Лепкий Богдан мазепа icon

Лепкий Богдан мазепа




НазваЛепкий Богдан мазепа
Сторінка1/37
Дата15.05.2013
Розмір7.02 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Лепкий Богдан

МАЗЕПА

 

 

НЕ ВБИВАЙ

ДОРОГОМУ ШВАГРОВI

ІВАНОВІ ЛІЩИНСЬКОМУ

В БОРИСЛАВІ

У ЖОВКВІ

 

Відколи Жовква Жовквою, таких Великодніх свят, як 1707 року, вона не переживала.

Ще зимою заїхав туди цар Петро з Меншиковим і з новим своїм канцлером Гаврилом Івановичем Головкіним. З царем нахлинуло багато царських людей, бояр, прислуги та військових старшин.

Невеличке місто зароїлося людьми, не було двора, де б не стояли москалі.

Жовківці тулилися по повітках і “маштарках”, а були й такі, що залишали своє хазяйство та переїздили жити на село до родичів або до знайомих.

До царя часто-густо прибували пани польські, що вороже ставилися до Карла і до нового польського короля Станіслава Лєщинського і обстоювали за Августом, хоч він ще влітку зрікся корони і 14 вересня підписав мир у Альтранштадті.

Відвідували царя у Жовкві навіть такі вельможі, як краківський каштелян Януш Вишневецький та мазовецький воєвода Хоментовський. Вони без великого почоту і кроку ступити не вміли, тому-то на час такої гостини у місті за жодні гроші зайвої квартири не знайшов би.

Були, щоправда, такі шинкарі та властителі гостиниць, що гарні гроші тоді заробляли, але загал терпів і молився до Бога, щоб раз увільнив їх від тих непрошених гостей.

Цар Петро бісився. Його союзник Август не витривав на становищу, Карло тріумфував.

Цар боявся, що Карло, покінчивши з Августом, усі свої потуги на Московщину кине, і заздалегідь давав накази, як народ має на той час поводитися.

Росія велика, впустити ворога, а тоді не дати йому ні хліба для людей, ні паші для коней,— це дуже простий спосіб, щоб загнати його в біду. Тому-то цар і писав до Апраксіна, щоб усі хлібороби, великі й малі, не тримали хлібів по клунях та по коморах, а закопували зерно в лісах та дебрях, звідки б ворог не легко міг його добути.

Царські люди, навіть найчільніші, знайомилися тоді з його славною дубинкою і благословили такий день, коли їм поталанило не досвідчати царського гніву.

Одиноким союзником царя був гетьман Мазепа.

“Весь тягар війни лягає тепер на нас”,— писав цар до гетьмана, закликаючи його в Жовкву на воєнну раду.

 

* * *

Саме в страсну п'ятницю приїхав гетьман з невідступним Орликом і з деякими старшинами до Жовкви на тую раду.

Ледве піднайдено для них квартири, і то примусом, а не з доброї волі, і навіть не за добрі гроші.

Малий городок перемінився у якийсь венецький маскарад. Зелені московські кафтани змішувалися з козацькими кунтушами та киреями, а три мови — українська, польська і московська — зливалися у якусь мішанину, від якої аж вуха пухли.

Матіркування, шлякування і псякревання чути було на кожному кроці, їх заглушувало хіба тарахкання хлопців дубовими довбеньками до церковних парканів у велику п'ятницю і в глуху суботу.

А коли прийшов Великдень, то жовківські дівчата не зважилися виводити гагілки на цвинтарях біля церков, не співали про Романа, бо бачили, що приїхав ще хтось могутніший і небезпечніший від нього.

Гірка була паска цього року, і не один та й не одна слізьми її обілляла, порівнюючи минулі страсті Христові з власними терпіннями, котрі їм отсе доводилося переживати. Ні сліду колишньої радості в це найнадійніше весняне свято.

Хоч Великдень був пізній і природа вспіла вже прибрати нове — зелене, біле, рожеве й синє — вбрання, хоч цвіли фіалки й пахла черемха, хоч у збіжжях могла сховатися курка, ніхто не втішався весною і кожний з острахом дивився на північ — чи не надсувається нова туча у вигляді нових царських або яких інших військ.

Жовківці, як звичайно мешканці малих міст, не дуже-то розбиралися в політиці. Куди там їм було розуміти хитрощі Петрові, котрий польську корону, скинену з голови Августа, предкладав і королевичеві Собєському, і Ракочому, і якомусь там герцогові англійському, котрий одиноким своїм союзником признавав Мазепу, а рівночасно чужинцям пропонував князівство київське або володимирське, як нагороду за спілку або хоч би навіть за посередництво в замиренню Росії зі Швецією...

Хто дасть більше?..

Навіть люди, що не раз мали з політикою діло, не годні були стежити за дивними скоками гадок, які відбувалися у великій, але неспокійній і ненормальній голові молодого царя. Тому-то мешканці славного й гарного города Жовкви несотворені речі розказували собі тихцем. Не один, дивлячись на солдатів, поляків і навіть на своїх, на козаків, хрестився, бо ніяк зрозуміти не міг, звідки й пощо вони тут взялися.

Ніби Пандора ящик свій над Жовквою відчинила і, що в ньому було, висипала нараз на місто.

До того, відома річ, що цар несамовитий, на нього всі дивляться, як на антихриста,— який же тут Великдень?

Добре, що минув і що кінця світа не було.

 

* * *

Більше ніж тиждень і мало що не два довелося ждати гетьманові Мазепі на тую воєнну раду. Правда, у Жовкві він не потребував скучати. І він їздив, і до нього приїздили люди, але треба було дуже секретно видітися з ними й дуже політично балакати, бо в Жовкві під тую пору і стіни вуха мали.

Гетьманові старшини теж не були раді. Весна. В маєтках чимало роботи. В кожного родина, святкуватимуть без батька, а ти сидиш у тій Жовкві не знати пощо й нащо.

Нарікали старшини, зібравшись в гетьманській господі, коли їм довелось на гетьмана ждати, так як нині, у вівторок по провідній неділі.


 



* * *

Гетьмана ще вранці покликали на раду, бо Цар скоро встає. Сидіти може геть поза північ, а вставати мусить разом зі сходом сонця, і зараз за роботу береться. Чорт, не чоловік!

Старшини посходилися коло полудня. Не буде ж тая рада Бог вість як довго тривати! Петро не любить зайвих слів. Або говори до речі, або мовчи. Декому вже й язик відрізали за те, що непотрібне балакав. З Петром короткий процес.

Чекають старшини, гетьмана нема.

“Ясновельможний сам пішов?” — питає Орлика компанійський полковник Танський.

“Сам, як палець”.

“Також нові звичаї, щоб гетьман одинцем ходив, нібито в нього надійних людей нема”.

“Видно, нас там не треба”,— додає обозний Ломиковський.

“Нас тільки тоді кличуть, як голову під кулі та під шаблі треба наставляти,— зауважує Танський,— а до військової ради — то ми за дурні. Москалі всі розуми поїли”.

“Звичайно, вони барини, а ми холопи їхні”.

“Царські люди in spe”.

Говорили чимраз тихіше, щоб який чорт не підслухав.

Хтось добув із шароварів добре вже постирані кістки.

“Кидаймо!”

Скорочували час, як могли. Але нервувалися, і навіть кості не могли цьому нервуванню зарадити.

“Хтось іде!”

І властитель костей сховав їх назад у свої глибокі шаровари.

Увійшов покойовий гетьманський Кендзєровський, оженений з сестрою Насті Скоропадської, чоловік молодий, не дуже ще бувалий, але відомий своєю вірністю Мазепі.

“Як же там, Кендзєровський,— стали питати його,— не чув, що там діється на тій раді?”

“Звідки я, ваші милості, чути маю. Двері позамикані наглухо, скрізь варти, туди й миш не пересунеться”.

“От, як москалі вміють секретні ради тримати!”— зауважив хтось.

“То правда, а ми свобідний народ і не любимо секретів. Що на серці, те й на язиці”.

“Біжимо з язиками, чи треба, чи не треба”.

“Але як же там, пане Кендзєровський, не чув, коли гетьман поверне?”

“Кажу милостям вашим, нічого я не чув, і сам прийшов подивитися, чи не повернувся вже ясновельможний, бо звідси до царського постою недалеко. Піду назустріч”.

“Іди, йди, небоже. А якщо гетьмана зазриш, так і нас ісповісти”.

І Кендзєровський пішов.

Ломиковський потягнувся і позіхнув на всю губу: “Їй-Богу, вже мені того всього забагато!”

“А мені обідати хочеться,— сказав, утираючи губи, полковник Танський.— Тепер, як тут говорять, загальниця. Пощо має чоловік себе морити?”

“На гетьмана з обідом чекаємо”.

“Може, він у царя обідатиме”.

“А мабуть. Якщо рада затягнулася так довго, то цар своїх радних на обід запросить. Іду я. У мене тут і знайомі є. Хоч медку поп'ю. Тутешні люди вміють добрі меди ситити”.

І Танський вийшов.

Ломиковський знову протягнувся, аж крісло затріщало, і позіхнув від вуха до вуха.

“Не люблю я цього Танського”,— сказав.

“А це чому?”

“От так, не люблю, та й годі! Непевний він для мене чоловік. Ніколи тобі не подивиться в очі, як кіт”.

“Щось ніби Кочубей”.

“А гадаєте, панове, що Кочубей певний?”

“Хто його знає, чи певний він, чи ні, а гріха на совість не треба брати,— зауважив Орлик.— Щодо Танського, то гадаю, що він, як компанійський полковник...”

“Компанійський, охочекомонний чи сердюцький — один чорт. Тут не в ранзі діло, а в людині”,— замітив прилуцький полковник Горленко. Він недолюблював тих нових формацій і, хоч як був прихильний до Мазепи, криво дивився на тих всіляких попридумуваних ним старшин. Взагалі генеральні старшини і полковники старих, справжніх, козацьких полків тримали себе за щось окреме.

“Молоде вино вишуміти мусить. Так і ті нові гетьманські полковники поки не вишумлять, то з серцем до них не підходи”.

Критикували одні других, аж до Кочубея дійшли.

“А цей же що? Старий гетьманський товариш. Яму під Самойловичем копав, а тепер, мабуть, під Мазепою гребе”.

Апостол боронив свого свата. Не такий-то він небезпечний. От, звичайно, біда, коли жінка чоловіком ніби швець шкурою крутить.

“Ні, ні, пане товаришу, не борони ти генерального судці. Побачиш, він колись ще таку штуку затіє, що всім одне горе вийде”,— обстоював Горленко.

“Наш судень Чуйкевич куди краща людина”.

“Золото — не чоловік!”

“А син?”

“Яблуко від яблуні недалеко паде. Молодий Чуйкевич у свого батька вдався”.

“Гадаю, що в нього ще більше характеру, ніж у батька. Подумайте лише. Цей парубок закохався у Кочубеєву Мотрю, ну, як чорт у вербу”.

“Добра мені верба, Кочубеєва Мотря! Це ж найпишніша троянда, пане товаришу!” — зауважив Орлик.

“Для тебе, генеральний писаре, бо ти, хоч свою гарну жінку маєш, але й на інших не від того, щоб глипнути оком. Звичайно — молодий. А мені вже не до жінок. Отож, кажу, закохався Чуйкевич у Мотрю, Мотря до гетьмана втекла, а він її у гетьмана сторожив, для нього. Погадайте, яка це вірність!”

“Бувають ще характерні люди на нашій Україні”.

“Україна буйна, а на ній усяке квіття процвітає”.

“Але будяччя найбуйніше буяє!”

“Звичайно — степ. Та ми відбігаємо від речі. Про молодого Чуйкевича мова. Чую, він тепер знову до Мотрі сватається”.

“Говорять”.

“Кажуть, нібито Кочубей і старий Чуйкевич уже й гетьмана просили, щоб їм дітей повінчати дозволив”.

“А гетьман що?”

“Викручується,— прошептав Горленко.— Кортять Мошка гуглі”,— і старшини стали голосно сміятися.

“Такий старий, а на жіночу вроду —пес”.

“Тут не в старості діло, а в комплекції. Такої комплекції наш гетьман і — годі”.

“Але що йому не наскучать ті юбки?”

“Доброму козакові гостра шабля і гарна юбка не наскучать ніколи. Шабля на війні, а юбка дома, от воно як!”

Апостол крутив свій дивно закоцюрблений вус.

“Та що ви його так крутите, пане товаришу, як Мошко пейси?” — жартував Ломиковський, а Горленко відповів:

“Товариш Данило, бачите, кінець вуса такий гачок чіпає, щоб на нього жінок ловить”.

“Як риб на вудку”.

Апостол розплющив око, зморщив над ним чоло і відповів:

“Твоєї, товаришу, не зловлю. Не бійся?”

“Тс!..”

На порозі появився Кендзєровський, цитьнув і нараз вискочив на двір.

“Гетьман із воєнної ради вертає!”

Полковники попричісували пальцями чуприни, поправили пояси, файки повитрушували і поховали.

“Та й накурили ж ми в тій хаті”.

“Ніби архієрей у церкві накадив”.

Орлик відчинив вікно і здалеку побачив гетьмана, котрому назустріч біг Кендзєровський.

 

* * *

Орлик знав гетьмана, як тільки можна було його милість знати. Вгадував, коли він у доброму, а коли в поганому настрої. Тепер жахнувся. Гетьман надтягав, як чорна хмара. Орликові потемніло в очах. Нагадався йому той Мазепа, котрого він бачив по від'їзді царя Петра з київського бенкету... “Слухай, що Меншиков каже”.

Орлик відскочив від вікна і почав згортати та порядкувати на своєму столі якісь папери. Деякі ховав у нагрудну кишеню.

“Не остався наш гетьман у царя на обіді”,— зауважив Данило Апостол і перестав крутити свій ус.

Нагло відчинилися двері, і в хату увійшов Іван Степанович Мазепа. Його обличчя, звичайно блідаве, ніби зі слонової кості, паленіло. Між бровами зарисувалася характеристична складка, уста затялися, вус нервово тремтів.

“Здорові були!” — сказав, не підводячи задуманих очей, перейшов хату і вступив у свою спальню. Кендзєровський заніс за ним туди кирею і шапку, замкнув двері і вийшов до старшин. Ті стояли, збиті в гурт, збентежені і не знаючи, що їм робити. Йти чи дожидати аж вийде до них ясновельможний?

Такої ситуації вони не пам'ятали.

Гетьман дуже вважав на товариські форми. Хоч як був іноді стурбований, а може, й лихий, а все ж таки зі старшинами чемно і ввічливо вітався. А тепер він перелетів через кімнату як вітер, і тільки його сап'янці проскрипіли, аж, здавалося, долівка під ногами застогнала. Що такого зчинилося на раді, що вивело старого гетьмана з рівноваги?

І старшини стали перешіптуватися між собою.

“Навіть у царя на обід не залишився!”

Це їх турбувало найбільше. Це був дійсно поганий знак.

Крізь зачинені двері чути було, як гетьман ходив кругом стола; ходив, ходив, ходив...

“Що сталося?” — питали Кендзєровського.

“Не знаю. Його милість словечком не відзивалися до мене”,— відповів і, зітхаючи, вийшов.

Пристали тоді до Орлика. Але й він нічого сказати не міг.

“Може, які листи?”

“Ніяких таких листів не було. Видно, на раді збентежився”.

“Цар — нахабна людина. Чи не обидив він його?”

“Не гадаю, щоб аж до того дійшло. Цар потребує наших людей і — червінців, а вони є тільки в Мазепи”.

“Як колись у батька Хмельницького бували. Король мерз тоді у своїх покоях на Вавелю, не було курки, щоб йому на обід зварити, а в Хмельницького все гроші знайшлися...” — зауважив хтось.

Гетьман ходив, ходив, ходив.

“Ви, як собі гадаєте,— озвався Апостол, шарпаючи свій вус,— а я таки йду. Не люблю такої гостини”.

Вийшов Апостол, а за ним й інші. Двері, немащені, мабуть, відколи їх у завіси поклали, заскрипіли так жалібно, що гетьман, здається, цей скрип почув і вийшов зі своєї відпочивальні.

Явився на порозі не рум'яний уже, а білий. Орлик стояв при столі, Горленко підпирав піч, Ломиковський дивився у вікно.

“А тамті де?”—спитав гетьман, розглядаючись по хаті.

“Обідати пішли”.

Орлик несміливо приступив до гетьмана: “Ваша милість теж зводять прийняти обід”.

Гетьман заперечив головою: “Не хочу!”

Це “не хочу” було так сказано, що Орлик і не питався далі.

Гетьман переступив поріг. Прискореним кроком підійшов до Ломиковського, подав руку, потім до Горленка і теж звитався з ним. “Як ваше здоров'я?” — спитав, силуючися на усміх.

“Спасибі милості вашій. Живемо помаленьку”.

“Гірке це наше життя, панове товариші, ой гірке! Ворогові своєму такого не бажаю”.

Орлик подав гетьманові якийсь старий, сильно висиджений фотель. Сів, спираючи руки на непевні поручча.

Прикра мовчанка запанувала в кімнаті. Нараз — гук!

Гетьман здригнувся: “Стріляють цареві до обіду!” — процідив крізь зуби.

Його руки нервово стискали поручча. Зелений бузок заглядав у вікна. Від цієї зелені падали відблиски на біле гетьманське обличчя і робили його ніби мертвим.

Горленко й Ломиковський глянули на Мазепу і їм жаль зробилося старого. На гадку, що його на царській раді могла стрінути обіда навіть ділом, а не лиш словом, кров ударила їм до висків. Це ж не лиш для нього, але й для них усіх обіда. Невже ж посмів би цар тепер, коли стільки тисяч козацького війська, кінного й пішого, б'ється за його престол, котрий тріщить, як отсе старе крісло, на якому сів гетьман,— невже ж смів би він віддячуватися Україні каменем за її хліб?

Гетьман мовчав. Всі три його вірники не спускали з нього очей.

Як же він за останні місяці подався! З тої пори, як Мотря від'їхала від нього, ніби й життя покидає Мазепу. Ніби Мотря молодість з собою забрала. Гетьман схуд, посивів, морщинами покрилися лиця, тільки ті очі світяться, як свічки. Як свічки над усопшим,— прийшло Ломиковському на гадку.

І він стихійно і не надумуючися довго обхопив гетьмана за коліна: “Ваша милість, зводьте прийняти обід, хоч одну страву, хоч ложку борщу. Як же так у голоді сидіти. Будь ласка!”

“Спасибі вам. Такого вони мені пива наварили, що й страви не хочу”.

У словах гетьмана почувся жаль.

Старшинам дивно було слухати таких слів і дивитися на пригноблення гетьмана, котрий нарікати й жалітися не любив.

“Коли б я так вірно і дбало служив Богові, то дістав би найбільшу нагороду, а тут, хоч би ти і в ангела перетворився, то й тоді, мабуть, жодної подяки не зажив би за службу і за вірність свою”.

Знов залунали голосні стріли, перебиваючи гетьманові слова.

“На віват стріляють прокляті!” — вихопилося Горленкові.

Гетьман пильно подивився на нього.

“Стріляють!”

І він гірко всміхнувся, і поправився у старім і невигіднім кріслі.

Як же він постарів,— знову промайнуло їм через голову. Це вже не той Мазепа, що був перед роком.

І мороз пішов їм поза плечі. Якби так він, не дай Боже, покинув їх тепер, переходячи, як сам це перед хвилиною зазначив, а поганої царської на кращу, божу, службу, що тоді сталося б з ними і з цілою Україною? Нема чоловіка, щоб міг зайняти його місце й гетьманувати так, як він.

Мазепа ніби їх гадки відгадав: “Га, що ж, в ложці каші з'їсти себе не дамо, хоч роти в них широкі й апетити великі”.

Горленко стиснув рукоять шаблі, Ломиковському очі засяяли.

“Милосте ваша! Не журіться. Ваш розум, а наші руки — не підемо в Москву шукати науки”.

“Не підемо!”

“Чого ж ви стоїте? — перебив їх нараз гетьман.— Сідайте! Подай, Пилипе, три крісла. Ближче! так”.

Старшини крісла до гетьмана притягнули.

“Присуньтеся, щоб не балакати голосно”.

Присунулися крісло в крісло, і гетьман почав: “Кажете, не підемо до них в науку. Шкода! Бо нема такого дурня на світі, від котрого не можна би чогось навчиться. А від москалів таки чимало. Подивіться на них. Не знаю, як війна скінчиться, але як тепер воно є,—- то цар програв. Август зложив королівську корону, на польському престолі засів царський супротивник. Станіслав Лєщинський. Карло побіджує і тріумфує. А дивіть, який послух у царському війську! Чи чували ви, що там про якісь бунти, про якусь супротивність цареві? Ані сліду чогось подібного. А хай би воно так, не дай Боже, в нас! Ще не скінчилася б баталія, а вже горлали б наші всезнайки, що гетьман винуватий, що його скинути треба, або, ще чого гіршого, залунав би клич — переходіть на другий бік! От де наше нещастя, панове! Розказують, не знаю, чи правда, що коли цар у курфірста був і з ним з високої вежі одного замку дивився, то прийшла йому охота сказати до свого чоловіка, що поруч нього стояв: “скачи!”

“І що?”

“І — цей скочив...”

“Монгольська деспотія”.

“А в нас анархія слов'янська. Щоб збудувати державу, треба перше тую анархію переломити”.

Ніхто не перечив.

Зелені відблиски на обличчю гетьмана жовкли й золотіли. Сонце схилялося на захід, а в хаті були від заходу вікна. І знов забриніли шибки.

“Але ж стріляють до біса!” — зауважив Ломиковський, і гетьман знову допитливо глянув на нього. Годі було з того погляду догадатися, чи по нутру йому тая заввага, чи ні.

Чому він нічого не говорить? Мовчить, як гріб! — питалися в душі старшини. Це ж така непевність, що довше й витримати годі. Висить над тобою скеля і гнітить. Ні втікати від неї, ні трутити, щоб покотилася до чорта.

Натяки, натяки й натяки, а нічого певного, нічого нового, ходиш, як у потемках, потайниками блукаєш.

І Ломиковський, як близький до гетьмана чоловік, зважився завдати йому питання: “Що ж там на тій раді було?”

Гетьман здивовано подивився на нього.

“Нарада тайна була. Знаєте, що таке тайна?” — відповів нерадо.

“Прощення вашої милості за сміливість прошу, але ж ми не чужі до вашої милості люди, не сторонні, а так сказати, свої, близькі, з чого собі і честь велику маємо. Бачили збентеження свого регіментара і раді б знати, чи не приключилося йому щось непристойного для його достойної особи, щось такого, за що ми, як вірні його старшини, повинні б з усіх сил своїх кріпко за ним постояти”.

Усі три припіднялися з місць. Видно, слова не сказані були на вітер, а добулися десь із глибин душі. Їх обличчя зробилися поважні й грізні, в їх очах запалав довго здержуваний вогонь. Коли б гетьман сказав їм був у цей мент: “Так, зневажено мене. Ідіть і бороніть мою честь!” — вони безперечно пішли б, не зважаючи на ніщо.

Але гетьман не сказав того. Ще не пора.

Потягнув їх злегка за поли: “Чого ж би ви зриваєтеся, сідайте! Невжеж гадаєте, що Мазепа дасть обіджати себе? Добре я знаю, хто я такий. Не купити мене ні за гроші, ні за титули. Гроші я й цареві даю, а титулу вищого, як гетьман, значиться, вождь і начальник України, теж не потребую.. Мій титул нині не згірший від королівського польського, а за значіння я з ним також не мінявся б. Але болять мене тії торги, що за живу шкіру українського ведмедя ідуть. Мене герцогом хочуть зробити, а київське, волинське й чернігівське князівства другим дають. До чого воно подібне? Це ж фантазії, на які я, старий, досвідчений і практичний чоловік, ніяк не піду. Мазепа — гетьман і гетьманом усієї України хоче зостатися. Мазепа ніяким чином не допустить до того, щоб чужинці сиділи на нових престолах пошматованої української землі. Досить мені цього, досить!”

Гетьман зірвався з дряхлого крісла і став нервово ходити по хаті. Повставали й старшини і попідпирали собою стіни, щоб не спиняти його.

Крізь вікна залітав спів птахів і свіжий запах розквітлих бузків, котрих було повно по городах і попід плотами.

“Або отсе перестроювання України на московський лад. Замість виборних старшин мають командувати нами, козаками, московські бояри. Що п'ятий чоловік з полку перейде в компанію, дістане мундир і солдатську плату, а решта повернеться додому, щоб сіяти і орати та щоби згодом зробитися звичайними царськими холопами. Скажіть, можемо ми на таке пристати?”

Гетьман встав і глянув старшинам в очі.

“На таке ми ніяким чином піти не можемо”.

“Краще зі шаблею у руці згинути чесно, ніж соромно пхати шию в ярмо”.

Гетьман значуще подивився на вікна. Орлик зрозумів цей знак і позачинював їх.

“Милосте ваша,—- почав палко Ломиковський,— регіментаре наш, надіє ти наша! Пощо ж нам гаятися, якої ще більшої наруги дожидатися? Затягають петлю на шиї нашій чимраз то кріпше, зашморгнуть нас. Усі ми бачимо, до чого воно йде. Вони хочуть Україну не лиш поневолити до решти, але хочуть злити її з Московщиною в одно, хочуть переорати наші останні межі, щоб був один великий царський лан, а на ньому цар-ратай, що оре його нашими списами і шаблями і гноїть козацьким трупом на московську пшеницю. Спасаймося, рятуй ти нас, поки пора! Тепер пригожа хвилина, а за який час, може, доля знов повернеться до царя, а відвернеться від Карла й Станіслава. Пощо нам дожидатися такого повороту, їй же Богу, або тепер, або ніколи. Гнівайся на мене, пане гетьмане, відбери від мене ранг й рангові маєтності, роби зі мною, що твоя воля, а я раз мушу це тобі сказати, бо так само, як я, гадає нас багато, дев'ятдесять дев'ять чоловік на сто!”

Гетьман узяв Ломиковського за руку, і його уста осінив знову звичайний, приязливий усміх:

“Приятелю мій! Ти знаєш, як поляки кажуть: ц о н а г л є, т о п о д я б л є. Не хочу я, щоб і в нас сталося п о д я б л є. Розумієш мене?”

Ломиковський глибоко зітхнув. Бачив, що гетьман знов, як старшини казали, виляє хвостом.

“Не на те я,— говорив гетьман,— ціле життя мудро робив, щоб тепер якоюсь дурницею все діло попсувати. Політика, товариші, не така проста річ, як декому здається. Легше виграти битву, як заключити корисний мир. Вірте ви мені, старому. Бачу це не від нині, що ви напираєте на мене, мо лєстуєте мене, щоб я зробив, як вам завгідно, а я казав уже це не раз і нині кажу, що зроблю так, як мені мій розум і мої політичні плани велять. Не інакше! Мусить же в кожному організмі бути якась голова. Хвіст конем не вертить, а кінь хвостом. Не обіджайтеся на мене. Я вас люблю і за вами й жінками й дітьми вашими постою, бо на це я хрест святий цілував, але лишіть ви отсі намови. Я вам довіряю, довіряйте ж і ви мені”.

Гетьман устами всміхався, а очима грозив.

“І ще вам одне хочу сказати, щоб ви спокійно могли відійти від мене, а саме, що Мазепа живим у неволю себе не здасть, чуєте — не здасть себе живим у полон ніколи й нікому! Але того самого він і від вас бажає. Побачимо, чи дотримаєте з ним кроку”.

На улиці затупотіли чоботи. Весняне болото підсохло, чути було здалеку, як хто йшов.

Орлик відчинив квартирку і глянув.

“Меншиков!” — прошепотів.

Старшини скоро попрощалися з гетьманом і подалися в двері від подвір'я.

Гетьман ще скорше пустився у свою відпочивальню.

Орлик скоренько постелив йому ліжко, зачинив двері від світлиці і сів при своїм столі писати.

Гетьман роздягнувся і поклався в постіль. Зробив це навмисне, щоб не виходити його світлості назустріч. Забагато честі, та ще після нинішньої воєнної ради.

Треба ж ціну собі знати. Хто не цінить себе, того й не дооцінюють інші. Помиляється цар, гадаючи, що на Мазепу можна гримати, як на бояр. Нині позволь йому, щоб гримав, так завтра дубинкою поб'є.

Гетьман столик з медицинами ближче до свого ліжка присунув.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Схожі:

Лепкий Богдан мазепа iconІ. В. Козацькі клейноди – символи незалежної України
Варто лише згадати таких видатних особистостей як Іван Мазепа, Петро Дорошенко, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, як згадується...
Лепкий Богдан мазепа iconН. М. Богдан інвестування конспект
Васильєв О. В., Богдан Н. М. Інвестування: Конспект лекцій (для слухачів другої вищої освіти, напряму підготовки 0501 Економіка І...
Лепкий Богдан мазепа iconН. М. Богдан програма І робоча програма навчальної дисципліни
«Будівництво», спеціальності 092108 – «Теплогазопостачання І вентиляція» / Укл.: Богдан Н. М харк нац акад міськ госп-ва.– Х.: Хнамг,...
Лепкий Богдан мазепа iconВ. Т. Плакіда Н. М. Богдан конспект
Конспект лекцій з навчальної дисципліни «Інноваційний менеджмент» для студентів 6 курсу напряму підготовки 0501 Економіка І підприємництво...
Лепкий Богдан мазепа iconН. М. Богдан програма І робоча програма навчальної дисципліни
«Інвестування» (для слухачів другої вищої освіти освітньо – кваліфікаційного рівня підготовки «спеціаліст», спец. 050107 «Економіка...
Лепкий Богдан мазепа iconН. М. Богдан програма та робоча програма
Програма та робоча програма навчальної дисципліни «Менеджмент у міському господарстві та будівництві» (для студентів 5 курсу та слухачів...
Лепкий Богдан мазепа iconБайрон Дж. Г. Мазепа (поема)

Лепкий Богдан мазепа iconВолодимир Сосюра мазепа поема

Лепкий Богдан мазепа iconН. М. Богдан програма І робоча програма навчальної дисципліни
Програма І робоча програма навчальної дисципліни «Інвестування» (для студентів 5 курсу заочної форми навчання фпо І зн напряму підготовки...
Лепкий Богдан мазепа iconН. М. Богдан програма І робоча програма навчальної дисципліни
Програма І робоча програма навчальної дисципліни «Основи менеджменту» (для студентів 3 курсу заочної форми навчання освітньо-кваліфікаційного...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи