Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху icon

Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху




Скачати 199.4 Kb.
НазваСистема таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху
Дата21.07.2013
Розмір199.4 Kb.
ТипДокументи

УДК 94(477):323.28«1948/1954»

І. Дерев’яний

Національний музей-меморіал

жертв окупаційних режимів

«Тюрма на Лонцького»

Львів (Україна)


СИСТЕМА ТАБОРІВ СПЕЦІАЛЬНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

(Т. ЗВ. «ОСОБЛАҐІВ») ЯК ІНСТРУМЕНТ БОРОТЬБИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ПРОТИ УЧАСНИКІВ УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

(1948–1954)

Виникнення та функціонування системи радянських концентраційних таборів особливого призначення – «особлаґів» – спецтаборів (від рос. лагерь особого назначения) було явищем репресивного інструментарію тоталітарної системи в період її активної боротьби проти визвольних рухів на території Східної Європи. Особлаґи набули виняткового значення у боротьбі радянського тоталітаризму проти свобод людини на фоні повоєнних світових процесів переосмислення моралі мілітаризму та повернення до гуманізму, принципи котрого знайшли своє відображення у конвенції ООН «Про права і свободи людини» (грудень 1948 р.). Вагомого значення особлаґи набули як репресивний засіб проти колишніх учасників українського визвольного руху – вояків Української повстанської армії та членів Організації українських націоналістів, котрі були захоплені в полон радянськими органами державної безпеки та котрих з 1948 р. ув’язнювали в особлаґах як особливо небезпечних державних злочинців.

Метою пропонованого дослідження є висвітлення репресивних методів впливу адміністративного апарату особлаґів та інших структурних підрозділів і служб на в’язнів-українців, засуджених за участь в українському визвольному русі за ст. 54 КК УРСР. Розкриття мети передбачає дослідження низки проблемних питань: причин створення та засад функціонування особлаґів, особливостей табірного режиму, примусових робіт, норм харчування та медичного обслуговування, неформальних стосунків між адміністрацією таборів із в’язнями та в середовищі політичних і кримінальних в’язнів та вплив вищевказаних факторів на групу політичних в’язнів.

Розкриття цих питань здійснюється на основі наукових досліджень, особливістю яких є загальний розгляд питань виникнення, функціонування та ліквідації особлаґів у структурі системи радянських концентраційних таборів [2; 4; 6; 14]. Аспекти, які не відображені у науковій літературі, зокрема питання норм харчування, медичного обслуговування, виняткових заходів адміністрації щодо придушення виступів в’язнів в 1953–1954 рр., висвітлені у документах ҐУЛАҐу МВС СРСР, МВС СРСР та МҐБ СРСР – нормативних актах, щодо функціонування особлаґів [3; 7; 8; 9]. Вплив зазначених наказів, інструкцій та розпоряджень на середовище політичних в’язнів відображено в матеріалах мемуаристики колишніх українських повстанців – в’язнів особлаґів [1; 5; 10; 11; 13], або свідків їх діяльності інших національностей [12; 15].

Згідно із Постановою Ради Міністрів СРСР № 416–159сс від 21 лютого 1948 р. у системі ҐУЛАҐу з’явився новий вид ІТЛ (від рос. исправительно-трудовой лагерь) – особлаґ [3, 135, 343; 7, 326–327]. Їх створення пов’язують із реакцією Й. Сталіна на два тогочасних явища. По-перше, в листопаді 1947 р. Американська федерація праці розгорнула міжнародну інформаційну кампанію проти використання примусової праці в’язнів в СРСР [6, 27–28]. По-друге, у цей час існуюча система концтаборів була переповнена в’язнями; окрім того, відбувався наплив в’язнів унаслідок посилення методів боротьби радянських репресивних органів проти визвольних рухів у країнах Центрально-Східної Європи, зокрема в Західній Україні та Прибалтиці.

Головною метою створення особлаґів була повна ізоляція т.зв. «особливо небезпечних державних злочинців» – учасників збройного спротиву радянському режимові – від загалу в’язнів (політичних та кримінальних) ІТЛ, що регламентувалася наказом МВС СРСР № 00219 [3, 135, 555–556; 4, 363; 7, 328–330] від 28 лютого 1948 р. та «Інструкцією про режим утримання в’язнів в спеціальних таборах МВС СРСР» [3, 555–567] від 17 вересня 1950 р.

У лютому 1948 р. постало п’ять особлаґів: № 1 – Мінлаґ (адміністрація в м. Інта, Комі АРСР), № 2 – Ґорлаґ (м. Норильськ), № 3 – Дубравлаґ (с. Темники Комі АССР), № 4 – Степлаґ (м. Джезказган, Казахстан), № 5 – Берлаґ (м. Магадан). У серпні 1948 р. – особлаґ № 6 – Речлаґ (м. Воркута, Комі АРСР). До 1952 р. було створено такі особлаґи: № 7 – Озерлаґ (м. Тайшет, Іркутський край), № 8 – Песчлаґ (м. Караганда, Казахстан), № 9 – Луглаґ (с. Долинське, Казахстан), № 10 – Камишлаґ (с. Ольжерас (тепер м. Междуреченськ), Кемеровська обл.), № 11 – Дальлаґ (пос. Екібастуз, Казахстан), № 12 – Водораздєллаґ (проіснував протягом 25.10.1952–29.04.1953; с. Мікунь, Комі АРСР). Ліміт місткості 6-и спецтаборів складав 145 тис. в’язнів, проте в 1950–1951 рр. – при 9-и особлаґах ліміт уже був 275 тис. в’язнів [7, 371; 6, 300], а в 1953 р. – 210 тис [4, 364]. Найбільшими з них були Озерлаґ (39 413 в’язнів), Речлаґ (34 980) та Песчлаґ (31 732) [6, 301].

Щодо організаційних табірних питань особлаґи підпорядковувалися ҐУЛАҐу МВС СРСР. Виробничою їх діяльністю керували відповідні головні управління МВС СРСР – державні економічні підприємства, що за типом були трестами. В’язнів до цих таборів скеровувало МҐБ СРСР, і відповідно питання звільнення, переведення на спецпоселення і загалом пересування в’язня за межами концтабору – переважно це стосувалося виконання робіт – регламентувалося та здійснювалося відповідними місцевими органами МҐБ СРСР. Лише переведення в’язнів із одного табору до іншого відбувалося за погодженням між МВС та МҐБ СРСР [3, 556, 557]. У 1949 р. особлаґи було передано у відомство Тюремного управління МВС СРСР. Такий стан залишався до 8 лютого 1954 р., коли згідно з наказом МВС СРСР № 0095, особлаґи було передано у відомство ҐУЛАҐу [7, 468]. Слід зазначити, що беріївська реформа системи концтаборів у березні 1953 р., коли ҐУЛАҐ було підпорядковано Міністерству Юстиції СРСР, особлаґів не стосувалася [3, 793].

Для утримання в’язнів у таких таборах було розроблено спеціальні інструкції щодо запровадження табірного режиму, котрий дещо відрізнявся від режиму ІТЛ.

У житлових частинах особлаґу вводився режим близький до тюремного: встановлювалися ґрати на вікнах, двері бараків у нічний час зачинялися на замок, накладалася заборона покидати бараки у неробочий час. Житлової площі на особу в 1948 р. надавали удвічі менше, ніж у ІТЛ – 1 м2 на особу [14, 52; 4, 363]. Проте в 1950 р. ця норма була збільшена до 1,8 м2 [3, 558]. У бараках перебувало від 100 до 200 осіб. В’язні спали на двоярусних нарах вагонної системи.

Кожному в’язню надавали спеціальний в’язничний одяг та особистий номер, котрий він зобов’язувався носити на зовнішній стороні верхнього одягу: на шапці, грудях та спині. При нумерації в’язнів використовували літерно-цифровий шифр: спочатку зазначалася літера російської абетки, потім цифра від 1 до 100 [3, 556; 4, 363]. Виклики в’язнів відбувалися за номерами, що створювало видиму дискримінацію людської та громадянської гідності адміністрацією таборів до в’язнів.

До режиму цих таборів належали й особливі умови ізоляції в’язнів від родинного кола, адже побачення із родичами були заборонені. Згідно з інструкцією 1950 р. листування з членами родини відбувалося один раз на три місяці [3, 560], проте реально переписка відбувалася один-два рази на рік [4, 364; 5, 83–84; 13, 77]. Заборонялася переписка в’язням, що відбували додаткові покарання у штрафних бараках чи карцерах.

В’язні мали право на отримання посилок від родичів лише за умови наявності спеціального дозволу начальника табору або його першого заступника. Питання видачі такого дозволу узгоджувалося з відділом МҐБ СРСР у особлазі і видавалося лише за згодою обох структур (МВС та МҐБ) [3, 561]. Вміст посилок чітко регламентувався: дозволяли передачі лише продуктів харчування, одягу та постелі [3, 559, 567], усі інші речі вилучали та без пояснення причин повертали відправнику. Реально такі посилки одержували одиниці, а щодо учасників українського визвольного руху, то майже ніхто з них таких посилок не одержував або через заборони керівництва табору, або, здебільшого, через знедоленість у повоєнні роки родичів в’язня в Західній Україні або на спецпоселеннях, куди їх депортували карально-репресивні органи радянської влади як «членів сімей ворогів народу» [13, 87].

Один раз на тиждень у житлових приміщеннях особлаґів відбувалися обшуки на предмет наявності заборонених речей. Також відбувалися й особові обшуки в’язнів. Цей обшук проводили керівник табірного підрозділу, оперативний працівник, начальник наглядової служби разом з черговим наглядової групи [3, 557].

Передбачалося існування у зонах майстерень з ремонту одягу та взуття для потреб в’язнів. Проте, майстерні перебували в спеціальній зоні, відгородженій від бараків під строгою охороною, а інструменти видавалися під строгим контролем [3, 558].

В’язнів-чоловіків, як і в’язнів-жінок, утримували у різних табірних частинах, аналогічно як і в ІТЛ [3, 558].

В’язням заборонялося купувати у межах таборів побутові речі першої необхідності: миючі засоби та предмети гігієни. Лише дозволяли купувати додаткову їжу з лімітованим використання коштів: 75 рублів на місяць. При чому це були віртуальні гроші, котрі нараховували на особовий рахунок в’язня в часі виконання ним примусових робіт [3, 560]. В’язні купували додаткову їжу в спеціальних торгівельних закладах табору – «ларьках». Лише в січні 1953 р. було здійснено спробу змінити цей порядок. У доповідній начальника ҐУЛАҐу І. І. Долґіх до міністра внутрішніх справ С. Н. Круґлова зазначена пропозиція дозволити в’язням особлаґів витрачати на місяць не 100 рублів на додаткові продукти харчування, а 300 рублів, як було впроваджено в ІТЛ [8, 312–314]. Проте немає жодного документального підтвердження про втілення цієї ідеї.

В’язнів цих таборів використовували на особливо важких роботах [14, 52; 3, 556]. Серед найпоширеніших їх видів були роботи у видобувній промисловості та на будівництві промислових та житлових об’єктів. При чому виробничі об’єкти чітко закріплювалися за особлаґами, і робота на них в’язнів з інших особлаґів та ІТЛ була заборонена.

Особлаґи мали окрему специфіку виробництва. Виробництво Мінлаґу базувалося на вугледобувній та деревообробній промисловості, будівництві шахт, доріг та обслуговуванні Інтинського комбінату МВС СРСР з переробки вугілля. Виробництво Ґорлаґу – на видобутку залізної руди та вугілля, а також будівництві доріг; Дубравлаґу – на обслуговуванні Темниківського промислового комбінату ҐУЛАҐу МВС (текстильні, деревообробні та лісохімічні підприємства, виготовлення будматеріалів); Степлаґу – на обслуговуванні Джезказганського мідного комбінату, видобутку вугілля та каміння, будівництві житлових об’єктів та виробництві речей побуту; Берлаґу – на видобутку руди, кобальта, золота, вугілля, урану, а також лісозаготівлі; Речлаґу – на видобутку вугілля, сільськогосподарських роботах та будівництві доріг і промислових та житлових об’єктів; Озерлаґу – на лісодобувній та переробній промисловості, сільськогосподарській діяльності та виробництві речей побуту; Пєсчлаґу – на видобутку каміння та вугілля і будівництві промислових та житлових об’єктів; Луґлаґу – на видобутку бутового каменю, мінеральних фарб, виробництві будівельних матеріалів та кераміки, обробці лісу, сільськогосподарських роботах та житловому будівництві. Камишлаґу – на вугільнодобувній промисловості та житловому будівництві у м. Томську; Дальлаґу – на видобуванні та переробці вугілля; Водораздєллаґу – на лісодобувній і переробній промисловості та будівництві залізниці Айкіно–Кослан [14, 167, 188, 204–205, 210, 218, 282, 315, 324, 343, 353, 367, 403,].

Протягом 1948–1950 рр. усіма плануваннями та безпосереднім виконанням робіт керували представники МҐБ СРСР. Це було пов’язано зі ставленням влади до в’язнів, котрих вважали особливо небезпечними, а відтак такими, що не заслуговують на довіру. Ситуація змінилася 1950 р., коли за наполяганням МВС СРСР, за підписом заступника Міністра внутрішніх справ СРСР генерал-полковника І. Сєрова, всупереч вимогам МҐБ СРСР, було надано можливість адміністрації особлаґів «використовувати в’язнів в якості інженерно-технічного персоналу для керівництва виробничою діяльністю на об’єктах робіт» [3, 555]. Така зміна відбулася для можливості владних структур зменшити фінансові витрати на утримання ҐУЛАҐу, а також для інтенсифікації виробничих та будівельних робіт за рахунок кваліфікованих спеціалістів серед числа в’язнів.

Керівниками робочих бригад були в’язні «з числа найбільш дисциплінованих та сумлінних, що відзначилися у роботі» [3, 559], котрі нерідко виконували функції донощиків за певні пільги.

З 1950 р. встановлювався 10-годинний робочий день, без врахування перерви на обід. Чотири вихідних дні на місяць, а також були окремі вихідні 1 та 22 січня, 1 та 2 травня, 7 та 8 листопада й 5 грудня [3, 559].

І. Кривуцький так описував перші дні роботи у Норильську на будівництві школи: «Недалеко від початку вулиці на пустирі, обгородженому колючим дротом, освітленому прожекторами, з вишками для конвою в чотирьох кутах, ми повинні викопати у вічній мерзлоті котловани під фундаменти для першої школи… Нам видали інструменти: ломи, кирки й лопати… Норма, здається, 0,7 кубометра. Я прикинув об’єм і подумав, що це не так багато. Почали довбати. Ґрунт ніяк не піддається, як я думав спочатку. Треба було відколювати по кілька сантиметрів ломом або киркою. Лопатою тільки відкидати» [11, 16]. Враховуючи те, що робочі зони були віддаленими від таборів, окремо йшов час на подолання цього шляху. Також слід враховувати перевірки в’язнів за списками на виході та вході до зони – т.зв. «повірки», а також час, що йшов на видачу та прийом інструментів праці. Таким чином час перебування в’язнів поза житловою зоною збільшувався в середньому до 14 годин [5, 72].

Харчова норма в’язня жодним чином не сприяла підтримці його фізичного стану. Щоденною нормою було 750 г спецхліба, рідкий суп з капусти чи із сочевиці, дві ложки каші та чай. Головною стравою в’язня залишався саме спецхліб. Його особливість полягала у складниках, внаслідок чого він був важким та маленьким: при вищевказаній вазі його об’єм становив 10 см3. При невиконанні виробничих норм у таборах застосовували т.зв. «штрафний пайок», що становив 650 г хліба [13, 64]. У Степлазі, згадує

В.-І. Порендовський, один раз на місяць видавали 0,5 кг цукру на в’язня, проте такий нераціональний розподіл призводив до загострення шлункових хвороб та ще більшого виснаження і так ослаблених в’язнів [13, 86–87].

У 1949 р. було знижено денну норму хліба на 50 г. Це стосувалося не лише ІТЛ, але й двох управлінь особлаґів: Речлаґу та Ґорлаґу [3, 541, 552].

Занижені норми харчування, недостатні для оптимального відновлення фізичних сил в’язня, призводили до фізичного виснаження та хвороб. Фізичне виснаження часто ставало причиною аварій та травм на виробництві.

В особлаґах протягом 1948–1950 рр. медична допомога була мінімальною, оскільки спеціалізованих медичних частин (т.зв. «інвалідних таборів») жодною інструкцією передбачено не було [4, 364]. Натомість існував оздоровчий пункт, де надавалася перша медична допомога. Порядок надання медичної допомоги жодною інструкцією не регламентовано, окрім порядку «санітарної обробки» новоприбулих в’язнів та 21 доби карантину. Процес лікування в’язнів відбувався вільнонайманими лікарями медпункту табору на власний розсуд, в залежності від кваліфікації [3, 564–565]. Умовою невиходу на роботу слугувало рішення лікаря медпункту табору після обстеження в’язня при наявності у нього високої температури або хвороби, що загрожувала епідемією. У таких випадках в’язень залишався в окремому бараці, проте належного лікування він не отримував. В інших випадках – виходили на роботу. В’язень Ґорлаґу Г. Заячківська-Михальчук згадує, що на роботи виходили навіть хворі на цингу [5, 71]. Лікарі при перевірці в’язнів, що скаржилися на хворобу, на власний розсуд визначали придатність хворого до роботи. В’язень А. Кропочкін згадував, що в 1949 р. у Степлазі його із хворими та опухлими суглобами було відправлено на важкі роботи з видобутку каменю в кар’єр. Про рівень лікування свідчить його цитата: «Хвороба в таборі – це прощавання з життям. «Доходяга», «фітіль», «дерев’яний бушлат» в кінці кінців незворотні» [12, 391]. Найпоширенішими хворобами серед в’язнів були дистрофія та туберкульоз, при чому обидві були наслідком невідповідності норми харчування в’язнів із виконуваною роботою. Не усіх в’язнів, хворих на вищевказані хвороби, відправляли на лікування. Лікуванню підлягали лише важкохворі в’язні із другим ступенем дистрофії та середньою формою туберкульозу або захворюваннями серця. У випадку легшої форми хвороб в’язні виходили на роботу [9, 541].

Ситуація змінилася з 1950 р., коли за наполяганням МВС СРСР у зонах концтаборів було сформовано медичні частини, котрі мали стаціонарне відділення [11, 214]. Тоді фізично ослаблених в’язнів (т.зв. «доходяг») за згодою лікаря могли на кілька днів переводити до стаціонару. Проте були й випадки, коли хворих забирали на робити в залежності від суб’єктивної волі лікаря або начальника медчастини [15, 45]. З 1950 р. хворих на туберкульоз та дистрофію, незалежно від стадії хвороби, госпіталізовували. Окрім покращення медичного обслуговування, було введено в дію 18 лютого 1949 р. наказ ҐУЛАҐу № 9/5 про дострокове звільнення смертельно хворих в’язнів [9, 557]. Згідно з цим наказом, в 1955 р. було звільнено М. Дужого (секретар президії та в. о. голови президії УГВР), котрий помер через 12 днів після звільнення. У сукупності такі дії звели показник смертності у особлаґах до мінімуму, наприклад у грудні 1952 р. він становив 0,01 % [9, 125].

Наслідком важких фізичних робіт у складних природній умовах, малого раціону харчування та відсутності належного медичного обслуговування було погіршення стану здоров’я в’язнів, що призводило до прогресування хронічних захворювань та до пришвидшення їхньої смерті.

Окремим способом тиску на в’язнів були покарання за порушення таборового режиму та трудової дисципліни. До цих порушень часто зараховували невиконання необґрунтованих та неможливих до виконання вимог представників адміністрації, наглядачів та конвоїрів. До порушень належали також наближення до попереджувального паркану – т.зв. «запрєткі» – забороненої зони, що становила 2 м від табірної огорожі – в зоні таборового підрозділу, а також наближення до вартового або конвоїра ближче ніж на 10 м [3, 559].

Покарання для в’язнів за порушення мали різні види: 1) позбавлення права користуватися «ларьком» від 2-х до 3-х місяців; 2) позбавлення права переписки з родичами терміном від 6 місяців до 1 року; 3) переміщення в’язня до штрафного бараку терміном від 2-х до 6-ти місяців; 4) ув’язнення у карцері від 5-ти до 15-ти діб [3, 563].

Ізолятори були двох видів: штрафний барак із загальними камерами місткістю від 15 до 20 осіб та карцер із одиночними камерами з додатковим парканом із колючого дроту, розташовані у штрафній зоні табірного відділення. Обидва види ізоляторів будувалися з каменю або дерева [3, 557]. Проте ув’язненні у штрафному бараці не звільнялися від примусових робіт [3, 559]. Їх використовували в особливо важких роботах. І. Кривуцький, описуючи свою роботу під час перебування у штрафному бараці в грудні 1949 р., наводить погодні умови, під час яких його примусили розчищати від мерзлого снігу дорогу: більш ніж 40-градусний мороз при холодному вітрі більше 10 м/с. Норма розчищеного снігу була встановлена для нього у розмірі 55 м3. Робочий день тривав 8 годин без перерви на обід, а харчова норма в кінці робочого дня була мінімальною: 500 г хліба, суп, дві ложки каші та чай [11, 61]. У Степлазі штрафна норма хліба становила 400 г [13, 64].

Одиночні камери у карцері були обладнані підйомними нарами, що опускалися лише на 6 годин на добу в нічний час; постелі не видавали [3, 564]. Камера мала невелике заґратоване вікно 60 × 60 см. Двері камери були постійно зачинені та мали очний отвір для нагляду за в’язнем і дверцята для передачі їжі. До харчового раціону штрафника входили 300 г хліба та горня окропу на добу, а один раз на три доби – рідка страва [3, 564; 11, 51].

Охорону в’язнів особлаґів під час конвоювання до місць робіт здійснювала не воєнізована охорона (ВОХР), котру становили відставні співробітники карально-репресивних органів радянської влади та військовослужбовці радянських військ, як це було в ІТЛ, а окремі частини конвойних військ МВС СРСР – спеціалізоване формування, що було незалежним від табірної адміністрації і підпорядковувалося не ҐУЛАҐу, а безпосередньо МВС [14, 52, 72].

У житлових та виробничих зонах концтаборів нагляд за поведінкою в’язнів здійснювала внутрішня наглядова служба, особовий склад якої укомплектовувався із числа комуністів та комсомольців місцевого партійного активу, котрі мали досвід відповідної служби [3, 557].

Неодноразовими були випадки свавілля охорони таборів, коли вояки убивали в’язнів, трактуючи його дії як втечу чи порушення в’язнем «запрєткі», перетинання котрої вважалося спробою втечі. У Ґорлазі був випадок, коли охоронець убив в’язня, а потім перетягнув його труп за заборонену зону [5, 104]. У Степлазі 1951 р. вояки ВОХР кинули в’язневі пачку сигарет у заборонену зону і пообіцяли не стріляти в нього, щоб він міг забрати її собі. Натомість, коли в’язень спробував дотягнутися до сигарет та перетнув «запрєтку» – його убив охоронець [13, 108]. Подібне свавілля спостерігалося і на виробництві, коли в 1949 р. в Озерлазі під час вирубки лісу на визначеній ділянці заборонену зону було позначено гілками, а не колючим дротом. Один із в’язнів, збираючи гілки для вогнища, згідно з наказом бригадира, наблизився до уявної огорожі і був убитий охоронцем за 1,5 м до неї. До помираючого підійшов в’язень-священик, котрий також був убитий охоронцем [10, 173].

Знущання над в’язнями відбувалися зі сторони конвойних військ під час випровадження в’язнів на роботу або з неї. Процес конвоювання супроводжувався нецензурними лайливими спонуканнями на адресу в’язнів [13, 83]. Попередження конвою «Крок вліво, крок вправо, стрибок на місці розцінюються як спроба втечі! Розстріл на місці!» були не просто нормою виконання службових зобов’язань, але й погрозою розправи.

Попри те, що у особлаґах, згідно з офіційними документами, кримінальних в’язнів (мовою таборового жаргону – «урків», «уркаганів», «блатарів») не повинно було бути, окремі групи таких в’язнів сюди прибували. В ІТЛ така практика спрацьовувала таким чином, що адміністрація «закривала очі» на свавілля кримінальних щодо політичних, у свою чергу кримінальні, залякуючи політичних, встановлювали бажану для адміністрації дисципліну. В особлаґах групи кримінальних в’язнів були у меншості – від 1 до 5 [13, 71]. Представники адміністрації таборів призначали урків на полегшену роботу, переважно в межах табірної зони та за виконання робочої норми видавали повний харчовий пайок [10, 169]. Такі заходи проводилися задля забезпечення кримінальним в’язням доброго фізичного стану для виконання ними свого головного призначення – підтримка дисципліни та порядку в особлаґах.

Таким чином адміністрація особлаґів «закривала очі» на звичний для кримінальних спосіб життя: крадіжки речей політичних, психологічні цькування й фізичні знущання та, часом, і убивства [1, 85, 149; 4, 229, 236–237]. Ці явища були характерними і для ІТЛ, проте набули особливих нюансів саме в особлаґах. Якщо в ІТЛ після Другої світової війни співвідношення політичних та кримінальних в’язнів було близьким до паритетного – 60 на 40 % [4, 237–238], то в особлаґах кількість політичних в’язнів (70 %) набагато переважала [3, 656]. Тут поширилася практика доносництва керівництву кримінальних в’язнів щодо дій політичних (на табірному жаргоні донощиків називали «суками»).

У Ґорлазі в 1949 р. зафіксовано випадок цькування, що був не поодинокий: «Крім бригадира, у їдальні «підтримував порядок» якийсь Закандикін – справжній дикун, зовсім озвірілий. Низького зросту, кремезний, обличчя широке з виступаючими вилицями. Не був навіть бригадиром. Його весь час цькували на людей. В їдальні бігав з ломом поміж столами і бив по спині, кого попало» [11, 17].

Загалом важкі побутові умови, режим, примусова праця та цькування в’язнів мали на меті підрив не лише нормального фізичного стану людини, але й психологічного: вселити відчуття безнадії та приреченості. І. Кривуцький так описує свої відчуття в січні 1949 р. у Норильську: «Запам’яталися епізод і дата 31 січня 1949 року. Працюю вже три місяці в таких [важких – І. Д.] умовах. Усвідомлюю і відчуваю, що фізичні сили й настрій падають. Кудись поділась любов до життя, думи про опір злим силам, мрії про боротьбу. Я вже ні про що не думав, тільки якби поїсти та поспати і зберегти, де можна, хоч трохи фізичних сил» [11, 22]. В’язень Степлаґу В.-І. Порендовський описує цей стан таким чином: «З кожним днем було чимраз гірше, з кожним днем люди ставали чимраз слабші, а бригадири – щораз то лютіші» [13, 77]. Такий апатичний стан в’язнів забезпечував для адміністрації бажану дисципліну, проте призводив до швидкої смерті в’язнів.

Після смерті Й. Сталіна та амністії Л. Берії, внаслідок якої було звільнено бл. 1 млн. в’язнів, переважно неповнолітніх, жінок та кримінальних елементів, в’язні особлаґів очікували змін табірного режиму. Проте, ситуація не змінювалася, тому організований актив в’язнів – колишні вояки УПА, члени ОУН і учасники литовського резистансу [3, 568, 576, 654], організували т.зв. «зеківську революцію» – низку повстань політичних в’язнів особлаґів Ґорлаґу та Воркути в 1953 р. та у Степлазі в 1954 р.

Приводом цих повстань стало неодноразове несанкціоноване використання вогнепальної зброї конвойними військами проти в’язнів. Так, у Степлазі приводом виступу став розстріл конвоїром Калімудіним колони в’язнів 15 травня 1954 р., внаслідок чого 18 осіб було вбито, а 33 – поранено [2, 191]. А також використання кримінальних в’язнів для залякування політичних, як це сталося у Норильську (Ґорлаґ), коли 21 травня 1953 р. в 2-е табірне відділення за вказівкою начальника генерала І. П. Сємьонова для втихомирення в’язнів було переведено групу кримінальних, озброєних ножами. Внаслідок цього відбулася різанина із багатьма жертвами [2, 186]. Усі вищевказані повстання об’єднувала форма протесту в’язнів – страйк та відмова виходу з житлової зони концтаборів. Адміністрацією концтаборів та МВС СРСР було використано різноманітні засоби придушення виступів в’язнів, зокрема й виняткові. Головним своїм завданням адміністрація бачила перевести в’язнів з бараків, погрупувати їх на менші групи по 100 осіб для того, щоб провести арешти активних учасників та організаторів повстань [3, 570, 571]. Здійснюючи такий план придушення, представники адміністрації здійснювали радіотрансляції промов керівників або членів спеціальних комісій МҐБ СРСР (у Ґорлазі та Речлазі виступали начальники управлінь таборів, відповідно – полковник Кузнєцов М. В. та генерал-майор Дєрєвянко А. А., а в Степлазі – начальник ҐУЛАҐу генерал-лейтенант І. Долґіх), завданням котрих було залагодження питання виступів в’язнів та повернення звичної ситуації у особлаґах. У цих промовах в’язнів запевняли, що їхні вимоги будуть узгоджені з керівництвом СРСР та виконані. На в’язнів окремих відділень це мало свій вплив: у 1-у відділенні Ґорлаґу переконані промовою в’язні самі видали адміністрації організаторів [3, 570], так само відбувалося в 16-у відділенні Речлагу [3, 582].

Наступним етапом було введення неозброєних охоронців та наглядачів таборів у житлову зону з метою арешту організаторів виступів [3, 573, 577, 583].

Окремим кроком була демонстрація сили адміністрації таборів. У Речлазі озброєну охорону вишикували навколо бараків, що спричинило припинення страйку (так відбулося у 3-й, 4-й та 13-й зонах Речлаґу) [3, 582].

Також у Ґорлазі було здійснено захід із зменшення «забороненої зони» табору [3, 570, 572], що мало на меті залякування в’язнів, оскільки відкривало можливість воякам ВОХР використовувати вогнепальну зброю проти страйкарів.

Винятковим явищем придушення повстання є використання водометів у 6-му жіночому відділенні Ґорлаґу та збройне придушення повстання в 1-му відділенні Ґорлаґу та у Степлазі. Для придушення страйку в 6-у відділенні адміністрація використала три пожежні машини, котрі струменем води від 3-х до 8-и атмосфер розігнали в’язнів. Після чого на територію зони було введено охорону табору та ізольовано організаторів страйку [3, 575].

В 1-у відділенні Ґорлаґу відбулося захоплення військами МҐБ зони з використанням вогнепальної зброї, внаслідок чого 11 в’язнів було убито, 14 важко поранено (з них 12 померли) та 22 особи легко поранено [3, 572]. Під час придушення повстання у Речлазі адміністрація намагалася використати пожежні машини, як це відбувалося у Ґорлазі. Проте в’язні напали на обслугу машин. Тоді охорона розстріляла в’язнів, унаслідок чого 42 в’язні загинули, 135 були поранені [3, 583–584].

Повстання у Кенґірі (Степлаґ) було придушене з використанням військової техніки. 21 липня до табору прибув перший відділ МВС: 5 танків Т-34, 1700 солдатів та 89 собак. Їх вторгнення у табір 26 липня завершилося смертю 600–700 в’язнів. Опісля розпочалися розправи із керівниками: Г. Келлера, Ю. Кнопмуса та Е. Слученкова розстріляно, іншим додали терміни та розпорошили по таборах суворого режиму, зокрема відправили в Берлаґ (район м. Магадана, в народі відомий як табір «Колима») [4, 390; 2, 192; 3, 632, 634].

Табори спеціального призначення (особлаґи) виконували в 1948–1954 роках роль головного засобу систематичного репресивного тиску на колишніх учасників антирадянських рухів, зокрема українського визвольного руху. Їх діяльність була спрямована на ізоляцію, фізичне виснаження, деморалізацію та остаточне знищення індивідуальності в’язня – морально та фізично. Для здійснення такого призначення у особлаґах діяли спеціальні правила, що відрізнялися від режиму ІТЛ та проявлялися у запровадженні суворого табірного режиму, важких фізичних примусових робіт, занижених нормах харчування та неналежному медичному обслуговуванні. Окрім цього, в системі радянських концентраційних таборів утворилася особлива модель морально-етичних традицій, що була перенесена на новоутворену систему особлаґів. Ці традиції відображалися у свавіллі функціонерів адміністративних, слідчих, охоронних органів та сервісних служб системи концтаборів, котре було викликане суб’єктивним ставленням до в’язнів. А також у стосунках між в’язнями, засудженими за політичні та кримінальні злочини, що мали форму конфронтації кримінальних та політичних в’язнів. Активна участь адміністрації таборів у цих процесах проявлялася у нацьковуванні кримінальних в’язнів проти політичних та ігноруванні злочинів перших проти других. Загалом, протягом 1948–1954 рр. вироблена система систематичного тиску не виконала свого призначення, а навпаки, призвела до повстань в’язнів у особлаґах у 1953–1954 рр. та, попри придушення виступів, ліквідацію цього виду таборів.


Summary

The research considers how the system of concentration camps for special purposes («osoblag»s) of USSR in 1948–1954 realized a repressive influence upon Ukrainian political prisoners, who participated in Ukrainian liberation movement in 1940–1950. The researcher classifies the methods and means of pressure and the effects of their impact on prisoners.


Аннотация

В исследовании раскрыт вопрос о репрессивном воздействии системы советских концентрационных лагерей особого назначения (особлагов) в 1948–1954 гг. на политических узников-украинцев, бывших участников украинского освободительного движении (1940–50-х гг.). Автор классифицирует методы и инструменты давления, а также последствия их воздействия на заключенных.


Література

  1. В намисті з колючого дроту. Спогади жінок, в’язнів ГУЛАГу, учасниць Норильського повстання 1953 року / [Упоряд. І. Кривуцький]. – Львів: Манускрипт, 2009. – 276 с.

  2. В’ятрович В. Історія з грифом «секретно» / В. В’ятрович. – Львів: Центр досліджень визвольного руху, 2011. – 328 с.

  3. ГУЛАГ: Главное управление лагерей. 1918–1960 [сост. А. И. Кокурин, Н. В. Петров]. –Москва: Материк, 2000. – 888 с.

  4. Епплбом Е. Історія ГУЛАГу / Е. Епплбом. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 511 с.

  5. Заячківська-Михайльчук Г. Заручниця імперії (спогади політв’язня) / Г. Заячківська-Михайльчук. – Львів: ПП Сорока Т. Б., 2009. – 204 с.

  6. Иванова Г. М. История ГУЛАГа, 1918–1958: социально-экономический и политико-правовой аспекты / Г. М. Иванова. – Москва: Наука, 2006. – 438 с.

  7. История сталинского Гулага. Конец 1920-х – первая половина 1950-х годов: Собрание документов в 7-ми томах / Т. 2. Карательная система: структура и кадры / [отв. ред. и сост. Н. В. Петров]. – Москва: РОССПЭН, 2004. – 696 с.

  8. История сталинского Гулага. Конец 1920-х – первая половина 1950-х годов: Собрание документов в 7-ми томах / Т. 3. Экономика ГУЛАГа / [отв. ред. и сост. О. В. Хлевнюк]. – Москва: РОССПЭН, 2004. – 624 с.

  9. История сталинского Гулага. Конец 1920-х – первая половина 1950-х годов: Собрание документов в 7-ми томах / Т. 4. Население ГУЛАГа: численность и условия содержания / [отв. ред. А. Б. Безбородов, В. М. Хрусталев. Сост. А. Б. Безбородов (отв. сост.), В. М. Хрусталев]. – Москва: РОССПЭН, 2004. – 624 с.

  10. Княжицький А. На дні СРСР. Спогади в’язня ҐУЛАҐу / А. Княжицький. – Львів: Кент, 2001. – 296 с.

  11. Кривуцький І. За полярним колом / І. Кривуцький. – Львів-Полтава: Духовна вість, 2001. – 376 с.

  12. Пожившие в ГУЛАГе / [Сост. А. И. Солженицин]. – Москва: Русский Путь, 2001. – 408 с.

  13. Порендовський В.-І. У кігтях Степлаґу (Кенґір 1949–1954) Спогади. / В.-І. Порендовський. – Львів: Сполом, 2005. – 272 с.

  14. М. Б. Смирнов, П. Сигачев, Д. В. Шкапов. Система мест заключения в СССР 1929–1960 / М. Б. Смирнов, П. Сигачев, Д. В. Шкапов // Справочник системы исправительно-трудовых лагерей в СССР / [сост. М. Б. Смирнов. Под ред. Н. Г. Охотина, А. Б. Рогинского]. – Москва: Звенья, 1998. – 600 с.

  15. Солженицин А. Архипелаг ГУЛАГ. Т. 3 / А. Солженицин. – Москва: ИНКОМ НВ, 1991. – 384 с.

Схожі:

Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху iconВ. М. В’ятрович Центр досліджень визвольного руху Київ (Україна) правда І брехня в архівах кгб. Спроба критичного аналізу джерел із сховищ радянських спецслужб
Говоритиму, опираючись на власний досвід роботи з такими документами, тому більшість наведених мною прикладів стосуватиметься 1940—1950-х...
Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху iconО. Дяків теоретик та публіцист національно-визвольного руху 1940-их років
Анотація. У статті проаналізовано теоретичну спадщину одного з видатних діячів національно-визвольного руху 1940-х років О. Дякова...
Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху iconКільк прим.: 1 (Ч. з.№1: 1) э я77 Яртись, А. В
Текст] : становлення Укр автокеф правосл церкви в описах самовидців та учасників церковно-визвольного руху на Сіверщині та в Середньому...
Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху iconЗлочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту завдання для практичних занять для студентів правничого коледжу Заняття I
Наведіть приклади вчинення (складіть фабули) злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Запишіть принаймні 5 з них
Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху iconЗлочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту завдання для практичних занять для студентів правничого коледжу Заняття II
Наведіть приклади вчинення (складіть фабули) злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Запишіть принаймні 5 з них
Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху iconО. І. Ісаюк Центр досліджень визвольного руху
...
Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху iconОснови механіки
Види механічного руху. Система відліку. Шлях, переміщення. Кінематичні рівняння руху матеріальної точки
Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху iconЗакон його руху. Неінерціальні системи відліку. Поняття про сили інерції. Механічна робота постійної І змінної сили. Графічна інтерпретація роботи.
Види механічного руху. Система відліку. Шлях, переміщення. Кінематичні рівняння руху матеріальної точки
Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху iconЗакон його руху. Неінерціальні системи відліку. Поняття про сили інерції. Механічна робота постійної і змінної сили. Графічна інтерпретація роботи.
Види механічного руху. Система відліку. Шлях, переміщення. Кінематичні рівняння руху матеріальної точки
Система таборів спеціального призначення (Т. Зв. «ОсоблаґІВ») як інструмент боротьби радянської влади проти учасників українського визвольного руху iconЗакон його руху. Неінерціальні системи відліку. Поняття про сили інерції. Механічна робота постійної І змінної сили. Графічна інтерпретація роботи.
Види механічного руху. Система відліку. Шлях, переміщення. Кінематичні рівняння руху матеріальної точки
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи