Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України icon

Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України




НазваМіністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України
Сторінка4/14
Дата02.08.2012
Розмір2.19 Mb.
ТипКонспект
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

^ 1. Передумови виникнення державності.

Держава, як політична організація суспільства і сформована структура, з’явилася у східних слов’ян в кінці IX століття. Це, безумовно, був результат природнього закономірного розвитку слов’янського світу. Передумовами створення держави були складні і довготривалі соціально-економічні, суспільно-політичні та культурно-психологічні процеси як в східнослов’янському середовищі, так і за його межами. В VIII – IX століттях значно збільшилося населення, розширилися посівні площі та території, що використовувались у господарському процесі, поліпшилися і зросли засоби виробництва, виникло общинне і приватне землеволодіння (князівське і боярське). Прдовжувався інтенсивний розвиток ремесел, поглиблювалася спеціалізація і суспільний поділ праці, розширювалася торгівля і товарно-грошові відносини. Одночасно посилювався процес розшарування слов’янського суспільства, його диференціація. В цей же час виникає і поширюється слов’янська писемність, починається христианізація і різко збагачується духовне життя і культура. Консолідація східнослов’янського суспільства приводить до появи спільних соціально-психологічних рис і усвідомлення етнічної єдності населення. Отже, сукупність матеріальних і духовних чинників процесу політичного структурування суспільства набрала в цей час незворотний характер.

Зрозуміло, що державне життя пробуджували і організовували вищі, заможні верстви, які прагнули захистити і гарантувати свою власність (насамперед, земельну) та майно і дбали про зміцнення своєї влади як верховної, так і місцевої. Однак інтереси племінної знаті (князів, дружин) на ранішній стадії формування держави об’єктивно співпадали з прагненням усього суспільства встановити і узаконити правові норми відносин, а також захистити свою землю від загарбників.

В створенні Київської держави помітну роль зіграли нормани – германо-скандінавська народність, відома на Русі як “варяги”, а в Західній Європі як “вікінги”. За свідотством “Повісті врем’яних лiт” в 862 році слов’яни, знемігши від усобиць, звернулися до варягів: “Земля наша велика і багата, а наряду нема в ній, ідіть княжити і володіти нами.” З’явившись на Русі, варяги, на нашу думку, лише очолили вже сформовану державну структуру, посиливши її військову організацію і забезпечивши безпеку торговельних шляхів. Таким чином, багатовікова суперечка “норманістів”, які надавали вирішальну роль варягам у створенні східнослов’янської держави і “антинорманістів”, що заперечували її, сьогодні не є настільки непримиренною, щоб не знайти конструктивного компромісу.

Більш складною і актуальною проблемою є визначення характеру цієї держави. Якою вона була – феодальною, рабовласницькою, або унікальною, самобутньою - не зовсім зрозуміло. Більшість сучасних вітчизняних і російських вчених все ж схильні вважати її ранньофеодальною.

^ 2. Київська Русь

Основним джерелом, яке висвітлює події виникнення і становлення Київської Русі, є “Повість врем’яних літ” Нестора – літописця, що була складена на початку XII століття. Літопис повідомляє, що у 862 році ільменські словене призвали варягів на князювання і до них прийшли три князі – брати Рюрик, Синеус і Трувор з воєнними дружинами. Через два роки Синеус та Трувор померли і Рюрик став єдиновладним князем в заснованому ним Новгороді. В 879 році Рюрик, за нез’ясованих причин, передав владу Олегові, оскільки син Рюрика Iгор (Iнгвар) був неповнолітнім. Ставши регентом (опікуном), Олег узурпував князівську владу і правив до своєї смерті в 912 році. В 882 році Олег зібрав велику рать і пішов походом на південь Русі, де захопив Смоленськ, Любеч і, нарешті, підступно вбивши князів Аскольда і Діра, Київ. Він об’єднав Новгородське і Київське князівства в єдину державу зі столицею в Києві.

Перший князь Київської Русі – Олег (882-912) – виявився талановитим правителем – він підкорив і приєднав інші слов’янські племена: сіверян, деревлян, радимичів, уличів, тіверців, завдав ряд поразок хазарам, успішно воював з Візантійською імперією, з якою в 907 і 911 роках підписав дуже вигідні для Русі договори.

Політику Олега, хоча і не так успішно, продовжував князь Iгор (912-945). Він зміцнив князівську владу і приєднав нові території між Дністром та Дунаєм. Однак походи на Каспій (913 і 943 рр.) і війна з Візантією не були вдалими. I саме князювання Iгоря закінчилося безславно: в 945 році, в результаті повстання деревлян, які були обурені подвійним збиранням данини (полюддя), він був жахливо вбитий.

Після смерті Iгоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945-957). Її правління характеризується стабільністю і упорядненістю державного життя. Криваво помстившись на деревлянах, вона здійснила ряд реформ, які регламентували данину. Вона замінила “полюддя” “повозом”, і тепер були встановлені розміри данини (уроки, устави), місця для її збирання (погости) і призначені урядовці (данщики). У зовнішній політиці головним і дуже дійовим засобом стали дипломатичні переговори і особисті зустрічі з правителями сусідніх держав. Вона встановила в 957 р. приятельські стосунки з імператором Візантії Костянтином Порфірородним, а в 959 році дипломатичні відносини зі Священною Римською імперією. За часів Ольги починається християнізація Русі – сама княгиня хрестилася в 955 році. Конструктивна державна діяльність княгині Ольги дала літописцю підстави назвати її “найбільш мудрою серед мудрих чоловіків”.

Разючим контрастом було князювання сина Iгоря і Ольги Святослава (957-972). Це був войовничий князь з лицарським характером. Він майже безперервно воював: в 964 році підкорив плем’я в’ятичів і розгромив камських булгар; в 966 році знищив Хазарський каганат, що, до речі, відкрило для кочовиків Азії шлях на Русь; розбив ясів (осетинів) та касогів (черкесів) на Північному Кавказі і заснував у південному Приазов’ї Тмутараканське (від назви грецького міста Фанагорія) князівство, яке війшло до складу Київської Русі. З 968 року і до кінця життя він воював на Балканах, де розбив болгарські війська, але зазнав поразки у війні з Візантією і примушений був у 972 році відступити. Біля дніпровських порогів в цьому ж році Святослав потрапив у засідку до печенегів і загинув. За літописним переказом хан печенігів наказав зробити з чашки князя кубок для вина. Оцінюючи діяння Святослава, М. Грушевський назвав їх авантюрними, гучними, але малоефективними.

Після загибелі Святослава між його синами почалася братовбивча боротьба, яка тривала до 980 року, коли нарешті великокнязівський стіл захопив Володимир (980-1015).

Князювання Володимира Червоне Сонечко означало початок розквіту Київської Русі. Він успішно проводив політику, спрямовану на розширення території і зміцнення центральної влади. Змінюється характер князівських дружин, призначенням яких стає не захоплення нових земель, а зміцнення землеволодіння і системи управління величезною (найбільшою в Європі) державою. За нього втрачають своє колишнє значення віче (народне зібрання) і племінні “ясні” князі, зростає вплив старшої дружини (бояр – вотчинників), відбувається асиміляція варяжських елементів і посилюється роль слов’янської знаті. Володимир успішно воював проти литовських племін, поляків, чехів, угорців, завдав декілька поразок печенігам, почав будування мережу укріплень на кордоні зі степом.

Військові і політичні зусилля князя Володимира, спрямованні на зміцнення Київської Русі, вимагали ідеологічного підгрунтя. Місцева язичницька релігія, яка була продуктом родоплемінного ладу не відповідала вже вимогам часу, ідеї єдиної багатонаціональної держави і величі князівської влади. Слід було знайти і прийняти таку віру, яка б сприяла підвищенню особистого авторитету князя та гарантувала недоторканість власності проповіддю їх божественного походження. Оскільки найбільш могутньою християнською імперію, і до того ж важливим політичним і торговельним партнером Русі, була Візантія з її високою культурою, стрункою церковною організацією та пишними формами богослужіння,то Володимир віддав перевагу християнству в грецькому варіанті. Аргументами на користь саме цієї конфесії (церкви) були також порівняно велика кількість християн на Русі та християнізація слов’янських держав Моравії (863 р.), Болгарії (864 р.), Чехії (935 р.) і Польщі (966 р.). За свідоцтвом “Повісті врем’яних літ” в 988 році Володимир наказав покидати язичницьких ідолів до Дніпра і в призначений день усім киянам вийти до річки. Тут, у воді, під читання молитв їх хрестили візантійські священники. Аналогічні священнодійства в 988-989 роках мирно відбулися майже по усій Русі, хоча на півночі для хрещення була застосована сила. У 1024 і 1071 роках на Суздальщині спалахнули народні повстання, якими керували волхви (язичницькі жерці), але зупинити християнізацію Русі вже ніхто не був спроможний. В кінці Х ст. в Києві був збудований кафедральний собор Богородиці, або Десятинна церква, оскільки на її утримання Володимир виділяв десяту частину князівських прибутків. Дуже скоро християнська церква стала не тільки ідеологічною і моральною силою, але й великим корпоративним землевласником, який грав значну соціально-політичну роль. Запровадження християнства на Русі різко підвищило її міжнародний авторитет, прискорило розвиток культури, позитивно вплинуло на право і мораль суспільства: проповідувалися любов до ближнього, благодійність і добродійність, засуджувалися кровна помста, рабство, братовбивча ворожнеча, лихослов’я, полігамія (багато дружин) та ін. Християнська церква, безумовно, була стабілізуючим фактором суспільно-політичного ладу Київської Русі. Однак відсутність встановленого порядку престолонаслідування привело після смерті Володимира Святого в 1015 році до тривалої братовбивчої війни. Лише в 1019 році, коли Ярослав остаточно переміг свого брата Святополка, він зумів сісти на батьківський престол в Києві.

Ярослав Мудрий (1019-1054) успішно продовжував політику Володимира Великого у напрямку зміцнення центральної влади і феодального землеволодіння, врегулювання поземельних відносин, розширення і захисту кордонів Київської Русі, налагодження стосунків з іноземними державами. Велике значення для Русі мала остаточна перемога у боротьбі з печенігами. В 1036 році печеніжські орди напали на Київ, але під стінами міста були вщент розбиті і розсіяні назавжди. На честь славної перемоги Ярослав заснував величний собор святої Софії – шедевр давньоруської архітектури. Але поява нових кочовиків – половців – примусили князя продовжувати будівництво південних прикордонних укріплень вздовж річки Рось і нових міст. В роки князювання Ярослава значно розширилися дипломатичні і матримоніальні(династичні) стосунки із західноєвропейськими і візантійськими володарями. I сам князь, і його діти були одружені з представниками найвідоміших європейських династій. Так, у сина Ярослава – Всеволода дружиною була донька візантійського імператора Костянтина Мономаха – Анастасія, а їх сином – славетний князь Володимир Мономах (1113-1125). Середня донька Ярослава Анна вийшла заміж за французського короля Генріха I, старша – Елизавета – за норвезького короля Гаральда, молодша – Анастасія – за угорського короля Андрія. Не випадково дослідники називають Ярослава Мудрого “європейським тестем”.

Велику увагу князь Ярослав приділяв церковним справам. Про його бажання звільнитися від диктату константинопольскої патріархії говорить поява першого руського митрополита у Києві в 1051 році. Це був вчений і просвітитель Iларіон – “муж благ, і книжник, і постник”. Його “Слово о законі і благодаті” є видатним релігійно-риторичним твором. При Ярославі давньоруська церква вже мала шість єпископств, було збудовано сотні храмів, серед них декілька Софіївських соборів (Київ, Новгород), засновані монастирі у Києві, Володимирі-Волинському, на Чернігівщині і в Галичині. Значним досягненням Ярослава було зведення законів “звичаєвого права” в збірник “Руська правда” – кодекс, що став правовою базою для наступної законотворчої діяльності. Поява “Руської правди” свідчила не тільки про рівень правосвідомості суспільства, але й про систему феодальних відносин, що формувалися у Київській Русі.

У кінці свого князювання Ярослав намагався вирішити проблему престолонаслідування і застосував принцип старшинства (сеньорату) в межах великокнязівської родини. За ним київський престол переходив не до старшого сина князя, а до наступного за старшинством брата. Але вже скоро після смерті Ярослава Мудрого, цей принцип відкинула більшість князів, що прагнули передати свою спадщину дітям. Це привело до тривалих усобиць і було одним з факторів феодальної роздробленості Київської Русі. В кінці XI ст. руські князі за ініціативи онука Ярослава – Володимира Мономаха на з’їзді в Любечі під Києвом (1097 р.) домовилися про новий спадковий принцип престолонаслідування (майорат), але й він не міг припинити братовбивчу ворожнечу, що набувала обертів. В ході цієї боротьби перемогу одержав популярний князь Володимир Мономах (1113-1125), уславлений переможець половців і талановитий державний діяч. Він продовжив і доповнив “Руську правду” третьою частиною – “Уставом Володимира Мономаха” і заповідав в “Поученії дітям “ берегти рідну країну від лиха політичного і соціального розбрату.

Однак закономірні відцентрові процеси феодальної роздробленості вже були незворотними. Сепаратизм окраїнних (маргінальних) князівств базувався на об’єктивному підгрунті. Панівна система натурального господарства, коли на місцях вироблялося все необхідне для споживання, не вимагала взаємної залежності в постачанні якихось продуктів і давала можливість існувати автономно. Формування великого (князівського і боярського) землеволодіння створювала організаційні і політичні структури, які в мініатюрі копіювали державу і прагнули до самостійного існування. Майорат, як спадковий принцип престолонаслідування, поглиблював і прискорював роздробленість, що була для феодальних держав типовою і прогресивною. Дійсно, прискорений розвиток окраїнних земель, що раніше дуже відставали від центру, створював умови для вдосконалення і збільшення прдуктивних сил (зростання населення, посівної площі, агротехніки, ремесел, торгівлі), але політичне і військове відособлення послаблювало захист від агресії чужоземців. Iсторичним прикладом і ілюстрацією таких міркувань є історія Галицько-Волинської Русі.

.

^ 3. Галицько-Волинська держава.


Після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1125-1132) Київська Русь остаточно розпалася на десятки удільних князівств, найбільшими з яких були: Галицьке, Волинське, Чернігівське, Смоленське, Володимирське, Суздальське, Новгородське.

Територія Західної України у I пол. I тисячоліття була заселена східнослов’янськими племенами дулібів, тіверців і білих хорватів, які, здається, слов’янізували на цих землях нащадків кельтів-галлів. На думку Мирослава Поповича, «звідси і наша Галичина і іспанська Галісія»

(М. Попович. Нарис історії культури України. – К., 2001. – С. 29).

Ще у Х столітті на західних землях України сформувалися Галицьке і Волинське князівства, які у 980-990 рр. Володимир Святий відвоював у поляків і приєднав до Київської Русі.

В умовах феодальної роздробленості Галицьке і Волинське князівства відособилися і переживали у середині XII століття справжній розквіт. Це пояснюється вигідним геополітичним розташуванням і прискореним розвитком продуктивних сил. Особливо зміцніло Галицьке князівство за часів князювання Ярослава Володимировича (Осмомисла – тобто “людини, що має вісім розумів”) (1153-1187) – одного з славетних персонажів “Cлова о полку Iгоревім”. Одночасно зростала могутність і Волинського князівства. Князь Роман Мстиславич (1173-1205) в результаті тривалої боротьби не тільки зміцнив свою владу у Волинському князівстві, але й зміг приєднати і Галицьке у 1199 р., створивши величну державу, що охоплювала майже 90% території сучасної України. Дослідники (Стефан Томашівський) вважають Галицько-Волинське князівство першою безперечно українською державою.

У 1205 році князь Роман загинув і в його державі почалися князівські усобиці і боярські інтриги, що сприяло чужоземній агресії. Довгий час його вдова княгиня Анна боролася за трон для своїх синів – Данила і Василька, і лише у 1221 році Данило відвоював Волинь, а в 1238 році повернув Галичину. Князь Данило Галицький (1238-1264) – енергійний, талановитий політичний діяч і полководець очолив Галицько-Волинську Русь у трагічний період монголо-татарської навали. З’явившись у Європі в 1223 році, монголи завдали руським князям і половцям нищівної поразки у битві на річці Калка, а в 1237 році почали спустошливу Батиєву навалу, яка привела до встановлення тривалого монголо-татарського іга. В 1240 році вони захопили і зруйнували Київ, який знаходився під контролем князя Данила, а в наступному році підкорили усю Галицько-Волинську Русь. Спроби Данила організувати антимонгольську коаліцію руських князівств чи отримати допомогу з боку західноєвропейських держав не мали успіху, попри те, що папа римський Iннокентій IV коронував Данила як короля. Тоді, у 1254 році, князь сам підняв повстання проти Золотої Орди (держава хана Батия). Однак сил не вистачило, і в 1259 році Данило капітулював. Все ж таки, ця боротьба не була марною, вона послабила монголо-татарську кормигу і прискорила звільнення українських земель від іга.

Після смерті Данила у 1264 році, князем став його син Лев, на честь якого у 1256 році Данило Галицький заснував місто. Лев переніс столицю князівства до Львова і успішно воював проти Польщі і Угорщини, придбавши частину Закарпаття і Люблінщини. Йому вдалося також знайти компроміс з ординськими ханами, що рятувало князівство від руйнівного ярма.

По смерті Лева у 1301 році, князював його син Юрій I (1301-1315), який ще підтримував вагу і престиж князівства. Свідченням цього є утворення у 1303 році Галицької митрополії, що відбулося після перенесення резиденції митрополита Максима з розореного Києва до Володимира-на-Клязьмі (1299 р.). Його наступники, сини Андрій I і Лев II (1315-1323) були останніми представниками династії Романовичів. Останній князь Галицько-Волинської Русі – польський кузен Андрія та Льва Болеслав прийняв ім’я Юрія II і правив до 1340 року. З цього часу і до середини ХХ століття західноукраїнські землі знаходилися під владою чужоземних правителів.

Iсторичне значення Галицько-Волинської Русі полягає у тому, що вона була, безумовно, наступницею київської спадщини, продовжувачем її високої культури і джерелом та опорою української державності.


Лекція 3. Українські землі у другій половині XIV – I пол. XVII ст.

(Литовсько-польська доба).


План.

  1. Загарбання українських земель іноземними державами у XIV – XV століттях.

  2. Виникнення українського козацтва і його визвольна боротьба у кінці XV- на початку XVIIст.

  3. Українські землі у складі I Речі Посполитої.


Література.

  1. Антонович В. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К.,1995.

  2. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К.,1991.

  3. Боплан Гійом де. Опис України. – Львів.1990.

  4. Вернадский Г. Русская история. – М.,1997.

  5. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

  6. Гумилев Л. От Руси к России. – М.,1994.

  7. Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. – Гаага,1966.

  8. Пашуто В. Образование Литовского государства. – М.,1959.

  9. Яворницький Д. Iсторія запорізьких козаків. – Т 1-3. – Львів,1990-1992.


1. Загарбання українських земель іноземними державами у XIV – XVст.


У XIV – XV століттях, на думку більшості вітчизняних вчених, інтенсивно йшов процес формування української народності, яка характеризувалася спільністю етнічної території, спільною мовою, культурою і ментальністю, а також складанням єдиного господарського життя. Хоча Михайло Грушевський і відносив цей процес на тисячу років раніше, до IV століття, все ж загальновизнаним є міркування, що український народ, як і російський, і білоруський, почав формуватися в умовах монголо-татарського іга, яке було фактором прискорення цього процесу. В XIV столітті українці, які називали себе в той час русинами, втратили політичну організацію – державу і опинилися перед загрозою поглинення іноземними загарбниками. До речі, назва “Україна” вперше згадується в Київському літописі у 1187 році і походять, здається, від слова “окрайна, або украйна”, яким у той час називали Переяславську землю. Спочатку ім’я “Україна” закріпилося за Середнім Подніпров’ям, а потім поширилося на всі етнічні землі. Уже з XV cтоліття ця назва фігурує в офіційних литовських і польських документах, художній літературі і фольклорі. Вперше Україна як етнополітична назва згадується у 1672 році в Бучачському мирному договорі між Османською імперією і Річчю Посполитою. У XIV ст. з’являється і назва “Мала Русь”, що відомо з грамоти останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава (1323-1340), який титулував себе – “король всієї Малої Русі”.

Пізніше назва “Мала Русь” або “Малоросія” здебільшого вживалася в офіційних російських документах.

Саме в цей час посилюються сусідні держави: Польське королівство, Литовське і Московське князівства. В 1349 році польський король Казимир Великий після тривалої війни з литовцями і українцями захопив Галичину і частину Волині, а у 1387 році, внаслідок династичних угод з Угорщиною, королева Польщі Ядвига остаточно приєднала Галичину і Закарпаття.

В середині XIV ст. Литовське князівство, яке утворилося на вік раніше за часів князя Мендовга, значно посилилося і почало експансію на українські і білоруські землі. Князь Гедимін (1316-1341) приєднав Волинь, північну Київщину і майже всю Білорусію, зробивши у 1323 році столицею Великого князівства Литовського місто Вільно (сучасний Вільнюс). Наступний князь Ольгерд (1345-1377) продовжив завойовницьку політику свого попередника і приєднав до Литви у 60-ті роки XIV століття Чернігово-Сіверську землю, Київщину, Переяславщину, українське Полісся і Поділля (землі між Південним Бугом та Дністром). Ці землі були приєднані майже без опору з боку місцевого українського населення, яке бачило у литовцях союзника в боротьбі проти татарського іга. Коли справа дійшла до зіткнення між військом Ольгерда і татарською ордою, українці підтримали литовського князя, який розбив татарів у битві біля річки Сині Води (притока Південного Бугу) у 1363 році. З цього часу монголо-татарське іго на українських землях було ліквідовано і більшість їх ввійшла до складу Великого князівства Литовського, в якому перебували майже 200 років. Литовська держава, яку інколи вчені називають Литовсько-Руською, була в XIV-XV ст. найбільшою в Європі і на 90% складалася з українських і білоруських земель. Руські князі входили до складу великокняжої ради, мали величезні земельні володіння, посідали високі пости у війську і адміністрації. Руська мова була офіційною, державною, українська культура вільно розвивалася і впливала на литовську. “Руська правда” стала державним кодексом і основою правової політики. Православна руська церква була в суспільстві домінуючою. Досить сказати, що десять (з 12) синів князя Ольгерда були православними. Однак в другій половині XV ст. ситуація змінюється. В цей час посилилася експансія Польщі на Україну і Литву, зміцніла пропольська партія, почалася полонізація (ополячення) давніх руських князівських родів і їх окатоличення. На українських землях затверджуються польські магнати (великі землевласники), шляхта і польські порядки.

На XIV століття припадає і піднесення молдавської держави, яка при господарі Стефані в 1359 році стала самостійною. До їх складу ввійшла Північна Буковина, більшість населення якої становили українці. В кінці XV ст. Молдавське князівство потрапило в залежність від Османської імперії (Туреччини).

Внаслідок роздробленності Золотої Орди в 1449 р. від неї відокремилося Кримське ханство, де встановилася династія Гиреїв, зі столицею в Бахчисараї. Але в 1475 році воно потрапило у васальну залежність від Османської або Оттоманської імперії, яку європейці називали Портою. Це значно посилило Кримське ханство, і воно встановило контроль над усім Північним Причорномор’ям та Приазов’ям, використовуючи ці території як пасовиська і як плацдарм для загарбницьких походів на Україну, Польщу, Московію. Особливо згубним таке сусідство було для українців, які страждали від щорічних набігів кримчаків. Десятки тисяч українців були захоплені у полон (ясир) і продані у рабство, землі у нижній течії Дніпра, Південного Бугу, Дністра знелюдніли. Ні Польща, ні Литва захистити українців від масового знищення не могли. Вони самі мали дбали про свою безпеку.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України Національний університет фізичного виховання І спорту України лахно олена геннадіївна
Роботу виконано у Дніпропетровському державному інституті фізичної культури і спорту, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту...
Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту України Національний університет фізичного виховання І спорту України арєшина юлія борисівна
Роботу виконано в Інституті фізичної культури Сумського державного педагогічного університету імені А. С. Макаренка, Міністерство...
Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни
Програми з історії України для 11-річної школи та Програми зовнішнього незалежного оцінювання випускників загальноосвітніх навчальних...
Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни донецький національний університет економічний факультет кафедра менеджменту
Робоча програма та методичні рекомендації ухвалено на засіданні кафедри менеджменту, протокол №1 від 07. 09. 2011 р
Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни донецький національний університет економічний факультет кафедра менеджменту
Робоча програма та методичні рекомендації ухвалено на засіданні кафедри менеджменту, протокол №1 від 07. 09. 2011 р
Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни донецький національний університет економічний факультет кафедра менеджменту
Робоча програма та методичні рекомендації ухвалено на засіданні кафедри менеджменту, протокол №1 від 07. 09. 2011 р
Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України iconМіністерство освіти І науки, молоді І спорту україни донецький національний університет кафедра економічної статистики затверджено
Бакалавр” заочної прискореної форми навчання, які отримують другу вищу освіту за спеціальністю „Прикладна статистика” 030506
Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни донецький національний технічний університет факультет екології та хімічної технології кафедра природоохоронної діяльності
Друкується відповідно з протоколом засідання кафедри Природоохоронна діяльність Доннту №10 від 05. 05. 2010 р
Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни миколаївський національний університет
України, який викладається як окремий самостійний предмет в руслі цивілізаційних підходів до всесвітньої історії. В умовах становлення...
Міністерство освіти науки молоді та спорту України Донецький національний університет Кафедра історії України iconМіністерство охорони здоров’я України Донецький національний медичний університет
Приказ та дата заснування: наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 26 жовтня 2012 р. №1206
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи