявлення громадян про минуле. Тому робота з такими матеріалами є надзвичайно важливою для деконструкції різних політичних міфів, що іноді й досі представляють історичними фактами.

Захоплення доступом до раніше не досяжних документів часом спричиняє їхнє некритичне сприйняття. Все, що зберігалося під грифами таємності, іноді автоматично вважається остаточною істиною. Попри те, що ці документи створювалися та зберігалися зовсім не для того, аби фіксувати ті чи інші події в історії та донести інформацію про них нащадкам, та й призначалися вони далеко не для дослідників минулого. Аналіз матеріалів із відкритих сховищ у посткомуністичних країнах свідчить, що тут можна знайти все — правду, брехню і навіть відверту провокацію.

Одним із найбільших масивів документів, які зберігаються у сховищах колишнього КГБ, — це архівно-кримінальні справи на осіб, що потрапили під жорна репресій. У Києві в Галузевому державному архіві СБУ їх більше 35 тисяч томів, всього по Україні в обласних управліннях — сотні тисяч, а в обласних державних архівах (куди їх передавали протягом 1990-х) — понад 1,5 мільйона7. Документи, які входять до цих справ, — надзвичайно цінне джерело інформації до біографії репресованих осіб. Саме звідси можна почерпнути дані про час і місце народження особи, її освіту, політичну чи творчу діяльність, врешті про дії, які стали причиною арешту та переслідування владою. Саме щодо останнього аспекту історику треба бути дуже ретельним, аби відрізнити у свідченнях правду від брехні.

Справи здебільшого не містять жодної інформації про процедуру отримання зізнань. Без цього важко зрозуміти, як і чому письменники та режисери визнавали себе терористами, а радянські маршали та генерали — іноземними шпигунами. Сучасний дослідник, який надмірно довіряє цим документам, іноді потрапляє в полон ретельно продуманих багато років тому чекістських сценаріїв і відтворює їх у сучасності.

Працюючи з архівно-кримінальними справами, не слід забувати, що доведеться працювати з брехнею з обох сторін. З боку слідчих, особливо в період масових репресій 1930-х, коли треба було виконувати так звані квоти на засуджених, часто не було жодного бажання розбиратися з тим, що сталося насправді. Допитувач від самого початку «знав», у чому буде звинувачена затримана особа і, відповідно, у чому вона повинна «зізнатися». Тому сам допит перетворювався у фізичне вибивання потрібної слідчому інформації, а оформлення її в протокол було лише бюрократичною формальністю. Інша частина брехні походила від допитуваного, який намагався приховати свою діяльність чи діяльність своїх товаришів, що залишалися на волі. У різних протоколах в одній справі часто можна побачити цілком різну інформацію про ті самі події. Тому історику досить важко розібратися з тим, коли саме була сказана правда. Для того, щоб зрозуміти це, варто також звертати увагу й на протокол судового засідання, якщо такий є у справі. Адже часто затриманий під час слідства брехав, намагаючись врятувати себе від покарання, або намагався підігрувати слідству, і лише під час суду, зрозумівши свою долю, прагнув використати останню можливість розповісти, «як усе насправді було». Заява на суді з відмовою від попередньо даних свідчень могла бути також спробою людини повернути свою гідність, нищену під час жорстоких допитів.

Часто кілька останніх аркушів у товстелезному томі можуть перевернути уявлення про все попередньо прочитане істориком. Саме так сталося зі мною під час ознайомлення зі справою на одного з командирів УПА Луки Павлишина, заарештованого в березні 1950 року8. Вона дуже схожа на інші такого роду справи, єдине, що її вирізняє, — три заяви, написані на ім’я генерального прокурора СРСР у 1954 році. Для підсудного ці документи — остання надія на справедливість, породжена змінами в країні після смерті Сталіна, для істориків — унікальне джерело інформації про внутрішню «кухню» чекістського слідства. Але почнемо з традиційних документів — протоколів. Уже на першому допиті 11 березня 1950 року Лука Павлишин доволі багато розповідає про своє націоналістичне минуле — участь у похідних групах, розбудові УПА, зрештою, про відхід від підпільної діяльності в 1944 році з приходом радянської влади. Сказаного ним цілком вистачало для поважного терміну ув’язнення. Проте слідчим цього виявилося замало, тому допити продовжилися. І недаремно — наполегливі чекісти отримали чимало нової інформації. Кожному новому «зізнанню» затриманого в протоколі передує ввічлива фраза: «Слідству відомо, що Ви приховуєте деякі факти своєї діяльності. Вимагаємо від Вас правдивих свідчень». Далі стандартна відповідь затриманого: «Визнаю, що я був нещирим і намагався приховати від слідства важливу інформацію», за якою слідували нові факти. У результаті чекісти дізналися, що Лука Павлишин був набагато страшнішим націоналістом, ніж вони очікували: насправді в ОУН був не з 1938 року, а з 1930-го, в УПА мав звання полковника, не припинив зв’язку з підпіллям після 1944 року, мав постійний контакт із заступником Головного командира УПА Василем Куком — «Лемешем». Уся ця інформація наповнена безліччю детальних фактів: прізвища людей, які пов’язували Павлишина з підпіллям, конкретні місця для зв’язку, детальні описи зустрічей із Куком. Хоч бери пиши докладне дослідження на цю тему. Усе разом повторено в оформлений у жовтні 1950 року обвинувальний вирок, за яким Лука Павлишин отримав по максимуму — 25 років таборів9. Проте написана через чотири роки в таборі заява засудженого проливає зовсім інше світло на ці «факти».

«Після двох днів умовляння, — пише Павлишин у заяві, — покликали [слідчих — В. В.] Тюлькіна і Маляра і почали бити телефонними кабелем, тобто гумою із залізним дротом усередині. Били днями, ночами, тижнями, місяцями... Іноді побитого кидали у карцер, і я лежав напівголий на бетоні, від чого до сьогодні маю хронічну ангіну. Коли зад надто кривавив, били по ногах, плечах, руках, шиї, голові. Федоров особливо любив бити по місцях, де тіло полопало і особливо кривавило. Любив бити по закінченню відхідної кишки. Під час побиття я часто непритомнів, ходив під себе там же, лежачи в 44-му кабінеті, по-важкому і по-легкому, що дуже тішило Федорова, який радив мені писати дружині, щоб прислала побільше кальсонів. Часом бив мене, не кажучи ні слова, і коли мене приносили в камеру, зеки розгадали цей секрет — Федоров бив для того, щоб злякати нового зека, який з’являвся в камері... Іноді Федоров влаштовував з мене видовище: скликав інших слідчих, показував мене побитого, який валявся у власних екскрементах. Друзі Федорова реготали, жартували... Бувало так, що я заходив у слідчий кабінет, і Федоров, не кажучи ні слова про слідство, наказував знімати штани, лягати на підлогу (звичайний порядок) і бив, поки не втомився. Тоді викликав чергового і наказував відвести в камеру. Часто вигадував причини, наприклад, ніби я перестукувався з 65-ю камерою і т. п., коли мені не те, що стукати — жити не хотілося. З якою насолодою я тоді б учинив самогубство, але не було, як: водили під руки, в камері постійно спостерігали провокатори»10. Унаслідок «ефективної роботи» слідчих Лука Павлишин визнав усе, що від нього вимагали, підписував протоколи, не читаючи, дав «свідчення» на кільканадцять осіб, які в результаті були засуджені. Він уже готовий був узяти на себе вину у вбивстві командувача фронтом генерала армії Ватутіна, але це питання раптом перестало цікавити слідчих…

Найбільш трагікомічна ситуація сталася з приводу інформації про контакти Луки Павлишина з одним із керівників підпілля Василем Куком — «Лемешем». «Довго били, щоб зізнався, що Леміш був у Львові, — пише він у 1954 році, — "Зізнався". Знову стали бити, уточнюючи кількість його охоронців. "Один!" — мало. Б’ють ще. "Два!" — мало. Б’ють ще. "Три" — мало, і так далі до десяти. Щоденні побої протягом десяти днів. По одному охоронцю на день. Підписав про десять охоронців. Порадившись з кимось і отримавши санкцію, що це безглуздя, щоб у Львів у 1950 році прибув Леміш із відділом охоронців, що це явно компрометує органи МГБ і МВД, стали вибивати у зворотному порядку, щоденно скорочуючи по одному охоронцю. Били доти, поки не "зізнався", що Леміш був один. Потім знову порадилися і вирішили, що Леміш узагалі не міг бути у Павлишина у Львові — стали бити, вимагаючи відмовитися від раніше даних свідчень»11. Лука Павлишин згадує, що важко було не лише терпіти побої, але й тримати в голові всю попередньо подану брехню і кожного разу повторювати її однаково, аби вона виглядала вірогідною. «Я бачив, — пише Павлишин, — що не тільки зі мною таке творили. Таких, як я, були тисячі, їх мордували, часто ні за що, били і змушували підписувати на себе чи на інших»12. Тож історику, який бере до рук архівно-кримінальну справу, не слід забувати, яким чином творилися більшість із цих документів.

Часто інформацію для справи отримували не лише побоями, але й провокаціями. Історик, який візьме до рук справу Артемізії Галицької, матиме змогу ознайомитися з надзвичайно цінною інформацією. Колишній керівник ОУН на Буковині, вона у своїх свідченнях дає розлогу і детальну картину особливостей діяльності підпілля на підконтрольних їй теренах, називає прізвища і посади сотень його учасників. Тому сьогодні архівно-кримінальна справа № 67446 на Галицьку Артемізію Григорівну — головне джерело для дослідників діяльності ОУН на Буковині13. Матеріали справи опубліковані в дев’ятому томі нової серії «Літопису УПА»14. Утім публікація не містить ще одного важливого документа, якого не знайдемо в цій справі, котрий, проте, пояснює появу в ній зізнань затриманої. Мова йде про витяг із агентурної справи «Фанатики», з якого дізнаємося, що Галицька була захоплена чекістами 27 грудня 1944 року, тобто за чотири місяці до дати офіційного арешту, вказаного у справі15. Під час затримання вона спробувала покінчити життя самогубством і вистрелила собі в голову. Проте чекісти не дали їй умерти — терміново під пильною охороною відправили на операцію в Чернівецьку лікарню. Прийшовши до тями, Артемізія зробила другу спробу самогубства — «прагнучи смертельного результату, намагалася пальцем відкрити рани в районі голови»16. Однак і цього разу їй не дали померти. Затриманий разом із Артемізією підпільник Мирослав Гайдук швидко зламався і надавав усю необхідну слідству інформацію. Він заявив про свою провідницю: це «людина, яка ніколи не дасть потрібних свідчень про ОУН та УПА на Буковині»17. Тому чекісти вирішили випитати все підступом, провівши операцію, яка на їхньому сленгу називається «бочка». Заарештовану підпільницю зі шпиталю «викрала» група енкаведистів, що вдавала бойовиків Служби безпеки ОУН. У результаті організованої «есбістами» перевірки у криївці Артемізія Галицька надала потрібну чекістам інформацію, яка згодом була оформлена в протокол допиту.

Щоб отримати свідчення проти монахині Олени Вітер, чекісти вдалися до примітивнішої, але теж результативної для них комбінації. Слідчий Бреккер завербував у агенти її знайому Інну Даниленко, яка мала виступити свідком у звинуваченні монахині в підготовці терористичного акту на Ярослава Галана. Перелякана Інна погодилася, після чого слідчий запропонував новоспеченому агентові «написати документ, який викриває мене у злочинній діяльності, а саме те, що я є членом ОУН, про свою діяльність в ОУН і особливо щось про причетність до терористичних актів, тобто саме такий документ, за яким я могла бути притягнута до кримінальної відповідальності. Цей документ, за словами [слідчого — В. В.] Бреккера, буде зберігатися в МВД, і якщо я до дорученої роботи поставлюся чесно, то його знищать»18. Інна погодилася на цю пропозицію — свідчення переписувалися кілька разів, і в результаті редагувань слідчого в тексті з’явилася і Олена Вітер, і теракти, які вона «готувала». Потім був суд, на якому Інна зіграла добропорядну радянську громадянку, що кається за своє націоналістичне минуле. А потім вирок — 20 років каторжних робіт отримала оббріхана монахиня і... 10 років дали самій Інні19. Підставою послужив документ, який вона підписала, гарантуючи свою лояльність слідчому. Знову історик, знайомлячись із об’ємною чотиритомною справою на Олену Вітер та Інну Даниленко, міг би повірити усьому сказаному в ній, якби не скарга, написана другою із затриманих уже з табору.

В архівах спецслужб документи не лише зберігалися від стороннього ока, але й фальшувалися для можливого їх використання в різноманітних спецопераціях. Серед документів про боротьбу з націоналістичним підпіллям історик може знайти «Довідку на секретного співробітника МГБ УРСР "Блакитного"»20, підписану заступником міністра державної безпеки. Прізвище головного героя документа агента «Блакитного» тут не розкривається, проте дослідник, який добре знає тему, з легкістю ідентифікує його й опиниться за крок від справжньої історичної сенсації. Адже цим агентом виявиться заступник Головного командира УПА, а згодом і керівник усього підпілля Василь Кук. Згідно з довідкою, він завербований як агент ще в 1943 році під час перебування на Дніпропетровщині. Однак сенсація набуває зовсім іншого звучання, коли історику до рук потрапляє ще один документ — «План проведення комбінації з компрометації члена Центрального проводу ОУН "Лемеша"»21 з квітня 1947 року. З цього матеріалу він дізнається, що згадана вище довідка була сфальшована МВД, і чекісти мали «випадково» втратити її під час однієї з операцій. Розрахунок був на те, що документ потрапить у підпілля і призведе до ліквідації небезпечного ворога радянської влади Василя Кука руками його ж соратників.

Виготовлення фальшивок для компрометації українського визвольного руху тривало і після його придушення в середині 1950-х років. Одна з них стосується дуже актуальної теми польського-українського конфлікту під час Другої світової війни. Сьогодні найвагомішим аргументом на користь існування наказу ОУН про знищення поляків вважається свідчення одного з командирів УПА на Волині Юрія Стельмащука, що їх він дав на допиті НКВД у 1945 році. У документі, який часто цитується істориками, читаємо, що «в червні 1943 року представник Центрального проводу ОУН "Клим Савур" (Дмитро Клячківський) передав мені усно секретну директиву Центрального проводу ОУН про поголовне й повсюдне знищення всього польського населення на території західних областей України»22. Досліджуючи тему польсько-українського протистояння, я вирішив також ознайомитися з цим документом. Його архівні координати легко можна було знайти в багатьох українських чи польських книгах, адже цитувався він дуже часто. Скориставшись архівними посиланнями і замовивши необхідну справу, я був упевнений, що отримаю до рук архівно-кримінальну справу на Юрія Стельмащука, а на потрібній сторінці знайду його свідчення. Проте зі сховища принесли щось зовсім інше — один із томів агентурної справи «Берлога», заведеної НКВД на Провід ОУН. На потрібному аркуші тому містився документ під назвою «Секретні директиви ОУН, УПА і СБ про повсюдне фізичне знищення всього польського населення». Крім «секретної директиви» про винищення всіх поляків, тут згадано аналогічні вказівки про винищення всіх радянських військовополонених на теренах Західної України та «всіх осіб, запідозрених в антиоунівських настроях, не виключаючи ні грудних дітей, ні жінок, ні старих»23. Підозру викликає вже сама назва документа, адже за формою він є випискою з протоколу допиту Стельмащука від 28 лютого 1945 року, а не директивою ОУН. Не менше запитань до змісту — нагромадження в півторасторінковому тексті інформації про таку кількість жахливих і відверто безглуздих інструкцій ОУН, слідів яких не знаходимо в інших матеріалах. Тож чи не маємо ми справу з однією з численних спроб компрометації українського визвольного руху з боку НКВД? Щоб перевірити це, довелося замовити зі сховища справу на самого Стельмащука і порівняти виписку протоколу з його оригіналом. І тут виявилося найцікавіше: в архівно-кримінальній справі на Юрія Стельмащука № 67424 маємо протоколи від 8, 9, 20, 22 та 25 лютого 1945 року24. Жодного протоколу під датою «28 лютого» тут немає! Ймовірно, «секретні директиви», оформлені як виписка з неіснуючого протоколу, з’явилися десь у 1960-х роках, коли КГБ формував масив документів про ОУН та УПА, який мав бути навчальним матеріалом для майбутніх чекістів. Брак необхідного елемента для відображення повної картини «злочинної ОУН» легко компенсували власною підробкою, яка через десятки років стане головним аргументом уже в інших політичних іграх.


Працюючи з документами КГБ, історик повинен віднаходити не лише свідому брехню, яка створювалася чекістами з розрахунку на те, щоб вплинути на сучасне їм суспільство чи майбутніх читачів. Не потрібно забувати, що карально-репресивні органи були частиною тоталітарного суспільства, невід’ємним елементом функціонування якого була потужна пропаганда. Влада докладала значних зусиль, аби громадяни бачили реальність інакшою, ніж вона була насправді. Аж урешті й сама почала потрапляти у пастку вигаданого її пропагандою світу. Неадекватність висвітлення подій у країні легко помітити в документах органів комуністичної партії, де говориться майже виключно про успіхи у всіх галузях суспільного життя. Натомість у матеріалах КГБ тривалий час подавалася неприкрашена ідеологією інформація, з якої керівництво країни формувало свої більш-менш об’єктивні уявлення про проблеми держави та настрої суспільства. Це давало можливість владі швидко реагувати на загрози, що могли з’явитися. Тому й для нинішніх істориків ці документи є цінним джерелом інформації про конкретні події та ситуацію в ті часи.

Аналізуючи звіти спецслужби, легко відзначити, що й чекісти поступово скочувалися у прірву вигаданого пропагандою «світу переможного комунізму». Особливо це помітно за документами другої половини 1980-х років, в яких стає дедалі менше конкретної інформації і дедалі більше пасажів про «всенародну підтримку політики партії». Врешті, втрата спецслужбою контролю над реальністю стала однією з вагомих причин кінця тоталітарного режиму. На доказ цієї тези наведу цитати з двох документів з останніх днів існування СРСР. Під час путчу в Москві 20 серпня органи безпеки доповідали, що КГБ, МВД та військові взяли ситуацію в Україні під контроль, випереджаючи можливі антивладні виступи незадоволених ситуацією національних сил, що в цілому «зміст документів керівництва ГКЧП і застосовувані ним заходи сприймаються в різних прошарках населення в основному позитивно. Обстановка в трудових колективах республіки спокійна»25. Проте через кілька днів в Москві перемагає опозиція на чолі з Борисом Єльциним, в Україні розпочинаються масові мітинги з вимогою виходу зі складу СРСР, і тональність інформації КГБ міняється. У повідомленні за 22 серпня вже читаємо, що «населення республіки з великою тривогою і турботою стежить за ситуацією в країні, засуджує авантюрні дії групи державних осіб, що пробували вчинити державний переворот»26.

Отже, документи з колишніх архівів КГБ, які сьогодні зберігаються в сховищах СБУ, МВС, обласних державних архівів, є надзвичайно цінним джерелом інформації для істориків радянського періоду. Проте науковці повинні розуміти, що факт секретності цих документів не є індульгенцією на остаточну істину. Як і інші джерела, вони повинні піддаватися критичному аналізу, верифікації, порівнянню з іншими матеріалами. А такий підхід можна буде реалізувати лише за умови повної відкритості архівів, в яких вони зберігаються. І це важливо не лише для пізнання важкого минулого, але й має серйозний вплив на сьогодення. Порівняння між посткомуністичними країнами, які здійснили відкриття архівів колишніх спецслужб, і тими, які досі не зробили цього, є найкращим аргументом на користь важливості цих процесів не лише для істориків, а й для суспільства загалом. Адже процеси демократизації стали незворотними лише там, де воно відбулося повною мірою. Натомість у тих країнах, де архіви стають важкодоступними для дослідників, спостерігаємо спроби реабілітації тоталітарного минулого і навіть використання його ганебних методів у сьогоденні. Тому варто пам’ятати напис на фасаді Національного архіву США «Демократія починається тут».

1 Таким, до прикладу, був так званий «Смоленський архів» — документи обласного комітету комуністичної партії зі Смоленська, які в роки Другої світової спочатку потрапили до німців, а потім були вивезені до США. Тут ними користувалися, зокрема, відомі історики Річард Пайпс та Роберт Конквест.

2 Детальніше див.: В’ятрович В. Як творилася легенда про Nachtigall // Дзеркало тижня. —№ 6. — 16—22 лютого 2008.

3 Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі — ГДА СБУ). — Ф. 1. — Оп. 4 (за 1964 р). — Спр. 3. — Арк. 86.

4 ГДА СБУ. — Ф. 1. — Оп. 4 (за 1964 р). — Спр. 3. — Арк. 125.

5 Там само. — Арк. 197, 199.

6 В’ятрович В. Історія з грифом «Секретно». Нові сюжети. — Львів, 2012. — С. 50.

7 Галузевий державний архів СБУ. Путівник. — Х., 2009. — С. 13.

8 Архів Управління СБ України у Львівській області. — Архівно-кримінальна справа на Павлишина Луку Степановича № П25020.

9 Там само. — Арк. 254—256.

10 Там само. — Арк. 292.

11 Там само. — Арк. 270.

12 Там само. — Арк. 295.

13 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 67446.

14 Літопис УПА. Нова серія. — К. — Торонто, 2007. — Т. 9. — С. 238—266.

15 ГДА СБУ. — Спр. 372. — Т. 72. — Арк. 17—25.

16 Там само. — Арк. 18.

17 Там само.

18 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 74895-ФП. — Т. 4. — Арк. 13.

19 ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 74895-ФП. — Т. 3. — Арк. 18—20.

20 ГДА СБУ. — Ф. 65. — Спр. С-7736 — Т. 1. — Арк. 405—411.

21 ГДА СБУ. — Ф. 65. — Спр. С-7736 — Т. 1. — Арк. 397—403.

22 Поляки і українці між двома тоталітарними системами… — Ч. 1. — С. 442.

23 ГДА СБУ. — Ф. 65. — Спр. С-9075. — Т. 1. — Арк. 168—169.

24 Див. «Опис документів справи», складений 16 вересня 1945 року (ГДА СБ України. — Ф. 5. — Спр. 67424. — Т. 1).

25 ГДА СБУ. — Ф. 16. — Оп. 19 (1993 р.). — Пор. 14. — Арк. 1.

26 Там само. — Арк. 13.

Схожі:

В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб iconУдк 930. 253 І. А. Когут
Процес демократизації України є достатньо складним та неоднозначним. Однією з причин такого розвитку подій може бути все ще обмежений...
В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб iconО. І. Ісаюк Центр досліджень визвольного руху
...
В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб iconО. Дяків теоретик та публіцист національно-визвольного руху 1940-их років
Анотація. У статті проаналізовано теоретичну спадщину одного з видатних діячів національно-визвольного руху 1940-х років О. Дякова...
В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб iconСистема таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху
Т. зв. «ОсоблаґІВ» як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху
В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб iconМартинюк Р. С. Конституційна реформа в Україні: спроба критичного аналізу
Актуальні питання реформування правової системи України: Збірник наукових статей за матеріалами IV міжнародної науково-практичної...
В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб iconПоложення про науковий центр патоморфологічних досліджень (додається). Роботу центру проводити на площах, що є у наявності кафедри патоморфології. Контроль за виконанням даного наказу доручити начальнику ндч осіпову В. А
Створити при кафедрі патоморфології Сумського державного університету науково-дослідний центр за назвою «Науковий центр патоморфологічних...
В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб iconПрограма курсу " Філософія Просвітництва" (для студентів бакалаврських програм)
Метою курсу є ознайомлення студентів з основними ідеями філософів доби Просвітництва (XVIII ст ) та типом мислення, запровадженню...
В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб iconТести (Контрольна робота) Модуль тестів
Цей модуль дає можливість викладачу створювати І задавати тести у формі quiz, що містять питання з декількома варіантами відповіді,...
В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб iconФонд р-8065 «архив сбу» в государственном архиве одесской области: история поступления, особенности использования, порядок работы с документами
В 1961 г значительное количество документов было передано в территориальные архивы органов кгб усср и кгб СССР. Фонд существенно...
В. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб iconСугробова Ю. Ю. Карпова І. Д. Ду «Кримський державний медичний університет»
Анотація. У статті розкрито поняття критичного мислення, розглянуто технологію формування критичного мислення «Читання та письмо...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи