Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська icon

Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська




Скачати 277.66 Kb.
НазваУдк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська
Дата21.07.2013
Розмір277.66 Kb.
ТипДокументи

УДК 101:130.1

Н. А. Іванова-Георгієвська

ОНУ імені І. І. Мечникова

Одеса (Україна)




СЕДИМЕНТАЦІЇ СМИСЛІВ В КУЛЬТУРІ


ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПАМ’ЯТІ

Сучасна ситуація в нашій країні та, як виглядає, в усьому світі ще не вичерпала майже благального сенсу положення “повернення до джерел”, що в його контексті визначення ідентичності людини, культури, нації тощо покладається на відновлення певних засадничих моментів. Фіксування подій минулого (частіше у сенсі “старого” як автентичного, достеменного) як основи ідентичності та справжності будь-чого стає засобом “переконання” в залученні людини до царини істинного: чи то нагадування, відколи така-то фірма виготовляє свою продукцію, чи примушування до колективних спогадів шляхом ритуальних святкувань радісних або трагічних подій минулого тощо. А це вивищує продуктивну роль пригадування і вимагає відповідальності пам’яті в здійсненні такого відновлення. Завдання для пам’яті, саме по собі непросте, ускладнюється через природні для життя смислів у культурі процеси протилежної спрямованості: спустошення смислів, з одного боку, та з іншого, формування таких нашарувань сенсу, що приховують і перекручують первинні смисли, що склалися в своїй адекватності в момент праконституції їх. При цьому необхідність “пригадати” первинні смисловстановлення задля усунення неістинності, несправжності теперішніх спотворених смислів, саме внаслідок такого симуляційного характеру культури стає майже нездійсненною: пам’ять в сучасному суспільстві починає експлуатуватися не стільки з метою справжнього відновлення засадничих моментів смислу, скільки із ідеологічними цілями нав’язування певного уявлення про речі, явища та події минулого. Кожен з метою такої маніпуляції може свавільно “призначати” як первинні такі смисли, що спричинять потрібний йому рух колективного пригадування і сучасної поведінки людей.

Ця стаття має на меті показати, як феноменологія Едмунда Гусерля та деяких його наступників пояснює механізми та чинники такого смислового спустошення, пов’язуючи формування смислів симуляційного характеру із певними особливостями взаємодії актів смислоконституювання та мовного виразу їх результатів, а також як феноменологічна концепція життя смислів в культурі знаходить можливості відновлення смислової повноти поверненням до прафундацій, до засадничого затвердження смислів. І щоб це повернення відбулося як справжнє, пам’ять зокрема, а філософський розум взагалі мають бути свідомими своєї відповідальності за це.

Феноменологія Едмунда Гусерля, що розпочалась як спроба розв’язання традиційного для філософії завдання обґрунтування наукового пізнання, встановлення конститутивних рис наукової теорії і засад достеменного знання загального й необхідного характеру, зрештою була сформована її засновником як універсальна філософія, що мала прояснити на ґрунті універсального самоосмислення феноменолога джерела та механізми смислоконституювання, основи буття всіх видів сущого як таких, що мають певне значення. Гусерль вважав важливим завданням не тільки для особистого пошуку, а й для всіх філософів, сучасних та майбутніх, зводити філософію, здатну боротися за свій власний справжній смисл і смисл справжнього людства. Це потребує від філософа привести розум до розуміння його здатностей і тим вбачити можливість метафізики як істинно можливої універсальної філософії, від чого залежить, чи зуміє європейське людство реалізувати притаманний йому з часів грецької філософії телос, що відповідно до нього воно хоче стати людиною на основі філософського розуму і що як ентелехія міститься в людстві як такому [11, с. 31-32]. Поле феноменологічного дослідження було поступово розширене фундатором феноменології шляхом залучення до сфери розгляду всіх буттєвих реґіонів, його увага була спрямована не тільки на загальнотеоретичні аспекти інтенційного аналізу як реалізації завдань “статичної феноменології” і усунення анонімності джерела смислопокладання в межах “генетичної феноменології”, а й на прояснення передумов і чинників тих кризових явищ в культурі й житті європейського людства, свідком яких йому довелось бути.

Криза європейської культури вбачається багатьма сучасниками Гусерля в духовній спустошеності світу технічної цивілізації, який поглинув людину, що втратила повноту всіх вимірів буття, власну цілісність і самоідентичність. Такий стан європейської культури і європейського людства, що змарнувало справжні цілі життєдіяльності, пояснюється засновником феноменології кризою науки, втратою наукою свого достеменного обґрунтування і, внаслідок цього, її об’єктивізмом, що стало можливим через забування розумом свого телосу, через розрив необхідних й історично споконвічних зв’язків науки з філософією. Феноменологічна філософія прагне відновити ці зв’язки, прояснити забутий наукою смисложиттєвий ґрунт її власних ідеалізацій. Для цього феноменологія має підвести під наукові поняття і судження, що претендують на об’єктивність через усунення застосуванням спеціальних методів всіх елементів суб’єктивності для досягнення істинності, трансцендентально-суб’єктивні засади як справжнє джерело всіх смислопокладань, повернувши науці втрачений життєвий масштаб, що дозволятиме звертатися до людського виміру наукових досягнень.

Гусерль, починаючи з ранніх праць, що в них запроваджується і обґрунтовується необхідність феноменології як попередньої філософської роботи з дескриптивного прояснення передумов свідомості, що полягає у відкритті в акті ейдетичного споглядання сутнісних структур свідомості, показує, що феномен свідомості тільки тоді отримує справді пізнавальний статус, коли те, що ми мислимо у формі поняття, здобуває споглядальне наповнення, тобто коли інтенція значення додається здісненням значення, або коли у реалізованому відношенні виразу до своєї предметності вираз, наділений смислом, об’єднується з актами здійснення значення [10, с. 65]. Поглиблюючи і розширюючи трансцендентально-феноменологічний аналіз, він досягає великого ступеню ретельності і докладності в описуванні архітектоніки смислу і механізмів його встановлення (див., напр.: [9, гл. 4]. Для нього найважливішим залишається те положення феноменологічної філософії, що стверджує необхідність споглядання предмету, яке слугуватиме змістовим наповненням смислової єдності, яка встановлюється свідомістю. Досвід сприймання предмета в природній настанові надає дані відчуття, або гілетичні дані, що на їх підставі розум в акту ейдетичного бачення вбачає сутність сприйнятого предмета [9, с. 191]. Ноетичні акти, що надають смисл, відносять сприйняті змісти до того інтенційного предмету, який спочатку існував у свідомості у вигляді “порожньої загальності предмета як такого”, як зазначає Гусерль в “Картезіанських медитаціях” [8, с. 123], а поступово формується у вигляді повної ноеми, отримуючи все нові предикати і модальні характеристики (див.: [9]). Не отримавши такого споглядального наповнення, мислимі значення понять цілком по-кантівські позбавлені смислової визначеності й точності. Тому Гусерль і вимагає постійного відновлення споглядальної компоненти пізнання, що забезпечує йому істинність. Але філософові добре відомо: пізнавальний процес налаштований в такий спосіб, що людина може осмислювати предмети габітуально, спираючись на збережену переконаність в конституйованих смислах, відтворюючи в нових пізнавальних ситуаціях без здійснення всієї повноти ноетичних актів ті смисли, які були встановлені із дотриманням вимог такої повноти попередньо [8, с. 146-148]. При цьому, як показує Гусерль своїм аналізом структури смислоконституювання й дослідженням життєсвіту і науки, смисли можуть засвоюватися зі втратою їхніх справжніх джерел і ґрунту, а це кінець кінцем призводить до формуванню в культурі значної ділянки смислів, що не відповідають дійсному стану справ, але втім осмислено експлуатуються в такому їх несправжньому змістовому наповненні. Використання цих седиментованих в культурі смислів, що втратили зв’язки із джерелами смислоконституювання, й призвело зрештою, за переконанням Гусерля, європейське людство до кризи. Так, перш за все, втратили значущість джерела життєсвіту, що відігравали роль обґрунтування смислів математичних понять, внаслідок чого математика, як і уся післягалілеївська наука, почала транслювати спустошені ідеалізації, відмовившись від зведення кожного смислу до відновленої праочевидності і розростаючись шляхом постійного логічного конструювання, не помічаючи втрати первинного смислу істини [6, с. 231]. Культура в цілому, як і проаналізована в “Початку геометрії” наука, перебуває в постійному живому смислоутворенні, який завжди має те, що вже зафіксовано, осадом попереднього виробництва, якому воно дає логічне застосування [6, с. 227]. Але таке живе бурхливе продукування смислів може народжувати й несправжнє, позаяк успадкування методів логічного конструювання все нових ідеальностей цілком може безперервно розвиватися і без успадкування здатності реактивування першооснов як джерел смислу для всього наступного [6, с. 229], як і сталося з європейською наукою.

Гусерль пов’язує можливість негативних наслідків смислових седиментацій із участю мови у вираженні наукових і культурних смислів, зазначаючи парадоксальність цієї участі. З одного боку, він розуміє, що саме мова забезпечує становлення наукового знання як вираженого, об’єктивованого, загальнозначущого, бо без мовного вираження ідеї та теорії залишались би всередині свідомості їхніх авторів. З іншого боку, формування смислів, що починається із чуттєво-споглядального життя, швидко і з наростанням впадає в спокусу мовою, коли свідомість впадає в мовлення і читання, що керуються винятково мовними асоціаціями, внаслідок чого наступний досвід доволі часто розчаровує її [6, с. 222]. В разі науки одним з головних стає питання про засоби, що б сприяли цій вільній грі асоціацій, яка стає вічною небезпекою при неминучій седиментації духовних витворів у формі скам’янілих мовних надбань, що тепер можуть бути запозичені хоч би ким тільки пасивно [6, с. 222], тобто без реактивації першого заснування смислу зусиллям власного ейдетичного споглядання.

Саме характер життя смислів у культурі, зумовлений можливістю смислових седиментацій в мові як осередку збереження, серед інших, змертвілих смислів, спустошених слів і виразів, що спричиняють втрату життєвої орієнтації людини, призводить часто до того, що памя’ть перестає бути помічником у відновленні істини, а натомість починає використовуватися з ідеологічними цілями задля утримання ситуації смислової втрати, використовуючи мову як набір спустошених знаків, які заповнюються будь-яким бажаним смислом.

Таке розуміння процедур смислоконституювання знайшло продовження в різних філософських розмислах ХХ століття: це і аналіз міфологічної природи будь-якої ідеології Р. Бартом, коли смисли, що існують в мові, втрачаючи актуальність денотативного віднесення і тому змістовну наповненість, перетворюються на порожні форми вторинної семіотичної системи, що надбудовується понад природною мовою; і ствердження М. Фуко нерепрезентативного характеру пізнання й мови, що перетворилась за сучасних умов із інструмента вираження знання в засіб його формування; і уявлення Л. Альтюсера про функціонування ідеології як “рекрута суб’ектів”, що трансформує індивіда в суб’екта шляхом інтерпеляції; це і дослідження Ж. Бодрійяром симуляційного характеру сучасної масової культури у різних її проявах; і демонстрація Г. Дебором непрозорості та еліптичності спекуляторного дискурсу, що забезпечує смисли й видовищність соціальних форм існування та дії; і дискредитація Ж. Дерида герменевтичного проекту, який постулює істинний смисл тексту, вимогою звільнення читання з горизонту істини буття і включення його в нескінченний універсум контекстів, що призводить до породження нескінченності смислів, а це дорівнює смисловій втраті, і багато чого іншого. Крім того, феноменологічні висновки про джерела появи порожніх понять, що не здобули споглядального обґрунтування, знаходять підтвердження в дійсності нашого життя, яка може створюватися шляхом симуляцій, що завершується зрештою припиненням онтологічного і аксіологічного розрізняння істинного та неістинного, справжнього і несправжнього, коли симулякр виявляється вписаним в саму структуру реальності.

Жак Бодрійяр, зокрема, показав, як спустошені форми, що осідають в культурі, продовжують виконувати смислоутворюючу функцію, залишаючись при цьому самодостатньою системою, що не виводить до жодного референта, що б виправдав їхнє значення. Такими знаками, що втратили достеменний смисл, може бути, на його думку, що завгодно: філософська система, механічний автомат, жінка, який-небудь досконалий и цілковито даремний предмет, кам’яна пустеля, або стриптизерка, або Бог, як пише автор, найпрекрасніша з усіх езотеричних машин [1, с. 144]. Втративши віднесеність до референта як підставу означення, знаки стають порожніми, і саме тому вони здатні затягувати й поглинати людину, бо коли заялозити смисл, виснажити і вичерпувати його, легко вивільнити чисту звабу нульового означального, порожнього терміна [1, с. 140], і тоді ця порожнина може бути заповнена чим завгодно. Тоді можна проводити свавільні здійснення значення, відносити помислений знак, що втратив законне означуване, яке давало йому саме такий зміст, до будь-якої предметності. Це дозволяє маніпулювати свідомістю тих, хто сприймає ці знаки. Тому, до речі, для Бодрійяра політика виявляється важливою сферою і формою симуляції, позаяк політики з часів Маккіавеллі знали, що джерелом влади стає володіння симульованим простором, що політика як діяльність і як простір завжди перебуває поза реальністю, представляючи собою модель-симуляцію, що усі маніфестації її можуть розумітися лише як ще один реалізований ефект [1, с. 125]. А сьогоднішня ситуація світової фінансової та економічної кризи може стати сумним прикладом того, що на симулятивну реальність може перетворитись і економіка, коли віртуальні гроші (тобто симуляції) призводять до спустошення фінансових судин економічного організму і як наслідок – до його судоми.


***

За таких умов конституювання і функціонування смислів пам’ять часто стає жертвою зазначених механізмів і перетворюється на інструмент ідеологічного впливу, ефективний засіб міфологізування свідомості людини, що починає жити в симульованому смисловому просторі. Таке застосування псевдозгадування як “вічне повернення” певних смислів, що не відповідають справжньому минулому, а лише через повторювання певних словесних формул чи дій відновлюють міфологізовані події, почуття, або відверту брехню, відбувається, зокрема, зусиллями політичних гравців сучасної України. Зупинімось на одному з багаточисельних прикладів подібної маніпуляції, що має своїми результатами не просто формування трансформованих уявлень про минуле, а й на їх підставі – певну поведінку тих українців, хто підпав такому небезпечному впливові. Йдеться про “вірність історії” і намагання “не дати переписати історію” багатьох політичних і громадських діячів, організацій та ЗМІ Одеси, де я маю щастя мешкати зі свого народження, – про такі гасла, що насправді виражають прагнення цих діячів не дати зруйнувати заради своїх (різних) цілей радянські міфи про Велику Вітчизняну війну, зберігаючи в одеситах похилого віку спогади про велику державу, могутністю та генієм лідера якої (а не життями людей) буцімто був переможений фашизм, а в одеситах молодшого покоління формуючи мрію про таку потужну імперію, що за таких умов може виправдовувати сама себе. З такої точки зору всі спроби перетлумачення цього минулого – коли переоцінці підлягають прагнення і дії вояків УПА, або позиція, роль та особистість головного командувача тощо, що призводить до знищення радянської інтерпретації, яка має, беззаперечно, характер міфу, – сприймаються як неприпустимі і злочинні. В той час як переоцінка, що підтримує та підсилює міфологічні уявлення про війну та її учасників, виявляється припустимою та навіть бажаною: в такому контексті запропоноване нещодавно путінською Росією цинічне до нестерпності трактування Сталіна як ефективного менеджера стають – в абсолютно міфологічний спосіб – достеменною підставою для відстоювання міфу про радянське минуле, який має зберегти певну структуру відносин між людиною і владою, не дати людині позбавитися відчуття своєї ролі гвинтика в державному механізмі, або допомогти виконати організації чи партії взяте на себе доручення бути агентом певного зовнішнього впливу – як, наприклад, в разі громадських організацій “Форпост”, “Русский клуб” проросійської орієнтації (чи існують вони насправді, як це кажуть, російським коштом, мені невідомо, але чомусь тут хочеться висловитися на противагу до Станіславського, бо удавана завзятість керівників подібних організацій свідчить не стільки про власні їхні переконання, скільки про відшкодування нервових зусиль. Звісно, я свідома того, що більшого ефекту має оплачена реалізація дійсних поглядів дієвця. Крім того, я добре знаю, що серед тих, хто здійснює в Одесі відтворення радянського міфу про війну, – а це і депутати міської ради, і майже всі засоби масової інформації, крім державного телерадіо, де вже встигли запам’ятати, що нашою державою є незалежна держава Україна, і більшість пересічних одеситів – значна частина з власної ініціативи реалізує свої дійсні переконання в справжності подібних міфологічних уявлень).

Зазначені організації “Форпост” і “Русский клуб” активно діють в місті, і один з напрямів цієї активності – саме підтримка радянського міфу про Велику Вітчизняну війну. В День Перемоги минулого року зусиллями “Форпосту” розпочалася програма роботи на рік “Вахта пам’яті”, що передбачала, крім всього, публічні акції з харчуванням солдатською кашею ветеранів, парадами, мітингами і таке інше щодо всіх більш-менш значущих подій війни: початок війни, початок нападу на Одесу, початок оборони міста, кінець оборони міста, початок нападу на такі-то міста і села, кінець оборони цих населених пунктів, початок звільнення їх, звільнення – і так без кінця, я не перебільшую. Видається, що все це за межею здорового глузду, бо тут мала б відбутися втрата людьми, які з повагою і вдячністю ставляться до героїв війни, чутливості до героїчного і трагічного сенсу цих подій, які б в такий спосіб увійшли у рутину повсякденності, діставши і собі відтінок значення чогось буденного. Міські телевізійні канали з істеричною похапливістю запроваджували цю “пам’ять” в структуру передач: наприклад, канал “Одесса-плюс”, що в нашому інформаційному просторі є одним з найактивніших пропагандистів ненависті до України шляхом не тільки відкритого тексту, а й щоденного милування радянськими міфами, які видаються за істину, – цей канал має кожного дня в програмі передачу “Герої та подвиги”, в якій кожного дня якійсь ветеран Вітчизняної війни в орденах і медалях розповідає про конкретні бойові операції, що він брав у них участь. Я мушу обов’язково сказати, що маю до цих людей велику пошану і вдячність, бо маю пам’ять, яка зберігає розповіді мого вже померлого дідуся, що пройшов усю війну, мав два поранення і жахливу контузію, котра на все життя позбавила його можливості нормально чути звуки зовнішнього світу, що теж мав нагороди – і орден Леніна, і найцінніший для нього як командира піхотного полку орден Суворова, і ще багато орденів і медалей, яким було затісно на його військовому кітелі, що він у нього урочисто вбирався раз на рік – в День Перемоги. Бо я маю пам’ять про той істинно високий смисл, який ніс у своєму серці цей старенький ветеран, коли я йшла поруч із ним у тому кітелі з орденами на Алею Слави вклонитися перед вічним вогнем всім загиблим і вижившим в страшній війні. Але я добре розумію, що ніколи б не хотіла побачити свого дідуся з його святою істиною в цій телепередачі, де б він болюче ворушив свою пам’ять, згадуючи той червоний від крові засніжений пагорб, безглуздий і, на його думку, злочинний наказ про штурм якого призвів до загибелі майже всіх бійців, – тому він ніколи не міг спокійно слухати “Нас оставалось только трое...”; ніколи не забуваючи, як в перший день війни, коли він, військовий, був у відрядженні, його родина, яка залишилася на самій границі в Самборі, – а це моя бабуся, мій батько в чотирьохрічному віці та його старша сестра, – дружньо вирішила, що в разі приходу німців візьмуться за руки, а мати візьме оголений електричний дріт (не сталося, бо були евакуйовані. Якби не встигли, знаючи мою бабусю, можу припустити, що було б саме так); знов переживаючи радість і біль, з якими він, заступник командувача 76 гвардійської стрілецької Чернігівської Червонопрапорної дивізії приймав парад військ у місті Растенбурґ з нагоди перемоги у війні, – а його було б використано винятково в його символічній функції – бути знаком радянського сталінського міфу про війну, який розігрується цим телеканалом разом з іншими одеськими телекомпаніями (РІАК, Репортер, Академія, АТВ тощо) в контексті відвертої антиукраїнської пропаганди, нав’язування свідомості одеситів найархаїчної опозиції “ми – вони”, де “наше” – це радянське (подається як пов’язане з моїм дідусем), а “чуже” – це українське (подається як бандерівщина, нацизм, націоналізм та фашизм – з чим мій дідусь бився). Причому “радянське” ототожнюється з його правонаступником – Росією як великою державою, і ми маємо в іншій телепередачі – марафоні, організованому “Форпостом” і декількома телеканалами на підтримку дітей Південної Осетії, що постраждали під час грузинської агресії, – пафосно-патріотичний виступ одеситки у вигляді вірша “Родина-мать”, де наприкінці з’ясовується, що Батьківщиною для цієї громадянки України є Росія. А представники ЗМІ разом із членами “Форпосту” організують ще одну акцію – поїздку по усіх містах-героях з усілякими зустрічами-спогадами ветеранів та виставками-спогадами, через що знов-таки в міфологічний спосіб відтворюється зв’язок між мешканцями українських та російських міст, який насправді має слугувати підставою для розуміння сучасним українцем свого “справжнього” місця – тільки разом із братським слов’янським народом (який в цій міфологемі є замісником Росії як держави), але ні в якому разі ні в Європі, НАТО тощо. Я знов мушу зазначити, що я ні в якому разі не ставлюся негативно до російського народу, не заперечую наші історичні зв’язки та не закликаю до негайного розриву цих відносин між нашими народами. Я на підставі свого розуміння механіки всієї цієї машини з підтримки міфів протестую проти запровадження такої практики перетворення людей на маріонеток будь-якої злої волі, переживаючи, зокрема, справжній біль за дуже стареньких людей, що мають пам’ять, якою негідники користуються з метою маніпуляції, яку всі її жертви, звісно ж, не помічають.

Якщо, говорячи про маніпуляції пам’яттю, висловитися мовою Поля Рікера, для якого питання історичної пам’яті було одним з важливих в просторі його філософування, то проблема може звучати й так: як нам зберегти пам’ять, не ставши її заручниками? Французький філософ, серед іншого, аналізує так звану інструменталізовану пам’ять, коли в межах ідеологічного впливу відбувається свідоме зловживання пам’яттю та забуванням (див.: [12, с. 118]). Важливим оперативним рівнем ідеології Рікер називає інтеграцію людини в певну цілісність через вживання символічних систем, іманентних дії [12, с. 121], коли найважливішу роль в реалізації ідеологічних завдань починає виконувати наративна функція разом із залученням об’єктів маніпуляції до виконання певних колективних дій [12, с. 124]. В такий спосіб сама практика життя містить в собі ідеологічну компоненту, через що й вдається досягти мету, заради якої й здійснювалася ідеологічна обробка.

Саме так бідолашні ветерани, занедбані й забуті своєю державою і суспільством, радіють з будь-якої уваги до себе і потрапляють разом з наївними телеглядачами цих дуже “моральних” передач в тенета тої машини продукування міфологічних уявлень, що ціною невеликих (а може й великих, хто це з нас знає) власних затрат досягає мети: зберегти радянський міф як єдину можливу істину про війну, на підставі чого через маніпуляції зі свідомістю і поведінкою людей реалізувати свої політичні, економічні та інші цілі. Бо міфологізована свідомість структурує дійсність ілюзією, долання якої веде до руйнування цілісності світу, в якому живе людина, ось і виходить, що ми завжди прагнемо утримати свої міфи задля збереження своїх життєвих проектів – навіть тоді, коли ці проекти насправді створювались за участі душегубів-фахівців із формування людських душ. Відтворення істинного смислу подій минулого має проблематичність не стільки через те, що хтось зі своїми злими намірами експлуатує пам’ять людей, а скоріше тому, що самі люди схильні міфологізувати “запроваджені” спомини, тобто ставитись до певних уявлень і картин подій як до дійсності, створюючи колективно-міфологічну проекцію уявного на реальне минуле. Ця схильність зрозуміла як прояв намагання людини зберегти цілісність свого життя. Радянська ідеологічна машина продукувала певні трактування історії другої світової війни, і всі ми колись формували наше життя на підставі міфологізування цих трактувань, здійснюючи ототожнення з ними своєї самості і власної життєвої форми. І тепер відмова від певного розуміння минулого для багатьох, хто в радянському міфі про війну вбачає справжність свого життя, означатиме повну руйнацію власного життя, його знецінення, смислове спустошення, і тому люди протистоятимуть навіть істині, коли вона вимагатиме залучення певних подій або деталей минулого до його переосмислення задля встановлення історичної правди. Це прекрасно розуміють майстри ідеологічного впливу, що не дають померти радянському міфу через постійне відтворення його мотивів і сюжетів, які грають на надчутливих струнах людських душ.

Але яким блюзнірством виявляється повторювання тих гасел, які були в роки війни дійсно значущими в ситуації, скажімо, зневіри покинутими на призволяще радянськими солдатами під час вимушеного відступу, або під час атаки з однією на декілька бійців гвинтівкою, або коли працівники тилу віддавали все можливе на підтримку радянської армії – “Ні кроку назад!”, “Все для фронту, все для перемоги”, або відновлення гасел на кшталт “Не дамо переписати історію!” та “Ніхто не забутий й ніщо не забуте” сучасними безсоромними фахівцями з будування людських душ. Бо не дати переписати історію для них означає не дати знищити радянський міф про історію, яким користуються задля своїх сьогоденних цілей. Ці фахівці й гадки не мають (або мають, але не видають цього), що історична наука тільки і робить, що переписує історію (я не маю на увазі фальсифікації та маніпуляції), бо кожна наступна епоха дезавуює міфологічно-ідеологічний характер попередніх варіантів тлумачення фактів, розкриваючи підстави певних упереджень і залучаючи до розгляду невідомі чи маловідомі факти, що відбулися насправді, але не ставали предметом розгляду і врахування, через що й розуміння смислу подій минулого не могло бути адекватним. Чи після ХХ з’їзду партії не відбулося “переписування історії”, коли людина мала, крім іншого, переосмислити війну та свою долю в ній, що виявилося не тільки в філософських і наукових розвідках, які по-новому пояснювали події нещодавнього минулого, а й у появі художніх творів з так званою “окопною правдою”, де справжніми героями ставали “маленькі люди”, які раніше могли бути зараховані до кола учасників подвигу радше як знеособлені елементи “радянського народу під керівництвом комуністичної партія на чолі з геніальним отцем народів” (достатньо пригадати появу Сталіна-велетня у білих одежах наприкінці кінофільму “Падіння Берліна” порівняно, скажімо, із “Перевіркою на дорогах” Олексія Германа)? Чи не брали тоді участь – хоча б на словах – в такому переосмисленні подій другої світової війни ті, хто сьогодні наполегливо повертає життєву силу сталінському міфові? Чи не правий Григорій Померанц, коли стверджує, що всі біди теперішнього життя в Росії (додам – і в Україні) пов’язані з тим, що не була проведена до кінця десталінізація? Як багато в нашому житті і в нас самих свідчить про глибинне вкорінення результатів сталінських зусиль по створенню “новых людей” – я добре пам’ятаю нещодавню телепередачу, де ведучий міської телекомпанії РІАК Сергій Братчук під час інтерв’ю з відомим джазовим музикантом Юрієм Кузнєцовим на слова музиканта, що хрущовська відлига дала можливість відкрито грати джаз, бо тоді було “трішечки відпущено”, бурхливо зреагував словами, що виявили з очевидністю його цінності: “Хрущов тоді так відпустив, що до сьогодні не виходить закрутити”. Як кажуть, коментарі зайві. І стає зрозуміло, чому саме цей журналіст – чи не попереду всіх із гаслом “Не дамо переписати історію другої світової війни!”

Мабуть, насправді пригадати – це означає в нашому прикладі “провести до кінця десталінізацію”, тобто розкрити міфологічний характер офіційних радянських тлумачень подій війни та залучити до аналізу такі події минулого, що дотепер не ставали підґрунтям смислу, для більш повного розуміння минувшини. Які при цьому створюватимуться нашими зусиллями нові міфи – це теж поле нашої відповідальності, але зазвичай це краще розуміють відповідальні прийдешні дослідники.

***

Гусерль затвердив як основу пізнання модус сприйняття, що через нього з’являється можливість реалізувати так звані фундовані акти категоріального споглядання, що дають знання сутностей, тобто сутнісне споглядання, що здійснюється на основі окремих показових споглядань переживань [10, с. 39]. Предмет із тотожнім значенням формується шляхом синтезу різних часових фаз сприймання в процесі нескінченного руху переживань з очікуваного майбутнього через теперішнє у минуле, коли отримане в Тепер враження йде у минуле, але продовжує утримуватися в полі свідомості як ретенції і замінюється передбаченими як протенції новими враженнями. Гусерль трактує сприйняття в Тепер як первинну форму пізнання, за допомогою якої й досягається одержання відомостей про предмет із “самого першоджерела” [8, с. 109-113].

Але у зв’язку з процесами седиментації смислів і небезпеки використання їх без проникнення в їхній справжній зміст, в разі відмови від власного споглядання тої предметності, яку мислиш і повноту смислу якої прагнеш встановити, особливої значущості у формуванні істинного знання і розуміння набуває пам’ять, що дозволяє утримувати і відтворювати те, що було побачене із “самого першоджерела”. Наведених в цій статті прикладів вже достатньо, щоб питання про найнагальнішу необхідність відновлення відповідальності пам’яті сприймати як актуальне. Тобто важливо не тільки правильно побачити, але й правильно згадати. Або, принаймні, завжди пам’ятати про недосконалість пам’яті і про необхідність відтворення в ситуації пізнання всієї процедури споглядального наповнення з метою досягнення смислової адекватності. Бо інакше, як бачили, може вийти зовсім за О. С. Пушкіним, що в нього Мефістофель нагадує Фавстові: “Услужливым воспоминаньем себя обманываешь ты». Мабуть, Гусерль виходив саме з такого органічного для феноменологічної позиції імператива відповідальності пам’яті, коли докоряв науці через її забування своїх власних джерел і закликав її повернутися до лона філософії, здатної нагадати про них. І його наступник Бернгард Вальденфельс неодноразово підкреслював пізнавальне значення спогаду, здатного підтримувати трансляцію знань, смислів з минулого через теперішнє до майбутнього [2, с. 166], вважаючи, крім всього, що спомин і забуття в етичному відношенні не є нейтральними і що етика взагалі в них закорінена, що етика в них починається, хоча це й неможливо закріпити нормативно [2, с. 167]. Не можна примусити людину згадувати і пам’ятати, але згадуючи і пам’ятаючи людина поводиться саме етично. Це не етика загальновстановлених норм і правил, її форма, вважає Вальденфельс, – ситуативні домагання [2, с. 165]. Мені видається, що для феноменологічної філософії ці “ситуативні домагання” можуть виявитися такими, що мають загальний характер, бо це домагання самої істини, що відкривається ситуацією філософського розмислу. Жак Дерида запропонував чудову транскрипцію феноменологічної позиції, вважаючи, що феноменологічну настанову слід розуміти передусім як розташування уваги до наставання істини, яка завжди вже заявляла про себе [6, с. 201]. Отже, і в модусі згадування ми орієнтовані на “наставання істини”, і ставки у грі є надто високими.

У зв’язку з цим вимога відповідальності пам’яті має прочитуватися в контексті загальних вимог феноменологічної філософії до розуму, чиїми повноваженнями і забезпечується істинність пізнання. Гусерль називав усвідомлення відповідальності розуму сумлінням, довіряючи саме сумлінню завдання спасти європейське людство і культуру від кризи, завдання оновлення (див.: [8]), запроваджуючи в такий спосіб до проблеми пізнання розумом сутності людини, телоса європейської культури і до проблеми пригадування смислів прафундацій чіткий етичний вимір.

Розум несе відповідальність за повноцінність здійснення всіх пізнавальних процедур, в тому числі і в модусі згадування, і це робить заклик до відповідальності пам’яті (і розуму взагалі) таким, що має принципово етичний характер. Причому, цей етичний характер не є якимось зовнішнім додатком до феноменологічного методу пізнання, коли б після акту пізнання чи згадування, що ніби-то у моральному відношенні є нейтральним, результати цього акту розглядались би в етичному контексті, отримуючи ту чи ту моральну оцінку. Гусерль формулює такі методичні вимоги, які базуються на строгих етичних зобов’язаннях розуму, що пізнає. І виконання цих вимог феноменологічного методу може бути здійснено тільки через дотримання цих зобов’язань. Г. Шпіґельберґ називає етичний вимір феноменологічного метода етосом радикальної автономії [12,с.98], намагаючись в різнобарвних деталях біографії засновника феноменології побачити джерела такої пристрасті до філософської радикальності, правда, усвідомлюючи, що на цьому шляху більшого успіху досягають радше біографи та психологи-історики.

Мені ж видається, що питання про мотиви етичної вимогливості до філософського методу треба ставити більш широко, виходячи за межі тільки феноменології і тим більш за рамки біографій феноменологів. Гусерль, затверджуючи відповідальність розуму етичним підґрунтям і умовою можливості істинного пізнання, надав розв’язання важливої проблеми природи філософської раціональності, що має значущість, звісно, не тільки для феноменології. Він включив в саму думку, в сам пізнавальний акт етичне обґрунтування. І це рішення, мабуть, і не могло бути іншим, зважаючи на всю систему методичних кроків і критеріїв пізнання, як вони заявлені у феноменології. Чому?

Гусерль вважав, що весь метод трансцендентальної феноменології може бути зведений до феноменологічної редукції та ейдетичної інтуїції. Система процедур редукції дозволяє досягнути сфери чистої свідомості як потоку феноменів, позбавляючи розум від непрояснених передумов забороною на апофантичні судження, від випадковостей фактичності – ейдетичною редукцією, тобто зведенням усього різноманіття фактичного життя свідомості до її сутнісних структур, зрештою від анонімності смислоконституювання – трансцендентальною редукцією, що відкриває трансцендентальне Я як полюс усіх переживань, джерело усіх смислопокадань. Посівши феноменологічну позицію в полі als ob, в сфері трансцендентального як ірреального внаслідок здійснення всіх процедур редукції, розум починає реалізувати головний імператив феноменології: “Дивись!”. Ейдетична інтуїція уможливлює сутнісне пізнання і забезпечує змістове наповнення ноеми. Звісно, результати виконання редукції та ейдетичної інтуїції будуть по-справжньому значущими тільки в разі їх ретельного здійснення. За це несе відповідальність розум, і ця відповідальність є етичною. Крім того, саме етичні вимоги до розуму бути відповідальним в розгортанні пізнання і у встановленні смислів мотивують необхідність таких суворих методичних обмежень, які задаються феноменологічною редукцією, й декартівських ясності й чіткості споглядання.

Феноменологія стверджує, що розум людини здатен отримувати аподиктично достеменне знання об’єктивної істини як єдності значень в собі. Якщо Гусерль затверджує такі значні повноваження розуму, то він свідомий того, що успішність чи неуспішність пізнавального починання залежить саме від якості роботи розуму, тобто, кінець кінцем, від його відповідальності. Розумом рухає, як на мене, моральний обов’язок перед істиною, що постає перед ним, коли вимагає від нього граничної ретельності. Це й виражається в тому, що Шпіґельберґ визначає як філософський радикалізм, радикальну автономію феноменологічної філософії. У Гусерля, до речі, це виражається постійно в самому характері його мовлення, у частому застосуванні висловів на кшталт таких: “Якщо я говорю (те і те) (серйозно і відповідально – що ми маємо завжди припускати)...” [2, с. 70].

Дуже важливим є розуміння, що не слід інтерпретувати цю відповідальність розуму в термінах такої-собі юридичної етики. Менш за все мені б хотілося представити феноменологію мовою судового процесу. Це цілком конкретно висловив Б. Вальденфельс під час розмови з мінськими філософами: “Не можна редукувати етику до нормативності, цілеспрямованості та корисності. В етосі міститься дещо більше” [2, с. 166]. Той філософський етос, що ним рухаються філософські розмисли, перевищує всі вимоги примусової нормативності, деяких загальноприйнятих правил, що вимагають від людини певного типу поведінки, в даному разі – думки, оскільки цей етос регулює відношення між людиною та істиною. Радше він приписує шанобливе упокорення перед істиною, звільнення від догм і прагнення не зупинятися на півдорозі, забороняючи свідомо задовольнятися сурогатом, напівправдою або чимось, що взагалі не усвідомлюється, а некритично приймається. Ж. Дерида, розглядаючи своєрідність феноменологічного мислення і враховуючи всі небезпеки і складності його здійснення, розуміє феноменологію як настанову щодо істини, яка реалізується в своєрідному методі мовлення, що є самоосмислення (Selbstbesinnung) і відповідальність (Verantwortung), тобто таке вільне рішення, в якому смисл (пере)думається, щоб у слові стати підзвітним і розуміти всі небезпечності цього шляху, і це слово є завжди вже відповідь [6, с. 203].

Спроба виразити сутність філософського смислу і слова як відповіді веде до розуміння характеру і статусу філософської відповідальності, про яку мені тут йдеться. Ми тут удираємося перш за все в ділянку респонзивної феноменології Вальденфельса, який встановив, що відповідь передує відповідальності:. “Давати відповідь означає більше, ніж мати право в нормативній системі” [2, с. 169]. Відповідь є реакція на домагання іншого. “Ставлення злочинця до жертви, домаганнями якої нехтують, не ідентично перевірці прав і обов’язків, якими нехтують” [2, с. 169]. У випадку відповідальності філософського розуму та пам’яті, що тут розглядається, ця відповідальність мотивована реакцією розуму на домагання істини. Цей філософський етос, що проголошує відповідальність розуму перед істиною, і є найгіднішею з усіх можливих відповіддю людини істині. Дерида пише про це ж, коли пояснює, що стати відповідальним означає взяти на себе почуте слово, покласти саме на себе обмін смислом, щоб пильнувати за своїми мандруваннями [6, с. 203].

Розум, що реалізує вимоги відповідальності і усвідомлює це, майже з неминучістю бере на себе місію спасіння людства від кризи. Якщо існує Істина, а розум абсолютно в неї вірить, і має впевненість, що йому під силу її досягнути, в ситуації кризи бере на себе роль пророка і спасителя, що пропонує пізнану істину як обґрунтування оновлення життя. Саме так вийшло з феноменологією, що формулює приписи філософському розумові спасти європейське людство від духовної руїни, в яку воно потрапило. Тут у Гусерля повним голосом звучить філософський етос, що закликає до радикальності заради прагнення до істинного обґрунтування життя. На переконання Гусерля, людина, спираючись на усвідомлення відповідальності свого розуму, тобто на сумління, має побачити в собі істинну людину, віднайти через застосування феноменологічного методу справжню форму гуманного життя, щоб здійснити оновлення європейської культури й існування європейського людства на засадах істини та істинного добра (див.: [7]). В таких діях неабияку роль відіграє пам’ять, що дозволяє утримувати результати прафундацій смислів як істинну основу життєдіяльності людини.

В разі, коли пам’ять вимушена утримувати несправжні смисли історичних подій, що були конституйовані не виходячи із “суті справи”, а шляхом маніпуляції зі свідомістю, розум має повернутися до ситуації прафундації смислів і відповідально здійснити споглядальне наповнення всього мислимого через відновлення сутності подій минулого. Саме феноменологія дає чітке обґрунтування такої можливості і необхідності. Як зазначає Б. Вальденфельс, в феноменології йдеться про “прафундації, які ретроспективно дають змогу пізнати історію і продовжитись в історії, що характеризуються подальшим формуванням, спустошенням, забуттям і розчиненням первісного смислу. Але ж вони через нові фундації можуть також привести до революційних новотворень”[3, с. 35]. Але ці новотворення можуть вести як до відтворення адекватного розуміння подій життя шляхом долання міфологізованих смислів, так і до міфологізації свідомості шляхом маніпулювання і навіювання певних новоутворених смислів. Той самий Вальденфельс в іншій книзі стверджує, що за сучасних умов годі звертатися до героїзму розуму (саме такий заклик пропонував Гусерль європейцям в першій половині ХХ століття задля виходу із кризи), який здатний відтворювати істинні смисли, а слід спиратися на розум, що “потребує не стільки героїв, скільки партизанів і контрабандистів” [4, c. 114]. Це означає, що долати наслідки маніпулювання можна не тільки відкриваючи справжні засади смислів, але й створенням умов для формування нових міфів.

Феноменологія переконливо показує, як можливі і перше, і друге, наполягаючи на вимозі відповідальності розуму і пам’яті, щоб саме уникнути зазначеної міфологізації. Мабуть, не випадково Ґадамер, розмислюючи про радикальність позиції Гайдеґера щодо феноменології, пояснює її тим, що він був учнем цієї “самої правдолюбної та сумлінної філософської школи [5, с.102].

Таким чином, розуміння всієї складності процесів культурного засвоєння смислів, описаних феноменологією, врахування небезпеки седиментації смислів, що втратили своє змістовне обґрунтування і пояснення, поміщає людину, що конституює смисли і користується ними, в ситуацію високої моральної відповідальності перед собою, іншими людьми і, головне, перед Істиною. І ця відповідальність стосується й пам’яті як важливого знаряддя збереження справжніх смислів минулого, що може потребувати переосмислення історичних подій задля долання міфологічних уявлень про них. Отже пам’ять, в такому разі, є не скринею для збереження незмінних смислів, а живим організмом відтворення, створення все більш адекватного розуміння історії на підставі відкриття розумом істинних смислових основ людських уявлень.

Література

1. Бодрийяр, 2000. – Бодрийяр Ж. Соблазн / Пер. с франц. А. Гараджи. – М.: Ad Marginem, 2000. – 320 с.

2. Вальденфельс, 1999. – Вальденфельс Б. Мотив чужого: Сб. пер. с нем. / Научный ред. А. А. Михайлов; отв. ред. Т. В. Щитцова. – Мн.: Пропилеи, 1999. – 176 с.

3. Вальденфельс, 2002. – Вальденфельс Б. Вступ до феноменології / Пер. з німецької М. Д. Култаєвої. – К.: Альтерпрес, 2002. – 176 с.

4. Вальденфельс, 2004. – Вальденфельс Б. Топографія Чужого: студії до феноменології Чужого. – Київ: ППС-2002, 2004. – 206 с.

5. Гадамер, 1991. – Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного / Пер. с нем. – М.: Искусство, 1991. – 367 с.

6. Гуссерль, 1996. – Деррида Ж Введение // Гуссерль Э. Начало геометрии. Введение Ж. Деррида / Пер. с франц. и нем. М. Маяцкого. – М. Ad Marginem, 1996. – 268 c.

7. Гуссерль, 1997. – Гуссерль Э. Статьи об обновлении // Вопр. философии. – 1997. – №4.

8. Гуссерль, 1998. – Гуссерль Э. Картезианские размышления / Пер с нем. Д. В. Скляднева. – СПб.: Наука, Ювента, 1998. – 316 с.

9. Гуссерль, 1999. – Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической философии. Т. 1. Общее введение в чистую феноменологию / Пер. с нем. А. В. Михайлова. Вступительная статья В. Куренного. – М.: Дом интеллектуальной книги, 1999. – 336 с.

10. Гуссерль, 2002. – Гуссерль Э. Логические исследования. Т. 2. Исследования по феноменологии и теории познания. Ч. 1 / Пер с нем. В. И. Молчанова. – М.: Дом интеллектуальной книги, 2002. – 764 с.

11. Гуссерль, 2004. – Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология. Введение в феноменологическую философию / Пер. с нем. Д.В. Скляднева. – СПб.: Фонд Университет; «Владимир Даль». – 2004. – 400 с.

12. Рикер, 2004. – Рикер П. Память, история, забвение. – М.: Изд-во гуманит. литературы, 2004. – 728 с.

13. Шпигельберг, 2002. – Шпигельберг Г. Феноменологическое движение. Историческое введение. Пер с англ. / Перевод группы авторов под ред. М. Лебедева, О. Никифорова (Ч. 3). – М.: Логос, 2002. – 680 с.

Схожі:

Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська iconУдк 808. 51«652»: 130. 2 И. А. Пантелеева

Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська iconФілософія удк 130. 123. 1(130)Геґель геґель та проблема розуміння діалектики як синтезу теоретичного І практичного василь Лисий
Тільки в системі Геґеля вперше проаналізовано логічну діалектику як єдність (синтез) теоретичного й практичного. Такий синтез виявляється...
Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська iconФілософія удк 130. 123. 1(130)Геґель геґель та проблема розуміння діалектики як синтезу теоретичного І практичного василь Лисий
Тільки в системі Геґеля вперше проаналізовано логічну діалектику як єдність (синтез) теоретичного й практичного. Такий синтез виявляється...
Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська iconУдк 130. 2: 133. 522. 1 Символічні структури етнокультурного процесу в україні
move to 0-21538717
Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська iconУдк 130. 123. 1: 821. 161. 1-1Цветаева Елена Соболевская (Одесса)
move to 1064-20625
Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська iconБерезень 2005 р. Економічна наука ( удк 330. 101 )
move to 0-16927853
Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська iconУдк 130. 2 Автор: Фесенко Г. Г
Фесенко Г. Г. – к філос н., доцент кафедри історії І культурології Харківської національної академії міського господарства
Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська iconВерба денис володимирович удк 331. 101. 6
Спеціальність 08. 00. 07 – Демографія, економіка праці, соціальна економіка і політика
Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська iconУдк 101/159. 93 И. В. Голубович
Позволим себе ввести несколько важных, на наш взгляд, диспозиций, осуществить в первом приближении картографирование данного исследовательского...
Удк 101: 130. 1 Н. А. Іванова-Георгієвська iconУдк 331. 101. 262: 613. 94 The Candidate of Historical Sciences, Tkachenko I. V
Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи